2.6 Україна в інтересах Альянсу

До найважливіших інтересів НАТО в Україні у сфері воєнної безпеки варто віднести виконання умов Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ). Виконання Україною цього Договору сприяло усуненню дисбалансу сил у Європі, що склався ще в період “холодної війни”. До числа пріоритетних інтересів безпеки НАТО у воєнній сфері варто віднести також дотримання Україною заходів воєнної довіри і відкритості у воєнній сфері. У цьому відношенні ратифікація Україною Договору “Відкрите небо” у березні 2000 року відповідає стратегічним інтересам Альянсу, що зафіксовано в Новій стратегічній концепції НАТО.

Таким чином, від реалізації вищезгаданих інтересів НАТО у воєнній сфері безпосередньо залежить як безпека самого Альянсу, так і міжнародна безпека загалом. Через наявний військовий компонент, а також винятково важливе геостратегічне положення, Україна більш за інші країни здатна впливати на стан безпеки в Центральній та Східній Європі.

Проте головні інтереси Альянсу, пов'язані з Україною, зосереджені не у воєнній сфері, за всієї її важливості та першорядності, а в площині політичній. Вони полягають у ствердженні демократичних цінностей і всього того, що називається просуванням західної європейської цивілізації. Ці інтереси є глобальнішими, довготривалішими і найважливішими. За суттю вони полягають у заповненні вакууму, що утворився внаслідок краху комуністичної ідеології у країнах колишнього соціалістичного табору в Європі. Реалізація цих інтересів зрештою має ввести нові, незміцнілі демократії, що постали на посткомуністичному просторі, в євроатлантичне співтовариство. Виходячи з визначальної ролі політичної функції Альянсу, НАТО висуває до країн-кандидатів і відповідні вимоги: вони є насамперед політичними, а вже потім - військовими. Головними вимогами НАТО до країн-кандидатів є побудова демократичного суспільства в державі та встановлення демократичного цивільного контролю над збройними силами. Отже, намір України вступити до НАТО передусім є виявом прагнення розбудувати демократичне суспільство [28, 24].

З наближенням НАТО до кордонів України значущість країни для Альянсу зростає. Йдеться насамперед про геополітичний вимір. Поза Україною неможливе завершення політичного оформлення Європи. Тому за другою хвилею буде третя і, очевидно, остання хвиля розширення НАТО. І в цьому русі Україна відіграватиме значно більшу роль для НАТО, ніж усі сім країн другої хвилі розширення НАТО. У процесі розширення Україна набуває для НАТО надзвичайно важливого геостратегічного значення. Якщо приєднання країн Балтії до НАТО означає завершення формування північно-східного флангу НАТО, то вступ України до НАТО означатиме завершення формування південно-східного флангу Альянсу. Членство Туреччини, Болгарії і Румунії в НАТО без України не вирішує проблему контролю Альянсу над Чорноморським регіоном і виходу його на Кавказ.

Геостратегічна важливість членства України в НАТО визначається також російським чинником. Росія потребує співробітництва з Євросоюзом, оскільки намагається відігравати роль самостійної геополітичної сили в Європі. У цьому співробітництві вона дотримується старої геополітичної концепції - домінування в близькому зарубіжжі. Така політика Росії є певним викликом для безпеки і стабільності нової політичної Європи. Захід зацікавлений співробітничати з Росією не тільки задля економічного зиску, а й для того, щоб нейтралізувати її геополітичні амбіції. За такого розкладу без України Росія позбавляється необхідного геостратегічного маневру, отже, опиняється в ситуації геостратегічної незавершеності, що унеможливлює її відтворення як геополітичної потуги в Європі. Тому скільки б ми не говорили про важливість економічних зв'язків з Росією, вона дивитиметься на Україну в контексті відносин з НАТО з точки зору своїх геостратегічних інтересів. Отже, Україна набуває винятково важливого значення для НАТО як з погляду оборони його нових членів, так і з точки зору збереження євроатлантичного партнерства.

