Історія сучасного світу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

42

41

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В.Н. КАРАЗІНА

Історія сучасного світу

Навчально-методичні рекомендації для студентів

С.М. Куліш

В.П. Потоцький

В.І. Семененко

Харків 2007

УДК 94(100)“1945/…”

ББК 63.3(0)6я73

К-90

Рекомендовано до друку Науково-методичною радою Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна

(протокол № 3 від 05.04.07)

Рецензенти: Професор кафедри українознавства філософського факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, доктор історичних наук Танцюра В.І.

Доцент кафедри нової та новітньої історії історичного факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, кандидат історичних наук Страшнюк С.Ю. Доцент кафедри українознавства Харківського національного аерокосмічного університету імені М.Є. Жуковського, кандидат історичних наук Нефедов К.Ю.

Куліш С.., Потоцький В.П., Семененко В.І. Історія сучасного світу: Навчально-методичні рекомендації для студентів вищих навчальних закладів. - Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2007. - 36 с. У навчально-методичних рекомендаціях міститься матеріал, який доповнює теоретичний матеріал курсу «Історія сучасного світу». Містить у собі назви тем, коротку характеристику основних понять, теми рефератів, контрольні запитання і завдання до тематичних розділів. Зміст тем охоплює основні проблеми курсу. Навчально-методичні рекомендації призначені для самостійної роботи студентів.

УДК 94(100)“1945/…”

ББК 63.3(0)6я73

© ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2007

© Куліш С.М. , Потоцький В.П.,

Семененко В.І., 2007

© Дончик И.Н., макет обкладинки, 2007

РОЗДІЛ І. Загальні методичні рекомендації

Курс «Історія сучасного світу» спрямований на збагачення та розширення гуманітарної підготовки, формування творчої активності, розвиток самостійного мислення студентів. Він розглядає історичний процес протягом др. пол. ХХ ст. - початку ХХІ ст., виокремлює загальні тенденції та події, що вплинули на сучасні соціополітичні реалії, висвітлює головні напрямки розвитку України в умовах глобалізації світу.

Мета курсу: формування знань про специфіку сучасного історичного етапу; загальні тенденції розвитку світу; місце та роль України у сучасних геополітичних та економічних процесах.

Завдання курсу: оволодіння основними термінами та поняттями історичної науки; застосування знань з історії сучасного світу для формування світоглядних настанов. Набуття вмінь і навичок аналізу сучасних політичних, геополітичних, соціокультурних процесів. Формування соціально-побутової культури майбутніх фахівців.

Предмет курсу: етапи, динаміка та загальні тенденції розвитку історії сучасного світу.

Вивчення курсу потребує від студентів великої самостійної роботи. Самоосвіта полягає в знайомстві з історичною літературою, з Інтернет-ресурсами та різними видами історичних джерел. Велику допомогу у вивченні курсу може надати й література, відображена в програмі, яку студенти можуть знайти в Центральній науковій бібліотеці ХНУ імені В.Н. Каразіна, в Харківській науковій бібліотеці ім. В.Г. Короленка та в інших бібліотеках.

Проблематика курсу надає значні можливості для обміну інформацією, що сприяє тому, щоб практичні заняття проходили цікаво, з неформальним обміном думок, включали елементи дискусій, доповідей. Усе це дозволить більш ґрунтовно опанувати вивчений матеріал.

РОЗДІЛ ІІ. Тематичний план курсу «Історія сучасного світу»

№ п/п	Найменування тем	Кількість годин за навчальним планом
		лекції	семін. заняття	Самостійна робота	Усього
1	2	3	4	5	6
1.	Предмет і завдання курсу «Історія сучасного світу»	2	-		2
2.	«Холодна війна» та її наслідки. Процес деколонізації Азії і Африки	6	4	2	12
3.	Політика СРСР щодо країн «соціалістичного табору»	2	2		4
4.	«Оксамитові революції» у Центрально-Східній Європі. Розпад «соціалістичної системи»	2	2		4
5.	Трансформації на пострадянському просторі: державотворчі процеси та етнополітичні конфлікти	4	2	2	8
6.	Європейський Союз на сучасному етапі: внутрішня та зовнішня політика	4	2	2	8
7.	Феномен «кольорових революцій»	2	2		4
8.	Проблема міжнародного тероризму. Антитерористичні зусилля світової спільноти	2	2		4
9.	Розвиток постіндустріального суспільства. Перспективи розвитку та можливої трансформації однополярної системи сучасного світу	4	2	2	8
Усього годин	28	18	8	54

РОЗДІЛ ІІІ. Рекомендовані теми семінарських занять

глобалізація геополітичний історія

«Холодна війна» та її наслідки.

Деколонізація Азії і Африки.

Провал «доктрини Л.І. Брєжнєва» розпад «соціалістичної системи».

«Нова глобальна стратегія» США та їх союзників по НАТО у 1980-х роках.

«Оксамитові революції» 1984-1990 рр. у Центрально-Східній Європі.

Розвиток демократії та верховенства права на Африканському континенті. Миротворчі операції ООН.

Боротьба з міжнародним тероризмом після подій у США (вересень 2001 р.).

Європейський Союз на етапі розширення.

«Кольорові революції» у Грузії, Україні, Киргизстані.

РОЗДІЛ IV. Програма курсу «Історія сучасного світу»

Предмет і завдання курсу. Теорія цивілізацій і проблеми сучасної методології історичного пізнання. Полісемантичність поняття «цивілізація», «східний» і «західний» альтернативні шляхи історико-цивілізаційного процесу. Етноцивілізаційна теорія як сучасна модифікація класичних цивілізаційних підходів до історії сучасного світу. Особливості історичної еволюції народів планети, роль «євроатлантизму». Вітчизняна та світова історіографія проблеми розвитку людства в період модерну (Нового часу).

Тема 1. «Холодна війна» та її наслідки. Процес деколонізації Азії і Африки

План

1. Передумови, причини й основні етапи «холодної війни».

2. Берлінська та Карибська кризи. Війна у В'єтнамі.

3. Період «розрядки» та обмеження стратегічних озброєнь.

4. Процес деколонізації країн Азії та Африки.

5. Підсумки «холодної війни». Формування однополярної системи.

Основні поняття: холодна війна, гонка озброєнь, біполярний світ.

