Тоталітаризм як феномен ХХ ст

Е.Фромм у праці „Анатомія людської десктрутивності” теоретично обгрунтовував феномен садизму [74,71]. Він вважав, що Сталін став яскравим клінічним прикладом несексуального садизму, він прагнув володіти абсолютною й нічим не обмеженою владою над живими істотами, влада давала йому ілюзію асолютного панування, ілюзію того, що він може вирішити проблему існування людини. Як влучно зауважив Фромм, садизм Сталіна - це щось на зразок „релігії духовних калік”. Ще одна деталь, на відміну від Гітлера, Сталін не був харизматичним лідером, принаймі до кінця 30-х років. Тому він намагався тримати радянське суспільство в постійній напрузі, страху, інспірував кампанії чисток, підозрінь, у нього самого розвинулася манія переслідування. Перший діагноз „параноя” поставив ленінградський невропатолог В.Бехтєрев у 1927 році, про що стало відомо, справа закінчилася раптовою смертю Бехтєрева, буквально через пару днів. Загалом у Гітлера і Сталіна не було видно, органічного психічного захворювання на зразок справжньої шизофренії, а мали місце параноїдальна структура особистості, чим пояснювалися їхні дії.

Всі три риси параноїдальної особистості були в цих диктаторів :

- манія величі ;

- манія влади ;

- манія переслідування.

Розділ 3. Прояви тоталітарного режиму в Німеччині та Італії в 1920-1930-х рр

3.1 «Батько» італійського народу

Беніто Муссоліні - основоположник італійського і фактично європейського фашизму, що приніс незліччені біди мільйонам людей і що поставив людство на грань катастрофи. В 1920 - 1930 -і роки ім”я Муссоліні знала вся Італія від малого до великого. Його профіль з голеною головою і випнутою нижньою щелепою друкувався на монетах, його численні портрети, бюсти, фотографії красувалися у всіх державних установах і житлових будинках. Його ім”я набиралося КРУПНИМ шрифтом на кожній сторінці у всіх газетах, неодноразово протягом дня звучало за всіма програмами національного радіо. Кінохроніка відображала його на численних парадах, мітингах, змаганнях. Це був найбільший культ особи в Європі, неподільно пануючий в Італії з жовтня 1922 р. по липень 1943 р.

Народу Муссоліні предствалявся людиною сміливою , всемогутньою, постійно думаючим про громадян Італії, стурбованим її благом. Йдучи з свого кабінету, він любив залишати засвіченим світло, щоб самотні перехожі зупинялися і під немигаючими поглядами охоронців дуче, думали про вождя, який працює до глибокої ночі.

Беніто Муссоліні народився 29 липня 1883 році в сім”ї сільського коваля в провінції Форлі області Емілія - Романья, в невеликому селі Довіа. Його мати була шкільною вчителькою , віруючою, батько- ковалем, ярким анархістом і юезбожником. Ім”я Бенедетто, запропоноване матір”ю, що в перекладі з італійського означає „благословенний”, батько при хрещенні переробив на Беніто - на честь відомого тоді в Італії мексиканського ліберала Беніто Хуареса. Дитячі роки Беніто Муссоліні нічим не були відзначені. Правда, він навчився добре грати на скрипці. Потім це послужило для дуче мотивом говорити про свою принадлежність до артистичної натури. Взагалі він любив підкреслювати свою винятковість. Навіть привласнив собі титул „пілот Італії №1”, оскільки із задоволенням керував літаком. Любив він порівнювати себе і з героями Стародавнього Рима, особливо з Юлієм Цезарем [75,116].

Його батько дотримувався непохитних соціалістичних переконань. Молодий Муссоліні, запальний і непокірний хлопчина, перейняв переконання батька, які перепліталися в Беніто з романтичними і навіть містичними тенденціями, які перейняв у матері. Яка зуміла переконати сина в тому, що йому предназначена доля великої людини. Муссолі із жадність вивчав праці таких політичних філософів, як Луі - Огюст Бланка, Фрідріх Вільгельм Ніцше, Жорж Сорель і самого важливого для нього автора - Нікколо Макьявеллі [79,42].

Зачарований ідеаломи різноманітних філософів, Муссоліні відвідував Салезіанський коледж в Фаенці і звичайну школу, по закінчені якої отримав диплом вчителя.

На початку ХХ століття майбутній вождь жив і працював в Швейцарії. Перепробував професії каменяра, помічника коваля. Був і чорноробом. В цей час став членом Соціалістичної партії, активно пропагував соціалістичні ідеї серед італійських робітників-емігрантів.

Повернувшись на батьківщину Беніто Муссоліні почав займатися журналістикою і літературою, працював вчителем. В 1908 році він написав невелику статтю про Ніцше „Філософія сили”, в ній виразив своє захоплення „найгеніальнішим мислителем останньої чверті ХІХ століття”. В цей же час він працює над капітальною працею по історії філософії. Популярність Муссоліні росте. Він вибраний головним редактором соціалістичної газети „Аванті!”. Незадовго до початку Першої світової війни виступає з лекціями „Соціалізм сьогодні і завтра”, „Від капіталізму до соціалізму”. Тираж „Аванті!” подвоюється. В одній із статтей Беніто пише : „Італія потребує революції і одержить її” [75,120].

Початок Першої світової війни змінив доля майбутнього дуче. Як соціаліст, він був противником війни і писав статті , які були направлені проти вступу Італії в Першу світову війну. Але, прийнявши мабуть найважливіше рішення у своєїму житті , раптово відходить від політичної лінії партії соціалістів і починає вимагати вступу Італії у війну на боці союзних держав. За пропаганду цих ідей серед народу в жовтні 1914 року Муссоліні був виключений з Соціалістичної партії.

Але після цих подій Муссолі досить швидко організовує свою власну газету в Мілані „Il popolo d”Italia” [65,217]. На сторінках саме ціє газети він вперше сформулював і розповсюдив по Італії ідеї, які лягли в основу фашиського руху. Треба сказати, що сам він не поспішав почати воювати. Одержавши поранення в учбовому підрозділі, більше ні в одному бою не брав участь.

