Політична система Української козацької держави

39

План

Вступ

Розділ 1. Інститут гетьманства та генеральної старшини в політичній системі Української козацької держави XVII ст.

1.1 Наукова дослідженість визначеної проблематики

1.2 Характеристика інституту гетьманства, як уособлення верховної влади

1.3 Генеральна та Старшинська ради - ограни політичної влади Української козацької держави в XVII ст.

1.4 Роль генеральної старшини в структурі політичної влади Гетьманату

Розділ 2. Структура адміністративного поділу та судова і виконавча влада Української козацької держави у XVII ст.

2.1 Структура полкового та сотенного управління

2.2 Органи виконавчої та судової влади Української козацької держави XVII ст.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. У період становлення і розвитку соціальної, демократичної, правової Української держави історичне минуле відіграє важливу роль. Чимало відповідей на питання про те, яким бути сучасному державотворенню, можна знайти в історії українського козацтва, вивчаючи зокрема, політичну систему козацької держави, організаційні структури, інститут гетьманства, генеральної старшини, органи судової та виконавчої влаади, досвід у міжнародній діяльності тощо.

Еволюція сучасного механізму державної влади нашої країни пройшла довгий і складний шлях. Розвиток одного з складових елементів цього механізму - інституту глави держави - розпочався ще в епоху ранньофеодальної держави Давньої Русі в особі київських князів. Наслідуючи традиції княжої доби та керуючись прагненням до самостійного державного життя, український народ створив у XVII ст. свою власну державну організацію - козацьку республіку, на чолі адміністративного устрою якої знаходився гетьман. Його посада логічно уособлювала традиції князівського врядування. Неабиякий інтерес становлять і органи судової а виконавчої влади та інститут генеральної старшини української козацької держави.

Правильне розуміння історичних закономірностей і процесів становлення Української держави, врахування набутого досвіду має велике значення не лише для сучасних науковців, але й урядовців. За умов становлення незалежної Української держави, її активної інтеграції до світового співтовариства значно посилився інтерес суспільства до минулого українського народу.

Тому вивчення і узагальнення козацької спадщини, проблемний аналіз формування та розвитку політичної системи української козацької держави в XVII ст.: гетьманської влади, її найближчого оточення, а також судової та виконавчої влади, означеного періоду розширяє наше уявлення про козацтво як виразника національного духу та державотворчі процеси ранньомодерної України, чим і обумовлюється актуальність теми.

Об'єктом дослідження є політична система української козацької держави XVII ст., як вияв влади нового типу.

Предметом дослідження є процес виникнення і функціонування гетьманства, генеральної старшини, органів судової та виконавчої влади в середовищі українського козацтва в умовах перебування вітчизняних земель під іноземним поневоленням.

Хронологічні межі дослідження визначаються XVII ст. Саме на цьому етапі у козацтва активно формуються організаційні структури, виникає влада гетьмана, яка поступово перетворюється з військової в адміністративно-військову владну посаду.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі комплексного вивчення наукових джерел, з'ясувати процес становлення політичної системи Української козацької держави XVII ст.

Для реалізації зазначеної мети поставлені конкретні завдання дослідження:

проаналізувати джерельну та історіографічну базу дослідження; на цій основі з'ясувати ступінь наукової розробки теми;

проаналізувати функції та еволюцію інституту гетьманства в Україні в XVII ст.;

дати характеристику Генеральній та Старшинській радам, як органам політичного устрою Української козацької держави в XVII ст.;

охарактеризувати склад та функції генеральної старшини;

проаналізувати особливості та функції органів виконавчої та судової влади, а також адміністративного поділу і управління Української козацької держави в XVII ст.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що в ній:

проведено дослідження політико-адміністративного устрою Української козацької держави в Україні XVII ст.;

визначено і проаналізовано становище та функціонування інститутів гетьманства, Генеральної та Старшинської ради, Гнеральної страшини, органів виконавчої та судової влади в Українській козацькій державі XVII ст.

Практичне значення дослідження полягає у можливості використання основних положень роботи при підготовці наукових праць узагальнюючого характеру з історії України; розробці лекцій і проведенні семінарських занять; написанні наукових курсових та дипломних робіт з історії України, у тому числі з історії українського козацтва та українського війська, історії розвитку державності України тощо.

Структура курсової роботи обумовленна її метою та науковими завданнями. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, який налічує 30 найменувань.

Розділ 1. Інститут гетьманства та генеральної старшини в політичній системі Української козацької держави XVII ст.

1.1 Наукова дослідженість визначеної проблематики

Незважаючи на те, що українська історична наука займається цими проблемами вже понад двох століть, дослідники лише наближаються до її розв'язання. Вперше питання про гетьманів українського козацтва порушили у своїх працях П. Симоновський, О. Рігельман, В. Рубан, а також Д. Бантиш-Каменський та М.Маркевич [7, 24]. У своїх синтетичних розвідках вони навели короткі відомості про боротьбу гетьманського війська з Кримом і Туреччиною у ХVI-XVII ст. Але ці праці насамперед містили нагромадження історичних матеріалів та фактів.

Якісно новий етап у справі наукового дослідження військового устрою українського козацтва (в т.ч. і деяких питань діяльності козацьких гетьманів) розпочинається з середини ХІХ ст. Зокрема, проблему ґенези козацтва розкривають у своїх працях В.Антонович та М. Костомаров [1], [13, 48]. Так, М. Костомаров залишив розвідку про гетьмана І. Свірговського. Зберегли свою цінність дослідження І. Каманіна, Д. Багалія, І. Новицького та Є. Барвінського [13, 48].

Найгрунтовнішими і фактологічно найбільш наповненими й на сьогодні залишаються монографії М. Грушевського, Д. Яворницького [8], [30]. Зокрема Д. Яворницький в «Історії запорозьких козаків» вперше широко використав описи поїздок на Січ магната С. Зборовського і австрійського посла Е. Лясоти, проаналізував на стосунки козаків з московським урядом [30, 176].

