Історичні передумови, принципи і основні напрямки формування спільної оборонної політики в рамках Європейського Союзу

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Навчально-науковий інститут перепідготовки

та підвищення кваліфікації кадрів Служби безпеки України

заочне відділення

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З навчальної дисципліни: Право Європейського Союзу

Тема №15: «Історичні передумови, принципи і основні напрямки формування спільної оборонної політики в рамках Європейського Союзу»

Виконав:

слухач заочного

відділення

І потоку V курсу

групи ВП-121/з

старшина Босенко

Олександр Іванович

Київ - 2016



Вступ

Європейський Союз об'єднує території 28 країн - членів, а також економічні, торговельні та фінансові аспекти. Він відіграє важливу роль у глобальних питаннях, а його значення зростає у міру того, як ухвалюються колективні рішення у сфері зовнішньої політики.

ЄС підтримує партнерські відносини з усіма світовими ключовими гравцями, а також із тими, хто має власні погляди на світ та власні інтереси. В останні роки спостерігається посилення ролі Європейського Союзу як самостійного гравця в сучасній загальноєвропейській архітектурі безпеки.

Важливо підкреслити, що основою спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС залишається дипломатія, яка - в разі необхідності - підкріплюється торгівлею, допомогою, безпекою та обороною. Ця політика спрямована, насамперед, на розв'язання конфліктів та досягнення міжнародного порозуміння.

Актуальність теми. Історичний розвиток Європи засвідчує, що гарантування безпеки було і залишається завданням різного типу міжнародних політичних блоків та організацій. Із загостренням нетрадиційних загроз постала потреба зміцнення інституційно-функціональної ролі міжнародних організацій у сфері гарантування безпеки. Динаміка міжнародних процесів свідчить про те, що значення регіональних систем безпеки в забезпеченні стабільності у світі надалі зростатиме. Посилюється взаємозалежність регіональних і глобальних організацій колективної безпеки та оборони (ООН, НАТО, ОБСЄ та ЄС).

Метою контрольної роботи є аналіз Європейської безпекової та оборонної політики (ЄБОП) як політики в процесі дедалі тіснішої інтеграції всередині ЄС та у взаємовідносинах з іншими міжнародними організаціями з безпеки.

Об'єктом дослідження є спільна безпекова та оборонна політика Європейського Союзу в контексті нових загроз регіональній і глобальній безпеці.



1. Історичні передумови створення спільної оборонної політики ЄС

У Західній Європі спроби створення нових колективних безпекових структур розпочалися невдовзі після закінчення Другої світової війни. Історію інтеграційних процесів в європейському безпековому просторі доцільно поділити на такі чотири етапи:

1. Етап після закінчення другої світової війни 1945-1949 рр.

Першою передумовою створення системи європейської безпеки після закінчення Другої Світової війни була загроза відновлення воєнних реваншистських настроїв у Німеччині. Після війни Західна Європа остаточно поступилася своїми лідерськими позиціями у світі на користь США та СРСР. Постало питання формування єдиної Європи, яка би змога ефективно реагувати на виклики з боку США та СРСР. Одним з най активніших провідником цих ідей став британський прем'єр-міністр Уїнстон Черчілль. Він ще в 1940 році, після вторгнення фашистської Німеччини до Франції, закликав до створення франко-британської організації різносторонньої співпраці, які б охоплювали сфери зовнішньополітичної, безпекової, оборонної, економічної та фінансової співпраці [1].

Після 1945 року спустошені війною європейські країни не могли самотужки протистояти можливим реваншистським настроям в Німеччині, тому п'ять західноєвропейських країн (Бельгія, Великобританія, Люксембург, Нідерланди і Франція) ще до створення НАТО сформували свою воєнно-політичну організацію - Західний Союз. Брюссельським договором 1948 року було засновано Європейське співробітництво в сфері безпеки для названих країн. Але початок відкритого протистояння СРСР та США змусили Європу фактично розділитися і прийняти сторону однієї з цих держав. Тому 4 квітня 1949 року п'ять держав, що підписали Брюссельський договір, а також США і Канада підписали угоду про створення Організації Північноатлантичного договору (НАТО). Саме ця організація відсунула на другий план всі існуючі ідеї і договори про докорінно європейську безпеку та стала фактично єдиною безпековою організацію, яка б охоплювала західну Європу.

2. Етап «холодної війни» 1950-1991 роки.

Цей етап характеризуються активністю Європи у питаннях формування безпекових та оборонних структур, але в рамках політики НАТО. В 1950 році глава тодішнього французького уряду Р. Плевен презентував план створення європейської армії. Він передбачав злиття національних озброєнь західноєвропейських країн в єдину армію під єдиним європейським керівництвом. Рада НАТО дала згоду на розвиток проекту європейської армії, але було прийнято рішення про ліквідацію Західного Союзу, мотивуючи це поглинанням структурами НАТО даного союзу.

