Виникнення і розвиток ідей реалізації "чотирирічного плану" підготовки Німеччини до війни

Подібні ідеї А.Гітлер висловлював і на зустрічі в квартирі генерала фон Хаммерштайна в цьому ж році. Постійні зустрічі з великими промисловцями і впливовими людьми, що знаходяться при владі, були однією з причин, чому націонал-соціалістична партія змогла залучити на свою сторону субсидії багатьох капіталістичних угруповань.20 лютого 1933 р. відбулася нарада Гітлера і Герінга з найбільшими промисловцями в службовому приміщенні голови рейхстагу. Крім А.Гітлера, Г. Герінга, Р. Гесса та інших керівників фашистської партії в ній взяли участь Г. Круп, Ф.Тіссен, А.Феглер, Р.Бош, Я.Шахт та інші монополісти. З великою промовою перед присутніми виступив А.Гітлер. Він у своїй промові ще раз вказав на те, які розкриються перед монополістами перспективи, якщо гітлерівцям вдасться утвердитися при владі. «Ми стоїмо тепер перед останніми виборами на наступні десять, а може бути і 100 років, -- запевняв присутніх фюрер [53,с.83-84]. Нацисти вживуть заходів, щоб покінчити з класовою боротьбою і забезпечити економіці «спокійне майбутнє». Після наради Г.Круп від імені учасників подякував фюреру за ясний виклад найближчих цілей НСДАП і зробив заяву про те, що «Рур дасть все, що необхідно» [43, с.84]. Незабаром партія змогла набрати необхідні 3 млн. марок [20, с.298]. Однак після приходу до влади А. Гітлера, його ідеї про досягнення автаркії Німеччини та завоюванні «життєвого простору» на Сході були тимчасово припинені, у зв'язку з іншими проблемами країни. Перший «Чотирирічний план», розроблений в 1934 році, не передбачав повною мірою ідеї про досягнення самозабезпечення країни і завоюванні «життєвого простору» . На відміну від другого «чотирирічного плану», перший план не мав таких явних цілей, які виходили за межі внутрішньої політики та чітких рамок реалізації. Це поки ще не була фінішна пряма до втілення цілей А.Гітлера для підготовки захоплення «життєвого простору» на Сході, швидше перший «чотирирічний план» був направлений, щоб розрядити напружену економічну обстановку в країні і почати виконувати обіцянки А.Гітлера, дані ним великим монополістам.

Конкретні ідеї з реалізації «чотирирічного плану» виникли восени 1935 р. У цей час А.Гітлер висуває принципи досягнення державою автаркії за допомогою «чотирирічного плану», тобто самозабезпечення країни. На з'їзді нацистської партії в Нюрнберзі того ж року, А.Гітлер проголосив необхідність домогтися незалежності фашистської Німеччини від постачань бензину і каучуку і зменшити загальний обсяг імпорту в країну. Складався одночасно і сам проект плану. Початком реалізації «чотирирічного плану» прийнято вважати 1936 рік. 8 вересня 1936 року на черговому з'їзді нацистської партії в Нюрнберзі Гітлер публічно повідомив про «чотирирічний план», підкреслив, що його реалізація потребуватиме нових, більших жертв від народних мас країни. Однак фюрер не став би висувати такий план, не заручившись підтримкою магнатів провідних концернів країни, а цьому передував тривалий період. Тому лише через три роки після секретної зустрічі А.Гітлера у генерала фон Хаммерштайна 9 вересня 1936 року на восьмому з'їзді НСДАП у Нюрнберзі, міністр внутрішніх справ Баварії Адольф Вагнер від імені А. Гітлера оголосив про введення нового чотирирічного плану. Таким чином, концепція «чотирирічного плану» до 1936 року вміщала в себе наступні ідеї:

- початок реалізації планів А.Гітлера із завоювання «життєвого простору» на Сході в якості активної військової підготовки до війни (1936 - 1940 рр. );

- досягнення автаркії та незалежності Німеччини від імпорту;

- виконання обіцянок, даних великим монополіям щодо збільшення будівництва військових заводів і збільшення державних закупівель у військовій сфері;

- суворе державне регулювання економіки в період «чотирирічного плану».

1.2 Реалізація проекту економічної «машини» Рейху

Реалізація економічних планів вимагала чіткого керівництва. Але сам план ще не мав чітких обрисів . Гітлерівська партія, починаючи з березня 1933 року, зіткнулася з цілою низкою поруч, здавалося б, нерозв'язних економічних проблем. З одного боку треба було виводити країну із скрутного фінансового становища, з іншого боку треба було вжити заходів щодо зменшення все зростаючого безробіття, і, нарешті, третя проблема: треба було виконувати обіцянки, дані великим монополістам, співвідносити плани держави відповідно до їх запитів. Вирішення другої проблеми відбулося за рахунок «роздування» військового виробництва та підготовки гітлерівців до нової війни, що відповідало цілям А.Гітлера. Але тоді поставало питання про те, за які кошти держава профінансує військові замовлення, та й сама по собі ліквідація безробіття вимагала великих державних замовлень, а це вимагало величезних витрат держави [20, с.299]. Тим більше з осені 1933 р. уряд Німеччини, зайнятий розвитком військового сектора економіки, зіткнувся з браком валютних коштів. Обсяги експорту до СРСР були обмежені платоспроможністю партнера, а потреби зростаючої економіки в імпортній сировині зросли. Скорочення обсягу військового будівництва загрожувало стратегічним планам А. Гітлера.

У 1934 р. треба було зробити вибір: або відмовитися від амбітної політичної доктрини, проголошеної в «Mein Kampf», або знайти вихід з несприятливої економічної ситуації, потрібні були рішучі дії. Так як у 1934 році багато хто задавався питанням: що ж, власне , стало краще при новому уряді? Люди все менше вірили в унікальність «гітлерівського руху» і все частіше бачили в НСДАП «типову партію», яка, як всі інші, мало на що здатна. Скорочення штату «каральної машини», недолік готовності до жертв, відсутність прапорів на багатьох приватних будинках у дні державних свят, обурливі розмови невдоволених, відкрито відпускаються жарти на адресу «тих, нагорі», критичні нотки в проповідях церковних кафедр -- все це сигналізувало про різкі зміни настрою в суспільстві стосовно політики партії [60, с.12]. В цей же час рейхсканцлера турбував економічний розвиток в цілому. На нараді з рейхсштатгальтерами -- своїми представниками в німецьких регіонах -- 22 березня 1934 р. він був близький до паніки. Змалювавши великим промисловцям, міністрам і високопоставленим партійним однодумцям, таким як Г.Герінг, В.Фрік, Р.Гесс, В.Функ і М.Борман, плачевний стан з валютою, А.Гітлер заявив, що мова йде про те, щоб «запобігти катастрофі».

