Боротьба Русі з агресією Заходу на початку XIII століття

Реферат

на тему:

«Боротьба Русі з агресією Заходу на початку XIII століття»

Зміст

Вступ

1. Боротьба руського народу проти німецьких, шведських і данських феодалів

2. Олександр Невський і його роль у відбитті натиску з північного заходу

3. Значення здобутих перемог

Висновок

Література

Вступ

Кожна епоха потребує свого осмислення історії Вітчизни у тісному зв'язку з світовою історією. І відбувається це зовсім не тому, як це здається деяким, що на зміну одній ідеологічній кон'юнктурі приходить інша, хоча і це не можна не враховувати, а просто тому, що змінюється сам світ, разом зі світом змінюємося ми - покоління за поколінням, і зміна ідеологічних стереотипів є в кінцевому підсумку лише відображенням історичного розвитку, як всієї світової цивілізації, так і нашої Батьківщини.

У XII в. народам Росії довелося винести важку боротьбу з іноземними загарбниками. Зі сходу на Русь обрушилися полчища татаро-монгольських завойовників. Із заходу руські землі піддавалися агресії німецьких, шведських і датських лицарів - хрестоносців. Вихід героїчної боротьби із загарбниками надовго визначив історичні долі народів нашої країни, мав величезний вплив на їх подальше економічний та державно-політичний розвиток, привів до значних змін в етнічній і політичній карті Східної Європи і Середньої Азії.

У даній роботі розглядається:

1. боротьба Русі з агресією Заходу на початку XIII століття, а саме боротьба руського народу проти німецьких, шведських і данських феодалів;

2. роль Олександра Невського у віддзеркаленні натиску з північного заходу;

3. значення здобутих перемог.

У ході роботи була використана література таких авторів як Н.А. Шефів і А.Н. Сахаров.

1. Боротьба російського народу проти німецьких, шведських і данських феодалів

Смерч Батиєвого нашестя відкинув далеко назад Русь в її розвитку, господарському і культурному. Гради і села лежали в руїнах, десятки тисяч жителів впали під ординськими шаблями; інших на аркані забрали, і вони потрапили на невільницькі ринки, в служіння новим господарям, в ремісничі майстерні або в ординські тумени, щоб збагачувати ханів, мурз і простих ординців , служити їх честолюбним цілям, прикрашати їх оселі та міста. Русь своєї трагічної боротьбою і подвигом врятувала Західну Європу від погрому, подібного тому, що зазнала сама. Коли руські землі лежали в руїнах, там, далеко, продовжували накопичувати багатства, створювати шедеври.

Коли, приміром, у Києві валилася Десятинна церква, в Парижі закінчували зведення дивовижною, повітряної Святої Капели на острові Сіте, що і зараз вражає своєю красою всіх, хто побачить її на подвір'ї Палацу правосуддя.

Поява німців у східній частині Прибалтики відноситься до другої половини XII ст. Спочатку це були купці і християнські місіонери. Слідом за ними з'явилися і лицарі-хрестоносці, які прагнуть вже не хрестом, а мечем підкорити нові землі. Початок активної німецької експансії в Східній Прибалтиці пов'язано з ім'ям єпископа Альберта. Він заснував у гирлі Двіни місто Ригу і привіз туди чимало німецьких колоністів. У 1202г. Альберт заснував у Прибалтиці військово-релігійну організацію - орден лицарів Меча (мечоносців) за зразком військових орденів, створених хрестоносцями в Палестині.

Руські князі Полоцького князівства, в сферу впливу яких входила Східна Прибалтика, не звернули серйозної уваги на перший етап німецької колонізації. Вони занепокоїлися лише тоді, коли прибульці поставили там кам'яні замки і фортеці. У 1203-1206гг. полоцький князь Володимир намагався вибити німців з їх фортець, але безуспішно. Кульмінацією цього протиборства стала невдала облога фортець Гольма і Риги. Поразка Володимира дозволило німецьким лицарям встати твердої ногою в Прибалтиці.

