Тоталітаризм як феномен ХХ ст

D - справи окупованих територій;

Е - контррозвідка, боротьба зі шпигунством [10,97].

Їх агентура була на кожному заводі, в кожній організації. На кожних п”ять будинків був спеціальний спосперігач, який докладав про найменші вияви невдоволення фашистським режимом.

Головне управління імперської безпеки (РСХА) - було створене 27 вересня 1939 року. Було одним з 12 головних управлінь СС. З вересня 1939 по травень 1942 років РСХА очолював групенфюрер СС Гейдріх, а після його смерті - Кальтенбруннер. Головною задачею РСХА в умовах розпочатої війни та перспектив розширення панування "Третього рейху" була координація дій ЗІПО (поліції безпеки) та СД. На першому етапі свого існування РСХА складалось з декількох управлінь, що займались різними проблемами:

1 - адміністративні та юридичні питання;

2 - систематичний політичний аналіз змісту публікацій з ціллю ведення психологічної війни;

3 - контроль за особливо важливими сферами внутрішнього життя суспільства і партії. В свою чергу поділялось на чотири відділи: культури, населення, суспільного життя та економіки;

4 - державна таємна поліція Гестапо. В його завдання входило виявлення ворогів "Третього рейху" та боротьба з ними;

5 - кримінальна поліція рейха (КРІПО), її завданням була боротьба зі злочинністю. Складалась з чотирьох відділів: кримінальна поліція і превентивні міри; репресивна кримінальна поліція, злочини та правопорушення; дізнання і розшук; Інститут криміналістики ЗІПО (Гестапо і КРІПО);

6 - служба зовнішньої розвідки СД.

Восени 1940 року відбулась подальша реорганізація РСХА. 1 управління прийняло на себе кадрові питання, систему навчання та організації СД і ЗІПО. Було створене нове 2 управління, яке займалось господарсько-адміністративними справами та постачанням. Друге управління було перетворене в сьоме управління, котре займалось аналізом ситуацій в тій чи іншій сфері, воно виконувало роль цензора вихідних публікацій рейха.

Невід”ємною складавою частиною фашистського механізму терора являлися концентраційні табори, куди гітлерівці кинули всіх, хто був невдоволений фашистською диктатурою. До концтаборів ув”язнених кидали без вироків суддів, без слідства, без строку засудження. Перші концтабори створювалися в Німеччині відразу після приходу до влади гітлерівців. Ще в лютому 1933 року кожний підрозділ СС створював свій концентраційний табір. В подальшому система концтаборів була розширена та узаконнена.

До початку Другої світової війни мережа концтаборів охопила всю Німеччину. Нараховувалося шість величезних таборів (Дахау, Бухенвальд, Ревенсбрюк, Ораніенбург, Флоссенбург та Нейнгамм), кожен з яких являв собою цілу систему , в яку входили від трьох до десяти концтаборів[38,123].

З 1934 року концтабори офіційно перейшли під керівництво СС. Ними керувало економічне та адміністративне управляння СС на чолі із есесовським генералом Полем.

Формально концтабори поділялися на ряд категорій :

- трудові ;

- табори „для хворих” ;

- експерементальні (де есесовці проводили над ув”язненими свої досліди);

- тренувальні (де есесовці навчали „керівництву” концтаборами ) ;

Але насправді всі концтабори були „фабриками смерті”, основним їхнім призначанням було знищувати людей. „голод і голодна смерть, садизм, погана одежа, відсутність медичного обслуговування, хвороби, побої, шибениці, заморожування, доведення до самогубства, розстріли. Ув”язнених вбивали без перебору ; убивства євреїв було звичайним ділом; оприскували ядами, розстріли в потилицю; епідемії сипного тифу, людське життя в цьому таборі нічого не коштувала. Вбивство ставало звичайною справою, настільки звичайною, що нещасні жертви просто чекали смерті, коли вона приходила швидко”[38,148],- так Міжнародний Військовий Трибунал в Нюрнберзі охарактеризував обстановку, яка перебувала в „трудовому” концентраційному таборі Флоссенбург. Аналогічна ситуація було і в інших концтаборах.

Для досягнення мети фашистського терору була змінена і судова система. В ролі вищого суду по питанням „державної зради” в Берліні був встановлений так званий „народний трибунал”. Його вироки не підлягали касації, а захисників для підсудних призначав сам начальник трибуналу.

Для судової розправи з антифашистами на місцях в кожному судовому окрузі в березі 1933 року були створенні так звані надзвичайні суди. Були випадки коли в окрузі створювали і два надзвичайних суда. Створення надзвичайних судів у будь - якому випадку визначалося маштабами антифашистського руху в даному районі. Челени надзвичайних судів - голова і два засідателя - назначалися з осіб, які довели свою відданість фашистському режиму.

Один із кривавих гітлерівських суддів, деякий Ідель, вподальшому у ФРГ зайнявший посаду директора земельного суду в Дюссельдорфі, відкрито писав, що мета надзвичайних судів заключається в тому, щоб „знищити противників третьої імперії, в основному це комуністів та соціал - демократів” [57,82].

В той же час фашистське керівництво заборонило судовим органам розглядати судові справи, якщо вони стосувалися мародерства або політичних злочинів, які здійснювали гітлерівці. „Багато людей часто скарждиться на есесівців штурмовиків... В будь - якому випадку перша інстанція до якої потрібно звертатися із такими скаргами, - це місцевий загін штурмовиків”. - заявляв фашистський уряд у серпні 1933 року [57,117]. Жертвам фашистського терору цинічно пропонували звертатися за допомогою до своїх палачів.

диктатор політика тоталітаризм

3.5 Єрзац - релігія нацистів

У словнику Даля говориться : „Палач - виконавець торгової, а також смертної кари, кат ... Палачник - сторож над палачами , які , за нашими законами, повинні завжди утримуватися у в”язниці” . Мала Радянська енциклопедія роз”яснює це так : „Положення царя Олексія Михайловича 1649 року зобов”язувало кожне місто мати палача. В ХІХ столітті палачів майже не було, і з 1833 року їх стали призначати із засуджених , які вчинили тяжкі кримінальні злочини. Утримувалися палачі у в”язницях, отримували певні кошти. Вони ж спалювали заборонені книги ...”[25,73].

В західноєвропейських країнах в середні віки існували „особливі цехи” . В деяких країнах посада палача була спадковою, в інших - передавалася із роду в рід. В дореволюційній енциклопедії Брокгауза та Ефрона сказано :

„В середні віки палачі організували особливі цехи і там їм було присвоєно особливий одяг” [25,74].