Наполягаючи на «екстравагантній» вимозі замовляти будь-яку сировину тільки за згодою рейхсміністра економіки, канцлер привів у приклад замовлення Німецького трудового фронту на «мільйони костюмів » з імпортної бавовни: «Якщо виконати такий експеримент п'ять разів, весь валютний запас буде витрачено» [56, с.11]. Коментуючи нещодавній бойкот універмагів Націонал-соціалістичною організацією ремесел, торгівлі і промислів, фюрер сказав, що «закриття універмагів призведе до банківської катастрофи і завдасть смертельного удару справі відновлення економіки» [54, с.99]. Протоколіст відобразив похмурий настрій А.Гітлера в наступних формулюваннях: «Для будь-якої гранати потрібно мідне кільце -- у нас в Німеччині немає міді -- уявіть, що це означає». На тій же зустрічі А.Шпеєр заявляє, що економічна ситуація безнадійна [21, с.21]. Не відомо, як була би подолана криза режиму навесні 1934 року, якби не звернення Адольфа Гітлера до Ялмара Шахта. Успішне переозброєння Німеччини та ліквідація безробіття була немислима без фінансової політики міністра економіки Я. Шахта. Можливо, Ялмар Шахт і не став би в цих умовах головою Імперського банку, якби колишній голова доктор Ганс Лютер на питання А.Гітлера про те, скільки може виділити коштів Імперський банк на створення робочих місць, відповів тією цифрою, яка дозволила б забезпечити роботою всіх німецьких безробітних на чотири дні по п'ять годин [20, с.300]. Пізніше в 1942 р. А. Гітлер згадує про це, розповідаючи за обідом про перешкоди , що стояли на шляху переозброєння Німеччини. Після того як Г.Лютер відповів А.Гітлеру, йому здалося, що він відчув, оскільки припускав наявність у фінансиста певних уявлень про те, наскільки великі можуть бути витрати в галузі озброєнь. Коли ж Г.Лютер у відповідь на його повторне запитання назвав йому ту ж цифру, він звернувся до рейхспрезидента з проханням змістити його з цієї посади [10, с.83]. У середині березня 1933 р. А.Гітлер звертається з тим же питанням до Ялмара Шахта . Він відповідає, що важко назвати яку-небудь суму, але вважає, що Імперський банк цілком би впорався з цією проблемою. Це і відбувалося надалі. Ялмар Шахт отримує пост голови банку. Можливо, створиться враження, що Я. Шахт прийняв пропозицію А. Гітлера вимушено, але за твердженням Отто Штрассера Я. Шахт завжди хотів займати великі пости в німецькій державі і завжди до цього прагнув: «у Шахта були непомірно великі амбіції: він мріяв стати канцлером або щонайменше міністром національної економіки ... » [62, с.100].

Тим більше, що свого часу альянс А.Гітлер -- А. Гугенберг -- Я.Шахт зміг домогтися того, що протягом декількох місяців НСДАП, з тріском провалилася на останніх виборах, не набравши тисячі нових голосів. Я. Шахт знав, що можна чекати від А. Гітлера. Варто відзначити, що вдалі дії президента Рейхсбанку в області стабілізації економіки, стримували фюрера від критики в сторону Я. Шахта аж до 1936 р. Ялмар Шахт стояв біля витоків чотирирічного планування. За його безпосередньої участі був підготовлений і навесні 1933 р. оприлюднений перший чотирирічний план економічного розвитку Німеччини. Головною метою проекту була ліквідація безробіття шляхом розширення сектора громадських робіт. Закон «Про скорочення безробіття» від 1 червня 1933 року передбачав широку програму громадських робіт, не виключав він і примусовість праці. Але в цілому йшлося про створення механізму, за допомогою якого держава могла б ефективно впливати на економіку країни. Підготовка першого «чотирирічного плану» супроводжувалася цілим «потоком» призначень на керівні пости, а також зняття з них, які затягнулися на цілий рік і тривали ще кілька років. На початкових етапах власники великих концернів були залучені безпосередньо до підготовки цього плану. Нею займалися ті особи, які були призначені А.Гітлером, ще при формуванні від 30 січня 1933 року ним кабінету міністрів. Так, наприклад, керівник національної партії А. Гугенберг очолив міністерство економіки, шеф воєнізованої організації націоналістів «Сталевий шолом» Ф.Зельді був призначений міністром праці. Слід враховувати факт, що, боячись підірвати прагнення приватного бізнесу до співпраці, Адольф Гітлер був готовий до поступок на політичному ґрунті великому капіталу: в особі генерального директора страхової компанії «Альянс» Курта Шміта, фюрер в липні 1933 р. зробив представника великого бізнесу наступником А.Гугенберга на посту рейхсміністра економіки, а дещо пізніше, позбавляючись від баласту «станової держави», замінив свого уповноваженого з економічних питань О.Вагенера власником хімічних заводів Вільгельмом Кеплером [52, с.58-59]. В.Кеплер, з 1932 року успішно служив посередником між НСДАП і великим бізнесом. У перші роки Третього рейху великий приватний бізнес проникав у політичну систему, а не навпаки. Але далекоглядні плани фюрера підтримували не всі. Міністр закордонних справ Костянтин Нейрат, військовий міністр Вернер Бломберг і головнокомандуючий наземних військ Вернер Фрич, які представляли аристократичну еліту в нацистській державі, вважали за неймовірне реалізацію програми А.Гітлера без розв'язання нової європейської війни. Під різними приводами А. Гітлер відправив своїх «обережних» опонентів у відставку та сам очолив командування вермахтом [25, с.103].Вже після того як керівники націонал-соціалістичної партії отримали владу, вони стали виконувати обіцянки капіталістам. Так Ф.Тісен, власник Сталевого тресту, спадкоємець накопиченого його батьком колосального статку, був призначений державним комісаром рейнської області і Вестфалії. Керівники чотирьох нацистських областей, де знаходилися копальні, металургійні заводи та інші підприємства Ф.Тісена, опублікували в німецькій пресі в 1933 р. наступний лист Тісена: «Ви стали для нашої області вищою державною владою в питаннях економічної політики. У зв'язку з цим я дав розпорядження всім моїм бюро звертатися з усіх цих питань, за винятком аграрних, безпосередньо до Вас і Ваше рішення вважати для себе обов'язковим»[24,с.123]. Підсумовуючи звернення, переведенням Німеччини на «корпоративні рейки » зайнявся Фрідріх Тісен. Окремо варто зауважити про роль Густава Круппа в реорганізації економіки. Національну групу промисловців очолив саме він, не без активної діяльності зі свого боку. Так 24 березня 1933 р., коли гітлерівський уряд отримав надзвичайні повноваження, Г.Крупп в якості керівника провідної організації німецьких монополій -- «Імперського союзу німецької промисловості» відразу направив А.Гітлеру листа, в якому від імені союзу заявив, що тепер «створена основа для стабільного урядового фундаменту і тим самим усунуті перешкоди, які постійними політичними коливаннями в минулому сильно гальмували економічну ініціативу» [5, с.118].

