Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

ЦЕНТРАЛЬНА РАДА, УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА, АГРАРНА ПОЛІТИКА, ЗЕМЕЛЬНА РЕФОРМА, СЕЛЯНСТВО, ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ.

Об'єктом досліджень виступає внутрішня політика уряду Центральної Ради 1917-1918 рр. в галузі аграрних відносин, її зародження, спрямованість та еволюція.

Предметом даного дослідження є напрямки та форми діяльності уряду Центральної Ради, керівних та місцевих земельних органів, через які велося втілення аграрної політики.

Територіальні межі дослідження зумовлені проблемно-хронологічним характером роботи. Стосовно 1917-1918 рр. вони обґрунтовуються матеріалами Наддніпрянської України - 9 тогочасних українських губерній.

Хронологічні рамки дослідження визначені періодом діяльності Центральної Ради України 3 березня 1917 - 29 квітня 1918 рр.

Мета магістерської роботи полягає у з'ясуванні змісту й напрямків розробки та впровадження національними урядом Центральної Ради аграрної політики. Завдання:

- проаналізувати передумови аграрної політики Центральної Ради;

- розглянути аграрну політику Центральної Ради України після І і ІІІ універсалів;

- охарактеризувати реалізацію аграрної політики Центральної Ради.

Наукова новизна теми й особистий внесок здобувача полягають у тому, що автор з сучасних теоретико-методологічних позицій та з допомогою залучення нових джерел вперше у вітчизняній історіографії здійснила цілісне дослідження діяльності уряду Центральної Ради 1917-1918 рр. у справі розв'язання аграрного питання.

ЗМІСТ

• ВСТУП
• РОЗДІЛ І. ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗАТА МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
• 1.1 Історіографія аграрної політики Центральної Ради
• 1.2 Джерельна база
• 1.3 Методи дослідження
• РОЗДІЛ ІІ. АГРАРНА ПОЛІТИКА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
• 2.1 Передумови формування аграрної політики Центральної Ради
• 2.2 Трансформація аграрної політики Центральної Ради за ІІІ Універсалом
• 2.3 Аграрна політика Центральної Ради після проголошення ІІІ Універсалу
• РОЗДІЛ ІІІ РЕАЛІЗАЦІЯ АГРАРНОГО ПИТАННЯ
• 3.1 Прийняття Земельного закону Центральної Ради
• 3.2 Події і спроби провадження в життя аграрної політики
• ВИСНОВКИ
• СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

М. Грушевський зазначив, що резонанс, який мав кооперативний з'їзд не лише в київському політичному середовищі, змусив українських діячів звернути особливу увагу на селянство. Це треба було зробити й тому, що серед російських політичних сил з перших днів революції розпочалася справжня боротьба за селянські маси. Перед тут вели російські есери, які ініціювати створення в селах «крестьянских союзов» М. Грушевський прямо визнає, що національний конгрес не розглядав спеціально аграрне питання. Проте в доповідях з приводу різноманітних аспектів автономії висувались питання перерозподілу повноважень між центральним та українським урядами, обговорювалась проблема місцевого самоврядування, права та повноваження територіальних громад, творення територіально-національного війська, яке б несло службу виключно в Україні. Такі питання не могли не зачіпати селян, і вони активно підтримали конгрес. Газета «Киевская мысль», яка стримано ставилася до українського руху, все ж не могла приховати захоплення масовою демонстрацією національного почуття, носіями якого були делегати. Закладені Д. Дорошенком принципи вивчення аграрних проблем революції і громадянської війни в Україні стали основними для істориків так званої державницької школи, що зайняла панівне становище серед дослідників української діаспори.

Д. Дорошенко зазначав, що важливе значення у аграрній політиці ЦР мала також резолюція «Про Центральний Український земельний комітет», де було сформульовано кілька важливих вимог в аграрній сфері до Тимчасового уряду. По-перше, створити Центральний Український земельний комітет, видати закон про передачу в Україні земельних справ у руки цього комітету та місцеві земельні комітети, а також заборонити продаж та довгострокову оренду землі, її роздрібнення. Визнати всі земельні угоди, укладені від початку революції, недійсними, вжити жорстких заходів проти вирубки лісу. Цікавим був пункт резолюції щодо Донецького басейну. З'їзд висловився проти його монополізації Тимчасовим урядом і зазначив, що використання урядом Донбасу «можливе тільки за угодою Центрального Українського земельного комітету»

Основи радянської історіографії аграрних проблем революції і громадянської війни в Україні були закладені на початку 1920-х рр. Миколою Скрипником.

