Особливості процесу розширення НАТО на схід

НАТО: сутність, стратегії, цілі та основні завдання, його розширення як процес внутрішньої трансформації Альянсу. Відношення Росії до розширення зони впливу НАТО. Програми партнерства та еволюція політики "відкритих дверей". Україна в інтересах Альянсу.

Рубрика Международные отношения и мировая экономика
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 16.06.2011
Размер файла 3,0 M

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

  • Вступ
  • Розділ 1. Проблема розширення НАТО
  • 1.1 НАТО: сутність, стратегії, цілі та основні завдання
  • 1.2 Розширення НАТО як процес внутрішньої трансформації Альянсу
  • 1.3 Відношення Росії до розширення зони впливу НАТО
  • Розділ 2. Програми партнерства НАТО та еволюція політики "відкритих дверей"
  • 2.1 Стратегічна концепція НАТО 1991 року
  • 2.2 Дослідження з питань розширення 1995 року
  • 2.3 Нова Стратегічна концепція НАТО 2000 року
  • 2.4 Аналіз програми партнерства НАТО
  • 2.5 Еволюція "Політики відкритих дверей" НАТО
  • 2.6 Україна в інтересах Альянсу
  • Висновки
  • Список використаної літератури
  • Додатки

Вступ

Актуальність дослідження. Розширення НАТО реалізується як складний міжнародний процес, що поєднує внутрішню та зовнішню адаптацію Альянсу.

Процес адаптації НАТО тут розуміється ширше, ніж розробка та реалізація політики прийняття в Альянс держав Центральної та Східної Європи. Цей процес визначається в кількох вимірах: теоретично-концептуальному, що виявляється у дебатах із приводу реформування союзу; політичному, що поєднує зовнішньополітичні дії зацікавлених держав у процесі розширення; військово-силовому, що визначає адаптацію силового компоненту НАТО до нових завдань Альянсу; структурному, в якому розглядається архітектура партнерства, принципи взаємодії НАТО з іншими глобальними та регіональними міжнародними організаціями. Процес розширення розглядається як сукупність дій, спрямованих на внутрішню адаптацію Альянсу, визначення інтеграційного кола НАТО та становлення відносин із державами європейського регіону поза межами інтеграційного кола, перш за все, із Російською Федерацією (зовнішня адаптація). Під таким кутом зору процес розширення НАТО, в якому взаємодіють різні інтереси держав регіону, може визначатися як сукупність кооперативних та конфронтаційних спрямувань суб'єктів європейської регіональної структури, оскільки до процесу розширення НАТО безпосередньо залучені майже усі держави Європи.

Крім того, подібне визначення процесу розширення НАТО визначає поєднання конфронтаційних та кооперативних спрямувань у рамках єдиного міжнародного політичного процесу. Така ситуація є нетрадиційною для новітньої історії Європи, до того ж згадані особливості процесу дозволяють стверджувати, що він не лише ефективно впливає на еволюцію регіональної стабільності, але й визначає напрямок її для сучасної Європи. Нарешті, спроби визначення параметрів євроатлантичного регіону, що формально складається з країн-членів НАТО та країн-партнерів Альянсу, дозволяють пов'язати процес розширення НАТО з конкретною чітко визначеною регіональною структурою.

На рубежі 80-90-х років країни-члени Північноатлантичного альянсу постали перед новими ризиками та джерелами небезпеки, серед яких крім традиційних загроз виникнення збройного конфлікту на терені континенту і на периферії, а також розповсюдження ядерної, хімічної та біологічної зброї та засобів її доставки, актуалізуються такі питання, як нестабільність політичного та економічного розвитку у країнах ЦСЄ, міграційні потоки, екологічні негаразди, міжнародна організована злочинність, тероризм тощо. Усе це викликало необхідність внутрішньої адаптації до нових умов, пошуку шляхів вирішення складних та багатовекторних проблем безпеки як у самій Європі, так і на терені сусідніх регіонів.

Однією з найважливіших проблем убачалося питання перегляду структури альянсу та політики безпеки. Ключовою проблемою пристосування НАТО до нових умов військово-політичного середовища було питання розширення НАТО за рахунок країн Центральної та Східної Європи, оскільки неприйняття цих країн могло б призвести до формування вакууму безпеки у субрегіоні, створюючи довготривалі джерела нестабільності для всього континенту. Крім того, таке розширення відповідало прагненням самих країн претендентів з субрегіону ЦСЄ. З іншого боку, розширення НАТО є еволюційним процесом, що вимагає відповідності певним критеріям адаптації пострадянських країн до нових механізмів гарантування безпеки і оборони, а також врахування та улагодження позиції із Росією з метою уникнення нової конфронтації та ризику для безпеки тих країн, що опинилися б в разі розширення між НАТО та Росією.

Об'єктом дослідження є міжнародні відносини у євроатлантичному регіоні у контексті розширення НАТО на схід.

альянс україна росія розширення

Предметом дослідження є програми партнерства НАТО з країнами-нечленами альянсу як механізми забезпечення цілей безпеки в євроатлантичному регіоні в нових стратегічних умовах.

Метою курсової роботи є дослідження ходу та етапі розширення північноатлантичного альянсу на схід, визначення впливу програм партнерства НАТО на систему пріоритетів альянсу в процесі еволюції системи євроатлантичної безпеки.

Визначена мета передбачає вирішення таких завдань:

· обґрунтувати процес формування нової моделі євроатлантичної безпеки наприкінці XX - початку ХХI століття, що мало наслідком структурне та стратегічне реформування НАТО;

· дослідити цілі, принципи та функції політики "відкритих дверей" та програм партнерства НАТО в процесі розширення альянсу кінця 90-х - початку 2000-х років;

· оцінити вплив російського чиннику на процес реалізації програм партнерства та співробітництва НАТО в контексті двох фаз розширення НАТО на Схід;

· визначити потенціал співробітництва Україна - НАТО.

Методи дослідження. При написанні курсової роботи були використані наступні методи дослідження:

· системний метод - для аналізу процесу концептуалізації та еволюції програм партнерства НАТО.

· порівняльний метод - для визначення пріоритетності, переваг, недоліків та проблемних аспектів у реалізації програми розширення НАТО на схід.

· історичний метод - для того, щоб простежити розвиток програм партнерства НАТО з країнами-нечленами альянсу у хронологічній послідовності й виявити історичні закономірності й логічні причинно-наслідкові зв'язки.

Практичне значення. Матеріали та результати дослідження можуть використовуватись студентами для написання наукових, курсових, дипломних робіт з цієї проблематики.

