Виникнення і розвиток ідей реалізації "чотирирічного плану" підготовки Німеччини до війни

Джон Кейнс у своїй роботі «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» стосовно до проблем економічного розвитку особливу увагу приділяв трьом фундаментальним психологічним факторам, «а саме психологічної схильності до споживання, психологічному сприйняттю ліквідності та психологічному припущенню про майбутнє доходів від капітальних активів» [37,с.678]. Два останніх фактори майстерно використовував Я.Шахт у своїй діяльності щодо створення «Мефо» («Металургійного дослідницького товариства», у якого власне металургійною була тільки назва). 12-мільярдні зобов'язання цього об'єднання з капіталом усього 1 мільйон марок взяла на себе держава . Звичайно, Ялмар Шахт сподівався, що А.Гітлер поверне заборгованість держави в перебігу вказаних ним п'яти років, але вона не була виконана [29, с.56]. Авторитет держави забезпечив ліквідність фінансових активів, а, наступивша внаслідок цього економічна стабілізація, в свою чергу, зміцнила його. Якби уряд не зміг використовувати психологічний фактор, фінансовій системі країни загрожував би швидкий крах. Військові витрати Німеччини з 1934 по 1939 рр. склали 59,1% від всіх бюджетних витрат, а державний борг збільшився до 43,3% від грошей, що перебували в обігу. У ході війни державний борг щорічно збільшувався на 50-70% в порівнянні з попереднім роком [14, с. 288]. Вже в 1942 р. А.Гітлер наголошував, що у Німеччини 200 мільярдів загального боргу і 16 мільярдів боргу ще з тієї війни [10, с.17].

Невдовзі між А.Гітлером і Я. Шахтом стали виникати розбіжності з питання про автаркію. На думку Ф.Тісена, Я.Шахт хотів управляти економічним процесом чесно; просто у нього не було далекоглядної концепції економічного розвитку ситуації, в якій він опинився. Його усунення з урядового апарату припало на той момент, коли обставини склалися так, що він вже не відчував у собі сил нести подальшу відповідальність [18, с.210]. Якби у Я.Шахта не було тривалої концепції економічного розвитку, він би відмовився і від поста голови Імперського банку, і в 1934 р. від поста міністра економіки, які були запропоновані йому А. Гітлером. В обох випадках Я.Шахт погодився вирівняти складну фінансову ситуацію, в якій опинилася країна. Він втратив тоді свій вплив, коли його економічний план розвитку Німеччини перестав відповідати курсу фюрера на стрімку підготовку до війни, не рахуючись з дійсним фінансовим становищем держави .

Фюрер був прихильником самодостатньої економіки, що не залежить від експортно-імпортних операцій. Він вважав, що «на інших континентах європейська економіка вже не має ринку збуту. Через наші виробничі витрати ми не можемо конкурувати» [43, с.40]. Європейська політика для Гітлера була «правильною тоді, коли вона утримувалася від бажання експортувати на весь світ». Його розумом оволоділа ідея замкнутої континентальної економічної системи під німецькою гегемонією. Тому головна увага приділялася збільшенню сільськогосподарської продукції, а також розвитку виробництва синтетичних матеріалів, що замінювали сировину, імпортовану з інших країн, наприклад, вироблення бензину з вугілля, виробництва синтетичного каучуку або штучних волокон, навіть якщо вони обходилися дорожче, ніж імпортовані натуральні продукти. Імпорт контролювали спеціальні координаційні установи, створені законом «Про підготовку органічного розширення народного господарства Німеччини». Пізніше централізоване регулювання було поширено на обсяги виробництва, постачання і розподілу, ціноутворення. Гітлер був переконаний, що тільки завоювання значного «життєвого простору» дозволить бідній щодо сировини Німеччині забезпечити автаркію.

Однак, поки був живий П. фон Гінденбург, він уникав висловлювати ці погляди відкрито. І, крім того, на цьому етапі він зустрів опір у власному оточенні, в особі А. Гугенберга. Головний політичний фактор, що стримував експансіоністську спрямованість канцлера, відпав 2 серпня 1934 року, зі смертю президента П. фон Гінденбурга. Але ще за день до смерті президента за пропозицією А.Гітлера був затверджений закон «Про верховного главу держави в Німецькій імперії». Пост президента об'єднувався з постом рейхсканцлера. Того ж дня рейхсвер, верховним головнокомандувачем якого до тих пір був генерал-фельдмаршал, присягнув «фюреру і рейхсканцлеру». Титул рейхспрезидента за наказом А. Гітлера був «назавжди» скасований [60, с.31].

Швидше за все, 1934 р. згідно з твердженням Отто Штрассера «став вирішальною датою для режиму Гітлера. Того дня Адольф зробив свій вибір -- на користь війни» [62, с.196], а, отже, і здійсненню планів щодо завоювання «життєвого простору», першою метою яких було досягнення автаркії .

Я.Шахт розробляє в цей час початковий проект нового чотирирічного плану відновлення господарства (оприлюднений 11 вересня 1934 р.), який передбачав зміщення центру зовнішньоторговельної активності з заокеанських країн на континент. Особливу увагу слід було звернути на країни, що мають надлишок сільськогосподарської продукції та мінеральної сировини. До таких, зокрема, належали Польща, СРСР, Румунія, Угорщина, Туреччина. Спочатку Гітлер віддавав пріоритет Польщі та Румунії, сподіваючись надалі використовувати розвиток цих країн в якості бази для експансії проти радянської Росії. Торговельні відносини пропонувалося будувати на бартерній основі. За допомогою компенсаційних угод і безготівкових розрахунків Шахт сподівався досягти економічної, а відтак -- і політичної незалежності Німеччини. У своїй основі цей план зазнав невдачі, так як, відносини з Польщею весь час залишалися напруженими через політичні проблеми і взаємну недовіру сторін. Переговори з Радянським Союзом завершилися тільки навесні 1935 р., але компенсаційну угоду і нові кредитні пропозиції німецькій стороні «проштовхнути» не вдалося. Найбільший успіх був досягнутий в Угорщині, Румунії та Туреччині.21 травня 1935 р. Ялмар Шахт став генеральним уповноваженим військового господарства. З цього часу додаткові фінансові кошти надходять за рахунок довгострокових державних позик, через мережу нав'язаних ощадних кас. 26 червня 1935 р. був виданий закон про обов'язкову трудову повинність для молоді. Однак до 1936 р. криза пішла на черговий виток. Успішна боротьба з безробіттям призвела до зростання платоспроможного попиту на внутрішньому ринку, що не залишало можливості для розширення експорту товарів широкого вжитку.