Завдяки озброєнню і військовій тактиці, порівняно невеликі загони німецьких лицарів змогли домагатися значних успіхів у битвах з прибалтійськими племенами. У той же період шведи утвердилися у Фінляндії. Тепер агресори прагнули відрізати слов'ян від моря і добитися повного контролю над торговими шляхами, що йдуть через Балтику.

Тут доречно додати, що розгром хрестоносцями Константинополя в 1204г. різко загострив конфлікт між католицизмом і православ'ям. Тим самим, матеріально стиснення західне лицарство отримало нове виправдання своїх захоплень на сході Європи, які розглядалися як боротьба за навернення до християнства язичників. Тепер у ролі «обертаючихся» могли виступати і єретики, тобто православні. Стародавня Русь стає об'єктом військово-духовної експансії, координованих з центру тодішнього західного світу - католицького Риму. Для римської церкви простори Руської рівнини представляли не тільки бажане поле місіонерської діяльності, але і величезний потенційний джерело фінансових надходжень (у вигляді церковних соборів, пожертвувань, індульгенцій і т. д.). Основним об'єктом західного натиску стали північно-західні землі Русі, де перебували володіння Новгородської республіки.

Русько-шведсько-німецькі війни XIII ст. на північно-західних рубежах Русі можна розділити на три етапи. Перший етап пов'язаний з німецьким натиском на слов'янське місто Юр'єв 1224г. Другий ознаменувався двостороннім шведсько-німецьким натиском в 1240-1242гг. Третій етап зайняв другу половину XIII ст.

Першим об'єктом німецької експансії в східнослов'янські землі став засноване ще Ярославом Мудрим місто Юр'єв (нині Тарту). Юр'єв з околицями залишався останнім нескореним німцями районом у Чудських землях. Тут знаходили захист всі прибалтійські жителі, які не бажали підкорятися владі хрестоносців.

У серпні 1224г. Юр'єв був обложений військом німецьких лицарів. Місто захищали 200 російських воїнів на чолі з князем Вячко, а також місцеві жителі. Треба відзначити, що час для нападу було вибрано вдало, оскільки буквально за рік до цього збройні сили давньоруських князівств були розгромлені монголами на річці Калці в 1223г. і навіть при бажанні не змогли б організувати сильний відсіч новому агресорові.

Обложивши Юр'єв, хрестоносці побудували поруч дерев'яну вежу, з якої обстрілювали фортеця камінням, стрілами й розпеченим залізом, намагаючись запалити кріпосні стіни. Але захисники міста не здавалися і стійко відбивали натиск. На пропозицію вільно покинути Юр'єв Вячко, що чекав допомоги від новгородців відповів відмовою. Тоді німці пішли на приступ, але були відбиті. Підбадьорені успіхом захисники Юр'єва зробили вилазку, намагаючись знищити дерев'яну вежу, приносить їм стільки неприємностей. Вони викотили з фортеці розпечені колеса і спробували запалити вежу. Навколо неї розгорілася жорстока сутичка. Тим часом, користуючись відволіканням сил обложених, частина лицарів знову кинулася на приступ фортеці. Подолавши вал, підійнялися на стіни й увірвалися всередину. За ними спрямувалося інше військо. У почалася різанина захисники Юр'єва (у тому числі і Вячко) були знищені. З усіх чоловіків, що знаходилися в місті, німці зберегли життя лише одному, дали йому коня і відправили у Новгород оголосити про їхню перемогу. Так впав останній оплот росіян у Прибалтиці, який отримав з тих пір нову назву - Дерпт.