Структура курсової роботи зумовлена логікою дослідження і складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, що містить 39 найменувань.

Розділ 1. Проблема розширення НАТО

1.1 НАТО: сутність, стратегії, цілі та основні завдання

Організація Північноатлантичного договору, НАТО або Північноатлантичний Альянс (англ. North Atlantic Treaty Organization - NATO, фр. L'Organisation du Traitй de l'Atlantique Nord - OTAN) - міжнародна політично-військова організація, створена 4 квітня 1949. На даний час налічує 28 держав. Головним принципом організації є система колективної оборони, тобто спільних організованих дій всіх її членів у відповідь на атаку з боку зовнішньої сторони.

НАТО народилася, як результат нездатності ООН того часу забезпечити світ у мирі, тоді, коли СРСР ветувало багато постанов Ради безпеки цієї організації. Для легітимізації нової організації скористалися 51-м пунктом Статуту ООН, у частині 5 у рамках легітимного колективного захисту.

Створений у 1955 році так званий Варшавський договір став фактично геополітичною противагою НАТО і конфронтація між цими блоками сформувала упереджене ставлення населення як України, так і інших пострадянських країн до цілей і засобів діяльності організації Північноатлантичного договору

Головні органи

· Рада НАТО (на рівні глав держав і урядів, або міністрів),

· Генеральний секретар,

· Комітет планування оборони (міністри оборони),

· Військовий комітет (начальники штабів),

· Регіональні командування.

Ціль НАТО

Головна мета НАТО - гарантувати свободу й безпеку всіх своїх членів у Європі й Північній Америці відповідно до принципів Уставу ООН. Для досягнення цієї мети НАТО використовує свій політичний вплив і військовий потенціал відповідно до характеру викликів безпеки, з якими зіштовхуються його держави-члени.

Діюча Стратегічна концепція, опублікована в 1999 р., визначає першорядні завдання НАТО в такий спосіб:

виступати основою стабільності в Євроатлантичному регіоні;

служити форумом для проведення консультацій із проблем безпеки;

здійснювати стримування й захист від будь-якої погрози агресії проти кожної з держав - членів НАТО;

сприяти ефективному запобіганню конфліктів і брати активну участь у кризовому регулюванні;

сприяти розвитку всебічного партнерства, співробітництва й діалогу з іншими країнами Євроатлантичного регіону.

Структура НАТО

Вищим політичним органом НАТО є Північноатлантична Рада, яка складається із представників всіх держав-членів і проводить свої засідання під головуванням Генерального секретаря НАТО. Північноатлантична рада може проводити свої зустрічі на рівні міністрів закордонних справ і глав держав і урядів. Рішення ради приймаються одноголосно. У період між сесіями функції Ради НАТО виконує Постійна рада НАТО, куди входять представники всіх країн-учасниць блоку в ранзі послів.

Вищим військово-політичним органом організації із грудня 1966 р. став Комітет військового планування, який збирається двічі в рік на свої сесії на рівні міністрів оборони, хоча формально складається з постійних представників. У період між сесіями функції Комітету військового планування виконує Постійний комітет військового планування, до складу якого входять представники всіх країн-учасниць блоку в ранзі послів.

Вищим військовим органом НАТО є Військовий комітет, що складається з начальників генеральних штабів країн - членів НАТО й цивільного представника Ісландії, не має регулярних збройних сил, і збирається не рідше двох разів у рік на свої засідання. Військовий комітет має у своєму підпорядкуванні командування двох зон: Європи і Атлантики. Верховне головне командування в Європі очолюється верховним головнокомандуючим (завжди - американським генералом). У його підпорядкуванні перебувають головні командування на трьох європейських театрах військових дій: Північноєвропейському, Центральноєвропейському і Південно-європейському. У період між засіданнями функції Військового комітету виконує Постійний військовий комітет.

До основних органів НАТО відноситься також Група ядерного планування, яка проводить свої засідання зазвичай двічі в рік на рівні міністрів оборони, зазвичай перед засіданнями Ради НАТО. Ісландія представлена в Групі ядерного планування цивільним спостерігачем.

Країни члени НАТО

· з 4 квітня 1949 (країни-засновники): Бельгія, Великобританія, Данія, Франція, Нідерланди, Ісландія, Канада, Люксембург, Норвегія, Португалія, США, Італія;

· з 18 лютого 1952: Греція, Туреччина;

· з 6 травня 1955: Німеччина;

· з 30 травня 1982: Іспанія;

· з 12 березня 1999: Чехія, Польща, Угорщина;

· з 2 квітня 2004: Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія та Естонія;

· з 1 квітня 2009 року Албанія та Хорватія стали членами НАТО.

Розширення НАТО - процес включення нових країн у НАТО

Процес приєднання до союзу управляється Статтею 10 Північноатлантичної Угоди й відповідно до наступних угод. Країни, що бажають приєднатися, повинні відповідати певним вимогам і пройти багатокроковий процес, що включає в себе політичний діалог і військову інтеграцію. За процесом вступу спостерігає Північноатлантична Рада.

На саміті НАТО в Бухаресті у квітні 2008 р. було ухвалене рішення про прийняття в НАТО Хорватії і Албанії. Македонія не була прийнята через вето Греції, накладеного через спорів про назву країни. Вступ України й Грузії в НАТО перенесено на майбутнє. Вручення Грузії й України Плану для членства в НАТО відклали, зокрема, Німеччина і Франція. Всенародне опитування на Україні на даний момент не проводився; тільки на підставі його результатів могло бути ухвалене рішення про вступ або не вступ у НАТО.2 квітня 2010 р. В. Янукович ліквідував міжвідомчу комісію з питань підготовки країни до вступу в НАТО й національний центр із питань євроатлантичної інтеграції.

У серпні 2010 року голова уряду Росії В.В. Путін заявив, що в ході виводу радянських військ зі Східної Європи тодішній генеральний секретар НАТО сказав, що СРСР повинен бути впевнений у тому, що НАТО не буде розширюватися далі існуючих на той момент границь.