Збиранням джерел до історії революції в Україні зайнялися спеціально створені Комісії з історії Жовтневої революції та Комуністичної партії (Істпарти). Центральна з них була заснована у вересні 1920 р. у Москві при Наркомосі РСФРР, а згодом підпорядкована ЦК РКП(б). 13 лютого 1921 р. було створено Всеукраїнський істпарт, що з січня 1922 р. було підпорядковано ЦК КП(б)У. В тому ж 1922 році Всеукрістпарт почав видавати свій журнал "Летопись революции" (перший номер вийшов до 5-ї річниці Жовтня). Такі ж комісії були створені при всіх губернських і окружних комітетах правлячої партії. Протягом 20-х - початку 30-х рр. вони зібрали й опублікували величезну кількість спогадів безпосередніх учасників революційних подій 1917 - 1920 рр. В Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі тощо. М. Скрипник, зазначав що М. Грушевський розглядав механізм реалізації аграрної програми ЦП переймаючи основні риси пропагованої Українською соціал-демократичною робітничою (УСДРП) націоналізації землі, а альтернативний шлях розв'язання аграрного питання, запозичивши основні програмні положення (зрівняльно-передільний принцип) у соціалістів-революціонерів, запропонували українські більшовики. Проте з часом КП(б)У відступила від визнаної раніше концепції соціалізації землі, еволюціонувавши до запровадження пріоритетності громадського обробітку землі.

Однак, після утвердження наприкінці 20-х - початку 30-х рр. сталінського режиму умови для дослідження революції 1917 р. різко погіршуються. Більшість керівників більшовицьких організацій України 1917- 1918 рр. було в 30-х рр. оголошено "ворогами народу" й розстріляно. М. Скрипник в умовах публічних наклепів і цькування у 1933 р. застрелився. Цей постріл став своєрідним завершенням цілого періоду української радянської історіографії.

Оскільки доступ до архівних джерел і навіть більшості публікацій 20-х для широкого загалу було перекрито, то годі було говорити про якісь наукові здобутки. В кращому випадку автори 30-х - першої половини 50-х рр. просто переписували із незаборонених книжок 20-х те, що було дозволено й укладалося в офіційну схему внутрішньої політики Центральної Ради з аграрного питання на Україні.

Аграрною проблемою революції і громадянської війни в Україні в 60-х плідно займався І. Витанович. Він зазначає, що перші місяці праці й змагань Центральної Ради (обраної 20 березня 1917) виповнені мобілізацією українських національних сил та спробами насамперед добровільного домовлений з Тимчасовим урядом про передання їй справ організації автономної влади на Україні та проведення економічної політики, в тому числі з аграрного питання. Потім щораз більше загострювалися відносини й домагання. Взагалі, за думкою дослідника, до середини літа Центральна Рада віддавала всі свої сили передусім справі національного самовизначення і визнання та закріплення своєї позиції найвищого політичного органу на Україні -- виразника волі народу творити своє власне життя. Виявом змісту тих прагнень були універсали Центральної Ради: перший від 10 (23 н. ст.) червня і другий від 3 (16) липня 1917 року. Важливе значення для підтримки й розвитку прагнень Ц. Р. мали перший і другий Військові з'їзди численних делегатів фронтових і запільних частин (18-25 травня і 18-23 червня 1917), Всеукраїнський селянський з'їзд (10-16 червня), попереджений селянськими обласними з'їздами, Всеукраїнський робітничий з'їзд (24 липня), з'їзди, установчі збори політичних партій та ін., де розглядались аграрні питання діяльності уряду.

З 1972 р. із призначенням першим секретарем ЦК КПУ В.В. Щербицького в історичній науці України розпочався період застою. Ідеологічний диктат значно посилюється. На певні імена, теми, явища знову було накладено табу. Сумлінне дослідження джерел і чесне поводження із фактами стають досить рідкісним явищем. Від окремих замовчувань та перекручень лише головних висновків, радянська історіографія поступово переходить до фальсифікації усіх подробиць і деталей.

