Хрестові походи європейців на близький схід у кінці XI–XIII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДИПЛОМНА РОБОТА

ХРЕСТОВІ ПОХОДИ ЄВРОПЕЙЦІВ НА БЛИЗЬКИЙ СХІД У КІНЦІ XI - XIII СТОЛІТТЯ

ЗМІСТ

Вступ

Розділ I. Перший хрестовий похід та його наслідки

1.1 Причини хрестових походів

1.2 Перший хрестовий похід (1096-1099)

Розділ II. Хрестові походи загальноєвропейського значення

2.1 Другий хрестовий похід (1147-1149)

2.2 Третій хрестовий похід (1182-1192)

2.3 Четвертий хрестовий похід. (1199- 1240)

Розділ III. Хрестоносний рух у XIII столітті

3.1 П'ятий хрестовий похід (1217-1221)

3.2 Шостий та сьомий хрестові походи (1228-1229; 1248-1254)

3.3 Восьмий хрестовий похід (1270)

Висновки

Методична частина

Список використаних джерел та літератури

ВСТУП

Актуальність проблеми. Хрестові походи західно європейців на Близький Схід у ХІ - ХІІІ століттях складають один з епізодів великої боротьби між Сходом і Заходом, яка, лише змінюючи вигляд і забарвлення, проходить через всю історію, і в якій то Схід, то Захід приймають на себе наступальну роль. Як християнство, так і іслам заявили претензії на всесвітнє релігійне панування. Такі сутички, під релігійним прикриттям, проходять через весь історичний розвиток, набуваючи з локальних загальносвітових масштабів. І на сучасному етапі, з початком XXI століття, знову точиться боротьба з „невірними", але наступальну роль, на відміну від XI - XIII сторіччя взяв на себе мусульманський світ. Боротьба йде дуже криваво, з величезною кількістю жертв, фанатичним запалом і тяжкими наслідками. Але, як і за часів хрестових походів, під релігійними гаслами криються зовсім інші цілі й прагнення, використовуються всі можливі методи для задоволення цих прагнень. В наш час дуже цікаво знов повернутися до подій хрестових походів, щоб зрозуміти їх мету та завдання, побачити наслідки та зробити висновки про те, чим закінчується насилля та жорстокість.

Історіографія проблеми. Хрестові походи хвилювали дослідників, істориків від самого початку походів до сучасності. Дослідження проводились протягом всіх століть, існує дуже багато як джерел, так і літератури з даної теми.

В загальному історичному контексті хрестові походи згадують і займають певне місце в книгах по всесвітній історії, історії середніх віків, які складаються з багатьох томів і мають багатьох авторів. Це підручники для студентів під редакцією С.П.Карпова, Д.М.Петрушевського, І.А.Аляб?єва, книга Єгера і Оскара та інші.[ 17 ]. Внесок у вивчення хрестових походів зробили книги: „История Европы" ( под ред. Ж.Альдебера, Й.Бендере та ін. ), „История средних веков: Европа и Азия ( под ред. А.Н. Войнич та ін ) та багато інших загальних праць. [29,32 ].

Справжнє наукове вивчення історії хрестових походів пов'язане з іменами двох відомих німецьких істориків XIX століття - Леопольда фон Ранке (1795 - 1886 ) і його учня Генріха фон Зібеле ( 1817 - 1895 ). В семінарі, яким керував Ранке в Берлінському університеті була проведена кропітка робота по співставленню і критичному аналізу джерел першого хрестового походу. Логічним продовженням стала монографія Зібеле „Історія першого хрестового походу", що вийшла в 1841 році.

Подальше вивчення історії хрестових походів пов'язане з іменами знаних німецьких і французьких істориків, вчених, серед яких одне з перших місць займає німецький історик Бернард Куглер, який видав своє дослідження у 1837-1838 роках. В його книзі „История крестовых походов", яка була перевидана в Ростові - на - Дону в 1996 р. дана передісторія хрестових походів, де розглянуто розвиток Сходу і Заходу до XI ст. та їх взаємовідносини. Далі йде розгляд самих походів, подаються їх причини, хід, учасники і результати; в кінці підводяться підсумки хрестоносного руху, аналізуються впливи і наслідки для Західного і Східного світу.[35].

Важливе місце у вивченні історії хрестоносного руху займає праця французького історика Г. Мішо „ Історія хрестових походів", видана в Росії в 1884 р. і перевидана в Києві в 1995 році. Мішо коротко окреслює передумови хрестових походів, і докладно, з деякими художніми елементами подає історію самих походів, підготовку до кожного з них, склад учасників, дає характеристики найвідомішим з них. В кінці вміщено цікаві ілюстрації, що відображають стиль епохи, послідовність дій хрестоносців. Події досліджуються до XVII століття. В кінці праці Мішо дає моральну характеристику хрестових походів, підводить підсумки і робить узагальнення.[38]. Книга Мішо містить дуже багато фактичного матеріалу, вона також доступна для простого читача по стилю подання історичного матеріалу.

Важливий внесок в дослідженні історії хрестових походів зробила О.А.Добіаш - Рождественська ( „Епоха крестовых походов. Запад в крестоносном движении" ). Але цю працю не слід розглядати як ґрунтовну монографію, тут коротко подано основний фактичний матеріал, без особливих зауважень.[16]. ЇЇ цінність полягає у дуже цікавому та жвавому викладенні матеріалу, що важливо для тих, хто вперше почав досліджувати проблему.

Серед радянських істориків найвизначніше місце по дослідженню теми хрестових походів займає М.А.Заборов. Він провів кропітку роботу, в результаті чого світ побачила величезна кількість книг, де об'єктивно і критично розглядаються хрестові походи, висвітлено основні суперечності дослідження теми - „Хрестові походи " [22], „Хрестом и мечем" [23], „Хрестоносці на сході"[24], „Папство та хрестові походи"[26], „Хрестові походи в документах та матеріалах". Усі ці праці важливі для нас тим, що в них проаналізовані джерела з даної теми. Роботи Заборова дають можливість чітко, послідовно простежити заходи хрестових походів, тут вказано хронологію хрестоносного руху. Заборов в своїх роботах підводить підсумки хрестоносному руху, дає критичну оцінку позитивних і негативних наслідків цих заходів як для країн Заходу, так і для Східного регіону. Окремо Заборов займався дослідженням історіографії хрестових походів, дає оцінку радянської історіографії проблеми.[18, 21, 27, 28]. Своїми дослідженнями Заборов зробив великий внесок в історичну науку і історію хрестових походів зокрема.