Виздоровівши , він відновлює публікацію своєї газети. Після війни багато фронтовиків, що розчарувалися у війні, особливо політично малограмотні і схильні у всіх бідах винити парламент і демократію, а також прагнучи воєнізувати цивільне життя, організовують загони „ардіті” (смільчаків). Беніто Муссоліні підіграв їм, ствержуючи : „Я завжди був упевнений в тому, що для порятунку Італії треба розстріляти декілька десятків депутатів. Я вірю, що парламент - бубонна чума, отруїла кров нації. Її потрібно винищити” [26,281]. В березні 1919 року Муссоліні збирає своїх прихильників в „Союз боротьби” - „Фашіо ді компаттименто”. Звідси і пішло „фашизм”. Італійське слово fascio („пучок”) - союз, об”єднання, а fasces („пучок прутиків, зв”язаних новколо рукоятки сокири”) був давньоримським символом могутності та влади. Головною метою Союзу була проголошена боротьба за інтереси нації.

Фашизм Муссоліні дуже швидко порвав з лівим крилом соціалізма і став крайним правим крилом італійського націоналізма, хоча як це не парадоксально , багато із ранніх висловлювань Муссоліні були більш проробочими та антицерковними, ніж майбутніми гасломи крайньо лівого соціалізму. Але саме націоналізм Муссоліні, розцвітчений образами відродженої величі Стародавнього Риму, завоював йому підтримку впливового д”Аннунціо- великого землевласника . У 1919 - 1920 роки - час підйому революційного руху в Італії , крупна буржуазія, що укріпила свої позиції в період війни і бажаюча зберегти їх, перелякана маштабами робочого руху і не маючи своєї серйозної політичної партії, починає вкладати засоби в організації Муссоліні. Таким чином, найвірогіднішим для Італії виходу з революційної кризи стає шлях репресій і терору з домішкою шовінізму.

2 жовтня 1922 року Муссоліні зі своїми прихильниками, побудованими в багатотисячні колони, здійснює похід на Рим, Де отримав від короля Віктора Єммануїла ІІІ мандіт на формування коаліційного уряду. Муссоліні був наділений диктаторськими повноваженнями строком на один рік [23,92]. Так Італія стала першою в світі фашиською державою.

До 1926 року Муссоліні не насмілювався відкрито діяти тільки насильством. У 1926 році він вважав себе „наполеонівським”. Саме тоді він, нарешті, знищив залишки опозиції : були видані надзвичайні закони, за якими всі політичні партії, окрім фашиської , заборонялися і розпускалися. А депутатів від цих партій вигнали з парламенту. Беніто Муссоліні створив фашиський трибунал, що засудив з 1927 по 1937 рр. 2947 антифашистів. Самим найвищим законодавчим органом країни стала Велика фашиська порада [23,94]. В Італії остаточно сформувалася відкрита фашиська диктатура: всі демократичні свободи відмінені, заборонені вільні профспілки, проти всіх антифашистських діячів став застосовуватися відкритий терор, початок якому був покладений вбивством депутата від Соціалістичної партії Маттеоні. Муссоліні називав свій режим тоталітарним.

В цей період була замінено королівську гвардію фашиським „сквадистом” , введена нова таємна поліція „Овра”. Влада стала підтримувати доноси, розпалювати підозрілість громадян один до одного. Стара мораль була оголошена буржуазним пережитком, а нова полягала в повному підкоренні інтересів особи фашиській державі.

За цей час він переробив економічну структуру Італії, зменшивши видатки держави на соціальні потреби, знизив податки на промислове виробництво і консолідував управлінську бюрократію. Дійсно, ці заходи встряхнули тусклу і застарілу італійську економіку. Для багатьох спостерігачів символічним свідченням реформ Муссоліні стало наведення ним порядку на італійській залізниці, яка прославилася своєю ненадійністю, і вираз „Муссоліні заставив потяги приходити вчасно” зробився крилатим, який характеризував перші роки його режиму.

В області зовнішньої політики Муссоліні ще в 1923 році встав на шлях агресії. Але несприятлива для агресивних планів дуче обстановка змушувала його до певного часу утримуватись від здійснення своїх загарбницьких планів. Він підняв свій престиж політичного діяча, коли відповів на вбивство кількох італійських офіційних осіб бандитами на греко - албанському кордоні вимогами величезної компенсації від грецького уряду, а також бомбардуванням і окупацією грецького острова Корфу. Крім того, Муссоліні добився договору з Югославією про передачу Італії спільної території Фіуме. Серед всіх названих політичних акцій Муссоліні спочатку вдавалося уникати прямої атаки на профсоюзи , хоча досить успішно зумів придушити страйки, через які довгий час страждала італійська промисловість.

В 1924 році Муссоліні формально склав із себе диктаторські повноваження і призначив нові вибори, завчасно скорегував законодавство так, щоб незалежно від результатів голосування, його партії було гарантовано парламенську більшість.

Серед невеликої кількості соціалістів, які були обрані до парламенту в 1924 році, був Джакомо Матертті, який виступив із різкою критикою проти Муссоліні та фашистів, розкриваючи численні злочини його партії, починаючи із залякування населення і закінчуючи розбазарюванням державних фондів і вбивствами. Невдовзі після таких виступів сам Матеотті був знайдений вбитим, це дало початок парламентській кризі, а опозиційна преса розпочала атаку на Муссоліні і його сторонників [16,205].

Муссоліні відповів на це встановленням відкритої однопартійної диктатури і політики суворої цензури. Його головорізи тероризували противників режиму, побили до смерті редактора ліберальної газети. Тим часом Муссоліні забезпечив ще більшу підтримку свої влади серед італійський капіталістів, видавши заборону на вільні профспілки. Він також досяг певного примирення з католицькою церквою, у лютому 1929 році підписав із папою Латеранські угоди, згідно з якими на території Рима створювалася теократична держава Ватикан із усіма суверенними правами.

Забезпечує собі тверду диктаторську владу всередині країни, Муссоліні тепер відомий як „Дуче” ( „вождь”) - провів ряд агресивних кроків у зовнішній політиці.Прихід в 1933 році до влади в Німеччині Гітлера дав Муссоліні гідного союзника. Упевнений в підтримці з боку гітлерівської Німеччині і в нейтралітеті Франції, Муссоліні захопив Ефіопію, що супроводжувалося дикою розправою над населенняи країни. Сумісне прагнення до нового переділу світу шляхом нової світової війни укріпило контакти між Муссоліні і Гітлером. „Мені потрібна слава і багатство, я хочу бути вершителем долі”, - говорив Муссоліні [65,230]. Спираючись на союз з гітлерівською Німеччиною і підписані Римські угоди (вісь Берлін - Рим ), доповнені в 1937 році, потрійним союзом ( Берлін - Рим - Токіо ), Муссоліні переходить до реалізації своїх агресивних планів в Європі. В 1936 році в союзі з Гітлером він організовує військово - фашиський заколот проти республіканського ладу в Іспанії. Користуючись фактичним нейтралітетом країн Західної Європи і їх повним невтручанням, дуче здійснює широку інтервенцію проти Іспанії, в результаті якої в країні був встановлений режим генерала Франка.