Подальша історія відображення натиску лицарів на північно-західних рубежах пов'язана з вагомою допомогою, наданою новгородцям Володимиро-Суздальській Руссю. Її князі взяли активну участь у захисті своїх північних сусідів. Взимку 1234г. на допомогу Новгороду прийшов князь Ярослав Всеволодович зі своїм сином Олександром. Об'єднані російські дружини атакували хрестоносців поблизу річки Емайиге (на околицях Юр'єва). Багато лицарів, які намагалися перейти річку, провалилися під лід і потонули. Після цього хрестоносці були змушені піти на мир з Новгородом. Через 2 роки німецькі лицарі були розгромлені литовцями в битві при Шауляї. Здавалося, наступало зручний час нанести ще один удар по хрестоносцям і назавжди покінчити з їх пануванням у Прибалтиці. Проте росіяни не скористалися наданим шансом і не об'єднали зусилля з литовцями, з якими тоді ворогували. Незабаром почалося нашестя Батия, яке надовго позбавило русинів можливості розправитися з грізним і небезпечним західним супротивником.

2. Олександр Невський і його роль у відбитті натиску з північного заходу

На відміну від руських правителів, німці свого шансу втрачати не збиралися. У 1237г. залишки ордена мечоносців об'єдналися з Тевтонським орденом у єдиний Лівонський орден. У тому ж році римський папа Григорій благословив німецьких лицарів на новий похід проти руських земель. У 1238г. отримали благословення на похід проти Русі і шведи, які до того часу захопили Фінляндію. Час для наступу було вибрано вдало - Північно-Східна Русь була ослаблена навалою Батия.

Новий натиск був уже скоординований. У 1239г. німці та шведи почали переговори про спільні дії проти північної Русі, яку вони прагнули завоювати одночасним двостороннім натиском із заходу і півночі. Переговори чітко позначили сфери німецько-шведського впливу в завойованих землях. Німцям відходив Ізборськ і Псков, шведам - басейн Неви. Умовно межа між зонами дій німецьких і шведських хрестоносців проходила в районі Новгорода - головної мети походу загарбників.

Першими почали похід проти Новгорода шведи. У липні 1240р. їхнє військо під командуванням зятя шведського короля Ярла Біргера (5 тис. чол.) на 100 судах увійшло в Неву з боку Фінської затоки і розташувалося табором біля річки Іжора. Про значення походу для римської церкви свідчить той факт, що у війську Біргера перебували католицькі єпископи. Шведи мали намір захопити гирло Неви, а в разі успіху йти на Новгород.

Вставши табором біля Іжори, Біргер відправив новгородському князю Олександру Ярославича гордовите послання зі словами: «Якщо можеш мені чинити опір, то я вже тут, воюю твою землю». Отримавши звістку про появу шведів, Олександр Ярославич вирішив діяти швидко, щоб не дати загарбникам оволодіти ініціативою. Він не став чекати підкріплення від свого батька - великого князя Володимирського Ярослава Всеволодовича, або чекати, поки новгородське віче оголосить мобілізацію, Олександр виступив в похід лише зі своєю дружиною, посиленою новгородськими добровольцями. Перед виступом князь звернувся до воїнів і сказав, що хоч їх і небагато, але вони повинні перемогти, оскільки «не в силі Бог, а в правді».

На світанку 15 липня 1240р. росіяни, скориставшись туманом, атакували шведський табір «в люті мужності своєї». Згідно з легендою, воїн Пелгусій бачив, як по річці пливли в човні святі мученики Борис і Гліб на допомогу «небожу своєму» Олександру. Під час битви Олександр воював з Біргером і поранив його списом голову. У жорстокій сутичці шведи були розбиті і вигнані з російських меж. Загибель багатьох шведів, згідно з тією ж легендою, приписали допомозі ангельського воїнства, оскільки значне число трупів іноземців було знайдено там, де битви не було. Під час битви було потоплено три шведських корабля. Завдяки раптовості нападу і ратному вмінню, захисники втратили всього 20 осіб. Втрати шведів був набагато більш значним. У битві на Неві полягло більше 200 знатних воїнів, а інших «без числа».

Перемога на берегах Неви принесла Олександру Ярославичу гучну славу і почесне прізвисько Невський. Вона зіграла величезну роль у піднесенні морального духу. Адже це був їхній перший великий успіх після навали Батия. Битвою на Неві почалася багатовікова боротьба Росії за збереження виходу до Балтійського моря, такого важливого для майбутнього країни. Про високий значенні цього бою у свідомості свідчить і той факт, що багато вищих прізвищ російської знаті виводили своїх предків саме від героїв Невської битви.