Найяскравішим прикладом дослідження тих часів може бути праця І.С. Хміля "Трудяще селянство України в боротьбі за владу Рад" [42], де автор склав таблицю губернських та повітових селянських з'їздів в Україні наприкінці 1917 - початку 1918 рр. За підрахунками І.С. Хміля, з 6 губернських та 51 повітових селянських з'їздів цього часу всі губернські та 41 повітовий з'їзд Рад підтримали ЦВК Рад України і засудили Центральну раду. При цьому автор довільно об'єднав 4 з'їзди кінця 1917 р. та понад 50 з'їздів січня-березня 1918 р., які відбулися вже після збройного розгрому Центральної ради, що не могло не вплинути на перебіг з'їздів. Сам І.С. Хміль відзначає, що в декількох губерніях і повітах "у листопаді 1917 - березні 1918 рр. відбулося по два-три губернських і повітових з'їзди, які нами свідомо не включені у названу кількість з'їздів, оскільки рішення їх були майже ідентичними"[42, 7]. Наскільки це відповідає дійсності показують приклади Глухівського повітового селянського з'їзду 14-16 листопада 1917 р. та Харківського губернського селянського з'їзду 6 грудня 1917 р., які висловили підтримку Центральній раді, але про ці рішення автор не згадує взагалі, а з восьми селянських з'їздів, що відбулися в Україні в грудні 1917 р., до своєї таблиці включив лише три [41, 28]. Характерно, що посилання на джерела І.С.Хміль дає не на кожен з'їзд окремо, як це робили наприкінці 1960-х - початку 1970-х рр. Ж.П. Тимченко та П.М. Тригуб, а загальним списком на всі 57 згадуваних ним з'їздів. Природно, що перевірити достовірність його тверджень в цьому випадку значно важче. Такої потреби й не виникало в радянських істориків, які користувалися цими висновками у 80-ті роки [4]. І.С. Хміль відзначає, що упродовж березня-квітня організаторам селянської спілки вдалося провести близько 14 повітових селянських з'їздів, інформація про які друкувалася в «Народній волі». Всі вони, як правило, підтримували в своїх постановах аграрну політику ЦР, ідею соціалізації землі та земельний закон 18 січня 1918 р.

Між тим час розкидати каміння минув, а зібрати його за допомогою такого закону було непросто. Закон був досить радикальним, тож не міг сприяти стабілізації політичного становища в нових умовах, не викликав він симпатій і у командування німецьких та австро-угорських військ, що розглядали Україну передусім як джерело додаткової сировини та хліба, які вкрай були необхідні членам Четверного союзу для продовження війни.

Наукові дослідження дещо активізувалися лише в другій половині 80-х рр. - в період горбачовської "перебудови". До 70-річчя Жовтня Інститут історії партії при ЦК КПУ підготував і видав енциклопедичний довідник "Великий Жовтень і громадянська війна на Україні". Зібраний там величезний фактичний матеріал було ретельно підібрано і підігнано під суворо виважену партійну тезу: "Встановлення Радянської влади на Україні було невід'ємною складовою частиною перемоги загальноросійської соціалістичної революції. Воно було результатом самовідданої боротьби робітників, солдатів і селян України під керівництвом партії більшовиків і братерської допомоги трудящих Росії"[6].

Значні зрушення у підходах до висвітлення української революції 1917-1921 рр. і її аграрної історії відбулися після проголошення незалежності України в 1991 р. В історіографії незалежної України з початку 90-х панівні позиції зайняла сформована в еміграції державницька школа.

Особливе місце в українській історіографії останнього десятиріччя XX ст. займають праці Валерія Солдатенка.

Історична концепція В.Ф. Солдатенка щодо аграрної політики Центральної Ради найбільш близька до поглядів В. Винниченка. Дослідник піддає критиці істориків державницької школи, насамперед Д. Дорошенка.

Цей етап розвитку вже власне української історіографії характеризується появою загальних праць з історії України, в яких зроблено спробу вивчення деяких аспектів аграрної політики національних урядів. Безпосередньо аграрної політики ЦР стосуються останні роботи вітчизняних істориків. З нових позицій висвітлює становище у сільському господарстві України на рубежі XIX та XX ст. С.В.Сусоров. У контексті історії селянської кооперації розглядається аграрна політика українських урядів у монографії В.І.Марочка. Основні віхи земельної політики Директорії в 1919 р. знайшли відображення в статті В.С.Лозового - автор ґрунтовно характеризує суть концепції соціалізації землі. Доповнює здобутки національної історіографії низка праць російських та західних дослідників, які стосуються аналізу концепцій аграрного розвитку Російської імперії першої чверті ХХ ст.

Таким чином і радянська, і зарубіжна, і пострадянська українська історіографії мають певні здобутки у вивченні різних аспектів українського Жовтня. Проте політичні обставини й особистий фактор на давали змоги жодній з них досі відтворити повну й об'єктивну картину історії встановлення Радянської влади в Україні, проаналізувати весь комплекс наявних джерел.

1.2 Джерельна база

Джерельну базу магістерської роботи складають опубліковані джерела. За принципом походження і цільового призначення опубліковані джерела розподіляються на такі групи:

1) законодавчі акти вищих органів влади: документи програмного характеру (універсали та декларації Центральної Ради, грамоти гетьмана П.Скоропадського); земельні закони та директивна документація земельних міністерств;

2) тематичні збірки документів і матеріалів;

3) економіко-статистичні матеріали з інформацією про загальний стан сільськогосподарських губерній напередодні і частково в період революції та громадянської війни;

4) наративні джерела - спомини та щоденники провідних діячів республіканського та державницького напрямків (на сам перед М. Грушевського та В. Винниченка) [19, 5].