1.2 Розширення НАТО як процес внутрішньої трансформації Альянсу

НАТО - це союз демократичних країн, який має захищати демократичні цінності та підтримувати демократичні режими в країнах-членах. Отже, вступ країн Центральної Європи до НАТО був логічним і розглядався ними як важлива складова політичних перетворень і зміцнення демократії. Сьогодні функція захисту демократичних цінностей є пріоритетною для Альянсу, а розширення НАТО означає поширення демократії на країни Центральної та Східної Європи. Розширення функцій безпеки Альянсу спричинило також розширення географічних меж євроатлантичної безпеки. Реалізація функцій безпеки змусить НАТО переходити від “оборони членів Альянсу" до “захисту його інтересів”. Зміщення акцентів на захист інтересів, своєю чергою, передбачає можливість дії НАТО за межами території країн-учасниць Вашингтонського договору. З цих причин під час другої хвилі розширення Альянсу відбудеться переструктуризація євроатлантичного простору й утворення в ньому трьох основних зон, у яких НАТО матиме різний ступінь відповідальності за безпеку й оборону. Ці зони можна умовно визначити як “основна зона”, “зона відповідальності” і “зона інтересів”, а політика НАТО щодо тієї чи іншої держави будуватиметься залежно від того, до якої зони потрапила остання.

“Зона інтересів" Альянсу включає ті райони Європи і прилеглі до неї прикордонні регіони, звідки можливі загрози євроатлантичній безпеці, такі як внутрішні міжетнічні конфлікти, нелегальна міграція, тероризм, поширення зброї масового знищення, рецидиви гегемонізму і мілітаризму. До цієї зони входять країни, в яких є проблеми з дотриманням демократичних цінностей, країни з авторитарними політичними режимами. Пріоритетними для Альянсу інтересами в цій зоні є інтереси воєнної безпеки. Ця зона через свою внутрішню нестабільність є найбільш неспокійною і найскладнішою для реалізації інтересів Альянсу. Її можна назвати переднім краєм дій НАТО.

Основним інструментом реалізації інтересів НАТО в цій зоні є діалог. Він покликаний налагоджувати консенсус з найгостріших проблем безпеки. Виходячи з цієї характеристики, до “зони інтересів" НАТО можна віднести насамперед такі країни Середземномор'я: Ізраїль, Єгипет, Туніс, Лівію, Мавританію, Марокко, Йорданію, Сирію. На пострадянському просторі до цієї зони інтересів варто віднести країни Кавказького регіону, Молдову, Білорусь і Росію [39].

До “зони відповідальності” Альянсу входять країни, які отримали від НАТО певні гарантії безпеки або зобов'язання у сфері власної національної безпеки. До таких країн відносяться ті, що подали заявку на вступ до НАТО. Головними передумовами входження до цієї зони є не тільки політичні інтереси НАТО, а й наявність економічних інтересів головних країн Альянсу щодо країн-кандидатів. Не переслідуючи конкретних економічних інтересів, НАТО покликано забезпечити політичну стабільність і тим самим гарантувати безпеку інвестицій головних країн Альянсу в країнах Центральної і Східної Європи та освоєння ними цього ринку капіталів, товарів, природних і трудових ресурсів. Хоча така місія НАТО не є його безпосередньою функцією, вона зміцнює трансатлантичну єдність, оскільки сприяє реалізації економічних інтересів головних країн Альянсу. Членство в НАТО тієї або іншої країни значною мірою залежить від присутності в цій країні капіталів головних країн Альянсу.

Основним елементом політики НАТО в цій зоні є партнерство. У межах програми “Партнерство заради миру” країни-партнери можуть одночасно брати участь як у заходах з підготовки до вступу в НАТО, так і в заходах, спрямованих на вирішення загальних проблем євроатлантичної безпеки. Основним механізмом реалізації інтересів і зобов'язань НАТО є механізм консультацій.

Відтак, незважаючи на суперечки між деякими європейськими членами НАТО та США, НАТО буде потрібне як Сполученим Штатам Америки, так і Європі. Для Америки - це організація, яка забезпечуватиме її інтереси в Європі. Для європейського співтовариства поряд з Європейським Союзом НАТО є основною інституцією побудови нової політичної Європи. Роль розширення НАТО в цьому процесі означатиме політичне оформлення Європи. Закріплює цей процес Євросоюз, який розширюється вслід за НАТО в напрямку східних кордонів Європи [39].

У січні 1994 року на Брюссельському самміті керівники країн - членів Альянсу підтвердили відкритість Альянсу для членства інших європейських держав, які спроможні втілювати в життя принципи Вашингтонського договору і робити свій внесок у безпеку північноатлантичного регіону. Після того як у грудні 1994 року міністри закордонних справ країн-учасниць ухвалили відповідне рішення, протягом 1995 року союзники вивчали усі "навіщо" та "як" майбутнього вступу нових членів. У результаті було підготоване "Дослідження з питань розширення НАТО", яке у вересні 1995 року було передане заінтересованим країнам-партнерам і оприлюднене. Викладені у Дослідженні принципи залишаються підґрунтям відкритого підходу НАТО до запрошення нових членів до вступу. Відповідаючи на запитання "навіщо проводити розширення НАТО", дослідники дійшли висновку, що по закінченні холодної війни та зникненні Організації Варшавського договору з'явилась як необхідність, так і унікальна можливість поліпшити безпеку в усьому євро - атлантичному регіоні, не відновлюючи лінії розмежування. Розширення НАТО є подальшим кроком до основної мети Альянсу - вдосконалення безпеки і поширення стабільності на весь євро - атлантичний регіон, що доповнює ширші тенденції до інтеграції, зокрема розширення ЄС і підсилення ОБСЄ. IЦе нікому не становить загрози. НАТО залишатиметься оборонним Альянсом, головною метою якого є збереження миру в євро - атлантичному регіоні та безпека його членів. Що ж до питання про те, "як" розширюватись, Дослідження підтвердило, що, як і в минулому, будь-яке майбутнє збільшення кількості членів Альянсу має здійснюватись через приєднання нових членів до Північноатлантичного договору згідно зі Статтею 10. Після вступу нові члени користуються всіма правами та приймають усі зобов'язання за Договором, їм необхідно погодитись з усіма принципами, процедурами та політикою, які схвалені членами Альянсу на момент їхнього вступу, та виконувати їх. У Дослідженні чітко зазначено, що бажання та спроможність взяти на себе такі зобов'язання не тільки на папері, а й на практиці є вирішальним чинником у прийнятті Альянсом рішення про запрошення тієї чи іншої країни до вступу [6, 33].

Так, на Мадридському самміті в липні 1997 року, в кінці складного і всеосяжного процесу обговорення та інтенсивного індивідуального діалогу із заінтересованими країнами-партнерами, глави держав та урядів членів Альянсу запросили Польщу, Угорщину та Чеську Республіку розпочати переговори про вступ до НАТО. Після цього рішення восени 1997 року відбулися переговори з кожною запрошеною країною окремо, а в грудні 1997 року були підписані Протоколи про вступ з кожною з трьох держав. Ці Протоколи про вступ були ратифіковані згідно з власними національними процедурами усіма 16 членами Альянсу та трьома новими членами.