У цих умовах безготівкові розрахунки і компенсаційні угоди навіть за наявності обопільної згоди сторін не могли забезпечити достатній обсяг імпорту внаслідок низької експортної пропозиції. Заплановане «новим планом» широке виробництво різних замінників не вийшло на необхідну потужність. Шахт почав критикувати політику форсованого переозброєння Німеччини, що неминуче призвело до конфлікту з Гітлером.

На початкових етапах А. Гітлер прислухався до Я.Шахта і не робив різких випадів на його адресу. Так 17 (15) вересня Ялмар Шахт на партійному з'їзді в Нюрберзі у присутності гауляйтерів, рейхсляйтерів та інших вищих партійних чинів, вказав, що фінансова допомога рейху з боку Імперського банку повинна зменшитися і що подальше озброєння має фінансуватися за рахунок податків і кредитів.

Виходячи з дефіциту сировини, він підкреслював, що 83% зовнішньої торгівлі країни забезпечується за рахунок бартеру, тобто товари обмінюються на товари, і що лише 17% нашого експорту дають нам вільно конвертовану валюту. Цей відсоток він визначив як абсолютно неадекватний. Він зазначав, що інші країни вже забезпечили Німеччину товарами в кредит на вартість 500 мільйонів марок, і їй залишається розплачуватися з ними експортними товарами промислового призначення. Нарешті, Ялмар Шахт вказав на збитки, які завдають експорту крайності партійної політики. Після такої критики Адольф Гітлер не виступав з гнівними промовами в адресу Ялмара Шахта, але учасники наради, яку він зібрав після промови Я.Шахта, були попереджені не наражати його за цю критику переслідуванням [20, с. 371]. Ймовірно, у Адольфа Гітлера тоді вже з'явилися перші сумніви на рахунок обраної кандидатури, яка може стабілізувати економіку. Те, що Я.Шахт дійшов висновку про неможливість побудови в Німеччині автаркії, було непрямою причиною загострення його відносин з фюрером. Куди важливіші були його спроби, як економіста, приборкати фінансові «апетити» апарату НСДАП.

Наприклад, протест проти виділення значної суми (більше 200 мільйонів марок), запрошеної відомством Й. Геббельса в 1934 р. на зарубіжну пропаганду. Вже з середини 1935 р. Я. Шахт послідовно добивався обмеження виробництва озброєнь. 24 грудня 1935 р. він посилає військовому міністру фон Бломбергу докладний лист. Він починався так: «Ви очікуєте, що я надам вам достатні суми в іноземній валюті для задоволення ваших потреб. Відповідаючи, я з жалем констатую, що в сформованих обставинах у мене немає для цього ніякої можливості» [29, с.150]. Зростаюча заборгованість держави, до кінця 1936 р. досягла 12035 млрд. рейхсмарок [28, с.57]. Вона змушувала більш активно діяти з реалізації «чотирирічного плану» і досягнення незалежності від ввезення імпорту.

Прийнятий у вересні 1934 року, «Новий план», який передбачав введення всебічного регламентування зовнішньоторговельних і валютних відносин так і не зміг призвести до належних результатів : «...кількісне обмеження ввезення та визначення централізованим шляхом загального обсягу імпорту...» [28, с.59].

Окупація німецько-фашистськими військами Рейнської зони могла б істотно виправити складну ситуацію в області прискореної підготовки та реалізації «чотирирічного плану» до майбутньої війни. Також рейнська зона розглядалася урядом Німеччини як майбутній плацдарм для подальшого військового удару по західним сусідам Німеччини -- Франції, Бельгії, Голландії та Люксембургу. 7 березня 1936 р. німецькі збройні сили зайняли Рейнську демілітаризовану область, і рівно через два місяці Г. Герінг відкрито заявив, що всі економічні заходи повинні розглядатися з точки зору неминучості війни. Питання про ліквідацію залежності Німеччини від імпорту стояло з початку 30-х років і було завжди першочерговим. Проблему досягнення автаркії в продовольчій сфері слід було вирішувати Вальтеру Дарре (з 28 травня 1933 р. -- міністру продовольства і сільського господарства). Аналогічна відповідальність у сфері німецької промисловості була покладена і на Г.Герінга. Таким чином, можна стверджувати, що фінансування «чотирирічного плану» і загальної підготовки до нього складалося з таких заходів уряду Німеччини:

Ш введення «Нового плану», спрямованого головним чином на розробку різних замінників, які при своїй низькій вартості могли б мати непоганий експорт та подолати дефіцит валюти в Німеччині;

Ш розвиток виробництва синтетичних матеріалів;

Ш боротьба з безробіттям і обов'язкова трудова повинність змогли скоротити витрати держави на розвиток військової промисловості і зменшити собівартість виробленої військової техніки і знарядь;

Ш збільшення ринку збуту;

Ш афера з мефо-векселями;

Ш зниження виробничих витрат;

Ш підвищення ролі сільськогосподарської продукції країни на міжнародному ринку;

Ш довгострокові державні позики;

Ш фінансова допомога Імперського банку;

Ш розвиток системи бартеру;

Ш податки, мита;

Ш випуск «податкових ордерів»;

Ш емісія грошових знаків.

Проте всі заходи, вжиті державою в галузі підготовки Німеччини до війни, в тому числі запровадження «чотирирічного плану», припускали якомога швидке розв'язання війни, так як позики держави не могли бути нескінченні, потрібна була переможна війна, яка б змогла позбавити Німеччину від всіх боргів.

2.2 Створення моделі економічної автаркії

Втілення плану в життя і його подальший розвиток пройшов ряд етапів, при чому план істотно доопрацьовувався вже в процесі реалізації. Поетапний розвиток «чотирирічного плану» не можна чітко виділити. Багато авторів, які вели свої дослідження в руслі цієї теми, відзначають недостатність архівних даних, а також той факт, що матеріали секретних засідань щодо плану, не завжди були відкриті широкому загалу. Ми спробуємо скласти власну періодизацію реалізації плану з доступних матеріалів. Труднощі викликає визначення дати початку роботи над планом. Наприклад, ряд російських вчених на чолі з Кутаровим вважають, що план складався вже 1934 р., а в 1933 р. з'являється перший «чотирирічний план». Виходить, що один план випливав з іншого. При цьому варто відзначити, що спочатку обидва проекти плану не вирішували завдання з досягнення автаркії, а були спрямовані на вирішення нагальних проблем держави -- виведення з важкого економічного становища. І тільки коли ці проекти не змогли повною мірою врегулювати економіку, в 1936 р. моделюється нова мета -- досягнення автаркії.