Фактично США, використовуючи механізми НАТО, прагнули назавжди припинити намагання Європи створити власні сили безпеки і поширити свій вплив на всю Західну Європу. Але в 1951 році з ініціативи французького прем'єр-міністра почалися переговори про створення Європейського оборонного співтовариства (ЄОС). Договір ЄОС був підписаний 27 травня 1952 року шістьма учасниками (Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція, ФРН) [ 2 ]. Передбачалося формування Збройних сил ЄОС з контингентів, які надавалися б у його розпорядження державами-членами.

23 жовтня 1954 року були підписані Паризькі угоди, які внесли зміни і доповнення до Брюссельського договору. Створений у його рамках Західний Союз був перетворений на Західноєвропейський Союз (ЗЄС) [ 2].

Наступною характерною рисою цього етапу стала трансформація оборонного союзу в політичний. А саме, в 1970 році була утворена система Європейського політичного співробітництва (ЄПС), що являла собою міждержавний механізм взаємної інформації і політичних консультацій (не рідше одного разу на півроку) на рівні міністрів закордонних справ.

На початку 80-х років сформувалися нові політичні передумови, що призвели до трансформації системи безпеки не лише європейської, але і світової. Насамперед, трансформація відбулася через появу нових загроз, серед яких головне місце займала саме загроза ядерної війни. В разі такої війни театр бойових дій знаходився би саме на європейському континенті, що загрожувало не тільки обороноздатності країн, але і в цілому існуванню всієї європейської цивілізації. Саме тому європейська спільнота почала рух до розбудови відносин на принципах довіри, мирного співіснування та співробітництва в сфері європейської безпеки. Важливим моментом було й те, що західноєвропейські країни активізували діалог з відмінним до них політичним режимом, а саме з країнами Варшавського Договору.

В 70-80 роки відбувався активний діалог, що привів до формування Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), нового інституційного механізму, який об'єднав майже всі європейські країни. Важливим етапом було підписання Гельсінського Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі (1975 р.) [ 3], який містив основні напрями та принципи нейтралізації загрози виникнення широкомасштабної війни в Європі. В Акті було викладено спільне бачення таких шляхів країнами Заходу та країнами Варшавського Договору. В результаті підписання даного акту Західна Європа не лише знизила рівень політичної напруженості, але і фактично визнала існування іншого політичного і соціального устрою (країни ОВД). Насамперед, країни узгодили такі основні принципи нової європейської безпеки: мирне врегулювання спорів, повага до суверенітету, непорушність кордонів, невтручання у внутрішні справи держав тощо. Відтак, в основу модернізованої європейської безпеки було покладено ідею формування спільних цінностей для всієї Європи, на базі яких будуть створюватись потім діючі механізми захисту від надзвичайних політичних і військових ситуацій.

3. Етап після закінчення «холодної війни» (1992-2000).

Головною передумовою видозмінення існуючої системи європейської безпеки стало зникнення біполярного протистояння, а саме розпад Радянського Союзу, що призвів до зникнення такої організації як ОВД. Тим не менш, не дивлячись на зникнення загрози нової світової війни і, навіть, глобального ядерного протистояння на світ почали з'являтися нові загрози європейській безпеці. Перш за все, почали виникати нові незалежні держави, що раніше були частиною єдиної великої держави - СРСР. Новий переділ кордонів викликав ескалацію регіональних конфліктів, а також утворення нового геополітичного ландшафту в Європі. «Вакуум» безпеки, що виник в результаті таких геополітичних трансформацій, створив сприятливі умови для загострення напруженості, виникнення зон потенційних та існуючих збройних конфліктів. Саме тому Європа була змушена повернутися до старих ідей та планів створення власної системи безпеки. Провідниками цього процесу стали Франція та Німеччина. Росія в даному контексті розглядалася не як ворог, а як союзник без якого не можливо було побудувати цілісної, а головне ефективної системи безпеки. Важливим моментом цього етапу також став успіх ЄС у сфері економічної інтеграції, що заклав міцний фундамент під самостійні воєнно-політичні проекти ЄС. В той же час країни ЄС зрозуміли свою неспроможність на той момент врегулювати конфлікти, що виникли в Європі без участі США.

У грудні 1991 року глави держав і урядів схвалили, а 27 лютого 1992 року підписали в місті Маастрихт Договір про Європейський Союз. У листопаді 1993 року Договір набув чинності. Визнавши, що система Європейської безпеки, яка функціонувала з початку 70-х років, не відповідає новим реаліям і вимогам, країни ЄС сконцентрували зусилля на її трансформації у Спільну зовнішню політику і політику безпеки. Остання була заснована в 1992 році згідно з Маастрихтським договором.

У той же час вимальовується ще одна тенденція - визначення моделі безпеки ХХІ століття, яка породила суперництво між НАТО і ОБСЄ за право бути лідером у формуванні нової архітектури безпеки на європейському просторі. НАТО, звичайно, має більші можливості і потужності для розбудови та впровадження нової системи безпеки, але ОБСЄ як регіональна європейська організація з безпеки докладає всіх зусиль, щоб довести, що саме вона має стати ключовим гравцем в цьому процесі. ОБСЄ мала стати з'єднувальною ланкою між Сходом і Заходом, а також сформувати принципово нове середовище безпеки на базі спільних загальноєвропейських інтересів і європейських демократичних цінностей.