Після закінчення Другої світової війни країни-переможці намагалися створити дієву систему запобігання можливим масштабним військовим зіткненням у майбутньому. На Берлінській конференції 1945 р. чотири союзницьких держави (СРСР, США, Великобританія, Франція) виробили спільну політику по відношенню до окупованої Німеччини. Територія Німеччини мала скоротитися на чверть. Для підтримки миру та недопущення нових війн було створено Організацію Об'єднаних Націй. П'ять великих держав (СРСР, США, Великобританія, Франція та Китай) входили до Ради безпеки ООН. Керівництво СРСР прагнуло до розширення сфери радянського впливу, тим самим порушуючи систему колективної безпеки. Країни Заходу проводили політику «стримування» СРСР у межах т. зв. «доктрини Трумена». Керівництво США запропонувало економічну допомогу демократичним країнам Європи («план Маршалла»). У зв'язку із відмовою східноєвропейських країн, що знаходилися під впливом СРСР, прийняти таку допомогу почався розкол Європи. Утворилося дві німецькі республіки - ФРН та НДР. У 1949 р. країни Заходу створили військово-політичний блок НАТО, а держави Східної Європи об'єдналися в Раду Економічної Взаємодопомоги. Світ розділився на дві системи, які одразу ж опинилися у стані «холодної війни» одна з одною.

Перше протистояння почалося з війни на Корейському півострові (1950-1953 рр.), де зіткнулися інтереси нових світових сверхдержав - СРСР і США. В подальшому ступень напруженості у радянсько-американських стосунках визначав етапи «холодної війни». Перший період напруженості (1947-1953 рр.) відзначався низкою регіональних конфліктів: арабо-ізраїльська війна, індо-пакистанський конфлікт, революція в Китаї, національно-визвольні змагання в Індокитаї.

Період «відлиги» у стосунках СРСР із США (1953-1959 рр.) починається після зміни керівництва в обох країнах. Цей проміжок часу відзначається великими досягненнями у міжнародній політиці наддержав: було врегульовано конфлікти в Кореї та Індокитаї, визначено статус Австрії, СРСР встановив дипломатичні відносини з ФРН, відбувся офіційний візит радянського лідера М. С. Хрущова до США.

Із Берлінської кризи 1961 р. починається новий період конфронтації між сторонами-учасниками «холодної війни». Впродовж 1960-1969 рр. відбувається різке загострення протистояння, яке вилилося у Берлінську та Карибську кризи, у В'єтнамську війну, у «шестидневну» війну на Близькому Сході, у радянсько-китайський прикордонний конфлікт та врешті решт у масштабну гонку озброєнь. Водночас прийшло розуміння необхідності запобігти світовій війні, що втілилося в низку міжнародних договорів (1963 р. про заборону ядерних випробувань у трьох сферах, 1967 р. про перенесення гонки озброєнь у космос, 1968 р. про нерозповсюдження ядерної зброї).

Лише у 1969 р. керівництво СРСР і США почали шукати шляхи примирення. Було підписано угоду про обмеження стратегічних озброєнь, встановлено обмеження на розгортання систем протиракетної оборони, зафіксовано межу накопичення сторонами стратегічних наступальних засобів. Політика «розрядки» (1969-1979 рр.) торкнулася безпосередньо і Європи. 1975 року у Гельсінкі представниками 33 європейських країн, США і Канади було підписано заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі.

Наприкінці 70-х рр. ХХ ст. СРСР розмістив у Східній Європі ракети середнього радіусу дії, що суперечило духу попередніх домовленостей. Розрядка скінчилася, почалася боротьба за розміщення ракет середньої дальності. На період останнього протистояння у ході «холодної війни» (1979-1985 рр.) прийшовся початок Афганської війни Радянського Союзу та реалізації американської програми «зоряних війн».

З приходом до влади в СРСР М. С. Горбачова та початком політики «перебудови» зовнішній курс країни зазнав істотних змін. СРСР оголосив про підтримку принципів колективної безпеки та про повагу до суверенного права країн визначати шляхи свого розвитку. У 1987 р. керівники СРСР і США підписали угоду про знищення ракет середньої та малої дальності. 1989 року радянські війська було виведено з території Афганістану. Після визнання «оксамитових революцій» у Східній Європі СРСР всупереч логіки протистояння двох систем погодився на об'єднання Німеччини. Розпад СРСР у грудні 1991 р. означав звершення «холодної війни».

Глобальне протистояння двох світових систем супроводжувалося процесами деколонізації Азії і Африки та розпадом колоніальних імперій. На початку 1950-х років спостерігається активізація в Африці арабського національно-визвольного руху. 1955 року в Бандунзі проходить конференція лідерів 29 афро-азіатських держав, яка проголошує завершення епохи «великого обледеніння». Процес деколонізації на фоні протистояння двох соціально-економічних систем мав певні особливості. В країнах «третього світу» він супроводжувався поширенням антизахідних настроїв, ідеї зверхності стародавніх цивілізацій Азії, Африки, Америки над європейською (поява ідейних течій типу «негритюду», в Африці, індіанізму в Латинській Америці, панісламізму в Азії).

«Третій світ» охопила боротьба між цінностями ринкового плюралізму та насаджуваним СРСР шляхом «соціалістичної орієнтації», внаслідок чого в 1961 р. виникає рух неприєднання країн Азії та Африки.

Теми рефератів

1. Діяльність ООН під час «холодної війни».

2. Гонка озброєнь та політика «рівноваги страху».

3. Історико-психологічний портрет Д. Кеннеді ( М. Хрущова, Ф. Кастро тощо).

4. Головні тенденції розвитку української економіки за часів «холодної війни».

5. Прояви «холодної війни» в західній масовій культурі.

6. Економічні системи в незалежних країнах Азії, Африки та Латинської Америки (2 половина ХХ ст.).

Питання для дискусії

1. У чому полягала післявоєнна система колективної безпеки? Яку роль відігравала в цій системі Організація Об'єднаних Націй? Чи працювала ця система впродовж періоду, що розглядається? Відповідь аргументуйте.

2. Поясніть поняття «наддержава» стосовно СРСР та США після Другої світової війни.

3. Поясніть у чому полягала доктрина «стримування»? Чи була вона єдиним засобом запобігання масштабної військової конфронтації?

4. Чи можна порівнювати війну США у В'єтнамі (1965-1973 рр.) з війною, яку СРСР вів в Афганістані (1979-1989 рр.) як явища одного порядку?

5. Опишіть засоби, якими проводилася «холодна війна»? Чи були дієвими, як на вашу думку, інформаційні війни та міжнародні демарші?

6. Чим принципово відрізнялася зовнішня політика СРСР до 1985 року та після? Чи була необхідність у зміні курсу?

7. У чому причина циклічності розвитку подій світової історії після Другої світової війни?

8. Зробіть порівняльний аналіз шляхів деколонізації Індії та Алжиру.

9. Чи були переможці та переможені в «холодній війні»? Відповідь аргументуйте.

Додаткова література

1. Богатуров А. Системная история международных отношений. В 2 томах. Том 2. События 1945-2003 годов. - М.: Культурная революция, 2006. - 720 с.

2. Делюсин Л.П. Китай в поисках путей развития. - М.: Муравей, 2004. - 444 с.

3. Кара-Мурза С. Антисоветский проект. - М.: Алгоритм, 2002. - 288 с.

