Віденський конгрес. "Священній союз". Монархічна реакція в Європі у 1815—1819 рр.

8

Лекція

Тема: Віденський конгрес. "Священній союз"

Віденський конгрес завершив період наполеонівських воєн і сприяв тимчасовому зміцненню аристократичної феодальної реакції. Восени 1814 р. до Відня на конгрес з'їхалися 216 представників всіх європейських держав, виключаючи Турецьку імперію. Росія була представлена царем Олександром І, Австрія - канцлером Меттерніхом, Пруссия - міністром-президентом Гарденбергом, Франція - міністром закордонних справ Талейраном. Головну роль серед них грали сильні переможці Наполеона - Росія, Англія і Австрія. Це був найбагатолюдніший і значніший з дипломатичних конгресів, які скликалися коли-небудь до XX сторіччя.

Учасники конгресу прагнули до відновлення панування дворянства в державах, раніше підкорених Наполеоном. У багатьох з держав конгрес на основі так званого принципу легітимізму (від французького слова legitime - законний) підтримував відновлення на престолах колишніх династий і дворянсько-монархічних порядків.

У цілі переможців входило зміцнення досягнутих результатов і створення стійких гарантій проти повернення Франції до бонапартистського режиму і спроб нових завоювань. Ради цього головуючі учасники конгресу змушені були відновити і підсилити ряд держав, які Наполеон раніше встиг приєднати або обернути в своїх сателітів.

Однією з найважливіших цілей учасників конгресу було задоволення їх власних загарбницьких територіальних домагань шляхом переділу Європи і колоній.

Конгрес зібрався у вересні 1814 р. Відень був вибраний місцем його засідань через центральне розташування Австрії в Європі. Відоме значення мала при цьому і та посередницька роль, яку намагався розігрувати австрійський канцлер Меттерніх в 1813-1814 рр. Балансуючи між Францією і Росією, австрійський уряд діставав можливість справляти сильний вплив на переговори.

Чотири союзники, що підписали в 1814 р. Шомонський договір, - Англія, Росія, Австрія і Пруссія - мали намір заздалегідь домовитися по всіх важливих питаннях і змусити Францію ухвалити їх рішення. Але незабаром між союзниками виникли розбіжності. Це допомогло Талейрану при підтримці Меттерніха і Каслрі добитися участі в нарадах союз французької сторони. Попередні наради п'яти великих держав, включаючи і Францію, стали основою всієї діяльності Віденського конгресу. Переговори велися в обстановці свят, що не припинялися, балів, урочистих прийомів, ілюмінацій і інших розваг. Аристократія і дворянство Европи тріумфували з приводу розгрому наполеонівської імперії.

Унаслідок вирішальної ролі Росії в розгромі Наполеона вона робила величезний вплив на хід конгресу. В центрі уваги царського уряду стояли завдання підтримки феодальної реакції і зміцнення впливу Росії в Європі. Вона хотіла, щоб в Німеччині як і раніше змагалися 2 сильні держави - Австрія і Пруссія, які служили б противагою один одному. Прагнучи убезпечити себе з боку Франції, царський уряд в той же час не допускав її надмірного приниження і ослаблення, бажаючи, щоб вона була здатна відволікати на захід сили німецьких держав і Англії.

Царський уряд мав намір приєднати до своєї імперії велику частку території скасованого "герцогства Варшавського". З метою залучення на свою сторону польського дворянства Олександр I вирішив зберегти в Польщі місцеві закони і дати їй конституцію. Щоб забезпечити згоду Пруссії на перехід до Росії більшої частки польських земель, Олександр обіцяв підтримувати її домагання на приєднання Саксонії.

Торійський уряд Англії прагнув забезпечити за ним торговельно-промислову і колоніальну монополію і підтримував політику феодальної реакції. Його представник Каслрі добивався закріплення за Англією захоплених під час наполеонівських воєн французьких, іспанських і голландських колоній. Він вимагав якнайбільшого ослаблення Франції і повернення її в колишні межі, бачивши в ній найнебезпечнішого суперника буржуазно-аристократичної Англії. Особливу увагу англійський уряд звертав на створення біля кордонів Франції держав-бар'єрів, і зокрема на посилення Пруссії на берегах Рейну. Він добивався, щоб Бельгія не залишилася в руках французів.