Етапи по реалізації «чотирирічного плану» можуть бути представлені наступним чином: I. Підготовка програми та за планом (11 вересня 1934 -- серпень 1936 рр.):11 вересня 1934 р. -- початковий проект нового чотирирічного плану відновлення господарства, проект розробляє міністр економіки Я.Шахт; 25 червня 1935 р. -- указ про введення обов'язкової трудової повинності. У вересні -- серпні 1936 р. -- підготовка програми досягнення автаркії; серпень 1936 р. - секретний виступ А. Гітлера щодо меморандуму по «чотирирічному плану». II. Початок реалізації, створення «Генеральної ради щодо чотирирічного плану» (8 вересня - кінець 1936 р.): 8 вересня - публічне повідомлення А.Гітлера на з'їзді нацистської партії в Нюрнберзі про цілі та завдання плану; жовтень 1936 р. -- призначення Г.Герінга «Генеральним уповноваженим з питань чотирирічного плану»; грудень 1936 р. -- нарада фашистського керівництва з промисловцями щодо конкретизації плану; січень 1936 р. -- перепис промислових підприємств з метою виявлення їх виробничої потужності; лютий 1936 р. -- при «бюро Б» створюється служба з придбання патентів для німецьких концернів. III. Розвиток всіх видів промисловості, випуск військової продукції (грудень 1936 -- осінь 1938 рр.): 1936-1937 рр. -- прискорене будівництво військових заводів; 17 березня -- 16 червня 1937 р. -- посилення державної підтримки хімічній та іншим галузям важкої промисловості; 22 червня 1938 р. -- розпорядження про повну мілітаризацію робочої сили.

IV. Перелом у ході реалізації. Продовження плану на невизначений термін (осінь 1938 р.): листопад 1938 р. --проголошення «Нового військово-економічного виробничого плану»; жовтень 1938 р. -- заява Г.Герінга, що «чотирирічний план» «збережеться» протягом життя нашого покоління. V. Досягнення результатів у виробництві озброєнь до дати завершення плану (грудень 1938 -- літо 1939 рр.): грудень 1938 р. -- оголошення про додаткові цілі плану щодо збільшення озброєнь; 1939 р. -- створення резервів зерна та сільгосппродукції та пік виробництва озброєнь у Німеччині; 25 червня 1939 р. -- указ «про забезпечення невідворотності перемоги».

Недолік докладної інформації з багатьох етапів не дозволяє кожен з них розглядати у відриві один від одного, тим більше не можна було б таким чином створити загальну картину здійснення плану, тому слід розглядати етапи в сукупності. Чотирирічний план був остаточно доопрацьований в 1936 р. урядом А.Гітлера. Його головні цілі зводилися до підготовки армії та економіки до майбутньої війни з СРСР. При цьому А.Гітлер хотів вирішити за допомогою даного плану і однобокий характер розвитку економіки. Це пояснювалося тим, що йшло посилення важкої промисловості. Одночасно відбувався спад виробництва легкої промисловості, природно, це було обумовлено підпорядкуванням економіки мілітаристським цілям [21, с.163]. За цей період стали виявлятися негативні риси, які заважали йому здійснитися , в першу чергу -- гостро проявлявся брак власних ресурсів країни, а також коштів на їх закупівлю у інших країн, всі ці проблеми навряд чи могли дозволити приватнокапіталістичне господарство. В умовах повної зайнятості зросло особисте споживання, але продуктивні потужності виявилися зайняті випуском військової продукції. Незважаючи на значні успіхи, результати «трудової битви» на сільськогосподарському фронті не відповідали підвищеному споживчому попиту. Економічно нерентабельні, але маючи найважливіше значення, з точки зору політики автаркії проекти, наприклад, розробка рудних родовищ і виплавка сталі на заводах ім. Германа Герінга в Зальцгіттере, розвиток виробництва пального в рамках укладеного ще наприкінці 1933 р. «бензинового договору» з «ІГ Фарбен» -- виснажували загальні економічні ресурси, не залишаючи достатньої кількості валюти на інші цілі [60, с.98]. До кінця 1936 р. економіка нацистської Німеччини стикається з серйозними труднощами. Проведена мілітаризація не тільки не вирішила протиріч економіки Німеччини, а, навпаки, привела до їх подальшого загострення. У 1936 р. однобокий характер розвитку економіки ще більш посилився. Галузі, що працювали «на війну», значно перевершили рівень 1929 р., тоді як виробництво в «цивільних» галузях все ще не досягло докризового рівня. З кожним роком все більша частина національного доходу надходила на непродуктивні військові цілі. Відносно низький рівень експорту, обумовлений «перекачуванням» всіх коштів у військову промисловість, призводив до того, що не було на що закуповувати сировину для тієї ж військової промисловості. 26 травня 1936 р. на засіданні урядового органу, «дослідницького комітету по сировині», вказувалося, що в країні є запаси сировини лише на один -- два місяці (на початку 1934 р. їх вистачало на п'ять -- шість місяців). Бензину залишалося на дев'ять тижнів, дизельного палива -- на шість тижнів [53, с.173].

У даній ситуації фінансово-промислові групи, що визначали політику нацистського уряду, виношують план, який в основному зводився до наступного: використовувати державний апарат для нового нечуваного натиску на трудящих з метою якнайшвидшої підготовки армії та економіки до війни, що забезпечило б монополіям подальше отримання високих прибутків. На ряді нарад, що відбулися навесні і влітку 1936 р. за участю нацистських керівників і представників провідних концернів, було погоджено, що нова програма буде здійснюватися під прапором досягнення автаркії, тобто ліквідації економічної залежності Німеччини від світового ринку, насамперед, у галузі постачання сировиною. Передбачалося, що завдяки більш жорсткому плануванню та адмініструванню «чотирирічний план» допоможе подолати кризу, а заодно буде рішучіше, ніж раніше, сприяти розвитку виробництва сировини та її замінників.

