Але ця оборонна інтерпретація хоч і змодифікованих елементів соціалізації, занесених з чужого поля, з «полону абстрактного політичного мислення» частини української інтелігенції, всупереч українській дійсності, не могла злагодити оспорювань прийнятого з поспіхом земельного закону Центральної Ради й пізніших проти нього закидів.

Таким, чином можна зробити наступні висновки. 9 січня 1918 року Центральна Рада проголосила IV Універсал -- акт суверенності й незалежності Української Народної Республіки. Новий земельний законопроект, як те і обіцяв IV Універсал, був винесений на розгляд 9-ї сесії ЦР, яка працювала з 15 по 25 січня 1918 р. з перервами у Києві.

18 січня (31 н. ст.) був прийнятий Земельний закон, який вивласнював без викупу не лише нетрудові землі, але й касував загально всяку й селянську (громадську, подвірну й індивідуальну, земельну власність) не лише на деякі надільні, але й на прикуплені частки. Хоч у законі не було згадки про соціалізацію, але тенденції її помітні

3.2 Події і спроби провадження в життя аграрної політики

Важко говорити про громадсько-політичний резонанс закону про землю взимку 1918 р. Наступного дня після закриття 9-ї сесії ЦР змушена була терміново залишити Київ, до якого рвалися, поливаючи місто гарматним вогнем, більшовицькі загони. Якийсь час вона (фактично лише частина членів Малої ради) та уряд перебували в Житомирі, Коростені, Сарнах, потім знову у Житомирі, з якого тільки на початку березня повернулися до Києва. Увесь цей час земельне питання практично не піднімалося на засіданнях уряду і зводилося до епізодичних нагадувань про схвалення земельного закону. 29 січня 1918 р. уряд ухвалив надрукувати земельний закон у «Віснику УНР» та окремими відбитками, але чи ця постанова була виконана, незрозуміло. [40, 103].

Проводити в життя земельний закон Центральній Раді не довелося, бо війна з більшовиками охопила велику частину просторів України. Більшовики брали несвідомі маси, що їх попередній режим утримував на низькому культурному рівні, не законом, а гаслами: «Грабуй награбоване», «Земля селянам, фабрики робітникам» і т. д. Для них найважливіше було підірвати всякий лад, що його намагалася заводити противна, хоч би яка революційна у своїх соціальних прагненнях сторона, та не дати себе нікому випередити в соціально-політичній революції й боротьбі за владу та за завоювання мас. Для селянства найважливіше було придбати землю з вивласнених великих маєтків. Більшовицька окупація зимою 1917-18 року насамперед захопила смуги Лівобережної й Південної України, де поряд з великою земельною власністю й великою хутірською селянською (козачою), великий відсоток селянської землі був у громадському землеволодінні, розділеної в користування дрібним селянським господарствам. Головною метою більшовицької соціальної програми на селі було використати соціальний конфлікт не лише між великою і селянською власністю, але й між: самим селянством.

На початку революції в боротьбі за владу більшовики не мали власної докладніше оформленої програми земельної реформи. Вони стояли в аграрній справі на тих позиціях, які тільки побіжно вказували Маркс і Енґельс. Багато років вони вели боротьбу з своїми противниками, російськими соціалістами-революціонерами проти общини й її концепції соціалізації землі. Ще в квітні 1917 року на партійній конференції й у своїх статтях Ленін підкреслював вимогу націоналізації землі. Але з приходом до влади, зараз на другий день після перевороту, більшовики проголосили в декреті 8 листопада 1917 року запозичену від соціалістів-революціонерів аграрну програму про соціалізацію землі.[39, 143] Бо й так основний її принцип (звична на території корінно російських земель община з зрівнювальним способом користування) був ближчий для їх дальших цілей, ніж господарство хоч би тільки споживчої чи невеликої трудової норми з індивідуальною чи подвірною земельною власністю.