Але цей сценарій не знайшов реального відображення, натомість породивши негативну тенденцію - послаблення впливу ОБСЄ на євро-пейські процеси у сфері безпеки. Неспроможність ОБСЄ впоратись із завданнями ХХІ століття та «вакуум» безпеки в Європі спричинили процес трансформації конкуренції та розширення двох інших структур безпеки в Європі - НАТО та ЄС.

Не менш важливим стало створення в рамках ЄС спеціалізованих структур для забезпечення нормального функціонування СЗПБ/СЄПБО. Так, було створено Комітет з питань політики і безпеки (1999 р.), Військовий комітет (1999 р.), Військовий штаб (1999 р.). Також був заснований Європейський супутниковий центр (2001 р.).

4. Постбіполярний етап (з 2001 року).

Протягом цього етапу у формуванні системи європейської безпеки виявилися три ключові тенденції:

- формування системи європейської безпеки на базі НАТО;

- намагання ЄС відокремити власну систему безпеки;

- конвергенція - об'єднання функцій ЄС і НАТО у питаннях формування європейської, а зрештою і глобальної безпеки.

НАТО прагне створити міцний мирний порядок в Європі як політичними, так і воєнними засобами. Ця тенденція залишається основною для політики НАТО у сфері безпеки. Наступною передумовою формування системи європейської безпеки на основі НАТО є погіршення загальносвітової ситуації, спричиненою ескалацією міжнародного тероризму. В результаті у форматі взаємовідносин всередині НАТО та ЄС формується нова тенденція, яка полягає у зміні пріоритетів, головним з яких стає боротьба з міжнародним тероризмом.

Однією з передумов, що об'єктивно стимулює збереження певного рівня трансатлантичної єдності, є історично обумовлена недовіра Росії до європейців, яка ще більше посилилася після приєднання до НАТО нових країн ЦСЄ. Крім того, представники цих країн вбачають небезпеку в тому, що імовірне дублювання функцій у сфері безпеки структурами ЄС негативно вплине на ефективність Альянсу, який розглядався країнами «нової Європи» як гарант стабільності та територіальної недоторканості.

Сучасні виклики небезпеці вимагають всеосяжних підходів, в яких військова та цивільна складові мають бути скоординованими. Тому в цьому аспекті стратегічне партнерство між НАТО та ЄС має безумовну пріоритетність. На підставі цього можна визначити тенденцію до формування системи європейської безпеки на ресурсній та здебільшого фінансовій базі НАТО. Вони разом з відповідною інфраструктурою передаватимуться у розпорядження європейського командування, яке може перебувати навіть поза межами Альянсу. А це в свою чергу диктує необхідність налагодження гнучкого механізму цієї передачі.

Інституційними передумовами формування системи європейської безпеки на основі безпеки ЄС стали саміти ЄС: у Санта-Марія-да-Фейра (19- 20 червня 2000 р.), в Лаакені (14-15 грудня 2001 року), у Севільї (21-22 червня 2002 р.) [4]. Рішення та домовленості, прийняті на цих самітах, стали ключовими чинниками формування суто європейської системи безпеки.

Не менш важливою подією було підписання Лісабонського договору від 13 грудня 2007 року. Порівняно з попередніми договорами політиці у сфері безпеки та оборони відведено в ньому значне місце. Завданнями Лісабонського договору є так реорганізувати ЄС, щоб він був більш активним і дієвим в сфері міжнародної безпеки

Окремо можна розглядати європейську безпеку до подій 11 вересня 2001 року і після цих подій. Терористичні атаки 2001 року у Нью-Йорку змусили весь світ і Європу зокрема серйозно поставитися до проблем безпеки. Після терактів у Мадриді (2004 р.) та Лондоні (2005 р.) ЄС прискорив розбудову системи європейської безпеки із залученням сучасних видів озброєнь для протистояння агресії ззовні.

Також важливою складовою безпекової та оборонної політики є плани додати до неї військову складову, що має здійснюватися через:

- формування інтервенційних військ ЄС;

- формування різних багатонаціональних частин і з'єднань;

- розвиток європейської індустрії виробників озброєнь;

- формування так званих «Battle Groups» (Бойових груп).

Формальною передумовою формування системи європейської безпеки на основі конвергенції стало встановлення відносин між ЄС та НАТО. Робочі відносини між ЄС та НАТО мають вирішальне значення для успішного урегулювання кризових ситуацій. Обидві організації встановили офіційні стосунки у січні 2001 року, але справжній прорив стався 16 грудня 2002 року у зв'язку з прийняттям Декларації ЄС-НАТО про Спільну європейську політику у сфері безпеки і оборони (СЄПБО)

Домовленості, закріплені у спільному документі ЄС та НАТО «Берлін-плюс» дали змогу ЄС разом з НАТО почати розбудову системи європейської безпеки. Основна теза домовленостей полягає в узгодженні питань сумісності акцій ЄПБО і НАТО та усуненні можливого дублювання у використанні ресурсів. Окремо було обумовлено призначення представника ЄС на посаду заступника командувача військами НАТО на континенті, він також керує операціями, здійснюваними в рамках ЄС.