Каслрі вважав, що не слід відновлювати всі колишні малі німецькі держави і що Англії вигідно підсилити Австрію і Пруссію проти Франції і Росії. Йому хотілося, щоб держави європейського континенту "врівноважували" один одного і щоб внаслідок цього Англія завжди мала б можливість грати роль арбітра між ними і зберігати свободу рук для колоніальної агресії. Англійський уряд старалось перешкодити планам Олександра I щодо Польщі, бажаючи ослабити позиції Росії в Європі.

Меттерніх і австрійський двір на Віденському конгресі послідовно відстоювали принципи феодально-абсолютистської реакції і зміцнення австрійського національного гніту над слов'янскими народами, італійцями і угорцями. Одне із завдань австрійського уряду полягало в послабленні впливу Росії і Пруссії. Старе суперництво Австрії і Пруссії продовжувалося і в XIX столітті. Австрійський уряд опирався плану захоплення Пруссією Саксонії і приєднання до Росії більшої частки колишнього герцогства Варшавського. Політика Австрії по відношенню до Німеччини полягала в збереженні її роздробленості, зміцненні феодально-абсолютистської реакції і встановленні переважаючого впливу віденського уряду на малі німецькі держави. Австрія знов добивалась включення в свої володіння Ломбардії і Венеції і відновлення правителів з дому австрійських Габсбургів в Пармі, Тоскані і Модені. Меттерніх уславився натхненником політики феодальної реакції і національного гніту, що отримала назву "Системи Меттерніха".

У основі прусської політики на Віденському конгресі лежало бажання захопити Саксонію і отримати нові багаті і стратегічно важливі володіння на Рейні. В той же час юнкерська Пруссія цілком підтримувала феодальну реакцію і вимагала самої нещадної політики відносно Франції.

Міністр закордонних справ Франції Талейран рішуче виступав на конгресі проти позбавлення саксонського короля престолу і володінь на користь Пруссії. На конгресі Талейран виявився найбільш ярим прихильником легітимізму. Він висував цей принцип проти прусського плану захоплення Саксонії і з метою скористатися підтримкою дрібних династій, що боялися поглинання їх володінь, великими державами.

Уряди Англії і Австрії прагнули використовувати Францію, щоб перешкодити зростанню впливу Росії. Величезне посилення Росії викликало їх страх і незадоволення. 3 січня 1815 р. був заключений таємний союз Англії, Австрії і Франції з метою перешкодити здійсненню планів Росії і Пруссії в польському і саксонському питаннях. Французькі історики зазвичай інтерпретують цей договір як незвичайний успіх Талейрана, але насправді головну роль в його підготовці зіграла британская і австрійська дипломатія. Нові союзники обіцяли один одному військову допомогу і шляхом сумісного тиску змусили царя і прусського короля піти на поступки. Пруссії довелося примиритися з передачею їй тільки північної частини Саксонії (північна частина залишилася самостійним королівством). Царська Росія також не змогла приєднати до своїх володінь всі землі герцогства Варшавського. Познань і Гданськ залишилися в руках Пруссії, а Галіція знов була передана Австрії. На заході до Пруссії вирішено було приєднати дві обширні області, що раніше складалися з дрібних княжих володінь, - Рейнську провінцію і Вестфалію. Ці області Німеччини були найбільш розвиненими в економічних відносинах і займали важливе стратегічне положення. Вони повинні були стати прусським плацдармом проти Франції. Їх приєднання, за рішенням Віденського конгресу, дало Пруссії можливість підпорядкувати собі згодом Німеччину і перетворитися на сильного і найнебезпечнішого ворога Франції. Пруссії дісталася і шведська Померанія.