Рішення Ради національної безпеки і оборони України розпочати процес, кінцевою метою якого є приєднання до НАТО, має для нашої держави доленосне значення, оскільки визначає не тільки перспективи нашої зовнішньої безпеки, а й надає гарантії для внутрішніх демократичних та економічних перетворень. Членство в НАТО вирішує багато важливих для майбутнього України як незалежної суверенної європейської держави питань [30, 35].

1. Надає міцні гарантії її національної безпеки, територіальної цілісності та державного суверенітету. Членство в НАТО дозволяє уникнути тих глобальних та регіональних загроз, з якими Україна самотужки впоратися неспроможна.

2. Зміцнює національну обороноздатність країни, змушуючи її приводити свої збройні сили у відповідність до сучасних стандартів.

3. Сприятиме залученню високих технологій в оборонну промисловість та повнішій реалізації науково-технічного потенціалу нашої країни.

4. Посилює внутрішньополітичну та соціальну стабільність країни, оскільки країни НАТО є світовими лідерами у забезпеченні соціально-економічних та соціально-політичних стандартів.

5. Створює сприятливі політичні передумови для залучення потужних західних інвестицій в економіку країн-членів Альянсу.

6. Сприятиме консолідації суспільства, зміцненню демократії, утвердженню верховенства права та захисту прав людини.

7. Дозволяє Україні вийти зі сфери геополітичного домінування Росії і досягти зі своєю північно-східною сусідкою рівноправних відносин.

8. Створює також вагомі передумови інтеграції в європейську спільноту, його політичні та економічні структури, зокрема в ЄС.

9. Сприятиме підвищенню міжнародного авторитету України, активнішій участі в загальноєвропейських процесах, посиленню ролі в зміцненні стабільності та безпеки в Східноєвропейському та Чорноморському регіонах.

Отже, приєднання до Альянсу - це проблема історичного вибору між європейською і євразійською цивілізацією, між демократією і авторитаризмом. І цей історичний вибір має зробити кожна країна, розташована на Європейському континенті. Але вступ до НАТО для України потребує значних і тривалих зусиль. Для того, щоб досягти поставлених цілей, потрібно розробити чітку і обґрунтовану стратегію євроатлантичної інтеграції України, яка б враховувала національні інтереси, зовнішньополітичні умови та внутрішні особливості розвитку нашої країни.

Вагомим кроком у цьому напрямку стало ухвалення на Празькому (2002 р.) самміті НАТО Плану дії “Україна - НАТО”, реалізація якого стала основним змістом відносин між Україною і НАТО протягом 2003 року. План дії має на меті чітко визначити стратегічні цілі та пріоритети України на шляху інтеграції у євроатлантичні структури безпеки, а також забезпечити стратегічні межі поточного та майбутнього співробітництва між Україною та НАТО. У документі викладені принципи, що охоплюють політичні та економічні питання; інформаційні аспекти співробітництва; питання безпеки, оборони та іншу воєнну тематику; гарантування захисту та безпеки інформації; а також правові питання [39].

Щорічний Цільовий план “Україна - НАТО”, в якому визначені внутрішні заходи, що запроваджуватимуться Україною, а також спільні заходи з НАТО, має на меті забезпечити досягнення цілей, окреслених Планом дії. Загалом План було сприйнято в Україні неоднозначно. Одні вбачали в ньому проміжний “залік” для приєднання до Плану дій з набуття членства в НАТО, інші - довготривалу стратегію політики співробітництва України з Альянсом, яка не потребує вжиття якихось термінових конкретних заходів. У той же час зобов'язання, взяті Україною в Плані дії “Україна - НАТО” і Цільовому плані “Україна - НАТО” на 2003 рік, досить вагомі. Ці документи передбачають, що Україна вживатиме заходів щодо боротьби з корупцією, відмиванням грошей, отриманих злочинним способом, а також підвищуватиме рівень життя населення. Серед важливих цілей Плану дій - введення мораторію на ініціювання законопроектів про податкові пільги, створення умов для вступу до Світової організації торгівлі та диверсифікація джерел енергопостачання. Наша держава взяла на себе зобов'язання значно просунутись шляхом демократичних реформ, зокрема поліпшити ситуацію зі свободою слова та засобів масової інформації [39].