III Універсал Центральної Ради ухвалював організацію земельних комітетів, а Генеральний Секретаріат пізнішою окремою інструкцією доручав їм перебирати в своє завідування землі й господарства, які за постановами земельного закону підпадали під вивласнення. Але земельні комітети, вибрані з поспіхом серед тривожних настроїв і революційного безладдя, складалися часто з елементів випадкових і нездатних упоратися з трудними для них завданнями. Зимові воєнні операції й переходи більшовицьких частин, їх постої по великих маєтках руйнували звичайно залишене без опіки господарське й домашнє устаткування та сприяли й помагали широкій реалізації гасла: «Грабуй награбоване». Самовільні захоплення й знищення продовжувалися до весни, коли наближалася пора приступати до сільськогосподарських робіт. У руках селян опинилося чимало живого і мертвого реманенту з поміщицьких дворів. Але тут слід зауважити, що вже в час війни через брак робочої сили, мобілізованої до війська, великі власники не могли впоратися з загосподаренням своїх земель і значну частку (ще більшу, ніж: до війни) відступили селянам, чи то в формі оренди, чи винагороди за працю.

Під кінець лютого 1918 року Центральна Рада повернулася до столиці, що її були зайняти більшовики. Уряд (кабінет В. Голубовича) був тоді в більшості в руках українських соціалістів-революціонерів Міністром земельних справ став М. Ковалевський. У середині березня міністр внутрішніх справ П. Христюк розіслав земельним комітетам обіжник, який закликав, щоб розібране з економій майно (яке за закликом мало залишатися власникам) було їм повернене, щоб живий і мертвий реманент був переданий назад туди, звідки його забрано. Обіжник закликав земельні комітети допильнувати припинення всяких лиходійств і селянських розрухів.[28, 248]

Але наладнати зруйновану адміністрацію в країні було дуже важко через брак національно свідомих і вірних справам української державності фахових сил, та ще й при дальших протидіях численних ворожих сил, не прихильних державному відродженню України. З одного боку, зусилля Центральної Ради наводити лад підривали залишені численні більшовицькі агенти та їх спільники -- російські соціалісти-революціонери, які добре розумілися на підступах в організації селянських розрухів і аграрного терору та провокаціях. Їм тихо й явно сприяли російські й русофільські залишки колоніального дореволюційного режиму, як ті, що були за ліберально-буржуазну революцію, так і реакційні елементи (опріч місцевих, також і ті, що стовпилися на Україні, тікаючи від терору більшовиків з голодних російських столиць і міст). Було не без участи й агентів Антанти, які вели далі війну й протидіяли загрозливим їй наслідкам Берестейського договору. З другого боку, з приходом австрійських і німецьких військ на Україну піднесла голову аграрна реакція, яка знаходила легкий доступ до штабів окупаційних залог, зокрема австрійських, серед яких великі власники, наприклад, на Правобережжі польські магнати, мали добрих знайомих і протекцію. В незавидній позиції проти тих протидій і встрявання чужих сил опинилася не лише Центральна Рада та її уряд, а й ті кола української інтелігенції, які не погоджувалися з земельною соціальною політикою Центральної Ради, та кола того українського селянства й більших землевласників, які були прихильні власному державному будівництву України, але противилися такому полагодженню земельних справ України, яке накреслив земельний закон Центральної Ради.

Берестейська мирна угода, прихід німецьких та австро-угорських військ в Україну не тільки допомогли ЦР повернутися у Київ і зберегти себе в якості репрезентанта УНР, а й істотно змінили соціально-політичну ситуацію в країні. Українські політики, запрошуючи іноземне військо в Україну, наївно розраховували, що воно йде виключно як допомога у боротьбі з більшовиками, що ці військові контингенти будуть складатися з галицьких січових стрільців та дивізій, сформованих з українців-військовополонених насамперед, а вже потім - німецьких військ, що вони не будуть мати якогось помітного впливу принаймні на внутрішню політику уряду УНР.