Можна підсумувати, що ідея СЄПБО значно еволюціонувала. Зародившись як бажання країн ЄС створити власний безпековий механізм без участі США, СЄПБО згодом набула значно конкретних обрисів. Попри те, що в основі СЄПБО покладено прагнення країн-учасниць збільшувати свій військовий потенціал (military capability), метою цієї політики не є створення військового блоку, який би загалом відповідав за мир і безпеку в Європі. СЄПБО не створить конкуренцію НАТО, бо її основною метою є перехід до нового рівня взаємин країн ЄС - рівня повноцінної політичної інтеграції. Разом з тим СЄПБО покликана стати інструментом гарантування « м'якої безпеки» від реальних чи потенційних «м'яких загроз» стабільності ЄС.

оборонний політика безпековий міжнародний

2. Формування оборонної політики в рамках ЄС

17 березня 1948 р. Бельгія, Великобританія, Люксембург, Нідерланди і Франція уклали Брюссельський пакт - Договір про спільну діяльність в економічній, соціальній і культурній галузях та колективну самооборону. Стаття V цього договору передбачала «колективну самооборону» проти можливого агресора та зобов'язувала країни-учасниці надавати стороні, що зазнала нападу в Європі, «воєнну підтримку та іншу допомогу… а також надавати сприяння її зусиллям» [ 5 ].

У 1949 р. багатосторонній діалог з питань безпеки привів до створення НАТО. Натомість суто європейське безпекове утворення за участю Бельгії, Великобританії, Люксембургу, Нідерландів і Франції відійшло на другий план. Попри посилення ролі НАТО, яка перебрала на себе оборонні та координаційні функції, створений за Брюссельським пактом Західний союз зберіг чинність у якості регіональної військово-політичної організації. За Паризькою угодою 1954 р. це об'єднання, до якого приєдналися ФРН та Італія, дістало назву Західноєвропейський союз (ЗЄС). Завдання ЗЄС були адаптовані до тогочасних потреб країн-членів, а його організаційна структура («Організація Брюссельського договору») з 1950 р. підпорядковувалася НАТО. За ст. IV модифікованого Брюссельського пакту, визнаючи недоречним дублювання європейцями воєнних структур НАТО, у військовому співробітництві Рада Західноєвропейського союзу та його установи мали «покладатися на відповідні інформаційні та консультативні органи НАТО» [ 5 ].

Завершення холодної війни та перетворення Європейських Співтовариств на міжнародну структуру союзного типу призвели до подальших істотних змін у відносинах між країнами Європи. Особливо наочно ці процеси позначилися на відносинах у сфері безпеки. На засіданні Європейської Ради в Маастрихті 9-10 грудня 1991 року було ухвалено низку рішень щодо спільної зовнішньої політики і політики в галузі безпеки ЄС. В Маастрихтському договорі 1992 р. вперше з'явилися положення щодо розвитку Спільної зовнішньої та безпекової політики, яка в перспективі може стати «політикою спільної оборони». Згодом ця ініціатива була визнана недостатньо ефективною і замінена розширеним та більш дієвим політико-правовим інструментом, який зафіксований Амстердамським договором ЄС від 1997 р. (набув чинності у 1999 р.) і здобув назву Спільна Європейська політика безпеки та оборони (СЄПБО).

Маастрихтським договором (1992 р.) та пізнішими базовими угодами (Амстердамським договором, 1997 р., Ніццьким договором 2000 р.) було створено Європейський Союз, який став умовною «парасолькою» над Співтовариствами. Компетенцію Європейського Співтовариства було поширено на неекономічні сфери відносин, а питання спільної оборони було включено до концепції європейської безпеки. Спочатку Маастрихтський договір поширив зміни у відносинах безпеки лише на дев'ять країн, які одночасно були членами ЄС і ЗЄС і погодилися перебрати на себе відповідальність у сфері європейської оборони. Однак попри проголошення концепції європейської оборони, терміни та етапи її реалізації не встановлювалися. Спільна англо - італійська декларація від 4 жовтня 1991 р. підкреслювала роль ЗЄС як «стратегічного моста» між ЄС і НАТО у галузі безпеки та оборони. Водночас передбачалося створити міжнародно-політичні умови для розширення воєнно-політичних можливостей європейських структур поза межами НАТО. Компромісним рішенням стало ухвалення Радою ЗЄС «Петерсберзьких завдань» (19 червня 1992 р.), якими на ЗЄС покладалося проведення місій гуманітарного та рятувального характеру, операцій з підтримки миру та «управління кризами», включно з силовими формами миротворчих заходів. Європейські країни НАТО погодилися надавати ЗЄС необхідні ресурси для відповідних воєнних операцій.