На сучасному етапі розробкою і вивченням цієї теми займається велика кількість істориків і дослідників. Серед них можна назвати Логінову Р.[37], Романько О.В.[44-45], Голяндіна А.[15], Сбітнєву О.М.[48], які розкривають нові історичні факти, висвітлюють основні суперечності в дослідженні хрестоносного руху.

Джерелами для відтворення історії походів західноєвропейського рицарства на Схід в XI - XIII століттях є латинські хроніки, автори яких були сучасниками ( а часто і учасниками ) описуваних ними подій. Імена деяких з них лишились невідомі ( анонімність - типова риса літературної і художньої творчості середньовічної епохи ). Так, „Діяння франків і інших єрусалимців" написав, очевидно, італо - нормандський рицар, що служив спочатку у князя Боемунда Тарентського. Судячи з розповіді Аноніма, пізніше він воював у загоні графа Роберта Нормандського. Серед свідчень про перший хрестовий похід хроніка Аноніма вирізняється тим, що належить перу світського автора. ЇЇ вирізняють також повнота і достовірність свідчень про події 1097 - 1099 роки.[2. С. 124 -128].

Провансальський священик Раймунд Ажильський написав „Історію франків, які взяли Єрусалим". Будучи духівником графа Раймунда Тулузького, він був близьким і до папського легата, що супроводжував військо хрестоносців. Твір Раймунда Ажильського наповнений розповідями про незвичайні події, з яких найзнаменнішим є епізод про так зване „чудо святого списа". Дослідження хроніки Раймунда Ажильського характеризує його як релігійного фанатика, глибоко віруючу людину.[6. С. 201 - 208].

Ще одним важливим свідченням про перший хрестовий похід є „Єрусалимська історія" французького клірика Фульхерія Шартрського. Спочатку він був у свиті герцога Роберта Нормандського, а пізніше став капеланом графа Балдуїна Фландрського. Подальше життя Фульхерія виявилося тісно пов'язане з заходами політичної долі Балдуїна, що став графом Едеським, а пізніше після смерті Готфріда Бульонського, зайняв трон Єрусалимського короля. В 1100 році Фульхерій перебрався в Єрусалим, де прожив майже 30 років. Він став історіографом Латино - Єрусалимського королівства і виконував інші важливі доручення свого сюзерена. Завдяки твору Фульхерія, ми маємо цікаві і достатньо точні дані як про самий хрестовий похід, так і про виниклі на Сході держави хрестоносців.

На відміну від названих вище авторів багато хроністів брали матеріал „з других рук". Подібні компіляції повідомляють досить мало фактів, не відомих з інших джерел. Але ці твори бувають цікаві з історіософської і літературної точки зору. Така, наприклад, „Історія, що називає Діяння бога через франків". Її написав ( очевидно, біля 1109 року ) абат Гвіберт Ножанський. Сама назва праці говорить про дві, чи не найважливіші риси цього твору. По - перше, підкреслюється, що похід європейських рицарів на Схід був здійсненням божого припису. По - друге, Гвіберт не двояко дає зрозуміти, що виконавцям замислів всевишнього обрані франки, а не який - не будь інший народ. Отже, можна говорити про пробудження національного почуття у хроністів XII століття, яке іноді проявляється у зневажливому ставленні до іноземців. Ще однією рисою цього твору є обережність формулювань автора, „якщо не помилюсь", „не знаю з яким наміром" інші подібні вирази абата Ножанського свідчать про новий підхід хроніста до інформації, достовірність якої викликала у нього сумніви.[4. С. 312 - 329 ].

Другий хрестовий похід, що закінчився так невдало, не мав і стількох літописців, як перша експедиція на Схід. Розповідь про другий хрестовий похід міститься в ряді німецьких і французьких хронік більш загального характеру. Із творів кінця XII століття можна назвати багату за фактичним матеріалом „Історію діянь в заморських землях" архієпископа Гійома Тірського. Його хроніка розпадається як би на дві частини: повість про події до 1144 року, написана на основі чужих свідчень, однак друга частина ( до 1184 року ) написана на основі власних спогадів і свідчень сучасників. Праця Гійома Тірського, що охоплює події протягом ряду десятиліть і яка створювалась протягом багатьох років, є спробою осмислення хрестоносного руху і одночасно свідчить про деяку еволюцію самої латинської хронографії.[6. С. 332 - 336].

Що стосується четвертого хрестового походу, найпомітнішими є твори Жофруа де Вілардуена і Роберта де Кларі. Вони мають багато спільного, перш за все в очі кидається однакова назва хронік ( „Завоювання Константинополя" ) і те, що вони написані не латинською, а французькою мовою. Обидва автори є світськими, а не духовними особами, обидва приймали безпосередньо участь у подіях Четвертого хрестового походу, що призвів до захоплення і розгрому західноєвропейськими рицарями столиці Візантійської імперії.

Але все ж твори цих авторів суттєво відрізняються один від одного, що не в останню чергу пояснюються різницею в соціальному становищі авторів. Як і будь - який історичний твір, хроніка Жоффруа де Вілардуена не позбавлена тенденційності, але ззовні її автор зберігає об'єктивність літописця. Його твір став головним джерелом відомостей про четвертий хрестовий похід.[ 1 ].

Інший характер носить хроніка Роберта де Кларі. Малодосвідчений рицар, що стояв осторонь від керівників хрестоносного війська і не посвячений в їх плани і закулісні інтриги, Роберт де Кларі часто плутає факти і поповнює нестачу інформації власними домислами і припущеннями. Значення його твору полягає в тому, що вчитуючись в безхитрісну розповідь наївного, але допитливого пікардійського рицаря, ми якби „вживаємось" в епоху хрестових походів, краще розуміємо і ідеали і повсякденне життя рядових учасників цього руху.[ 3 ].

Згадані хроніки, звичайно, не дають вичерпуючого уявлення про західноєвропейську літературу, про хрестові походи, але все ж дозволяють судити про її основні тенденції. Але є й інші джерела - вони вийшли з - під пера людей, що вороже ставились до хрестоносців. З візантійських авторів слід назвати Анну Комніну, дочку Олексія I Комніна ( імператора ). У книзі „Олександр", що була написана нею в монастирі, авторка торкається подій першого з хрестових походів, звеличує імператора Олексія І Комніна, з великим невдоволенням дає характеристику поведінці європейців на території Візантії . Але в цій розповіді Анна повідомляє і важливі подробиці про перший хрестовий похід. Свідчення Анни в цілому заслуговують довіри.[2. С. 112 -119].