На догоду Гітлеру Муссоліні підтримав захоплення Німеччиною Австрії. З серпня 1938 року, наслідуючи гітлерівській національній політиці, він видає цілу серію антисемітиських законів. Правда, італійський фашиський режим був набагато ліберальнішим за німецький. Євреїв не спалювали в печах, не кидали в табори - за всі роки фашизму в Італії піддалося переслідуванням „лише” 3500 сімей. Масові розстріли і тортури почалися тут тільки з 1943 року [31,57].

В руках Муссоліні було зосереджена величезна влада : глава фашиської партії, голова ради міністрів, начальник внутрішніх поліцейських загонів. У вересні 1938 року Муссоліні являється одним з організаторів Мюнхенської змови, що зумовила захоплення Чехословаччини Німеччиною і сприяючи розв”язанню Другої світової війни.

В цій війні Італія брала участь на стороні фашиської Німеччини, виконуючи роль посередника між Німеччиною, Англією і Францією. З 1943 року для Муссоліні і його режиму наступають тяжкі часи. Успіхи Червоної Армії активізують антифашиський рух в самій Італії, незадоволені були навіть серед найближчого оточення дуче. В липні 1943 року США і Англія - союзники СРСР по антигітлерівській коаліції - починають війської дії на Сицилії, а потім і в самій Італії. Ця операція закінчується капітуляцією Італії 3 вересня 1943 року., підписаної на острові Сицилія королем Віктором - Еммануїлом ІІІ. Велика фашиська рада голосує проти Муссоліні. Король Італії, протягом майже двох десятиліт не проявляючи себе в політичному житті країни, у вересні 1943 року наказує своїм карателям арештувати Муссоліні. Незабаром він, правда, був звільнений німецькими парашутистами і привезений до Німеччини. Організував цю операцію штурмбаннфюррер СС Отто Сьокорцені - одна з найближчих Гітлеру людей. Після переговорів з Гітлером Муссоліні був відправлений під німецькою охороною на північ Італії керувати поспішно створеною для прикриття німецьких комунікацій респудлікою Сало. Муссоліні звинуватив Віктора - Еммануїла в пораженстві, в організації державного перевороту.

23 вересня 1943 року Муссоліні сформував новий уряд, в якому зайняв ще і посаду міністра закордонних справ. 28 - 29 вересня Італійська соціалістична республіка визнана Німеччиною, Японією, Румунією, Болгарією, Хорватією і Словенією. Муссоліні розправився із зрадниками Великої фашиської ради. Муссоліні не зупинився перед тим, щоб розстріляти колишнього міністра закордонних справ, чоловіка своєї старшої дочки Едди, Галіаццо Чиано.

Весною і влітку 1944 року положення республіки Сало погіршується. 4 червня 1944 року американці вступають до Рима, в серпні - у Флоренцію і вирушили на північ Італії. Саме в цей час почалася розправа фашистів з інокамислячими. Весною 1945 року загони Опору розвернули рішуче повстання.

27 квітня 1945 року в містечку Донго на півночі Італії невеликий загін партизан зупинив відступаючу німецьке частину. Під час обшуку одного з грузовиків в ньому був знайдений Беніто Муссоліні. В обстановці повної секретності він був знятий з грузовика. На наступний ранок за ним прибув з Мілана посланий командуючий рухом Опору полковник Валеріо. Полковник довіз полоненого до села Джуліо ді Метзетро, де розстріляв його. Після смерті тіло Муссоліні на знак заньби було підвішено вверх ногами [75,133].

Так закінчилося життя людини, що прагнула до створення нової Великої римської імперії.

„Я кинув світу виклик, але він виявився для мене засильним. Я зневажав людей, і тепер вони відіграються”[ 65,262].

3.2 Політичні перетворення за часів Б.Муссоліні

Італійський фашизм виник не як доктрина, а як метод, як спосіб завоювання влади, і спочатку його принципи не були зрозумілі навіть членам партії. Деякі рахували і продовжували рахувати його правим рухом, інші - лівим, а треті - і правим, і лівим одночасно. Можливо, ця невпевненість була необхідна для того, щоб об”єднати коаліцію; коаліцію в яку могли ввійти революціонери і консерватори, монархісти і республіканці, анархісти і націоналісти. Доречі, ці протистояння були і в особистості самого Муссоліні. Як написав Діно Гранді, у фашизмі кожен може знайти щось для себе [60,24]. Крім того, протиріччя частково приховувалися вірою в дуче і його геніальність. Але повністю вони ніколи не зникли.

Муссоліні був радий цьому хаосу або принаймі нічого не робив для того, щоб його припинити.В 1921 році він дав завдання вченим , які входили до партії, два місяці для вирішення всіх питань і розробки відповідної філософії фашизма, але коли у них нічого не вийшло, перекинувся до переконання, що не слова, а справи забезпечують стабільність влади [72,51]. Муссоліні любив говорити, що будь - якого роду ідеологія являється предметом розкоші і доступна лише інтелектуалам. І хоча він відчував, що фашизм повинен увляти собою якусь величезну, всеохоплюючу ідею. В результаті в його багатотомних працях немає жодного переконання чи ідеї, яка б не суперечила б іншій.

Муссоліні старався заставити людей повірити в те, що фашизм не являється ні правим, ні лівим. Хоча його партія і була духовним рухом, але на відмінну від релігії не мала норм. Муссоліні роз”ясняв це так : „В мене природна відраза до норм, і фашиська норма заключається в тому, що її просто немає”[60,31].

Але, бажання тримати на прицілі відразу два шляхи, він продовжував наполягати на тому, що у фашизма все таки є своє вчення і найбільш зрозуміле, ніж в будь - якої іншої партії. Однак сторонні спостерігачі говорили про „хаос протиріч” , зібраних разом в силу необхідності втримати владу, - фашизм був силою для зведення рахунків в політиці, але ніщо не вказувало на те, що його переконання потрібно було сприймати всерйоз.

Визивали сумніви також запитання, чи справедливо називати зміну лібералізма фашизмом революцією ? Деякі опозиціонери стверджували, що для завоювання влади фашизм скористався ідеєю перетворення Італії, але далі, щоб не встратити владу, перейшов на іншу сторону і став реакційним рухом, який створював перепони для реальних перемін у суспільстві [6,63].