Вивчення історії українського козацтва продовжували радянські вчені К. Гуслистий і В. Голобуцький [13, 49], [4]. Однак лише з середини 80-х рр. ХХ ст. починають з'являтися праці, в яких знайшли об'єктивне відображення окремі аспекти ґенези козацтва. Зокрема, окремою верствою «військового прикордонного населення» вважає козацтво Я. Дашкевич, виводячи його появу з геополітичного становища України [13, 49]. Зазначається, що в середині XVII ст козацтво перебирає на себе функції привілейованого суспільного стану.

В цілому негативне ставлення до козацтва простежується в російській історіографії. Так, видатний історик С.М.Соловйов пояснював причини його появи відходництвом людей через різні обставини на південне прикордоння у пошуках легкої здобичі [13, 49]. Українське козацтво до середини ХУІІ ст. він оцінював як антидержавний руйнівний елемент.

1.2 Характеристика інституту гетьманства, як уособлення верховної влади

Гетьманство є самобутня національна форма організації вищої влади в Україні в умовах її самоврядування (автономії) у складі Польщі та Російської імперії (ХVІ - ХVІІІ ст.). Термін «гетьман» широко вживався, починаючи з ХV - ХVІ ст., у багатьох європейських мовах і позначав керівників військового рівня. В Україні «гетьманами» називали демократично обраних народних ватажків козацького війська. У ХVІ ст. прославився серед населення і козаків неспольщений православний князь Дмитро Вишневецький, знаний в народі як Байда. Він організував козаків, побудувавши за Дніпровими порогами на острові мала Хортиця 1553-1554 рр. укріплений табір, названий Запорізькою Січчю [3, 38].

У Запорізьких козаків гетьман є найвища посадова особа. Хто його вибирає чи призначає? На це питання читкою інформації немає через те, що запорожцям бракувало політичної культури. У правовому устрої закон визначає, кому належить верховна влада. Що ж стосується запорожців, то у них це не було всебічно обґрунтовано. В одному випадку вона належала до козацького війська, в іншому - належала гетьману. Однак у них не було жодної інституції, де б це було чітко зафіксовано і яка б регулювала цей процес.

Усю повноту виконавчої влади в Українській козацькій державі зосереджував у своїх руках виборний гетьман. Він же володів і правом законодавчої ініціативи, яке, щоправда, обмежувалося діяльністю Генеральної та старшинської рад.

Влада гетьмана була виборною і формально пожиттєвою. Але, як засвідчив приклад гетьманів І.Виговського, Д.Многогрішного чи І.Самойловича, фактично гетьманська влада здійснювалася «до ласки войсковой», і в разі виникнення певних обставин Генеральна рада могла позбавити гетьмана влади [3, 42].

Виборний гетьман зосереджував у своїх руках надзвичайно широке коло владних повноважень: скликав Загальну раду і раду старшини, керував ними, брав участь в обговоренні питань й ухваленні рішень ради, організовував їх виконання, очолюючи адміністрацію. За підписом гетьмана виходили найважливіші розпорядження і накази-універсали; він також очолював судочинство як вища апеляційна інстанція; організовував і керував фінансами; визначав напрями зовнішньополітичної діяльності країни; стояв на чолі війська. Загалом же гетьман як верховний правитель підпорядковував собі усі суспільні стани та групи козацької України, користуючись правом уставодавства, вищої адміністративної та судової влади: для козацтва - в ролі безпосереднього глави, для решти станів - як верховний арбітр.

У своїй основі влада гетьмана була обмеженою. На цю посаду Генеральна рада обирала формально пожиттєво, оскільки «Березневі статті» Богдана Хмельницького 1654 р. та наступні українсько-російські договори другої половини XVII ст. фіксували положення, за яким перевибори передбачалися лише у випадку смерті володаря гетьманської булави. Але фактично, як засвідчила доля І. Виговського, І. Брюховецького, Д. Многогрішного та інших позбавлених гетьманства рішенням Генеральної ради чи внаслідок заколоту правителів, вибори здійснювалися «до ласки войсковой» [5, 26].

Історичні джерела містять чимало переконливої інформації про те, що влада гетьмана Б. Хмельницького із середини 1650-х рр. наближалася до необмеженої, еволюціонуючи в бік монархічної форми правління. Як зарубіжні спостерігачі, так і мешканці України бачили в особі Хмельницького «їх країни начальника» і володаря» [14, 295]. Становлення авторитарної форми правління призводить до того, що Хмельницький «володіє всім один, що накаже, то всім військом і роблять» [14, 295]. Йдеться вже не лише про ігнорування інституту Загальних рад, а й думки старшин, котрі «гетьманові вимовити не можуть» про своє ставлення до тих чи інших процесів державного життя [14, 295].

Одна з найважливіших прерогатив ради - обрання старшини - відтепер повністю зосереджується в руках гетьмана, котрий призначає своєю волею не лише полковників, а й сотників. Він же володіє правом на життя і смерть будь-якого мешканця держави, незалежно від посади, у тому числі представників генеральної старшини, якщо хто-небудь з них дозволив собі проігнорувати його розпорядження чи заперечити щодо впроваджуваного ним політичного курсу.

Після смерті Б. Хмельницького його наступник І. Виговський, щоб залучити на свій бік вищу козацьку старшину, невдоволену тим, що гетьман «володів усім один, що накаже, то всім військом і роблять», на Корсунській генеральній раді 1657 р. запевнював її, що «без вашої військової ради жодних справ не буду робити» [14, 295]. Однак, як слушно зазначають політологи, в часи суспільних макрореформувань, загострень суперечностей між різними верствами й громадянськими силами внаслідок зламу традиційних соціальних структур, як правило, в суспільстві формується потреба в лідері харизматичного типу, уособленні всієї влади в одній керівній особі - як засобі толерантного співіснування розшарованих верств і спільнот [13, 50]. Реагуючи на суспільні тенденції, І. Виговський уже навесні 1659 р., відправляючи послів на Варшавський сейм, що мав ратифікувати Гадяцьку угоду 1658 р., доручив їм домагатися, аби після його смерті один з братів - Данило - без жодних виборів успадкував Велике Гетьманство і Київське воєводство», а другий брат - Костянтин - «успадкував би пільне гетьманство», щоб у такий спосіб «на Україні не доходило до вибуху заворушень...» [14, 296].