Бути палачом в різних країнах і в різних народів рахувалося самою низькою, жахливою професією. Палачі були ізгоями суспільства. Це було не модно.

Але у ХХ столітті десятки тисяч палачів намагалися бути на виду, гордилися своїми палачівськими есесовськими мундирами, оголосили себе елітою суспільства. Вони не тільки не ховалися по закуткам, а навпаки буквально вилазили на авансцену. Майже всі громадяни голосно кричали : „Візьміть і мене. Мене і мого сина. Я також хочу в палачі, прикрасьте мене рунами СС”[38,43].

Що ж сталося в цивілізованій країні ? Як це взагалі стало можливим ? Була створена відповідна ідеологія. Ось що головне. Дванадцять з половиною років діяла безвідмовно „селекційна” машина, масових страт і допитів.

Відомий західнонімецький вчений Карл Дітріх Брахер в одній із своїх робіт зауважив : „ ....... історія націонал - соціалізма - це є історія його недооцінки”[38,10]. Дійсно, західні політологи 30-х років не хотіли бачити гітліризма. А деякі із сучасних дослідників на Заході не бажають визнавати того факту, що у німецького фашизму існувала свою надзвичайна ідеологія. Більш того, в гітлерівській державі вперше було теоретично обгрунтовано „право” на державний тероризм, на масові вбивства.

Саме головне - це те, що західні історики явно недооцінювали значення ідеології фашизма в діяльності каральних органів. Характерно, що в найбільш відомих працях про „орден під знаком мертвої голови” відсутні спеціальні розділи, параграфи, присвячені ідеології цього самого „ордену”.

Чому існувала така недооцінка нацистської ідеології ? На це є кілька причин.

По-перше, гітлерівські злочинці на всіх відомих нам процесах стверджували, що вони були гвинтиками злісного механізму, дію якого вони не розуміли. Наче вбивали вони по наказу зверху. Звичайно, це був їхній спосіб захисту.

По-друге, ідеологія фашизму, не маючи наукових засад, серйозної філософії, економічної та політичної бази, здавалася абсурдною. Але пануюча ідеологія, як показала історія, не обов”язково повинна мати наукове обгрунтування.

По-третє, нацистська ідеологія, особливо ідеологія насильства, була чисто конюктурною, вона змінювалася в залежності від тих задач, які ставили перед собою гітлерівці. Це вірно підмітила західнонімецький філософ Ханна Арендт. В книзі „Єйхман в Єрусалимі. Повість про банальність зла” Арендт писала : „Вісімдесят мілліонів німців були відгорожені від реальності та фактів , відгорожені брехнею, самообманом. Та брехня , в яку у даний момент вірили, щорічно мінялася і часто суперечила одна одній” [4,38].

Спочатку нацистську теорію було сформульовано Гітлером в „Майн камф” , а пізніше значно в розриреному і систематизованому виді Розенбергом, головним ідеологом в книзі „Міф ХХ століття”. Саме розенбергський варіант ідеології відіграв велику роль у формувані нацистської „еліти”, до якої належали в першу чергу співробітники карального апарату.

Історики на Заході зараз рахують, що „Міф ХХ століття” взагалі ніхто не читав. Здається, ніби вчені не розуміють, якою була нацистська держава. Там навіть не роздумували - читати чи не читати. Наказали читати. А потім цитували. Згадували у розмовах. Заставляли дітей завчати напам”ять, тому що боялися доносів сусідів, співробітників. Та й взагалі - у стін є вуха.

Тому старалися не тільки запам”ятати і засвоїти догми нацистської віри, а й „проникнутися” ними.

За новими даними, до 1943 року тираж „Майн кампф” досягнув 9480 тисячі екземплярів, а „Міф ХХ століття” - майже мільйона екземплярів. Для „наукової” книги - нечуваний тираж на той час.

Що ж представляє собою „Міф ХХ століття”, присвячений пам”яті двух мільйонів німецьких героїв, які загинули в Першій свійтовій війні заради існування німецької раси і німецького реха, в ім”я честі та свободи ? Явна спекуляція на жертвах Першої світової війни. Але така спекуляція непогано працювала в придушеній Версальським договором Німеччині.

У книзі Розенберга дратують неприховані перекручення та підтасовки. Однак, потрібно пам”ятати, німецький громадянин 30-х років читав цю книгу зовсім іншими очима. З ним говорили про „розумне”, да ще й „розумною” мовою. Там тобі і Ніцше, і Достаєвський, і Лао - Цзи, і давньогрецька філософія, і стародавні німецькі міфи, там тобі і стародавня історія - Египет, Рим, етруски. Там тобі і Шопенгауер, і Вагнер, і Гете, і Бетховен, словом, повний „джентельменський набір” культурного європейця тих часів.

Всього, включаючи предметний та іменний покажчики, 712 сторінок. На цих 700 сторінках Розенберг переосмислює всю історію людства. Не наводячи єдиного доказу чи факту, зображає її як історію боротьби рас - повноцінної (арійської, нордичної ) з неповноцінною (всіма іншими) [34,35]. Виходить досить вражаюча картина : те чи інше суспільство утворює чиста раса, воно переживає небачений розквіт (Вавилон, Індія, Греція, Рим, Египет). Але потім з”являється „нечиста кров” - сирійці, євреї, етруски, негри, „жовті”. Змішані шлюби стають нормою. Вища раса втрачає свою чистоту, втрачає свою велику культуру. Чоловіки втрачають мужність. Жінки легкої поведінки отримують владу. Суспільство загниває, потім руйнується. І на його розвалинах з”являється нова чиста раса. ..

„Перша нордична хвиля утворила стародавню республіку Рим. Тільки з переходом до християнства розпочалося расове переродження. Ренесанс перетворився цього разу в утвердження німецької крові. Всі держави Європи були створенні німцями” [38,72].

Проте цю концепцію потрібно ще й довести. Тут Розенберг поступає досить просто : путає в буквальному розумінні цього слова поезію з правдою і видумку з реальністю, він вишукує в художніх творах усіх жанрів, часів та народів блондинів, і через це стверджує, що вони належали до вищої, нордичної раси, отож ця раса існувала з покон віків. На сторінках „Міфа” з”являються „фараони з голубими очима”... на грудях Секстинської мадони „Ісус блондин”, по-арійськи виглядають голубоокі личка ангелів на небі. Значить і навіть Ісус Хрестос, і навіть ангели належали до нордичної раси. Звичайно, що і елліни (стародавні греки) були арійцями, оскільки у Гомера сказано, що вони були з світлим волосям .