Слід мати на увазі, що свідчення про хрестові походи містяться в багатьох творах східних ( арабських, єврейських, вірменських та ін. ) авторів. На відміну від західноєвропейських хроністів, що присвятили хрестовим походам не мало спеціальних праць, арабські автори звичайно включають відомості про ці військові експедиції і про держави хрестоносців на Сході і в історичні повісті в своїх країнах. Як правило, в цих творах учасники хрестоносного руху позбавлені ареалу борців за віру, а виглядають загарбниками (праці письменника Ісама ібн Мункиза, історика Ібн ал - Асіра)

Об'єкт дипломної роботи - історія Західної Європи та Близького Сходу у ХІ - ХІІІ сторіччях.

Предмет - хрестові походи в контексті зовнішньої політики держав Західної Європи періоду розвинутого середньовіччя.

Мета роботи - проаналізувати заходи хрестових походів, що визначає її завдання :

- підкреслити особливості кожного з хрестових походів;

- проаналізувати їх результати;

- порівняти цілі, соціальний склад, наслідки кожного з походів для Західної Європи і країн Сходу, куди були спрямовані прагнення духовних і світських феодалів.

Хронологічні рамки роботи - 1095-1270, тобто період з головного заклику до початку хрестоносного руху, що здійснив папа Римський Уран ІІ на церковному соборі в Клермоні, до закінчення восьмого хрестового походу, в якому при осаді Тунісу загинув французький король та більша частина його війська.

Географічні межі - Західна Європа, Мала Азія, Північна Африка.

У дипломній роботі використовувались принципи системності та історизму, об'єктивності та науковості, а також такі методи дослідження, як історико - хронологічний, історико - аналітичний, порівняльно - історичний, проблемно - хронологічний

Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів, які поділені на параграфи, висновків, методичної частини, списку використаних джерел і літератури та додатків. Події хрестових походів розгортались з кінця XI століття до кінця XIII століття, від початку першого хрестового походу до закінчення восьмого. В дипломній роботі дається аналіз всіх восьми хрестових походів в їх хронологічній послідовності, розглядається хід самих походів, порівнюються і аналізуються їх результати і наслідки.

Тема дипломної роботи співвідноситься з науковими проблемами, що розробляються на кафедрі історії нашого університету. Результати дослідження можна використати при проведенні уроків в школі, де в 7 класі в контексті історії середніх віків вивчається на окремому уроці тема „Хрестові походи".

Апробація дипломної роботи проводилась при проходженні педагогічної практики в школі .

хрестовий похід соціальний феодал

РОЗДІЛ I. ПЕРШИЙ ХРЕСТОВИЙ ПОХІД ТА ЙОГО НАСЛІДКИ

1.1 Причини хрестових походів

Хрестові походи на Схід майже двісті років - з кінця XI до останньої третини XIII століття. Це були війни головним чином рицарства. Свою назву вони отримали від того, що їх учасники, споряджаючись воювати проти мусульман, прикріплювали до одягу - на груди або плечі - червоного кольору знак хреста, з тканини, що символізував релігійні поклики, цілі і наміри воїнства: звільнити від влади іновірців Палестину, в уявленнях християн - Святу землю, бо там, згідно євангельським розповідям, народився, жив і був розіп'ятий на хресті Ісус Христос, засновник християнської релігії.

Термін хрестові походи з'явився не раніше 1250 року, і став загальноприйнятим з XVII - XVIII століття. Учасники перших хрестових походів називали себе пілігримами, а походи - паломництвом, діянням або експедицією, священною дорогою.[25. С. 29].

Причинами походів був великий комплекс економічних, соціальних, зовнішньополітичних і релігійно - психологічних факторів. Почався ріст товарно - грошових відносин в країнах Західної Європи, це послугувало розшаруванню традиційних структур суспільства, породжувало, з одного боку, ріст матеріальних потреб феодальної верхівки, з іншого - незвичайну нестабільність. Паво майорату, коли лише старші сини знатних сеньйорів отримували батьківські фьєфи, а молодші повинні були турбуватись про здобуття домену і засобів для життя, сприяло росту агресивних настроїв рицарської молоді. Боротьба за землю і селян призводила до файд - кривавих сутичок знатних родів і кланів, а можливості отримання феоду за рахунок внутрішньо колонізації ставали все більше обмеженими.

Поступово вкоренилось уявлення, що справжнім джерелом багатств є Схід. Італійські купці з Венеції, Барі, Амальфи, пізніше - Пізи і Генуї призводили на Захід з Візантії і Леванту коштовності і спеції, шовкові тканини, святково озброєння і багато предметів розкоші. Люди почали вірити в те, що заволодіти багатствами Сходу (невірного, ворожого, але що так притягував ) - справа не неможлива і навіть подобається Богу.

Перші успіхи Реконкісти на Піренеях вже готували підґрунтя для ще ширших рухів під гаслом священної війни заради Господа. Ця ідея була приваблива не лише для знаті, але й для частини міщан і селян, що сподівались на звільнення від сеньйорального гніту і отримання нових земель. Демографічний підйом, що переживала Європа, не був вирішальним фактором, як іноді стверджують, але він створив можливість участі значних мас народу в далеких експедиціях.[17. С. 253].

Римсько - католицька церква зіграла велику роль в підготовці хрестових походів, давши їм не тільки гасла і оформлення, а й саму моральну і психологічну, а не рідко і матеріальну основу. До кінця XI століття папство вже могло спиратись на позитивні результати Клюнійського руху, раціоналізацію господарства монастирів і зміцнення авторитету церкви, досягнутого в боротьбі з невіглаством духовенства, посяганнями світської влади на церковне майно. Але сам канун хрестових походів був тяжким часом смут і голоду, епідемій чуми і інших хвороб, які косили знесилений люд в Лотарингії і Німеччині, Англії і Брабанті. До цього додались стихійні лиха, особливо небувало суворі зими і повені в Північній Європі в 1084 - 1094 роках. Втечі селян від сеньйорів набували все більш загрожую чого характеру.[32. С. 271 - 272].

Зростала релігійна екзальтація, посилились крайні прояви аскетизму, пустельництва. У всій Європі поширювались апокаліптичні очікування скорого кінця світу. Чекали Божої кари за гріхи, лунали заклики проповідників покаяннями, відвідуваннями Святої Землі і особливо релігійним подвигом досягти спасіння. Благочестиві паломництва в Єрусалим ставали масовим явищем. Пілігрими, що поверталися, поширювали перебільшенні чутки про переслідування християн тюрками сельджуками в Палестині, де знаходилась головна святиня - Гроб Господній.