4. Лисичкин В.А., Шелепин Л.А. Третья мировая (информационно-психологическая) война. - М.: Эксмо, Алгоритм, 2003. - 448 с.

5. Нашейкин О.И. Сверхдержавы и события в Анголе 1960-1970-е годы // Новая и новейшая история. - 2005. - № 4. - С. 30-41.

6. Степанова О.Л. «Холодная война»: историческая ретроспектива. - М.: Международные отношения, 1982. - 192 с.

7. Филитов А.М. «Холодная война»: историографические дискуссии на Западе. - М.: Наука, 1991. - 200 с.

8. Цветков Г.Н. СССР и США: отношения, влияющие на судьбы мира. - К.: Вища школа, 1988. - 271 с.

9. Шишов А.В. Военные конфликты XX века. От Южной Африки до Чечни. - М.: Вече, 2006. - 576 с.

10. Яковлев Н. ЦРУ против СССР. - М.: Эксмо, 2003. - 512 с.

Інтернетресурс

Сайт, присвячений «холодній війні». - Режим доступу вільний:

http://www.coldwar.narod.ru/index.htm

Тема 2. Політика СРСР щодо країн «соціалістичного табору»

План

Події в Угорщині 1956 р. - перша велика криза соціалістичної системи. «Доктрина Брежнєва» та її реалізація.

Радянсько-китайські стосунки: боротьба за гегемонію.

Кубинська революція: від антиамериканізму до соціалізму.

Формування авторитарних і тоталітарних режимів у країнах «східного блоку».

Основні поняття: політичне дисидентство, акція громадської непокори, надзвичайний стан, економічна допомога.

Під «соціалістичним табором» розуміються країни, що увійшли до радянського блоку з початком «холодної війни». Суспільно-політичний устрій цих країн було змінено за радянським зразком. Приватна власність замінювалася на державну, проводилася індустріалізація промисловості та кооперація сільського господарства. Зовнішня політика цих держав була повністю залежною від зовнішньої політики СРСР.

У всіх країнах т.зв. «східного блоку» до влади прийшли комуністи: в Європі при безпосередній участі СРСР, а в Азії більш самостійно, як лідери національно-визвольного руху проти колонізаторів. У соціалістичних державах було встановлено авторитарні й тоталітарні режими влади. Це викликало спротив населення: 1953 р. виникла криза в НДР, 1956 р. - в Угорщині. Для врегулювання обстановки в цих країнах була задіяна Радянська Армія. Спроба глибокої реформації «тоталітарного соціалізму» в Чехословаччині призвела до широкомасштабної інтервенції в цю державу армій країн-учасників Варшавського договору 1968 р. Так звана «доктрина Брежнєва» затверджувала право СРСР застосовувати військову силу для захисту існуючого в країнах «соціалістичного табору» політичного ладу.

Після чехословацької кризи 1968 р. тоталітарні режими в соціалістичних країнах Східної Європи почали лише посилюватися, тоді як економічне становище цих держав помітно погіршилося. Водночас набрав силу дисидентський рух (КОС/КОР у Польщі, «Хартія - 77» у Чехословаччині тощо).

Зовнішня політика соціалістичного Китаю була повністю прорадянською, що було закріплено двосторонньою угодою про дружбу з СРСР 1950 р. У КНР відбувалися такі ж самі процеси, пов'язані з побудовою соціалізму, як і в країнах Східної Європи. Однак поступово КНР почала шукати свій унікальний шлях. У зовнішній політиці Китай відмовився від ролі «молодшого брата» СРСР і почав претендувати на лідерство в регіоні, що в 60-ті - 70-ті рр. ХХ ст. призвело до відкритої конфронтації між ними. На фоні погіршення радянсько-китайських взаємовідносин поступово покращувалися американо-китайські стосунки. Відчуваючи підтримку з боку країн Заходу, КНР продовжував проводити політику суперництва з СРСР, що призвело до китайсько-в'єтнамського військового конфлікту у 1979 р. З приходом до влади в СРСР М. С. Горбачова почалася поступова нормалізація у взаємовідносинах двох найкрупніших соціалістичних держав світу. 1989 року відбувся офіційний візит радянського лідера до Пекіну, що знаменував початок якісно нових міждержавних стосунків.

На початку 1959 р. партизанська війна на Кубі закінчилася перемогою антиамериканських сил на чолі з Ф. Кастро. Повстанська армія не була комуністичною, а її лідери головною своєю задачею вважали зміцнення незалежності Куби від США. Допомога кубинській контрреволюції з боку Сполучених Штатів Америки призвела до націоналізації всієї американської власності на території острова. Втягнений у конфлікт із США Ф. Кастро пішов на зближення з СРСР. Він став палким прихильником комунізму і почав «побудову соціалізму» в своїй країні, отримуючи при цьому значну економічну та військову допомогу, з боку Москви та країн Варшавського Договору.

Теми для рефератів

1. Придушення «Празької весни» 1968 р. Причини та наслідки.

2. Фінансова допомога СРСР зарубіжним компартіям: міф чи реальність?

3. Основні напрямки діяльності Ради економічної взаємодопомоги.

4. Радянсько-югославські стосунки (1945 - 1980-ті рр.)

5. Рух «Солідарність»: лідери, завдання, засоби боротьби.

Питання для дискусій

1. Як Ви розумієте поняття «тоталітарний соціалізм»? Чому тоталітарні риси влади багатьох країн «соціалістичного табору» впродовж 60 - 70-х років ХХ ст. лише посилилися?

2. Які протиріччя призводили до виникнення кризи у стосунках країн соціалістичного блоку?

3. Чи була виправдана економічна допомога СРСР країнам соціалістичного блоку? Відповідь аргументуйте.

Додаткова література

1. Задорожнюк Э. Социал-демократия в Центральной Европе. - М., 2000. - 125 с.

2. Краткая история Польши. С древнейших времен до наших дней. - М.: Наука, 1993. - 528 с.

3. Контлер История Венгрии. Тысячелетие в центре Европы. - М.: Весь Мир, 2002. - 656 с.

4. Курсом перемен: Страны СЭВ в цифрах и фактах. Справочник / Под ред. А.В. Вахрамеева. - М.: Политиздат, 1990. - 239 с.

5. Тымовский М., Кеневич Я., Хольцер Е. История Польши. - М.: Весь Мир, 2004. - 544 с.

Інтернетресурс

Офіційний сайт «Новое время». - Режим доступу вільний:

http://www. newtime. ru.

Тема 3. «Оксамитові революції» у Центрально-Східній Європі та розпад «соціалістичної системи»

План

«Оксамитові революції» в європейських країнах кінця 80-х - початку 90-х років ХХ ст.: загальна характеристика.

Руйнування «берлінського муру» як символу роз'єднаної Європи.

Реакція СРСР та країн Заходу на «оксамитові революції».

Війна в Югославії та розпад федерації.

Основні поняття: «оксамитова революція», маніфестації, референдум, демократичний вибір, етнічні чистки.