Влітку 1936 р. лояльність цим принципам підтвердив Гітлер у меморандумі по «чотирирічному плану». З нього стало ясно, що Німеччина головною своєю метою ставить підготовку війни проти більшовизму, тобто проти СРСР. Треба було мобілізувати всі сили країни для створення «...першої армії світу за структурою, з озброєння, і, перш за все, по духовному вихованню» [7, с.302]. Для цього було необхідно здійснювати й економічну підготовку. У своїй промові, яка відбулася в серпні того ж року, А.Гітлер висунув принципи автаркії: країна повинна була за час «чотирирічного плану» політично й економічно самоствердитись, а де можливо і повністю забезпечити саму себе продукцією, не вдаючись до імпорту: «Я вважаю за необхідне, з залізною рішучістю досягти в галузях, де це можливо, 100% - вої самозабезпеченості ... » [7, с.310]

Так гітлерівське керівництво змушене було обрати шлях, який генерал Г.Томас визначив, як «озброєння вшир», направивши головні зусилля, матеріальні і фінансові ресурси на різке збільшення числа з'єднань збройних сил і їх оснащення зброєю і бойовою технікою. При цьому повинні були максимально використовуватися наявні виробничі потужності військової промисловості за допомогою раціоналізації та інтенсифікації виробництва. «Озброєння вглиб», тобто істотне розширення бази військової промисловості, створення запасів сировини, підвищення виробництва і накопичення тилового забезпечення, відійшло на другий план [11, с.207].

На основі вимог монополій в серпні 1936 р. була сформульована так звана «пам'ятна записка» Гітлера по «чотирирічному плану». Мета плану визначалася таким чином:

1.Німецька армія повинна бути на протязі чотирьох років готова до дії.

2.Німецька економіка повинна стати за чотири роки готовою до війни [7, с.308].

У пам'ятній записці констатувалося, що економіка фашистської Німеччини не в змозі впоратися старими засобами із завданням збільшення видобутку сировини та підвищення випуску продукції, у зв'язку з тим, що були вичерпані сприятливі фактори, що діяли досі, -- наявність вільної робочої сили, «незавантажених» виробничих потужностей. У Німеччини немає необхідних запасів стратегічної сировини для майбутньої війни, немає і можливості створити ці запаси за рахунок форсування експорту німецьких товарів.

«Остаточне рішення» всіх проблем німецької економіки, заявив Гітлер, «лежить в завоюванні життєвого простору», тобто у війні. Тому за будь-яку ціну необхідно підготувати до неї економіку і, як першочергове завдання, наприклад, за чотири роки довести виробництво синтетичного бензину з 700-800 тис. до 3 млн. т, штучного каучуку -- до 70-80 тис. т., видобуток залізної руди -- з 7 млн. до 25-30 млн. т [53, с.174]. Повне самозабезпечення, насамперед, у стратегічній сировині, в Берліні вважали головною умовою економічної незалежності Німеччини, настільки необхідної для війни. Воно, разом з тим, розглядалося як спосіб заощадження валютних фондів, необхідних у мирний час для закупівлі та ввезення продовольства з-за кордону [51, с.89].8 вересня 1936 р. на черговому з'їзді нацистської партії в Нюрнберзі Гітлер, публічно повідомив про «чотирирічний план», підкреслив, що реалізація його потребує нових, більших жертв від народних мас країни. Адже за чотири роки, як зазначив фюрер ще в секретній записці, економіка повинна стати «обороноздатною», а вермахт-- «боєздатним». «Гармати замість масла» -- сформулював сутність цього плану Гесс у виступі 11 жовтня 1936 р. [60, с.78].На основі таких «суджень» в наступні роки сформувалася державна командна система управління економікою за участю приватного капіталу. Приватна власність залишалася недоторканною, право підприємців розпоряджатися на підприємствах не понесло великої шкоди навіть у галузях, які були важливі для забезпечення автаркії і військових цілей, оскільки в державних управлінських конторах знаходились промисловці. Для втілення в життя заходів по «чотирирічному плану» громіздкий бюрократичний апарат, створений в перші роки нацистської диктатури, був ще більш роздутий. Вальтет Функ, який змінив Я. Шахта в 1937 р. на посаді президента Рейхсбанку, був змушений з жалем визнати, що «офіційна звітність тепер складає більше половини всієї ділової переписки підприємців» та що введення «німецької зовнішньої торгівлі передбачає укладання 40 тисяч окремих угод щодня і на кожну з них необхідно заповнити 40 різних документів» [53, с.179].

Виникла бюрократична тяганина, яка була не тільки в банківській сфері, а й у всіх, які були задіяні в здійсненні плану. Так, завалені горами паперів, постійно отримуючи вказівки від держави, що, скільки і за якою ціною виробляти, обтяжені зростаючими податками, оподатковувані нескінченними великими «спеціальними відрахуваннями» на нацистську партію, промисловці і комерсанти, які з таким ентузіазмом вітали встановлення гітлерівського режиму, оскільки розраховували, що він знищить профспілки і дозволить їм в числі перших зробити найбільш щедрі відрахування в касу партії.

Емігрувавши з Німеччини, він визнав, що «нацистський режим і введення чотирирічного плану зруйнували німецьку промисловість», і всім, кого зустрічав за кордоном, казав: «Ну й дурень же я був !» [61, с.160]. Вся структура економіки Німеччини порушувалася, набуваючи потворних форм. Виходило, що в мирний час все було переключено на військове виробництво, а продовольство та сировину закуповували за кордоном. Але оскільки так довго тривати не може, війна була необхідна в самому найближчому майбутньому. На думку А.Гітлера вона повинна була привести до захоплень основних джерел і невдовзі вирішити всі економічні проблеми. Виявилося, що сама структура економіки вимагає війни. Чотири роки здавалися нацистським ватажкам тим строком, якого, з одного боку, Німеччина зуміє озброїти масову армію, а з іншого -- ще не настане криза в результаті диспропорційного розвитку економіки. Можливості розвитку німецької економіки на основі принципу самозабезпечення вкрай переоцінювали [51, с.91]. Економічну підготовку до війни очолив з жовтня 1936 р. Герінг. Він неодноразово піднімав тему чотирирічного плану у своїх виступах, наприклад, 28 жовтня 1936 р. він віртуозно «грав» на патріотичних почуттях робітників, закликав німецький народ підтримати план фюрера і працювати над його виконанням не покладаючи рук. А також просив підприємців створити всі умови, необхідні для виконання плану [15, с.304].

В цей же час розгорнулася діяльність «бюро Б», покликаного координувати дії військового командування із заходами концерну «ІГ Фарбеніндустрі» та інших військових монополій. У січні 1936 р. при бюро була створена власна розвідувальна служба, яка діяла в тісному контакті з розвідкою вермахту. Її спеціальною функцією було «придбання» тим чи іншим способом патентів для німецьких військових концернів. 14 вересня 1937 р. в правлінні концерну «ІГ Фарбеніндустрі» був складений документ, з якого випливало, що функції «бюро Б» значно розширюються і йому належить встановити «органічний зв'язок з усіма урядовими органами, які відають економікою». У грудні 1936 р. відбулися дві наради нацистського керівництва з генералітетом і промисловцями, в ході яких зазнали конкретизації основні установки «чотирирічного плану» підготовки армії та економіки до війни [53, с.176]. 17 грудня 1936 р. Гітлер і Герінг провели нараду в приміщенні «Дому преси» -- колишнього рейхсрата, на якому були присутні 80-100 представників провідних військових концернів.