Однак насправді все склалося інакше. Присутність військ Німеччини та Австро-Угорщини на українській землі досить сильно вплинула на суспільні настрої. Виступаючи 9 березня у Малій раді, її член М. Чечель зазначив що прихід німців вніс тривогу у настрій людності: «Селяни почали опасатися чи не будуть скасовані всі ті здобутки, які нам принесла революція. З другого боку, поміщики і багатії почали підводити голову, і навіть багато з них почали плекати надію, що земелька тепер для селян пропаде...» [31, 327]

ЦР відреагувала на ці настрої відозвою від 11 березня, в якій намагалась їх спростувати: «Українська Центральна Рада як проголосила своїм Четвертим Універсалом незалежність і самостійність Української Народної Республіки, так при тій самостійності й незалежності стоїть і буде їх боронити від усякого замаху. Як віддала вона всю землю робочому народові земельним законом, так на тім вона і стоїть. Закони, видані на користь робочих, і далі будуть в силі» [23, 48]. У незмінності курсу ЦР був особливо твердо переконаний М. Грушевський. Виступаючи на урочистому засіданні Малої ради 20 березня 1918 р. з нагоди першої річниці створення УЦР, свій виступ він завершив наголосом на тому, що «у своїй діяльності Центральна Рада завжди мала єдиний критерій, єдиний компас, це - інтереси трудящих мас...» [4, 49]. Послідовність даної позиції мала бути продемонстрована аграрною політикою ЦР, яка наголошувала в своїх заявах про неухильне проведення січневого закону в життя.

У березні Рада народних міністрів принаймні двічі заслуховувала інформацію міністра земельних справ про ситуацію на селі і стан засіву полів. У середині квітня при міністерстві розгорнув роботу Всеукраїнський земельний комітет, який координував роботу місцевих земельних комітетів. До роботи на селі активно підключилась Селянська спілка, що поновила свої структури. 24 березня у Києві відбулося засідання ЦК спілки, яке визначило першочерговість її завдань. Насамперед передбачалося об'єднати селянство простими зрозумілими гаслами, визнано необхідним скликання селянських з'їздів, роботу інструкторів на місцях та випуск селянських газет.

Упродовж березня-квітня організаторам селянської спілки вдалося провести близько 14 повітових селянських з'їздів, інформація про які друкувалася в «Народній волі». Всі вони, як правило, підтримували в своїх постановах політику ЦР, ідею соціалізації землі та земельний закон 18 січня 1918 р.

Між тим час розкидати каміння минув, а зібрати його за допомогою такого закону було непросто. Закон був досить радикальним, тож не міг сприяти стабілізації політичного становища в нових умовах, не викликав він симпатій і у командування німецьких та австро-угорських військ, що розглядали Україну передусім як джерело додаткової сировини та хліба, які вкрай були необхідні членам Четверного союзу для продовження війни.

Спочатку командування німецьких і австро-угорських військ декларувало своє невтручання в українські справи. Воно активно вивчало український уряд, намагалось схилити його до поміркованих дій. М. Ковалевський, який у березні-квітні 1918 р. очолював об'єднане міністерство земельних справ та харчування, пізніше згадував про дві розмови з приводу земельної реформи, які він мав з німецьким послом в Україні бароном А. Муммом фон Шварценштайном та його радником Мельхіором. Німці висловлювали тривогу з приводу дрібної парцеляції великих маєтків, що, на їх думку, повинно було сильно позначитися на продуктивності сільського господарства. Ще більше вони не могли зрозуміти, чому земля переходить до селян без викупу. На думку німчів, селяни мусили викупити землю, від чого українська держава отримала і фінансовий, і політичний зиск. Шляхом продажу землі держава могла б стабілізувати свою фінансову систему, а поряд з цим не створила б собі політичну опозицію з боку земельних власників. Із цих розмов М. Ковалевський виніс лише здивування «цинізмом німецьких фінансових дорадників» [29, 216]. Він вважав, що німці зовсім не розуміли української дійсності, того, що Україна пережила глибокий революційний процес. І незаможне селянство, розгромивши поміщицькі маєтки, не поспішало з демонстрацією акцій у підтримку ЦР, з іменем якої пов'язувало прихід німців в Україну. Полковник В, Петрів, який на чолі українського військового підрозділу провів січень- лютий на Київщині та Волині, виніс враження, що село «було примушене само творити нове життя, само розв'язувало і аграрне питання, і питання самоврядування, і охорону влади, і т.д. Село неначе потонуло в анархії перерозподілу, замкнулося й жило своїм життям, відгородившись від решти світу створеною власноруч самообороною.