За перше півріччя 2003 року Україні вдалося досить успішно вжити низку заходів, передбачених зазначеним Планом. Зокрема був створений інституційний механізм втілення заходів Плану дій України на державному рівні, основними складовими якого є Державна рада з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, що її очолює Президент України, а також Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України. Державна рада є основним координаційним органом роботи державних установ у сфері євроатлантичної інтеграції. Національний центр робить оперативні моніторинги, здійснює координацію і контроль за вжиттям заходів Цільового плану.

Та найбільш вагомим внеском України в реалізацію Плану дій, що підтверджує її спроможність надавати певні військові ресурси для виконання завдань, що постають перед Альянсом, зокрема проведення миротворчих та гуманітарних операцій під проводом НАТО, стало направлення українського окремого батальйону радіохімічного, хімічного і біологічного захисту (РХБЗ) до Кувейту, а також участь українського військового контингенту в стабілізаційних силах в Іраку. Важливим кроком України в плані підтримання мобільної спроможності сил Альянсу стала її згода про надання українських літаків АН-124 для використання країнами НАТО на умовах лізингу. Загалом за перше півріччя 2003 року з 256 запланованих заходів Цільового плану виконано 150. Таке інтенсивне виконання заходів Цільового плану було позитивно оцінене керівництвом НАТО на засіданнях спільної комісії Україна - НАТО.

Проте Україна має ще подолати кілька складних проблем, що постають перед нею на шляху до НАТО. Зокрема, вони стосуються відповідності військовим критеріям членства в Альянсі.

1. Головною проблемою тут є спроможність робити свій внесок воєнного характеру в колективну оборону, а також готовність взяти на себе зобов'язання щодо поступового удосконалення своєї обороноздатності. Ця проблема обумовлена насамперед обмеженістю бюджетних асигнувань для зміцнення обороноздатності України.

Але НАТО і не вимагає від нових членів значних витрат на оборону. Основним напрямом поліпшення становища фінансування Збройних Сил України та інших країн-кандидатів є скорочення чисельності ЗС, застарілого озброєння та інфраструктури без скорочення відсотка ВВП, призначеного для оборонного бюджету. Верхньою межею оборонних витрат, що відповідає вимогам для країн НАТО, слід вважати 2 % ВВП. Україна щорічно витрачає на свої оборонні потреби близько 1,3 % ВВП. У разі вступу України до НАТО вона буде зобов'язана вносити до бюджету НАТО щорічно від 0,5 % до 1 % свого оборонного бюджету. Такий фінансовий внесок для України не видається надто обтяжливим. Для прикладу, військові витрати Польщі складають приблизно 1,93 % від ВВП. Чеський уряд з урахуванням усіх чинників погодився на фінансування бюджету НАТО в обсязі 0,9 % [38].

2. Стандартизація та досягнення оперативної сумісності. Про певні зрушення можна говорити тільки стосовно оперативної сумісності сил і засобів, що виділені для участі у спільних діях з підтримання миру. Головна проблема полягає у відсутності значних результатів переведення Збройних Сил на стандарти НАТО. Поки програма закупівлі озброєнь переважно зорієнтована на російських виробників військової техніки. Вирішення цієї проблеми ускладнюється обмеженістю кваліфікованих кадрів та незнання військовими іноземної мови.