З міфологізованих уявлень про Схід і його багатства, і порівняння його з біблейською Землею Обітованою, що стала власністю невірних, і народилась ідея особливого, священного паломництва, війни заради Господа і звільнення його Гроба. Ще папа Лев IX ( 1049 - 1054 ) оголосив, що боротьба на захист церкви є природнім обов'язком мирян, а в першу чергу - рицарів. В ході Реконкісти папи давали індульгенції воїнам, що боролися з сарацинами за віру. В 1074 році Григорій VII закликав Захід захистити християнську релігію вже на Сході, надавши допомогу Візантії.

Григорій VII в безмежних задумах свого церковного властолюбства, що втягла його в боротьбу, яка його знищила, не зміг здійснити свого грандіозного замислу про возз'єднання обох церков і завоювання Святої землі. Навпаки, його неконтрольований союзник, нормандський король Роберт Покар, вторгся у Візантійську імперію в той час, коли її новий імператор Олексій з дому Комнінів ( Олексій I з 1081 року ) зміцнив державу настільки, що знову міг виступати проти сельджуків. Спроба Гіскара не вдалась. Олексій міг з успіхом відбити печенігів, але ослабленій державі було не під силу вибити сельджуків з Малої Азії, і тому він звернувся по допомогу до папи Урбана II.[17. С. 269 ].

Зовнішньополітична ситуація в останній третині XI століття сприяла народженню і втіленню ідеї хрестових походів. Тюрки - сельджуки захопили в 1055 році Багдад, завдали поразки Візантії при Манцикерті ( 1071 ) і взялись методично захоплювати Малу Азію, Сирію і Палестину. Візантія переживала тяжку міжусобицю, терпіла поразку від печенігів і норманів, що заволоділи всією Південною Італією ( 1071 ) і навіть частиною Північної Греції ( 1081 ). Імператор Олексій I не тільки наймав загони варягів і фландрських рицарів, а й у найкритичніший момент ( 1090/91 рік ) звернувся з посланнями про допомогу до папи і господарств Заходу. Його заклик був почутий і використаний, але тоді, коли безпосередня загроза вже була відвернена від Константинополя, печеніги розгромлені Візантією з допомогою половців, а сельджуцькі емірати вступили в боротьбу один з одним і з єгипетськими халіфами.

Отже, серед усіх перерахованих причин, що дали початок хрестоносному рухові не можливо виділити якусь одну, головну причину. Це був комплекс соціальних, економічних, релігійних факторів, що дали історії таке явище як хрестові походи. Це була ще одна сутичка Заходу і Сходу, зіткнення культурі релігій, в результаті якої неможливо назвати переможця і переможеного.

1.2 Перший хрестовий похід (1096 - 1099)

Двадцять років минуло з тих пір, коли Григорій VII задумав сміливий план вирушити в похід проти сельджуків на чолі вірних святого Петра. Цей захід в той час не був втілений в життя тому що папа тільки - но почавши приготування до війни, змушений був застосовувати всі свої сили на захист папської теократії на Заході. В кінці кінців він був переможений і помер як втікач далеко від Риму. Тепер було інакше - Урбан II, що сидів на престолі святого Петра з 12 березня 1088 року, хоч і був проникне ний тими ж теократичними ідеалами, що й Григорій, але більш гнучкий, ніж його великий попередник, він уникав давати все нові приводи опору світської влади надто грубими діями, і саме цим досяг перемоги. В 1904 році він міг охопити задоволеним поглядом коло римського володарювання. Англія і Франція, Іспанія і Німеччина схилились перед його пануючим впливом. Королю Філіпу, підняв гнів церкви викраденої прекрасної Бертради, дружини графа Фулько, був так глибоко принижений, що його повернення до попередньої могутності або просто серйозне продовження боротьби з величавістю папи навряд могло видаватись можливим.[32. C.361-367]

Але Урбан не думав відпочивати на лаврах. Він належав до знатного французького роду, і своєрідний духовно - войовничий напрямок того часу, який до тих пір найсильніше розвинутий серед французів, проникав його, як і його соплимінників і людей його стану. Крім того, він був достатньо молодий, - йому було біля 50 років, щоб з упевненістю взяти в свої сили саме рішення великого нового завдання, а тому він охоче сприйняв порив, який отримав з Далекого Сходу.

В перших числах березня 1095 року він скликав великий собор в П'яченці, де були прийняті рішення щодо церковного благочинну, стосовно короля Філіпа і імператора Генріха, особисто заслухані посли імператора Олексія, які прибули з Греції, щоб просити у папи і всіх християн допомоги проти сельджуків. Урбан II одразу ж викликав віруючих підтримати візантійців, і дійсно, вже тут багато хто пообіцяв вирушити в Константинополь на боротьбу з ворогами Христа.

Але ще влітку 1905 року папа виїхав з П'яченці через Альпи у Францію, проїхав, як тріумфатор, більшу частину країни і в кінці відправився в Клермон в Оверни, щоб 18 листопада зібрати там великий собор. Тут також був прийнятий цілий ряд чисто церковних призначень, потім король Філіп був відлучений від церкви у своїй власній державі, „божий мир" оголошений загальним законом церкви, і 26 листопада скликано збори, які повинні навіки закарбувати в пам'яті людей Клермонський собор. До цього дня стеклось багато людей, тому що широко розповсюдилось передчуття очікуваних подій.[29. C.187-190]

Під відкритим небом, тому що ніяка споруда не могла вмістити такої кількості людей, пап почав говорити про те, чим несвідомо були проникненні всі серця.

„В рік втілення господня тисяча дев'яносто п'ятий, на кордонах Галії панував великий собор, а саме в Оверні, в місті, що називали Клермон. На ньому присутній був папа Урбан Другий з єпископами і кардиналами. Був же цей собор знаменитий великою кількістю галів і германців, як єпископів так і князів. Влаштували попередньо церковні справи, владика папа виступив на широку площу, тому що не було приміщення, стіни якого могли б вмістити в собі всіх присутніх. Звертаючись до всіх з приємною солодкістю риторики, він висловив:

„Народ франків... До вас звертається моя промова, до вас линуть слова моїх переконань. Я хочу вам повідати, що привело мене в ваші границі, яка ваша крайність і всіх вірних змусила мене стати перед вами. Від меж Єрусалиму і з міста Константинополя до нас прийшла важлива грамота, і наших вух, що народ перського царства, народ проклятий, чужоземний, далекий від його, серце і розум якого не вірить в господа, напав на землі тих християн, спустошив їх мечами, грабіжництвом і вогнем, а жителів відвів до себе в полон або умертвив... церкви ж божі або зруйнував до підвалин, або звернув на своє богослужіння... Кому ж може належати труд помститися за те і забрати з рук награбоване, як не вам ... Вас закликають до подвигів предків величність і слава короля Карла Великого ... і свята гробниця спасителя і господа нашого, якою володіють нині темні народи ... Земля, яку ви населяєте, стиснена звідусіль морем і гірськими хребтами, і в наслідок того вона зробилась тісною за вашої багато чисельності: багатством вона не розкішна, і ледве дає хліб своїм робітникам. Звідси йде те, що ви один одного кусаєте і пожираєте, ведете війни і завдаєте смертельних ран. Тепер же може припинитись ваша ненависть, стихне ворожнеча, затихнуть війни і задрімають міжусобиці. Почніть шлях до Гроба святого і заберіть ту землю у нечестивого народу і підкоріть її собі. Земля та ... тече медом . Єрусалим - плодоносні ший при землі, другий рай утіх. [2.C.134 ].