Маастрихтский договір та « Петерсберзькі завдання » визначали подвійну асиметрію ЗЄС: у політичному плані ЗЄС був більше пов'язаний з ЄС, а в оперативно-тактичному плані для здійснення своїх військових функцій мав покладатися на НАТО. За Маастрихтським, Амстердамським та Ніццьким договорами Європейський Союз мав базуватися на трьох «опорах» - «стовпах».

«Стовпи», або підвалини, ЄС - поширена метафора, згідно з якою Європейський Союз - наче стовпи - складники Договору про Європейський Союз, а саме:

- перший «стовп» - Європейські Спільноти - договори про заснування Європейської економічної спільноти, Європейської спільноти з вугілля та сталі та Європейської спільноти з атомної енергії. Охоплює широке коло напрямків діяльності, визначених у договорах: спільна сільськогосподарська політика, митний союз та спільний ринок, економічний та монетарний союз тощо;

- другий «стовп» - спільна зовнішня та безпекова політика (СЗБП), визначена в розділі V Договору про ЄС;

- третій «стовп» - співпраця у сфері правосуддя та внутрішніх справ, визначена в розділі VІ Договору про ЄС.

До першого «стовпа» належать сфери, право рішення в яких держави-члени передали Спільноті. Натомість другий і третій «стовпи» - здебільшого, міждержавні, тож рішення тут ухвалюються за наявності консенсусу між державами. Спільна зовнішня та безпекова політика - один із двох міжурядових «стовпів» Європейського Союзу - має на меті формування спільної оборонної політики, яка може, зрештою, привести до єдиної системи оборони. СЗБП розвивається як доповнювальна, але не дублююча НАТО структура. Її головним завданням є створення сил та засобів для подальшого розширення можливостей Євросоюзу щодо участі у врегулюванні регіональних та локальних конфліктів, у т. ч. за межами Європи (на Близькому та Середньому Сході, в Африці та інших регіонах світу). Амстердамський договір запровадив посаду «Верховного представника» з питань СЗБП, надав у розпорядження Європейському Союзові новий інструмент СЗБП - спільну стратегію - і дозволив, за певних умов, використання голосування кваліфікованою більшістю. Ніццький договір, своєю чергою, дозволив, також за певних умов, вдаватися до тіснішої співпраці в СЗБП для здійснення спільних дій і спільних позицій, але не для військових чи оборонних операцій. Європейська Конституція запроваджує постійну посаду міністра закордонних справ ЄС, який замінить водночас і Верховного представника з питань СЗБП, і члена Комісії із зовнішніх справ, які досі певною мірою дублювали функції один одного. Це принципово новий інтеграційний напрям ЄС, що є складовою Спільної зовнішньої та безпекової політики. Під час саміту ЄС у грудні 1999 р. (Гельсінкі) був визначений напрям розвитку військової сфери, відомий як Гельсінська Основна Мета, або Основна Мета 2003.

Відповідно до неї країни - члени ЄС мали досягти оперативної спроможності розгортати протягом 60 діб військовий контингент чисельністю 50-60 тисяч осіб і підтримувати їх протягом року з метою виконання Петерсберзьких завдань. Ці завдання передбачають гуманітарні, рятувальні та миротворчі місії, залучення військових сил до врегулювання криз, зокрема заходи, спрямовані на встановлення миру. У травні 2003 р. під час саміту ЄС на засіданні Ради із зовнішньої політики було зазначено, що ЄС досяг практично всіх оперативних можливостей із забезпечення реалізації Петерсберзьких завдань. Практичним підтвердженням цього були дві розпочаті 2003 р. воєнні операції ЄС у межах та поза межами Європи:

- 31 березня - операція CONCORDIA у колишній Югославській Республіці Македонія (контингент ЄС замінив сили НАТО);

- 12 червня - операція ARTEMIS у Демократичній Республіці Конго (повністю автономна операція ЄС).

Наступний етап реалізації ЄПБО розпочався з ухвалення у грудні 2003 р. Європейської стратегії безпеки, що продемонструвало успішне подолання державами - членами ЄС кризи неузгодженості з питань спільної зовнішньої політики. Цей документ окреслив основні загрози та визначив головні напрями діяльності ЄС щодо попередження нових загроз. Зокрема стверджувалося, що оскільки широкомасштабна агресія проти окремої держави - члена ЄС наразі є неможливою, Європа постає перед потенційними загрозами тероризму, розповсюдження зброї масового знищення, регіональних конфліктів і незаконної міграції, неефективності дій інституту держави (системи державного управління), організованої злочинності. Відповідно до визначених загроз було окреслено цілі, яких Європа має прагнути, щоб захистити власну безпеку:

- реагування на загрози - створення механізмів попередження та реагування, у тому числі у сфері активного кризового менеджменту і міжнародного співробітництва;

- побудова безпеки в найближчому оточенні - реагування на загрозливі тенденції у найближчому оточенні з метою попередження і недопущення конфліктів та криз;

- побудова міжнародного порядку, заснованого на ефективному багатосторонньому співробітництві - активне співробітництво з іншими впливовими гравцями на міжнародній арені, зокрема з впливовими світовими організаціями.

