Хрестові походи європейців на близький схід у кінці XI–XIII століття

Наступного дня бій відновився. Обложені, дізнавшись про наближення Єгипетської армії, спалахнули надією на перемогу. Але разом з тим і мужність воїнів Христа зросла до непереможної сили. Нападаючи з трьох боків, вони діяли з руйнівною силою. Облога тривала вже півдня, але хрестоносці все ще не могли проникнути в Єрусалим. Раптом на Масличній горі показався рицар, що розмахував щитом і подаючи християнським вождям знак, щоб вони вступили в місто. Ця раптова поява запалила ревність християн. В п'ятницю, в три години пополудні, в той самий день і час хрестової смерті Спасителя, хрестоносці увійшли в Єрусалим.

З жахом описує історія загибель мусульман в переможеному місті. Побиття їх продовжувалось цілий тиждень і жертвами виявились до 70 тисяч чоловік. Причиною такої варварської політики була та згадка, що за великою кількістю полонених важко було слідкувати, рано чи пізно довелось б знову боротися з ними, якби їх висилити з Єрусалиму. Ті ж люди, які тільки но били на вулицях переможених ворогів, йшли тепер з босими ногами, з оголеними головами, з благочестивим зітханням і проливали сльози любові.

Розподіл військової здобичі відбувся без всіляких безладів, за визначенням, поставленим перед останнім приступом, кожен воїн міг почитати себе володарем того дому або споруди, в яке він вступить першим. Хрест, щит або інший знак, прибитий до дверей споруди, слугує правом на володіння. Святилища, посвячення імені Ісуса Христа, сироти і бідні мали також свою частку в багатствах, забраних у ворога.[48. С. 97-99]

Протягом декількох днів, в Єрусалимі змінились мешканці, закони, віросповідання. Латиняни одразу потурбувались про вибір царя, щоб зберегти і підтримати своє завоювання. Зібралась рада, на якій мали обрати царя, особливо видавались: Готфрід, Роберт Фландрський, Раймонд Тулузький і Танкред. Всі мали інші плани, крім Готфріда і Раймонда Тулузького. Раймонд не користувався ні довірою, ні любов'ю пілігримів, так що всі дані на вибір короля опинились на боці герцога Лотарингського. Вирішено було, що обрання буде проведено радою з десяти представників духовного і військового звання. Ця рада, добре дізнавшись думку війська про кожного з вождів, що підлягали вибору, розпитавши навіть прислугу їх, проголосили Готфріда. Обрання герцога Лотарингського було зустрінете з живим співчуттям. Готфрід відмовився від корони і знаків королівського достоїнства, говорячи, що він ніколи не прийме золотого вінця в тому місті, де на Спасителя світу був накладений терновий вінець. Він задовольнився скромним титулом барона, і захисника святого Гробу.

Отже, нова держава отримала правителя. Слід було дати правителі церкви Єрусалимської, а єпископами міст, що підлягали латинській владі були, в більшості випадків, прудкі і пронирливі люди, замість благочестивих і дійсно достойних цього сану. Арнульд, капелан герцога Нормандського, обраний патріархом Єрусалимським, не відрізнявся високою моральністю. Першою заявою його духовної влади було відбирання у Танкреда багатств Омарської мечеті, ніби то складавшись достояння Гроба Господня; йому однак не вдалось отримати звідти більше 700 срібних марок.[41. C. 198]

Чутки про завоювання Єрусалима поширились по всьому Сходу. Християни з Сирії, Кілікії, Месопотамії і Каппадокії попрямували в Єрусалим, інші - щоб оселитись в ньому, одні - щоб поклонитись святим Місцям. Радість царювала між послідовниками Євангелія, між тим як жителі Каїра, Дамаска, Багдада були у відчаї. Імами і поети оплакували бідуючу участь Єрусалимських мусульман.

Хрестоносці зібрались в Рамлі. Звідти вирушили на південь, перейшли через землю Іберійську, через міста Гао, Екрон і Азот. Від полонених дізнались хрестоносці, що мусульманська армія розташувалась табором на рівнині Аскалонській. Християни знаходились від неї тільки на одну годину шляху. 14 серпня, на зорі, герольди повідомили, що бій починається.

Готфрід, Раймонд Тулузький, Танкред і обоє Роберти зайняли кожен той пункт, звідки зручніше всього почати загальний наступ. Християнських воїнів було ледве десять тисяч, мусульманська армія нараховувала до 300 тисяч. З моря загрожував єгипетський флот. При першому натиску вождів хрестоносців, мусульманська армія була збентежена. Але не всі знайшли спасіння у втечі.

Повернувшись з Аскалона, Раймонд Тулузький, що йшов на чолі християнського війська, напав на місто Арсур. Але зустрівши сильний опір, він відмовився від облоги міста. Велике знамено і меч керівника єгипетської армії були прикріплені до колон святого Гроба.

Звістка про цей бій швидко розповсюдилась і знову навела страх на ворогів християнської армії. Це забезпечувало на деякий час спокій християн, і багато князів і рицарів почали думати про повернення в Європу. Ті ж, яким доводилось залишитись тут, просили своїх товаришів не забувати їх і переконували християнський світ не лишатись байдужими у справі спасіння і славу Єрусалиму. Не важко уявити картину сліз і смутку під час прощання пілігримів з від'їжджаючими товаришами. Готфрід залишився царювати в священному місті, маючи помічниками тільки Танкреда і 300 рицарів. Раймонд Тулузький, вирішивши закінчити життя на Сході, отримав від імператора Константинопольського князівство Лаодикею. Петро Пустельник, повернувшись у Францію закінчив життя в монастирі, заснованому ним самим. Євстафій, брат Готфріда, Роберт Фландрський, Роберт Норманський повернувшись на батьківщину, і без сумніву останні дні їх життя були часто осяяні хоч і сумними але разом з тим славними спогадами про хрестовий похід.