12 березня 1999 р. Після завершення виконання своїх національних законодавчих процедур міністри закордонних справ Польщі, Угорщини і Чеської Республіки на спеціальній церемонії передали документи про вступ до Північноатлантичного договору на збереження в м. Індепенденс, штат Міссурі. Ця подія закріпила їхній офіційний вступ до Альянсу.16 березня 1999 р. Національні прапори трьох нових членів були підняті на офіційній церемонії в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі.

Всі країни, які висловлюють бажання вступити в НАТО отримують план отримання членства (MAP) розроблений для того, щоб допомогти бажаючим країнам підготуватись до вступу до Альянсу через надання порад, допомоги та практичної підтримки з усіх аспектів членства в НАТО. Його головні риси: щорічне подання країнами, які бажають вступити до Альянсу, індивідуальних національних програм підготовки до майбутнього членства. В них мають бути розкриті політичні, економічні, оборонні аспекти, а також ресурси і питання безпеки; цільовий і відвертий механізм зворотного зв'язку з країнами-кандидатами про виконання програм, до якого належать як політичні, так і технічні поради, а також щорічні засідання у форматі 19+1 на рівні Ради, на яких це виконання оцінюється; він виконує функцію координатора допомоги, яку НАТО та його члени надають країнам-кандидатам у військовій/оборонній галузі; такий підхід до оборонного планування дає країнам-кандидатам змогу виробляти і переглядати планові цілі [24, 28].

Але участь у МАР не гарантує майбутнього членства, так само, і План не складається лише з переліку завдань, які країни-претенденти мають виконати і поставити "галочку". Рішення про запрошення претендентів до переговорів про вступ приймається НАТО на основі консенсусу і в кожному випадку окремо. Від країн-претендентів очікується досягнення певних результатів в політичних та економічних сферах, Оборонні й військові, Питання ресурсів, Питання безпеки, Правові.

1.3 Відношення Росії до розширення зони впливу НАТО

Сьогодні розширення НАТО на схід стало доленосним фактором випробування відносин між Росією й Заходом. Відразу ж після закінчення холодної війни в частини вищого радянського керівництва й російських політиків зложилося враження, що конфронтаційність у відносинах Росії із Заходом стала надбанням історії й що відтепер наступають часи демократії, миру й дружби, які можуть затьмарити лише окремі несвідомі порушники спокою, такі як Саддам Хусейні або Муаммар Каддафі.

Передбачалося, що з падінням залізної завіси й Берлінської стіни СРСР вступить у загальну родину європейських народів, буде створений єдиний простір європейської безпеки, складовою частиною якого стане Росія. До початку 1990 р. намітилося прагнення керівників НАТО пом'якшити й навіть переглянути багато доктрин, спрямованих своїм вістрям проти СРСР і країн колишнього Варшавського блоку. Ця установка одержала відбиття в Паризькій хартії на зустрічі (листопад 1990 р.) у верхах НБСЄ керівників 22 держав-членів НАТО й колишніх членів Варшавського договору. У ній, зокрема, говорилося, що ці держави "більше не є супротивниками, будуть будувати нові відносини партнерства й простягають один одному руку дружби". На виконання установки НАТО почав ряд заходів щодо зниження військового протистояння в Європі, продекларував готовність до подальших змін у військовій стратегії [29, 47].

Керівники СРСР повірили завіренням західних урядів, що у випадку згоди на об'єднання Німеччини, виводу радянських військ зі Східної Німеччини й невтручання в процес звільнення східноєвропейських країн, блок НАТО не буде розширюватися на схід і питання про прийом країн - учасниць Варшавського блоку в НАТО ніколи не буде підніматися.

Але відразу ж після завершення виводу Росією військ, розгорнувши зусилля по поглинанню країн Центральної й Східної Європи, Захів по суті справи віроломно відмовився від своїх зобов'язань, і тим самим обдурив СРСР і Росію. Представляється не зовсім вивіреною сама установка Заходу на розширення НАТО в нинішньому її виді без належної оцінки стратегічних цілей. Не випадково, ряд політиків, які бачать можливі негативні наслідки розширення альянсу, наполегливо призивають до того, щоб процес розширення не був механічним, а був обумовлений конкретними причинами. На їхню думку, лише в тому випадку, якщо Росія буде являти військову загрозу Центральній і Східній Європі, НАТО варто пропонувати членство й гарантії безпеки Вишеградській четвірці й можливо іншим країнам регіону.

Складається враження, що із закінченням холодної війни й біполярної блокової конфронтації ані Захід, ані особливо США не змогли усвідомити переломний характер пережитої епохи, не виявили далекоглядності й справжньої політичної волі до того, щоб почати із чистої сторінки нову главу у взаєминах з Росією. Тут, очевидно, немаловажну роль зіграв синдром "червоної погрози": хоча з політичної карти планети зник "другий світ" в особі країн соцспівдружності й розпався Варшавський блок, але "про всякий випадок" збережемо НАТО й колишні відносини з Росією.

Зрозуміло, Росія зацікавлена в стабільності по всьому периметрі кордону. І тому політика Заходу на розширення НАТО сприймається Росією однозначно - як ворожа й дестабілізуюча акція, акція підриву статусу великої держави й спроби перетворення в сировинний придаток.

Розширення НАТО за рахунок країн Центрально-Східної Європи й Прибалтики неминуче порушить баланс збройних сил, що приведе до підриву Договору по звичайних озброєннях у Європі. Сьогодні, навіть без врахування сил нових членів, НАТО перевершує Росію в 5 разів по чисельності населення, більш ніж в 10 разів за розмірами військових витрат, в 3 рази по чисельності збройних сил і кількості звичайних озброєнь. У цей час, згідно існуючим даним, співвідношення бойових потенціалів сил загального призначення Росії й НАТО оцінюється як один до чотирьох [2, 41].

Очевидно, що Америка і Європа, навіть кожна окремо, має значну перевагу над Росією, як у матеріальних (у тому числі військово-економічних) і людських ресурсах, так і в морально-політичному й ідеологічному аспектах. Навіщо в такому випадку просуватися впритул до границь Росії шляхом розширення НАТО? Адже в сугубо геостратегічному плані загнаної в кут Росії буде однаково, вражати своєю ядерною зброєю всі країни Північноатлантичного альянсу або країни регіону Східної Європи (від Балтики до Чорного моря).