Матеріали, що стосуються безпосередньо планів аграрних реформ і їх реалізації, зберігаються у фондах відповідних земельних міністерств, зокрема, у фонді міністерства земельних справ УНР доби Центральної Ради (Ф.1060), Української Держави (Ф.1061) та Директорії УНР (Ф.1062). Це - земельні законопроекти і закони, матеріали діяльності урядових земельних комісій та нарад, статистичні матеріали щодо штатів та місцевих земельних органів, повідомлення з місць. Ці документи містяться в 2-х томах збірнику Українська Центральна рада: Документи і матеріали.

Важливе значення для характеристики суперечностей тогочасних суспільних поглядів мають записки провідних урядовців стосовно різних аграрних програм. З'ясувати позицію лідерів української революції щодо вирішення земельного питання дають змогу також матеріали особистих споминів - В.Винниченка, Д.Дорошенка, М. Грушевського, викладених у їхніх працях-споминах.

Протоколи Генерального Секретаріату Української Центральної Ради були вперше віднайдені й введені до наукового обігу М. Рубачем.9 В 1932-1933 рр. частішу цих протоколів на досить високому науковому рівні опублікували І. Премислер та П. Птаишнський. Публікації І. Премпслера передував науковий вступ, де описано справу ''Протоколи Народних Міністрів" з фонду Генерального секретарства освіти Центрального архіву революції УСРР (нині ЦДАВО України), в якому збереглися завірені копії протоколів Генерального Секретаріату [5].

Документи українських національних урядів в земельній справі є важливим джерелом з історії аграрного питання періоду 1917-1918 рр., викладені у збірнику документів і матеріалів - Україна у XX столітті. . Їх вірогідність підтверджена взаємною перевіркою, співставленням з іншими видами джерел. Такий підхід дозволяє належним чином розкрити поставлені в магістерській роботі завдання і всебічно висвітлити тему дослідження.

При всіх перевагах актових документів як історичного джерела в них є й певні недоліки. Актовий документ як правило не дає цілісної характеристики історичного явища чи періоду, а висвітлює їх в окремому дуже вузькому аспекті, що відповідав конкретним потребам авторів - цілям документу (наказ, резолюція, посвідчення тощо). По-друге, в таких документах можуть траплятися неточні н неправдиві твердження, особливо, коли їх авторам доводилося користуватися неперевіреною інформацією про віддалені від них події. По-третє, й це головне, кількість і обсяг актових джерел для досліджуваного періоду вкрай малі, а отже й не дозволяють відтворити повну картину подій.

Компенсувати ці недоліки значною мірою дозволяють спогади безпосередніх учасників і очевидців революції. Мемуари як історичне джерело мають ту перевагу, що дозволяють побачити зв'язок між подіями саме так як його бачили й розуміли безпосередні їх учасники, встановити ті деталі, які не зберегли документи, що дійшли до нашого часу. Спогади дають „той психологічний фон і той зв'язок, без якого окремі документи, що є в наших руках, можуть виявитися незрозумілими або зрозумілими неправильно. Безпосередні свідки виникнення документу можуть краще витлумачити його літеру, аніж люди, що підходять до документа через кілька років із настроями та уявленнями, яких не було ні в кого в ту хвилину, коли документ виник" [11].

Однак, при використанні мемуарів слід пам'ятати, що з плином часу багато подій і деталей в людській пам'яті стирається або перемішується із пізнішими подіями та враженнями. Тому найбільшу цінність природно становлять спогади, написані в перші роки після описуваних подій. Слід також зважати й на те, наскільки близько стояв автор до описуваної події: чи був він її безпосереднім учасником, очевидцем, чи описує почуте від інших людей - через "треті руки". Іноді автори мемуарів роблять прямі посилання на спогади інших людей, але найчастіше запозичення можна встановити лише шляхом ретельного порівняльного аналізу.

Крім того, кожні спогади є не тільки джерелом, а й до певної міри пам'яткою історіографії, бо дають оцінку періоду, явищу тощо, а ширше - пам'яткою суспільної думки того часу, коли вони були записані. Іноді провести чітку грань між спогадами й історичними працями практично неможливо. Наприклад, книга В. Винниченка "Відродження нації" належить одночасно і до першої, і до другої категорії. Вплив суспільної думки й обставин написання позначився на багатьох спогадах.