Коли папа Урбан говорив все це і багато іншого в цьому роді , всі присутні були до того проникненні однією думкою, що в один голос вигукнули: „ Так хоче бог, так хоче бог!" [6. C. 220 - 221]. Папа, як посланець Бога, кликав на священну війну і вимагав від усіх, хто міг носити зброю, щоб вони йшли на служіння вищому полководцю Ісусу, на боротьбу проти невірних для звільнення Єрусалима і для виконання слова, що, його гроб знову буде славний" [14. C. 260-267].

Але, говорячи це, папа створив інше підприємство, ніж те, яке колись мав на увазі Григорій VII. Допомога імператору Олексію і витіснення сельджуків з Малої Азії мало - помалу відійшли на другий план. Замість цього найбажанішою метою в очах всіх стало панування християнства в Святій землі і молитва біля вільного Гроба Господнього. Урбан був не стільки духовним імператором, який би для розширення своєї теократії систематично намагався скористатись вірними святого Петра - це більше був високий аскет, який в палких словах виразив містичне прагнення мас. Саме тому його промова подіяла непереборно, як одкровення.

Було багато закликів, щоб папа Урбан став на чолі руху, але він відхилив це, але намагався втримати в руках церкви керівництво цим заходом, тому одним з перших, хто прийняв хрест, був Адемар Монтейський, єпископ в П?юї, людина по серцю Урбану. Папа з радістю дав йому своє благословення і доручив, як легату церкви, керівництво в хрестовому поході.

Після Клермонського собору папа ще довго залишався у Франції, закликаючи в багатьох містах до хрестового походу і головним чином намагався притягнути до цього вельмож країни, але все - таки його справа мало - помалу відійшла на другий план, так як одного разу звільняючий рух поривчасто пішов і почали поширюватись тепер вже власними силами. Скоріш усіх готові були прийняти хрест натовпи нижчого прошарку народу, тому що останнім часом особливо сильно страждали від військових турбот, голоду і різних хвороб і дивились на хрестовий похід, як на звільнення від турбот і бід, як на вірний засіб досягнення земного щастя і небесного блаженства. На чолі їх з'явились одухотворені проповідники, які з красномовством закликали до боротьби за Спасителя, але ніхто з таким пристрасним поривом і великим успіхом, як Петро Ам?єнський. З палаючим поглядом, схудлий від незгод і засмаглий від сонця, виступив він перед селянами середньої і південної Франції і справив таке сильне враження на їх збуджені голови, що вони натовпами йшли за ним, як за пророком Господнім.

„ Я бачив, як він проходив через міста і поселення, оточений натовпом, був осипаний подарунками, прославився всіма за святого, так що я думаю, ніколи жоден смертний не був предметом такого захоплення. Всі принесені йому гроші він віддавав бідним ... Всі визнавали його владу. Ніхто краще за нього не зумів владнати неузгодженості і мирити найжорстокіших ворогів. Щось божественне відчувалось в його найменших рухах, в усіх словах. Доходило до того, що народ виривав, як святиню, волосини у мула, на якому він їхав. Я не виправдовую такого надмірного захоплення, але воно показує, яке враження здійснював Петро на народ" - так пише сучасник.[4. C. 461].

Вже взимку 1095 - 1096 року він зібрав ціле військо зі строкатої суміші чоловіків, жінок і дітей, звичайно. В тих же місцевостях подібні натовпи були зібрані декількома рицарями, в числі яких особливо згадується Вальтер Пексейо і його племінник Вальтер Сензавеор ( Голяк ). Обидві ці маси незабаром об'єднались, разом вирушили на Схід і вступили на німецьку територію.

Тут вони потрапили до народу, який повинен був зайняти особливе місце в історії хрестових походів. Тому що взагалі справедливо те, що німці в той час і після ставились до закликів на Хрестовий похід більш холоднокровно, ніж французи і взагалі романці. Особливо восени 1096 року їх холодна кров і довга боротьба між імператором і папою, яка ще не зовсім закінчилась, сприяли разом тому, що вони в більшості скептично поставились до звістки про нове спасіння, яке повинно було набуватись війною за Гроб Ісуса Христа. Вони збирались біля мостів і на великих дорогах, коли проходила повз велика група богомольців, підсміювались над бідняками, які обдурені невірними і дурними надіями, залишивши батьківщину.[ 35. C. 48 ]. Але для багатьох окремих осіб приклад західних сусідів був важливою нездоланною силою, до того ж страшна міжусобна війна, яка вимагала всієї сили нації, сприяла прийняттю хреста, тому що завдяки їй, широко розповсюджувались біди бідність, обминути які можливо було хоч і шляхом найризикованішого заходу. Весною 1096 року прийняли хрест великі натовпи переважно бідняків - селян, монахів, жебраків і вуличних крадіїв.

Вальтер Пексейо, Вальтер Голяк і Петро Ам?єнський йшли разом зі своїми натовпами до Кельна, де святкували Паску. Одразу після цього обидва рицарі вирушили далі, а Петра затримав в місті успіх його проповідей. Ці рицарі пройшли через південну Німеччину і Угорщину і ще в терпимому стані осягли області болгар. Але тут вони стали жертвами нападів, які постійно повторювались, зруйнували хиткий порядок загону, знищили його запаси і тисячам людей коштували життя. Лише слабкий затишок, під керівництвом Вольтера Голяка досяг Константинополя і там знайшов дружній спокій.

Щасливішим був загін Петра Ам?єнського. В Угорщині, як і в Болгарії йому довелось, частково завдяки свавіллю його воїнства, перенести тяжкі битви, в яких військо одного разу було розбите, але Петру вдалось зберегти його основну масу і втримати його так, що в кінці липня він все - таки зміг зі значною силою прибути в Константинополь.