Лінія урядової політики, позначена насамперед лівим аграрним законодавством, дедалі більше наштовхувалась на опозицію в стінах Педагогічного музею. Помірковані члени Малої ради на чолі з М. Поршем розробили проект змін до земельного закону, який мав бути внесений на розгляд УЦР.

Загострення стосунків УЦР з німецьким командуванням, невдоволеність громадської думки, що весь час зростала, і особливо приїзд делегації з Лубен посіяли сумніви й серед частини есерівської партії. Є. Чикаленко, 12 квітня занотовуючи до щоденника враження від відвідин Києва селянською депутацією, між іншим записав і таку фразу; «Есери вже підбивають есдеків, щоб вони підняли у Центральній Раді мову про незайманість участків менше 40 десятин, бо їм незручно йти самим проти себе, а вони голосуватимуть за есдецький законопроект» [4, 49].

Підготовлений М. Поршем проект змін до земельного закону був винесений на обговорення спільного засідання Центральних Комітетів УПСР та Всеукраїнської Селянської спілки. Доповідь робив член ЦК УПСР М. Салтан, який вважав за можливе прийняття проекту М. Порша. Після доповіді розгорілася жвава дискусія, підсумки якої підбив М. Грушевський. За визначенням М. Ковалевського, він був рішуче проти будь-яких змін в аграрному законодавстві. Аргументував свою безкомпромісність голова УЦР двома причинами. Передусім він вважав, що Українська революція «була справою головним чином селянських мас, і гаслом цієї революції була націоналізація землі і поділ цієї землі між селянськими громадянами». По-друге, М. Грушевський вважав аморальним відступитися від ідей, які були закладені в ІІІ і IV Універсали ЦР, «відмовитись від того, що ми обіцяли народові» [5, 137].

Непоступливість М. Грушевського зняла питання розгляду поправок до земельного закону у Малій раді. Проте в уряді однозначності не було, він перебував під постійним тиском німецького командування. [31, 331]. В останні дні квітня 1918 р. було вочевидь, що уряд УНР та ЦР потрапили в політичну ізоляцію і втратили вплив в Україні. Німцям вдалося досить легко організувати державний переворот, який вони здійснили 29 квітня руками генерала П. Скоропадського, в спішному порядку проголошеного гетьманом України.

Отже, з українських партій, які сформувалися впродовж 1917 року, але не були зовсім представлені в Центральній Раді, або лише індивідуально й настільки, що не могли мати впливу на її політику, виступили на початку 1918 року в обороні принципу приватної земельної власності головне дві, згадані в попередньому розділі -- Українська демократично-хліборобська партія й «Союз земельних власників».

Розроблена Центральною Радою аграрна програма виявилася недосконалою перш за все в теоретичному плані, а про її реалізацію доводиться говорити лише умовно, адже при бездіяльності уряду селяни проводили свою земельну реформу.

Висновки

В зв'язку з тим, що земельне питання займало чільне місце в Україні, Генеральний секретаріат УЦР своїм першочерговим завданням вважав розробку плану земельної реформи для її «внесення на Українські Установчі збори, які мали остаточно вирішити земельну справу». Першим генеральним секретарем земельних справ УЦР був обраний громадський і політичний діяч, вчений-економіст, (до 1917 р. -- організатор кооперативних товариств) Б.М.Мартос, який був одним із авторів проекту земельного закону УЦР від 18 січня 1918 р.

Чергову резолюцію про соціалізацію землі було прийнято на VIII сесії УЦР, те саме закріплювалось у III Універсалі, де проголошувалось скасування права власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі нетрудових господарств.

Після жовтневої революції 1917 р. продовольчі справи погіршувались з кожним днем. Генеральний секретаріат УЦР оцінив становище як смертельно небезпечне і хліб проголосив власністю УНР з забороною торгувати ним приватним особам. Погіршувало ситуацію зволікання з проведенням земельної реформи. 16 січня 1918 р. в періодиці з'явилося звернення секретарства земельних справ до українського селянства, селянських спілок, земельних комітетів, кооперативних і просвітніх товариств за підписом головного секретаря народних земельних справ Б.Зарудного, в якому напередодні прийняття Тимчасового земельного закону акцентувалась увага на його необхідності для вирішення кагальних проблем УНР.