Роз'яснюючи «чотирирічний план», партійні лідери насамперед запевнили присутніх монополістів, що план означає всебічне посилення гонки озброєнь. «Озброєнню не передбачається кінця», -- під кінець виступу оголосив А.Гітлер. Пізніше, в листопаді 1938 р., Герінг заявив, що «чотирирічний план збережеться протягом життя нашого покоління» [34, с.147].

Гітлер і Герінг запевнили монополістів, що «чотирирічний план» означає посилення фінансової та іншої допомоги військовим концернам. «Питання про витрати виробництва не грають ролі. Краще мати свою дорогу гуму, ніж задешево купувати чужу», -- так була сформульована на догоду монополіям фінансова сторона «чотирирічного плану» Гітлером ще в «пам'ятній записці» [35, с.109].

Наприкінці 1936 р. нацистський уряд провів перепис, що охопив 180 тис. промислових підприємств, 300 різних галузей господарства. На кожне підприємство заводився спеціальний паспорт з даними про його виробничі потужності, термінах та заходах щодо його перебудови на потреби військової економіки і даними про виконання військових завдань. Були розроблені плани розподілу між галузями промисловості найважливіших видів продукції і сировини. Підприємства, що не потрапили ні в одну з цих категорій, підлягали закриттю.

Щоб ліквідувати «нестерпну» для «ІГ Фарбеніндустрі», конкуренцію нафтових фірм, які ввозили до Німеччини натуральний бензин, ввізні мита на нього, і до того надзвичайно високі, були ще більш збільшені і по суті перетворилися на заборонні. На подібних умовах концерн «ІГ Фарбеніндустрі» уклав з урядом угоду і на виробництво штучного каучуку. З введенням чотирирічного плану ця практика отримала широке використання. У зв'язку з цим не можна не згадати про роль Карла Крауха, що в 1938 р. отримав пост «Генерального уповноваженого з хімічної промисловості». К. Краух був членом правління «ІГ Фарбен», а також свого часу він продемонстрував організаторські здібності в якості консультанта «герінгівського» міністерства авіації при укладанні «бензинового договору». Тепер, у період здійснення «чотирирічного плану», будучи членом «ІГ Фарбен» і маючи новий вищезгаданий пост, він всіляко дбав про те, щоб чотирирічний план став планом «ІГ Фарбен» [60, с.79].

Наприкінці 1930-х років, К. Краух поєднував найважливіші державно-адміністративні посади з головуванням в наглядовій раді концерну. Завдяки практично повній монополії в основних виробничих галузях та діяльності концерну, К.Крауху вдалося неабиякою мірою «приватизувати» економічну політику Третього рейху.

Хоча не можна стверджувати, що це було унікальне явище, як може здатися, враховуючи політику озброєння і прагнення до автаркії. Інтенсивне пряме співробітництво великого бізнесу і держави в рівній мірі було наслідком краху ліберальної світової економічної системи наприкінці 1920- х років і що спостерігалося у всьому світі: тенденції до утворення трестів.

Варто відзначити і ще одну причину збільшення ролі в роки чотирирічного плану концернів. «ІГ Фарбен» на початку 1930- х рр. активно підтримував виборчу кампанію Адольфа Гітлера . За один рік до того, як фюрер захопив владу, «ІГ Фарбен» пожертвував 400 000 марок його нацистській соціал-демократичній партії. Американське урядове дослідження факторів, які призвели до Другої світової війни в 1946 р., дійшло висновку, що без «ІГ Фарбен» війна просто не була б можлива [35, с. 76-77].