У червні 2004 р. було ухвалено Цивільну Основну Мету 2008. Згідно з її положеннями, у випадку ухвалення рішення про початок місії Сили цивільного реагування (СЦР) мають розгортатися протягом 30 діб. Ці акції можуть проводитися автономно, разом або в тісній співпраці з військовими. Основні завдання СЦР:

- оцінка та проведення розслідування в кризовій ситуації або в такій, що загрожує перерости у кризову;

- розгортання сил з метою налагодження відносин перед початком повномасштабної місії у рамках ЄПБО;

- посилення існуючих механізмів врегулювання криз під егідою ЄС (наприклад, підтримка відповідної експертизи у сферах посередництва та моніторингу).

До діяльності СЦР також відноситься патрулювання кордонів, правозахист, сприяння державному та місцевому управлінню, цивільний захист населення, матеріально-технічна підтримка та підтримка операцій.

І так виходячи із загроз які стояли та стоять на сьогодні для безпеки країн-членів ЄС було викладено Основну Мету 2010 яка закликала членів ЄС до 2010 р. бути спроможними відповідати швидкими та рішучими діями, використовуючи всі узгоджені методи, у всьому спектрі операцій із урегулювання криз, що підпадають під дію Договору про Європейський Союз. З-поміж основних завдань реалізації Основної Мети 2010 можна зазначити такі:

- заснування цивільно-військового органу в рамках Військового штабу Європейського Союзу: цей орган має миттєво брати на себе функції операційного центру в разі проведення певних операцій;

- заснування Європейського оборонного агентства;

- посилення координації спільних дій держав - членів ЄС;

- розвиток дієвого Європейського управління повітряних перевезень для членів ЄС, які хочуть брати в ньому участь;

- завершення формування Сил швидкого реагування ЄС;

- забезпечення боєздатності авіаносця з відповідним повним забезпеченням та супроводом;

- покращення виконання операцій ЄС на всіх рівнях у спосіб досягнення необхідної узгодженості та створення мережі взаємопов'язаних засобів зв'язку і покриття (наземного та супутникового);

Відповідно до Основної Мети 2010 було окреслено п'ять показових сценаріїв розвитку подій, що фактично і визначило основні сфери застосування збройних сил ЄС: 1) розділення ворогуючих сторін за допомогою сили - миротворчі операції; 2) стабілізація, реконструкція та військові консультації для третіх країн; 3) попередження конфлікту; 4) операції з евакуації; 5) допомога під час гуманітарних операцій [6].

Лісабонська стратегія не досягла поставленої нею основної мети - зробити Європу до 2010 р. найбільш конкурентоспроможною економікою, побудованою на знаннях, та наблизити рівні економічного і соціального розвитку країн - членів ЄС. Фінансова криза і економічний спад примусили ЄС розробити нову економічну стратегію «Європа 2020: Стратегія розумного, стійкого і всеохоплюючого зростання» («Europe 2020: A strategy for smart, sustainable and inclusive growth»), яка була прийнята у березні 2010 р. і покликана допомогти в умовах глобальної нестабільності державам - членам Євросоюзу повернутися на шлях сталого розвитку. А також в питаннях оборони ЄС все ж підійшов до лідируючої ролі НАТО, виходячи з ситуацією з безпекою країн-членів Союзу через агресивно налаштовану зовнішньо політику Росії у липні 2016 року пройшов саміт НАТО у Варшаві, серед найважливіших результатів, рішень і ухвал, що стосується оборонної політики ЄС були:

- розміщення в країнах Балтії та Польщі військових сил у складі чотирьох окремих батальйонів: в Естонії -- британський, в Латвії -- канадський, в Литві -- німецький, в Польщі -- американський;

- розміщення в Польщі танкової бригади Армії США разом із керівництвом бригади;

- підписання першого в історії договору між ЄС і НАТО про співпрацю у сфері безпеки, зокрема в питаннях загрози міграційної кризи, гібридних воєн і кібератак. Кібер простір визнано новою зоною оперативних дій;

- НАТО у координації з кораблями ЄС розпочне операцію в Середземному морі для боротьби проти контрабанди людей і зброї й біля берегів Лівії для забезпечення виконання ембарго на зброю, яке ООН наклала на державу.[7]

3. Основні принципи та напрямки ведення оборонної політики ЄС

Європейський Союз проводить єдину зовнішню та безпекову політику, що дає йому можливість виступати та діяти у світовій політиці як єдине ціле. У глобалізованому світі 28 країн-членів ЄС здатні відігравати значну роль та мати більший вплив лише у разі об'єднання зусиль. Поштовхом для цього став Лісабонський договір, який набув чинності у 2009 році. У рамках договору була введена посада Високого представника ЄС із зовнішніх справ і безпекової політики, що одночасно поєднувалася із посадою Віце-президента Європейської Комісії. Окрім того, документом було передбачено створення європейської дипломатичної служби - Європейської служби зовнішньої дії (European External Action Service). Ідея спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС полягає у тому, щоб забезпечувати мир, зміцнювати міжнародну безпеку відповідно до принципів, визначених у Статуті ООН; сприяти міжнародній співпраці; поширювати та зміцнювати демократію, верховенство права, повагу до прав людини та засадничих свобод.