Як ми бачимо, перший хрестовий похід дорого обійшовся християнському світові. З 1096 до 1099 року були втрачені сотні тисяч сильних людей і величезні суми грошей і майна. Але які б не були великі жертви, які приніс майже кожен народ Європи, не можна було сказати, що досягнуті тоді успіхи були куплені надто дорого. Тому що, з одного боку, візантійцям вдалося знову затвердитись в місті Нікеї, цій суперниці Константинополя, потім заволодіти майже третиною Малої Азії і цим знову набути основу для деякого державного існування. З іншого боку нормани щасливим ударом присвоїли себе в Антіохії і навколо неї те місто і країну Сирію, яка їм і всьому хрестоносному лицарству створила кращий і найсильніший опорний пункт для пізніших, все більш широких і міцних завоювань, і в кінці у звільненому Єрусалимі була досягнута мета, яка була найближча серцю в благочестивих прагненнях більшості пілігримів. Але все це було досягнуте, не дивлячись на помилки візантійської політики, не дивлячись на повороти, які виходили з непокори або з темноти містичних прагнень франкських військ. В результаті першого хрестового походу було створене перша хрестоносна держава - Єрусалимське королівство, що стало втіленням мрії більшості рицарів Західної Європи про ідеальну феодальну державу, в якій управління буде засноване на принципі феодальної ієрархії, влада короля буде формальною, головну роль в житті суспільства будуть відігравати рицарі. Але така держава виявилась вкрай слабкою, і для того, щоб її підтримувати знадобились нові хрестові походи. Перший хрестовий похід започаткував першу масштабну ворожнечу між мусульманами та християнами, яка продовжується і в наш час.

РОЗДІЛ II. ХРЕСТОВІ ПОХОДИ ЗАГАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ЗНАЧЕННЯ

2.1 Другий хрестовий похід (1147-1149)

Повернувшись до Франції, св. Бернуар дізнався, що Людовік VII і найбільш знатні феодали зібрались в Етапі на раду. В це містечко прибуло багато посланців, які висували плани нового хрестового походу. Рада почала розглядати перспективи морського шляху, який мав менше небезпек, ніж сухопутний. Однак більшість присутніх на зборах висловилась за мандрівку сушею. На час відсутності Людовика VII були призначені тимчасові керівники - аббат Сугерій і граф Неверський.

З кожним днем бажаючих приєднатися до походу ставало все більше. Приклад з Франції і Німеччини вирішили взяти Італія і Англія . Англійські хрестоносці через протоку Ла-Манш прямували до іспанського берега. До невеличкого містечка Мец стікались натовпи французьких хрестоносців, які там мали об'єднатися. Те ж саме відбулось і в Регенсбурзі. , місті об'єднання німецьких хрестоносців.

Для проведення Хрестового походу потрібні були гроші. Звичайно, були зібрані добровільні пожертви на богоугодну справу. Але їх було мало на утримання всього війська хрестоносців. Французький король був змушений обкласти свій народ новими непомірними податками. А деякі радники запропонували конфіскувати майно, під якимось приводом, у євреїв. Їх пропозиції не залишились без відповіді. Також священнослужителі змушені були сплатити велику суму. Серед народу почались хвилювання, що загрожувало несприятливо відбитись на підготовці до походу [39. С. 80-81]

Сам же Людовик VІІ в цей час відвідав Сен-Дені, де йому вручили хоругву, що відкривала похід французьких королів на війну. Потім папа вручив йому атрибути паломників - посох і котом ку [26. С. 173-175]

Французька армія вийшла з Мецу і через Німеччину вирушила до Константинополя.

В той час Константинопольський престол займав внук Олексія I Комніна, що таємно неприязно відносився до французів. Однак, після того, як армія Готфріда отримала блискучу перемогу, мусульмани не турбували більш грецьку столицю, і Мануїл Комнін міг дозволити собі декілька різких випадів по відношенню до латинян, тим більше що до нього доходили чутки про те, що хрестоносці вирішили захопити Константинополь.

Ледь приховану ненависть грецького імператора армія Конрада III відчула, тільки вступивши на територію Константинополя. Не дивлячись на те, що обидва імператори відправляючи один одному послів, обмінювались люб'язностями, між грецькими і німецькими загонами весь час відбувались сутички [38. С. 230-232].

Протягом всього переходу через Константинополь німці відчували також сильну неприязнь з боку грецького населення. Ті хрестоносці, які відстали від армії, були вбиті. Грецький імператор спеціально наказав відчеканити фальшиву монету, за допомогою якої розраховувались з рицарями, але не приймали назад.

Час, проведений в Константинополі, пролетів в забавах. На всіх зустрічах з Людовиком VII Мануїл I висловлював люб'язності, нещирість яких скоро виявилась: увесь час Мануїл I таємно переписувався з султаном Іконійським і передавав йому військові плани хрестоносців. А на одних з зборів імператор висловив прохання передати йому всі древні грецькі міста, які хрестоносцям вдасться завоювати. Наступного дня на королівській раді висунулась пропозиція - відібрати у підступного імператора Константинополь. Але присутній єпископ Лангрський нагадав хрестоносцям, що хрестовий похід починався не для того, щоб покарати греків, а щоб замолити свої гріхи, і що бог вручив їм хрест, а не меч Святого правосуддя.[32. С. 39]

Таким чином, вдруге Константинополь обминула небезпека завдяки благородству і вродженому почуттю честі французів. Армія Людовіка VII вступила в Віфінію, де вона стала табором на березі Аcкалонського озера, недалеко від Нікеї. В цей час спостерігалось затемнення сонця, хрестоносці вважали, що це роковий знак зверху і не помилились.

Як виявилось надалі, військо під керівництвом Конрада було розбите. Обдурені грецькими провідниками німецькі хрестоносці взяли з собою мало продовольства. Але замість того, щоб потрапити в місто, де хрестоносці розраховували поповнити запаси їжі, вони заблукали в невідомій і тяжко прохідній місцевості.

Раптом на німецьку армію напали загони турок. Слабка від голоду і труднощів переходу армія вирішила відступити, що стало причиною її поразки. У вирішальному бої Конрад був поранений, а 30 тис. хрестоносців вбиті. Таким чином, багатотисячна армія німецького імператора була знищена.

При зустрічі з французьким королем Конрад звинуватив, і не без підстав, у тому що відбулося, Мануїла I. Між тим сам Конрад був винен не менше: він довірився грецькому імператорові, знаючи про його віроломство.

Вирішивши не повторювати помилок німецького імператора, французька армія вибрала нелегкий, але більш безпечний шлях вздовж морського берега. Перейшовши Гелеспонт, рицарі зупинились в Ефесі. Тут Людовик VII прийняв декількох послів від грецького імператора. Одні запевняли його в тому, що недалеко знаходяться загони турків, а інші погрожували помстою за те, що хрестоносці порушили спокій їх володінь. Король знехтував грецьких послів, і не дивлячись на їх поради, продовжував шлях.[29. С. 203-205]

В долині Децервіон трохи втомившись від тяжкого переходу військо хрестоносців розбило табір. Відпочивши, армія вступила в Лаодикею, де зустрілась з мусульманськими загонами. Зрозумівши, що бою не уникнути, французький король вистроїв своє військо і розпочав наступ на противника, який розташував свої головні сили біля броду через річку Меандр. Але тут трапилась подія, яку інакше як чудом і не назвати: лише тільки декілька загонів хрестоносців встигли перейти Меандр, як розгорівся бій. Обидві частини французької армії - й та, що встигла перейти, і та що лишилась на протилежному березі - оточили сили противника і нанесли йому вражаючий удар. Турки, покидавши зброю, втікли з поля бою. Французький король віддав наказ йти в контрнаступ. Турки відступили. Як не дивно, в цьому бою християнська армія не втратила жодної людини [6. С. 82-83]. Населення Лаодикеї пережило жах, дізнавшись про наближення армії рицарів, і залишило місто. Людовик VII попрямував до Аталії через Кадмську гору.