Хоча в результаті протидії Англії і Австрії Александру I не вдалося оволодіти всіма польськими землями, велика частка Польщі все ж перейшла у володіння Росії. По суті, на Віденському конгресі Польща виявилася розділеною в 4-й раз. В результаті такого розділу реакційні правлячі класи трьох держав - Росії, Австрії і Пруссії - як і раніше залишилися зацікавленими в спільному придушенні польського національного руху. Тільки про приналежність Кракова не вдалося домовитися. Він був виділений в маленьку самостійну республіку і служив згодом центром діяльності польської еміграції.

Віденські договори 1814-1815 рр. Коли Віденський конгрес наближався до кінця, Меттерніх отримав звістку, що Наполеон дізнався про розбіжності між його переможцями, покинув о. Ельбу, висадився у Франції і рушив до Парижа. Перед загрозою відновлення у Франції бонапартистської диктатури учасники конгресу відкинули всі свої суперечки і негайно склали нову, сьому коаліцію. Шомонський договір чотирьох союзників був відновлений.

9 червня 1815 р. незадовго до останньої поразки Наполеона в битві| при Ватерлоо, був підписаний генеральний завершальний акт Віденського конгресу. Акт цей передбачав створення біля кордонів Франції міцних бар'єрів для оберігання Европи від нових спроб французької агресії. Бельгія і Голландія були сполучені в єдине незалежне від Франції Нідерландське королівство. Бельгійці були віддані під національний гніт голландців, щоб запобігти можливості французького панування в Бельгії. Король нідерландський Вільгельм отримав в особисте володіння герцогство Люксембурзьке. Сильний бар'єр проти Франції склали нові рейнські провінції Пруссії.

У Південній Німеччині конгрес зберіг за Баварією, Вюртембергом і Баденом приєднання, зроблені ними при Наполеонові, щоб підсилити південнонімецькі держави проти Франції. Швейцарія також була посилена. Панування Франції над нею припинилося. З 19 самоврядних кантонів утворилася Швейцарська конфедерація. Конгрес проголосив Швейцарію вічно нейтральною державою і повернув їй відібрані французами прикордонні області із стратегічно важливими гірськими проходами.

На північному заході Італії було відновлене і посилене Сардінське королівство; йому були повернені Савойя і Ніцца і передана територія колишньої Генуезької республіки. Сардінському королівству також призначалася роль бар'єру проти Франції.

Генеральний завершальний акт Віденського конгресу формулював результати переділу Європи і колоній між переможцями Наполеона. Росія, отримавши царство Польське, зберегла і вже приєднану Фінляндію і Бесарабію.

Англія закріпила за собою о. Мальту - сильний опорний пункт на Середземному морі, і колонії, які вона захопила у Голландії і Франції. Найважливішими з них були Капськая колонія на півдні Африки і о. Цейлон, що знаходилися раніше у володіннях Голландії. Ці придбання були важливі як стратегічні пункти на шляхах і підступах до Індії, повне завоювання якої було головним завданням британської колоніальної політики.

Володарювання і національний гніт Австрії над північно-східною Італією, Ломбардією і Венецією були відновлені. Конгрес підтвердив роздробленість Італії і найширше реалізував в ній принцип легітимізму. На престоли ряду італійських герцогств були знов посаджені правителі з дому Габсбургського. Герцогство Пармське було віддане в довічне володіння колишній французькій імператриці, дочці австрійського императора Марії-Луїзі, Велике герцогство Тосканське дісталося австрійському ерцгерцогові Фердинанду, а герцогство Моденське - ерцгерцогові Францу. У королівстві Неаполітанському була відновлена династія Бурбонів, а в Римі - світська влада папи і католицького духівництва. У Неаполі і Римі феодальна реакція| прийняла найбільш лютий характер. Пануючий вплив на італійські справи справляла Австрія, що оволоділа на північному сході Італії найважливішими стратегічними пунктами і багатющими областями.