Між тим на батьківщині створювалось ще багато подібних натовпів. Тому що запальна сила хрестоносної проповіді мало - помалу здійснила дію на найбільш далеких просторах в Італії і Іспанії, в Англії і Скандинавії. Корабель за кораблем приходили з північних островів і берегів в гавані Франції і Німеччини. Тут об'єднались для спільного походу сини різноманітних земель. По суті ці зграї були одного закладу зі зграями Петра і двох Вальтерів. Тільки запального збудження і безпутного свавілля було в них ще більше. Поряд з людьми, які в дикому екстазі самі випалювали на тілі знак хреста і потім оголошували, що це зробила рука Божа, можна було бачити велику кількість грабіжників і безпутних дівок. На чолі загону бували гуска або коза, тому що ці тварини - більше за староязичницькими уявленнями - були проникненні божественним духом і краще могли вказати вірний шлях.

Країну грабували вздовж і впоперек, і нарешті розгорнулась жорстока травля євреїв, тобто переслідування туземних ворогів Христа. Особливо в Лотарингії, на Рейні і в Богемії, частіше всього через прикрість проти єпископів, які хотіли врятувати нещасних, іудеїв вбивали, а їх маєтки розграбували, а синагоги руйнували [35. C. 50.].

Петро Ам?єнський зі своїми послідовниками також не обминув біди, яка осягла всі ці орди. Коли він прибув в Константинополь, він отримав аудієнцію у імператора Олексія, який пояснив йому, що його загони дуже мало годились для підкорення сельджуків, і тому краще було б зачекати прибуття інших, більш надійних військ. Петро був достатньо розумний, щоб прослідувати цій пораді, і обіцяв, якщо йому забезпечать необхідне утримання, спокійно чекати в Константинополі прибуття сильніших військ. Але він не мав можливості дотримати свого слова. Його люди почали грабувати місто. Імператор скоро пошкодував про свою добу пораду, він почав наполягати на продовжені походу. Тому Петро змушений був вирушити до кордонів християнських володінь. Але через не контрольованість „воїнів" військо все - таки було розбите, табір розграбований, почались непорозуміння. Петро змушений залишити загін і повернувся до Константинополя. Залишки війська розійшлися в різні боки, в бідноті і пригніченні.

Так сумно пройшло і закінчилось перше загальне повстання християн проти ісламу. Правда, завдяки цьому, Європа звільнилась від всілякої наволочі, але набагато тяжче було те, що багато тисяч здорових селян, які складали зерно всього цього натовпу, від нестатку належного керівництва стали жертвою своїх таємних прагнень.[2. C. 222 - 223].

Отже, князі і справжні керівники хрестового походу ще не встигли з Європи. Можна сказати, що тільки тепер почнеться справжній хрестовий похід.

На чолі християнських армій спочатку був Готфрід Бульйонський, герцог Лотарингський, що походив по жіночій лінії від Карла Великого. Він повинен був замолити гріхи за боротьбу проти папи - мандрувати в Єрусалим. За його закликом всі вищі стани, французькі і при - рейнські надали свої багатства для спорядження експедиції.

Під знаменами Готфріда зібралось 80 тисяч піхоти і 10 тисяч чоловік кінного війська. Вони виступили в похід через 8 місяців після Клермонського собору. Тут були його брат Євстафій Бульонській, друг брата - Балдуїн і двоюрідний брат Балдуїна Бургського. При них були ще й : Белдуїн, граф де Генегау, Гарньє, граф де-Гре і багато інших. Армія Готфріда Бульонського зустріла допомогу і отримала продовольство в тих самих країнах - Угорщині і Болгарії - де воїни Петра Пустельника, Готшалька і Емікона збудили лише недовіру і піддавались всілякого роду бідування.[38. C. 9 - 10].

Франція, між тим озброїла нові війська для підтримки священної війни. Граф Гуг, брат Філіпа I об'єднались під своїми знаменами пілігримів Вершандуаських. Роберт, був на чолі своїх васалів. Не маючи достатньо коштів, щоб утримувати військо, він заклав Нормандію брату Вільгельму Рижому, що не дуже турбувався про справи на Сході. Інший Роберт, граф Фландрський, син Роберта, керував фризами і фламандцями. До хрестоносців приєднався також дуже заможний Стефан, граф Блуазький і Шартрський. За цими чотирма вождями вирушив натовп рицарів і вельмож, історія згадує серед них Роберта Парижського, Ерванда Пюізейського, Готьє Сен - Валерійського, Рожера Берневільського, Рауля Бажансійського і інших. Всі ці французькі загони перейшли через Альпи з наміром відплисти на суднах з одного з італійських портів. При чутках про похід французьких хрестоносців схвилювалась і Італія. Боемунд, князь Таренський забажав також розділити честь і небезпеки священного заходу. Його військо вирушило від стін Амальфи, він вирушає в Грецію. За ним рушили рицарі Калабрії і Сицилії. Адемар Монтейльський і Раймонд, граф Сан Жерменський і Тулузький були обрані вождями хрестоносців з південних провінцій. Єпископ Адемар, що перший прийняв хрест на Клермонському соборі, отримав від папи Урбана II титул апостольського легата, духовного вождя хрестового походу. Армія графа Сен Жильського складалась зі ста тисяч хрестоносців. Вони перейшли через Альпи, Ломбардію, Далмацію і вступили в межі Грецької імперії.[ 6. С. 334 - 335].

Олексій І Комнін шукав допомоги на заході на захист від вторгнення мусульман, але по мірі того, як князі - хрестоносці просувались зі своїми військами до Константинополя, Олексій почав побоюватись багато чисельності своїх визволителів. І цьому напливу народів в його володіння він протиставляв політику хитрощів, підступності і підкупу. Він трепетав на своєму хиткому престолі. І насправді, якби не було благородного Готфріда, який не допустив, щоб порушена була присяга прийнята перед хрестовим походом, то латинські знамена вже з тих пір майоріли б на стінах Візантії.

З допомогою подарунків і низької догідливості Олексій користувався тимчасовою повагою латинських князів. Заради забезпечення миру Олексій не відступав ні перед яким приниженням, ні перед якими обіцянками. Однак заспокоївся не раніше, ніж ці прибульці з Заходу по той бік Боспору.

При наближенні хрестоносців султан Кілідж - Арелан ( Левова шабля ) скликав з усіх боків своїх підданих і союзників для захисту ісламізму. Він намагвся створити з них військо і зміцнити місто Нікею, на яку повинні були впасти перші удари християн. Це місто, столиця Віонії і резиденція Румського султана, було вибудуване на берегах Асканського моря: 370 кам'яних або цегляних веж захищали подвійну огорожу його стін.