І так, історія перевернута з ніг на голову. Створена нова расова концепція. І це не випадковість. У всі часи люди фальсифікували історію, перекручували її на свій лад. Авторитет перекрученого минулого давав їм можливість творити беззаконня у теперішньому.

Авторитети були дуже потрібні нацистам. Тому Розенберг і доводив, що більшість великих людей були „чисти арійцями”. „Той факт, що Данте був арійцем, точно встановлений”! Арійцями , згідно Розенбергу, були : Гомер і Есхил, Платон і Кант, Рафаєль і Мікеланджело, Гете, Рубенс [38,75] . Всіх не перерахувати, але були і ті вчені ім”я яких навіть не згадували.

Вислови Розенберга і його колег із самого початку несли ярко виражений расистський характер, значить могли стати основою для разправи із цілими народами, для геноциду. Вже у 1930 році Розенберг у свої книзі заявив : „Через п”ядесять років сила кольорових зросте. Тому людина нордичної раси має потурбуватися про те, щоб у його державі не залишилося ні одного негра, жовтого, мулата, ні одного еврея. Евреї - це паразити.

Німеччина , є чистою расою, яку зі всіх сторін очовують вороги. Теорія ворожого оточення була необхідна нацистам . Проти Німеччини все і вся. І еврейські банкіри, і хитрі адвокати, і масонські ложі, і католицька церква. У своїй праці Розенберг сильно критикував церкву, оскільки вона, як відомо, претендувала на світове, хай лише духовне, пануваня і рахувала себе наддержавним інститутом. На практиці нацисти не погано ладнали і з Ватиканом, і верхівкою протестанської церкви. Якщо церква мирилася з нацизмом, то нацизм мирився з церквою. Але це не стасувалося сотень рядових священослужителів, які виступали проти звірств нацистів, їх гестапо знищувало безпощадно.

Розенберг мав намір створити :

- нову расову мораль. Позашлюбних дітей, якщо їх нарождувала арійська мати від арійського батька, потрібно вітати. Але якщо німецька жінка вступає у законний шлюб із негром, жовтим, євреєм, то її треба накарати в”язницею, конфіскацією майно, вигнаням з німецького рейха на завжди. Це звучить так : „ Міф крові та міф душі, раси, індивідуальності народу та особистості, крові та честі може бути лише один, і тільки один, він повинен проходити через все життя нації, підтримувати її та визначати...”[79,132];

- нову еліту.Ті чоловіки, які в боротьбі за майбутнє рейху стояли на передовій - в духовному, політичному та військовому розумінні, - будуть основою для створення нового дворянства. Всі ці люди на 80 % по зовнішньому вигляду близькі до нордичного типу ;

- новий естетичний ідеал : еталон краси. Його Розенберг бачив у німецькому солдаті. „У всіх містах і селах Німеччини обличчя під стальними касками на пам”ятниках схожі, просто містика. Прямий лоб, сильний ніс, вузький рот. Широко розкриті очі дивляться прямо. У вічність. Воля і мужність фронтових солдатів значно відрізняється від ідеалу краси минулих часів. Такаж ідеальна краса притаманна і кожному воюючому німцю”.

І так, вже у Розенберга була повна ідеологічна програма для палачів: замість права і законів він пропонував керуватися незрозумілим кодексом вікінгів. На заміну загальноприйнятій моралі приходила расова мораль. І на цій базі утворювалася „нова еліта” та „держава оржену”. А головне, Розенберг наперед видає індульгенцію всім вбивцям і злочинцям. Адже вони рятують расу, кров, німецький народ від „паразитів” і ворогів, які намагаються знищити не тільки Німеччину, а й всю світову цивілізацію.

„Тисячолітній Рейх зійшов з небес, як небесний Єрусалин. Після цього вся світова історія повинна перестати існувати. Розвитку більше немає. Всесвіт закінчився. Минуле - незмінне. Але майбутнє - безкінечний потік можливостей для створення нового” [1,64].

Все дуже дивне. Давайте згадаємо хоча б свастику. Це стародавній символ, загнутий кінцями хреста означав рух сонця. Фашистське сонце зходить на Заході і заходить на Сході. Можливо саме в цьому треба шукати певний підтекст?

Розділ 4. Процес встановлення радянського тоталітаризму

4.1 Сталін - великий диктатор ХХ століття

Сталін (справжнє прізвище Джугашвіллі) Йосип Віссаріонович (народився 1870 році, за іншим даним, 1878 році, у м. Горі) - радянський партійний і державний діяч. Народився в родині шевця, батько у п'яному вигляді досить часто бив сина і дружину. Сталін виріс в оточенні матеріального нестатку, - у його характері рано з'явилися такі риси, як ненависть і мстивість. У 1894 році закінчив Горійське духовне училище, виявивши енергію і великі здібності до навчання, і далі пішов навчатися Тифлійськую духовну семінарію. Там Сталін перестав прагнути до успіхів у навчанні, тому що зайнявся соціальною самоосвітою і революційною діяльністю. Війшовши в 1898 у першу грузинську соціал-демократичну організацію, займався пропагандою в робочих кружках. У 1899 році, не вбачаючи сенсу продовжувати навчання в семінарії, Сталін залишає її; офіційно був виключений "за неявку на іспит". У 1901 році перейшов на нелегальне становище, працюючи під партійними псевдонімами "Коба", "Давид", "Сталін" [24,85].

З 1902 по 1913 рр. був 8 разів заарештований, 7 разів у засланні, але після коротких термінів ув”язнення Сталін втікав, крім заслання 1913 року. Беззастережно прийнявши ленінський варіант марксизму, Сталін після II з'їзду партії в 1903 році стає більшовиком. В.І.Ленін довідався про Сталіна, як про талановитого публіциста, що вступив у полеміку з грузинськими меншовиками; познайомилися особисто лише у грудні 1905 році на І-й конференції РСДРП у Таммерфорсі (Фінляндія). У 1906 - 1907 роках здобував значні кошти для партії, плануючи і організовуючи збройні пограбування банків (експропріації) Закавказзя, хоча особисто в розбійних нападах не приймав участі. У 1907 - 1908 роках проводив велику роботу, будучи членом Бакінського комітету РСДРП. У 1912 році на пленумі ЦК РСДРП Сталін був заочно прийнятий до складу ЦК та до бюро ЦК РСДРП. Брав участь у створенні газет "Правда" та "Зірка". Через рік у Відні Сталін написав статтю "Марксизм і національне питання", яка принесла йому авторитет знавця національної поблеми [56,17]. У лютому цього ж року був заарештований і засланий у Туруханський край.