З німецьких держав і частини володінь Австрійської імперії Віденський конгрес створив Німецький союз перш за все з тією метою, щоб, утворюючи хоч би слабку подібність єдності, союз цей міг виставити значні війська проти Франції. У Німецький союз увійшли 34 монархії і 4 вільних міста - Гамбург, Бремен, Любек і Франкфурт-на-Майні. Союзний сейм складався з представників урядів 38 держав і засідав у Франкфурті-на-Майні під головуванням австрійського уповноваженого. Прусські і австрійські володіння не повністю увійшли до Німецького союзу. Поза ним залишалися Східна Пруссія і Познань, а з австрійських володінь - Угорщина, Галіція і велика частина південнослов'янських областей імперії. З іншої сторони, в Німецький союз були включені территорії, що входили до складу сусідніх з Німеччиною держав, - герцогство Люксембурзьке, де був поставлений прусський гарнізон, а також Гольштейн, що знаходився в особистій унії з Данією. Меттерніх добився гегемонії Австрії в Німецькому союзі і дивився на нього як на знаряддя австрійської політики. Голоси в сеймі, єдиному державному органі Німецького союзу, були розподілені так, щоб більшість була забезпечена за Австрією. Надалі Меттерніх використовував сейм Німецького союзу як орган всегерманської реакції.

Закріплення роздроблення Німеччини на 38 держав було реакційним актом, але воно в той же час показувало, що деякі результати революційних і наполеонівських воєн викорінити було неможливо. Немислимо було відновити всі легітимні династії понад трьохсот дрібних німецьких правителів. Віденський конгрес вимушений був відмовитися від послідовного втілення в життя принципів легітимізму в відношенні німецьких князівств і фактично, узаконив знищення більшості з них, здійснене при Наполеонові. Згладити вплив французьких буржуазних порядків і скасувати наполеоновский кодекс в західних німецьких областях конгрес виявився також не в силах.

Віденський конгрес санкціонував нові межі скандинавских держав. Данія, що була союзником Наполеона, була наказана його переможцями. Норвегія, що належала їй, була сполучена з Швецією на основі особистої унії з метою винагородження Швеції за втрату Фінляндії. Норвезьке населення виявилося під гнітом Швеції.

У результаті своїй діяльності Віденський конгрес утвердив панування феодальної реакції і закріпив перекроюванням політичної карти Європи нове співвідношення сил, що склалося в результаті розгрому наполеонівської імперії. Вимушений відновити державну самостійність низки країн, підлеглих Наполеонові, конгрес віддавав їх під владу феодальной реакції, а деякі народи підпорядкував новому іноземному гніту на користь країн-переможниць. Слідуючи інтересам феодальної реакції, Віденський конгрес не зважав на національні прагнення і етнографічні межі окремих народів. При встановленні нових державних кордонів на Віденському конгресі, як писав Енгельс, "народи купувалися і продавалися, розділялися і з'єднувалися, виходячи тільки з того, що більше відповідало інтересам і намірам їх правителів".

Віхи діяльності "Священного союзу".

Переможцям наполеонівської імперії загрожувала серйозна небезпека в разі відродження у Франції бонапартистської диктатури. Але більш всього феодально-монархічні уряди боялися революційних і національно-визвольних рухів. Легітимні монархи прагнули до взаємного зближення і співпраці для підтримки абсолютизму, церкви і всіх засад феодальної реакції.

Ініціатива укладення спеціального договору про союз європейских монархів проти революцій виходила від царського уряду. Олександр I запропонував християнським монархам Європи укласти "Священний союз", акт якого був сформований самим царем. У Парижі у вересні 1815 р. до нього приєдналися австрійський імператор і прусський король, а незабаром і майже всі інші правителі Європи. Англійський уряд офіційно не поставив свого підпису щоб уникнути дебатів у парламенті, але|та| принц-регент особистим листом виразив участникам "Священного союзу" свою повну солідарність з його политикою.