Муссоліні старався бути одночасно і консерватором, і новатором. Але його консерватизм в більшості був тактичним, тимчасовим. В глибині душі він сподівався, що подібно комунізму в Радянському Союзі, фашизм замінить один політичний клас на інший і витісне існуючі політичні інститути, тим самим здійснить справжню інтелектуальну і політичну революцію. Щоб посилити враження, Муссоліні став говорити, що фашиська революцію 1922 року величніша, складніша і кривавіша, ніж революція в Росії 1917 року.

Муссоліні розумів, якщо він хоче залишитися при владі, йому необхідно зменьшити або радикально змінити існуючі політичні інститути. Він знав також, що для того, щоб змінити конституцію йому необхідно заручитися підтримкою двух зовсім різних груп, які боялися один одного і потребували його керівництва. Першою була фашиська партія, яку тепер очолював Фаріначче; друга складалася із людей „дванадцятої години” - це фашисти вихідці зі старої консервативної правлячої партії, яких в кабінеті міністрів представляв Федерцоні. Муссоліні продемонстрував стравжнє майстерство, втримуючі дві ці групи біля себе на рівних протягом двадцяти років.Час від часу він натравляв їх одину проти одної, дававши противорічні настанови, щоб задобрити кожну він ніколи не дозволяв собі різких змін, які могли порушити рівновагу між ними. Звичайно його основною цілю було максимально сконцентрувати владу у свої рукох, але шлях до цього повинен бути поступовим - „ощіпувати курку пір”їнку за пір”їнкою за допомогою інших” [75,97].

Наприклад, бюрократію не можна було ні швидко переробити, ні залишити в такому вигляді. Муссоліні якось висловив незадоволення, що не провів радикальної чистки громадських відомств у листопаді 1922 року. В 1927 році в рядах партії виникає не задоволення тим, що серед державних службовців лише 15 % були справжніми фашистами [64,54]. Але Муссоліні це дозволяв, сподіваючись, що скоро все зміниться. На перших порах він заручився незначною підтримкою консерваторів, заявивши про намір знизити маштаби бюрократії.Однак на справді розумів, що будь - яка чистка може бути здійснена лише у досить вузькому маштабі. Йому скоріше необхідно було розширити адміністративні служби, щоб завоювати підтримку серед інтелектуалів і малої буржуазії. В результаті посилення державного контролю кількість бюрократії збільшилася вдвічі.

Інший закон дав можливість Муссоліні звільнити „неслухняних” суддів. І хоча він продовжував заявляти, що ніколи не втручався у судове право, насправді суди, як і законодавча влада, повинні були стати службами, які підпорядковуються виконавчому комітету, тобто йому. Фашизм, говорив Муссоліні, має законне право показати суддям свою владу, або наказуючи їх, або звільняючи з посад, тих хто не справляється з роботою. Десятки суддів були звільнені за „політичну неблагонадійність”. Скоро Муссолі став особисто втручатися у деякі судові справи.

Наближаючись до особистої диктатури, дуче зіткнувся з великою кількістю перепон , як у власній партії, так і з членами міських магітратів і з державними службами. Не дивлячись на його бажання об”єднати фашиську партію у єдине ціле, в ній продовжували існувати чотири або п”ять окремих груп. Щоб ліквідувати ці групи, в червні 1925 року Муссоліні скликав партійний конгрес, який став останнім [64,62].

Його звернення до делегатів було наповнене непримеренністю і вимагало відмови від застарілих фразеологій та настанов ліберальної Італії. Потрібно намагатися йти до „фашизації” всіх державних інститутів і не заспокоїтися, доти поки слова „фашист” та „італієць” не стануть синонімами. Партія повинна „легалізувати фашистську незаконність”, не звертаючи увагу на протести „так званих інтелектуалів”. Як добавив партійний секретар Фаріначче, „віра більш корисна, ніж розум”.

Віднині більш немає місця будь яким течія або групам всередині партії, а тільки сувора дисципліна зверху донизу : дисципліна не формальна, а як форма існування, навіть як „релігія”[64,67].

Те, що було застосовано до партії, потрібно перенесити на все населення. В той вже час Муссоліні виступав із вимогами скоротити повноваження держави. Але в основний період свого правління він намагався посилити всій власний авторитет, поставив кожний аспект життя країни під пряме керівництво центра. В кінці 1925 року дуче вважав, що фашизм досягнув найвищої точки, коли ніякими засобами, крім сили, неможиво відібрати владу. Наступною метою та заповітним бажанням Муссоліні було введення обов”язкової війської повинності для кожного італійця, це б закріпило позиції диктатора на міжнародній арені.

Він перейняв ці ідеї у екс-націоналістів і завдяки їм зміг здійснити ці наміри. За визначеням іншим екс-націоналістів, фашизм повинен був стати тоталітарним - і, якщо необхідно, тиранічним - релігійним суспільним устроєм, який потребує від кожного монашиського образу життя. Італійський народ, говорив Муссоліні, повинен навчитися підкорятися, як це було в давнину, крім тго, він повинен навчитися вірити, і з цією вірою боротися до кінця [75,203].

Відповідно з цими принципами місцеве самоуправління в державі було зменшене : районні та міські ради перестали бути виборними, виборних мерів замінили на призначені центром „подеста”. Префект продовжував діяти у кожній провінції як головний представник уряду, але разом з тим назначався місцевий партійний секретар, або „федерал”, якому були надані великі повноваження. Використовуючи представників партії та державну бюрократію для нагляду один за одним, він створив систему контролю та рівноваги.

Муссоліні виправдовував це швидке наближення до диктатури тим, що концентрація всіх сил нації в руках однієї людини відповідала інтересам кожного громадянина Італії. На початковому етапі своєї діяльності він говорив зовсім протилежне і спочатку фашизм відкидав будь - яку форму диктатури. Навіть коли Муссоліні став прем”єр - міністром все ще продовжував засуджувати культ особи. Насправді ж він по тихеньку створював міф про „муссолінізм”. Навіть неофашисти швидко попалися на гачок культу особи, який справді достойний безумовної віри, великодушного правителя. Фаріначчі просил Муссоліні оголосити себе диктатором; його називали „майже пророком”; він був тим магом, який за переказами , одною думкою зміг запинити лаву з гори Етна; він був тою людиною , яка нарождується раз у століття і в цю епоху „нам пощастило жити” [75,205]. Муссоліні інколи був проти або вдавав , що був проти, лесті і говрив, що йому не подобається, коли люди хочуть зробити з нього надлюдину або святого. Все ж таки диктатор повинен мати бар”єр між своєю особою і наступниками, інстинкт підказав йому, що найкращий спосіб вплинути на свідомість - розпустити слух, що він ніколи не помиляється. Він все більш переконував себе, що ним управляє „таємна сила”, завдяки які він приймає завжди правельні рішення, тому не потребує ні критики своїх дій, ні порад.