На засланні Сталін у поселенні жив замкнуто, виявляючи зарозумілість до товаришів . Наприкінці 1916 року призваний до армії, але через отриману в дитинстві травму лівої руки визнаний негідним до військової служби. Неодноразово висувалися проти Сталіна обвинувачення в зв'язках з царською поліцією, які залишаються предметом багаторічних дискусій через відсутність достовірних документальних доказів . Після Лютневої революції 1917 року повернувся в Петроград, ввійшов у Бюро ЦК і в редакцію газети "Правда". Не підтримавши Леніна після „Квітневих тез” Сталін незабаром змінив точку зору і на VII (Квітневій) Всеросійській конференції був обраний членом ЦК РСДРП [56,26]. Брав активну участь у підготовці і проведенні Жовтневого перевороту, а після його перемоги був обраний членом ВЦК і ввійшов до першого радянського уряду як нарком у справах національностей.

У 1918 - 1920 рр. знаходився на військово-політичній роботі. Спрямований на Царіцинський фронт, Сталін дотримувався партизанських методів ведення війни, не зрозумів значення військових фахівців і його перші кроки на військовому поприщі виявилися невдалими. У 1918 році різко загострилися відносини між Сталіним і Л.Д. Троцьким. За роботу на Петроградському фронті Сталін був нагороджений орденом Червоного Прапора разом із Троцьким. На Південному і Південно-Західному фронтах Сталін зміг придбати військовий досвід, але не знайшов здібностей великого військового керівника. (Початок легенди про Сталіна - як організатора перемог громадянської війни поклав К.Е. Ворошилов.) Однак твердість рішень, величезна працездатність і вміле сполучення військової діяльності з политикою, дозволили Сталіну здобути багатьох прихильників. У 1922 році був обраний Генеральним секретарем ЦК і одержав добре функціонуючий апарат, сформований за 5 років Я.М. Свердловим, Н.Н. Крестинським, В.М. Молотовим, але тільки Сталін зміг зрозуміти вирішальне значення центральної партійної машини для зміцнення особистої влади. В.И. Ленін у своєму "Листі до з'їзду" писав: "Тов. Сталін, зробившись генсеком, зосередив у своїх руках неосяжну владу, і я не упевнений, чи зуміє він завжди досить обережно користуватися цією владою... я пропоную товаришам обміркувати спосіб переміщення Сталіна з цього місця..." [24,91]. Спростувавши характеристику Троцького - "найбільш видатна посередність нашої партії", Сталін у блоці з Г.Е. Зинов”євим і Л.Б. Камєневим домігся в 1925 році зняття Троцького з його посад і осуду "троцькізму". А потім позбувся Зинов'єва і Камєнева, засудивши їх, як антипартійну "нову опозицію", встановивши до кінця 20-х рр. режим особистої влади.

У 1929-1933 роки Сталін здійснив "великий перелом", провівши насильницькими, терористичними методами колективізацію й індустріалізацію, що коштували мільйонів людських життів. Йосип Вісаріонович встановив тоталітарний порядок, що тримався репресіями і соціальною демагогією, твердження про перемогу соціалізму в "одній, окремо взятій країні", про "саму демократичну у світі" Конституцію 1936 року, фальсифікацією історії і т.д.[36,72] . В зовнішній політиці, що завжди є продовженням внутрішньої політики, Сталін пішов на радянсько-німецький пакт про ненапад із секретним протоколом, за яким поділялися сфери впливу між СРСР і Німеччиною, що стало відправною крапкою Другої світової війни.

Життя Сталіна має два взаємовиключних етапи. На першому етапі -- кінець XIX ст. -- І-й етап, 1930-х -- Сталін -- активний пособник злочинної діяльності Леніна і так званої ленінської гвардії, єврейських більшовиків, що знищила мільйони російських людей. На другому етапі з 1930-х -- росіянин, державний діяч, зусиллями якого, по суті справи, була здійснена національна революція, що скинула владу єврейських більшовиків, у значній мірі (але не цілком) відродила колишнє значення російського народу.

Перетворення (хоча і неповне, і недосконале) "Савла в Павла" -- Сталіна як одного з керівників антиросійського руху в Сталіна як національного вождя російського народу -- відбувалося не відразу, цей процес , що почався ще наприкінці 20-х років XX століття, розтягується на всі тридцяті роки, підсумкове завершення відбувається лише під час Другої світової війни. Могутня російська цивілізація духовно підкоряє собі більшовицького вождя, освятивши його діяльність позитивним змістом. Геній Сталіна полягав у тому, що він зумів комунізм зі знаряддя руйнування Росії перетворити в інструмент російської національної політики, зміцнення і розвитку Російської держави.

Можна припустити, що фундамент російської державної ідеології, що пробудився в Сталіна в 30 -- 40-і роки XX століття, був закладений у нього під час навчання в духовному училищі і православній семінарії. Сталін, єдиний з великих більшовицьких вождів, мав духовно-релігійну (хоча і не закінчену) освіту. Як справедливо відзначив російський духовний письменник о. Димитриій Дудко: “Якщо з Божественої точки зору подивитися на Сталіна, те це справді була особлива людина, Богом даний, Богом збережений... Сталін зберіг Росію, показав, що вона значить для усього світу. Сталін із зовнішньої сторони атеїст, але насправді він віруюча людина. Не випадково в Російській Православній Церкві йому оспівували, коли він помер, навіть "Вічну пам'ять", так випадково не могло відбутися в самий безбожний час. Не випадково він і навчився у духовній семінарії, хоча і втратив там віру, але щоб по-справжньому її придбати. А ми цього не розуміємо... Але саме головне все-таки, що Сталін по батьківськи піклувався про Росію”[24,95]. Сталін самоучкою освоїв велику кількість схоластичної марксистської літератури, а в більш зрілі роки не переставав читати праці по історії, філософії і деяким природничим наукам. Будучи ще юнаком, “романтиком революції”, він як ніхто інший знав дійсну суть революційної роботи і, очевидно, у зрілі роки зненавидів її.

У квартирі Сталіна в Кремлі так і на його дачах були великі бібліотеки, що містили переважно літературу по історії, філософії, економіці. Книги постійно використовувалися, Сталін читав і робив позначки на полях. Люди, яким довелось бачити написані його рукою листа, статті і постанови, високо оцінювали його інтелектуальні можливості. Виправлення Сталіна на текстах багатьох документів були точні і дозволяла вбачити в ньому тонкого політичного діяча, гарного стиліста, що відмінно володів російською мовою. Позначки на сторінках сотень книг його бібліотеки свідчили про широту його знань, про те, що він читав не тільки праці марксистів, але і здобутки багатьох закордонних учених. З великим презирством Сталін відносився до атеїстичної літератури. В одній зі своїх записок 1920-х він називає її “антирелігійною макулатурою”[63,123]. Сталін любив стародавні російські пісні і нерідко їх наспівував.