Хрестоносці вирішили почати облогу Нікеї, кожному корпусові армії було відведено своє місце, кожному народу - свою дільницю, оточену стінами і огорожею. Перші дні облоги пройшли в безплідних спробах. Але мусульмани напали на хрестоносців і розпочалась битва, яка тривала майже добу. Перемога залишилась за християнами, але вони втратили 2000 своїх братів. Сарацини втекли в гори, залишивши в долині 4000 вбитих.

Хрестоносці відновили облогу Нікеї. Під час одного з приступів перед ними з'являється сарацин - гігант, який, стоячи на стінах, вражає смертю одного ворога за іншим а сам лишається неушкодженим від ударів і якби бажаючи довести, що він ні чого не боїться, гігант відкидає щит, оголюючи груди і починає кидати в хрестоносців цілими глибами каміння; хрестоносці падають - не в силі захистити себе. Нарешті, виступає Готфрід, озброєний самострілом, в супроводі двох зброєносців, які захищають його своїми мечами. Він пускає стрілу, яка вражає груди гіганта, і вражений в серце він падає мертвий на стіну.

Через сім тижнів облоги хрестоносці помітили, що втрати в місті поповнюються через Асканське озеро. Воїни - християни за одну ніч пробрались і зайняли озеро. Після декількох приступів місто втратило надію на порятунок: Нікея мала або здатись, або впасти після останнього приступу. Але політика Олексія вирвала з рук латинян цю перемогу. У війську християн було два грецькі загони, яким доручено було хитрістю перехопити Нікею на користь імператора. Грецький офіцер пробрався в місто і запропонував мусульманам підкоритись владі імператора. Мусульмани погодились на цю пропозицію. Хрестоносці були здивовані і розлючені, побачивши вранці майорівши прапори Візантії над містом. Але обурення скоро затихло. Олексій залишився володарем Нікеї. Імператор прибув в місто, шукаючи Танкреда, щоб той дав клятву підкорятись йому. Той обіцяв бути вірним імператору доки він сам буде вірним справі хрестоносців. Тут була загроза, але Олексій не міг вимагати більшого. Після всього, що відбулось в Нікеї щирий союз між греками і латинянами став неможливим, почуття ненависті ними складало між ними провалля.

Хрестоносці, продовжуючи свій шлях до Сирії і Палестини, вирушили з Нікеї 1097 році 25 липня. Біля річки Галл вони розділились на два загони, більшим з них командував Готфрід, Раймонд, Гуг і граф Фландрійський; на чолі другого корпусу були поставлені Боемунд, Такред і герцог Нормандський. Військо Готфріда вирушило направо, Боемунда - наліво. Через три дні перед військом Боемунда відкрилась долина, і раптово з гори на них вирушив ворог - султан Кілідж - Арелан, який йшов назирці і вибирав влучний момент.

Військо Боемунда стало табором, де лишилась слабка частина війська. Ворог переважав чисельністю, і хоробрість християнських воїнів здавалась безплідною. Воїни султана вторглись в табір, вбили всіх, крім жінок, яких забрали в неволю. Декілька годин рицарі Хреста невтомно підтримували нерівну боротьбу, але раптом тисячі радісних вигуків сповістили про прибуття війська Готфріда. Не важко здогадатись за ким лишилась перемога. Християни захопили табір ворога, втративши тут 4000 тисячі воїнів. Ця битва з початку походу, отримала назву Дорілейської [51. C.101-103].

Християни, продовжуючи свій шлях вирішили більше не роз'єднуватись. Турки розорили міста, яких не могли захистити і по яких мали пройти хрестоносці. Шлях армії хрестоносців - від долини Горлоні до Антіохетти - був тривалим лихом. Антіохетта відкрила перед ними ворота, тут були пасовища і продовольство, армія відпочила тут. В місті захворів Раймонд Сен - Жильський, а Готфрід, захищаючи одного хрестоносця від ведмедя був тяжко поранений. Обох вождів довелось протягом декількох тижнів переносити за військом на носилках. З тих пір, як хрестоносці залишили Європу, між ними ще не відбувалось неузгодженостей. Але довелось пережити й це. Танкред, на чолі італійських воїнів, Балдуїн, брат Готфріда - з фламандцями були відіслані вперед. Проходячи через Лікаонію, вони ніде не зустріли ворога і поспішили досягти Кілікії. Між вождями виникла суперечка за місто Тарса, але примирились. Між тим головна армія хрестоносців перейшла через Іонікію і Іраклію. Перехід був тяжким. Фортеця Марезія, була населена християнами і була в кінці шляху.

В Марезії Балдуїн приєднався до християнської армії. Він забажав побачити на власні очі, в якому стані був його брат Готфрід. Він був звинувачений за несправедливість і насилля стосовно Танкреда. Балдуїн поїхав до Месопотамії засновувати Єдеське князівство.

Атрезія, в древності - Халкіда, місто зайняте турками, не зволікали підкоритись владі хрестоносців. Ця фортеця була останньою, що охороняла шлях в Антіохію, і мусульмани нічим не гребували, щоб її захистити. Але вони змушені були піти з неї. Християнській армії не було перепон, вона наближалась до Антіохії. Вона була дуже міцно укріплена. Облога Антіохії була вирішена не дивлячись на наближення зими. Хрестоносці влаштувались табором. З 600 тисяч пілігримів нараховувалось 300 тисяч, здатних до військової справи.

В перші дні облоги хрестоносці були так впевнені, що жах змусить відкрити ворота міста, що самі були бездіяльними. Турки, в дрібних вилазках, знищили і забрали в полон багато пілігримів, що байдикували поблизу.

Відважні рицарі чатували навколо табору. Танкред, що підстерігав ворогів в засаді, одного разу напав на табір сарацин, потім здійснював ще напади на ворога.

Вилазки обложених все рідші, але хрестоносці, за відсутності бойових машин, не могли налаштуватись на приступ. Вони чекали перемоги від відчаю або від милості Божої. Скоро почалась зима, продовольство закінчилось, почались дощі. Тепер табір був дуже сумним місцем. Вирішили піти за харчами в інші краї до області Харим - і привезли звідти багато коней і верблюдів, нав'ючених припасами. Але і ті скоро закінчились. Загинуло багато коней.

До всього додались втечі з табору. Наближення весни оживило надії християнського воїнства; хвороб поменшало; в табір доставлялось продовольство від графа Єдеського, від князів, з островів Кіпру, Хіоса і Родосу.