Тимчасовий земельний закон УЦР затвердила. 18 січня 1918 р. Основні його положення відповідали вимогам Всеукраїнського селянського з'їзду і Третього універсалу щодо власності на землю, води, ліси і надра, які до скликання Українських Установчих зборів взяла під свою опіку Центральна Рада. Міськими землями розпоряджались органи місцевого самоврядування, іншими -- сільські громади, волосні, повітові і губернські земельні комітети. Головним їхнім завданням було забезпечення прав громадянам на користування землею, охорона природних багатств від виснаження, вживання заходів щодо збільшення цих багатств.

Земля надавалась для загально громадського користування, під оселі і будівлі окремим особам, товариствам, громадським установам, розміщення торговельних і промислових підприємств та для т.зв. приватнотрудового господарювання, яке мало вестись власною працею окремими особами, сім'ями або товариствами. Користування землею проголошувалось безкоштовним, оподаткуванню підлягали лише землі, надані понад встановлену норму, а також надприбутки, які залежали від родючості земельної ділянки, її розташування стосовно торговельних центрів та шляхів, інших соціально-економічних умов, що не залежали від праці землекористувачів. Право користування землею могло переходити у спадщину, а строки встановлювалися сільськими громадами і товариствами на підставі правил, затверджених земельними комітетами згідно з законами.

Проголошення Четвертим універсалом повної незалежності України М.Грушевський розглядав як тверду підставу «забезпечення нашої державності й нашого соціального будівництва, котрого йде від нас робочий народ». Пояснюючи історичну необхідність української самостійності, він одним з мотивів такого кроку Центральної Ради називав «необхідність повної свободи в упорядкуванні соціальних, економічних і фінансових справ України». 9 лютого 1918 р. представники Центральної ради підписали мирний договір із центральними державами. За ним Німеччині та Австро-Угорщині надавалася можливість використовувати сировинні та продовольчі ресурси України. У Бресті була досягнута усна домовленість про оплачування збройної допомоги Центральній раді з боку Четверного союзу українським хлібом. Окупанти розробили і здійснювали в Україні загарбницьку воєнно-економічну політику, яка повинна була не лише забезпечити термінові потреби Німеччини та Австро-Угорщини в українському хлібі та промисловій сировині, а й переслідувала далекосяжнішу мету -- назавжди перетворити Україну на свій аграрний придаток і навічно закріпити її за собою. Після повернення разом з німецькими військами в Україну Центральна Рада не відмовилася від попереднього свого курсу на проведення соціалістичних перетворень, хоч цей напрям був уже дуже дискредитований більшовиками за короткий час свого правління. Проголошуючи незмінність старого курсу, Центральна Рада, за словами М.Грушевського, не врахувала, «яке велике витверезіння воно принесло і як багато людей позбулося соціалістичних ідей».

Позиція М. Грушевського була дуже жорсткою і непоступливою особливо в питаннях аграрної реформи. Після приходу німецького війська почався рух серед заможного селянства в оборону власності на землю. 25 березня 1918 року в Лубнах відбувся з'їзд, організований партією хліборобів-демократів. На цьому з'їзді зібралося біля 2000 селян, які ухвалили резолюцію такого змісту:

1) засудити політику Центральної Ради в аграрному питанні;

2) вимагати повернення їм права на землю та збирати інвентар;

3) передати землю (понад певною нормою) в оренду селянам;

4) забезпечити рівні права соціалістам і несоціалістам і вимагати ввести до Центральної Ради представників всіх хліборобів.

Вислані з'їздом до Центральної Ради делегати нічого не добилися. Голова УЦР навіть не прийняв їх і не збирався приймати, як і змінювати курс Уряду. «В кожній справі, в кожній реформі чиїсь інтереси терплять», -- писав пізніше М. Грушевський.