На нараді у Герінга 17 березня 1937 р. магнати важкої і військової промисловості Рура - Круп, Рехлінг та інші пред'явили уряду вимогу, яка стосувалася посилення державної підтримки по «чотирирічному плану» не тільки хімічної промисловості, а й інших галузей тяжкої промисловості, що перебували під їх контролем. 16 червня 1937 р. на нараді монополістів Герінг заявив «сталевим королям», що необхідно в найкоротший термін форсувати виробництво чорних металів в Німеччині незалежно від того, скільки це буде коштувати. Фірма Крупа, всі капіталовкладення якої в 1935 р. не складали і 9 млн. марок, негайно вкладає 116, 9 млн. марок в будівництво найбільшого танкового заводу, 23 млн. марок -- у будівництво заводу синтетичного бензину в Ван - Ейкеле і ще 141 млн. марок -- в будівництво другого танкового заводу [53, с.178]. Введення «чотирирічного плану» відкрило новий етап в наступі військових концернів на дрібних і середніх підприємців, на промисловість, що виробляє товари широкого вжитку. Офіційна установка свідчила: «Вся промисловість повинна працювати на озброєння ... або бути закрита » [58, с.170]. Дрібні підприємці, які спочатку були однією з головних опор партії і багато чого очікували від канцлера А.Гітлера, щонайменше багато з них, незабаром зрозуміли, що їх поступово ліквідують і змушують знову влитися в ряди тих , хто живе на зарплату. Після прийняття законів у жовтні 1937 р. всі корпорації з капіталом менше 40 тисяч марок просто розпустили, заборонивши створювати нові з капіталом менше 200 тисяч марок. Це призвело до скорочення числа дрібних фірм на одну п'яту. Але великі картелі, яким протегувала навіть Веймарська республіка, отримали з боку нацистів додаткову підтримку. В інтересах монополій активізувалася діяльність і раніше створених органів. 4 вересня 1938 р., під керівництвом Герінга, як «постійного представника фюрера», почала роботу «імперська рада оборони», створена ще в 1934 р. Рада оборони була новою бюрократичною надбудовою над уже існуючими. Його метою було «примирення суперечливих інтересів» окремих монополій, що свідчило про загострення їх боротьби за сировину, робочу силу, державні субсидії. Всі підприємства були зобов'язані входити у відповідні асоціації. На чолі цієї неймовірно складної структури стояла Економічна палата рейху, президент якої призначався державою. Їй підпорядковувалися сім національних економічних груп, двадцять три економічні палати, сто палат промисловості і торгівлі та сімдесят палат «кустарних» ремесел. У цій заплутаній, як лабіринт, системі, серед незліченної кількості відділів та агентів міністерства економіки та управлінь чотирирічного плану, серед, схожих на Ніагарський водоспад, лавин спеціальних законів і вказівок, часто губився досвідчений бізнесмен, тому, щоб забезпечити діяльність фірм, доводилося наймати спеціальних адвокатів [62, с.153]. Зміцнюються прямі зв'язки монополістів з каральною службою нацистського режиму. Все більш широкого розмаху набуває діяльність «гуртка друзів рейхсфюрера СС», який на урядовому рівні мав офіційну назву «Внесок німецької промисловості Адольфу Гітлеру». З 1936 р. переказ «гуртком » коштів у касу Гімлера приймає регулярний характер, причому сума щорічних внесків значно перевищує 1 млн. марок. Концерни Сіменса, «ІГ Фарбеніндустрі», Фліка, «Ферейнігте штальверке», «Вінтерсхалл АГ» і банкір Шредер щорічно передавали Гімлеру по 100 тис. марок, Німецький банк -- по 75 тис. марок [53, с.181].У результаті спільних зусиль державних органів і великих фінансово-промислових компаній, почалося прискорене будівництво збройних сил. До 1937 р. в Німеччині стало до ладу понад 300 військових заводів, у тому числі: 55 авіаційних, 45 автомобільних і танкових, 70 хімічних, 15 військово- суднобудівних. Якщо в Німеччині в 1932 р. було випущено 13 літаків, то в 1933 р. -- 368, а в 1939 р. -- 8 295 [26, с.233]. Так, якщо витрати на озброєння в Третьому рейху в 1934 р. становили 4,2 млрд. рейхсмарок, то в 1938 р. вони становили вже 17,2 млрд [14, с.203]. За іншими даними, відомо, що з вересня 1933 р. по 1 квітня 1939 р. бюджетні витрати Німеччини на озброєння і армію склали близько 41 млрд. рейхсмарок. Якщо для обліку витрат з 1 квітня до початку війни додати до цієї суми приблизно третину витрат за 1939/40 бюджетний рік, отримаємо загальну суму близько 47 млрд. рейхсмарок. Частка витрат на продукцію військової промисловості в усіх військових витратах становила близько 30%. Це означає, що за 1933-1939 рр., вартість безпосередньо військової продукції перевищила 14 млрд. рейхсмарок, тобто дорівнювала тільки 6-7% загальної вартості промислової продукції Німеччини. Отриманий результат відповідає частці військової промисловості в загальному споживанні сталевого прокату [56, с.24]. Таким чином, реалізація «чотирирічного плану» напередодні війни з англо-американською допомогою призвела до того, що по ряду найбільш важливих показників Німеччина не тільки наздогнала, але й перегнала країни Європи. Так, важка індустрія в своїй основі була відновлена ще до приходу А.Гітлера до влади. Це давало можливість керівництву країни робити все більший наголос на розвиток військових галузей промисловості. Високими темпами розвивалася військова авіація, військово-морський флот, повним ходом реконструювався транспорт. Паралельно з ростом важкої індустрії збільшувався обсяг німецького експорту. Зростання експорту мало велике значення для політики переозброєння гітлерівської Німеччини [39, с.348].

Врахування досвіду Першої світової війни, в кінці якої Німеччина опинилася на межі голоду, змушував нацистів приділити велику увагу підготовці війни і в продовольчому відношенні. З 1932 по 1939 рр. сільськогосподарське виробництво Німеччини збільшилася на 20% без розширення посівних площ і, незважаючи на скорочення робочої сили, зайнятої в сільському господарстві. До 1939 р. в Німеччині були створені резерви зерна в 66,5 млн. т. і жирів в 500-600 тис.т. У вартісному вираженні її залежність від ввезення продовольства з-за кордону становила 20%, а по жирах-- до 50%. Отже, продовольче положення не дозволяло Німеччині вести тривалу війну [56, с. 304].

Завдяки повному підпорядкуванню всіх сфер народного господарства країни, нацистському режиму до 1939 р. вдалося дещо пожвавити економіку, але це стосувалося, насамперед, галузей військового виробництва та важкої промисловості. Так, значно зріс німецький експорт, насамперед з виробів машинобудівної та електротехнічної промисловості. Він зріс на 23% і забезпечив Німеччину валютою на суму в 150 млн. марок. Аншлюс (приєднання Австрії в 1938 році) приніс Третьому рейху ще 295 млн. марок золотом і валютою. Але ріс державний борг. У 1938 р. він досяг астрономічної цифри в 42 млрд. марок. Він збільшився порівняно з 1932 р. втричі [49, с. 208]. «Особливість боргу, -- зазначав західнонімецький дослідник Федерал, -- полягала не тільки в його розмірах, скільки в темпах його росту і методах фінансування. Цей темп був небезпечним, а легкість, з якою держава розпоряджалася капіталом ощадних кас, сумнівна.

Дуже багато людей, самі того не усвідомлюючи, стали кредиторами держави. Оскільки вони були всього лише «допоміжними» кредиторами (через ощадкаси та інші фінансові установи), що застосовувалися державою, метод фінансування був не тільки безшумним, але і непомітним» [54, с.115].

Розвиток промисловості сприяв скороченню безробіття. Але при цьому поглибилися народногосподарські диспропорції, скоротився обсяг внутрішнього ринку, постійно зростаючі військові витрати розхитували фінансову систему. Продовження політики мілітаризації економіки заганяло країну до господарського глухого кута. Ця специфічна військова економіка стала руйнуватися лише в міру того, як почали виходити з-під контролю окуповані країни і території. Тому тільки розв'язання війни могло на якийсь час відсунути від Німеччини господарську катастрофу. Звичайно, переклад економіки на військові рейки вже в мирний час дав нацистській Німеччині певну тимчасову перевагу перед обличчям її конкурентів. Згідно з американськими підрахунками, виробництво озброєння в Німеччині в 1939 р. приблизно вдвічі перевищувало англо-американське (підраховано за внутрішніми цінами США періоду 1944 р.), з іншого боку, воно навряд чи перевищувало виробництво озброєння СРСР [50, с.26].

Слід сказати, що особливістю «чотирирічного плану» та його реалізації була відсутність точних цифр і конкретних термінів. Згодом будь-який захід гітлерівського уряду на потребу монополій міг бути оголошений «плановим». Справа закінчилася тим, що наприкінці 1938 р., коли проголошений гітлерівцями чотирирічний термін дії плану вже наближався до кінця, було оголошено, що мета плану -- «підняти рівень озброєнь в три рази» [53, с.177]. Популярність економічних заходів, проведених в період «чотирирічного плану», забезпечувалася і масовим психологічним впливом на населення. Керівники Третього рейху «освітлювали» своєю символічною участю закладку будівель, початок будівництва автотрас. Потім все це тиражувалося пресою, пропагандистськими фото -- і кінофільмами. ЗМІ постійно демонстрували «національну солідарність» і «успішний прорив» Німеччини на шляху до створення народної спільноти [26, с.231]. Прийнята чотирирічна економічна програма привела до прискореного розвитку нових галузей і технологій, в першу чергу у виробництві целюлози, пластмас, віскози, шкірозамінників. Іншою структурною зміною німецької економіки стало переміщення центрів важкої промисловості з заходу на південь Центральної Німеччини.