Основними принципами ведення оборонної політики є:

- Вирішальною є дипломатія

ЄС є ключовим гравцем у розв'язанні міжнародних проблем - від глобального потепління до конфліктів на Близькому Сході. Основою спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС залишається дипломатія, яка - в разі необхідності - підкріплюється торгівлею, допомогою, безпекою та обороною; однак ця політика насамперед спрямована на розв'язання конфліктів та досягнення міжнародного порозуміння.

Через свій розмір, що об'єднує території 28 країн-членів, а також економічні, торгівельні та фінансові аспекти, ЄС є вагомою силою у світі. Він відіграє важливу роль у глобальних питаннях, а його значення зростає у міру того, як ухвалюються колективні рішення у сфері зовнішньої політики. ЄС підтримує партнерські відносини з усіма світовими ключовими гравцями, а також з тими, хто має власні погляди на світ та власні інтереси. Євросоюз прагне підтримувати партнерські відносини, які ґрунтуються на спільних інтересах та вигодах, де обидві сторони мають свої права та обов'язки. ЄС проводить регулярні саміти зі Сполученими Штатами Америки, Японією, Канадою, Росією, Індією та Китаєм. Його відносини з цими та іншими країнами охоплюють багато сфер, зокрема такі: освіта, довкілля, безпека та оборона, розслідування злочинів та права людини тощо.

- Миротворча діяльність та стабілізація

ЄС направив миротворчі місії в декілька проблемних точок світу, зокрема в Грузію (після збройного конфлікту, що відбувся у серпні 2008 року). Місія ЄС з моніторингу ситуації в Грузії надала гуманітарну допомогу людям, які переїхали до інших місць у зв'язку зі збройними сутичками. У грудні 2008 року Євросоюз започаткував поліційну місію в Косово (EULEX Kosovo), до складу якої входило 1,900 поліцейських. Також ЄС направив у Косово свої сили правосуддя, що мали надати допомогу у підтриманні закону та порядку в країні.

- Шляхи втручання

ЄС не має армії, що діє постійно. Натомість у рамках Спільної безпекової та оборонної політики (Common Security and Defense Policy) Євросоюз покладається на власні сили, потрібні, зокрема, для:

- Спільних операцій із роззброєння;

- Гуманітарної допомоги та надання порятунку;

- Підвищення рівня військових знань та надання допомоги;

- Запобігання виникненню конфліктів та проведення миротворчої діяльності; 

- Проведення військових операцій з антикризового управління, миротворчих операцій та надання допомоги у процесі післяконфліктної стабілізації.

Ці та інші завдання здатні зробити вагомий внесок у боротьбу з тероризмом, зокрема через підтримку країн з-поза меж ЄС у їхній боротьбі проти тероризму на власних територіях.

- Ухвалення рішень у зовнішній політиці ЄС

Вирішальним органом в ухваленні рішень у ЄС є Європейська Рада. Вона складається з 28 президентів і голів урядів країн-членів ЄС, які зустрічаються чотири рази на рік. Члени Європейської Ради визначають принципи та загальний напрям політики ЄС.

Роль Високого представника ЄС із закордонних справ і безпекової політики полягає у тому, щоб зробити зовнішню політику ЄС узгодженішою. Вона головує на щомісячних зустрічах Ради міністрів ЄС із закордонних справ, під час яких 28 міністрів закордонних справ зустрічаються, відвідують засідання Європейської Ради та складають звіти із питань зовнішніх справ. Більшість рішень у зовнішній та безпековій політиці ухвалюються одностайно більшістю країн-членів ЄС (із врахуванням кількості голосів, наданих кожній країні в Раді міністрів ЄС із закордонних справ).

Роль Європейської служби зовнішньої дії полягає у наданні підтримки Високому представнику ЄС із закордонних справ і безпекової політики. Іншими словами, ця служба є також дипломатичною службою Європейського Союзу. Вона створює мережу, що охоплює понад 130 представництв та офісів по всьому світу, які займаються підтримкою та захистом інтересів ЄС. Ця служба тісно співпрацює з Європейською Комісією та міністрами із закордонних справ країн-членів ЄС.

Цивільно-військове співробітництво залишатиметься основою розвитку європейських безпекових процесів. Передбачено розробку нових ініціатив у рамках актуалізації концепції СЄПБО та пошук компромісів між країнами-членами та інституціями ЄС у зазначеній сфері.



Висновок

Таким чином, за останні 20 років політичні та інституціональні зміни в ЄС створили передумови для нового сприйняття поняття «суто європейського» безпекового простору. Розробка концепції європейської безпеки характеризується комплексним підходом, виявленням якісно нових загроз і водночас наголошує на визнанні спільних для європейських країн цінностей.