Якщо В. Винниченко звинувачує Центральну раду в тому, що в ній було замало соціалізму, то протилежну позицію займає визначний буржуазний історик і також діяч УЦР Дмитро Дорошенко. На його думку, основною причиною поразки Центральної Ради було якраз надмірне захоплення соціалістичною демагогією, що вносила розлад і анархію в Україну, потурала темним інстинктам простого люду і заважала будувати власну державу, особливо її головний атрибут - власну армію. Саме соціалістичне доктринерство керівників Центральної ради та їх відмова будувати власні збройні сили й призвели, як стверджує Д. Дорошенко, до того, що у вирішальний момент УЦР виявилась беззахисною перед навалою російських більшовиків.

1.3 Методи дослідження

2.1 Передумови формування аграрної політики Центральної Ради

Отже, з наведеного ми бачимо, що після селянської реформи 1861 року селянам було роздано менше половини сільськогосподарських угідь. Більшість селян були малоземельними, а земля навіть після реформи залишалась в поміщиків. Це не могло влаштовувати селян.

Надільну землю 1861 року передано селянству в громадське (общинне) або подвірне (родинне) землеволодіння. На Україні переважало подвірне землеволодіння:

Але й в останніх губерніях (Херсонській, Харківській, Катеринославській), де переважала формально-правна община, вона практично була безпередільна і переходила в звичайне подвірне землекористування. Отже на Україні існував зовсім відмінний лад в селянських земельних відносинах, ніж на корінних російських землях, де здавна було общинне, переважно передільне землеволодіння.

Напередодні Столипінської реформи (на 1905 рік з 25,7 млн десятин селянських земель лише 8,5 млн. було в громадському (общинному) володінні, решта в подвірному (з якої 5,6 млн. дес. було вже до того часу прикупленої на власність).

Водночас за даними 1877 року 3 000 великих маєтків (або тільки 1,5% усіх господарств) мали в своїх руках більше 50% придатної для сільського господарства землі. На самій Київщині було 17% приватних великих власників, які мали пересічно кожен понад 10 000 десятин, на Волині було таких 24%. Найбільші латифундії простягалися на Південній Україні. Полтавщина й Чернігівщина творили полосу маєтків дрібних дідичів і багатих козаків найнижчої пересічності (до 200 дес.) у загальноросійській класифікації. На Лівобережжі був найбільший відсоток українських дідичів, які признавалися до своєї національності. Це були нащадки давнього козацько-старшинського походження, між ними були заслужені для української культури, деякі до революції були активні в українському громадському житті. Їх обіднілі роди видали чимало української інтелігенції.

Колись лише цариця Катерина II за 12 років (по 1775) роздала своїм фаворитам, звичайно чужинцям, біля 4,5 млн. десятин землі в Південній Україні. На Правобережжі до найновіших часів зберегли свої маєтки потомки власників латифундій з історичних дарувань польських королів своїм магнатам і з самовільних їх захватів великих земельних просторів. З надань з царської ласки, особливо після бою під Полтавою 1709 року, заслуженим у підкоренні України постали великі посілості на Лівобережжі - Меншикових, Долгоруких, Шафірових, Шереметєвих, Мусін-Пушкіних та ін. Маєтки графів Бобринських на Київщині досягали понад 40 тис. десятин, Санґушків до 65 тисяч, графів Потоцьких, Браніцьких на Київщині, на Поділлі й на Волині простягалися на просторах по сто кількадесят десятин. Величезні маєтки мали «а Україні герцоги Мекленбурґ-Стреліцькі (Карлівка на Полтавщині понад 60 тис. десятин), Саксен-Альтеноурзькі, далі Енґельгардти, Шейдемани, Фальц-Фейни, родичі царської династії (наприклад, великий Грушівський маєток кн. Михайла в Південній Україні) та ін. Було декілька великих маєтків і давніх аристократичних українських родів - Скоропадських, Кочубеїз, Ґалаґанів, Милорадовичів, Тарновських (переважно на Чернігівщині). Але небагато з них залишили сліди в українському національному русі.[23, 21]

Доробилися на воєнному інтендантстві та накупили великі земельні маєтки деякі представники нової буржуазії й нащадки колишніх селян-кріпаків - Терещенки, Харитоненки, Яхненки. Нащадки цих новорозбагатілих панів часто звичайно відчужувалися від народності предків, за винятком таких «білих круків», як брати Платон і Василь Симиренки, Г. Ґалаґан, Є. Чикаленко, брати Шемети та ще кілька дрібних, які заслужилися як меценати української культури чи часто і в українському громадському житті. За статистикою 1905 року, на Україні було яких 97 великих маєтків, які разом мали коло 2 млн. десятин землі, так що на кожний припадало б пересічно по 20 тисяч десятин і були вони переважно власністю поляків, росіян, чи німців [31, 286].