Ще на І-му етапі у 1920-х Сталін мало чим відрізнявся від інших більшовицьких керівників, хіба що вів непомітний і більш скромний спосіб життя. Однак уже після смерті Леніна боротьба, що посилилася за владу в країні змусила його блокуватися. А пізніше прийти до висновку, що єдиним шляхом зміцнення держави є національні задатки, у тому змісті, як це розумів Сталін, -- державний патріотизм, національна гордість великоросів, використання позитивних історичних прикладів.

Знищуючи більшовицьку гвардію, Сталін не тільки боровся із суперниками в боротьбі за владу, але й у деякому ступені викупляв свою провину перед російським народом, для якого страта революційних погромників була актом історичної відплати.

Сталін ефективно боровся з багатьма проявами антиросійського націоналізму, що агресивно виявляв себе стосовно російського народу під виглядом культурних автономій і різних національних установ, представники яких відкрито прагнули принизити значення російського народу. Особливо це стосувалося єврейського націоналізму. За 1930-40-і під керівництвом Сталіна було знищено не менш 800 тис. єврейських більшовиків, найкращі елементи іудейської антиросійської організації, що розраховували перетворити Росію в єврейську державу.

Були знищені майже всі іудейські вожді, а шанси тих, які залишилися на владу в Росії були зведені до мінімуму.

В роки Великої Вітчизняної війни Сталін, незважаючи на неймовірні труднощі, зумів згуртувати навколо себе кращих російських воєначальників і, спираючи на російський патріотизм, знищити сильного ворога, що володів на першому етапі війни значною перевагою в чисельності військ і озброєнні. Після війни, розуміючи, що стабільність Російській державі може створити тільки російський народ, Сталін проводить послідовну політику переважної підтримки російських кадрів не тільки в центрі, але й у союзних республіках. Російські кадри складали кістяк усієї системи керування СРСР. Самі найменші прояви містечкового націоналізму жорстоко придушувалися.

4.2 Антицерковна політика радянської влади у 1920-1930- х роках

Особливою темою правової історії Росії в радянський час є релігійна політика. Тут держава зіштовхнулася з одним з основних підвалин старого суспільства, причому якщо старий державний апарат зламати було достатньо легко, попросту позбавивши чиновників та інших службовців їхнього звичного заробітку, то з церквою справа була значно складніше. Проблема полягала в тому, що основні доходи церковних організацій надходили не від держави, а від віруючих, а також від зібраних церквою століттями цінностей і майна, рухомого і нерухомого. У 1919 році один з організаторів антирелігійної роботи С.Красиков писав: "Ми розбили, знищили в жовтні всю стару державну машину, ми знищили стару армію, старі суди, школи, адміністративні й інші установи... Однак виявляється, що, зламавши всю цю поміщицьку жандармерію і т.д., ми - церкву, що складає частину старої державної машини, не знищили. Ми позбавили її державного змісту, позбавили її державної влади і все-таки цей уламок старої державної поміщицько-каталістичної машини зберігся. Існують ще десятки тисяч священиків, ченців, митрополитів, архієреїв. Чому ж з так віднеслася влада до цього уламка старої машини?" [63,130].

За декілька місяців 1928 року І. В. Сталін тричі, виступаючи з приводу наступу на куркуля, закликав до розгортання рішучої боротьби з релігією. Закінчувався період класового миру в країні, економічної стабільності, породженою і закріпленою новою економічною політикою. Закінчувалася смуга терпимості до кулака і непу.

Завершувався і період порівняно спокійній дискусії партії з церквою. В цей час в партії назріває все більша невдоволеність діяльністю релігійних організацій, станом антирелігійної роботи. Вже в 1927 році на XV з'їзді ВКП(б) І. В. Сталін заявляє: „У нас є ще такий мінус, як послаблення антирелігійної боротьби”[5,119].

Декількома місяцями раніше І. В. Сталін в бесіді з першою американською робочою делегацією на заяву про те, що в СРСР є комуністи, які не у всьому погоджуються з вимогами партії у відношенні до релігії, згодився: „Бувають випадки, що дехто з членів партії іноді заважає розгортанню антирелігійної пропаганди.-- І тут же підсумував: -- Якщо таких членів партії виключають, то це дуже добре, бо таким „комуністам” не місце у лавах нашої партії... Партія не може, - продовжував далі Сталін, - бути нейтральною відносно релігійних забобонів, і вона вестиме пропаганду проти цих забобонів, тому що це є один із вірних засобів підірвати вплив реакційного духівництва, що підтримує експлуататорські класи і проповідує покору цим класам” [12,66].

Сталін стверджував, що за спиною кулака стояли багато релігійних організацій, а це збільшувало сили, ідеологізувало куркуля. Тому в загальному наступі на куркуля і непмана готувався спеціальний удар Сталіним по релігійних організаціях, по духівництву. У бесіді все з тією ж першою американською робочою делегацією І. В. Сталін рішуче заявив, що партія не може бути нейтральною і відносно реакційного духівництва, що отруює свідомість трудящих мас. Біда тільки у тому, що воно не цілком ще ліквідовано. Таким чином, заклик до ліквідації „реакційного духівництва”, наступ на релігію прозвучав досить чітко.

Був спеціально створенний Союз безбожників, який займався антирелігійною пропагандою. На II Всесоюзному з'їзд безбожників в липні 1929 р. перейменували дану організацію в Союз войовничих безбожників (СВБ) [47,29]. Це стало найяскравішим зовнішнім виразом переходу влади до активніших антирелігійних дій. Звернення Другого Всесоюзного з'їзду войовничих безбожників СРСР до всіх трудящих, до всіх робітників, селян і червоноармійців СРСР було пройняте нетерпимістю до релігії: „Для нас боротьба на антирелігійному фронті є тільки один з видів класово-політичної боротьби, яку веде праця проти капіталу...” [47,30]. Вік вступаючих в СВБ був знижений з'їздом до 14 років. Створювалися групи юних войовничих безбожників, куди можна було вступити з 8 років, що фактично лише узаконило існуюче положення. Так, в Тамбовській губернії подібні групи існували вже з 1927 року. Отож, невипадково на рубежі 1920-х -- 1930-х років так швидко збільшувалися ряди безбожників. Якщо на 1 січня 1926 р. в союзі було 87 тис. членів, то 1 січня 1929 р. -- 465 тисяч. Але всі рекорди побили темпи 1930 р.: за 1-у його половину СВБ звиріс з 700 тис. до 4,5 млн. чоловік [47,39].