Льодове побоїще. Майже одночасно зі шведами, влітку 1240р. перейшли в наступ і лівонські німці. Вони взяли штурмом Ізборськ, розгромивши надіслане на підмогу ізборцам псковське військо. Переслідуючи втікачів, німецькі лицарі підійшли до стін Пскова, де місцеві бояри відкрили ворота загарбникам. На цьому перший похід німців закінчився. Тим часом наприкінці 1240р. через чвари з новгородським боярством покинув Новгород Олександр Невський, який повернувся у Володимиро-Суздальське князівство, до рідного міста Переяславль-Залеський. Мабуть, дізнавшись про від'їзд знаменитого полководця, німці знову натиск. Взимку 1241г. вони взяли Тесів, Лугу, Копор'є. Передові загони лицарів стали з'являтися в 35км від Новгорода. Папа вже передав узбережжі Неви і Карелію Езельскому єпископу, який тепер з нетерпінням чекав, коли лицарі оволодіють дарованої йому територією.

Тоді новгородці знову звернулися за допомогою до Невського. Роль посередника взяла на себе православна церква. Сам владика новгородський поїхав просити Ярослава Всеволодовича відпустити сина. Ярослав, усвідомлюючи масштаби небезпеки, відкинув убік особисті образи і благословив сина на ратні подвиги. У 1241г. Олександр повернувся до Новгорода зі своєю дружиною і очолив новгородське військо. Першим своїм ударом він відбив у німців Копор'є і східний берег Фінської затоки. Ранньою весною 1242г. Олександр Невський, отримавши в підкріплення дружину свого брата Андрія Ярославича, опанував Псковом. Потім вони рушили на північ у бік Дерпта (Юр'єва), де на той час зосередилися основні сили лівонських лицарів. Олександр зі своїми полками (15 тис. чол.) Досяг східного берега Чудського озера і став проти військ Лівонського ордена (12-14 тис. чол.), Перегородивши їм пряму дорогу на Новгород.

На світанку 5 квітня 1242г. між російською дружиною і армією Лівонського ордена відбулася знаменита битва, що увійшла в історію під назвою «Льодове побоїще». Ударною силою у війську Ордену були німецькі лицарі-хрестоносці. Вони використовували традиційне для них побудова «клином» - глибокої колоною, що дозволяла закутої в лати лицарської кавалерії таранити й розбивати противника. Однак «велика свиня», яка наводили жах на прибалтійські племена, виявилася безсилою перед військовим генієм Невським.

Врахувавши традиційну для німців тактику, князь Олександр приділив головну увагу розташуванню свого війська і фланговому маневру. Князь зосередив ударні сили на флангах, у вигляді кліщів.

У центрі ж, де зазвичай розташовувалися самі боєздатні частини, Олександр навпаки, поставив ополчення, в завдання якого входило стримати найбільш важкий удар. Позаду російських позицій знаходився крутий берег. Він заважав лицарям у випадку прориву здійснювати маневр і обійти російське військо з тилу.

На початку битви лицарський «клин» атакував центр російських військ і незабаром загруз у бойових порядках. Тоді Олександр завдав флангові удари по «великій свині», змішавши її побудову. За словами літопису, «і бути січа жорстока. ... І здавалося, що рушило замерзле озеро, і не було видно льоду, бо покрилося воно кров'ю». Пало 400 одних тільки німецьких хрестоносців. Ще більше полягло що були з ними піхотинців, набраних з числа підкорених народів (естів, ливів). Лицарі зазнали повної поразки і втекли на захід. Російська кіннота переслідувала їх 7 верст до протилежного берега. Льодове побоїще вирішило результат війни, зупинивши просування хрестоносців на схід. Лівонський орден був змушений укласти мир і відмовитися від захоплених новгородської-псковських територій.