Для того, щоб розвідати подальший шлях, Людовик VII відіслав свого брата, графа Моріенського, і Жоффруа Ранконського, вперед, відклавши шлях ще на один день. Потім він віддав наказ авангарду дочекатись прибуття іншої частини армії, не бажаючи того, щоб військо було розділене. Але авангард, забувши про суворий наказ короля, перейшов через прохід і розклав палатки по інший бік гори.

Мусульманське військо швидко скористалось роз'єднанням християн, щоб напасти на авангард. В цей день загинуло багато воїнів, які в тяжких обладнаннях не могли протистояти дощу з стріл і гинули один за одним [16. С. 307].

Літописці описували героїчну поведінку короля, що кинувся на чолі невеличкого загону в саму гущавину турецького війська і врятувавши багато хрестоносців[ 4. С. 340-343 ].

Наступного дня обидві частини армії об'єднались, і король, про якого говорили, що він загинув, змістив Жоффруа Ранконського, а на його місце поставив старого і досвідченого воїна Жильбера, а також Еврара Баррского великого магістра тамплієрів.

Подальший перехід від Кадмської гори до Аталії вимагав майже 12 діб, тому що терплячи голод хрестоносці пересувались не так швидко, як це потрібно було, та ще й постійно вступали в сутички з турецькими загонами.

Багатостраждальне військо марно сподівалось, що в Аталії настане кінець мукам. Міщани не відкрили свої ворота, і французам довелось розташуватись під стінами міста. Це викликало незадоволення у хрестоносців. Тоді правитель Аталії запропонував кораблі для того, щоб залишки армії хрестоносців змогли повернутися на батьківщину. Пропозицію прийняли, але після п'ятитижневого очікування виявилось, що суден занадто мало, щоб вмістити все військо. Тому король постановив так: хворі і поранені залишаються в місті, правителі заплатили за турботу про них. Хто здоровий і сильніший мали по суші добиратись до берегів Клікіі.

Але, як тільки кораблі, що везли короля з королевою і тих не багатьох щасливчиків, які відпливли з ними, сховались з обрію, правитель Аталії порушив клятву: залишки доблесної армії загинули жалкою смертю від голоду і хворо[22. С. 110]

Судна, на яких знаходились залишки армії хрестоносців прибули в гавань св. Симона, де французькому королю влаштував пишну зустріч Раймон Тулузьки, правитель Антіохіі. Він запропонував Людовіку VII участь в облозі міст Аллепо і Шайзара. Але король відмовився.

Людовік поспішив до Палестини і досяг священного міста. Приблизно тоді ж в Палестину під виглядом паломника прибув імператор німецький Конрад в супроводі свити. Молодий король Балдуїн III скориставшись присутністю обох монархів запропонував їм якнайшвидше розпочати військові дії. Відбулась нарада, на якій прийняли рішення почати облогу Дамаска, який обіцяв багату військову здобич. Крім того, завоювання цієї фортеці повинно було забезпечити надійний захист для Єрусалимського королівства.

Хрестоносці успішно розпочали бойові дії з турками, але через міжусобні конфлікти керівників хрестоносців християни змушені були відступити.

Невдача в облозі Дамаска викликала загальне пригнічення. На другій нараді було запропоновано обложити Аскалон, але цю пропозицію ніхто не підтримав. В цей час німецький імператор повернувся на батьківщину, а незабаром його приклад взяв Людовік VII. Таким чином, другий хрестовий похід було закінчено. В історію він ввійшов як Безславний, що не було небезпідставним.

2.2 Третій хрестовий похід (1189-1192)

Папа Уран I, отримавши звістку про втрату Єрусалима, помер від горя.

Західне християнське суспільство завжди дуже близько до серця, приймало всі нещастя і біди, які траплялись на Святій землі. Глибоко віруючі християни винуватили себе в бідах Єрусалиму, вважаючи їх покаранням Божим за свої гріхи. Всі прагнули каяттям умилостивити прогніваного Бога. За вибухом загальної скорботи і покаяння відбувались благочестиві справи і перетворення.

Керівництво хрестовим походом прийняв на себе папа Климент III. Вільгельм, архієпископ Тірський, який прибув зі Сходу з проханням про допомогу, був уповноважений папою проповідувати священну війну.

Архієпископ Тірський, звернувшись спочатку до народів Італії, приїхав до Франції і прийшов на збори, скликані Генріхом II (англійським королем) і Філіпом Августом ( французьким королем),що воювали між собою за Весень. Правителі через ці збори уклали перемир'я.

В присутності всіх князів і рицарів єпископ Святої землі прочитав донесення про взяття Єрусалима Саладіном. Оратор переконував віруючих прийняти хрест за страждання християн, безвинно вигнаних зі своїх жител і позбавлених майна.[32,С.58-62] Ричард, син Генріха ІІ і герцог Гієнський, Філіп, граф Фландрський, брати Іосцелін і Матьє де Монтмарансі, велика кількість баронів і рицарів, декілька єпископів і архієпископів французьких і англійських поклялись визволити Єрусалим [36. С. 108]. Нова хвиля релігійного ентузіазму хрестового походу прокотилась по всій Франції, також по сусідніх країнах. Але грошей для святого походу було недостатньо. На раді князів і єпископів було вирішено, що всі ті, хто не прийме хрест, повинні будуть сплатити десяту частину своїх доходів і вартості свого рухомого майна("саладінова десятина"). Однак пожертви віруючих на хрестовий похід не використовувались за призначенням. Вони були витрачені на війну, яку Ричард почав проти свого батька Генріха, перейшовши на бік Філіна Августа. Ричарда було відлучено від церкви.

В той час, як відбувались всілякі приготування до хрестового походу, знаменитий Петро Блуаський своїм красномовством схиляв на благі справи баронів і рицарів. В Нонанкурі відбулась зустріч між Філіпом Августом і Ричардом. Обидва королі, прагнучи досягти суворої дисципліни і забезпечити відповідний порядок в арміях, які вони мали вести на Схід, склали дуже суворі постанови для того, щоб пілігрими слідкували за своїми діями.