Упродовж 1970-х - 1980-х рр. в країнах Східної Європи помітно погіршувалася економічна ситуація, що призводило до виникнення багатьох соціальних проблем та викликало незадоволення населення. Кризові явища були помітними не лише в економіці, але й у внутрішній політиці правлячих режимів. «Тоталітарний соціалізм» був повністю дискредитований в очах суспільства. Необхідним для початку революційних змін поштовхом із зовні стала «перебудова» в Радянському Союзі. Корекція новим керівництвом СРСР своєї зовнішньої політики щодо країн «Східного блоку» зробила можливим прихід до влади там нових лідерів, прихильників реформ та «оновленого соціалізму». СРСР не заважав проведенню в деяких східноєвропейських країнах вільних демократичних виборів, на яких комуністичні партії зазнали поразки. Опозиція, що прийшла до влади, прагнула докорінних змін: ліквідації соціалістичної системи в своїх країнах, проведення приватизації та ринкових реформ, демократизації політичної системи та суспільного життя, зближення з країнами заходу та виведення радянських військ.

Зміни кінця 1980-х рр. у більшості країн Східної Європи носили мирний характер, тому їх прийнято називати «оксамитовими революціями». Виключенням були лише Румунія та Югославія, де події набули драматичного характеру. Румунський диктатор Н. Чаушеску був єдиним із східноєвропейських лідерів, хто дозволив застосувати зброю проти демонстрантів. Так почалося грудневе повстання 1989 р. в Румунії, внаслідок якого режим Н. Чаушеску було повалено, а самого диктатора розстріляно.

Причиною війни в Югославії став розпад федерації. У грудні 1990 р. населення двох союзних республік Словенії та Хорватії висловилися на референдумі за вихід із СФРЮ. Лідер комуністичної партії Югославії С. Мілошевич вирішив застосувати збройні сили для утримання територіальної цілісності країни. Югославська народна армія та сербське населення впродовж 90-х рр. ХХ ст. вели збройне протистояння з сепаратистськими силами у Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговині, в автономному краї Косово. Внаслідок тривалої громадянської війни СФРЮ розпалася, а на її місці утворилося шість незалежних держав (останньою залишила федерацію Чорногорія 2006 року).

Теми для рефератів

1. Відокремлення Словаччини від Чехії: приклад мирного розлучення.

2. Долі лідерів колишніх соціалістичних країн.

3. Події на майдані Тяньаньмень у Пекіні: провал «оксамитові революції».

4. Ринкові реформи в країнах Центрально-Східної Європи: проблеми та успіхи.

5. Витоки косівського конфлікту.

Питання для дискусій

1. Яким чином «перебудова» в СРСР вплинула на революції у країнах Центрально-Східної Європі?

2. Чому, на Вашу думку, прихильники «оновленого соціалізму» в цих країнах зазнали поразку на перших вільних виборах?

3. Чи можна говорити у зв'язку з «оксамитовими революціями» про цивілізаційний вибір країн «соціалістичного табору»?

4. Чи могли події в Румунії розгортатися за мирним сценарієм? Які сили, на Вашу думку, винні у кровопролитті грудня 1989 року?

5. Які зовнішні сили підтримували кожну з ворогуючих сторін у югославському конфлікті? Поясніть причини такої підтримки.

Додаткова література

Бухарин Н.И. Строительство гражданского общества в странах Центральной и Юго-Восточной Европы (90-е годы XX века - начало XXI века) // Новая и новейшая история. - 2005. - № 1. - С. 26-49.

Волков В.К. Трагедия Югославии // Новая и новейшая история. - 1994. - № 4. - С. 11-32.

Задорожнюк Э.Г. Политический портрет президента-драматурга Вацлава Гавела // Политические лидеры и стратегии реформ в Восточной Европе / Под. ред. Л.Н. Шаншиева. - М.: ИНИОН РАН, 2003. - С. 130-168.

Кудров В.М. Югославия: трудный путь. - М.: Экслибрис-Пресс, 2001. - 76 с.

Лыкошина Л.С. Александр Квасневский - президент всех поляков // Политические лидеры и стратегии реформ в Восточной Европе / Под. ред. - Л.Н. Шаншиева. - М.: ИНИОН РАН, 2003. - С. 44-75.

Лыкошина Л.С. Польские правые на пороге XXI в.: Аналитический обзор / Под. ред. Л.Н. Шаншиева - М.: ИНИОН РАН, 2004. - 198 с.

Надаш П. Тренинги свободы. - М.: Три квадрата, 2004. - 304 с.

Никифоров К.В. Парламентаризм в Сербии в XX веке // Славяноведение. - 2004. - № 3. - С. 8-20.

Інтернетресурс

Офіційний сайт Є.Ю. Гуськової. - Режим доступу вільний: http://www.guskova.ru/w/present/2003-may;

Тема 4. Трансформації на пострадянському просторі: державотворчі процеси та етнополітичні конфлікти

План

1. Дезінтеграційні процеси в СРСР. «Парад суверенітетів».

2. Серпневий заколот 1991 року в Москві. Проголошення незалежності України.

3. Економічні реформи у пострадянських державах: вибір моделей розвитку.

4. Проблема націоналізму та сепаратизму в колишніх радянських республіках. Збройні конфлікти (1991-2006 рр.).

Основні поняття: суверенітет, незалежність, приватизація, ринкова економіка, нацменшини, незаконні збройні формування.

Системні зміни, що почалися 1985 року в Радянському Союзі, викликали численні рухи за розширення прав союзних республік. Союзна влада втрачала авторитет на місцях, поширювалися відцентрові тенденції. Влітку 1990 р. починається проголошення державного суверенітету республіками СРСР. Першою проголосила суверенітет Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка, у липні того ж року - Українська Радянська Соціалістична Республіка. Їхній приклад наслідували й інші союзні республіки.

Спроба врятувати СРСР від розпаду шляхом введення в країні надзвичайного стану була здійснена у серпні 1991 р. групою консервативно налаштованих вищих партійних функціонерів. Події в Москві 19-21 серпня 1991 р., які прийнято називати «серпневим заколотом», остаточно підштовхнули керівництво союзних республік до виходу із складу СРСР. Так, 24 серпня Верховна рада УРСР проголосила державну незалежність України. На референдумі 1 грудня 1991 р. переважна більшість мешканців республіки підтримала це рішення. Було обрано першого президента незалежної України - ним став Л.М. Кравчук. 8 грудня президенти Білорусії, Росії та України у Біловезькій пущі заявили про створення Співдружності Незалежних Держав і про припинення існування СРСР.