Велика земельна власність перед революцією була сильно обтяжена боргами. Гіпотечні борги поміщицьких маєтків сягали 70-90% вар-тости землі. Прибутки їх ішли на відсотки й розтрати на виставне життя та розкішні видатки власників, здебільш поза Україною, в російських столицях - Москві й Петербурзі та за кордоном, у дорогих вигодах великих західноєвропейських міст. Від 1861 до 1905 року розміри дворянсько-поміщицького землеволодіння зменшилися з 15 174 тисяч десятин до 9 985 тис, ще більше їх земля почала випродуватися після революції 1905 року.

У 1917 році вся велика власність у 9 губерніях України становила коло 13 млн. десятин, або не цілих 37% усієї сільськогосподарської площі. З усього земельного фонду припадало тоді дещо понад 63% на селянські надільні і прикуплені землі, 30% на дворянські, поміщицькі й на землі, приналежні буржуазії, 0,6 млн. (1%) належало церкві й монастирям, 2 млн. (6%) було державних, кабінетних і династичних земель [29, 127].

У той же час розширення землі в селянських господарствах шляхом купівлі земель у дідичів ускладнювався зростанням цін на землю. Попри постійний спад цін від 80-их рр. на сільськогосподарські вироби на західних європейських ринках, ціни на землю, яку прикуповували селяни в дідичів, посилено зростали. Коли в 1888-96 роках пересічна ціна за 1 десятину на Україні становила біля 72 крб., то 1897-1905 уже 127 крб., 1906-14 - 196 крб. У деяких околицях ціни були ще вищі, наприклад, на Полтавщині 1897 року ціна за 1 десятину землі становила 103 крб., 1902 - вже 207, 1905 - 236, 1908 - 281, 1909-12 - 236, у 1913 - 451 крб. Так само зростала орендна плата на землю. На початку XX ст. великі власники обробляли в своїх господарствах тільки 56% землі, решту здавали в оренду. За обрахунками П. Маслова, селяни орендували 4,5 млн. гектарів дідичівської землі й щорічно платили власникам 63 млн. крб. Потреба прохарчування примушувала селянство погоджуватися на підвищуванні ціни. Оренда сягала, бувало, майже 60% загального прибутку. Низькі заробітки в маєтках великих власників, на цукроварнях і бурякових плантаціях, неможливість відпливу з перенаселеного села на заробітки, до нових промислових центрів, які пізно почали розвиватися у Південній і Південно-Східній Україні, побільшували безземелля й малоземелля українського селянства. При такому скорому зрості цін бідніші не мали змоги ні купувати, ні орендувати землю. Результатом стало те, що від 1860 року до початку XX ст. сільське населення України збільшилося на 86%, а площа селянських земель лише на 31%. Це при тому, що понад 75% усього населення України і понад 82% людності української народності займалися хліборобством. У зв'язку з цим посилилися українська еміграція. Від 1891 до 1900 року емігрувало з України під російською займанщиною ледве 336 тис. осіб, щойно в наступному десятилітті пожвавилося переселення за Урал, на Сибір і Далекий Схід. За підрахунками проф. К. Воблого, між 1896 і 1916 роком емігрувало туди з України біля 1 600 тис. осіб. За підрахунками того ж дослідника, в 1901 році надвишка робітничої сили, невикористаної в сільському господарстві, становила: на Київщині - 1 326 тис. осіб, Волині - 1095 тис. осіб, Поділлі - 1 184 тис. осіб, Полтавщині - 1 310 тис. осіб, Чернігівщині - 890 тис. осіб, Харківщині - 1 037 тис. осіб, Катеринославщині - 663 тис. осіб, Херсонщині - 664 тис. осіб, Таврійщині - 289 тис. осіб [23, 28]

За підрахунками іншого дослідника, напередодні революції в українських селянських господарствах було не використаних біля 7 778 тис. осіб; тільки близько 3 млн. з цього числа знаходило дуже низько оплачувану працю в поміщицьких господарствах. Українська промисловість могла використати в той час не більше 1 080 тис. робітників.