Причиною багатьох безладів під час першого хрестового походу було присутність там жінок. Тепер їм було заборонено подорожувати в святу землю. Заборонено було також всі азартні ігри і розкіш в побуті [13. С. 50-51]. Обидва королі вирішили добиратись в Палестину морським шляхом - Ричард вирушив в Марсель, а Філіп Август в Геную. Французький король доручив своїй матері Аделі і дядьку - кардиналу Шампанському - управління Французьким королівством, а саме в Сен-Дені прийняв посох і котомку пілігрима.

Архієпископ Тірський, уповноважений проповідувати священний війну, вирушив до Німеччини, щоб переконати Фрідріха Барбаросу прийняти хрест. Цей государ був в розладі з папським престолом, і хрестовий похід був зручним випадком для примирення із святим отцем.

Своєю хоробрістю Фрідріх Барбаросса вже прославив себе в сорока боях, але в XII ст. одна лише слава визнавалась істинною та, за якою доводилось вирушати в Єрусалим. Німецький імператор був захоплений цією ідеєю і прийняв хрест на сеймі в Майнці [20. C. 99-100 ].

Застосовувались всі можливі заходи, щоб врятувати багато чисельну армію від нужди і непорядків.

В 1189 році німецький імператор виступив в похід із своєю армією, залишивши керівництво державою сину Генріху. На шляху на Схід Фрідріх надсилав попереду себе послів до всіх мусульманських і християнських правителів, по чиїх володіннях він мав проходити зі своїм військом.

Генріх, граф Голландський, уповноважений вести переговори з Саладіном оголосив, що більше не може залишатись в дружбі з ним, доки той не поверне Єрусалим і Хрест Спасителя. У відповідь Саладін оголосив війну. Населення, яке зустрічалось на шляху пілігримів, іноді вело себе доволі грубо. Послів хрестоносців, які були у імператора Ісаака, було заарештовані в Константинополі. Це викликало незадоволення через порушення договору, укладеного перед виступом з Регенсбургу, і протягом декількох місяців вся армія була схвильована. Після звільнення послів, які розповіли хрестоносцям про те, що візантійський імператор став союзником Саладіна, вони горіли помстою. Багато візантійських міст було завойовано.

На шляху до Лаодікеї хрестоносцям було дуже тяжко, їх мучила спрага і голод; були напади мусульманських загонів, які християни відбили.

Після свята П'ятидесятниці хрестоносці вступили в бій з військами султана Іонійського. Не дивлячись на те, що їх була велика кількість(300 00 вершників), латиняни змусили тікати полки мусульман [21. C. 305]. На цьому шляху провідники завели хрестоносців у пустельну місцевість, перехід через яку був дуже тяжкий. Не погодившись заплатити мусульманському послові за вільний прохід через їх землі, армія Фрідріха розділилась на два корпуси і успішно завоювала столицю Лаодокії. Перемога в цьому бої була гідна того, щоб зайняти своє місце в німецьких літописах, оскільки це місце, за свідченнями очевидців, за величиною дорівнювало Кельну [40. C. 320].

Німці продовжували свій шлях вздовж берега Салефи ( впадає в Кілікійське море). Коли пілігрими підійшли до кордонів християнських володінь, вірменські князі запропонували Фрідріху допомогу, та для хрестоносців не було небезпеки нападу турок. Але перехід через Тавр виявився занадто складними. Більшість пілігримів втратили тоді зброю, коней, майно, щоб врятувати життя. Катастрофа, якою неждано закінчилась ця експедиція сталась з армією хрестоносців раптово, як грім серед ясного неба. Загинув імператор Фрідріх, що стало приводом розчарування пілігримів в своїй вірі в Христа. Залишки армії загинули від епідемії, інші - потрапили в мусульманський полон.

Ричард був готовий повернутись в Європу, якщо християни повернуть Єрусалим і древо Животворчого Хреста.

Безкінечні зимні дощі довели християнський табір до катастрофічного стану. Загинула велика кількість коней. Бойовий дух хрестоносців знову впав. Саладін в цей час знову оточив Єрусалим новим окопами і почав ремонтувати стіни і вежі. Деякі вожді хрестоносців виступали проти облоги Єрусалиму взимку, але більшість були одержимі ідеєю звільнення Святого Граба.

Вожді хрестоносців вирішили відновити Аскалон, одну з фортець, зруйновану Саладіном. Багато рицарів виявили своє незадоволення з цього приводу, і говорили, що прибули на Схід не для того, щоб будувати Аскалон, а для звільнення Єрусалиму. Герцог Бургундський вдруге залишив армію Річарда. Відбувся конфлікт між Конрадом і Ричардом, а взаємні образи і дотикання між англійським королем і маркізом Тірським зробили неможливим їх примирення.

Скоро після Пасхи посли з Англії повідомили Ричардові про те, що його брат Іоан підняв в королівстві смуту. Англійський король оголосив зібраним керівникам про своє термінове повернення на Захід. Керівники хрестоносців запропонували вибрати короля Єрусалимського, щоб поставити його на чолі інтересів християн. Вибір потрапив на Конрада, але під час бенкету з нагоди обрання, Конрад був заколотий. Про замовника вбивства є багато суперечок: причини були і в Саладіна і в англійського короля, в чому і звинуватили його французи [35. C. 198].

Замість Конрада Єрусалимським королем було обрано Генріха, графа Шампанського, що приходив і племінником і англійському і французькому королям. Він замінив Конрада в управлінні Тіром, і одружився із вдовою вбитого правителя.

Дізнавшись про це обрання, Ричард поступився племінникові завойованими містами. Новий король Єрусалимський відправився в Птолеміаду, де його з захопленням зустрів народ і духовенство. Річард через нову смуту в державі, хотів повернутись в Європу. Але рішення мучило його, він не міг заспокоїтись. Всі керівники хрестоносців, зібравшись навколо короля, поклялись продовжити хрестовий похід незалежно від того, поїде чи залишиться Ричард. Після довгої бесіди з пустельником король вирішив відкласти від'їзд на наступний рік і продовжити хрестовий похід.

Ричард вдавав ніби не чує незадоволення пілігримів, але й сам був незадоволений своєю нерішучістю. Він зібрав нараду, щодо облоги Єрусалима. Думки розділились. Це не завадило напасти на багатий караван, який прямував до міста, і привівши в табір багато корів і мулів, нав'ючених цінними азіатськими товарами. Це справило ефект розгубленості серед населення священного міста, в мусульманській армії відчулось незадоволення Сладіном [5. C. 212]. Але хрестоносці цим знову не скористались.