Акт "Священного союзу" говорив про підтримку християнської віри, беззаперечної покори підданих своїм правителям, які повинні подавати один одному "сприяння, підкріплення і допомогу". Християнсько-релігійна фразеологія цього акту мала політичне значення: вона ставила в ізольоване положення Туреччину, оскільки султан як мусульманський монарх не міг приєднатися до подібного договору. Турецька імперія залишилася поза системою договорів 1815 р., і західноєвропейські держави і царська Росія не бажали нічим зв'язувати собі руки в "східному питанні". Вони не хотіли зачіпати це питання на Віденському конгресі, знаючи, що на Близькому Сході їх розділяли гострі суперечності.

Після "Ста днів" і другої реставрації Бурбонів союзники почали мирні переговори з Францією.20 листопада 1815 р. був підписаний другий Паризький мир. Переговори велися в той час, коли Північно-східна Франція була зайнята військами коаліції. Прусський уряд вимагав поступки на користь німецьких правителів Ельзасу і Лотарінгії і сплати Францією величезної контрибуції. Прусські солдати нещадно грабували французских селян, громили будинки, спустошували поля і сади, в разі щонайменшого опору розстрілювали жителів, насилували жінок.

В ході переговорів Олександр I змусив Пруссію стримати свої вимоги, і Ельзас і Лотарингія були збережені за Францією. Але західні Савойя і ряд прикордонних фортець у неї відняли, і Франція в цілому, якщо не рахувати невеликих відхилень, була повернена до меж 1790 р. На неї накладена контрибуція в 700 млн. франків. До сплати її упродовж п'ятирічного терміну північно-східні департаменти Франції залишалися зайнятими союзними військами, і витрати на їх утримання покладалися на Францію.

Щоб утруднити для Франції нові завойовницькі війни і зміцнити положення "бар'єрних держав", другий Паризький мирний договір відповідно до рішень Віденського конгресу підтвердив передачу Швейцарії деяких прикордонних районів і наказав Франції знищити зміцнення у межах кантонів. Великі держави одночасно підписали особливий договір, що гарантував на вічні часи нейтралітет Швейцарії. Після другого Паризького світу у Франції були частково вилучені і повернені колишнім власникам скарби мистецтва, картини і статуї, награбовані при Директорії і Наполеонові в італійських державах, в Бельгії, Голландії, німецьких державах і в інших країнах.

20 листопада 1815 р. Англія, Росія, Австрія і Пруссія відновили договір про Четверний союз, що підтверджував, що династія Бонапартов назавжди відстороняється від французького престолу. Чотири союзники зобов'язалися підтримати цей договір озброєними силами і вести боротьбу з революційним рухом. Вони оголосили, що їх союз збереже силу навіть після виведення військ з Франції, і брали на себе зобов'язання влаштовувати періодичні конгреси представників держав для розгляду загальних мір по охороні створеної в Європі "політичної рівноваги" і встановлених ними державних порядків, що практично означало зобов'язання вести боротьбу з революційними рухами. Цей договір і акт "Священного союзу" лягли в основу діяльності дипломатичних конгресів в подальші роки.

Феодально-монархічна реакція в Європі у 1815-1819 рр.

Плоди перемоги над Наполеоном в 1814-1815 рр. дісталися не народам, а феодально-монархічній реакції. Дворянсько-монархічні уряди використовували розгром наполеонівської імперії для зміцнення абсолютизму. Феодальну реакцію надихали поміщики-кріпосники царської Росії, прусське юнкерство, дворянство Австрії, Іспанії, малих німецьких і італійських держав, французькі легітимісти.

Для підтримки застарілої багатонаціональної монархії Габсбургів і австрійського гніту над її народами австрійський уряд Меттерніха переслідував всі передові ідеї і національно-визвольні рухи. Люті репресії обрушувалися на італійських патріотів, противників австрійському гніту над Італією. Уряд Меттерніха старався. всіляко протидіяти звільненню балканських народів від турецького феодально-абсолютистського ярма, щоб їх національне відродження не послужило поштовхом до визвольної боротьби національностей Австрійської імперії.