Незабаром після цього відбулася тривала бесіда Г.Круппа з А.Гітлером, а 6 квітня 1933 р. президія «Імперського союзу промисловості» прийняла рішення про реорганізацію союзу для того, щоб «привести нову організацію промисловості у відповідність з політичними цілями уряду».

25 квітня 1933 р. Г.Крупп направ А.Гітлеру пам'ятну записку, в якій повідомив про це рішення і висловив упевненість, що реорганізація буде проведена «в тісній єдності уряду і його уповноважених, з одного боку, та імперських об'єднань -- з іншого». Одночасно Г.Крупп попередив А.Гітлера, що він є «єдиним уповноваженим» союзу для ведення переговорів з урядом. В результаті переговорів 25 квітня і 4 травня було досягнуто згоди, офіційний текст якої був опублікований у пресі.

Відповідно до угоди Імперський союз німецьких промисловців брав на себе зобов'язання:

« 1 . У тому, що стосується організації союзів промисловців, привести економічну ситуацію у відповідність з політичними потребами.

2. Домогтися відповідності нової організації політичним цілям імперського уряду. Побудувати її настільки ефективно і раціонально, щоб вона, відповідаючи значенню промисловості, могла стати дієвим інструментом економіки в рамках національного, соціального та економічного відновлення » [26, с.39].

«Ця подвійна задача, -- наголошувалося далі в угоді, -- поширюється не тільки на реорганізацію Імперського союзу німецької промисловості як такого, а й включає в себе великий комплекс питань професійної станової побудови економіки в цілому. Документ дуже важливий для розуміння специфіки відносин між монополіями і НСДАП після встановлення фашистського режиму. Детальне знайомство з наведеним текстом свідчить, що про капітуляцію монополістів перед А.Гітлером не може йти й мови. Г. Крупп, як довірена особа німецьких промисловців, не тільки зберіг свої позиції, але й домігся розширення повноважень [33, с.40]. У цьому відношенні Отто Штрассер був правий, кажучи таке: «...промисловці і генерали раніше вважали колишнього австрійця -- єфрейтора своїм слугою, який ... буде добре служити їх інтересам» [62, с.63]. Ще в записці від 25 квітня 1933 р. Г. Крупп відразу дав зрозуміти А. Гітлеру, що його не варто «виводити з гри» і численні обіцянки, які давав А.Гітлер капіталістам доведеться виконувати. Тим більше в угоді всіляко підкреслювалася роль промисловців у подальшому розвитку держави. Зрозумівши, що держава готова йти на поступки, в свою чергу самі промисловці організували додаткову фінансову підтримку НСДАП. Так з ініціативи Г.Круппа 1 червня 1933 року був організований «Внесок німецької промисловості Адольфу Гітлеру»: відтепер кожному підприємству належало щорічно відраховувати НСДАП суму в розмірі п'яти тисячних від свого фонду заробітної плати [2,с.58]. Це стало своєрідною формою подяки за усунення профспілок, заплановану гонку озброєнь, здатну оживити кон'єктуру, і намір перейти до самостійного способу господарювання, який приносив би великій промисловості величезні прибутки і можливості для розвитку.

Одночасно промисловці, добровільно поклавши на себе відрахування, захищалися від можливих надмірних вимог партії і демонстрували свою самостійність. Альберт Шпеєр висловлював іншу точку зору і писав про те, що «Внесок німецької промисловості Адольфу Гітлеру» був створений за рекомендацією М.Бормана німецьким підприємцям і ті в свою чергу були змушені підкоритися. «Без зайвих слів німецьким підприємцям, що заробляли на економічному підйомі, було запропоновано висловити свою вдячність фюреру добровільними внесками » [21, с.50]. Можливо, активні дії німецьких промисловців у червні 1933 р. щодо фінансування партії, підштовхнули до більш рішучих дій фюрера по залученню великого фінансового капіталу в регулювання економіки. На нараді А.Гітлера і Г. Герінга з найбільшими промисловцями, в липні 1933 р. утворилася так звана «генеральна рада німецького господарства», у завдання якої входило займатися організацією німецької економіки спільно з гітлерівським урядом. Жоден ремісник, жоден купець, не кажучи вже про робітників, не отримали доступу в «генеральну раду», а Ф.Тісен і А.Феглер, Р.Бош з «І. Г.Фарбен», генеральний директор Дін з Калійного синдикату, банкір барон фон Шредер, голова Приватно-комерційного банку Рейнгардт, Карл Фрідріх фон Сіменс -- всі вони на першій фазі гітлерівської диктатури склали вище економічне керівництво країною [46, с.123].

20 вересня 1933 р. А.Гітлер виступив перед членами Генеральної ради німецького господарства з доповіддю, в якій ще раз запевнив глав німецьких монополій, що вся міць фашистської держави знаходиться в їх повному розпорядженні. «Політична влада, -- заявив він, -- завжди відкриває дорогу економіці» [45, с.120].

Іншим важливим аспектом в ході формування керівних постів у сфері економіки Німеччини було питання про призначення на пост «генерального уповноваженого з питань чотирирічного плану», зокрема в другому плані. Більшість вітчизняних і зарубіжних дослідників історії Німеччини XX століття ( Г.Л.Розанов, А. Ю. Ватлін , А.І.Патрушев , А.Норден та ін. ) у своїх працях, виданих як у радянський час, так і в наш, де зачіпається тема «чотирирічного плану», не акцентують увагу читачів на можливій іншій кандидатурі на пост «генерального уповноваженого з питань чотирирічного плану», крім Г. Герінга. Ймовірно, або автори впевнені, що іншого варіанту просто не могло бути. Наприклад, А.І.Патрушев пише, що А.Гітлер, після того як склав секретний меморандум в серпні 1936 р. про необхідність якнайшвидшого переозброєння Німеччини, де настільки відверто виклав у ньому свої задуми, що довірив ознайомитися із змістом документа лише Г.Герінгу і В.Бломбергу. Це саме по собі свідчить про високу довіру і про майбутнє залучення їх у проект [49, с.201]. Однак при більш детальному дослідженні даного питання, спливає ряд фактів, які вказують на те, що А. Гітлер до останнього не міг визначитися з тим, хто ж займе пост «генерального уповноваженого з питань чотирирічного плану». Кандидатура Г.Герінга була не єдиною. Так на восьмому з'їзді партії, де офіційно було оголошено про введення плану, Г.Герінг чомусь не потрапив до числа доповідачів. Різноманітні заходи і виступи ораторів тривали з ранку до вечора шість днів підряд. У програмі з'їзду були наступні постаті: А.Гітлер, О.Дітріх , Г.Гесс , В.Лютц, Ю.Штрейхер, А.Вагнер, А.Розенберг, К.Гирл, Й.Геббельс, Г.Райшл, Е.Хільгенфельдт, Р.Лей, Б. фон Ширах, Е.Хеккер, Ф.Зельдт, Г.Франк, І.Дітріх, М.Гаман, Г.Рейнхардт, але фельдмаршала серед них нема [43, с. 88]. Можна зробити висновок, що Г.Герінг тоді не володів в партійних колах авторитетом, достатнім для здійснення самостійного курсу в якій-небудь сфері. Цей висновок підтверджується свідоцтвами очевидців його промови в рейхстазі 28 жовтня 1936 р.