Облога була дуже тяжкою, як для християн, так і для мусульман. Після семи місяців тяжкої праці, тільки через хитрість, хрестоносці досягли успіху. Боємунд дивився не без заздрощів на те, як щастить Балдуїну. Він вирішив заволодіти Антіохією і випадково зустрів людину, що може допомогти йому.

Місто Антіохія було взято третього червня 1098 року, а облога почалась близько 21 жовтня 1097року.[2. C. 224 - 225]. Перемогу відзначали веселощами і танцями, але попереду в них були тяжкі дні. Цитадель міста залишалась у владі турок. В результаті боротьби з султаном Мосульським перемога залишилась за воїнами Христа. За дослідженнями істориків, сто тисяч мусульман впали мертві.

Першою турботою хрестоносців після перемоги було - відновити поклоніння Ісусу Христу. Частина скарбів забраних у сарацин, послугували на прикрашення святих храмів. Потім, князі - керівники, патріарх антіохійський і латинська духовна вища влада відіслали листи до західних народів, в яких повідали їм про труднощі і перемоги пілігримів.

Переможне християнське військо забажало одразу виступити в Єрусалим. Керівники ж вимагали зачекати, коли мене літня спека і настане осінь. Насправді ж у них були честолюбні плани, що змусили їх забути благочестиву мету хрестового походу. Першим наслідком затримки відправлення армії була смерть великої кількості пілігримів від епідемії, яка забрала протягом місяця до 50 тисяч жертв. Щастя, супутнє Болдуїну, князю Єдеському, і Боемунду, князю Антіохійському, було як би спокусою для інших вождів армій, воно збуджувало в них кипучу заздрість. Володіння Маррою зробилось предметом нових суперечок. Натовпи пілігримів, стомлені цими суперечками, почали громити фортецю. Незабаром пожежа завершила знищення.

Різні завойовницькі заходи вождів в сусідніх країнах лише дратували нетерплячість християнського ополчення, що прагнуло йти виконувати свою обітницю. Коли ж настала осінь, похід був знову відкладений під приводом пізнього часу: зимових дощів. Нарешті, відправлення з Антіохії було призначене на березень 1099 року. У визначений час Готфрід і граф Фландрський виступили в Лаодокею. Боемунд провів їх до цього міста, але поспішив повернути в Антіохію, побоюючись втратити тут свою первагу. Продовжуючи шлях, Готфрід і Роберт Фландрський взяли Тортосу, почали облогу Джубеля, але незабаром покинули це місто і потім вся армія об'єдналась біля стін Архаса, облогу якого вже почав Раймонд. До них прибули два посольства: одне від імператора Олексія, якому вони вчинили не дуже радісний прийом, друге - від каліфа Каїрського. Він тільки но зробився володарем Єрусалима і давав знати християнам, що ворота міста будуть відчинені не раніше, як перед безробітними пілігримами. Воїни Хреста з презирством поставились до їх пропозиції. Армія отримала сигнал поспішного виступу в Єрусалим.

Християнська армія нараховувала не більше 50 тисяч, але це військо було грізним ополченням. Пілігрими перейшли через володіння Бейрутські, Тірські і Сідонські, не зустрівши ворога. Правителі прибережних міст присилали їм продовольство. Багата Фінікійська країна, розкривши перед хрестоносцями свої скарби, справила радісне враження: земля обітована постала перед ними у всій красі. Армія збуджена святою надією зробилась прикладом дисципліни і благочестивого єднання. Проходячи через Птолеміаду, хрестоносці отримали обіцянку від еміра міста підкоритись їм, якщо вони підкорять Єрусалим. Постало питання про облогу Дамаска і Каїра. Але все - таки було вирішено почати облогу Єрусалиму.

Ніч перед прибуттям християнської армії в Єрусалим, була проведена без сну. Скільки країн було пройдено ними, скільком бідам піддавались вони, щоб досягти цієї святої цілі хрестового походу! Їм здавалось, що ніч тягнеться занадто довго. Зійшла зоря і протягом декількох годин тисячі очей не звертали погляду звідти, де мала початись Маслична гора. Коли нарешті показались стіни, вершники злізли з коней і пішли босі, зі спільним вигуком: „Єрусалим!"[46. С. 226].

Єгипетський гарнізон, що захищав Єрусалим, складався з 40 тис. чоловік. Взялись за зброю і 20 тис. міських жителів.

В перші дні облоги в християнський табір прийшов один пустельник з Масличної гори і порадив їм почати приступ всіма силами разом Хрестоносці, повіривши чудовим обіцянкам пустельника, вирішили зробити приступ до стін. Нажаль, однієї мужності і схвильованого настрою духу недостатньо було щоб зруйнувати стіни і вежі: знадобились драбини і стінобитні знаряддя. Християни, розділившись на батальйони, розпочали облогу міста, не звертаючи уваги на те, що їх закидали великим камінням і обливали зверху гарячим маслом і смолою. Якби у хрестоносців були знаряддя і машини, то після цього першого приступу перед ними відчинилися б і ворота Єрусалиму. Але хрестоносці повернулись в табір, залишивши під стінами міста багато товаришів.

При наближенні хрестоносців, вороги отруїли всі водойми а харчів було достатньо. Було спекотне літо. Дерева на бойові машини дістати не змогли. Але хрестоносці дізнались , що є ліс в околицях Наплузи, і незабаром в табір були доставлені на верблюдах сосновий, кипарисовий і дубовий ліс. Всі були задіяні, робота кипіла. В той час як одні будували тарани, катапульти, криті галереї і вежі, інші, взявши в провідники християн тієї місцевості, вирушили з міхами по воду до Єльпірського джерела, по дорозі в Дамаск, і до інших джерел. Між приготованими бойовими машинами загрожую чого вигляду помітними були три величезні вежі, зовсім нового способу побудови: в кожній з них було по три поверхи - перший - для робітників, другий і третій для воїнів, які повинні були вести облогу; вони були вищі за стіни. На вершині було прикріплене щось подібне до помосту, який можна було перекинути на укріплення і проникнути в фортецю.[ 38. С.30].

Обложені теж запаслись великою кількістю бойових машин і зміцнились з того боку міста, з якого їм загрожувала небезпека. Східну частину вони лишили незахищеною, і сюди і перенесли свій табір Готфрід і обидва Роберти. 14 травня 1099 року вдосвіта керівники армії подали сигнал до загального наступу. Всі сили разом, всі бойові знаряддя нагрянули на ворожі укріплення. Після 12 - годинної жорстокої боротьби ще не можна було визначити, на чийому боці залишиться перемога. Коли настала ніч всі розійшлись по таборам.