У всіх колишніх радянських республіках було проголошено курс на ринкові реформи. Лібералізація цін, розрив традиційних зв'язків і приватизація на початку 1990-х рр. призвели до кризових явищ в економіці та загострення соціальної напруженості в новоутворених державах. У деяких країнах ринкові реформи мали обмежений характер, як наприклад у Білорусії. Однак більшість нових держав пішло шляхом «шокової терапії», зокрема Росія, Україна, країни Балтії. У більшості середньоазійських республік, де при владі залишалися колишні радянські високопосадовці, встановилися авторитарні режими.

За роки «перебудови» та під час боротьби за незалежність в союзних та автономних республіках набули значної популярності різноманітні націоналістичні рухи. В подальшому вони мали великий вплив на внутрішню і зовнішню політику пострадянських держав. Некорінне населення багатьох незалежних держав та автономних республік відчувало дискримінацію за національними та релігійними ознаками. У 1990-ті рр. на пострадянському просторі виникали численні збройні конфлікти: у Придністров'ї, у Південній Осетії, в Абхазії, у Нагірному Карабасі, у Чечні, Дагестані, Таджикистані, на осетино-інгушському адміністративному кордоні. Крім того мали місце збройні сутички під час боротьби за владу в столицях новоутворених держав, наприклад у Тбілісі, Москві, Баку.

Теми для рефератів

1. Економічні реформи початку 1990-х років в Україні.

2. Загострення міжконфесійної ситуації в Україні в перші роки незалежності.

3. Екстремістські організації в країнах СНД.

4. Проблема невизнаних державних об'єднань (Придністров'я, Абхазія, Південна Осетія).

5. Миротворчі операції на території СНД.

Питання для дискусій

1. Чи була альтернатива розпаду Радянського Союзу в грудні 1991 року? Відповідь аргументуйте.

2. Зробіть порівняльний аналіз подій серпня 1991 р. в Москві з подіями на майдані Тяньаньмень у Пекіні у 1989 році.

3. Яких успіхів і невдач зазнало реформування економіки України в перші роки незалежності? Наведіть для порівняння приклади з історії економічного реформування в інших країнах пострадянського простору.

4. Які, на Вашу думку, головні причини виникнення збройних конфліктів на території деяких колишніх республік СРСР? Чому Україні вдалося уникнути подібного розвитку подій?

5. У чому полягають причини утвердження націоналізму як державної ідеології в Латвії та Естонії?

6. Чому, на Вашу думку, після демократичних перетворень часів «перебудови» стало можливим встановлення культу особи С. Ніязова у Туркменістані та утвердження авторитарних режимів в Узбекистані, Таджикистані, Казахстані?

Додаткова література

1. Бжезинский З. Великая шахматная доска. - М.: Международные отношения, 2005. - 256 с.

2. Буховец О.Г. Постсоветское «великое переселение народов»: драма в зеркале статистики // Социс. - 2001. - № 1. - С. 82-91.

3. Вилинская Э.В., Дидоренко Э.А., Розовский Б.Г. Постсоветское реформирование: западные образцы и украинские реалии. - Луганск: РИО ЛИВД, 1998. - 119 с.

4. Глазьєв С.Ю., Кара-Мурза С.Г., Батчиков С.А. Белая книга. Экономические реформы в России 1991-2001 гг. - М.: Эксмо, 2003. - 368 с.

5. Пряхин В.Ф. Региональные конфликты на постсоветском пространстве (Абхазия, Южная Осетия, Нагорный Карабах, Приднестровье, Таджикистан). - М.: Гномик, 2002. - 312 с.

6. Столяров К. Распад: от Нагорного Карабаха до Беловежской пущи. - М.: Олма-пресс, 2001. - 320 с.

7. Трагедия великой державы. Национальный вопрос и распад Советского Союза. - М.: Социально-политическая мысль, 2005. - 600 с.

Інтернетресурс

Офіційний сайт «Русского журнала». - Режим доступу вільний: www.russ.ru/politics/kontur/20000927.html

Хронологія перебудови http://www.hrono.ru/1984ru.html

Тема 5. Європейський Союз на сучасному етапі: внутрішня та зовнішня політика

План

1. Розширення Європейського Союзу у другій половині ХХ ст. - на початку ХХІ ст. Нові кордони «об'єднаної Європи».

2. Структури Європейського Союзу: основні функції.

3. «Младоєвропейці»: проблеми інтеграції.

4. Україна на шляху до Європейського Союзу.

Основні поняття: європейські цінності, «нова Європа», «стара Європа», «младоєвропейці».

Європейський Союз - наддержавне і наднаціональне об'єднання у складі 27 країн, що підписали Маастрихтський договір, або приєдналися до нього упродовж 1992-2007 рр. У юрисдикції Євросоюзу знаходяться питання, що стосуються спільного ринку, митного союзу, єдиної валюти (євро) та сільськогосподарської політики.

1951 року Франція, Італія, ФРН, Бельгія, Нідерланди і Люксембург створили Європейське співтовариство вугілля та сталі. У 1957 р. ці держави створили Європейське економічне співтовариство. 1959 року членами ЄЕС був створений Європарламент як консультативний, а пізніше - як законодавчий орган. У 1967 р. три міждержавних організації (Європейське співтовариство вугілля та сталі, Європейське економічне співтовариство і Європейське співтовариство з атомної енергетики) об'єдналися в Європейське Співтовариство. 1973 року до ЄС приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія, 1981 - Греція, 1986 - Іспанія та Португалія. У 1992 р. всі держави, що входили до Європейського співтовариства уклали угоду про створення Євросоюзу. 1995 року до нього приєднуються Фінляндія, Швеція і Австрія. У 2004 р. до складу ЄС увійшли одразу 10 країн: Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словакія, Угорщина, Словенія, Кіпр, Мальта, а з 1 січня 2007 р. Болгарія і Румунія. Норвегія, Ісландія, Швейцарія, Ліхтенштейн, входять до Європейської асоціації вільної торгівлі, що з 1992 р. має договір з ЄС про єдиний економічний простір.

До європейських структур відносяться Європейська комісія, Європейський парламент, Європейський суд. Європейська комісія - виконавчий орган Європейського Союзу. Еврокомісія складається з 27 членів, по одному від кожної держави-члена ЄС. Комісія відіграє головну роль у забезпеченні повсякденної діяльності ЄС, спрямованої на виконання основних міждержавних угод. Вона виступає із законодавчими ініціативами, а після їхнього затвердження контролює реалізацію. Європейський парламент є зібранням із 732 депутатів, які представляють всі країни-члени ЄС та обираються безпосередньо громадянами ЄС терміном на п'ять років Парламент має право розпуску Європейської комісії. Схвалення Парламенту потрібно й при прийнятті в Співтовариство нових членів, а також при укладання угод про асоційоване членство й торговельних домовленостей із третіми країнами. Європейський Суд є вищою судовою інстанцією Європейського Союзу. Він врегульовує відносини між країнами-членами ЄС, між країнами-членами та самим Європейським Союзом, між ЄС та його окремими інституціями, між ЄС і фізичними та юридичними особами. Суд складається з 27 суддів від кожної країни.

