Організаційна структура ЄС побудована за принципом розподілу законодавчої, виконавчої та судової функцій. До основних органів ЄС належать:

Європейська комісія;

Європейський парламент;

Рада міністрів ЄС;

Європейська Рада;

Інші інституції ЄС:

Суд європейських співтовариств;

Суд аудиторів;

Європейський омбудсман;

Статистичний офіс Європейських співтовариств (Євростат);

Економіко-соціальний комітет (EcoSos);

Комітет регіонів;

Європейський інвестиційний банк;

Європейський центральний банк.

тощо [3, 12].

Європейська Комісія є виконавчим органом ЄС. Її склад розглядається та ухвалюється Європарламентом, тому кожний з членів ЄК має повноваження впродовж 5-річного терміну. Як представник колективного органу, кожний член ЄК патронує один або кілька напрямів діяльності ЄС. Маючи право ініціативи, ЄК зобов'язана подавати пропозиції щодо нових законів Євросоюзу. Такі пропозиції вона висуває після активних консультацій, але не на основі інтересів окремих регіонів чи країн ЄС, а базуючись на власному уявленні про доцільність того чи іншого рішення для ЄС та його громадян. Європейська Комісія виступає із законодавчими ініціативами тільки в тих галузях, де для ефективних дій Євросоюз має кращі можливості, ніж окремі його члени.

Європейська Комісія спеціалізується на захисті угод Євросоюзу, забезпеченні застосування державами-членами законодавства ЄС. У тих випадках, коли держави-члени порушують або не застосовують закони ЄС, Комісія може вжити відповідні санкції, включаючи передачу справи до Європейського Суду. ЄК здійснює контроль за використанням субсидій, які виділяються урядами окремих країн власним галузям промисловості, а також за наданням дозволів на державну допомогу в разі, коли це не заборонено законодавством ЄС.

Крім того, на ЄК поширюються обов'язки виконавчого органу, який відповідає за практичне втілення політики ЄС. Для цього ЄК наділена суттєвими власними повноваженнями і правом прийняття рішень у різних галузях, зокрема аграрній, торговельній, транспортній тощо. Крім того, ЄК керує фінансами ЄС - бюджетом та роботою різноманітних фондів і програм ЄС, включаючи ті, що стосуються допомоги країнам, які не входять до Євросоюзу.

Європейський парламент - представницький орган, що обирається з 1979 року прямим загальним голосуванням громадян усіх держав-членів ЄС один раз на п'ять років. За кожною державою-членом закріплюється фіксована кількість депутатських місць (відповідно до чисельності населення країни) [5, 44].

Функції Європарламенту дещо відрізняються від функцій національних парламентів. Так, Європарламент не обирає уряд. Це пов'язано з тим, що на рівні ЄС не існує структури, яка може вважатись урядом у повному розумінні цього слова.

Проте Європарламент впливає на формування Європейської Комісії, оскільки Голова Комісії призначається урядами держав-членів тільки після консультації з Європарламентом. Крім того, кандидатури як голови, так й інших членів Комісії, затверджуються Європарламентом.

Європарламент виконує законодавчу, дорадчу та наглядову функції, приймає рішення, узгоджує політичні ініціативи, здійснює демократичний контроль. Для виконання цих функцій в Європарламенті створено 19 комітетів.

Європейська Рада скликається щонайменше двічі на рік на рівні глав держав та урядів. У засіданнях Європейської Ради також беруть участь міністри закордонних справ, голова та віце-президент Європейської Комісії. Рішення Європейської Ради не мають обов'язкової сили, проте вони дають політичний імпульс та визначають основні орієнтири подальшого розвитку Євросоюзу. Зважаючи на високий рівень влади, яку мають у своїх країнах глави держав та урядів, Європейська Рада стала органом, до якого можуть звернутися Рада Міністрів ЄС та Європейська Комісія з особливо складних питань, що не вирішуються в межах звичайної процедури ЄС [7, 32].

Рада міністрів ЄС є органом прийняття остаточних рішень. У її роботі беруть участь представники держав-членів на рівні глав профільних міністерств. На відміну від національних рад міністрів, Рада міністрів ЄС є не виконавчим, а законодавчим органом. Рішення Ради міністрів є обов'язковими. Разом з установчими документами ці рішення утворюють право ЄС.

Водночас, Рада міністрів не має постійного складу. На практиці існує низка рад, які спеціалізуються на розгляді фахових питань: Рада міністрів економіки, закордонних справ, сільського господарства, фінансів, освіти тощо. Міністри країн ЄС у різний спосіб підзвітні парламентам своїх країн. Проте ті рішення, які вони приймають у складі Ради міністрів ЄС, не можуть бути змінені окремими країнами. Як правило, законодавчі акти ЄС мають форму постанов і директив. Перші є обов'язковими для виконання і стають частиною національних законодавств. Директиви також є обов'язковими, але вони лишають за державами право вибору методів виконання.

Висновок