Якщо раніше держави Євросоюзу у питаннях безпеки покладалися повністю на політико-оборонний механізм НАТО і політичний механізм ОБСЄ та ООН, то віднедавна проблеми безпеки чим далі набувають актуальності для європейської політики і стають «внутрішнім пріоритетом» Європейського Союзу. Стурбованість ЄС питаннями забезпечення власної безпеки, створенням відповідної системи і її організації реалізувалася у прагненні активізувати Спільну зовнішню та безпекову політику. Проте з моменту свого започаткування СЗПБ виявилася неефективним політико-правовим та інституційним механізмом. Тому в 1999 р. Європейський Союз запровадив нову, успішнішу ініціативу з назвою Європейська політика безпеки та оборони.

Необхідно зауважити, що саме сфера м'якої безпеки, тобто постконфліктне врегулювання та надання допомоги в цивільному менеджменті, і є наразі найбільш успішним та найкраще функціонуючим елементом ЄПБО. Сфера військового врегулювання і досі сприймається неоднозначно більшістю держав - членів ЄС та має багато перешкод на шляху досягнення ефективного функціонування.

Євросоюз наполегливо і поступово наближається до можливості впливати на вирішення проблем європейської та міжнародної безпеки. За останнє десятиліття ЄС спромігся суттєво розвинути свою військову складову як важливу ланку ЄПБО. Зокрема створення і розвиток військових контингентів дозволили Євросоюзу взяти на себе виконання миротворчих місій як на європейському континенті, так і поза його межами.

Активізація зусиль ЄС у сфері зовнішньої політики та політики безпеки була спричинена неспроможністю ЄС самостійно врегулювати конфлікт на Балканах, усвідомленням власної військово-технологічної відсталості, розумінням змін, що відбулися у змісті і масштабах загроз, та визнанням необхідності побудови відповідної стратегії реагування. Це привело до концептуальних змін у європейській безпековій політиці та появи ініціатив щодо створення власних європейських військових інструментів впливу на світову політику (у межах так званої «жорсткої безпеки»).

Протягом останнього десятиріччя ЄС провів 23 цивільні місії та військові операції на трьох континентах. До них належать, зокрема, такі: миротворчі дії після наслідків цунамі у провінції Ачех (Індонезія); захист біженців у Чад; боротьба проти піратів у Сомалі та регіоні Африканського Рогу. Це свідчить про те, що роль ЄС як гравця у сфері безпеки стає відчутнішою. Під час проведення операцій ЄС використовує матеріально-технічні ресурси НАТО.

Таким чином, можна говорити про взаємодоповнюючі зусилля та про взаємовигідну співпрацю ЄС та НАТО. В ЄС пріоритетним напрямом подальшого розвитку ЄПБО визнається не кількісне нарощування показників, а якісна реалізація потенціалу в цій сфері, що, у свою чергу, висуває перед державами - членами ЄС такі завдання: досягнення консенсусу у всіх аспектах спільної політики безпеки та оборони; вироблення і засвоєння нової методології кризового менеджменту; ефективне використання можливостей міжнародного співробітництва; посилення оборонної промисловості та військових технологій.



Список використаної літератури

1. Толстов С. Європейська безпека в умовах багатополярного світу // Зовнішні справи-2010.

2. Дзьобань О. Фундамент Європейської безпеки - воєнний / / Політика і час. - 2003.

3. Басараб М. На противагу російському впливу: роль ЄС і США у формуванні майбутньої системи євроатлантичної безпеки та місце України у цьому процесі // Політика і час. - 2003

4. Полтораков О. В очікуванні європейської безпеки // Зовнішні справи. - 2011

5. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.assemblyweu.org/en/documents/sessions_ordinaires/key/brusselstreaty.php.

6. Критерії членства в СОТ, ЄС та НАТО. Інтеграційні перспективи України / І. І. Жовква, Г. П. Немиря, Г. М. Перепелиця. - К.: Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, 2007

7. Матеріали інтернет ресурсів http://www.nato.int/cps/en/natohq/events_132023.htm

8. Глосарій термінів Європейського Союзу [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://europa.dovidka.com.ua/m.html.

9. Грицяк І. А. Правова та інституційна основи Європейського Союзу: [підручник] / за заг. ред. М. Бойцуна, І. Грицяка,- Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2009

10. Європейська політика безпеки та оборони: стратегічні аспекти співпраці України з ЄС - визначення напрямів та формату [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://old.niss.gov. ua/monitor/november/2.htm.

11. Муравйов В. І. Вступ до права Європейського Союзу: підручник / В. І. Муравйов. -- 2-ге вид. -- К., 2010.

12. Основи права Європейського Союзу: нормативні матеріали (зі змінами, внесеними Лісабонським договором). -- X.: ФІНН, 2010

13. Активне залучення, сучасна оборона. Стратегічна концепція оборони та безпеки членів Організації Північноатлантичного договору, прийнята главами держав та урядів у Лісабоні 19 листопада 2010 року. [Електронний ресурс] / НАТО. -- Режим доступу: www.nato.int/cps/uk/ natolive/official_texts_68580.htm.

Размещено на Allbest.ru