Проблема нестачі землі зумовила політичну активізацію селянства на початку 20-го століття. Після розпачливих місцевих страйків і розрухів селянства у 1902 році масово та в гострішій формі вони виступали по всій імперії і на Україні в часи першої революції, зимою 1905 і влітку 1906 року. Найсильніше виявили себе аграрні рухи на Лівобережній і Південній Україні, на Правобережжі страйки сільськогосподарських робітників були найчастішою формою руху. Розрухи поширювалися стихійно, хоч і не без підсилювання їх агітацією з боку політичний партій - соціалістів-революціонерів і соціал-демократів. Обидві партії сформували були для підтримки аграрного руху спеціальні бойові дружини. Подекуди рухом керували організовано сільські громади; вони досить самостійно й ділово вели переговори з власниками великих маєтків у справах поліпшення умов оренди, заробітних платень, зменшення відробітків за пасовища, дрова і подібне. На Лівобережжі й у степовій Україні розрухи мали гостріший характер: не лише вирубування лісів, захоплення пасовищ, сінокосів, страйки дворових і сезонових робітників, але й розгроми та розбір хліба з економій, худоби, підпали і нищення будинків, заорювання землі тощо. У розрухах звичайно брали участь солідарно всі шари села, за виключенням тільки найбагатших, які зате свідоміше ставили й політичні вимоги: «потребу інших порядків», «нових законів» [30, 167]. Масового антагонізму серед різних суспільних груп села ще в 1905-06 рр. не виявлялося. Назагал були дуже рідкі випадки, коли багаті селяни були не суб'єктами, а об'єктами руху. За проведеним анкетним дослідженням, аграрний рух 1905-06 рр. не скеровувався проти селян, що мали 30-50 десятин чи орендували 50-100 дес. Натомість були випадки ворожого ставлення селян до «чужих», які купили землю в їхнього пана, та проти захожих безземельних сільськогосподарських робітників, які конкурували в заробітках та мали претензії до участи в розподілі землі.

Аграрна революція 1905-1906 рр. не розв'язала важливих справ аграрної проблеми: не принесла ні зменшення цін на прикуп землі, ні на оренду, лише дещо підвищилися (в загальному на 40-50%) заробітки, поліпшилося ставлення до сільськогосподарських робітників, зменшився робочий день, обдурювання при розрахунках за працю тощо. В наслідок революції поміщики вийшли послаблені, селянство після репресій здобуло досвід й усвідомило свої сили, усвідомило потребу ширшої організованості.

«Політичні події 1905 року кинули в ряди непідготованого селянства таку масу ідей, фактів і вражень, що місцями воно з трудом могло в тому розібратися». Царським маніфестом з 3. XI. 1905 були анульовані до того часу не сплачені викупні сплати за надільну землю. Земельна реформа стала головною справою першої Державної Думи. Речником вимог полагодити земельне питання в Думі стала трудова група представників селянства. На 488 звернень до Думи 297 стосувалися справи законодавчого полагодження земельного питання. Не лише ліві та ліберальні, але й найправіші кола та й сам уряд бачили, що справи земельної реформи не можна відкладати. У першій Думі трудова група, що представляла домагання селянства (яке пішло до виборів попри бойкот серів) уже на першому зібранні 27. IV. 1906 на тронну промову царя заявила, що вона приступає до підготовки закону про передачу селянам державних, удільних, кабінетних, монастирських і церковних земель, а опріч того і примусового вивласнення приватних великих маєтків з тим, що «справедлива винагорода» і вивласненння не буде порушувати зразкових господарств і сільськогосподарських промислових підприємств. Цей виступ у аграрній справі був причиною розв'язання першої Думи, яка на знак протесту переїхала у Виборґ (Фінляндія) і звідти зверталася до народу з закликом до дальшої боротьби, але уряд тоді вже відчув силу й перейшов до реакції. 9. XI. 1906 уряд видав т. зв. «Столипінський закон» (доповнений 14. VII. 1910) про аграрну реформу [23, 29]. Запізнена реформа мала на увазі скріпити індивідуальну земельну власність селянських господарств. Общинного землеволодіння вона, правда, не касувала, але полегшувала кожному господареві, що користувався землею за громадським (общинно-передільним) правом, кожночасно на його домагання вийти з общин і закріпити свою ділянку в особисту або родинно-подвірну власність. Так само кожний господар, який вносив заяву про вихід з общин, мав право домагатися, щоб громада «одрубала» - виділила йому його частку в окрему ділянку. Деякі таким способом виділені господарства виходили з громади й будували свої хутори серед виділеного поля, інші залишалися в селі, лише виділену землю мали в окремому відрубі. Рух виходу з общини на хутори й відруби був найбільш жвавий на Україні. Напередодні війни вийшло з общини 12,9% селянських господарств на Полтавщині, 22,5% на Харківщині, 22,5% на Одещині, 20,9% на Катеринославщині [31, 289].