Частково, із стратегічних міркувань, по розташуванню найбільших запасів бурого вугілля, з'явилися величезні хімічні підприємства в Мерзебурзі і Шконау. Виробництво алюмінію (за його виплавкою Німеччина вийшла на перше місце в світі) сконцентрувалося в Біттерфельді, виробництво синтетичного бензину і мазуту -- в Магдебурзі, Цайці і Белене. Водночас, вкрай мало уваги приділялося випуску товарів масового вжитку. Якщо в 1933 р. їх частка становила 44,5% у загальному валовому продукті, то в 1939 р. вона впала до 18,9% (відповідно, до 81,1% зросла частка засобів виробництва) [49, с.210].

Таким чином, виділення етапів реалізації «чотирирічного плану» дозволять зробити певні висновки по ньому. Наприклад, багато непослідовних дій уряду А.Гітлера, направлених на повне підпорядкування економіки країни і зменшення витрат держави в галузі, як і важкої, так і легкої промисловості в 1933-1934 рр. Головним чином у здешевленні робочої сили, слід розглядати як «pre-training» до самої реалізації плану. Однак тривалий період першого етапу (два роки), можливо, пояснюється нерішучістю і неготовністю починати активні дії в галузі підготовки до війни через внутрішні проблеми країни.

У другому етапі, слід звернути увагу, на довгий розподіл посад, він тривав майже півроку. А.Гітлеру потрібно було керівництво, яке здатне було взяти на себе всі поставлені завдання, в тому числі продовжити напрям економічної політики на початку 1930-х рр.

У третьому етапі з'являються перші позитивні результати плану (збільшення кількості військових заводів), однак, варто зауважити, що укази з будівництва військових заводів з'явилися до «чотирирічного плану».

Аналіз четвертого і п'ятого етапів свідчить про те, що безпосередньо програми, прийняті в період плану та їх досягнення, не могли бути виконані в строк, тому результати «чотирирічного плану» вийшли односторонніми. Найбільш позитивні сторони реалізації плану -- це прискорений розвиток галузей важкої промисловості. Але таке прискорення не могло не привести до негативних наслідків.

2.3 Проблеми реалізації «плану»

рейх потужність економічний політика

Реалізація плану з неймовірним натиском на військове виробництво і досягнення автаркії не могли не призвести до виникнення проблем і негативних наслідків. Перша з них -- це сировинна проблема. Перепис промислових підприємств, що проводився в кінці 1936 р., показав значну залежність Німеччини від закордонних поставок найважливішої промислової сировини. Особливо гострий дефіцит був у залізній руді і рудах інших металів, нафти, каучуку, а також такої сировини для виробництва споживчих товарів, як текстильні волокна і шкіра. У цій залежності від зовнішніх ринків складалася слабкість Німеччини щодо військово-промислового потенціалу [56, с.12].

Г.Герінг так і не зміг запобігти зниженню показників приросту промислового виробництва, що досягли в 1935 р. 15% , в 1937 р. -- 11%, і в 1938 р. -- лише 2,3%. 1939 рік приніс із собою явні ознаки стагнації, наростання диспропорцій на користь важкої промисловості, дефіцит споживчих товарів та інфляційні очікування населення [25, с. 104]. Так само план не зміг вирішити проблему сировини для промисловості Німеччини в 1938-1939 рр. По найважливіших видах «стратегічної сировини» -- сталі і алюмінію -- існувала сильна, непряма залежність від імпорту залізної руди і бокситів. Тільки відносно вугілля та азоту німецька промисловість не залежала від ввезення з інших країн [50, с.100]. В цілому проблема сировини для промисловості Німеччини в 1938-1939 рр. жодною мірою не була вирішена. Запаси сировини підтримувалися зазвичай на рівні 3-6 місячної потреби; складські запаси хрому, вольфраму і залізної руди підтримувалися на рівні від 8 до 10-- місячної потреби, а марганцю -- навіть 8-місячної. Однак такі показники становили рідкісний виняток [56, с.150]. Друга проблема -- скорочення робочої сили в сільському господарстві. Селяни раніше всіх відчули на собі «тіньову сторону» націонал-соціалістичного «економічного дива», оскільки з року в рік їм доводилося вести «титанічну битву за урожай» в умовах скорочення робочої сили.

Наприкінці 30-х рр. сільське господарство втратило близько 1,4 млн. чоловік, які вважали за краще оплачувану роботу в промисловості (військовій) [60, с. 80]. Брак сільськогосподарських робітників, з якою режим намагався впоратися шляхом експлуатації молоді (сільська повинність в гітлерюгенді, «допомога у збиранні врожаю», «рік села») замість інтенсивної механізації, раціоналізації та земельної реформи, роками служила джерелом невдоволення.

Третя проблема -- зростання експлуатації трудящих. Складовою частиною «чотирирічного плану» було не тільки посилення експлуатації, а й введення примусової праці. «Робота в три зміни само собою зрозуміло», -- проголосив Герінг на зборах промисловців у жовтні 1938 р. Шеф поліції К.Далюге отримав наказ скласти картотеку на всіх дорослих працездатних німців. Потім 22 червня 1938 р. -- розпорядження Герінга в якості «уповноваженого з питань чотирирічного плану» про повну мілітаризацію робочої сили. «Закріпаченням» робочих зайнялося новостворене спеціальне відомство. Про посилення експлуатації робітників свідчило збільшення тривалості робочого дня і зростання інтенсифікації праці. До 1937 р. середня тривалість робочого дня зросла на 11%, порівняно з 1932 р. (фактично робочий день становив 10-12 годин), а тривалість робочого тижня, наприклад, в 1941 р. склала 50 годин, тоді ж як в 1932 р. тривалість робочого тижня дорівнювала 42 годинам [13, с.58-59]. Однак, на початку ХХ століття, наприклад, в 1913 р. тривалість робочого тижня була все-таки більша і дорівнювала 57 годинам, що свідчить про те, що хоча при чотирирічному плані «годинник» робочого тижня збільшувався, але не до такої міри, щоб викликати масове невдоволення громадян. Збільшення годин відбувалося поступово. Це позначилося і на продуктивності праці, яка в результаті інтенсифікації зросла втричі. Так в 1939 р. продуктивність праці в Німеччині зросла на 30%, порівняно з 1932 р. і на 15%, порівняно з 1929 р. [53, с. 128].