Розширення кордонів ЄС у 2004 р. і прийняття до його складу 10 нових членів викликало неоднозначну реакцію як всередині Європейського Союзу, серед так званих «староєвропейців», так і в самих «младоєвропейських» державах. Населення 13 країн-нових членів ЄС складає 105 млн. чоловік, а сумарний ВВП цих країн дорівнює ВВП Іспанії та Португалії. Крім того, після приєднання до ЄС десяти нових країн, рівень економічного розвитку яких помітно нижче середньоєвропейського, лідери Євросоюзу опинилися у скрутному становищі, коли основний вантаж бюджетних витрат на соціальну сферу, дотації сільському господарству лягає саме на них. Водночас ці країни не бажають збільшувати свою частку відрахувань у загальносоюзний бюджет понад встановлену згідно з документами ЄС на рівні в 1 % ВВП.

В країнах-нових членах ЄС після вступу до цієї організації також спостерігалося певне розчарування. Для пересічних громадян, як правило, нічого не змінилося. Всі реформи (адміністративна, охорони здоров'я, шкільна, пенсійна й ін.), необхідні для вступу в ЄС, почалися в цих країнах ще у 1990-х роках, і до 2004 року вже закінчилися. Вільно мандрувати країнами Європи без віз «младоєвропейці» могли також починаючи з 90-х рр. ХХ ст. Стосовно роботи у західноєвропейських країнах для них і після вступу до ЄС діє система квот та обмежень. Крім того, мешканці країн Східної та Південної Європи після 2004 р. відчули істотне подорожчання деяких продуктів харчування. Інтеграція нових членів до ЄС є тривалим і складним процесом, що і досі пов'язаний з певними труднощами. Проте приклад Ірландії, Греції, Піренейських країн дозволяє сподіватися, що механізми «підтягування» до середньоєвропейського рівня, що діють у ЄС, спрацюють і цього разу.

Зовнішня політика незалежної України також пов'язана з євроінтеграцією. На цьому шляху Україні доводиться проходити багато етапів. 1994 року між Україною та Євросоюзом було підписано угоду про партнерство та співробітництво. У 1995 р. Україну прийняли до Ради Європи. 1999 року сесія Європейської Ради у Гельсінкі прийняла резолюцію про спільну стратегію ЄС щодо України. За умов комплексного реформування економіки Україна у перспективі могла б розраховувати на статус асоційованого члена ЄС. Найпершим кроком у просуванні України в європейському напрямі має стати приєднання до Світової Організації Торгівлі. Після «помаранчевої революції» 2004 р. у стосунках України з країнами Заходу намітився значний прогрес. Почалися переговори про створення зони вільної торгівлі між Україною і ЄС; було спрощено візовий режим для окремих категорій українських громадян (студентів, журналістів, дипломатів, бізнесменів, які мають інтереси в країнах Євросоюзу); з ЄС обговорюється доступ України до конкретних галузевих проектів, зокрема, в області енергетики; українські кордони та митні пункти облаштовуються у відповідності з європейськими стандартами, щоб знизити гостроту проблеми нелегальної міграції та контрабанди. Вища школа України приєдналася 2004 р. до Болонської конвенції та почала вводити європейську кредитно-модульну організацію навчального процесу. Наприкінці 2005 р. Україна була визнана країною з ринковою економікою, що відкриває нові перспективи на шляху до європейської інтеграції.

Теми для рефератів

1. Європейський Союз та Україна: історія співробітництва

2. Введення єдиної валюти євро: цілі, реалізація, наслідки.

3. Діяльність Європейського суду у Страсбурзі.

4. Міграція трудової сили всередині Європейського Союзу .

5. Програма утворення єдиного внутрішнього ринку. Шенгенські угоди.

Питання для дискусій

1. Які чинники, на Вашу думку, є визначальними у розширенні Європейського Союзу та НАТО?

2. Назвіть причини неприйняття Європейської конституції у Франції та Нідерландах.

3. Які з нижче названих країн, на Вашу думку, мають найбільше шансів стати повноправними членами ЄС у найближчий перспективі (Туреччина, Україна, Молдова, Росія, Македонія, Албанія, Хорватія, Сербія, Чорногорія)? Відповідь аргументуйте.

4. Визначте найбільш актуальні проблеми розвитку країн, що входять до Європейського Союзу.

Додаткова література

Европейский Союз на рубеже веков: Проблемно-тематический сборник / Под.ред. Т.Г. Пархалина и др. - М.: ИНИОН РАН, 2000. - 294 с.

Европейский Союз после расширения: Сборник научных трудов / Под. ред. Т.Г. Пархалина. - М.: ИНИОН РАН, 2005. - 212 с.

Европейский Союз: Справочник-путеводитель / Под ред. Ю.А. Борко и И.Д. Иванова. - М.: Деловая литература, 2003. - 288 с.

Метка А., Европейский союз: видение политического объединения. - М.: Экономика, 1998. - 447 с.

Путь Болгарии в Европейский Союз. - София: Национальный музей болгарской книги и полиграфии, 2005. - 55 с.

Страшнюк С.Ю., Грінченко Г.Г. Матеріали до теми «Західна Європа. 1945-2003». Бібліотека журналу «Історія та правознавство». - Х., 2004. - 128 с.

Расширение ЕС на восток: Предпосылки, проблемы, последствия / Под ред. Зуева В.Н., Арбатовой Н.К., Хехина Е.С. - М.: Наука, 2003. - 220 с.

Інтернетресурс

Офіційний сайт Європейського Союзу. - Режим доступу вільний: http://europa.eu.int/comm/economy_finance.htm

Офіційний сайт журналу «Европа». - Режим доступу вільний: www.delrus.cec.eu.int/em/44/eu01_40.htm

Тема 6. Феномен «кольорових революцій»

План

1. «Кольорові революції» на пострадянському просторі (Грузія, Україна, Киргизстан).

2. «Кольорові революції» за межами СНД (Сербія, Ліван).

3. Причини поразки «кольорових революцій» у Білорусі, Узбекистані та Ізраїлі.

4. Зовнішній курс «країн-революціонерів».

Основні поняття: «антинародний режим», «злочинна влада», корупція, фальсифікація, маніфестації, акції громадянської непокори.

На початку ХХІ ст. у політичний лексикон входить поняття «кольорова революція». Так стали називати ненасильницьку зміну влади в країні, що відбувається під тиском опозиції та незадоволених народних мас, які користуються підтримкою впливових держав і міжнародних організацій. Від «оксамитових революцій» у Східній Європі кінця 80-х рр. ХХ ст. «кольорові революції» відрізняє два суттєвих чинники: по-перше вони змінювали не економічну систему, а лише зовнішньополітичний курс; по-друге, велику роль відігравали засоби масової інформації, що формували суспільну думку, тиражували революційну символіку та стереотипні форми протесту.