3. Повільне формування цивільних структур у Міністерстві оборони України. Призначення цивільного міністра є першим суттєвим внеском у формування цивільних структур у Міністерстві оборони України. Але проблема тут, з одного боку, полягає в недостатній компетентності цивільних у військовій сфері, а з іншого - у неприйнятті й недовірі до цивільного керівництва з боку професійних військових. Очевидно, що способами вирішення цієї проблеми можуть бути: досягнення оптимальних пропорцій між цивільними і військовими в цивільних структурах Міністерства оборони, впровадження освітніх програм щодо військової сфери для цивільного персоналу, чітке розмежування повноважень і функцій цивільних і військових у Міністерстві оборони.

4. Відсутність належної інформаційної підтримки курсу євроатлантичної інтеграції України. Підтримка цього курсу з боку суспільства є визначальною за набуття Україною членства в НАТО. Усвідомленню українським суспільством потреби бути членом Альянсу заважають старі стереотипи. Один з них - “НАТО залишається агресивним блоком”, другий - “НАТО - це клуб багатих країн і на Україну там не чекають”, третій - “Україна не потрібна НАТО, ми маємо жити разом в одній країні - Великій Росії з нашими братами-росіянами або щонайменше бути нейтральною державою” [38].

Головна проблема полягає в тім, що українські засоби масової інформації тиражують старий стереотип НАТО, стереотип недружньої до України організації. Це має своє пояснення, оскільки за радянських часів НАТО розглядалося як агресивний блок, і цей стереотип досі живе у свідомості старшого покоління. Одночасно непродуманість відповідних програм, що спостерігаємо на українському телебаченні, певною мірою сприяє продовженню життя цього старого міфу про НАТО, крім того, у суспільстві не існує чіткого усвідомлення того, що вступ до НАТО корисний з погляду саме пересічного громадянина. Відповідно до соціологічних опитувань 24 % українських громадян не можуть відповісти на запитання стосовно вступу України до НАТО [38].

Очевидно, що засоби масової інформації мають стати ефективним інструментом реалізації політики євроатлантичної інтеграції України. Завдання органів державної влади - усунути старий стереотип про НАТО, стимулювати на державних телевізійних каналах показ реалістичних програм, що віддзеркалюють сучасне НАТО та його перспективу.

Слід зазначити, що повного консенсусу щодо приєднання до Альянсу не було й у країнах-кандидатах на членство. Так, у Польщі за вступ до НАТО висловилося трохи більше 50 % опитаного населення. В Іспанії перед вступом до НАТО за це рішення висловлювалося близько 57 % опитаних. Для України особливість цієї ситуації полягає у тім, що розмежування на прихильників і супротивників вступу України до НАТО відбувається за регіональною ознакою. Так, у Західній Україні вступ до НАТО підтримують 34 %, у Східній - 20 %, отже, західні та східні регіони держави мають різну геополітичну орієнтацію. Така розбіжність визначається насамперед різними історичними умовами розвитку західних і східних регіонів України, етнічним складом населення, а отже, відмінною ментальністю, специфікою економічного розвитку та зовнішньоторговельних зв'язків.

5. Недостатня розробленість вивіреної політичної стратегії і тактики набуття членства в НАТО. Альянс не може розширюватися безмежно. У процесі вступу до НАТО неабияке значення має його динаміка. Міжнародна обстановка змінюється настільки швидко, що Україна вже сьогодні запізнюється з поданням заявки на вступ до НАТО. Розраховувати на те, що в НАТО на Україну чекатимуть ще 20 років, немає підстав. Щоб розраховувати на успіх на самміті НАТО у 2004 році, вкрай важливо пришвидшити всі процеси та реформи, пов'язані з євроатлантичною інтеграцією. Рішення РНБО України було досить несподіваним як для самого українського суспільства, так і для НАТО. Сьогодні Україна може подати заявку про вступ до НАТО, проте для її прийняття потрібно, щоб самі країни НАТО сприймали це позитивно [38].