Звіт політичного представництва СРСР у Німеччині (Литвинову від Суріца), датований 29 жовтня 1936 р., № 398, містить наступну інформацію: «Збори , де виступав Г.Герінг, було відкрито Г.Геббельсом і завершено промовою Р. Гесса. З промови Гесса слід зазначити натяк на те, що Кеплер буде грати роль «гессівского» комісара при Г. Герінгу ... Мова і особливо ситуація, при якій вона виголошена, підтверджує, що Герінг дійсно розглядається в націонал-соціалістичному середовищі , як не цілком своя людина. Його доводиться начебто захищати перед партійними колами, рекомендувати його їм, призначати до нього комісара для заспокоєння партійних кіл» [42, с.90]. Однак це не означало, що майбутній Рейхсмаршал Великонімецького рейху не користувався довірою Адольфа Гітлера.

Це підтверджується тим, що фюрер довіряв йому відповідальні посади. Так, наприклад, після їх першого знайомства в 1922 р. і участі Германа Герінга в НСДАП і нацистському русі, фюрер через рік призначає його верховним керівником СА. Після того, коли в 1924 р. почався суд над А.Гітлером, Г.Герінг намагався повернутися до Німеччини, але Гітлер через свого адвоката заборонив йому робити це, щоб «зберегти себе для націонал-соціалізму». 5 квітня 1924 р. дружина Герінга, Карін, домоглася зустрічі з А.Гітлером у в'язниці; на зустрічі він знову підтвердив, що Герінг є його найближчим однодумцем. Швидше за все Адольф Гітлер наприкінці весни 1936 р. вже знав кого він призначить «генеральним уповноваженим з питань чотирирічного плану».

Потрібна була людина, яка може ефективно навести порядок у державних органах, що претендували на вирішальну роль в регулюванні економіки, на цю посаду найбільше підходив Герман Герінг, що володіє досвідом ведення адміністративних справ і має зв'язки з багатьма керівниками великої, в тому числі, військової промисловості Німеччини. До цього нечіткий розподіл державних органів, що спалахнув у зв'язку з запеклою відомчою боротьбою, привели в перші роки перебування націонал-соціалістів у влади до плутанини, що викликала невдоволення в монополістичних колах [28, с.68].

У мемуарній літературі можна знайти твердження, що фельдмаршал був ні ортодоксальним націонал-соціалістом. Наприклад, про це писав А.Шпеєр, О.Штрассер. Швидше за все, автори мали на увазі його деяку відособленість від бюрократичного апарату партії: «Герінг був людиною дії і не любив витрачати час на теоретиків партії» [19, с.90]. І цей факт цілком міг вплинути на рішення Гітлера при підборі кандидатури на пост керівника чотирирічного плану. Ханфштангль у своїх спогадах зазначив, що Герман Герінг і Рудольф Гесс терпіти не могли один одного. Але не можна точно стверджувати, що кандидатура Германа Герінга на пост «генерального уповноваженого з питань чотирирічного плану» була єдиною. На цю посаду міг цілком підходити нацист «номер три» Рудольф Гесс, він був також як і Герман Герінг рейхсміністром без портфеля і наступником А.Гітлера після Г.Герінга. Спеціальним указом на нього було покладено контроль над всією діяльністю нацистського уряду та інших державних органів. Жодне розпорядження уряду, жоден закон рейху не мав сили, поки його не підписував А.Гітлер або Р. Гесс. Також як і Г.Герінг, Р.Гесс був відданий А.Гітлеру і був його найближчим соратником. Останнє слово Р. Гесса на Нюрнберзькому трибуналі було: «Я ні про що не жалкую» [59, с.201].

Ймовірно, А. Гітлер дійсно вибирав з цих двох кандидатур, але справжні причини виявити складно. Вони можуть бути далекі від об'єктивних, наприклад, державний діяч нацистської Німеччини, рейхсляйтер Отто Дітріх писав, що фюрер, відвідавши в 1934 р. декорований будинок Р.Гесса в долині Ізару поблизу Мюнхена, зауважив, що «не може зробити Гесса своїм наступником на посту фюрера, тому що його житло свідчить про повну відсутність у господаря розуміння мистецтва і культури.

Була й інша причина, пізніше про неї А.Гітлер розповість А.Шпеєру. Фюрер ніколи себе не почував комфортно, коли довго спілкувався з Р.Гессом, в свою чергу А.Гесс не розумів по виразу обличчя фюрера, що тема, яку він піднімає, неприємна фюреру, тоді ж як Г.Герінг завжди прагнув не впасти в очах фюрера, говорив завжди те, що фюрер хотів почути. Тому у А.Гітлера були різні думки на рахунок спілкування з ними: «коли я розмовляю з Герінгом, то для мене це все одно, що залозиста ванна. Я себе відчуваю свіжим. У рейхсмаршала захоплююча манера подачі запитань. А з Гессом кожна розмова перетворюється на нестерпну муку. Він приходить завжди з неприємними речами і весь час набридає» [21, с.97].Адольф Гітлер і Герман Герінг завжди знаходили спільні теми для розмов, наприклад, про мистецтво. Фюрер, який постійно претендував на роль знавця мистецтва, головним чином у живопису, хоча насправді нічого не розумів в ньому, імпонував захоплення Г. Герінга творами мистецтва і закривав очі на те, що через художні уподобання другого Президента Рейхстагу, деякі музеї позбавлялися багатьох своїх цінностей, що заполонили цілі зали у нього вдома [45, с.143]. Сам Ялмар Шахт у своїй книзі «Головний фінансист Третього рейху» не раз відзначає розкішні апартаменти Г.Герінга і його відчуття стилю. «Під час святкування дня народження пізніше я помітив у Г. Герінга виблискуючий позолотою коктейль - кабінет, подарунок Фронту німецьких робітників ...» [20, с. 359].