Заклик Сталіна був почутий і комсомолом. Однієї з перших його стала послідовно проводити в життя газета „Комсомольська правда”, яка була високо оцінена І. В. Сталіним в 1928 році за її діяльності в боротьбі з бюрократизмом, „ворогами робочого класу”, по розгортанню критики, „викорчовуванню капіталістичних корінців у всіх сферах життя”. Саме „Комсомольська правда” під керівництвом відповідального редактора редакції І. Т. Бобришева і його заступника Д. П. Бухарцева з 1928 року найрішучіше почала пропагувати відкритий наступ на релігію, викривати реакційну, ворожу соціалізму суть церковників і сектантів.

Більш того, „Комсомольська правда” стала ініціатором критики форм і методів ЦС СБ, осередків безбожників на місцях, які вона засуджувала за лояльне відношення до релігії.

7 червня 1929 року „Комсомольська правда” вийшла з обширною статтею М. Галактіонова (колишнього працівника Московської ради Союзу безбожників), що називалася „Щодо лояльного відношення до релігії (Ідеологічні помилки в роботі союзу безбожників)”, в якій автор поставив під сумнів правильність курсу і методів роботи цієї організації [63,131].

Курс, пропагований „Комсомольською правдою” на зміну форм і методів антирелігійної роботи у бік нетерпимості, грубості по відношенню до релігії і віруючим, був підтриманий лівими елементами в партії, комсомолі, ідеологічними, профспілковими, кооперативними організаціями. Наприклад, в його підтримку виступило Товариство войовничих матеріалістів-діалектиків. Профспілка друкарів на той час прийняла постанову про відмову друкувати в друкарнях релігійну літературу, керівництвом кооперації були дані вказівки на місця про заборону виробництва і продажі предметів релігійного культу.

Взагалі 1929 рік у багатьох відношеннях став переломним у взаємостосунках радянської влади і церкви. Не тільки II з'їзд Служби Безпеки оголосив наступ на релігію. Про це ж йшла мова і на антирелігійній нараді при ЦК ВКП(б) на початку червня. Істотні поправки були внесені в Конституцію РРФСР в травні 1929 року на XIV Всеросійському з'їзді Рад. Вони значно обмежували права віруючих, духівництва у відправленні культу і проведенні пов'язаної з цим релігійної пропаганди. Якщо в колишній редакції статті 4 Конституції РРФСР було формулювання: „Свобода релігійної і антирелігійної пропаганди признається за всіма громадянами”, то в новій редакції було записане наступне: „Свобода релігійних сповідань і антирелігійної пропаганди признається за всіма громадянами” [20,89]. Зміна істотна: із статті було вилучене положення про свободу релігійної пропаганди.

А ще місяцем раніше, 8 квітня 1929 року, була прийнята постанова ВЦІК РРФСР „Про релігійні об'єднання”, за якою життєдіяльність релігійних організацій, общин, приходів підпадала під жорстку регламентацію державних органів, що багато в чому суперечила декрету 1918 року про відділення церкви від держави і школи від церкви [47,37]. Заборонялося без дозволу влади проводити збори віруючих, призначати або обирати керівників общин, здійснювати релігійні обряди поза межами церкви, користуватися послугами державних підприємств, друкарень, організовувати навчання дітей релігії, займатися благодійністю, будівництвом і ремонтом культових споруд.

Ще в 20-х роках духівництво і члени їхніх сімей позбавлялися виборчого права і права бути обраним до Рад. Існували ще інші форми обмеження їх громадянських прав. Була значно обмеженна свобода релігійної пропаганди, адміністративно-церковної діяльності. З 1925 року в Російській православній церкві не було глави - патріарха, тому, що Сталін і його оточення негативно відносилися до ідеї проведення Помісного собору, який і міг оброти його. З 1935 року перестав функціонувати і Священий Синод (дорадчий орган при партріархові) через неможливість поповнити склад [63,133]. Таким чином, справа велася до знищення керівних структур церкви. Звичайно, все це не сприяло нормалізації відносин між духівництвом, віруючим і державними органами влади.

1929 рік став роком масового закриття церков і приходів.

А. Т. Лукачевській це визнавав: „Закриття молитовних будівель зараз прийняло масовий характер: далеко не скрізь проводиться заздалегідь широка роз'яснювальна кампанія, є немало випадків, коли церкви закриваються адміністративним шляхом або на підставі рішень, прийнятих на зборах, що складаються переважно з членів ВКП(б), комсомольців і членів СБ. Є випадки, коли закриття молитовного будинку відбувається негайно ж після ухвалення рішення, і таким чином обминалося право віруючих на оскарження. При закритті були випадки образи почуттів віруючого... знищувалися предмети релігійного культу” [78,174]. Причому закриті церкви віддавали під склади, майстерні, магазини або надавалися конторам, відомствам, що ображало почуття віруючих. Але найсуворіші заходи були застосовані до монастирів -- „оплоти мракобісся”, по термінології того часу. По всій країні прокатилася хвиля закриття монастирів. Причому, якщо віруючі не погоджувалися на „добровільне закриття”, монастирі припиняли своє існування нерідко під сумнівними приводами. Так відбулося і з Києво-Печерской лаврою, найстародавнішим і знаменитішим монастирем Російської православної церкви. У 1929 році був організований галасливий судовий процес по справі про вбивство нібито архідияконом лаври Чехуном і його співучасницею черницею Києво-Фроловського монастиря Воронкової якоїсь П. Баришникової. Справа була темна, заплутана, доказів незаперечної вини Чехуна і Воронкової у суду не було. Проте обидва були засуджені до 10 років ув”язнення. У пресі була організована гучна кампанія проти братії Києво-Печерской лаври і чернецтва взагалі -- „зародки кримінальщини і розпусти”. Під тиском такого роду „аргументів” влади в кінці 1929 року закрили не тільки лавру, але і сусідній Киево-Фроловській монастир. Така ж доля незабаром спіткала і інші подібні церковні установи. В кінці грудня 1931 року на очі Е.Ярославському попалася крихітна замітка в одній з газет, де йшла мова про існування Макарієвського монастиря, що чудом вцілів. Що там зараз проживають в невеликому флігелі 35старих монахів. Тут же він написав З. М. Кірову: „Тов. Кіров! Надсилаю замітку про Макарієвський монастир. Можливо, пора ліквідовувати?” [63,135]. Зрозуміло, незабаром і цей монастир закрили. У 1937 році Е. Ярославський із задоволенням відзначив, що „в країні з монастирями покінчено”.