Столипінська реформа мала також за мету утворення більш економічно сильних господарств шляхом викупу землі у поміщиків, які, налякані революцією й обтяжені боргами, виставили на продаж більше земель, ніж до 1905 року. Для полегшення реформених аграрних операцій утворено «Крестьянский банк», який давав довготермінові позики й посередничав у продажу й купівлі землі або й сам скуповував землю в поміщиків та перепродував селянам. При тому для поодиноких районів була визначена максимальна межа розміру господарства, яку можна було селянинові придбати з купівлі в цілості чи малоземельному доповнити до цієї норми свою кількість надільної і раніше вже прикупленої землі. (Для поодиноких районів України ця норма визначена була приблизно в межах 18-25-30 десятин, пізніше її зменшено). Рівночасно з утворенням «Крестьянского банка» по губерніях і повітах були утворені комісії землевлаштування, які мали доглядати, щоб земля переходила тільки в руки «тих селян і хліборобів інших станів», для яких сільське господарство було основним джерелом прожитку. Вони мали також завдання при нагоді виходів на хутори й відруби та нових прикупів землі при допомозі «Крестьянского банка» допильновувати ліквідацію черезполосиці селянських ґрунтів. З даних за 1906-12 роки виходить, що землю при допомозі «Крестьянского банка» купували такі категорії: 16,3% безземельних, 68,4% таких, чиї до тогочасні господарства не перевищували 9 десятин, 13,3% походили з тих, що вже мали повних 9 десятин. Впродовж десятиліття (1906-15) Столипінської реформи в 9 губерніях України перейшло в руки селян 1 511 898 десятин землі [4, 35].

Разом з діяльністю землевлаштувальних комісій діяла на Україні «Южнорусская переселенческая организация» з своїми обласними відділами, яка скеровувала українське селянство в Азію, на Сибір і Далекий Схід. У 1908-14 роках переселилося селян з Полтавщини - 197 615 осіб, з Катеринославщини - 161 891, з Київщини - 118 337, з Харківщини - 127 005, з Чернігівщини - 118 916, з Херсонщини - 116 891, з Таврійщини - 91 053, з Поділля - 51 394, з Волині - 36 620.[23, 31]

Аграрна революція 1905-1906 і в наслідку її Столипінська реформа викликали не лише різні погляди на цілі і методи останньої, але й взагалі пожвавили віддавна ведену в Росії дискусію за і проти общини - на захист громадського, індивідуального і подвірного чи тільки тимчасового й передільного землеволодіння. Давні ідеї («містична віра в общину» слов'янофілів, потім Герцена, Чернишевського та багатьох інших їх послідовників) розвинули російський народницький соціалізм у нову ідеологію російської соціал-революційної політичної партії, що вбачала в общині «зерно», з якого може вирости майбутній соціальний лад. Цей зародок колективної форми землеволодіння, вважалося скоріше наблизить Росію до соціалізму, ніж соціально-економічний лад країн Західної Європи. Один з головних оборонців общини проф. А. І. Чупров аргументував, що община гарантує принципи справедливого розподілу землі, що в ній «усі, хто мав щастя з'явитися на світ Божий, мають право на засоби існування». Переділи землі підтримують великородинні двори, община ніби каже: «Плодіться й множтеся», вона здійснює принцип права на труд і рятує Росію від пролетаріату. Критикуючи реформу Столипіна, захисники общини закидали їй між іншими хибами те, що вона має на меті розбивати класову селянську єдність і т. д.

Противників общини, давніх «западників», підсилили нові ліберальні кола. їх головні аргументи зібрані між іншим у «Записне по крестьянскому делу» російського міністра С.У. Вітте, з якою він виступив 1904 року, доводячи, що тимчасове землекористування в общині становить велику перешкоду для поліпшення сільськогосподарської культури, вбиває стимул поступу, стримує ініціативу й енергію господаря та доводить до зубожіння села, затримує в ньому пасивну, зайву надвишку робітних сил.

Проти общини, мотивуючи це закономірностями розвитку продукційних сил, виступили від 80-их років соціал-демократи - марксисти. Вони заперечували, наче б то община, яка затримує економічний поступ, криє в собі якусь цінність для майбутнього соціалізму, що має народитися з надрів розвиненого капіталізму.

В атмосфері тих ідей і полеміки, яка пов'язувала аграрне земельне питання з цілим загальним комплексом політичних, соціальних і економічних ідей, систем і світоглядів, виростала й формувала свій світогляд молода українська інтелігенція, що перед її молодими політичними партіями революція 1917 року висунула таку величезну відповідальність та масу завдань, а насамперед таку важливу в нас на Україні проблему аграрної реформи, з своїми власними постулатами - національно-державним, соціальним і економічним.

2.2 Трансформація аграрної політики Центральної Ради за ІІІ Універсалом