Переважна більшість населення Австрійської монархії не була австрійською. За таких умов Австрія не могла претендувати на верховенство в об'єднаній Німеччині. Єдиний засіб зберегти свою гегемонію над німецькими державами Меттерніх бачив в збереженні роздробленості Німеччини і у виконання Австрією ролі ката всіх національно-об'єднувальних і ліберальних рухів. Предметом ненависті Меттерніха були і помірно-ліберальні конституції в південнонімецьких державах, добитися скасування яких йому не вдалося.

Реакційну політику Меттерніха підтримували прусський двір і прусське юнкерство, що непримиренно вороже відносилося до національно-визвольних рухів. Разом з царизмом як "жандармом Європи" в Західній Європі діяли й інші "жандарми" - прусська і австрійська монархія і інші реакційні уряди.

Хвиля реакції охопила і Англію, де реакційна політика прийняла буржуазно-аристократичний характер. Англійський уряд застосовував страту і посилання у віддалені| колонії робітників за руйнування ними машин і піддавав переслідуванню демократичний рух за загальне виборче право. Дія Habeas corpus act'a була тимчасово призупинена.

Повсюдно в Європі посилилися гоніння цензури на прогресивний друк. З університетів і шкіл виганялись ліберальні професори і вчителі. Ідеологи феодальної реакції - савойєць Жозеф де Местр, німецькі реакціонери Мюллер і Галлер - вихваляли абсолютизм, папство, відкидали буржуазну освітню філософію і ідеї французької буржуазної революції XVIII ст. Вони засуджували національно-визвольні рухи і ідеалізували середньовічне минуле.

Феодально-абсолютистська реакція лютувала в Іспанії, де була скасована конституція 1812 р. і відновлена абсолютна монархія на чолі з династією Бурбонів. Духовенство і дворянство повернули всі колишні привілеї; монастирі і інквізиція були відновлені на колишніх підставах. Тимчасово режим реакції і колоніального гніту був відновлений в іспанських колоніях.

Середньовічним мракобіссям відрізнялася реакція і в італійських державах. У Сардінському королівстві були оголошені незаконними цивільні шлюби, укладені відповідно до кодексу Наполеона. У королівстві Неаполітанському були відновлені церковний суд і цензура. Папа римський відновив орден єзуїтів.

У Франції роялісти-емігранти, що повернулися, намагалися добитися повернення феодальних порядків і повернути втрачені маєтки. Осіб, що виявили під час "Ста днів" свою ворожість до режиму реставрації, виганяли з офіцерських і чиновницьких посад. У країні лютував білий контрреволюційний терор, здійснюваний шляхом розстрілів і заслань на підставі вироків надзвичайних судів.

У 1818 р. в м. Ахені відбувся конгрес держав Четверного союзу. На ньому союзники вирішували питання про дострокову евакуацію союзних військ з Франції. На той час Франція вже виплатила велику частку накладеної на неї контрибуції. Вона була на рівних правах допущена до нарад чотирьох союзних держав - переможниць Наполеона. Таким чином, офіційно було визнано наявність в Європі п'яти великих держав, включаючи і Францію. За ці незначні поступки французский двір зобов'язався підтримувати і дотримувати трактати 1815 р., що, звичайно, не могло сприяти популярності Бурбонів серед французької буржуазії, значна частка якої мріяла про повернення до завойовної політики. Четверний союз Австрії, Пруссії, Англії і Росії в 1818 р. був знову відновлений.

У Німеччині вже з 1817 р. різко посилилися революційні настрої серед студентства. У відповідь на зростання визвольного руху Австрія і Пруссія в 1819 р. уклали в м. Теплиці угоду про сумісну боротьбу протиреволюційних рухів в німецьких державах. З цією метою в тому ж році в м. Карлсбаді відбулася конференція представників німецьких урядів і були прийняті суворі заходи проти ліберального друку і студентства. Але все таки і в Карлсбаді Меттерніху не вдалося добитися скасування конституцій в південнонімецьких державах. У 1815-1820 рр. дворянсько-абсолютистська реакція панувала в Європі.