Душевний порив Ричарда продовжити хрестовий похід залишився безплідним, надія скоро вступити до священного міста зникла, а християнська армія слабшала і поступово розпадалась.

Коли Ричарду повідомили, що ворог втупив в Яфу і вбиває християн, король в супроводі двох вершників і декількох метальників попрямував до фортеці. Він вбивав всіх, хто йому опирався. Перемога, отримана в битві була заслугою доблесті і героїзму англійського короля. Після цього Ричард відчув слабкість і відправився в Птолеміаду. Він думав лише про переговори з Саладіном, адже і християни і мусульмани були втомлені. Мир був однаково важливий для обох, тому було укладено перемир'я на три роки і вісім місяців. Доступ в Єрусалим був відкритий для християнських паломників. Володіння морським берегом від Яфи до Тіра було надано християнами. Фортецю Аскалон вирішили зруйнувати.[2. C. 130]

Перед поверненням в Європу хрестоносці, розділившись, вирушили поклонитись Гробу Ісуса Христа. В Тірі залишились лише французи, які не захотіли відвідати Єрусалим, відкритий для них Ричардом. Повертаючись додому через острів Кіпр, хрестоносці захопили владу на цьому острові та створили нову штучну хрестоносну державу - Кіпрське королівство.

2.3 Четвертий Хрестовий похід

Третій хрестовий похід не приніс християнам очікуваної слави. На початку XII ст. питання звільнення Єрусалима вже мало кого піклувало в Європі.

Папа Інокентій III, досягши 33 річного віку,і вступивши на престол, почав свою діяльність з того, що розіслав у всі краї світу свої послання з нагадуванням всім благочестивим християнам про їх священний обов'язок стосовно Єрусалиму.

Папські легати знову обіцяли відпущення гріхів і покровительство церкви всім, хто прийме хрест і озброєним стане в ряди війська Христа. Особливе покровительство було обіцяне тим, хто візьме на себе утримання воїнства [31. C. 42].

Спеціальні кружки для прийому пожертв стояли у всіх храмах. Священики повинні були через проповіді будити у своїй пастві співчуття до хрестоносців і особливо жалість до долі нещасних християн на Сході

Проповіді Інокентія III про новий xрестовий похід спочатку не мали якого-небудь значного успіху. Оттон Саксонський і Філіп Швабський оспорювали один в одного німецьку корону, і вся Німеччина була втягнена в ці міжусобиці. Не дивлячись на обіцянки і погрози карою Божою, які звертав на них папа, ніхто не прийняв хрест.

Філіп Август був під прокляттям Риму за свій незаконний союз з Агнесою Міранійською. Франція, на яку глава церкви тільки що наклав інтердикт, не могла брати участь в священному поході за звільнення християнських колоній на Сході [30. C. 150-151].

Римський двір хотів, щоб король Англії знову став на чолі нового хрестового походу. Річард на рицарському турніру в Лондоні проповідував священну війну, але сам не мав особливого бажання повторити свій святий подвиг.

Обіцянку вирушити на бій з "невірними" він давав доволі часто. Але більше жодного разу до своєї смерті не воював з мусульманами.

Священник Фульк з Нельі-не-Марні до цього часу, завдяки своєму красномовству, набув широкої популярності як серед священників, так і серед простого народу. Його проповіді розпалювали нову хвилю релігійних пристрастей з приводу Сіана і Єрусалима.

Папа Інокентій III звернув на це увагу, поклавши на Фулька місію, яку 50 років тому виконував св. Бернар. Фульк приїхав в замок Екрісюр-Ен, де були призначені збори рицарів для агітації їх на участь у цьому поході.

Серед мирських веселощів рицарства красномовство Фулька про стогін Сіона справило величезне враження. Палкі вислови священика, коли заговорив про Єрусалим, взятий в полон сарацинами, примусили рицарів забути про турнір. Багато з них забажали прийняти участь в хрестовому поході.

На зборах головних вождів хрестового походу в Комп,єні був обраний керівник священної експедиції. Їм став Тібо, граф Шампанський. На цих же зборах було вирішено вирушити в Палестину морським шляхом. Але для цього потрібні були морські судна. Тому хрестоносці відіслали шість своїх депутатів в Венецію просити у венеціанських купців кораблі і спорядження. Депутати на чолі з маршалом Шампанським після переговорів з дев'яносторічним дожем Дандоло змогли дістати кораблі для перевезення 4500 кінних рицарів, і, крім того, до них приєднались 20 тисяч чоловік піхоти. Дандоло також обіцяв надати хрестоносцям продовольство для всієї християнської армії протягом дев'яти місяців.

Крім того, дож пропонував 50 озброєних галер з умовою, щоб венеціанці отримали половину трофеїв в майбутніх завоюваннях хрестоносців.

За те, що хрестоносці вже отримали від Венеції, вони обіцяли сплатити республіки 85 тисяч срібних марок. Цей договір, який був укладений на раді дожа і патриціїв, обнародували на площі перед собором святого Марка.

Маршал Шампанський, що присутній був при цьому, закликав венеціанців мати співчуття до Єрусалиму, який знаходився під владою турок. Після його палкого виступу депутати хрестоносці, впавши на коліна і простягши руки до народу, молили про допомогу [32. C. 104]. Цим вони так розчулили народ, який зібрався на площі, що він погодився.

В Шампані смертельно захворів Тібо. Після його смерті барони обрали своїм керівником Боніфація, Маркіза Монферратського.

На весні 1202 року хрестоносці виступили в священний похід. Граф Фландрський, графи Блуаський і де Сен - Поль, маршал Шампанський і велика кількість фламандських і шампанських рицарів перейшли Альпи і прибули до Венеції. Як було раніше домовлено, хрестоносці повинні були сплатити венеціанцям 85 тисяч марок. Ці рицарі, звичайно ж , не мали таких грошей, вистачило у них заплатити одну третину суми.

Венеціанський дот, скориставшись становищем, хотів використати хрестоносців у своїх загарбницьких цілях, щоб підкорити собі місто Зару.

Керівники хрестоносців, яких влаштовувала така угода, згодні були одразу виступити. Однак багато простих пілігримів пам'ятали про священну мету цього походу і були не згодні використовувати свою зброю проти християн, замість того, щоб боротися з „невірними" [29. C. 130 - 135].