У пізніші часи авторитарні тенденції й прагнення до трансформації виборної гетьманської влади в спадкову монархічну виразно відбилися в політиці Д. Многогрішного, І. Самойловича та І. Мазепи, кожний з яких намагався зосередити у своїх руках якомога ширше коло владних прерогатив та ще за життя визначити свого наступника. Навіть гетьман П. Дорошенко, котрого дослідники називають найпослідовнішим традиціоналістом, що свято дотримувався давніх козацьких звичаїв та порядків, за інформацією джерел, не лише прагнув «довічного гетьманства» і передачі його «після нього сину і внуку його неодмінно», а й виношував плани «стати удільним князем», «удільним паном і володарем всієї України», домогтися «незалежної ні від кого монархічної влади» [14, 296].

Втім, саме право вільної гетьманської елекції було одним з ключових понять узагальненого образу «козацьких прав і вольностей». Витоки традиції його правового застереження сягають часів розбудови політичних взаємин Війська Запорозького з польськими королями першої чверті XVII ст., а у своєму концентрованому вигляді цю норму було легітимізовано договором гетьмана Богдана Хмельницького з російським монархом Олексієм Михайловичем 1654 р. Зокрема, в одній зі складових частин «Березневих статей», а саме в «Жалуваній грамоті Олексія Михайловича гетьману Богдану Хмельницькому і всьому війську Запорозькому про збереження їхніх прав і вольностей» застерігалося: «А буде судом Божим смерть случитца гетману, и мы, великий государь, поволили Войску Запорожскому обирати гетмана по прежним их обычаем самим меж себя. А кого гетмана оберут, и о том писати к нам, великому государю, да тому ж новообраному на подданство и на верность веру нам, великому государю, учинити, при ком мы, великий государь, укажем» [17, 171]. Тобто в цьому випадку йшлося про право вільної, нічим і ніким не обмеженої елекції, з наступним повідомленням про її результати в Москву та обов'язковим складанням новообраним регіментарем присяги цареві у присутності його уповноваженого.

Прагнучи впровадити монархічну модель організації владних відносин у Гетьманаті, Хмельницький навесні 1657 р. учинив спробу легітимізувати свої нововедення авторитетом російського царя та московського патріарха. Однак інтереси російської правлячої династії в Україні насправді зумовлювали принципово інший алгоритм розвитку політики Москви щодо моделі владної системи Гетьманату взагалі та форм проведення гетьманських виборів зокрема. Уже реагуючи на клопотання Богдана щодо затвердження царем і благословення патріархом факту визнання Юрася Хмельницького офіційним спадкоємцем гетьманства, повноважний представник царя в Україні окольничий Ф. Бутурлін зауважив: «По смерти гетмана буде тому слову відміна, те все буде на волі твоїй великого государя: кого ти, великий государ, пожалуєш бути над Військом Запорозьким гетьманом, той і буде...» [14, 297].

Загострення і розрив українсько-російських відносин за років гетьманування Івана Виговського не дав змоги московському керівництву реалізувати свої амбітні наміри відразу по смерті Богдана Хмельницького. Однак уже при поверненні Війська Запорозького, очолюваного його сином Юрієм, під царську зверхність восени 1659 р. у сфальсифікований царськими дипломатами текст договору 1654 р. було внесено принципове доповнення, що зобов'язувало новообраного регіментаря Війська Запорозького для обрання на гетьманство їздити до Моски на аудієнцію до царя. Таким чином, відтепер впроваджувалася своєрідна процедура інавгурації, котра обов'язково мала проходити в Москві, у царських палатах.

Утім, фактично і Юрій Хмельницький, і його легітимний (з погляду визнання легітимності московським керівництвом) наступник Іван Брюховецький під різними приводами таки зуміли ухилитися від упровадження цієї правової вимоги в політичне життя Гетьманату. А вже договір Війська Запорозького з царем 1669 р. («Глухівські статті») був вільний від неї, містячи натомість у собі норму: «им обирати гетмана по их праву, и чтоб с своего госу-дарского милосердия пожаловал, велелі дати в войско гетману войс-ковыя клейнота» [28, 573]. Щоправда, водночас залишалась у силі норма, зафіксована в «Нових статтях» Юрія Хмельницького 1659 р., котра забороняла Війську Запорозькому зміщувати за будь-які проступки, за винятком лише зради царя, гетьмана з його уряду без відповідного царського дозволу: «А самим однолично гетмана, без указа царского величества, не переменять...» [28, 574].

Отже, з формально-правового боку вирішення проблеми гетьманської елекції покладалося на волю Війська Запорозького, але з обмеженням на користь царя права позбавлення гетьманської булави та скликання елекційної ради. Крім того, де-факто утвердилася практика проведення елекційних рад за обов'язкової участі повноважних представників царя - окольничого чи боярина в другій половині XVII ст. та, відповідно, таємного радника чи вищого офіцерського чину російської армії в першій половині XVIII ст., причому зазвичай виряджалися вони в Україну в супроводі царського війська.

Тенденція до посилення гетьманського авторитаризму зумовила активну протидію з боку вищої старшини, яка часто-густо отримувала дієву допомогу з боку російської влади. Зокрема, авторитарні прагнення Д. Многогрішного та І. Самойловича стали однією з головних причин усунення їх від влади.

Крім того, протягом усієї другої половини ХVІІ ст. політичний курс Москви виразно тяжіє до обмеження гетьманських прерогатив на свою користь та перерозподілу їх з-поміж вищої козацької старшини. Зокрема, уже «Переяславські статті» Юрія Хмельницького 1659 р., крім вимог щодо зобов'язання новообраного гетьмана їхати до Москви, аби з рук царя отримати булаву, хоругву і жалувану грамоту на гетьманство, позбавляли його права самостійно розпоряджатись українським військом, без санкції царя воювати з сусідніми країнами чи надавати їхнім правителям військову допомогу. Також «без рады и совіту всей черни» гетьман не мав права призначати на полковницькі й старшинські уряди та позбавляти старшин влади. Окрема стаття обмежувала його компетенції у судовій сфері, виводячи з-під гетьманської юрисдикції в карних справах цілу низку старшин, які мали особливі заслуги перед царем [27, 42].