Навіть радикальні фашисти вбачали в дуче посланця небес, який з”явився, щоб врятувати не Італію, а їх самих. Всі фашистські лідери поступово почали усвідомлювати, що їх власне виживання залежить від міфа про великого диктатора. У самого Муссоліні не вистачало самокритичності зрозуміти, що спекулюють його ім”ям. В Сицилії, в надзвичайно святковій обстановці, він заклав перший камінь нового міста, який мав би стати один із тисячі. Це нове місто отримало назву „Муссолінія”, але більше про нього нічого не було відомо. На перших сторінках газети була розміщена реклама кондиторської фабрики в Перуджені зі словами дуче: „Я заявляю і прошу запам”ятати вас це : ваш шоколад справжнє чудо” [65,124]. Це було смішно, але виправити самого дуче вже ніхто ненаважувався.

В кінці 1925 року Муссоліні присвоїв собі нове звання не просто прем”єр - міністра, а „голови уряду”. Закон, який визначав прерогативи цієї посади, пройшов через палату без будь - який обговорень, в сенаті лише один голос був проти. Парламент розкритикував дії цього депутата, як намір „принизити честь і престиж глави уряду”. Відповідне покарання - п”ять років позбавлення волі.

Одним із практичних результатів того, що Муссоліні став главою уряду це - кабінет міністрів став лише консультативним органом. „Капо дель говерно” дозволялося видавати закони без згоди парламенту і навіть визначати свою зарплату простим наказом. Парламент не міг більше обговорювати ніяких справ, поки Муссоліні не винесе їх сам на обговорення.

Це означало не можливість його зняття або притягнення до відповідальності. Якось Муссоліні заявив іноземному кореспонденту, що парламенське правління довело „повну невідповідність характеру, освітньому і розумовому рівню італійськкого народу” і якщо він дозволить цьому інституту номінально існувати, то виключно через те, щоб розвіяти сумніви іноземців у чистоті його намірів. Із зовнішньої сторони парламент повинен був підтримувати відчуття дисципліни : його роль заключалася в одностайному голосуванні, щоб доказати світовій спільноті і заставити його повірити, що кожний італієць підтримує Муссоліні.

До кінця 1925 року парламент, бюрократія і судове право було введене в систему. Знизилася необхідність використовувати насильниці методи і саму фашистську партію. Фашиський режим повинен був стати домінуючим фактором ХХ століття.

3.3 Адольф Гітлер - «гірший серед гірших»

И озверелые люди продолжают

Свое дьяволово дело - убийства

И разрушения всего, всего !

И все это началось по воле

Одного человека - разрушение

Жизни всего земного шара.

Іван Бунин (із щоденника 1942 року)

Ці слова, написані російським письменником у Франції, звичайно про Адольфа Гітлера. В той час про нього говорити спокійно було неможливо - як і про нацизм, який наступав, схожий на чуму, на Європу. Але вже тоді з”явилися перші спороби зрозуміти природу нацизму, фашизму і в цілому тоталітаризму, виявити урок історії із подій, які далеко ще не стали історією.

Чому у тоталітарному суспільстві до влади приходять найгірші ? - таке запитання ставив перед собою відомий австрійський економіст Фрідріх Хайек в книзі „Дорога до рабства”, яка була написана та опублікована в Англії 1943 році.

Німецький психолог Єріх Фромм, який в 1933 році, коли в Німеччині до влади прийшли нацисти, емігрував до США , зосередив свою увагу на постатті „гіршого серед гірших”. Вже у 1941 році у книзі „Втеча від свободи” він виявив ряд згубних механізмів особистості Гітлера [74,57]. Чому саме Гітлер зіграв в історії роль Гітлера? - так можна сформулювати проблему, до якої він неодноразово звертався.

Необмежений диктатор Німеччини з 1933 по 1945 рр. Адольф Гітлер встановив націонал - соціалістичну форму фашизму, прищеплював расизм і геноцид , підштовхнув світ до Другої найбільшої війни століття.

Людина, яка в одну із темних епох історії володарювала не тільки всією Німеччиною, а й значною частиною Європи, наводила страх на весь світ, був самого звичайного похожденя. Він народився 20 квітня 1889 року у австрійському містечку Браунау - на - Інне в сім”ї працівника митниці. Батько Адольфа, Алоіз Гітлер, дитина незаконнонароджена, носив дівоче прізвище матері - Шікльгрубер - до 1876 року, а потім взяв прізвище свого вітчима - Гітлер. Він був жорстоким батьком, з призирством відносився до мрій Адольфа. Хлопчик відставав у навчанні і змушений був залишити середню школу в 1905 році, не отримавши свідоцтва. Він вирішив стати художником і двічі пробував поступити до Венської Академії мистецтв, але його малюнки та акварелі були написані без натхненя, і його не приймали. Після смерті матері, яку він обожнював, Гітлер втік до Вени, сподіваючись заробляти на життя ремеслом художника. З 1907 по 1913 рік він жив на межі бідності, оформляв реклами, поштові відкритки та марки. Поступово впадав у депресію, яка в подальшому вилилася у расову ненависть, сконцентровану, головним чином , на євреях. В них Гітлер почав бачити загрозу німецькій або „арійській” расі [7.19].

В 1913 році Гітлер переїхав до Мюнхена, щоб уникнути призову до австрійської армії. Вже у лютому 1914 року він викликаний до Австрії на медкомісію, яка мала визначити його пригодність до служби, комісія його забракувала. Але, коли у серпні 1914 року розпочалася Перша світова війна, Гітлер із ентузіазном записався в 16-ї Баварський резервний піхотний полк. Військова служба перетворила молодого чоловіка із сумним поглядом в страсного мілітариста та націоналіста. Він служив посильним на передовій, йому присвоїли звання єфрейтора і нагороджували чотири рази. 4 серпня 1918 року вручили Залізний Хрест 1-го ступення. В жовтні 1916 року Гітлер був серйозно поранений , в кінці війни попав у газову атаку. Знайшовши в армії рідний дім, він залишався у полку до квітня 1920 рокуна посаді армійського політичного освідомітеля . У вересні 1919 року Гітлер вступає до партії робітників Німеччини, а в 1920 році залишає армію, щоб посністю присвятити себе роботі в партійному відділі пропаганди [7,24].