На пострадянському просторі перша «кольорова революція» відбулася в Грузії наприкінці 2003 р. Її назвали «революцією троянд». Після парламентських виборів, результати яких опозиція на чолі з М. Саакашвілі, З. Жванія, Н. Бурджанадзе визнала сфальсифікованими, почалися акції громадської непокори, що призвели до відставки президента Е. Шеварднадзе та обрання новим президентом М. Саакашвілі. Схожа ситуація виникла в Україні під час президентських виборів 2004 р., результатів яких опозиція на чолі з В. Ющенком та Ю. Тимошенко не визнала і була підтримана більшою частиною населення та міжнародної спільноти. Масові маніфестації протесту почалися у Києві та багатьох великих містах України. У результаті переголосування президентом України було обрано В. Ющенка. Українську революцію прийнято називати «помаранчевою». У березні 2005 р. після виборів до парламенту Киргизстану столицю країни Бішкек захопили незадоволені прихильники опозиції на чолі з К. Бакієвим та Ф. Куловим, які назвали свої дії «тюльпановою революцією». Внаслідок цих подій президент країни А. Акаєв подав у відставку та змушений був емігрувати за кордон.

За межами СНД перша «кольорова революція» відбулася у вересні 2000 р. у Югославії (Федерації Сербії та Чорногорії). Масові народні демонстрації в Бєлграді змусили С. Мілошевича визнати свою поразку на президентських виборах. Президентську посаду зайняв лідер опозиції В. Куштуніца. У Лівані поштовхом для багатолюдних маніфестацій стало вбивство колишнього прем'єр-міністра країни Р. Харірі. Внаслідок подій, що назвали «кедровою революцією», було змінено керівництво країни і виведено сірійські війська. Останній приклад такого роду - події липня-серпня 2006 р. в Мексиці, де кандидат від опозиції Андрес Лопес Обрадор поступився на президентських виборах 0,58% провладному кандидату Феліпе Кальдерону. Опозиція не визнала результатів виборів та організувала масові акти непокори у Мехіко, причому кількість протестуючих іноді досягала мільйона чоловік. У засобах масової інформації події в Мексиці отримали назву «кактусова революція». «Ковильна» революція мала місце і у Монголії 2005 р.

Поряд з цим, у деяких країнах спроби здійснення «кольорової революції» зазнали невдачі. У Білорусії під час проведення президентських виборів у березні 2006 р. готувалася широко розрекламована революція, яка заздалегідь отримала назву «джинсова». Однак демонстрації у центрі Мінська на підтримку опозиційних кандидатів О. Меленкевича і О. Козуліна не були багатолюдними, а наметове містечко блокувала міліція. Поступово дії протесту зійшли нанівець. У травні 2005 р. в узбекському місті Андижан відбулися масові виступи населення, незадоволеного політикою президента І. Карімова, що могли перерости у революцію. Проти демонстрантів силами правопорядку була застосована зброя, у наслідок чого були численні жертви серед мирного населення.

У ставленні міжнародної спільноти до «кольорових революцій» показовою є політика США, що підтримували волевиявлення народу у Грузії, Україні, Киргизстані, Югославії, Лівані, Білорусії, Узбекистані, але рішуче засуджували подібні дії у Мексиці та Ізраїлі.

Теми для рефератів

1. Постреволюційна економіка України та Грузії.

2. Участь молодіжних організацій у «кольорових революціях» (сербський «Отпор», грузинська «Кмара», українська «Пора»).

3. Доля колишніх лідерів. Стосунки революційної влади з опозицією.

4. Російсько-українські та російсько-грузинські стосунки у післяреволюційний період (порівняльний аналіз).

Питання для дискусій

1. Що є спільного між «кольоровими революціями» початку ХХІ ст. та «оксамитовими революціями» кінця 80-х років ХХ ст.? Що їх відрізняє?

2. Наскільки можливим залишається експорт «кольорових революцій»?

3. Якою є, на Вашу думку, роль засобів масової інформації під час «кольорових революцій»?

4. Якою мірою «кольорові революції» впливають на геополітичні зміни, що відбуваються в регіоні?

Додаткова література

1. Віктор Ющенко: Вірю! Знаю! Можемо! / За ред. Р.I. Чирви, В.Т. Майбороди, Ю.В. Володiна . - К.: Iн Юре, 2004. - 433 с.

2. Кара-Мурза С. Экспорт революции. Ющенко, Саакашвили…. - М.: Алгоритм, 2005. - 528 с.

3. Леонтьев М. Грозит ли России «оранжевая» революция? - М.: Эксмо, Яуза, 2005. - 224 с.

4. Мирзоев С. Гибель права. Легитимность в «оранжевых революциях». - М.: Европа, 2006. - 232 с.

5. «Оранжевая революция». Украинская версия. - М.: Европа, 2005 - 464 с.

6. Президентские выборы и Оранжевая революция: влияние на трансформационные процессы в Украине. / Под ред. Ирис Кемпе, В.И. Андрейко и Гельмута Курта; Лит. ред. З.В. Дудник. - К.: Заповiт, 2005. - 160 с.

7. Россия и «санитарный кордон». - М.: Европа, 2005. - 216 с.

8. Яневський Д. «Хроніка «помаранчевої» революції». - Х.: Фоліо, 2005. - 322 с.

Інтернетресурс

Інформація про «помаранчеву революцію» в Україні:

http://pomarancha.info/

http://www.anti-orange.com.ua/

http://www.korrespondent.net/

http://www3.pravda.com.ua/archive/2004/december/

Тема 7. Проблема міжнародного тероризму. Антитерористичні зусилля світової спільноти

План

Тероризм у сучасному світі: ступінь загрози.

Види тероризму та їх розповсюдження у світі: ультралівий тероризм (Європа, Латинська Америка, США, Японія), ультраправий тероризм (Італія, Німеччина, Франція, США), націоналістичний тероризм (Ірландія, Іспанія, Індія, Туреччина, Китай, Палестина, Ізраїль, США), ісламський тероризм («Аль-Каїда», «Хамас», «Хезболлах», «Брати-мусульмани»).

3. Боротьба з міжнародним тероризмом (США, Росія, Ізраїль, Великобританія): рівень співпраці.

Основні поняття: міжнародний тероризм, терористичний акт, захоплення заручників, антитерористична операція.

Тероризм є однією з найбільших загроз стабільності у сучасному світі. Тероризм - це тактика політичної боротьби опозиційних угруповань, для якої є характерним систематичне застосування ідеологічно мотивованих насильницьких дій по відношенню до мирного населення. Насильство використовується як заради ліквідації конкретних осіб, так і заради здійснення тиску на уряди, партії, громадсько-політичні організації, релігійні течії та етнічні групи з метою досягнення політичних, соціально-економічних або релігійних цілей. Від партизанської боротьби тероризм відрізняється перш за все засобами. Захоплення заручників і будь-які насильницькі дії по відношенню до мирного населення з метою його залякування однозначно трактуються як тероризм.