В той час, коли хрестоносці готові були до відплиття, раптово прийшла звістка про те, що Ісаак Ангел, імператор Константинопольський, був позбавлений престолу своїм братом Олексієм, осліплений і ув'язнений. Син Ісаака, втікши, прохав про допомогу монархів.

Це повідомлення дуже схвилювало керівників походу і венеціанців, але відмінити експедицію в Зару вони вже не могли. Рішення цього питання було відкладене до кращих часів. Облога і оборона Зари продовжувалась недовго і не принесла нічого, крім суперечок, що виникли між хрестоносцями.

Інокентій, незгодний з такою політикою хрестоносців, докоряв їм відступом від головної мети і просив покаятись і відшкодувати збитки, яких вони завдали своїм братам.

Більшість простих хрестоносців також були проти братовбивчої війни і розорення християнського міста. Але венеціанці зруйнували всі укріплення міста, яке вони взяли приступом.[38. C. 240].

В Зару прибули посли Філіпа Швабського для того, щоб знову просити допомоги для молодого принца Олексія. Принц - вигнанець обіцяв забезпечувати армію і флот хрестоносців продовольством потягом року, а також видати 20 тисяч марок на військові витрати. Крім того він обіцяв підкорити грецьку церкву римській і знищити всі перепони між Сходом і Заходом, зведені розколом церкви. Візантійці також готові були негайно виступити на допомогу Олексію. Відплиття флоту хрестоносців в Константинополь було призначене на весну 1203 року.

Інокентій. дізнавшись про рішення хрестоносців, звернувся до них з гіркими докорами в неправедному шляху. Папа в своєму листі до керівництва походу позбавляв їх свого благословення і погрожував Божим гнівом.

Керівники хрестоносців були щиро засмучені докорами верховного владики, але не відмовились від свого рішення. Вони намагались переконати самих себе, що перемогами зможуть виправдатись в його очах. [13. C. 68].

Візантійський імператор, який незаконно зайняв престол, не здійснив жодного кроку для того, щоб попередити готову спалахнути війну і захистити свою імперію від небезпеки. Чутки про те, що армія хрестоносців наближається до Константинополя, ніскільки його не схвилювали.

В квітні морські судна хрестоносців вирушили. Перепливши через Мармурове море, флот кинув якір 23 червня біля мису Сан - Стефано. Перед хрестоносцями постало велике місто зі своїми високими стінами і вежами. Було вирішено, що армія переправиться через протоку і висадиться на правому березі Босфору. На початку липня за сигналом труби армія сіла на судна, щоб перепливти протоку.

Візантійський імператор Олексій, який стояв з 70 тисячним військом біля підніжжя Фігового пагорбу не став чекати хрестоносців і повернувся в місто першим, ніж вони висадились на берег. Флот хрестоносців, що розбив загорожу із суден, що стояли в гавані, став навколо Константинополя. [1. C. 125 - 127].

Завоювавши Галату, хрестоносці збирались з силами, щоб напасти на Константинополь з боку моря. Воїни ворога здійснювали часті вилазки в стан хрестоносців, не даючи французьким рицарям ні хвилини спокою. Венеціанці також постійно брали участь в боях, хоч умови у них були вигідніші. Місто штурмувалось не одноразово, але безрезультатно.

Таке становище збереглось до тих пір, доки досвідчений воїн Енріко Дандоло, який вирішив показати приклад своїм молодшим товаришам, наказав висадити його на берег. Це послугувало своєрідним сигналом до атаки, і скоро вже 25 веж опинились в руках хрестоносців. Воїни Христа переслідували греків до самого міста, там вони підпалили ті будови, які знаходились біля укріплення.

Раптовий наступ хрестоносців стурбував самозваного імператора, який негайно наказав сідлати коня і готуватися до бою. Грецьке військо вийшло з трьох воріт Константинополя. Армія хрестоносців за складалась з 60 батальйонів і в чотири рази переважала за чисельністю військо латинян. Хрестоносці - французи розташувались за своїми укріпленнями в очікуванні нападу греків. Венеціанці, дізнавшись про небезпечне становище, поспішили їм на допомогу.[3. C. 88].

Імператор Олексій злякався і подав своїм військам сигнал для відступу. Цей вчинок завдав населенню міста більше страху, ніж могла б викликати битва, що не відбулась. Військо, дезорганізоване імператором, розбіглось. Сам Олексій наступної ночі здійснив втечу, забравши з собою всі скарби. Він збирався знайти притулок у якомусь віддаленому куточку імперії.

Греки, дізнавшись вранці про те, що в них нема більш імператора, відчули жах. В місті почалась паніка. Тим часом з темниці випустили сліпого Ісаака, якого народ одразу звів на престол.

До хрестоносців чутки про події в Константинополі дійшли наступного дня. Для того, щоб з'ясувати справжнє, в місто були відіслані Матьє де Морморансі, Готфрід де Віллардуен і двоє венеціанських патриціїв. Посланці переконались в тому, що на престолі дійсно сидить Ісаак. Вони привітали імператора і вимагали від нього виконання угоди, яку уклав з ними його син Олексій. Наскільки б не важко виконуваними були умови цієї угоди, Ісаак не міг не погодитись на вимоги хрестоносців. Після цього керівникам хрестоносців лишилось сповістити увесь християнський світ про чудову перемогу і виконання всіх замислів. Син Ісаака тим часом відправив папі послання, виправдовуючись за себе і хрестоносців. [19. C. 202 - 204].

Прийшов час виконувати умови угоди - сплатити християнам обіцяні гроші і оголосити про те, що грецька церква тепер знаходиться в підпорядкуванні латинської. Однак майже одразу піднялась хвиля народного опору, який був настільки могутнім, що імператор Ісаак змушений був просити рицарів не покидати Константинополь.

Пропозицію імператора було винесено на обговорення ради керівників хрестоносців. Частина з них не захотіла залишитись в Константинополі. Однак дож Венеціанський і більшість баронів розуміли, що з їх відходом держава може опинитись на межі знищення. Саме тому в підсумку було прийнято рішення відкласти вихід армії до Паски наступного року.

Народні бунти не припинялись. Щоб сплатити хрестоносцям обіцяні гроші, імператор змушений був переплавити срібний священний посуд, оздобу ікон і інші церковні речі. Це святотатство викликало новий спалах народного гніву.

Керівники хрестоносців, прислухаючись до порад латинського духівництва, вимагали, щоб константинопольські священики публічно відреклись від розбіжностей, які розділяли грецьку і латинські церкви. Грецький патріарх змушений був публічно оголосити про те, що він визнає Папу Римського Інокентія III наступником святого Петра і намісником Ісуса Христа на землі. Цей виступ формально об'єднав, а фактично ще більше роз'єднав грецьку і латинську церкви.