«Глухівські статті» 1669 р. позбавили гетьмана права на ведення зовнішньополітичної діяльності, а також передбачали його підсудність російській владі. «Конотопські статті» 1672 р. для того, аби старшина надалі не зазнавала від гетьмана «неволі і жорстокості», закріплювали положення, що забороняли українському правителю одноосібно, без ради зі старшиною, карати козацьких урядовців, провину яких відтепер мав обов'язково засвідчити Генеральний суд. Аналогічна вимога ставилась і при позбавленні регіментарем старшин урядування. «Коломацькі статті» 1686 р. обмежували прерогативи гетьмана у сфері поземельних відносин, забороняючи регіментареві без узгодження з Москвою відбирати у власників надані раніше гетьманською владою і підтверджені царськими грамотами рангові ґрунти та промисли.

Вищим органом влади вважалася військова рада, але гетьман і генеральна старшина вміло маніпулювали нею, і значення останньої поступово зменшувалося. Гетьмана обирали на все життя. Спроби становлення гетьманської династії не вдалися. Маються на увазі вибори по смерті Б. Хмельницького гетьманом Ю.Хмельницького тільки через те, що він був сином Богдана. Але далі династична ідея не пішла. Гетьманське достоїнство лишалося виборним. Перший орган верховної влади в Україні - козацьке військо. Другий орган верховної влади - Рада. Вона є відгуком в умовах Запорізької Січі вічевої влади. Її також можна було порівняти із сеймом. Але на відміну від сейму чи сьогоденної Верховної Ради представників не вибирали, а збиралася ніби вся громада. Періодичних зборів не було. Вона збиралася за необхідністю тоді, коли треба було гетьманові, чи більшості козаків.

В. Антонович наголошує на тому, що не відомо до кого належала головна державна функція [1, 64]. Жодна з трьох перелічених рад не мала установленного закону: збиралися задля потреби та на змову. Кожна рада мала однакову силу після звичаєвого права, яке поєднує в собі матріархальні та патріархальні порядки, які набувають обов'язкового статусу. Тобто звичаєве право ґрунтується на традиції, звичаї; на наданні законного вигляду давнім звичаям, традиціям, що склалися в минулому. Головна державна функція не була чітко визначена, про неї можна було всяко думати, всяко її тлумачити.

Особисто гетьман очолював генеральний уряд, козацьке військо і всю старшинську адміністрацію. Як голова судової влади він затверджував присуди генерального і полкових судів з найважливіших справ. Гетьман рекомендував до виборів або особисто призначав старшинську адміністрацію.

Від імені козацького війська і всієї України він проводив дипломатичні переговори й укладав міжнародні угоди, призначав послів й інших дипломатичних представників, забезпечував зміцнення міжнародного становища України. Риси монархічного панування були особливо виразними за правління Б.Хмельницького, І.Самойловича. Проте в політичній системі гетьманської влади досить сильними були і демократичні переваги.

Козацька маса не схвалювала монархічного характеру гетьманської влади. За її ініціативи було позбавлено булави чимало ватажків, які втратили опору старшини або козацьких низів.

До інституту гетьманства належала уся адміністрація краю. Адміністративні функції гетьмана відображалися в універсалах. До атрибутів адміністративної влади належала ще одна важлива функція: право роздавати землі. Ця адміністративна функція була дуже важливим привілеєм гетьманської влади.

До інституту гетьманства, крім воєнної та адміністративної влади, належала ще й фінансова влада: йдеться про право збирати податки з торгівлі, із промислів та ремесел. Усі вони йшли у військову касу. Фінансова діяльність велася без певного порядку. Дуже довго не відрізнялись власне гетьманські гроші від грошей військових. Усі вони лічилися вкупі. Гетьманські фінанси від військового скарбу стали відрізнятися лише при Данилі Апостолі. Тоді булла встановлена посада генерального підскарбія, по-сучасному - міністр фінансів.

Гетьман і вся козацька старшина не діставали пенсії, а брали платню натурою. В Україні були маєтності, доходи з яких йшли на пенсію гетьманів.

Таким чином, можна підсумувати, що інститут гетьманства сприйняв від інституту княжої влади пріоритет світської влади над церковною і розвивав царське та демократичне начала княжої влади, з іншого - їх контролювала громадськість і, насамперед, запорізьке військо. Адміністративне, військові, суддівські та інші гілки гетьманської влади розвивали кращі традиції княжої влади і творчо сприймаються інститутом президентської влади.

1.3 Генеральна та Старшинська ради - ограни політичної влади Української козацької держави в XVII ст.

У ході революційного переоблаштування українського суспільного життя в середині XVIІ ст. демократичні засади, що до того існували на Січі, було перенесено на терени, які підлягали владі Війська Запорозького та його гетьмана. У результаті цього найвищим розпорядчим органом у державному житті Гетьманату стала Генеральна рада -- загальнокозацьке зібрання, що ухвалювало рішення, які були обов'язковими до виконання як козацькою старшиною, козацтвом, так і представниками інших соціальних станів, що проживали в межах козацької держави.

Прерогатива скликання Генеральних рад належала гетьману або за його відсутності - генеральній старшині. Процедура збору ради мала такий порядок: за наказом гетьмана Генеральна військова канцелярія розсилала універсали з відповідними наказами до полковників і полкової старшини, які своєю чергою інформували нижчий, сотенний рівень козацької адміністрації.

До середини XVIІ ст. до участі в Генеральних радах допускалися представники лише козацького стану. З початком революції, коли Військо Запорозьке почало себе усвідомлювати в якості загальнонаціональної політичної еліти, на ради почали запрошувати представників вищого православного духовенства -- митрополитів, єпископів, настоятелів великих православних монастирів, протопопів важливих козацьких центрів. Часто, особливо, коли на обговорення виносилися питання широкого суспільного значення, до участі в радах допускалися представники міської адміністрації -- війти, бурмістри, лавники тощо. У залежності від характеру взаємин гетьманської адміністрації зі старшиною Запорозької Січі, до участі в Генеральних радах запрошувалися або не запрошувалися представники низового козацтва [3, 76-77].