Це був час глибокої кризи в Німеччині. Версальський договір, який поклав край Першій світовій війні, був надзвичайно тяжким і принизливим , щей у Німеччині пройшла невдала комуністична революція. Відчувши сприятливу ситуацію, Гітлер успішно перетворив Робітничу партію Німеччини в Націонал - соціалістичну робітничу партію Німеччини у серпні 1920 році ( зазвичай її називали Нацистська партія ). При підтримці Ернеста Рема, штабного офіцера, у липні 1921 року Гітлера було обрано лідером партії. Він перетворився на вуличного оратора, виступав проти комуністів та євреїв, а також проти тих націй, які нав”язали німцям Версальський мирний договір, а 8 - 9 листопада 1923 року очолив мюнхенський пивний путч, намагаючись взяти під контроль уряд Баварії.

Путч швидко придушили, а Гітлера заарештували, судили і звинуватили у державній зраді. Його засудили до 5 років ув”язненя. Під час ув”язнення в Ландсбергській в”язниці неподалік від Мюнхена він написав політичну автобіографію „Mein Kampf” ( „Моя боротьба” ), в якій виклав політичну філософію нацизму, проголошував вічну боротьбу з євреями, комуністами, лібералами і капіталістами експлуататорами по всьому світу , і святково вітав відродження расової чистоти в Німеччині . Він писав про Німеччину, яка стане володаркою всього світу ; Німеччину, яка заявить про свої права на Lebensraum - життєвий простір та обере його в Центральній Європі і Росії [14,21].

Адольф Гітлер вийшов із в”язниці, відсидівши лише дев”ять місяців, і відразу взявся за зміцнення партії, особливо в промислових районах північної Німеччини. Саме в цей період він завербував людей, які в майбутньому поведуть країну до масової жорстокості і всеохоплючої війни :

- Гєрмана Герінга , відомого пілота - аса Першої світової війни ;

- Йозефа Геббельса, видатного пропагандиста ;

- Генріха Гіммлера, прихильника насилля, терору та поліцейських методів;

- Юліуса Штрайхера, відомого журналіста - антисеміта.

Вдалий момент для партії співпав із світовою економічною кризою 1929 року і слідом за нею депресією. Об”єднавшись із Націоналістичною партією промисловця Альфреда Гугенберга, нацисти збільшили кількість місць у Рейхстазі з 12 до 107, стали другою найбільшою партією в Німеччині. Гітлер не обмежував діяльність партії Рейхстагом ; він перетворив штурмові загони ефективну напіввійськову організацію, і вони буквально били опозиціонерів на вулицях Німеччини.

Гітлер висунув свою кандидатуру на вибори президента Німеччини в 1932 році і лише ненабагато програв займавшому посаду президента Паулю фон Гінденбургу, пристарілому герою Першої світової війни. Червневі вибори принесли нацистам 230 місць у Рейхстазі, 37 % загальної кількості голосів, і зробили їх самою найпредставленішою партією [14,38]. Тому Гінденбург був змушений призначити Гітлера рейхсканцлером ( прем”єр - міністром ) 30 січня 1933року.

Гітлер розгорнув широку діяльність, намагаючи укріпити свою владу, перетворюючись на грізного диктатора. Коли 27 лютого 1933 року пожежа знищила Рейхстах, Гітлер знайшов у цьому законну підставу для заборони діяльності Комуністичної партії та аресту її лідерів.

23 березня 1933 року він провів Закон „Про надзвичайні повноваження”, який гарантував йому чотири роки необмеженої диктаторської влади, і поступово почав розганяти всі політичні партії Німеччини, крім Націонал - соціалістичної, витісняти євреїв із урядових установ і підводив усі державні структури під прямий контроль своєї партії. Далі, в „Ніч довгих ножів” - 30 червня 1934 року, провів чистку власних рядів, убив Єрнеста Рема і тисячі інших нацистів, радикалізм, який загрожував абсолютній владі Гітлера. Після цих подій, 30 серпня 1934 року, помер Гінденбург, і Гітлер взяв на себе функції президента, присвоїв собі титул фюрера - верховного вождя Третього Рейху [2,61].

Фюрер замінив штурмові загони на охоронні загони СС , на чолі яких поставив Гіммлера. Разом із таємною політичною поліцією „Гестапо” СС створили систему концентраційних таборів, куди „депортували” політичних ворогів, євреїв та інших „небажаних елементів”. В 1935 році Гітлер ввів Нюрнберські расові закони, які позбавляли євреїв грамадянства [31,56]. Геббельс, міністр пропаганди, ретельно приховував цю кампанію терору фразеологією про економічне відродження нації. Між тим, Гітлер , повністю нехтуючи умовами Версальського договору, повів країну шляхом мілітаризації : він створив Люфтваффе ( військово - повітряні сили ) на чолі з Герінгом ; ремілітаризував Рейнську зону ; здійснив загальне переозброєння.

В жовтні 1936 року Гітлер вступив у союз з Беніто Муссоліні, фашистським диктатором Італії. В березні 1938 року Гітлер вторгся до Австрії і захопив її, здійснив так званий Аншлюс, а далі здійснював тиск на Чехословаччину, щоб змусити її віддати Судети - прикордоу область, на яку Німеччина давно кинула оком.

Перед такою агресією дві найбільші військові держави Європи були паралізовані і перейшли до політики умиротворення агресора. Ще у 1935 році Англія підписала з Німеччиною Військово - морський пакт, а далі на Мюнхенській конференції 29 - 30 вересня 1938 року Франція та Англія дали згоду на розподіл Чехословаччини, сподіваючись умиротворити фюрера. Гітлер відразу приєднав не лише Судети, а й частину західної Чехословаччини. В березні 1939 року вимагав від Литви „Мемельський коридор”. Після підписаня Договору про ненапад із Йосифом Сталіним 23 серпня 1939 року Гітлер 1 серпня напав на Польщу [16,92].

Так розпочалася Друга світова війна.

Неможливо зрозуміти особистість Гітлера, як і іншої особи, зосередившись лише на такій якості характеру, як пристрасть до знищення . У фюрера яскраво виражалися й інші риси характеру - нарсицизм, відхід від реальності та відсутність любові, тепла і прив”язаності до когось чи до чогось [74,61].