Альберт Шпеєр був вражений кабінетом: «...його кабінет, мав площу близько 140 кв. м, майже як у Гітлера. Старий письмовий стіл в стилі ренесанс був величезний, як і робоче крісло, спинка якого піднімалася над його головою, воно могло б служити князівським троном. На письмовому столі він наказав встановити два срібних світильника з непомірно великими пергаментними абажурами і, крім того, величезну фотографію Гітлера» [21, с.108].У своїх мемуарах Я. Шахт пише і про те, що допомагало Герману Герінгу привернути до своєї фігури постійну увагу громадськості і, в тому числі, А. Гітлера.

Другий президент Рейхстагу не тільки колекціонував дорогоцінні камені, золоті, платинові прикраси у великих кількостях, а й носив їх. На відміну від невибагливого в побуті А.Гітлера, Г.Герінг користувався в повній мірі багатствами, які йому давало положення у владі. Можливо, А.Гітлер хотів у цьому плані рівнятися на Герінга. Г.Пикер (колишній співробітник юридичної служби в головній ставці Гітлера) звертав увагу на ще одну рису в постаті Г.Герінга, яка також могла вплинути на рішення А.Гітлера. Г.Пикер писав, що спокій Г.Герінга, який завжди виходить від нього, його тонкий гумор та абсолютна впевненість у собі, крім усього іншого, він завжди володіє ситуацією і справляє сприятливе враження. Так само, як і його чесність і беззастережна вірність. Геббельс назвав його «людиною з відкритим і довірливим серцем дитини» [10, с.167].

Незабаром, після відвідин будинку Р. Гесса, А. Гітлер призначив своїм наступником Г.Герінга, якого поважав «... за широкий погляд на політичне значення мистецтва» [5, с.178]. Мабуть, не лише художні пристрасті вплинули на піднесення фельдмаршала. Улюбленим прийомом А.Гітлера, спрямованим на зміцнення власної влади, було установлення двоїстих посад і конфліктуючих один з одним відомств. Для противаги партійним функціонерам на пост головного господарського керівника країни слід було призначити саме таку кандидатуру, як Г. Герінг. Але, навіть надавши йому високу довіру, А. Гітлер «навмисно завантажував Герінга іншими дорученнями, крім його прямих командних обов'язків, з тим, щоб амбітний маршал не перетворився на небезпечного політичного опонента. Природним результатом стало те, що перевантажений посадами Г.Герінг був не в змозі належним чином виконувати ні одну з них» [17, с.297]. Крім того, фюрер залишив в кабінеті конкурентоспроможного міністра економіки -- Я.Шахта, наділеного тими ж функціями. З'являється питання: чому А.Гітлер не зробив «головним уповноваженим з питань чотирирічного плану» Ялмара Шахта. Останній до 1935 року займав всі необхідні посади (голова Імперського банку, генерал військової економіки, військового господарства тощо) і відповідно мав досвід для успішного виконання «чотирирічного плану», до 1936 р. всі основні напрямки в області «реанімування» економіки були успішно ним виконані. Але Я.Шахт став заперечувати проти курсу, давно вже перестав підтримувати кон'юнктуру, яка вела або до інфляції, або до загарбницької війні.

До середини 1936 р. він остаточно усвідомив неможливість побудови в Німеччині автаркії [60, с.77]. Можна відзначити і інший факт, так чи інакше, економіка Німеччини, не дивлячись на економічну політику нового міністра економіки, стала сильнішою, але одночасно продовжувала залишатися нестабільною. Наприклад, серйозний удар по економіці завдали неврожаї 1935 р. і загальне підвищення цін на світовому ринку, які були повною несподіванкою для «нового плану» Я.Шахта, і в підсумку, в квітні 1936 р. А.Гітлер призначив «уповноваженим із усіх валютних і сировинних питань» Германа Герінга [33, с.70]. Позначилось на рішенні А.Гітлера і те, що Я.Шахт починає критикувати політику антисемітизму, тоді як в 1933 році він був менш «педантичний» у цьому питанні. Маючи уявлення про програму НСДАП, Я. Шахт обмежив спілкування з колишніми друзями -- євреями. Зіткнувшись одного разу в театрі з дружиною свого колишнього шефа Гутмана, в чиєму банку починав кар'єру, Шахт не подав виду, що знає її.

Спочатку антисемітизм керівників НСДАП він сприймав як тактичний хід, поступку настроям натовпу і сам періодично робив публічні антиєврейські заяви. В цей період позиція міністра економіки була зумовлена чистим прагматизмом. У липні 1934 р. Шахт поцікавився у Гітлера, як йому слід ставитися до тих євреїв, чия економічна діяльність корисна для рейху. Фюрер відповів, що такі євреї можуть вести свою справу без перешкод [20, с.317]. Але до 1935 р. антисемітизм в економічній сфері став набувати системних рис. 18 серпня 1935 р. Шахт виступає в Кенігсберзі з промовою, яка засуджує безглузду жорстокість щодо євреїв. Подібно Марбургській промові Франца фон Папена, цей виступ не було рекомендовано до поширення міністерством пропаганди Геббельса. Але ця Кенігсбергська промова лише загострила і без того натягнуті відносини між Я.Шахтом і А.Гітлером [20, с.334]. Незабаром на сьомому з'їзді НСДАП, були прийняті Нюрнберзькі закони (15 вересня 1935 р.). Шахт прагне не допустити економічного збитку в разі, якщо розорення євреїв набуде неконтрольованих масштабів. Він попереджає місцеву владу про те, що лише уряд рейху визначає рамки і розміри антиєврейських санкцій. Ялмар Шахт пояснює, чому зацікавлений у вирішенні цієї проблеми. «До 1930 року в Німеччині дуже рідко спостерігалися ознаки будь-якого політичного антисемітського руху. Оскільки цих ознак було дуже мало, то їх слід було відносити швидше до економічних мотивів, ніж до расової неприязні дрібної буржуазії» [19, с.345].

Активна діяльність Ялмара Шахта у вирішенні єврейського питання викликає погіршення його відносин з керівництвом партії. У листопаді 1935 р. він випускає міністерський циркуляр голові Національної промислової палати, який передали всім філіям організації. У ньому говорилося: «Я просив вас проінформувати групи промисловців, що напередодні прийдешньої переоцінки позиції по євреям в промисловій сфері філіям організації не слід вживати ніяких заходів щодо єврейських фірм...» [20, с.346]. Подібні дії для Шахта не пройшли безслідно. Також Ялмар Шахт був масоном і цього не приховував ні в той час, ні в своїх мемуарах, що вийшли після 1948 р. У Німеччині до 1935 р. ряд впливових осіб вже втратили свої посади через приналежність до масонства. Проти Я. Шахта починає активні дії Р.Гейдріх. У тому ж, 1935 р., Я. Шахт в бесіді з американським послом «зондував ґрунт» для своєї можливої еміграції [40, с.94]. Все вище згадане призвело до того, що фюрер був змушений у досить короткі строки знайти можливу альтернативу Я. Шахту. Це вже ставало зрозуміло після постійних суперечок між фюрером і Я. Шахтом.