Одночасне збільшення міці звичайних сил НАТО й наближення до границь Росії має дестабілізуючий вплив на баланс стратегічних ядерних сил, тому що альянс одержує доступ до центральних (раніше тилових) районів, що мають ключове значення у військово-економічному відношенні. Тактична авіація НАТО вже може наносити удари по стратегічно важливих об'єктах у глибині території Росії як на північному й південному флангах відповідно з Норвегії й Туреччини, так і в центральному напрямку з боку Центральної й Східної Європи. Звичайні озброєння країн НАТО одержують можливість вирішувати стратегічні завдання на території Росії, наносячи поразку об'єктам стратегічних ядерних сил. У підсумку Росія виявляється в ситуації певного знецінювання її ядерного потенціалу, але цього, безперечно, вона ніколи не допустить.

Що б не говорилося про розширення НАТО як про визначений логікою історичного розвитку Європи факт, для Росії ані за яких умов неприйнятне просування інфраструктури цієї військової організації до її границь. Як же бачиться позиція Росії у випадку розміщення на території нових членів альянсу ядерної зброї? Декларацію російського уряду розмістити у своїх західних районах ракети середньої дальності СС-20 можна розглядати як відповідь на такий розвиток подій. Зрозуміло, можуть мати місце заперечення: Росія зараз слабка і їй не вистачить ані волі, ані економічних ресурсів. Це почасти вірно зараз, але завтра положення може бути іншим. Адже Росія не раз демонструвала здатність знаходити адекватні відповіді на виклики історії. Тут не можна забувати й досвід інших європейських країн. Приблизно в аналогічному становищі перебувала Німеччина в січні 1933 р. Ми тепер знаємо про те "німецьке чудо", що значною мірою з'явилося результатом принизливої для німецької нації Версальської системи й політики постійного третирування німецького обивателя західними країнами. Хто знає, як зложилася б доля А. Гітлера і його дії, якщо б в той період на Заході найшлися політичні сили й державні діячі, здатні реально оцінити погрозу, що насувалася, і повернути політику у відношенні Німеччини в конструктивне русло [2, 42].

Або ж, допустимо, одного чудового дня Німеччина, опираючись на міць НАТО, в ультимативній формі зажадає від Росії повернути їй Східну Пруссію, тобто Калінінградську область. Тим більше, що розпад СРСР, Югославії й Чехословаччині, а також об'єднання Німеччини продемонстрували кінець ялтинських і гельсінських принципів післявоєнного європейського мироустройства й непорушності границь.

Є ряд і інших доленосних для підтримки миру в Європі питань, де Росія повинна мати право вето у відносинах ряду рішень, і насамперед - НАТО. Очевидно, що не визнання цього права означає визнання за НАТО виняткової відповідальності за забезпечення й збереження європейської безпеки й фактичне виштовхування Росії з європейського військово-політичного простору.

У цьому випадку право вето Росії не тільки правомірно, але й конче потрібно. Таке право повинне бути надане, якщо не після факту прийняття відповідних рішень, то до їхнього прийняття, що дасть Росії можливість виступити в процесі їхнього обговорення. У противному випадку може створитися ситуація, при якій ті або інші доленосні Росії рішення будуть прийняті без її участі, всупереч її волі й за рахунок її інтересів. Очевидно, що при такому розвитку подій Росії прийдеться поодинці вжити відповідних заходів для ліквідації подібних диспропорцій. Немає сумнівів, що вона здатна почати багато такого, що викличе в Заходу заклопотаність і головний біль. Більш-менш прийнятною відповіддю в даному напрямку, на думку фахівців, може стати більший упор на тактичну ядерну зброю. Росія може поставити виконання нею договірних зобов'язань у залежність від конкретних політичних кроків, що вживаються її західними партнерами [2, 42-43].

Мова йде також про критичний підхід до визначення прийнятних для Росії строків виконання зобов'язань по роззброєнню. При несприятливому розвитку подій не можна виключати й можливість підняття питання про фактичний перегляд уже реалізованого Договору по ракетах середньої й малої дальності й повернення в лад ракет СС-20 і СС-23 або їхніх аналогів.

У підсумку може зложитися так, що НАТО одержить менше вигід від розширення, ніж збитків від погіршення відносин з Росією й непередбачуваності цих відносин. Не виключено, що західні керівники наполягаючи на розширенні НАТО за всяку ціну, роблять помилку всесвітньо-історичного масштабу. Однак, майбутнє покаже по якому шляху піде розвиток подій.

У цей час на Заході багато впливових державних діячів і військових чинів висловлюють сумнів у правильності обраного курсу. Однак механізм запущений і російське керівництво в складній ситуації, що створилася, здається, повинне домагатися прийняття такого рішення, яке було б сполучене з найменшим збитком для Росії.

Слід зазначити, що питання про розміщення й нерозміщення ядерної зброї або великих військових контингентів на території майбутніх членів має не тільки й не стільки чисто військове, скільки політичне, психологічне, моральне значення. Це питання й про те, наскільки Росія довіряє Заходу. Тим більше, що він наочно продемонстрував певне віроломство, почавши процес розширення альянсу.

Необхідно врахувати, що розширення НАТО - це тривалий процес, що аж ніяк не завершився із прийняттям сакраментальних рішень у Мадриді в липні 1997 р. Очевидно, реальне розширення почалося тільки в 2000 р., коли законодавчі збори нинішніх членів альянсу приступили до ратифікації ухвалених рішень. Тут особливо треба підкреслити, що незалежно від того, як західні стратеги оцінюють нинішнє положення й історичні перспективи Росії, в остаточному підсумку європейська безпека буде визначатися балансом сил між НАТО й Росією в стратегічному плані, тому що обидві сторони володіють і в доступній для огляду перспективі будуть мати ядерно-стратегічний паритет. При такому положенні у випадку загострення міжнародного становища в Європі й у світі в цілому країни Центральної й Східної Європи можуть стати ядерними заручниками НАТО й США [2, 43].

Таким чином, міркування про слабість і якусь ізоляцію Росії на європейському континенті позбавлені всяких реальних підстав. Як стабільна, так і ослаблена Росія (можливо навіть більшою мірою) не може самим безпосереднім образом не впливати на положення справ у Європі хоча б тому, що вона ядерна наддержава.

Розділ 2. Програми партнерства НАТО та еволюція політики "відкритих дверей"

2.1 Стратегічна концепція НАТО 1991 року

Масштабні зміни геополітичної ситуації в Європі змусили Північноатлантичний альянс модернізувати свою стратегічну концепцію, яка, своєю чергою, мала бути відповіддю на питання доцільності існування НАТО. І таку модернізацію було здійснено.