Найбільш виразніше у тоталітарного лідера виражається нарсицизм. Він цікавився тільки собою, своїми бажаннями, своїми думками. Він міг до безкінечності говорити про свої ідеї, про своє минуле, про свої плани. Світ був реальним для нього в такій мірі , в якій він являвся об”єктом його теорій та задумів. Люди для нього означали щось лише тоді, коли могли прислужувати йому або яких можна було використовувати. Така самовпевненість у правельності своїх ідей та задумів вказує на розвинуту форму нарсицизма.

У своїх роздумах Гітлер опирався в основному на емоції, а не на аналіз та знання. Замість політичних, економічних та соціальних фактів для нього існувала ідеологія. Він вірив в ідеологію, оскільки вона задовільняла його емоційно, а тому вірив і у факти, які в системі цієї ідеології рахувалися правельними. Це не означає, що він повність ігнорував факти. В деяких випадках він був дуже споспережливим і деякі факти міг оцінювати навіть краще, ніж інші люди, яким не був притаманий нарсицизм.

Ханфштенгель описує ситуацію в якій нарсицизм Гітлера розкривається вповній мірі. Геббельс наказав зробити для себе звукозапис деяких промов Гітлера і кожний раз, коли Гітлер до нього приходив, він включав ці записи. Гітлер „ падав у величезне м”яке крісло і насолоджувався звуками власного голосу, перебував ніби у трансі ( In einer Art von Vollnarkose )” [42,217]. Неодноразово у фюрера проявлялася манія величі. Його палац в Берліні повинен був стати найбільшою з існуючих резеденцій - в сто п”ядесять разів більшою, ніж резеденція канцлера, побудована за часів Бісмарка.

З нарсицизмом у Гітлера було тісно пов”язана відсутність істереса до будь - чого або до будь - кого. Його відношення до людей було холодним і дистанційним. Його абсолютному нарсицизму відповідала повна відсутність любові, ніжності або здатності співпереживати. Протягом усього його життя поряд з ним не було нікого, хто міг би стверджувати, що він рахується його другом. Єдиною живою істотою , яка визивала в нього людські почуття , це була його собака [74,77]. Ніколи, приймавши тактичні рішення під час війни не відступати, він не брав до уваги кількість можливих жертв солдат. Вони були для нього тільки кількістю одиниць зброї.

Благородні людські якості у Гітлера були вібсутні. Ніжність, любов, поезія були чужі його натурі. На поверхності він був вічливим, спокійним, дружелюбним. Роль ця була досить тонкою оболочкою , вона існувала для того, щоб приховати його справжні риси.

3.4 Апарат фашистського терору

Захоплюючи у свої руки одні елементи державного апарату і ліквідовуючи інші, гітлерівці одночасно розвернули величезну діяльність по створенню розгалуженого апарату фашистського терору. Апарат буржуазного насилля, який існував у Веймарській республіці, явно не задовільняв гітлерівців, які підняли кривавий терор по відношенню до всіх демократичних елементів на рівні державної політики.

„Нацисты создали мощный террористический аппарат, который начал складываться еще до прихода их к власти. В 1920 г. возникли первые вооруженные отряды - "служба порядка" фашистов, которой отводилась роль охраны фашистских сборищ. Использовались, однако, эти отряды чаще всего для создания беспорядков на митингах левых сил, для нападения на рабочих ораторов"[38,8]. Терористичний апарат, який складався з каральних органів, таких як Абвер, СС, СА, СД, РСХА, Гестапо, був головною опорою фашистської диктатури.

Абвер - орган військової розвідки та контррозвідки нацистської Німеччини. Створений у 1919 році урядом буржуазної Веймарської республіки, коли генерал фон Шлейхер зібрав усі секретні служби під ведення міністерства оборони. Оскільки умови Версальського договору 1919 року не припускали створення у Німеччині розвідувальних органів, на Абвер формально покладались функції воєнної контррозвідки у збройних силах. З 1933 року Абвер знаходився у постійному конфлікті з нацистськими спецслужбами СД і Гестапо. З січня 1935 по 1944 роки на чолі Абвера стояв досвідчений розвідник адмірал Канаріс, котрий активно сприяв перетворенню Абвера в найважливіший інструмент гітлерівської політики. У 1938 році Абвер був реорганізований в Управління розвідки та контррозвідки Верховного головнокомандуючого збройними силами Німеччини (ОКВ). Абвер повинен був забезпечити секретність військових приготувань Німеччини. Центральний апарат Абвера складався з 5-ти головних відділів, безпосередньо підпорядкованих начальнику Абвера. 1-й відділ займався організацією розвідки за кордоном, добував інформацію про воєнно-економічний потенціал ймовірного супротивника. 2-й відділ керував організацією диверсійної діяльності за кордоном та в тилу військ супротивника. Головні задачі 2-ого відділу: підрив морального духу армії та населення країн-супротивників, знищення або захоплення особливо важливих воєнних та промислових об'єктів, здійснення терористичних операцій, дезінформація політичного та військового керівництва супротивника. 3-й відділ Абвера очолював військову контррозвідку та вів політичний розшук у збройних силах і військовій промисловості Німеччини. В його склад входили підвідділи, які займалися контррозвідкою в сухопутних військах, ВМС, ВПС, охороною секретів і боротьбою з саботажем у військовій промисловості, дезінформацією іноземних розвідок, контррозвідкою за кордоном (проникнення в розвідувальні служби інших держав, виявлення їх планів і діяльності у відношенні до нацистської Німеччини). 4-й відділ, що взаємодіяв з міністерством іноземних справ, збирав розвідувальну інформацію шляхом вивчення іноземної преси, радіопередач і літератури, обробки даних, що поступали від німецьких військових аташе за кордоном, фактично керував їх розвідувальною діяльністю. 5-й, Центральний, відділ Абвера займався адміністративними питаннями, вів центральний архів і картотеку агентів Абвера. Абвер мав розгалужений периферійний апарат як у самій Німеччині, так і за кордоном. Основними його ланками у Німеччині були спеціальні відділи, що створювались при штабах військових округів і військово-морських баз. Вони спеціалізувались на розвідувальній та контррозвідувальній діяльності. За кордоном розгалужену систему периферійних органів Абвера складали резидентури в країнах-супротивниках. Головне призначення цього органу - ведення підривної діяльності проти держав, які нацисти вважали ворожими. До початку та в перший період 2-ої світової війни Абвер, не дивлячись на гостру конкуренцію інших розвідувальних служб (насамперед СД - служби безпеки нацистської партії), був центральним органом ведення розвідувальної діяльності за кордоном. Він зіграв велику роль у підготовці та забезпеченні успіху гітлерівської агресії проти держав Європи. 14 лютого 1944 року в зв'язку з невдачами Абвера в діяльності проти СРСР і в результаті боротьби з іншими органами розвідки, а також зі зниженням довіри нацистської верхівки до Канаріса вийшов декрет про розформування Абвера. За цим декретом Абвер поділився на частини, що відходили до різних відомств, - в основному в склад Головного управління імперської безпеки (РСХА) [50,4-5].