Дослідники відзначають той факт, що Генеральна рада не мала чітко визначених норм представництва. Під час військових походів, коли Військо Запорозьке перебувало в стані мобілізації, коло учасників рад було широким, практично загальноосяжним. В інших випадках гетьман і старшина практикували запрошення до участі в роботі Генеральних рад лише представників від полків. Обов'язковою умовою правомочності ради була участь в її роботі представників від усіх козацьких полків. Скликання ж ради без запрошення або без прибуття в силу різних обставин делегації того чи іншого полку майже завжди породжувало гострий політичний конфлікт.

Зазвичай, на Генеральній раді головував гетьман або в тому випадку, коли йшлося лише про його обрання -- хтось із представників вищої козацької старшини, найчастіше -- генеральний обозний.

За розпорядників на радах виступали генеральні осавули, котрі слідкували за дотриманням козаками порядку та фіксували результати їхнього волевиявлення.

Генеральні ради як обов'язковийполітичний інститут доволі регулярно діяли на початковому етапі Визвольної війни, згодом їх значення суттєво понизилося. Причиною цьому була передовсім неефективність обговорення та вирішення важких питань за умови скупчення надзвичайно великої кількості учасників. А тому з кінця XVIІ ст. за Генеральною радою було залишено лише функції гетьманського обрання [7, 78].

В міру того, як занепадало значення Генеральної ради, все більш важливим елементом політичної системи Гетьманату ставала старшинська рада. На перших порах старшинська рада виступала в ролі дорадчого органу при гетьманові, на якому готувалися питання для розгляду на Генеральній раді. З часом, коли відбувалася консолідація верстви козацької старшини, цей інститут ставав обов'язковим атрибутом політико-державної структури України. Угоди гетьмана та Війська Запорозького з російськими царями 1672, 1674 та 1686 р., які виступали одночасно й своєрідними конституційними актами для внутрішньополітичного життя конституювали обов'язкову участь вищої козацької старшини в політичному житті Гетьманату саме через діяльність інституту старшинської ради.

Від часів гетьманування Б.Хмельницького на обговорення учасників старшинських рад виносилися питання зовнішньої політики, оголошення військових походів і укладення миру, визначення узгодженої кандидатури на обрання гетьманом, регулювання податкової політики, розпорядження спільно з гетьманом земельним фондом держави, призначення на вищі полкові уряди тощо.

До участі в старшинських радах обов'язково запрошувалися полковники, генеральні старшини і досить часто - полкова старшина. В окремих випадках зафіксовано проведення старшинських рад у розширеному складі, коли до участі в них допускалися «всі козацькі урядники» чи «всі начальні люди» [8, №4, 24]. Найнижчими козацькими урядовцями, що запрошувалися на старшинські ради, були сотники. Присутність на них козацьких отаманів чи виборних від полків джерела не фіксують. Разом з тим, збереглися відомості про запрошення на старшинські ради представників міської адміністрації найбільш важливих міських центрів Гетьманщини.

1.4 Роль генеральної старшини в структурі політичної влади Гетьманату

До інституту гетьманства належав великий ряд урядників - генеральна старшина. Вона являла собою політичну еліту українського суспільства, найвищу виборну військову та цивільну адміністрацією, виконавчий орган державного управління, рада при гетьмані у XVII ст. До генеральної старшини належали:

Генеральний обозний - фактично друга особа після гетьмана, керівник артилерії у війську, як правило, призначався наказом гетьмана;

Генеральні судді - два члени генерального військового суду, який очолював сам гетьман. До військового суду входили ще й деякі генеральні старшини;

Генеральний підскарбій - завідувач державним скарбом;

Генеральний писар - державний канцер, тобто праведник генеральної військової канцелярії, хранитель державної печатки. Він часто виконував функції керівника закордонного відомства;

Генеральний бунчужний - головний охоронець символу гетьманської влади - бунчука, під час війни командував за дорученням гетьмана окремими частинами, виконував окремі дипломатичні функції;

Генеральний хорунжий - головний охоронець військового прапора. Як і генеральний бунчужний, займався й іншими військовими та адміністративними справами;

Генеральні осавули - два члени генеральної старшини для надання допомоги гетьману у військових справах і керівництва козацьким військом [19, 97].

Значно зростало значення генеральної старшини в часи міжгетьманства. Зокрема, за свідченнями Самовидця, гетьман Б. Хмельницький перед смертю, передаючи владу синові Юрію, віддав його під опіку генерального писаря І. Виговського, генерального обозного Т. Носача та генерального судді Г. Лесницького [14, 302-303]. Аналогічно в березні 1672 р., коли Д. Многогрішного скинули з гетьманства, владу до виборів нового гетьмана також було зосереджено в руках генерального обозного, двох суддів і писаря.

На ієрархічних сходах старшинських урядів найближче до гетьмана стояв генеральний обозний. Цей інститут був відомим на Запорожжі уже з початку XVII ст. Від перших визвольних змагань козацтва середини XVII ст. та становлення Української козацької держави, генеральний обозний є обов'язковою і доволі важливою ланкою державного і військового управління Гетьманату. На уряд, який увінчував службову ієрархію Війська Запорозького, як правило, обирали найавторитетніших і найдосвідченіших командирів. Зокрема, з-поміж відомих нам майже 20 старшин, що обіймали посаду генерального обозного упродовж 1648-1687 рр., четверо - Петро Дорошенко, Іван Безпалий, Петро Забіла, Михайло Радкевич - перед тим очолювали інші генеральні уряди, а саме: генеральних суддів і осавулів.

В адміністративній практиці Гетьманату склалася традиція, згідно з якою, на відміну, скажімо, від генеральних писарів, суддів чи осавулів, яких могло бути двоє чи навіть більше, посаду генерального обозного обіймав лише один урядовець. Щоправда, в разі тривалої відсутності генерального обозного в Україні й неможливості через це виконання ним своїх функціональних обов'язків, вочевидь, практикувалося «наказничество». Принаймні, відомі на сьогодні історичні джерела фіксують під 1663 р. факти титулування колишнього миргородського полковника Павла Животовського «наказним генеральним обозним», тоді як «повний» генеральний обозний Іван Цесарський очолював делегацію Війська Запорозького, відправлену гетьманом І. Брюховецьким до Москви [19, 98].