З іншого боку, не можна погодитися з запропонованою українською стороною процедурою набуття членства в НАТО, згідно з якою Україна може подати заявку після того, як виконає Цільовий план, перейде до Плану дій щодо членства, візьме участь в інтенсифікованому діалозі, пройде внутрішню процедуру, здобуде консенсус у себе вдома та забезпечить підтримку населення не менше ніж 51 % і здійснить ще цілу низку процедур. Це довготривалий і неефективний шлях.

Зазначена процедура значно віддалить реальні терміни вступу України до НАТО. Зазвичай такі процедури країни-кандидати проходять вже після того, як подали заявку на приєднання до Альянсу. А про те, що ці терміни є значно коротшими, свідчать заяви високих американських посадовців про те, що доля України щодо вступу до НАТО вирішиться у найближчі півтора року.

Інша річ, що заявка України має бути вагомою. Її доцільно подати одразу після успішного завершення виконання Плану дій “Україна - НАТО” на 2003 рік, тобто на початку 2004 року. Цей крок має бути імплементований, закріплений конкретною письмовою офіційною заявою про набуття Україною статусу хоча б кандидата в члени НАТО. Тобто має бути відповідний указ Президента України, далі - відповідне рішення Кабінету Міністрів і схвалення указу щодо вступу до НАТО Верховною Радою. Наявність цих трьох ключових документів дозволить продемонструвати Альянсу серйозність намірів України, що буде не декларативною, а реальною політикою.

Друга хвиля розширення НАТО означає трансформацію самого Альянсу з воєнної на переважно політичну організацію. З другою хвилею в НАТО прийде нова генерація політиків Східної і Центральної Європи, яка інакше, ніж країни Західної Європи, дивиться на Україну та її східних сусідів. Це відкриває додаткові шанси для України стати членом Альянсу.

З розширенням набуває ще більшого значення політична функція НАТО. Вона стає політичною організацією, що захищає демократичні цінності. Відтак, незважаючи на суперечки між європейськими членами НАТО та США, ця організація буде потрібна як Сполученим Штатам Америки, так і Європі. Для Америки - це організація, яка забезпечуватиме її інтереси в Європі, для європейського співтовариства, поряд з Європейським Союзом, НАТО є основною інституцією розбудови нової політичної Європи.

Україна заклала ґрунтовну базу для співробітництва з цією організацією. Але сьогодні час вимагає інших підходів. Він потребує концепції відносин, яка б вказувала чіткий шлях переходу від поглибленого співробітництва до набуття членства в Альянсі. До першочергових завдань інтеграції України в НАТО необхідно також віднести проведення “Оборонного огляду” та реалізацію цілей, зазначених в Плані дій “Україна - НАТО”. Наступний важливий крок - це прийняття політичної Декларації про початок інтенсивного діалогу щодо членства в НАТО та приєднання до Membership Action Plan, що необхідно для початку конкретної підготовки до вступу до НАТО. Після цього слід розпочати тривалий період набуття Україною членства в Альянсі, який, зокрема, передбачатиме:

завершення та втілення в життя рекомендацій “Оборонного огляду”;

зміну інформаційної політики в українському інформаційному середовищі щодо іміджу НАТО;

широкі дипломатичні заходи в країнах НАТО щодо формування позитивної міжнародної думки про вступ України до Альянсу;

розробку та здійснення переходу на єдині з НАТО стандарти і систему в сфері контролю над повітряним простором;

стандартизацію засобів зв'язку, управління, штабних процедур з метою досягнення оперативного сумісництва;

здійснення економічних й політичних реформ, спроможних забезпечити добробут і стабільність, без яких Україна не виглядатиме в очах країн-членів НАТО повноцінним членом, що заслуговує на довіру.

І останнє - необхідне відновлення стратегічного партнерства з США, без підтримки яких Україна не зможе розраховувати на успіх у процесі інтеграції до євроатлантичних структур безпеки.

Висновки