Базою для створенню фашистського апарату терора та насильства були загони СС, які очолював Гіммлер. Якщо до моменту захоплення гітлерівцями влади вони нараховували близько 40 тисяч осіб, то вже у 1937 році їх кількість перевищила 210 тисяч осіб [38,37]. „Загальні СС” („Allgemeine SS”) включали в себе керівництво нацистської партії, представників монополій, юнкерства, верхівку фашистської інтелегенції. Принадлежність до СС являлося найкращою умовою для успіху та підвищення по службовій лінії. Для охорони керівництва фашистської партії у складі СС були спеціальні підрозділи - „Ферфюгунгструппен”, основу яких складав моторизований загін тілоохоронців Гітлера - „Лейбштандарт Адольф Гітлер”. Для придушення можливих виступів, охорони концтаборів та інших поліцейських функцій був створенних підрозділ „Мертва голова”, який включав у себе чотири полки. Ці частини систематично проводили навчання, тринувалися вести вуличні бої для придушення мирного населення. В секретному наказі Гітлера від 17 серпня 1938 року уточнювалось, що вони не входять ні в Вермахт, ні в поліцію (хоча і знаходились під загальним командуванням рейхсфюрера СС Гіммлера), що вони є постійним озброєним формуванням СС, створеним для "виконання спеціальних завдань поліцейського характеру". Зразу після опублікування цього наказу Гіммлер передивився організацію військ СС: він моторизував їх і створив нові частини протитанкової оборони, кулеметні та розвідувальні батальйони. В перших числах вересня 1939 року почалась конверсія есесівських спецпідрозділів у війська.

Формально СС створювалися за добровільним принципом, але насправді кожний, хто вступав до цієї організації піддавався жорстокому відбору по принципу соціального походження і політичної благонадійності. Рядові посади в СС займали сини середніх та дрібних буржуа. Під предлогом збереження расової чистоти есесівців фашистське керівництво ретельно слідкувало за тим, щоб на них ніхто не впливав. Згідно приказу Гітлера, виданому ще у 1931 році, есесівці могли одружуватися лише після ретельної перевірки політичної благонадійності нареченої. Високі зарплати, кастовість, можливість безкарнно здійснювати злочини, а в подальшому - перспектива господарювання на захопленних територіях - все це перетворювало есесівців на жорстоку зброю в руках фашистських керівників.

Керівний центр СС складався із дванядцяти головних управлінь. Особливе місце серед них займало головне імперське управління безпеки (RSHA) на чолі з Гейдріхом. Воно виникло на базі „Служби безпеки фюрера” (Sicheritsdienst - SD ), утворене ще до захоплення влади гітлерівцями , як шпигунсько - деверсійна організація нацистської партії. Після приходу гітлерівців до влади органи СД отримали державні функції та очолили поліцейсько - терорестичний апарат. 26 квітня 1933 року під керівництвом СД в Прусії була створена таємна державна поліція (Geheime Staatspolizei - скорочено „Гестапо”) [38,45] . Номінальний керівник гестапо Герінг заявляв, що воно створено для того, щоб знищити політичних суперників націонал - соціалізма. Фактичним керівником гестапо став Гіммлер, який до того ж був не лише керівником СС, а й поліцейським комісаром на всіх землях, крім Прусії, де була утворена так звана політична поліція. 17 червня 1936 року Гіммлер був призначений начальником усієї німецької поліції. Будучи керівником СС і начальником поліції, Гіммлер 26 червня 1936 року видав декрет про об”єднаня гестапо, політичної поліції та кримінальної поліції у поліцію безпеки, яка у всою чергу була під керівництвом Гейдріха об”єданна в СД. Це об”єднання державної організації - поліції безпеки та організації націонал - соціалістичної партії - СД пізніше було оформлено спеціальним декретом від 27 вересня 1939 року [38,61]. Очолюване Гейдріхом головне імперське управління безпеки одночасно було одним із управлінь СС і управлянням міністерства внутрішніх справ. Органи СД займались дослідженням і підготовкою експертиз і матеріалів загального характеру - плани опозиційних партій та течій, сфери їх впливу, системи зв'язків і контактів, вплив окремих нелегальних організацій і таке інше. У розпорядженні СД опинилась розгалужена інформаційна мережа в середині країни та за кордоном, досьє та особові справи на супротивників нацистського режиму. Управління безпеки складалося із семи відділів.

Найбільш важливим серед них був четвертий відділ, який очолював есесовець Мюллер, та шостий відділ, на чолі якого стояв Шеллеберг. Шостий відділ виконував фукнції організації гітлерівського шпионажу і диверсійно - підревної діяльності за кордоном.

Гестапо, а подільному поліція безпеки та СД охопили своїми щупальцями усю Німеччину. символом нацистського терору. 26 квітня 1933 року Геринг опублікував спеціальний декрет, яким створювалась таємна державна поліція, підпорядкована особисто йому. Були видані спеціальні інструкції, в яких наказувалось всім чиновникам слідкувати за характером виказувань державних службовців, повідомляти міністерству про будь-яку критику та вводилась практика донесення серед робітників та службовців. 10 лютого 1936 року Геринг, як прем'єр-міністр Прусії, підписав текст наказу, який назвали потім основним законом Гестапо [10,93]. Він проголошував, що Гестапо доручається розслідування діяльності усіх ворожих державі сил на всій території; в ньому також говорилося, що накази та справи Гестапо не можуть підлягати розгляду адміністративними судами. В червні 1936 року імперським керівником Гестапо був призначений Гіммлер. Декретом від 17 червня 1936 року гестапо був наданий законний статус. Після створення РСХА Гестапо ввійшло до нього в якості 4 управління. З цього моменту і до кінця "Третього рейху" гестапо очолював Мюллер. Його центральна служба складалась з 1500 співробітників. Внутрішня структура Гестапо налічувала п'ять відділів:

А - боротьба з супротивниками нацизму, здійснював заходи проти саботажу та заходи загальної безпеки;

В - нагляд за політичною діяльністю католицької та протестантської церков, релігійних сект, євреїв, франкмасонів та опозиційних течій молоді;

С - картотека, друк, складання досьє, а також превентивні арешти та слідкування;