У роки Визвольної війни суттєво розширилися повноваження та, відповідно, зріс вплив генерального обозного. Його функціональні обов'язки насамперед полягали в керуванні Генеральною військовою артилерією. Обозний мав не лише командувати артилерією під час бойових дій, а й організовувати її матеріальне забезпечення, формувати і подавати на затвердження гетьмана та генеральної старшини штат Генеральної військової артилерії - осавула, хорунжого, писаря, пушкаря, гармашів та ін. На генерального обозного було покладено й таку важливу функцію, як ведення реєстру козацького війська.

Надзвичайно важливу роль відігравали генеральні обозні під час проведення Генеральних рад. Зазвичай саме обозний виступав розпорядником таких зібрань, і саме він на виборчих радах подавав новообрано му гетьману знак його влади - булаву [14, 303].

Приблизно таку саму роль, як генеральний обозний у військових справах, у цивільних відігравав генеральний писар. Адже саме він за своїми обов'язками стояв найближче до гетьмана і був найбільш посвячений у справи поточної внутрішньої та зовнішньої політики. Як правило, у Війську Запорозькому був один генеральний писар, але інколи й двоє. Саме двоє писарів було на початку Національно-визвольної війни і таку саму кількість регламентували «Переяславські статті» 1659 р., що містили вимогу «при гетьмані бути з обох боків Дніпра по 1 судді, по осавулу і писарю» [14, 303]. Після розпаду України на два Гетьманати втратило свою актуальність і це положення.

На уряд генерального писаря обирали осіб, які мали певний канцелярський досвід. Наприклад, з-поміж 26 урядників, що впродовж середини - другої половини XVII ст. обіймали посаду генерального писаря Війська Запорозького, майже половина -12 - перед тим служили канцеляристами Генеральної військової канцелярії. Саме цей шлях службового зростання пройшли такі відомі козацькі адміністратори, впливові політичні й державні діячі, як Іван Груша, Остап Голуховський, Іван Ломиковський, Карпо Мокрієвич, Василь Кочубей та інші.

За своїм становищем генеральний писар найближче з-поміж інших старшин стояв до керівництва зовнішньої політикою Української держави. Особливо великий вплив на напрями зовнішньополітичної діяльності держави мав генеральний писар гетьмана Б. Хмельницького Іван Виговський. За свідченнями сучасників, він «абсолютно всім рядить, не доповідаючи, - відправляє послів» [14, 304]. Винятковий особистий вплив Виговського на гетьмана (восени 1651 р. польський посол повідомляв у Варшаву, що «Виговський опанував серце і розум Хмельницького і керує ним, як батько сином») сприяв тому, що уряд генерального писаря набув надзвичайної ваги, й іноземні спостерігачі завжди називали «українського канцлера» другою, після гетьмана, за силою впливу особою Війська Запорозького. Щоправда, після смерті Хмельницького такий порядок не зберігся, і генеральний писар зрівнявся з іншими генеральними старшинами. Після складання обов'язків генерального писаря для адміністративної практики Гетьманату другої половини XVII ст. найтиповішим є переміщення на уряд генерального судді.

Задовго до Національної революції середини XVII ст. у Війську Запорозькому існував і уряд військового судді. В Українській козацькій державі, як правило, було двоє генеральних суддів, хоч нерідко документи фіксують прізвище лише одного урядовця, що дозволяє гіпотетично стверджувати про поширеність і такого одноособового виконання повноважень. У тому ж випадку, коли генеральних суддів було двоє, один з них виступав «першим» («старшим»), а інший - «другим», тобто нижчим за своїм службовим рангом. Серед іншого, це відбивалося і на розмірах пожалувань, якими цар обдаровував козацьких старшин за певної нагоди.

Аналіз персонального складу цієї групи вищих козацьких урядовців переконує у тому, що на уряд призначали авторитетних та заслужених козаків, які перед тим посідали чільні місця в козацькій ієрархії [6, 33].

Прямим обов'язком суддів був розгляд і винесення вироку по цивільних справах. Для вирішення карних справ скликали суддівську колегію -Генеральний військовий суд, в якому головував гетьман або один із генеральних суддів. Досить поширеною була практика виїзних колегій Генерального суду.

Військовим клейнодом генеральних суддів була «комишина», або «ліска судейська чорна гибанова, просто в сребло оправная» [6, 34], атрибутом влади - також печатка військова суддівська, необхідна «для запечатованія укончоных... справ» [6, 34].

Як і для решти генеральних старшин, діяльність генеральних суддів не обмежувалася виконанням лише їхніх прямих функціональних обов'язків. Часто-густо вони виконували різноманітні доручення гетьмана, наприклад, очолювали посольства до чужих країн (зокрема, генеральний суддя С. Богданович-Зарудний - посольства до Москви в 1652 та 1654 рр.). Хоча діяльність військового характеру була досить далекою від функцій генеральних суддів, проте вони все ж брали в ній активну участь. Зокрема, функції наказного гетьмана в походах у різний час виконували генеральні судді А. Жданович, І. Самойлович та П. Животовський.

Про генерального підскарбія перші звістки доходять із часів гетьманування Б. Хмельницького. До функціональних обов'язків генерального підскарбія належали питання, пов'язані з обкладанням і збиранням податків, організацією зберігання натуральних зборів. Він визначав дозорців по полках, встановлював терміни сплати податків, контролював їх надходження до Генерального військового скарбу.

Зважаючи на те, що найприбутковішими були збори з млинів, генеральний підскарбій саме цьому промислу приділяв найбільшу увагу. До його прерогативи належало право видачі дозволу на побудову нових млинів, контролю за дотриманням правил їх користування.

Охарактеризовані вище інститути генеральних старшин, а саме: генеральних обозного, писаря, судді, а в пізніше - і підскарбія, дослідники зараховують до складу «вищої» групи гетьманського уряду. Відповідно до «нижчої» генеральної старшини належали генеральні осавули, хорунжий та бунчужний.