Під час підготовленого з допомогою німецької окупаційної адміністрації перевороту генерала П.Скоропадського було ліквідовано Українську Народну Республіку, розігнано Українську Центральну Раду і скасовано мандати обраних демократичним шляхом на більшій частині території УНР депутатів Українських Установчих зборів.

Список використаних джерел і літератури

Джерела:

1. Бап'єр М. Причини аграрної революції па Україні і шляхи до розв'язання аграрної справи. - К. - Відень, 1920. - 23 с.

2. Винниченко В. Щоденник. 1911-1926. - В 2-х т. - Т. 1. - Едмонтон; Нью-Йорк, 1980 - 380 с.

3. Винниченко В. Відродження нації. В 3-х т. - Т. 3. - Київ; Відень, 1920. - 186 с.

4. Витанович І. Аграрна політика українських урядів 1917-1920. - Мюнхен-Чикаго, 1968. - 69 с.

5. Грушевський М. Спомини.// Київ. - 1989. - № 8. - С. 137.

6. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. - Т. 1. - Доба Центральної Ради. - Нью-Йорк, 1954. - 394 с.

7. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. - Т. 2. - Українська Гетьманська Держава 1918 року. - Нью-Йорк, 1954. - 286 с.

8. Лебедь Д. Роль крестьянства в украинской революции.// Звезда-Зоря. - Екатеринослав, 1921. - № 29.

9. Качинский В. Социализация сельского хозяйства на Украине. - К., 1919. - 29 с;

10. Клушній Г. В боротьбі за селянство. Земельне законодавство контрреволюційних урядів за час революції на Україні. - Харків, 1926.

11. Мицюк О. Як боролося українське селянство за землю. - Львів, 1921.

12. Павло Скоропадський: Спогади (кінець 1917 - грудень 1918) - К.: Київ - Філадельфія, 1995. - 493 с.

13. Україна у XX столітті. Збірник док. і матеріалів. - К., 2000. - 286 с.

14. Український національно-визвольний рух. Березень - листопад 1917 року: Документи і матеріали. - К., 2003. - 286 с.

15. Українська Центральна рада: Документи і матеріали: У 2-х томах. Т.1: 4 березня-9 грудня 1917р. - К.: Наукова думка. - 1997. - 589с.

16. Українська Центральна рада: Документи і матеріали: У 2-х томах.Т.2: 10 грудня 1917 р. - 29 квітня 1918 р. - К.: Наукова думка. - 1997. - 423 с.

Монографії та статті:

17. Бойчик О.Д. Історія України. - К., 2002.

18. Верстюк В.Ф. Велика російська революція //Сучасність. - 1998. - №1. - С.84-90.

19. Верстюк В.Ф. Центральна Рада в модерній історії України (до 80-річчя проголошення IV Універсалу УЦР) // Сучасність. - 1998. - №1. - С.91-98;

20. Витанович І. Аграрна політика українських урядів років революції й визвольних змагань (1917-20).// Український історик. - 1967. - №3-4. - С.5-60.

21. Ганжа О. Українське селянство у боротьбі проти тоталітарного режиму.// Історія України. - 2000. - №45.

22. Геращенко Т. Українська народна громада.// Укр. консерватизм і гетьман рух. - К. 2000. - 318 с.

23. Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. - К.: Либідь, 1996. - 296 с.

24. Грушевський М.С. Новий період історії України за роки від 1914 до 1919. -- К.: Либідь, 1992. - 42 с.

25. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. Т. 1: Доба Центральної Ради. - Нью-Йорк: Б.в. - 1954. - 458 с.

26. Зайцев Ю. Історія України. - Льві, 1996.

27. Захарченко П. Селянська війна в Україні: рік 1918. - К., 1997. - 368 с.

28. Звєряков М.І. Шокова модель трансформації економіки України та її наслідки.// Трансформація моделей економіки України. - К., 1999. - 286 с.

29. Злупко С.М. Економічна історія України. - К.: Знання, 2006. - 368 с.

30. Історія України / Під ред. В.А. Смолія. - К.: Альма-Матер, 1997. - 628 с.