Виступаючи у №7 журнала „Антирелігіозник” за 1929 рік зі статтею „Новий статут Союзу войовничих безбожників”, відповідальний секретар цього ж Союзу Ф. Н. Олещук писав : „На з”їзді були поставлені завдання перетворити Союз безбожників в масову багатомільйону організацію, то необхідно перейти до планової вербовки громадян в лави СВБ , розвиваючи навколо даної проблеми широку агітаційну роботу” [77,4].

Ф. Н. Олещук був не одиноким у свому намаганні налагодити роботу по поповненню лав СВБ методом вербовки нових членів. Наприклад, напередодні ІІ з”єзду СБ в газету „Безбожник” прийшов лист активіста-антирелігіозника Виноградова із Воронежа, який пропонував проводити час від часу двотижневі вербовки в Союз безбожників. При цьому він посилався на позитивний результат, який був у Переяславському уїзді Володимирівської губернії, де під час такої „добровільно-примусовій вербовці” було створено 5 новий відділень СБ.

Автори листів, які приходили на адресу газети „Безбожник”, пропонували також прийом нових членів взагалі проводити кампаніями. Такі настрої були досить живучі і в дугих місцях. Вітебські комсомольці організували в 1929 році вуличну демонстрацію, пішли закривати синагоги та церкви і спровокували бійку. В Нижньо-Волжському краї в одному із сіл пройшов слух, нібито безбожники заберуть дзвін у місцевої церкви. В результаті півтисячі жінок діжурили біля дзвону, охоронюючи його від комсомольців, декілька суток.

Одним із головних натхненників кампанії про вилучення церковних цінностей був Л. Д. Троцький, йому направлялися на виконання всі телеграми і листи із місць, де вона проходила . Саме він найбільш був незадоволений темпами і характером проведення кампанії. Під тисом Троцького змінювався, ставав жорсткіший тон урядових повідомлень у пресі про хід кампанії. Газета „Известия” помістила замітку про те, що мирний період в кампанії закінчився. „Цінності будуть вилучені і направленні на до помогу голодуючим. А тим „господам” , які жаважають селянському уряду і свідомості трудящих мас, ми робимо серйозне попередження. Хай вони не жартують з вогнем... Радянська влада доказала, що там, де це вимагають народні інтереси, вона зможе при необхідності застосувати тверду руку”.

Однією з форм наступу на церкву стала кампанія по розкриттю і ліквідації святих мощей. Але тепер, пам'ятаючи про минулі масові протести, власті не влаштовували показних знущань над мощами святих. Військову операцію нагадувало вилучення мощей Серафіма Саровського 5 квітня 1927 року. Для її проведення в Саров під виглядом паломників було направлено 12 співробітників ОГПУ. У момент вилучення мощей Саровській монастир був блокований загонами міліції, зразу ж після ліквідації учасники цієї процедури розділилися на дві групи і покинули монастир, відвізши останки преподобного Серафіма [63,136].

В країні створювалися антирелігійні семінарії, лекторії, кружки. Були зроблені перші спроби налагодити антирелігійну пресу. Але відразу, крім журнала „Революція і церква” під редакцією П. А. Красікова, кілька листів та плакатів на антирелігійну тематику, нічого створити не вийшло - не вистачало бумаги, спеціалістів, грошей, досвіду. З 1922 року почала створюватися періодична антирелігійна преса : на початку року почала виходити газета „Атеїст” ( тиражом 15 тисяч екземплярів ) під редакцією А. І. Шміцберга, а з грудня - газета „Безбожник” під редакцією Е. Ярославського і журнал з такою ж назвою „Безбожник” Моковського обкома РКП(б) під редакцією М.Костеловської [47,151].

Однак на перших порах антирелігійна пропаганда приймала характер все тої ж преславутої війни із релігією, тільки вже під вивіскою ідеологічної роботи партії. В друкованих виданнях , на лекціях, диспутах релігія і церква по старому представлялася промонархічною силою.

Активно впроваджувалася нова форма марксистської освіти -- так зване „безбожне навчання”. Восени 1929 р. відкрилися антирелігійні факультети при рабфаках. Всюди діяли окружні, районні і міські курси активістів безбожного руху. У пропагандистських матеріалах, як правило, затверджувалося, що „релігійники” організовують антирадянські виступи мас, здійснюють тиск на місцеві органи при перевиборах в ради, створюють підпільні контрреволюційні організації, поширюють антирадянські листівки, підтримують рух за спорудження нових церков, є супротивниками навчання комсомольців, оздоровлення їх побуту. Протести віруючих проти закриття церков, прохання про проведення релігійних ходів розцінювалися як антирадянська діяльність.

Вже в 1920-і роки в країні з'явилися перші антирелігійні музеї.

Співробітники подібного музею у Воронежі на місцевому матеріалі намагалися продемонструвати реакційну суть релігійних організацій, проводили виїзні засідання в школах і трудових колективах. У всіх технікумах і школах підвищеного типу, при майже половині шкіл першого ступеня були створені антирелігійні кужки. У частині педагогічних і медичних технікумів і в старших класах шкіл вводилися спеціальні курси антирелігійної пропаганди. Безбожники влаштовували навіть соціалістичні змагання в боротьбі з релігією [33,40].

Безбожники, особливо молоді, хотіли вмить змінити все світобачення батьків і дідів, не встигнувши в достатній мірі сформувати свою власну свідомість. Критиці були піддані всі церковні організації, всі релігійні напрями. Суспільна свідомість була настроєна проти молодиків, повчаючих старших, тим більше священнослужителів.

„Масовий атеїзм” 1920-х років багато в чому впроваджувався по аналогії з тим, як християнізувалася Русь, коли на місцях язичницьких святилищ ставилися християнські церкви, в язичницькі заговори вселялися імена християнських святих, а язичницькі імена людей замінювалися християнськими.

Радянські безбожники намагалися замінити церкви хатами-читальнями, християнські свята -- комуністичними, церковні співи -- „Інтернаціоналом” і т.п. Замість хрестин влаштовували октябрини. На місце ікон вішали портрети вождів, на місце хреста, що на купол, п'ятикутну зірку... Маркса зображають у вигляді Бога -- батька на небесах з „Капіталом” в руках замість скрижалей, а замість архангелів летять червоноармійці з трубами. У той час можна було побачити і хрест з написом „Пролетарі всіх країн, зєднуйтеся!” і зображенням серпа і молота [63,132].