Уряд осавулів, яких завжди у Війську Запорозькому було двоє, існував на Запорожжі з кінця XVI -початку XVII ст. З початком революції генеральні осавули входять до складу генеральної старшини, і так само, як і генеральний обозний, найтісніше пов'язуються з військовими справами. Набагато частіше, ніж іншу генеральну старшину, осавулів призначали командирами окремих частин козацького війська. Зокрема, відомо, що впродовж другої половини XVII ст. з числа генеральних осавулів наказними гетьманами призначалися: Демко Лісовець (двічі), Василь Томиленко, Іван Скоробагатько, Іван Богун (двічі), Парфен Нужний, Артем Мартинович, Демко Пиляй, Яків Кіндратович Лизогуб, Тиміш Шуліка (двічі), Матвій Гвинтовка (двічі), Іван Лисенко (двічі) [6, 35].

Під час військових походів, в яких генеральний осавул не виступав як наказний гетьман, він відповідав за організацію караульної служби. В мирний час генеральний осавул частіше за інших генеральних старшин виконує різного роду поліцейські функції, проводить судові розслідування та приведення до виконання вироків Генерального військового суду. Активно залучалися генеральні осавули й до виконання дипломатичних місій. Досить політичною була їхня роль під час проведення Генеральних рад, на яких вони виступали як розпорядники.

На відміну від першої групи генеральної старшини, бунчужний і хорунжий мали надзвичайно вузьке коло чітко окреслених функціональних обов'язків. Із формального боку функції генерального хорунжого полягали в охороні військової корогви (стягу), а бунчужного -гетьманського бунчука, які в урочисті моменти виносилися перед козацьким військом. Уряди генеральних бунчужного та хорунжого з'явилися в середині XVII ст. і тривалий час існували як посади двірські, а не військові. Але згодом, навіть після того, як вони закріпилися серед урядів генеральних, особи, що їх обіймали, й надалі були зобов'язані «находиться при гетмані перемєно для порученія им случающихся діл и приказов... как сія должность... точного преписанія не імєит» [14, 305].

Близькими до функцій генерального осавула були обов'язки генерального бунчужного і генерального хорунжого. Як і осавулам, їм також нерідко доручають командувати окремими військовими командами та підрозділами, проводити судові розслідування, засідати у Генеральному військовому суді, бути присутніми при виконанні судових вироків. Крім того, практикувалось і залучення генеральних бунчужних та хорунжих до виконання різноманітних дипломатичних доручень (хоч випадки виконання ними важливих дипломатичних завдань чи керування повноважними посольствами до іноземних правителів не були типовими).

Загалом же, з наявного у джерелах фактичного матеріалу випливає, що як генеральний бунчужний, так і генеральний хорунжий не були надто прив'язані до виконання чітко обумовлених функціональних обов'язків, як це мало місце у випадку з іншими генеральними старшинами.

Поява цієї категорії вищих козацьких урядників була пов'язана з ускладненням функцій гетьманського проводу в умовах стрімкого еволюціонування козацької державності середини XVII ст. Тривалий час ієрархічно як бунчужний, так і хорунжий не входили до складу генеральних старшин, це були посади гетьманські або двірські. Свідченням доволі невисокого соціального статусу «гетьманського бунчужного» може слугувати розмір річної платні, передбаченої угодою з російським царем 1654 р. - на рік 50 польських злотих, тобто так само, як полковим писареві чи хорунжому. Натомість генеральний суддя отримував ушестеро, а генеральний осавул увосьмеро більше грішми та, крім того, мав право на користування прибутками з одного млина. Грошова платня полкового осавула перевищувала учетверо (не беручи до уваги прибутків з млина), а платня сотника чи писаря Генерального військового суду вдвічі платню гетьманського бунчужного.

В ієрархічній драбині Війська Запорозького аж до початку XVIII ст. уряд генерального хорунжого все ж стояв нижче за уряд генерального бунчужного. Причини такого становища дослідники вбачають передовсім в особистості вельми енергійного старшини, до того ж родича гетьмана І. Самойловича, майбутнього генерального осавула і полковника переяславського Леонтія Полуботка, котрий, упродовж 1672-1677 рр. обіймаючи уряд генерального бунчужного, неодноразово призначався наказним гетьманом та виконував важливі доручення гетьманського проводу. Проте, на думку Горобця В.М., ієрархічна перевага генерального бунчужного над генеральним хорунжим простежувалась і в попередні десятиліття, коли хорунжі взагалі не потрапляли до переліку старшин, яким була передбачена грошова платня [14, 305]. Крім того, навіть згадки про них у джерелах зустрічаються набагато рідше, аніж про генеральних чи військових бунчужних.

Перебування на уряді генерального бунчужного слугувало своєрідним трампліном для успішного просування службовою драбиною Війська Запорозького. Зазвичай бунчужним призначали козаків, що перед тим перебували на не надто високих посадах полкової чи сотенної старшини.

Щодо ж статусу самого інституту генеральних бунчужних у службовій ієрархії Гетьманату, то з кінця XVIII ст. відбувається його пониження порівняно з інститутом генеральних хорунжих. Свідченням цього є вже хоч би те, що в цей час стратегія службового зростання генеральних старшин передбачає переміщення з уряду генерального бунчужного на уряд генерального хорунжого, а не навпаки.

Протягом другої половини ХVII ст. існувало три способи сходження на старшинські уряди, а саме: через обрання на Генеральній або Старшинській раді та гетьманське призначення. З формального боку, за традиціями Січі, під час нових гетьманських виборів весь склад генеральної старшини йшов у відставку. Однак, як свідчить історичний матеріал, здебільшого генеральні старшини зберігали за собою свої посади. Владу втрачали тільки ті з них, хто скомпрометував себе в очах російської влади або надто тісно був пов'язаний із попереднім, уже скинутим з гетьманства правителем. Зокрема, кардинальна зміна корпусу генеральної старшини відбулася на виборчій раді 1659 р., коли до складу гетьманського уряду Ю. Хмельницького увійшли одразу два нових генеральних судді, два писарі та осавул [9, 48].

Таким чином, найближчим до гетьмана в ієрархічній побудові козацької адміністрації стояв генеральний обозний. В його функціональні обов'язки входило керування Генеральною військовою артилерією, органызацыя її матеріального забезпечення та формування складу військової старшини Генеральної військової артилерії -- осавула, хорунжого, писаря, пушкарів та гармашів. На генерального обозного також покладалося завдання ведення компуту -- реєстру козацького війська.