Незабаром після цих подій в Константинополі спалахнула страшна пожежа, що знищила половину міста.[1. C. 131]. Багато жителів Константинополя загинули, ще більше залишились без даху над головою. Знедолений народ у всіх бідах звинувачував хрестоносців і імператора Ісаака з сином Олексієм.

Між тим, навіть переплавленої церковної утворі не вистачило, щоб сплатити борг рицарям Христа. Імператор, щоб не порушити свого слова, даного керівникам хрестоносців, обклав народ новими податками, що призвело до початку страшного бунту. Осліплений гнівом людський натовп громив все на своєму шляху. Імператор Ісаак з сином не могли впоратись з народом, який звинувачував їх у зраді Богу і вітчизні. Крім того незадоволення народу підігрівав молодий принц на прізвисько Мурзуфл, що з грецької означає „людина, в якої на переноси ці зросись брови". Він був людиною хитрою, корисливою, відрізнявся ненавистю до латинян.

Ввійшовши в довіру до сина імператора, Мурзуфл переконав його розірвати стосунки з хрестоносцями, щоб піднятись в очах грецького народу. Також Мурзуфл підігрівав в народі ненависть до латинян. Не кидаючи слів на вітер молодий бешкетник зібрав загін і напав на хрестоносців, поклавши початок війні, яка в підсумку згубила імперію.

Хрестоносці знову готувались до війни, про укладення миру з греками не могло бути й мови. Греки не наважились виступити з хрестоносцями у відкрите протистояння, обмежуючись дрібними сутичками. Вони також вирішили знищити флот латинян, для чого відправили в гавань 17 кораблів з „грецьким вогнем" і палаючими речовинами.

Однак хрестоносці дізнались про наміри супротивника і відвели свої кораблі в безпечне місце. Таким чином, спроба греків виявилась безуспішною, але ще більше підігріла войовничі наміри хрестоносців. Син імператора Олексій зрозумів, що становище його погіршилось до краю, і намагався відновити дружні стосунки з хрестоносцями. Повідомити про це захотів Мурзуфл. Він вирушив в табір. А його довірені люди сіяли в місті паніку, поширюючи чутки про те, що імператор вирішив віддати Константинополь латинянам. Народ збунтувався і вирішив обрати нового імператора.

Хрестоносці під керівництвом маркіза Монфератського рушили на Константинополь, щоб захистити імператора Ісаака і його сина. Мурзуфл тим часом переконав Олексія не впускати хрестоносців і передав їм прохання залишити місто. Розлючені рицарі залишили Константинополь.[3. C. 100].

В місті почалось повстання. Мурзуфл заманив Олексія в темницю і дав йому отруту. Потім він послав до керівників хрестоносців, які нічого не знали про смерть Олексія, гінця з запрошенням у палац від імені Олексія. Насправді Мурзуфл хотів покінчити з керівниками хрестоносців, щоб дезорганізували армію і вигнати ворогів з імперії.

Тим часом народ оголосив імператором Мурзуфла. Керівники хрестоносців трохи не потрапили в пастку і в останню хвилину були зупинені Даидоло, який запідозрив щось неладне.

Незабаром до хрестоносців дійшли чутки про те, що Олексій отруєний. І імператор Ісаак помер від горя. Керівники були незадоволені зрадою Мурзуфла і вирішили негайно оголосити йому війну. Мурзуфл почав укріпляти місто. Щоб мати підтримку народу і утримувати армію, він наказав конфіскувати майно в багатих міщан.

Майже щоденно грецькі загони здійснювали вилазки в стан хрестоносців.[39. C. 103].

Керівники хрестоносців не гаючи часу, готувались до взяття Константинополя. Враховуючи поради венеціанців, вони вирішили напасти на місто з моря. Не дивлячись на чисельну перевагу і краще озброєння, перший натиск хрестоносців був відбитий.

Наступні два дні пішли на те, щоб відремонтувати машини для облоги і судна. 12 квітня був другий наступ з моря, наслідком якого стало взяття Константинополя. Мурзуфл втік з поля бою, залишивши Константинополь на розграбування хрестоносцями.

Греки обрали нового імператора. Феодора Ласкаріса, але той виявив, що захищати місто нікому.

Хрестоносці все руйнували і палили на шляху. Вони пожаліли мирне населення. яке просило пощади. Але мародерство і грабування храмів досягли небувалого розмаху. Єдиною уцілілою спорудою в місті залишився храм імператора.[1. C. 161 - 167].

Палац слугував притулком жінкам знатних родів. Серед них була дружина Ісаака - Маргарита, а також Агнеса - дочка французького короля і дружина двох імператорів. Вони молили хрестоносців про пощаду.

Розграбувавши місто, латиняни вирішили обрати правителя. Імператорському корону пророкували двом претендентам - Енріко Дандоло, маркізу Монфератському і Балдуїни. Графу Фландрському. Було вирішено, що новим імператором стане Балдуїн.

Всі важливі посади при дворі були розподілені між баронами і іншими знатними учасниками Хрестового походу. Всі завойовані землі розділили між венеціанцями і французами. Землі, що знаходились на іншому боці Босфору, разом з островом Кандіей, були об'єднані в королівство і віддані Маркізу Монферратському. Граф Блуаський прийняв титул герцога Нікейського і Вінійського. Йому дістались азіатські провінції.[35. C. 198 -199]. Так виникла Латинська імперія - третя штучна хрестоносна держава.

Після коронації новий імператор Балдуїн написав папі. Повідомивши його про перемоги, даровані хрестоносцям Богом. Балдуїн також виражав в листі смирення та велику покірність перед Папою Інокентієм. Однак перемоги хрестоносців і покірність керівників не до кінця згасили гнів папи. Інокентій все ще дорікав рицарям Хреста тим, що вони надали перевагу багатств перед священним обов'язком звільнення християнських святинь. Також папа не міг пробачити хрестоносцям безчинств, які вони творили в Константинополі серед християнського населення. Інокентій наполегливо нагадував керівникам хрестоносців про їх обіцянку надати допомогу християнам Святої землі.