А. Гітлер тепер не приховував, що категорично проти пропозицій про скорочення витрат на військову промисловість. Один такий конфлікт, який стався у середині 1936 р., описав Альберт Шпеєр: «Приблизно в 1936 році Шахт з'явився в Бергхофе, де він повинен був зробити Гітлеру доповідь. Ми, гості, в цей час перебували на розташованій поблизу з житловою кімнатою господаря будинку терасі, куди було відчинене величезне вікно. Наскільки можна було судити, Гітлер особливо збуджено атакував міністра економіки. Діалог з обох сторін ставав все різкіше і раптом обірвався. Гітлер у люті з'явився на терасі і ще довго лаявся на свого впертого і закостенілого міністра, що уповільнює його політику озброєння» [21, с.42].У даній ситуації А.Гітлер, мабуть, повертається до кандидатури Г.Герінга. Той краще зберігав вірність зовнішньо та внутрішньополітичного курсу, який прокладав А. Гітлер. По-перше, він не збирався захищати єврейську власність, як Я. Шахт. Економічні санкції, спрямовані на розорення євреїв і вирішення за їх рахунок фінансових проблем Німеччини, були інструментом в руках Г.Герінга і Г.фон Функа. В очах фюрера Я. Шахт все менше відповідав своїй посаді. Критика переозброєння, автаркії, антисемітизму, всевладдя НСДАП -- на думку А. Гітлера було явним перевищенням повноважень, якими був наділений міністр господарства. Тісен у своїх спогадах встановив прямий зв'язок між переозброєнням Німеччини та відставкою Шахта. Адже неодноразово у своїх виступах Я. Шахт говорив , що державні асигнування з 1934- 1935 рр. стрімко збільшуючись у розмірах, «потекли» у військову промисловість [60, с.76].

Про це ж свідчить документ про витрати на озброєння в Третьому рейху за 1934-1943 рр. З його змісту стає ясно, що якщо витрати уряду в 1934 році на озброєння становили 4,2 млрд. марок, то в 1938 р. вони склали 17,2 млрд. марок. Варто звернути увагу, що витрати почали зростати відразу після відставки Я.Шахта з поста міністра економіки. Так, в 1936 році сума витрат була трохи більше 10 млрд. марок [14, с.300]. І, якщо Я.Шахт постійно закликав обмежити витрати на військову промисловість, то Г.Герінг, навпаки, підтримував фюрера у збільшенні витрат на озброєння, а також обіцяв вирішити проблему нестачі сировини за допомогою більш активного виробництва всіляких замінників, «ерзаців». Тим більше Адольфу Гітлеру імпонувала беззастережна вірність Г.Герінга, готового знехтувати будь-якими об'єктивними факторами заради виконання волі фюрера. Вождь у схвальних відгуках констатував той факт, що в лексиконі глави чотирирічного плану були відсутні слова «це неможливо».

З другої половини 1936 р. вплив Ялмара Шахта на економічну політику став зменшуватися, хоча А.Гітлер попередив його, що у вересні 1936 року виступатиме на конференції з новою економічною програмою, але жодного уявлення про її зміст Я.Шахту так і не дав [20, с.279]. Такий вчинок легко пояснює Альберт Шпеєр. Він прямо пише, що «... фахівцям, як наприклад, Шахту, він ( А. Гітлер) не довіряв все життя ...» [21, с.87]. У вересні 1936 р. відбулася передача чотирирічного плану під жорсткий контроль Г. Герінга, хоча він був у цій області не компетентний. Не раз Я.Шахт відзначав, що Г.Герінг на нього ніколи не справляв враження, як людина компетентна в будь-якій сфері [20, с.280]. Той же А. Шпеєр наголошує: «...лише особливою схильністю Гітлера до дилетантства можна пояснити підбір ним непрофесійних співробітників. Адже ще раніше він призначив виноторговця міністром закордонних справ, свого партфілософа -- міністром у справах східних територій, а військового льотчика -- господарем над всією економікою» [21, с.122].

У підсумку А.Шпеєр робить цілком логічний висновок про те, що ключові пости фюрер довіряв любителям, рідко допускав фахівців, які можуть не завжди з ним погоджуватися, тим самим можуть підірвати репутацію безумовного лідера. Ось тому А.Гітлер і «недолюблював» фахівців, перевершують його по інтелектуальному розвитку та ставлять його з багатьох питань у глухий кут, йому потрібні були такі люди , які можуть йому беззаперечно підкорятися. І після призначення Г.Герінга головним уповноваженим Я.Шахт продовжував залишатися поруч з ним, але втративши колишні повноваження економічного диктатора, Я. Шахт не став вступати з новим уповноваженим за виконання чотирирічного плану у відкритий конфлікт, як це зробив В. Дарре (міністр продовольства і сільського господарства був вражений тим, що основна увага в програмі розвитку Німеччини приділялась не аграрному сектору, а промисловості). Мабуть, Я.Шахт сподівався, що природний хід подій покаже правильність висновків, до яких він прийшов. Під час Нюрнберзького процесу, Шахт дав наступні свідчення. Головний обвинувач від США, Джексон, заявив: «Ви прагнули ... отримати достатню кількість іноземної валюти, яка дала б вам можливість імпортувати сировинні матеріали, тобто матеріали , що не піддавалися обробці ... Що ж було вашою основною метою?» Я. Шахт: «Забезпечення Німеччини продовольством і забезпечення її промисловості, що працює на експорт» [8, с.312]. Отже, на його думку, Німеччини слід було прагнути до перетворення європейської периферії на сировинний придаток. Але це була б не військова, а економічна експансія. Дійсно, приблизно через рік, А.Гітлер зрозумів, що настільки бажана автаркія в існуючих умовах недосяжна. 5 листопада 1937 р. він досить чітко дав зрозуміти на нараді політичних і військових керівників Німеччини, що можливе досягнення «відносно сировини лише умовної, але не тотальної автаркії ... Що стосується автаркії по частині продовольства, то на це питання слід відповісти категоричним «ні» ... Автаркія виявилась неможливою як по відношенню до продовольчого постачання, так і в цілому ... Єдиним виходом ... є захоплення значного життєвого простору» [11, с.25-27]. Таким чином, з одного факту про недосяжність автаркії А.Гітлер і Я.Шахт зробили різні висновки. Герман Герінг формулював свої погляди на економіку так: «Ми не визнаємо святість так званих економічних законів. Слід вказати на те, що торгівля й індустрія -- слуги народу, а капітал повинен служити економіці» [41, с.51]. Я. Шахт намагався сперечатися з Г. Герінгом, вдаючись до конкретних цифр. Так після зустрічі Г. Герінга з провідними підприємцями 17 грудня 1936 року, де він висував ідеї, які явно суперечили будь-якій політичній системі і будь-якому економічному принципу, наприклад, вимагав, щоб промисловість виробляла продукцію, незалежно від прибутків і витрат.