При вирішенні цивільних справ надзвичайно важливу роль відігравав генеральний писар. Він, як правило, не втручався у справи військові, але був найбільше посвячений у проблеми внутрішньої та зовнішньої політики.

Уряд генерального судді, як правило, посідали дві особи. Прямим їхнім обов'язком був розгляд і винесення вироку з цивільних справ. Для вирішення карних справ скликалася суддівська колегія -- Генеральний військовий суд, в якому головував гетьман, або однин з генеральних суддів. Керівництво фінансовою сферою держави перебувало в розпорядженні генерального підскарбія. До його компетенції входило визначення порядку встановлення і збору податків,органызація зберігання натуральних припасів, призначенням митарів у полках.

До складу нижчої входили генеральні осавули, хорунжі та бунчужні. На відміну від перших, формальне коло їхніх службових повноважень було значно вужчим. Так, формально завдання генерального хорунжого полягало в охороні військової корогви (стягу), а бунчужного -- гетьманського бунчука, які в урочисті моменти виносилися перед військом, але на практиці її доручалося й виконання важливих політичних, дипломатичних та військових місій. Вони їздили на чолі посольств, командували окремими військовими підрозділами, проводили судові розслідування та засідали в Генеральному військовому суді.

Розділ 2. Структура адміністративного поділу та судова і виконавча влада Української козацької держави у XVII ст.

2.1 Структура полкового та сотенного управління

Адміністративний поділ Української козацько-гетьманської держави дублював структуру війська: територіальні одиниці відповідали ієрархії бойових підрозділів, забезпечуючи максимально швидку мобілізацію козацького стану. Політико-адміністративна система Війська Запорозького не була козацьким новотвором, оскільки територіальний поділ середньовічного суспільства, зазвичай, скрізь відповідав потребам оперативної мобілізації збройного люду. Новаційний же підхід уряду Б. Хмельницького при закладенні нової адміністративної структури українських земель полягав у тому, що козацькі полки і сотні мали значно менші території, ніж воєводства і повіти Речі Посполитої, а тому й адміністративним органам було легше ними управляти. Перевагою нової адміністративної мережі стало те, що накази з Чигирина швидко доходили до місцевих урядників. При становленні полково-сотенного устрою Української козацької держави використовувався досвід функціонування реєстрових козацьких полків, формування яких розпочалося ще на початку XVII ст., а на переломі 1625-1626 рр., під час складання гетьманом Михайлом Дорошенком козацького реєстру, було зафіксовано 6 військово-територіальних одиниць з центрами в Чигирині, Білій Церкві, Переяславі, Корсуні, Каневі та Черкасах [21, 32].

Із вибухом Української революції середини XVII ст. процеси розбудови полково-сотенного устрою суттєво інтенсифікуються. Уже впродовж літа 1648 р. створюються полки на Лівобережній Україні, Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині, а восени - у північній частині Правобережжя (Київське воєводство), південно-східній Волині, східній і центральній частині Подільського воєводства, на півдні Галицької землі Руського воєводства [21, 33]. На середину 1649 р. загальна кількість полків становила понад 20 військових одиниць, що спиралися на відповідні територіально-адміністративні округи.

Згідно з умовами Зборівського договору 1649 р., Українська козацька держава втратила територію Барського, Зв'ягельського, Любартівського, Миропільського, Остропільського та Могилевського полків. Козацьке військо у кількості 40 тис. вояків відтепер мало базуватися на теренах 16 полків: Чигиринського, Білоцерківського, Корсунського, Черкаського,Уманського, Брацлавського,Кальницького, Канівського, Київського, Переяславського, Кропивнянського, Миргородського, Полтавського, Прилуцького, Ніжинського та Чернігівського [14, 315]. Окремі козацькі полки як певні територіально-адміністративні округи та військові одиниці, наприклад, Борзненський та Овруцький, було переформовано у відповідні сотні Чернігівського та Київського полків.

Несприятливий для Українського Гетьманату розвиток міжнародних процесів зумовив ситуацію, за якої з кінця 1650-х рр. його територія, головним чином, невпинно танула. Зокрема, наприкінці 1650-х було втрачено контроль над землями Волинського, Турово-Пінського та Білоруського полків. Після поразки визвольних змагань козацтва на Правобережжі та зречення П.Дорошенком гетьманської булави польська влада поступово ліквідувала Білоцерківський, Брацлавський, Корсунський, Канівський, Могилевський, Паволоцький, Вінницький,Уманський, Черкаський та Торговицький полки. Лише в ході колонізаційної діяльності правобережного козацтва, очолюваного Семеном Палієм і його соратниками, впродовж 1684-1685 рр. було відновлено адміністративну структуру на Правобережжі, в результаті чого спочатку постали Фастівський і Богуславський полки, а згодом - Корсунський і Брацлавський [21, 38].

Території полків поділялись на сотні, кількість яких суттєво різнилася. Згідно з Реєстром Війська Запорозького 1649 р., вона коливалася від 8-ми сотень у Чернігівському полку до 23-х у Білоцерківському та 22-х - у Брацлавському.

За часів громадянських війн та іноземних вторгнень 50-60-х рр. XVII ст. кількість сотень значно скоротилась на теренах Правобережного Гетьманату і стала дещо меншою на Лівобережжі. Згідно з інформацією 1672 р., тобто часу остаточної стабілізації на землях Лівобережного Іетьманату, тут налічувалося 117 сотень, тоді як Реєстром Війська Запорозького 1649 р. зафіксовано існування 124 [14, 317].

Адміністративні центри сотень були у містах і містечках, іноді - великих селах. У великих козацьких центрах, переважно полкових містечках, розташовувалася не одна, а дві-три і більше сотень (зокрема за Реєстром 1649 р. у Ніжині було аж п'ять місь ких і одна полкова сотні [14, 317]).

Назва сотні переважно походила від назви населеного пункту, де був сотенний центр, але іноді, особливо на ранніх етапах існування козацької держави, - від прізвища чи імені (рідше) сотника чи організатора сотні.