У підсумку, в роки фашистської диктатури експлуатація робітників значно зросла, а реальна заробітна плата безперервно падала. У 1939 році вона становила 82,5% до рівня 1928 р. Спеціальними указами, опублікованими протягом 1934-1939 рр., кваліфікованим робітникам було заборонено шукати собі роботу поза району проживання [39, с.160]. Четверта проблема -- зростання безробіття. Формально в Німеччині на той період її практично не було, проте, в травні 1935 р. число безробітних становило 2 151 039 млн. осіб, в 1936 р. кількість зменшилась, але продовжувала залишатися високою -- 1 592 655 млн. осіб. Протягом перших двох років, частина безробітних отримала роботу, але в їх число входила молодь, залучена до таборів трудової повинності. Положення цих людей мало чим відрізнялося від становища безробітних, так як вони отримували не заробітну плату, а жебрацьке благодійне жалування, але незважаючи на це, завдяки цим діям кількість безробітних знизилася до 1939 р. і складала 38 379 тис. осіб [1, с. 284-285]. А.Гітлер прекрасно розумів, що протягом «чотирирічного плану» безробіття нікуди не зникло. Цю проблему він перекладав на плечі самих робітників, пояснюючи це тим, що вони просто не хочуть шукати роботу, яка в Німеччині є в великому надлишку [10, с.169]. П'ята проблема -- погіршення продовольчого постачання. Головним чином ця проблема торкнулася трудящих. За час «чотирирічного плану» відбувалося скорочення закупівель продовольства за кордоном, товарів широкого вжитку та сировини, необхідної для їх виготовлення. Так, сума, що виділяється для закупівлі за кордоном вершкового масла, за один рік була скорочена з 106 млн. марок до 70 млн. марок. Якщо в кризовому, 1932 р., Німеччина все ж закупила 4,4 млн. т. продовольства, то в 1934 р. ця цифра скоротилася вже до 3,2 млн. т., а в 1935 р. -- до 2,9 млн. т [47, с.129]. За період 1933 - 1939 рр. гітлерівці скоротили імпорт пшениці та яєць на одну третину, сала -- в три рази, що безсумнівно погіршило життєвий рівень робітничого класу. Впевненість у короткостроковій і переможній війні проти СРСР змусило свого часу А.Гугенберга, який обіймав пост міністра, відповідав за забезпечення продовольством, відмовитися від ідеї створення державного запасу зерна в 7,5 мільйонів тонн в 1937-1938 рр. І, як згадував А.Гітлер у 1942 р., цього запасу Німеччині сильно не вистачало [10, с.108]. Шоста проблема -- це розширення мережі трудових і концентраційних таборів. Вже через рік, після того як А.Гітлер прийшов до влади, виходить «Указ про німецький трудовий фронт», в якому уряд Німеччини вже офіційно відмовляється від будь-яких профспілок, які спрямовані на захист прав працівників у трудових відносинах, а також на забезпечення соціально-економічних інтересів членів організації.

Варто взяти до уваги, що профспілки, звичайно, завжди незалежні від будь-яких політичних партій. Однак в указі сказано: «Метою Німецького трудового фронту є утворення дійсної народної та ефективної спільноти всіх німців»; присутній ряд поправок і уточнень, які зводять нанівець всі демократичні установки указу.

По-перше, «Німецький трудовий фронт» насильно встановлений в якості альтернативи профспілкам, по-друге, в указі написано, що «Німецький трудовий фронт є підрозділом НСДАП ...», що означає його прямий зв'язок з керівною партією і підпорядкування їй, по-третє, подібну організацію, як ДАФ, створювати не допускалося, по-четверте, в документі дуже багато приділяється уваги «...вирівнюванню справедливості між інтересами всіх учасників...» [9,с.178-179], але як вона повинна здійснюватися не уточнено.

Таким чином, в 1934 р. А.Гітлер створив заміну профспілкам, продержавну організацію «Німецький трудовий фронт», який в майбутньому буде абсолютно не перешкоджати здійсненню планів А.Гітлера щодо збільшення трудових таборів і загальної трудової повинності.

Так, наприклад, трудові табори, в тому числі і для дівчат, з'явилися значно раніше, але до червня 1935 р. в трудових таборах було задіяно не так багато молодих людей, наприклад, на початку 1935 р. ДФАД («Німецька жіноча трудова повинність») налічувала лише близько 12 тис. учасниць, у той час як в чоловічих таборах працювало понад 200 тис. юнаків [31, с.201-202]. Лише після червня 1935 р., коли А.Гітлер підписав «Закон про РАД», який проголошував трудову повинність обов'язковою для «всіх молодих німців обох статей», чисельність трудових таборів, як і число задіяних у них молодих людей стало стрімко зростати. З 1 квітня 1936 р. по 1 квітня 1939 р., число трудових таборів зросло з 400 до 807.

До початку Другої світової війни, більше 2,5 млн. юнаків і близько 300 тис. дівчат пройшли через трудові табори, де вони використовувалися для будівництва стратегічних автострад і прикордонних укріплень. Праобразом перших концентраційних таборів Німеччини став Дахау (поблизу Мюнхена), де в бараках колишньої пороховий фабрики був влаштований перший великий концентраційний табір (для політичних в'язнів) у березні 1933 р. [49, с.191].

Через кілька років, в обґрунтування так званої, «акції проти антигромадських елементів», розробленої в другій половині 1930-х років, вперше наводився аргумент економічної користі, який в наступні роки, в поєднанні з ідеєю «викорінення» нібито неповноцінних і непотрібних людей, стане воістину смертоносним: «Суворе виконання чотирирічного плану вимагає участі в ньому всіх працездатних сил, і неприпустимо, щоб антигромадські елементи ухилялися від роботи і тим самим саботували «чотирирічний план» [60, с.110]. Фактично мова тоді йшла про набір підневільних робітників на перші підприємства СС. Крім цегляних заводів («Дойче ЕРД - ундштайнверке») до них додавалися гранітні каменоломні, що мали важливе значення для «будівництв фюрера», -- в верхнепфальцькому Флосенбюргу і нижньоавстрійському Маутхаузену (пізніше також в Нижньосілезькому Грос - Розен і ельзаському Натцвайлері ), де виросли нові концентраційні табори.