Через кілька тижнів Я.Шахт виступив перед практично такою ж аудиторією і повністю розкритикував Г.Герінга: «Жодна економіка не може функціонувати і процвітати в будь-якій державі, яка не спирається на міцно усталені принципи закону і порядку. Однією з цілей законодавства, серед інших, є гарантія дієвості національної економіки. Я попереджаю, що буду порушувати позови проти будь-якої особи, яка стане ухилятися від виконання правил, встановлених законом» [20, с.363]. Це був «випад» у бік валютної політики Г.Герінга і концентрації підприємництва. Суперечка Я. Шахта і Г. Герінга з приводу шляхів розвитку економіки в «чотирирічному плані» зайшла так далеко, що її довелося вирішувати самому А.Гітлеру. Я. Шахт не хотів співпрацювати з Г. Герінгом, так як останній його пропозиції не приймав. У підсумку, так і не прийшовши з Г.Герінгом до консенсусу, він в 1937 р. залишив всі офіційні пости, зберігши посаду міністра без портфеля. Пізніше Я.Шахт повертається до керівництва Рейхсбанком, не маючи водночас можливості впливати на політичний курс уряду [20, с. 370].

У 1938 р. як Я. Шахт, так і В. Дарре стали непотрібні Гітлеру. Він націлював країну на колонізацію нових східних земель. В. Дарре був знятий з посади керівника Русхім в 1938 році, Я.Шахт знову став міністром без портфеля в 1939 році. Після передачі плану під контроль Г.Герінга, Німеччина перейшла до системи тотальної військової економіки [61,с.178]. Варто відзначити, що Г.Герінг не тільки володів правом видавати будь-які накази та інструкції, обов'язкові для всіх державних і партійних організацій для виконання плану, а й мав опору, у вигляді Генеральної ради, яка формально була очолювана П.Кернером.

Важливе значення грав у раді представник концерну «ІГ Фарбеніндустрі» К.Краух, який одночасно займав пост уповноваженого «чотирирічного плану» з питань сировини і синтетичних матеріалів [53, с.175]. Таким чином, у підпорядкуванні Г.Герінга і його «Генеральної ради з питань чотирирічного плану» перебувала група генеральних уповноважених, у кожного з яких було своє управління. Ця організація незабаром набрала штат в сімсот співробітників, майже як в міністерстві економіки [20,с.362].

Центральний апарат генерального уповноваженого складався з декількох управлінських груп : 1 -- А (германська гірничодобувна і промислова продукція), 1 -- В (планування та виробництво), 2 (розподіл сировини), 3(використання робочих ресурсів), 4(сільськогосподарська продукція), 5 (валюта). На чолі Генеральної ради з питань чотирирічного плану стояв П. Кернер. Генеральний уповноважений з питань чотирирічного плану: Герман Герінг (1936-1945). Статс-секретарі: Пауль Кернер (з 1936 р. ), Еріх Гріцбах ( з 1938 р.), Еріх Нойман (з 1941 р.) [33, с.46]. Найбільше значення серед них мав генеральний уповноважений з питань ціноутворення, без санкції якого не могла бути встановлена жодна ціна, жоден товар на прилавку.

Диктаторськими повноваженнями у своїх областях користувалися також генеральний уповноважений з питань чорної металургії (П. Плейгер, саме він свого часу наполіг на створенні акціонерного товариства «Рейхсверке Герман Герінг») [49, с.202], генеральний уповноважений з особливих питань хімічного виробництва, генеральний уповноважений з регулювання будівельної діяльності, генеральний уповноважений з автомобільного транспорту, генеральний уповноважений з шосейних доріг, генеральний уповноважений з водних та енергетичних ресурсів [28, с.101]. Поява генеральних уповноважених з окремих промислових галузей, яких надалі при бажанні можна було включити в адміністративну систему, остаточно «зламали» всі колишні уявлення про належне розмежування компетенцій між державним управлінням і приватним господарством. Це ще раз підтверджувало той факт, що Г.Герінг був особливо не компетентний в економіці, і головна його функція в реалізації «чотирирічного плану» полягала в тому, щоб використовувати нацистський державний апарат і свою владу заступника А.Гітлера в уряді для «проштовхування» рішень спеціального органу монополій, створеного при «Генеральній раді з питань чотирирічного плану» [53, с.180]. А.Шпеєр багато писав у своїх мемуарах про екстраординарність Г.Герінга: як йому вдавалося використовувати все свої вміння: «колись я брав участь в одному засіданні у Герінга, під час якого генерал Томас висловив незадоволення завищеними економічними вимогами керівництва. Герінг буквально накричав на заслуженого генерала: «Так яким чином це Вас взагалі стосується? Я зробив це, я! Або, може бути Ви, а не я, є уповноваженим за чотирирічку? Вам взагалі належить мовчати, тому що рішення всіх цих питань фюрер цілком довірив мені». «При вирішенні такого роду питань генерал Томас ніяк не міг розраховувати на підтримку свого шефа генерал-полковника Кейтеля, оскільки Кейтель і сам бував радий, якщо його минули такі «випади» Герінга » [21, с.148]. Протягом 1937-1938 рр. вплив Г.Герінга на економічні процеси досягає максимуму. Найважливіші промислові підприємства Німеччини, зібрані в концерн під його керівництвом, названі його ж ім'ям. Виконання «чотирирічного плану» супроводжувалося відвертими антисемітськими заходами. Герінг активно проводить політику «видавлювання» євреїв з економічного життя країни. 15 грудня 1937 р. видано розпорядження про обмеження видачі валюти і поставок сировини підприємствам, що належали євреям.

22 квітня 1938 р. для німців, які здійснювали фіктивне керівництво єврейськими підприємствами, введено покарання. З 26 квітня 1938 р. євреї зобов'язані декларувати розміри власності, якою вони володіють в Німеччині та за її межами. Потім починається реалізація програми «аріїзації» промисловості. 20 липня 1938 р. євреям заборонили брати участь в роботі біржі. Починаючи з квітня 1938 р. всі подібні закони Г.Герінг підписував як уповноважений за виконання «чотирирічного плану». 14 жовтня на засіданні колегії свого міністерства він заявив, що євреї повинні бути повністю усунені з господарського життя.