Потенційною загрозою безпеці НАТО було визнано конфлікти, які можуть виникнути на території колишнього СРСР та всередині Європи.

Планувалося, що НАТО підтримуватиме мир в Європі та за її межами, навіть у тому випадку, коли загроза не стосуватиметься членів НАТО. Крім того, НАТО сприятиме подоланню нетерпимості, боротьби з тоталітаризмом і територіальними проблемами, розвитку економічної і політичної стабільності в країнах колишнього Варшавського договору.

Голови держав та урядів альянсу прийняли на зустрічах у верхах в Лондоні в липні 1990 року та в Римі в листопаді 1991 року нову Стратегічну концепцію і запропонували ввести відповідну нову структуру збройних сил як один з аспектів реорганізації НАТО в світлі змін, які відбулися в Європі.

У Стратегічній концепції альянсу 1991 року вперше згадувалося про необхідність “досягнення в Європі не знаного раніше високого ступеня прозорості у військовій галузі, а відтак більшої передбачуваності та взаємної довіри ”. Таким чином, створювалось юридичне підґрунтя для численних програм та документів, що були запропоновані альянсом протягом наступних років [7, 39].

Найбільш ефективно з погляду досягнення цієї прозорості можна вважати Програму НАТО “Партнерство заради миру” (ПЗМ), що була запропонована НАТО у січні 1994 року на зустрічі у верхах у Брюсселі. Програма мала неабияке значення для України. Активна участь в заходах ПЗМ передбачена основним державним документом, згідно з яким сьогодні формується політика України щодо альянсу - Державною програмою співробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) на період до 2001 року. У пункті 2 Рамкового документа ПЗМ (підписано 27 країнами-членами РПАС та НБСЄ, у тому числі Україною) зазначено, що “ця програма започатковується як вираз спільної переконаності в тому, що лише шляхом співробітництва і колективних дій можна досягнути стабільності та безпеки в Євроатлантичному регіоні”.

У стратегічній концепції альянсу 1991 року не порушувалось питання щодо розширення географічних меж відповідальності НАТО, але все ж таки було зарезервовано можливості порушення такого питання в майбутньому. Такі можливості відбивала формула: “В разі необхідності до Стратегічної концепції вноситимуться відповідні зміни”. Перебіг подій показав: Україна виявилась не готовою до того, що згодом підходи Росії та країн-членів НАТО до розуміння засад європейської безпеки принципово відрізнятимуться один від одного. Тим часом вже сама стратегічна концепція НАТО 1991 року містила потенційну базу суперечностей із Росією, адже НАТО отримала мандат реагувати на ризики, “які відзначаються багатогранністю і різнонаправленістю” [7, 39].

В пункті 10 Концепції було, зокрема, зазначено, що “ризики для безпеки союзників навряд чи виникатимуть внаслідок спланованої агресії проти території союзників. Вірогідніше, що їх спричинятимуть негативні наслідки нестабільності, породжуваної економічними, соціальними і політичними труднощами, в тому числі міжетнічною ворожнечею й територіальними спорами, що вже має місце в багатьох країнах Центральної та Східної Європи. Якщо спричинена ними ймовірна напруженість залишатиметься обмеженою, вона безпосередньо не загрожуватиме безпеці й територіальній цілісності членів альянсу, але може призвести до криз, несприятливих для стабільності в Європі, чи до збройних конфліктів, у які можуть бути втягнені зовнішні сили і які можуть перекинутися на країни НАТО, безпосередньо позначаючись на безпеці альянсу”. Ці положення Стратегічної концепції альянсу 1991 року, навіть ще без визначення географічних меж відповідальності альянсу, здається дали непогані підстави для здійснення так званої операції із запобігання гуманітарної катастрофи у Косові, наближення до зони чеченського конфлікту та зони Каспію. За цих обставин спроможність України забезпечити свої національні інтереси (наприклад, зменшити енергетичну залежність від Росії шляхом побудови нафтопроводу задля транспортування каспійської нафти через свою територію) було поставлено під сумнів. Зважаючи на зміну пріоритетів у зовнішній політиці Росії, будь-який економічний проект типу Євразійського транспортного коридору розглядатиметься нею як зазіхання на її можновладдя в Кавказькому регіоні.

Але все ж таки для створення досить міцного підґрунтя монополії НАТО в Євроатлантичному регіоні необхідне юридичне обґрунтування розширення географічних меж відповідальності НАТО. Важливим елементом такого підґрунтя можна вважати концепцію створення Об'єднаних загальновійськових тактичних сил (ОЗТС) (CJTF - Combined Joint Task Force). У червні 1996 року міністри закордонних справ та оборони держав-членів НАТО вітали домовленості щодо політико-військових рамок, в межах яких має реалізуватися концепція ОЗТС. Згідно з цією концепцією, Об'єднані загальновійськові тактичні сили є такими, що розгортаються багатонаціональними формуваннями декількох видів військ, створеними і призначеними для специфічних операцій надзвичайного характеру. Вони можуть охоплювати широкий спектр завдань, включаючи надання гуманітарної допомоги, проведення операцій на підтримання миру (peace-keeping) або примусу до миру. Не виключається також використання ОЗТС для операцій, які відповідають статті 5 Вашингтонського договору щодо колективної оборони.

Постановку питання щодо географічних меж відповідальності альянсу в рамках концепції ОЗТС можна вважати поступовим переходом від Стратегічної концепції НАТО 1991 року до Нової стратегічної концепції альянсу, прийнятої 24 квітня 1999 року на Вашингтонському саміті НАТО, Концепція ОЗТС залишає шанс для України брати достатньо активну участь у процесі розбудови євроатлантичної архітектури безпеки.

2.2 Дослідження з питань розширення 1995 року

У 1995 році Альянс оприлюднив результати Дослідження з питань розширення, у якому обмірковувалися переваги прийняття до організації нових членів та спосіб, у який це могло б бути зроблено.

У документі зроблено висновок, що припинення холодної війни стало унікальною нагодою досягти вищого рівня безпеки на усьому євроатлантичному просторі, і що розширення НАТО сприятиме зміцненню безпеки й стабільності в інтересах усіх.

У Дослідженні також зроблено висновок, що процес розширення міг би сприяти укріпленню безпеки і стабільності усіх країн на євроатлантичному просторі завдяки заохоченню та підтримці демократичних реформ, зокрема, встановлення демократичного цивільного контролю над військовими структурами; розвитку схем та моделей співпраці, проведення консультацій та досягнення консенсусу, що є характерним для відносин між країнами - членами Альянсу, а також поглиблення добросусідських відносин.