Ця битва стала для Русі вічним символом справедливої перемоги над агресією з боку Заходу. Літопис зберіг молитву Олександра Невського перед боєм: «Боже великий і міцний, що заснував землю і поклав межі народам і звелів їм жити, не приступаючи до чужої частину! Суди мене, Господи, з образившими мене, побори борються зі мною ». Цікаво, що через сім століть текст цієї молитви князя, звертаючись до східних слов'ян митрополит Тихон 22 червня 1941р. в день вторгнення німецько-фашистських військ у російську землю.

Льодове побоїще відкрило нову сторінку військового мистецтва. Це був один з перших прикладів, коли важка лицарська кіннота зазнала жорстокої поразки в польовому бою від війська, що складався з переважно з піхоти. Новим було й те, що східні слов'яни вперше переслідували розбитого противника, а не залишилися святкувати перемогу на полі бою, як бувало раніше. Це підсилило ефект розгрому хрестоносців.

Історична назва Невської битви і Льодового побоїща полягає не в масштабах цих битв, а в стримуванні вкрай небезпечної агресії. Ведучи війну, лицарі ставили за мету не тільки адміністрування, а й духовне підпорядкування переможених народів. Хрестоносці прагнули навернути їх у католицьку віру і нав'язати їм ідею переваги німецької нації. Про наслідки їхньої експансії свідчить приклад завойованих прибалтійських народів, які перетворилися на людей «другого сорту» на своїй землі. Господарями (вищим класом) там стали загарбники. Прибалтійська плем'я прусів, наприклад, було майже повністю знищено агресорами.

У 1253г. лівонські лицарі напали на землі Пскова. На цей раз псковичі відбили натиск, а потім перейшли річку Нарові і розорили володіння Ордену. У 1256г. спробу наступу на Новгород зробили шведи. Вони зміцнилися на східному березі річки Нарови і заклали там фортецю. Але при підході руських дружин бігли, не прийнявши бою. У відповідь війська Олександра Невського скоїли зимовий похід по льоду Фінської затоки і завдали удару по шведським володінням у Фінляндії. Отже, у другій половині ХШ ст. руські воїни переходять від оборони своїх земель до нападу і починають бити агресора на його території. Центральним боєм цього періоду стала битва при Раковоре.

Битва при Раковоре. Взимку 1268г. новгородські та псковські полки на чолі з Довмонтом Псковським, посилені дружиною сина Олександра Невського - Дмитра Олександровича (всього до 30 тис. чол. за німецькими даними), здійснили великий похід до Лівонії вторглися до Прибалтики та датських лицарів. У районі Раковора (нині естонська місто Раквере) вони зіткнулися з об'єднаним датсько-німецьким військом під командуванням магістра Отто фон Роденштейна, що зібрав під свої прапори колір ливонського лицарства.

Битва при Раковорі сталася 18 лютого 1268г. Її відрізняв лютий натиск з обох сторін. «Ні батьки, ні діди наші, - писав літописець, - не бачили такої жорстокої січі». Центральний удар «великої свині» взяли на себе новгородці на чолі з посадником Михайлом. Проти них бився закутий у лати Залізний німецький полк. За свідченням літопису, люди падали цілими рядами. У страшній січі загинув і сам Михайло, і багато його воїнів. Тим не менше, руські воїни зуміли переламати хід битви на свою користь і звернули лицарів у втечу. Результат битви вирішив фланговий удар полків князя Дмитра Олександровича, які звернули хрестоносців у втечу й гнали їх 7 верст до самого Раковора.

Але коли до вечора Дмитро з воїнами повернувся на місце битви, то застав ще один німецький полк, який атакував новгородські обози. Дмитро хотів негайно атакувати лицарів, але воєводи відрадили князя починати що загрожує плутаниною нічний бій. Дмитро погодився і вирішив дочекатися ранку. Але під покривом ночі залишки німецьких військ відступили. Новгородці стояли біля Раковора три дні. У цей час Довмонт Псковський зі своїми полками здійснив рейд по Лівонії, захопивши велику кількість полонених.