Найбільш „войовничий”, нетерпимий, лайливий, образливий тон по відношенню до релігії, церкви, духівництва і віруючих зайняла редакція журналу „Безбожник” (пізніший він стане називатися „Безбожник у верстата”). У першому ж номері була вміщена вульгарна карикатура на Ісуса Христа, що викликало різку негативну реакцію з боку православного духівництва і віруючих. Пізніше сама М.Костеловськая визнала на нараді в ЦК партії, що карикатура сильно ускладнила життя редакції: посипалися сарги, загрози, розмови, ніби, „євреї в журналі клянуть православного бога”. Такий крок редакції викликав невдоволеність і з боку групи російських літераторів, діячів мистецтва.

Співробітники журналу „Безбожник”, своєрідно зрозумівши власну помилку, вирішили так же „оригінально” її виправити. У наступному номері, боячись звинувачень в розпалюванні русофобії, у висміяні православних святинь, вони помістили карикатуру на... Єгову з написом: „Геть цю сволоту!”, маючи на увазі релігію. Реакція - розуміється була негативна і на цей номер журналу. Проте не треба думати, що журнал опинувся в якомусь суспільному вакуумі, що читач втратив до нього інтерес.

Навпаки, наколо нього став групуватися антирелігійний актив, головним чином з числа молоді - студентів, комсомольців. Лінію редакції підтримав Н. І. Бухарін, виступивши в журналі із статтею, в якій продовжував дотримуватися в антирелігійній пропаганді принципів наступальності, класовості та партійності.

Основні читачі журналу „Безбожник” -- комсомольці-- стали проводити серед населення антирелігійну роботу в дусі закликів свого видання. Ось що із цього приводу писали до партійних органів в серпні 1925 року з Рязані робітники заводу ім. Сапронова: „Антирелігійна робота на нашому заводі надзвичайно строката. Коли вона знаходиться в руках вчителя Чимошкіна, то навіть за зовнішнім виглядом аудиторії можна зроити висновок про величезний вплив її на масу робітників, і навпаки: варто тільки потрапити їй до рук комсомольців, як ефект виходить зворотній. Відбувається це тому, що у вчителя Чимошкіна пропаганда побудована на наукових даних і відрізняється спокоєм, простотою і тямущістю, а у комсомольців переважають молоде завзяття і знущання...Взагалі в антирелігійній пропаганді у нас помічається відсутність планової роботи, системи, м'якого і вдумливого підходу до справи” [63,132-133].

При переході до суцільної колективізації в країні дуже широко рекламувався досвід „безбожних” колективних господарств: комуни Бізвірник ім. Е. Ярославського , колгоспу „Безбожник”, колгоспу «Червона зірка» . Також створювалися „безбожні” МТС. Ніяка пропагандистська акція не працювала так проти релігії, як трудові успіхи невіруючих членів цих колективів.

Боротьбою з релігією, а не тільки „економічною доцільністю” була обумовлена заміна тижнів на так звану «непреривку». Залишалися тільки місяця. „Комсомольська правда” 13 грудня 1929 р. від імені „робітника Верещагіна” писала: „Непреривка -- наш перший борг... З нею ми і попів плутаємо. Коли їм тепер дзвонити -- в неділю, чи ні? Велика тут подяка радянському правітельству». Ярославський в статті з красномовною назвою „Перехід до наступу” ставив перехід до непреривки в один ряд із змінами в Конституції як найважливіші „передумови для витіснення релігійної ідеології”.

Православне різдво 1929 р. було проголошене „Днем індустріалізації”, знов пройшли „комсомольські карнавали -- похорони релігії”. 8 січня 1929 р. воронежська газета „Комуна” розказувала про влаштований в центральному саду обласного центру антирелігійний карнавал на льоду з участю понад тисячу молодих городян. Група комсомольців була наряджена в костюми „бісів”, „богів”, „ченців”. Члени антирелігійного кружка пройшли в карнавальних костюмах від Чернавського моста до катка. На катку відбулося спалювання „тіла Христового в труні” і Різдвяної ялинки [77,5].

З різдвяними святами стали боротися з перших років радянської влади. Різдвяній ялинці наказувало стати новорічною. Зникла різдвяна листівка. На організовувані в школах, клубах і театрах ялинкові свята стали запрошувати дітей робітників, міської і сільської бідноти. Замість пісень про Різдво біля ялинки виконували революційні пісні. На ялинках вішали червоні п'ятикутні зірки, гірлянди з червоних прапорців. Але все таки і в 1920-ті роки ялинку сприймали більше у зв'язку з Різдвом, а не з Новим роком. Тому влада, врешті-решт, дійшла висновку про необхідність заборони ялинки. Перестали виробляти і продавати ялинкові іграшки. Проте, в 1929 р. ялинки ще не вдалося „виселити” навіть з квартир багатьох відповідальних партійних і комсомольських працівників. „Наші ялинкові герої виправдовуються посиланням на те, що Ленін влаштовував ялинки дітям і вони приносили радість дітям. Треба пам'ятати, що „всякому овочу свій час” і, що було допустиме на початку радянської влади, абсолютно неприпустиме на 12-у році Жовтневої революції. Чому ж ялинка приносить радість дітям обов'язково на різдво, коли ялинка носить характер релігійних обрядів, а чому ялинки не влаштовувати в дні Жовтневої революції, Паризької комуни або падіння самодержавства? Якщо так смачні Паски, чому їх не робити не до днів релігійних свят, і чому їх виготовляти такої форми, як їх роблять віруючі? Хіба не можна просто зробити здобний хліб? І навіщо фарбувати яйця?”[47,164].

В кінці 1920-х років вперше складовою частиною антирелігійної роботи стала антисектанськая пропаганда, що було викликане пожвавленням сектантського руху. У 1930 р. було зареєстровано 50 тис. послідовників 35 релігійних сект.Особливо популярні були секти, що мали місцеві відділи молоді: адвентисти, баптисти, євангелісти. Молодь спрямувалася до „третьої сили”, не пов”язаної догматами православних і комуністичних канонів. Дивно, як радянські безбожники вживали модифіковані релігійні символи і постулати, так і сектанти використовували комуністичну атрибутику , виконували, наприклад, релігійні співи на мотив „Інтернаціоналу”.

4.3 Репресії проти іноземців

Тридцяті роки - період різкого посилення зовнішньополітичної самоізоляції Радянського Союзу. Саме тоді почав вибудовуватися та щільна "завіса", що згодом була названа "залізною". Інтереси, що широко розуміються, як "державна безпека", призвели до того, що державним кордонам надавалася виняткова військово-стратегічна і політична роль. Так звані "зачищення границь" - депортації небажаного населення з прикордонної смуги - були складовою частиною заходів, щодо посилення охорони границь і підготовці можливого театру бойових дій. Зайві очі і вуха при розгортанні військ або будівництві укріплених районів завжди небажані.