31. Історія України./ Під ред. Смолія В.А. - К., 1997.

32. Історія українського селянства: Нариси в 2-х т. Т.1/ Відповід. ред. В.А. Смолій. - К.: Наукова думка, 2006.- 632 с.

33. Історія Української РСР. - К., 1979.

34. Історія Української РСР. - У 8-ми т. -10 кн. - Т. 5. - К., 1977. - С. 147.

35. Король В. Історія України. - К., 1995.

36. Ксензенко Н.И. Революционные аграрные преобразованния на Украине. - Харьков: Вищ. школа, 1980. - 144 с.

37. Кульчицький С.В. Українська Держава часів гетьманщини.// Український історичний журнал. - 1992. - № 7-8. - С.60-79.

38. Кульчицький С.В., Шаповал Ю.І. Новітня історія України. Підручник для 10 кл. - К., 2003. - 424 с.

39. Марочко В.І. Українська селянська кооперація. Історико-теоретичний аспект (1861-1929). - К.: Знання, 1995. - 224 с.

40. Нолл В. Трансформація громадянського суспільства: Усна історія української селянської культури 1920-30 років/ Центр досліджень усної історії та культури. - К.: Родовід, 1999. - 559с.

41. Осипов В.И. Украйна XXI. - Одеса, 2001. - 284 с.

42. Політична історія України. ХХ століття: У шести томах. Т.2: Революції в Україні: політико-державні моделі та реалії (1917-1922)./ Кер.тому В.Ф. Солдатенко; Авт.тому В.Ф. Верстюк, В.Ф. Солдатенко. - К.: Генеза, 2003. - 488 с.

43. Полонська-Василенко Н. Історія України,1900-1923 рр.- К.: МП "Памятки України", 1991. - 136 с.

44. Полонська-Василенко Н. Історія України. В 2-х т. Т.2. - К., 1995.

45. Полонська-Василенко Н.Д. Історія України:У 2-х т. Т. 2.Від середини ХVІІ століття до 1923 року. - -К.:Либідь, 1995. - 606с.

46. Ситник В.П. Трасформація АПК України в ринкових умовах. - К., 2002. - 248 с.

47. Солдатенко В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія. - К.: Либідь, 1997. - 264 с.

48. Субтельний О. Украина: история. - К., 1994.

49. Сусоров С.В. Аграрне питання в Україні: причини, прояви, шляхи розв'язання (кінець ХІХ - початок ХХ ст.). - Херсон, 1997. - 186 с.

50. Турченко Ф.Г. и др. Новейшая история Украины. Ч. 1. (1917-1945 гг.). - К.: Генеза, 1995.

51. Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Підручник. - К., 2003. - 488 с.

52. Турченко Ф.Г., Панченко П.П. Історія України: ХХ століття. - К., 1996.

53. Удовиченко О.І. Україна у війні за державність. - К.:Україна, 1995. - 206 с.

54. Украина в 1917-1921 гг. : Некоторые пробл. истории./ Отв. ред. Ю. Ю. Кондуфор. - К.: Наук. думка, 1991. - 278 с.

55. Українська революція і державність (1917-1920рр.)/ Уклад. А. Л. Панова, В. Ф. Солдатенко,Л В.Бєляєва та ін. - К.: Б. в., 2001. - 808 с.

56. Хмель И.В. Аграрные преобразования на Украине. 1917-1920 гг. - К.: Рад. школа, 1990. - 128 с.

57. Хміль І. В. Аграрна революція в Україні: березень 1917 - квітень 1918 рр. - К., 2000. - 90 с.

58. Хміль І.В. На шляху відродження української державності. - К.: Інститут історії України АН України, 1994. - 62 с.

59. Хміль І.С Трудяще селянство України в боротьбі за владу Рад. - К., 1977. - 108 с.

60. Царенко О.М., Захарчук А.С. Економічна історія України і світу: Навчальний посібник. - Суми, 2001. - 386 с.

61. Яневський Д.Б. Українська Центральна Рада: перші кроки до національної державності (березень-листопад І9І7р.). - К: Б.в., 1990. - 28с.

Размещено на Allbest.ru