За даними лівонських літописів, хрестоносці втратили в Раковорской битві 1350 чол., Росіяни - 5000 чол. (Якщо немає спеціальних уточнень, то втрати в битвах, як правило, означають убитих, поранених і полонених). Руські літописи не називають втрат, але з їхніх повідомлень про те, що російська кіннота не могла пробитися по трупах, можна зробити висновок про значні втрати серед хрестоносців. Про це свідчить і той факт, що через рік данці і лівонські німці уклали з новгородцями мир, який тривав 30 років. Розгром хрестоносців означав і торжество православ'я над воєнною експансією католицизму. Недарма Олександр Невський і Довмонт Псковський були зараховані Російською Церквою до лику святих.

Відображення агресії на північно-західних рубежах Русі тривало й надалі. Не багато місць в Росії зрівняються з упертістю і тривалістю військових дій з ділянкою від Ізборську до Ладоги. З XIII по XVIII ст. на цих рубежах, то затухаючи, то спалахуючи знову, йшло суворе протиборство східних слов'ян з германцями та шведами. Основний тягар у боротьбі з німецькими хрестоносцями винесло Псковської князівство, землі якого безпосередньо межували з володіннями Лівонського ордену. З 1228-го по 1462г., За підрахунками історика С. М. Соловйова, Псковська земля піддавалася вторгненням 24 рази, тобто в середньому один раз на 10 років. Новгородці ж в основному конфліктували зі Швецією. За вказаний період вони 29 разів відбивали зовнішній натиск. У 1322г. їхні дружини під керівництвом московського князя Юрія Даниловича здійснили похід проти шведів, після чого в 1323г. був укладений Оріхівський мир. Він вперше встановив офіційну межу між Новгородом і Швецією на Карельському перешийку. Але знадобилося ще не одне століття, щоб остаточно залагодити територіальні суперечки.

3. Значення здобутих перемог

Перемоги Олександра Невського на десять років зупинили німецько-шведський натиск. Крім того, вони сприяли підйому визвольної війни проти іноземних загарбників у Прибалтиці. Так в 1242г. проти хрестоносців спалахнуло потужне повстання пруссів, яке тривало 11 років. Придушивши повстання пруссів, лицарі відновили наступ на слов'янські землі. Але воно вже не відрізнялося колишніх напором. Позначилося значення перемог Невського. З іншого боку, європейська лицарство понесло на той час величезні втрати від війн на Близькому Сході і нашестя Батия. Воно вже не могло дружно відгукнутися на заклики Риму почати нову масштабну кампанію проти Русі, подібну першим хрестовим походам до Палестини.

Висновок

Збройні сили Стародавньої Русі не мали досконалої військової організації і багатих військових традицій, але володіли міцною дисципліною. Слов'янські воїни відрізнялися високим бойовим духом і витривалістю. Велику роль у війні грав керівник війська - князь, який, як правило, особистим прикладом захоплював на подвиг своїх дружинників. Постійним ядром слов'янського війська, його регулярної частиною була князівська кінна дружина. Піхота ж, як правило, складалася з ополченців - «воїв», набраних з-поміж сільського і міського населення. Врахувавши традиційну для німців тактику, князь Олександр приділив головну увагу розташуванню свого війська і флангових маневру. Князь зосередив ударні сили на флангах, у вигляді кліщів. На початку битви лицарський «клин» атакував центр російських військ і незабаром загруз у бойових порядках. Тоді Олександр завдав флангові удари по «великій свині», змішавши її побудову.

Література

1. Шефів Н.А. Найзнаменитіші війни і битви Росії - М.: Віче, 1999р.

2. Шефів Н.А. Найзнаменитіші полководці Росії - М.: Віче, 1999р.

3. Історія Росії з найдавніших часів і до кінця XVII століття під ред. Сахарова О.М. - М.: АСТ Москва, 1998р.