Свого «піку» реальний вплив глави «чотирирічного плану» на розвиток німецького господарства досягає в 1938 р. Незабаром він пішов на спад. Вальтер Функ, призначений у лютому 1938 р. міністром економіки, поступово прийняв на себе основну частину практичної роботи. За словами В.Функа, перевантаженому турботами рейхсмаршалу було достатньо, щоб з ним узгоджували посадові призначення і приносили документи на підпис. До початку світової війни Г.Герінг лише номінально керував виконанням чотирирічного плану.

Набагато більше фельдмаршала хвилювало подальше розширення власного впливу. Однак, у цьому відношенні, вдача не завжди супроводжувала його. Провівши успішну інтригу проти Вернера фон Бломберга, Г.Герінг не зміг насолодитися її плодами і додати до своїх численних повноважень керівництво армією.

Виступивши проти нападу на Польщу, Г.Герінг виявився не в змозі вплинути на рішення, що приймаються А.Гітлером. Фельдмаршал, як і багато військових (але не А.Гітлер з Й.Ріббентропом), вважали такий конфлікт початком світової війни, до якої Німеччина не була готова. Коли почалася військова операція проти східного сусіда, йому залишилося тільки прокричати Ріббентропу по телефону: «Радійте -- Ви перемогли!» [53, с. 183]. Перемігши в полемічній битві Я.Шахта, який був категорично проти початку глобальної війни, Г.Герінг взяв найактивнішу участь у її підготовці, а перед безпосереднім початком бойових дій намагався зупинити їх. Таким чином, можна зробити висновок про те, що швидше за все спочатку передбачався на пост «головного уповноваженого з питань чотирирічного плану» Ялмар Шахт, але його висновки, про те, що Німеччині не слід збільшувати витрати на озброєння, про неможливість автаркії, а також прямолінійність в багатьох питаннях у сфері економіки, єврейського питання, відштовхнули від нього А.Гітлера. Фюреру була потрібна людина, яка б могла йому підкорятися і не суперечити, висловлюючи думку про неможливість здійснення його задумів. Такою кандидатурою був Г. Герінг, який не тільки міг взятися за реалізацію плану , але й завдяки своєму характеру відстоювати всі пропозиції А.Гітлера перед підлеглими і міністерствами.

РОЗДІЛ II. ЕТАПИ ВТІЛЕННЯ «ЧОТИРИРІЧНОГО ПЛАНУ»

2.1 Джерела фінансування галузевих перетворень

Прийняте рішення про початок виконання плану поставило перед А.Гітлером необхідність пошуку джерел фінансування. Великим джерелом фінансування військового господарства була організована Я.Шахтом спекуляція з випуску державних безвідсоткових векселів -- так званих мефо-векселів. Саме він винайшов векселі, якими розплачувалися з виробниками озброєнь і які їх банки змушені були приймати. Все почалося з організації в 1934 році фіктивного товариства «Мефо» («Металургійного дослідницького товариства»). Членами «суспільства» були найбільші металургійні фірми . Його векселя гарантувалися державою і за вказівкою Шахта приймалися до оплати всіма банками [39, с.344]. Банки здавали векселя Рейхсбанку, коли їм самим були необхідні гроші, щоб розплатитися з клієнтами. Тільки право Рейхсбанку приймати векселі представляло їх справжню цінність. Що трапиться з вкладниками ощадних банків після війни не знав ніхто [18, с.106].

Ці векселі були розміщені, головним чином, в ощадних банках та державній системі соціального страхування, що особливо підкреслило корупційний характер операції. Всього їх було випущено до початку війни на 12 млрд. марок, поки в 1938 р. на зміну векселями не прийшли казначейські зобов'язання і податкові квитанції [60, с.93]. По суті мефо-векселя були своєрідною формою державної позики із зобов'язанням фашистського уряду погасити заборгованість через п'ять років. Звичайно, гітлерівці і не розраховували у майбутньому погасити у звичайному порядку свої борги. Всі надії вони покладали на підготовлену ними грабіжницьку війну, яка б заодно дозволила вирішити і всі їх фінансові труднощі. Ці мефо-векселі забезпечували фінансування переозброєння Німеччини. А.Гітлер, який був не компетентний в проблемах економіки, ніяк не міг зрозуміти, в чому полягає хитрість Шахта. І тоді міністр фінансів зважився пояснити йому, що це всього лише один із способів друкування нових грошей [49, с.200]. Однак Ялмар Шахт ніколи не вважав «мефо-ваучери» аферою. Майбутній міністр економіки розумів, що якщо є невикористані заводи, устаткування і запаси, має бути також і невикористаний капітал, «залежаний» в підприємницьких концернах. Вилучити цей капітал за допомогою випуску державних позик було неможливо. Віра людей у здатність держави сплачувати борги була підірвана колишніми урядами. Потрібно було знайти новий механізм, який би забезпечив збільшення обсягу грошової маси, а звідси привів би до зростання виробництва. У ході цих роздумів з'явилася схема, яка пізніше отримала популярність як «Мефо-ваучери».

Держава могла використовувати мефо-ваучери для оплати своїх замовлень діловим компаніям -- замовникам, які протягом деякого часу поширилися і на фінансування озброєнь. Постачальники могли негайно обміняти свої ваучери на готівку в Імперському банку.

У зв'язку з цим трапилося те, що й очікував Я.Шахт, а саме: гроші, які лежали без широкого вжитку в сейфах і касах виробничих фірм, не розраховані на довготривалі інвестиції, були негайно використані для придбання цих короткочасних інвестицій.

За чотири роки загальне число мефо-ваучерів зросла до вищезгаданої цифри в 12 мільярдів марок, але 6 мільярдів з цієї суми змогли повністю поглинутися ринком без обміну в Імперському банку. Тим самим вдалося уникнути інфляційного впливу при забезпеченні фондів для фінансування проектів, створення робочих місць, а також при будь-якому падінні вартості грошей.

Як наслідок, Вищий адміністративний суд Гамбурга також відмовився від формулювання, що «мефо-векселя» були аферою і шахрайством: «У зв'язку з державними заходами щодо створення робочих місць система мефо-ваучерів була добре пристосована для здійснення цієї мети. Вона створювала реальну основу для подолання економічної депресії. Імперський банк діяв відповідно до вимог здорового глузду» [20, с.315].У західнонімецьких дослідженнях наводяться такі дані про основні джерела надходжень коштів до державного бюджету та на фінансування військових приготувань Німеччини в 1933-1939 рр. (млрд. марок): податки, мита та ін. -- 81,8; афера з мефо-векселями -- 10,5; випуск «податкових ордері» -- 3,1; розміщення короткострокових позик -- 6,9; розміщення довгострокових позик -- 16,7. Всього -- 119 млрд. марок. Крім того, для цих цілей використовувалася емісія грошових знаків. З 1933 по 1939 рр. сума, яка перебувала в обігу банкнотами, збільшилася з 3617 до 10995 млн. марок [11, с.312].