Це підвищило б прозорість у сфері оборонного планування та військових бюджетів, внаслідок чого зросла б довіра між державами, а також підвищилася б загальна тенденція до більш тісної інтеграції та співробітництва у Європі. У Дослідженні також зазначено, що розширення НАТО зміцнило б спроможність Альянсу робити внесок у європейську та міжнародну безпеку, а також розвивати й поглиблювати трансатлантичне партнерство [39].

Відповідно до Дослідження, країнам-кандидатам на вступ до НАТО слід продемонструвати, що вони виконали певні вимоги, а саме:

· У політичній площині є країнами з діючою демократією та ринковою економікою;

· Поважають права національних меншин відповідно до принципів Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ);

· Не мають нерозв'язаних територіальних суперечок із сусідами та зобов'язалися загалом слідувати принципу мирного врегулювання конфліктів;

· Спроможні та готові здійснювати військовий внесок у діяльність Альянсу та забезпечувати оперативну сумісність з військами інших держав НАТО;

· та забезпечують демократичні цивільно-військові відносини і мають відповідні інституційні структури.

Після набуття членства в НАТО, нові країни-члени матимуть всі права та зобов'язання, пов'язані з членством. Це буде означати, що на момент набуття ними членства ці країни визнаватимуть усі ті принципи, політичний курс та процедури, що були попередньо встановлені членами Альянсу. [39]

2.3 Нова Стратегічна концепція НАТО 2000 року

Чимала кількість положень Стратегічної концепції 1991 року була розрахована на складний і неоднозначний перехідний період у загальній системі міжнародних відносин, що настав після закінчення “холодної війни”. Власне, ці положення були розраховані на швидкоплинну, динамічну ситуацію, отже, багато в чому відігравали роль підґрунтя для формування остаточної стратегії безпеки альянсу. Концепція була орієнтована на увесь можливий спектр геополітичного вибору новоутворених держав, в тому числі, і насамперед, вибору, що його мали здійснити Росія і Україна. Достатньо пригадати, що Україна на той час залишалась ядерною держаною. Реалії, які склалися у Європі на кінець 1998 року (розширення НАТО на Схід, Балканська криза, політична нестабільність у Росії, відмова України та Білорусі від ядерної зброї, послаблення ролі ООН) зумовило необхідність істотно оновити концепцію 1991 року. Таке оновлення може мати неоднозначний вплив на вироблення політики України, зокрема, та на фактично нове середовище безпеки. Скажімо, декларативне знецінення ролі ООН, серед засновників якої є і Україна, не може не позначитись на зовнішньополітичній діяльності України.

По-перше, в новій стратегічній концепції НАТО не йдеться про необхідність наявності мандату РБ ООН щодо проведення операцій з підтримання миру.

Офіційна позиція України полягає у неприйнятності застосування військових методів врегулювання конфліктів без санкції РБ ООН. Разом з тим це положення не є однозначним. З одного боку, створення та нормативне закріплення нового у сучасній світовій історії прецеденту може мати непередбачувані наслідки, в тому числі й негативні. Фактично поставлено під сумнів ключове поняття сучасної системи міжнародних відносин - поняття державного суверенітету. За цих умов Україна, яка за перші роки незалежності значною мірою спиралась на формально-юридичні підстави у захисті своїх національних інтересів, у захисті суверенітету, змушена буде потерпати від нового співвідношення сил основних гравців світової політики. Тим більше, що в контексті постійного членства Російської Федерації в Раді Безпеки ООН таке положення означає певне послаблення впливу Росії на загальноєвропейські процеси. А отже - й намагання останньої відновити статус впливової світової держави. З огляду на стратегічний курс нашої держави на інтеграцію до євроатлантичних структур, з урахуванням незмінного бажання Росії впливати на ситуацію в Україні, цілком можна передбачити обмеження спроможності змінювати перебіг ймовірних подій, що розгортатимуться поблизу її кордонів [38].

По-друге, в новій Концепції не знайшли відображення раніше зафіксовані в документах НАТО положення щодо нерозміщення ядерної зброї на територіях країн - нових членів альянсу.

А саме можливість розташування ядерної зброї на території сусідніх держав - нових членів НАТО є одним з найбільш гострих питань захисту національної безпеки України. Така перспектива негативно впливає на розвиток системи регіональної безпеки (ЦСЄ). Вона змінює конфігурацію оцінок НАТО різними політичними силами всередині держави. Підтвердженням можливості таких змін може бути пропозиція Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України “внести на розгляд ВР України проект закону про скасування рішень і денонсацію зобов'язань України щодо статусу України як без'ядерної держави" у відповідь на розвиток подій в Югославії навесні 1999 року. Попри всю свою декларативність, ця пропозиція відбила фундаментальні зрушення у настроях окремих політиків у бік ізоляціонізму.

По-третє, концепцією не передбачається точне визначення меж відповідальності альянсу, йдеться про діяльність НАТО в усьому євроатлантичному регіоні (у т. ч. Регіоні ЦСЄ).

Як визначено в Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО, наша держава належить до Центрально-Східної Європи. Таким чином, це положення Стратегічної концепції можна розглядати як певну гарантію національної безпеки нашої держави. Але такий висновок є правильним лише за умов реалізації стратегічного курсу на інтеграцію до євроатлантичних структур, яка, зважаючи на зростання переважно енергетичної залежності від Росії і переважно фінансової залежності від Заходу, вже не зможе базуватись на вільному виборі [39].

2.4 Аналіз програми партнерства НАТО

Програми партнерства стали основою формування політики НАТО щодо країн ЦСЄ, ННД та Середземноморського регіону. Можна виділити наступні функції програм партнерства НАТО з країнами ЦСЄ та ННД:

· підтримка діалогу НАТО з країнами ЦСЄ та ННД в контексті розширення альянсу на Схід;

· пристосування політики безпеки країн-претендентів на вступ до НАТО через механізми консультацій (РПАС / РЄАП) та військових навчань і миротворчих операцій (ПЗМ);

· підтримання партнерських відносин з Росією з метою поглиблення діалогу з питань формування системи європейської безпеки;

· мінімізація негативних наслідків від процесу розширення НАТО зокрема для країн, що залишаються поза межами такого розширення, як Україна;

· налагодження військово-політичного співробітництва НАТО з країнами південного Середземномор'я з метою гарантування власних інтересів безпеки в цьому географічно близькому та нестабільному регіоні.