Різке неприйняття буржуазного суспільства, його засобу життя й основних цінностей підштовхувало ультралівих радикалів до терористичних дій. Головним своїм завданням вони вважали загострення соціальних конфліктів з метою провокування влади на репресивні дії у відповідь. При цьому маси, що опинилися б у тяжкому становищі, мали звернутися до політичної боротьби. Лівий тероризм був поширеним в Уругваї («Тупамарос»), Бразилії («Авангард революційної армії»), Аргентині («Революційна народна армія»), Перу («Сандеро Луменосо», «Революційний рух ім. Тупака Амару»), ФРН (Фракція Червоної армії», «Революційні осередки»), Італії («Червоні бригади»), Іспанії («Група патріотичного опору»), Франції («Пролетарська ліга»), Греції («Рух 17 листопада»), Японії («Червона армія»).

Ультраправі терористичні організації стверджують тоталітарні принципи організації суспільства, спираються на ідеї шовінізму, расизму, нацизму або антикомунізму, сповідують культ сильної особистості та її зверхності над загальною масою. Ультраправий тероризм був найбільш поширеним в Італії («Арійське братство», «Молода Італія», «Ангели-месники», «Загони Адольфа Гітлера», «Кати Італії», «Чорна рука» та інші). Крім того багато ультраправих груп було у ФРН («Військово-спортивна група Гофмана», «Німецькі групи дії», «Підпільна організація «Вервольф» та інші), у Франції («Секретна озброєна організація», «Федерація національної та європейської дії») та у США («Ку-Клукс-Клан», «Церква арійської християнської нації», «Арійська республіканська армія»).

Для націоналістичного тероризму є характерним прагнення досягти незалежності певного етносу від конкретної країни, або боротьба за зверхність однієї раси над іншими всередині однієї держави. Найбільш відомими терористичними угрупованнями націоналістичного спрямування у сучасному світі є: Ірландська республіканська партія, баскська організація «ЕТА», терористичні групи сикхів в Індії, «Тигри визволення Таміл Елама», Курдська Робітнича Партія, Фронт національного визволення Корсики, уйгурський Національний революційний фронт Східного Туркестану. Найбільшого розмаху націоналістичний терористичний рух набув у другій половині ХХ ст. на терені Палестини, де діяли такі організації як «Аль-Фатх», «Чорний вересень», «Революційна рада», або організація Абу Нідаля, Фронт народної боротьби, Народний фронт визволення Палестини, «Збройний загін 17» і багато інших.

Ісламські терористичні групи по всьому світу об'єднують багато чинників: у них є спільна ідеологія ісламського фундаменталізму, у них є спільні вороги - Ізраїль і Західний світ, вони володіють дуже потужною фінансовою базою та підтримують тісні контакти між собою. Завдяки високій організованості, релігійному фанатизму та значним матеріальним коштам саме терористам-ісламістам останнім часом вдається впливати на світову політику. Серед найвідоміших ісламських терористичних груп слід назвати «Аль-Каїду», «Хамас», «Хезболлах», «Братів-мусульман», «Ісламський джихад».

Боротьбу з тероризмом впродовж другої половини ХХ ст. активно вели країни, яким він безпосередньо загрожував: Велика Британія, Франція, Туреччина, Ізраїль, Індія, Італія, Росія, Китай, Перу, Аргентина та інші. Як правило, міждержавної кооперації у антитерористичній боротьбі за часів «холодної війни» не існувало. Тероризм вважався внутрішньою проблемою кожної конкретної країни. Однак в умовах однополярного світу, особливо після подій 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку та Вашингтоні світове співтовариство усвідомило необхідність загальної протидії терористичній загрозі. В авангарді боротьби із міжнародним тероризмом зараз знаходяться США, які проводять антитерористичні операції в різних країнах світу.

Теми для рефератів

1. Катастрофа 11 вересня 2001 року в США - наймасштабніший терористичний акт в історії людства.

2. Участь українських збройних сил у міжнародних контртерористичних операціях.

3. Боротьба з тероризмом у Російській Федерації.

4. Контртерористичний досвід спецслужб Ізраїлю.

5. Війни в Афганістані (2001 - 2002 рр.) та Іраку (2003 р.) та їхні наслідки.

Питання для дискусій

1. Чи доцільно обмежувати права та свободи громадян із метою забезпечення їхньої безпеки?

2. Чи можливо визначити чітку межу між національно-визвольною боротьбою та тероризмом?

3. Як можна оцінити ефективність переговорів з терористами? Чи доцільно надавати їм можливість озвучити свої вимоги?

4. Чи можливо в межах боротьби з тероризмом порушувати кордони суверенних країн?

Додаткова література

1. Бельский А.Г., Фурман Д.Е. Сикхи и индусы: Религия, политика, терроризм. - М.: Наука, 1992. - 128 с.

2. Байчоров А.М. Неоколониализм и международный терроризм. - Минск: Университетское издательство, 1985. - 158 с.

3. Витюк В.В. «Левый» терроризм на Западе: история и современность. - М.: Наука, 1987. - 318 с.

4. Голобуцкий А., Шевчук О. Судный век: Информатизация, глобализация, терроризм и ближайшее будущее человечества. - К.: ВД «КМ Академiя», 2004. - 96 с.

5. Крусанов П. Действующая модель ада. Очерки о терроризме и террористах. - СПб.: АСТ, 2004. - 224 с.

6. Ляхов Е.Г. Терроризм и межгосударственные отношения - М.: Международные отношения, 1991. - 212 с.

7. Ландабасо, Коновалов А.М. Терроризм и этнополитические конфликты. (Кн.1: Страна басков.). - М.: Огни, 2004. - 384 с.

8. Ландабасо, Коновалов А.М. Терроризм и этнополитические конфликты. - (Кн.2. Терроризм сегодня.) - М.: Огни, 2004. - 416 с.

9. Международный терроризм: борьба за геополитическое господство / Под ред. А.В. Возженикова. - М.: Изд-во РАГС, 2005. - 528 с.

10. Мусульманские страны на пороге XXI в. Власть и насилие. - М.: ИНИОН РАН, 2004. - 146 с.

11. Таннер Стивен Афганистан: история войн от Александра Македонского до падения «Талибана».- М.: ЭКСМО, 2004. - 444 с.

Інтернетресурс

Електронна версія журналу «Европейская безопасность: события, оценки, прогнозы». - Режим доступу вільний: www.inion.ru/eurosec/VP8/engergaldt.htm

Тема 8. Розвиток постіндустріального суспільства. Перспективи розвитку та можливої трансформації однополярної системи сучасного світу

План

1. Становлення постіндустріального суспільства та його особливості.

2. Глобалізація та антиглобалізаційний рух у сучасному світі.