Грецьке населення, не бажаючи знаходитись під короною латинян, прагнуло створити свою власну державу. У хрестоносців не вистачало сил для того, щоб зберегти цілісність імперії. То тут, то там на території переможеної, але не підкореної Візантії виникали маленькі князівства і держави.[16. C. 76]. Грецькі князі прагнули відібрати один у одного жалюгідні залишки імперії. Французькі хрестоносці залишили Константинополь, щоб вступити у володіння тими містами, які їм дістались після розподілу завойованих земель. Однак жителі цих міст зовсім не раді були хрестоносцям, а тому їм доводилось знову відвойовувати те, що вже одного разу завоювали. На завершення до всього між рицарями Хреста почались непорозуміння. Нова імперія неминуче наближалась до своєї загибелі. Хрестоносці не лише позбавили греків їх майна, вони забрали в них віру. Балдуїн відкрито презирав греків, яким навіть не дозволено було вступати в армію нової імперії. До того ж імператор не захотів бачити в числі союзників болгар, зробивши їх своїми ворогами [14. C. 339].

Все це призвело до виникнення змови греків з болгарами. Повстання охопило всю Фракію. Хрестоносцям довелось захищати недавно створену імперію. Але тепер сили були надто нерівні, і прийшов чорний день, коли сам імператор Болдуїн потрапив у полон до болгар.

Полон імператора посіяв паніку в рядах хрестоносців. Багато з них скоріше на венеціанських кораблях відправились на захід, щоб донести звістку про те, що Латинська імперія знаходиться на краю загибелі. Однак ніякі проповіді більше не могли переконати населення Франції, Італії і Фландрії взятись за зброю і прийти на допомогу терплячим поразки рицарям Хреста.

Більшість керівників хрестоносців впали на полі битви. Загинув Дондоло, в полоні помер Балдуїн. Скоро і Боніфацій отримав в одному з походів смертельну рану. Латинська імперія припинила своє існування, розпавшись на багато незалежних держав. Так плачевно закінчився четвертий хрестовий похід.[29. C. 178].

Отже, можна зробити висновок, що і всі разом взяті другий, третій і четвертий похід не дали бажаних наслідків, навіть було втрачено те, що здобули рицарі - хрестоносці в результаті першого хрестового походу. Особливе значення мав четвертий хрестовий похід, який показав справжні цілі хрестоносного руху, адже саме в цьому поході хрестоносці знищили християнську державу - Візантію, яка ніяким чином не загрожувала Західній Європі. Цей похід продемонстрував на практиці, що головним мотивом походів на Близький Схід були грабіж та жага збагачення, а не звільнення Гробу Господнього.

РОЗДІЛ III. ХРЕСТОНОСНИЙ РУХ У XIII СТОРІЧЧІ

3.1 П'ятий хрестовий похід

Папа Інокентій II не відмовився від ідеї нового хрестового походу. Він зібрав у Римі загальний собор, на якому вимагав від усіх віруючих молитов, від військових-подвигів, від багатих-пожертв, від морських міст -кораблів, від військових - подвигів і самопожертви. Справедливості заради слід відмітити , що сам папа обіцяв зробити найбільші пожертви. Папські легати були відіслані у всі християнські держави. Вони повинні були переконувати віруючих в необхідності прийняття хреста.[24,C.190].Першим пожертвував на хрестовий похід сорокову частину своїх удільних доходів король Франції Філіп Август, багато хто взяв з нього приклад. Наступним прийняв хрест король Іоан, який на той час воював з баронами і сподівався отримати благословення папи і покровительство церкви.

Німецький король Фрідріх також обрядився в одяг пілігрима для того, щоб догодити папі і отримати його підтримку у війні, яку він вів проти Оттона Саксонського. Ще одним монархом, що прийняв хрест, став угорський король Андрій II так і не довелось закінчити почату справу. Не закінчивши підготовки Хрестового походу він помер. Його справу з меншою наполегливістю продовжив Папа Гонорій III.

Незабаром угорський король Андрій, герцог Баварський, герцог Австрійський Леопольд і велика кількість багатотисячного війська вирушила на Схід, розпочавши П'ятий хрестовий похід.

В Спальто хрестоносців вже чекали кораблі венеціанців, а також судна із Зари. Багато рицарів випередили угорського короля. До Птомілеади також прямував кіпрський король зі своїм військом. З часів Третього хрестового походу хрестоносці не мали такого величезного війська.

В Палестині тим часом вирував страшний голод, який штовхав хрестоносців на розбій і грабіж. Щоб стати на заваді безчинства і зберегти в армії хоч якусь подібність дисципліні, керівники вирішили прискорити наступ на ворога і здійснити напад на Наплуську область і Верхню Галілею. Проти хрестоносців виступали Малік - Аділ, але сили були явно нерівні. Хрестоносці примусили мусульман тікати. Армія хрестоносців повернулась в Птолеміаду і там очікувала сигналу до подальшого наступу. [30. C. 380].

Для початку було вирішено захопити фортецю на горі Фавор, яка колись була збудована за наказом Саладіна. Армія під градом стріл ворога в бойовому порядку переслідувала мусульман до самої фортеці. Одразу після цього почалася облога.

Після ряду приступів мусульманський гарнізон був на грані того, щоб здатися. Але тут відбулося таке, чому до цих пір не знаходять пояснення історики. Непереможна, могутня армія хрестоносців з жахом тікала від стін фортеці, хоч ніяких причин для цього нібито не було.[32. C. 120].

Керівники хрестоносців були вражені і пригнічені тим, що відбулося. Вони не посміли повернутись в Птолеміаду і відвезли армію хрестоносців до Фінікії, де битись були ні з ким. Зате настала зима, яка завжди приносила воїнам Христа лише страждання. Хоча в армії хрестоносців було три королі, ніхто з них не командував нею.

Іоан, король Єрусалимський, розпоряджався тільки своїми рицарями і баронами Святої землі, король Угорщини так і зумів здобути авторитет серед хрестоносців. Вже через три місяці свого перебування в Палестині він думав лише про те, об повернутись додому. Король Кіпрський захворів і помер перед самим своїм від'їздом на батьківщину.

Незабаром після цього король Угорщини вирішив повернутись додому. До Птолеміади ж продовжували прибувати хрестоносці з Франції, Голландії, Німеччини. Всі вони потрапляли під керівництво герцога Леопольда, короля Єрусалимського Іоана і Вільгельма, графа Голландського. Отримавши могутнє підкріплення, хрестоносці вирішили перенести воєнні дії на березі Нілу.

На початку весни 1218 року армія хрестоносців виступила з Птолеміади. На кораблях воїни Хреста досягли Домієтти і розташувались табором на лівому березі Нілу на безплідній рівнині.

Хрестоносцям виявив жорсткий опір Мелік аль - Каміл, син султана аль - Аділ. Доки генуезький флот намагався розгромити в гирлі річки єгипетські кораблі, хрестоносці взяли в облогу Дамієтту. Облога продовжувалась майже півтора року. Впало місто тільки в листопаді 1218 р.[6. C. 149].