Порівняння програм партнерства як РПАС/РЄАП, ПЗМ та Середземноморський діалог, дає можливість визначити тенденцію до невідповідності ролі та місця програм партнерства НАТО у зовнішньополітичних пріоритетах країн-партнерів з ЦСЄ, ННД та Середземномор'я, що свідчить про відмінність місця самих програм в політиці НАТО [18, 17].

Цікавою також є проблематика, пов'язана із аналізом рівня впливу російського чинника на процес формування системи євроатлантичної безпеки, оскільки Росія потребуватиме власної зони одноосібного впливу, у якій би вона сама визначала будь-якими доступними засобами перебіг політичних процесів.

Проблема забезпечення Росії відповідними компенсаціями в процесі розширення на Схід є дуже важливою, оскільки це дає можливість продемонструвати готовність до співробітництва, яке для дієздатності НАТО являється не менш важливим, тому що рішення нових завдань, зокрема, нерозповсюдження ядерної зброї і управління кризами, навряд чи можливе без російського сприяння.

Важливе місце в аналізі програм партнерства та співробітництва НАТО є питання проблем їхньої реалізації, серед ключових є проблеми постановки стратегічних завдань та цілей програм, організаційне забезпечення, і особливо ефективність реалізації.

2.5 Еволюція "Політики відкритих дверей" НАТО

"Політика відкритих дверей" ґрунтується на статті 10 Вашингтонського договору, у якій йдеться про те, що можливість вступу до НАТО відкрита для будь-якої “європейської країни, яка спроможна просувати принципи цього Договору та робити внесок у безпеку на північноатлантичному просторі”.

Розширення Альянсу є постійним та динамічним процесом. З 1949 року, тобто з часу заснування Альянсу, кількість його членів зросла з 12 країн-засновниць до 28 країн-членів внаслідок час шести раундів розширення у 1952, 1955, 1882, 1999, 2004 та 2009 роках [39].

Перші три раунди розширення, коли приєдналися Греція та Туреччина (1952), Західна Німеччина (1955) та Іспанія (1982), відбулися у період панування Холодної війни, коли стратегічні міркування виходили на перший план при прийнятті рішення.

Падіння Берлінського муру в листопаді 1989 року знаменувало кінець Холодної війни, після чого розпався Варшавський договір та розвалився Радянський Союз, що поклало край розподілу Європи. В результаті об'єднання Німеччини в жовтні 1990 року території колишньої Східної Німеччини увійшли до Альянсу. Нові демократії Центральної та Східної Європи прагнули забезпечити гарантію своєї свободи шляхом інтеграції до структур Євроатлантичної організації.

Розширення НАТО стало жвавою темою обговорення на початку 1990-х років. Багато політичних аналітиків не були впевнені в перевагах такого розширення. Дехто був занепокоєний можливими наслідками в плані цілісності та солідарності, а також впливом на стосунки з іншими державами, головним чином, з Росією. Саме у такому контексті Альянс виконав Дослідження з розширення НАТО у 1995 році (дивись вище).

Розширення Альянсу після Холодної війни

За результатами Дослідження про Розширення НАТО Альянс запросив Чеську республіку, Угорщину та Польщу розпочати переговори про приєднання під час Мадридського саміту Альянсу в 1997 році. Ці три країни, які були першими з колишніх країн-учасниць Варшавського договору, стали членами НАТО в 1999 році.

На Вашингтонському саміті 1999 року було започатковано План дій щодо членства у НАТО для країн-кандидатів, які прагнуть вступити до НАТО.

Болгарії, Естонії, Латвії, Литві, Румунії, Словаччині та Словенії було запропоновано розпочати переговори про вступ під час Празького саміту НАТО у 2002 році, а фактично вони стали членами Альянсу в 2004 році. Всі сім країн брали участь в ПДЧ [39].

Рішення Бухарестського саміту

На Бухарестському саміті в квітні 2008 року керівництво Альянсу зробило кілька кроків у плані майбутнього розширення Альянсу.

Декілька рішень стосувались країн на Західних Балканах. Альянс розглядає більш тісне зближення Західно-балканських країн з євроатлантичними структурами як запоруку, що гарантує довгострокову само-забезпечувану стабільність в цьому регіоні, де НАТО бере важливу участь в операціях з підтримки миру, починаючи з середини 1990-х років.

· Албанія та Хорватія отримали запрошення розпочати переговори з приєднання до Альянсу, а потім приєдналися до НАТО у квітні 2009 року.


Подобные документы

  • Вивчення структури і діяльності військово-політичного союзу НАТО (Організації Північноатлантичного договору). Аналіз мети НАТО - колективної оборони держав-членів. Переваги розширення НАТО. Спiвробiтництво в рамках програми "Партнерство заради миру".

    реферат [39,4 K], добавлен 28.08.2010

  • Розвиток і нинішній стан відносин Україна-НАТО. Практичне обговорення підходів України та НАТО. Процес входження. Переваги членства. Процес вироблення і прийняття рішень щодо подальшого розвитку європейської і євроатлантичної безпеки. Фінансовий аспект.

    статья [15,8 K], добавлен 04.01.2009

  • Нормативно–правова база відносин України і НАТО. Основи функціонування НАТО. Можливі негативні наслідки вступу України до НАТО та перешкоди. Наслідки вступу України до НАТО для взаємовідносин з Росією. Скільки коштуватиме українцеві членство в НАТО.

    реферат [51,2 K], добавлен 21.10.2008

  • Правова основа існування та принципи діяльності НАТО. Можливі шляхи гарантування безпеки України. Умови вступу до Організації північноатлантичного договору. Результати та перспективи співробітництва з НАТО. Розвиток та нинішній стан відносин Україна–НАТО.

    реферат [101,8 K], добавлен 18.12.2010

  • Історія і основні етапи становлення двостороннього співробітництва України та НАТО, їх сучасний стан та оцінка подальших перспектив. Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО. Політика президента Барака Обами відносно співробітництва з Києвом.

    контрольная работа [71,9 K], добавлен 16.04.2010

  • Розширення Європейського Союзу (ЄС) як результат міжнародної інтеграції, його історичні причини і передумови, основні етапи. Наслідки розширення кордонів ЄС для України. Політичні та економічні наслідки розширення ЄС для Російської Федерації та Румунії.

    курсовая работа [129,8 K], добавлен 22.11.2013

  • Международные отношения в послевоенный период. Предпосылки создания НАТО для Великобритании. "Доктрина Трумэна" и "План Маршалла". Оформление договора о НАТО. Вступление в НАТО Западной Германии. Первые годы существования НАТО.

    реферат [24,9 K], добавлен 26.07.2003

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.