Україна в міжнародній економічній інтеграції

2.2 Внутрішньо - та зовнішньоекономічні чинники включення України у міжнародну економічну систему

Українська економіка, перебуваючи в складі економіки СРСР, була зорієнтована на участь у міжнародному поділі праці. Особливістю цього інтеграційного угруповання було планово-централізоване регулювання зовнішньоекономічних зв'язків. Це надало б змогу захищати національні економіки країн-учасниць від коливань світового ринку, але одночасно позбавляло можливості постійно об'єктивно оцінювати рівень ефективності національного виробництва. Це призвело, по суті, до відособлення економік країн у світовому господарстві.

Традиційно більше половини обсягу зовнішньоторговельного товарообігу СРСР концентрувалось на 5-6 середньо розвинутих східноєвропейських країнах, серед яких основне місце займала Німецька Демократична Республіка. На провідні індустріальні держави світу припадало лише 15-20%. За рішенням уряду СРСР, Україна могла самостійно торгувати лише з Австрією в межах так званої придунайської торгівлі і тільки від цієї торгівлі користуватись 100% валютними доходами.

Об'єктивними засадами для інтеграції України в міжнародну економіку є передусім економічний потенціал України, в якому забезпеченість продукцією власного виробництва становить 82%. Практично повністю покриваються потреби у вугіллі, продуктах коксохімії, м'ясо-молочної та комбікормової, хлібобулочної та плодово-овочевої продукції. За межі України вивозиться понад 16% суспільного продукту, в тому числі понад 40% чорних металів і металевих виробів, окремих видів енергетичного, підйомно-транспортного, нафтового, хімічного та ковальсько-пресового устаткування, тракторів, трансформаторів, тепловозів, екскаваторів, шин, цукру, сільськогосподарської техніки. Виробництво наукомісткої продукції машинобудування, металообробки, приладобудування, військово-промислового комплексу свідчить про досконалість виробничих потужностей та високу кваліфікацію кадрового потенціалу в країні [33,c. 13].

Велике значення має достатній ресурсний потенціал. Україна зберегла висококваліфіковані кадри, здатні до наукомісткої праці, володіє вагомими сировинними та земельними ресурсами, здатними повністю забезпечити населення продуктами харчування, а промисловість - сировиною і матеріалами (крім нафти і газу). Країна має чверть світових чорноземних ґрунтів; запаси кам'яного вугілля, яке має високу енергоємність та економічність; провідне місце у світі щодо запасів марганцевих руд, які залягають біля найбільших родовищ залізних руд та коксівного вугілля, що сприяє розвитку малозатратної чорної металургії. Для вогнетривких виробів, які є вкрай необхідними для чорної металургії, використовують вогнетривкі глини, кварцити, талько-магнезит, яких в Україні є великі запаси. У формівних матеріалах, для яких використовують кварцитові піски та бентонітові глини, Україна не відчуватиме дефіциту в найближчі роки. Є значні поклади титану, запаси якого майже невичерпні. Запаси графіту значно перевищують відомі в навколишньому близькому зарубіжжі. Великі та цінні родовища каоліну, що за своєю якістю є одним із кращих у світі. [32,c. 22].

Географічна та демографічна структура України досить оптимальна, щоб бути основою для українського економічного успіху. Це насамперед багатообіцяючий внутрішній ринок, а також значний потенціал для залучення інвестицій та завоювання зовнішніх ринків.

Україна має сприятливий клімат, вигідне географічне розташування у Центральній Європі, кордони з багатьма державами, вихід до моря.

Крім позитивних засад ефективної інтеграції України у світову економіку є також деякі негативні риси господарства, що повинні стати об'єктом уваги держави в подальшому розвитку. Зокрема, зберігається тенденція сировинної орієнтації промисловості. Цей процес наочно простежується в динаміці двох провідних галузей промисловості - чорної металургії і машинобудування.

Визначилися галузі і виробництва, які майже не пов'язані з внутрішнім ринком та не реагують на попит української економіки. Надзвичайно висока експортна орієнтація склалася в чорній металургії, де обсяг експорту дорівнює близько 80%, у хімічній і нафтохімічній промисловості (90%), деревообробній і целюлозно-паперовій (70%). А в таких галузях, як кольорова металургія і легка промисловість, за рахунок використання давальницької сировини, цей показник сягає, відповідно, 111,4 і 125,9% від обсягу виробництва.

Відмінності у рівнях економічного розвитку країн значною мірою пояснюються ступенем використання досягнень науково-технічного прогресу. Провідні країни світу приділяють велику увагу прискореному розвитку наукових досліджень і розробок, стимулюванню наукової діяльності і впровадження її результатів у виробництво.

Аналіз ефективності зовнішньоекономічних зв'язків України з Європейським Союзом свідчить, що Україна повинна стати на шлях економічного зростання. Тільки успіх в розвитку економіки може поєднати зовнішньоекономічні цілі і можливості їх досягнення [29,c. 32]. Завдання економічного зростання можуть бути вирішені Україною шляхом реалізації інтеграційної стратегії випереджаючого розвитку.

Ряд українських дослідників, зокрема Будкін В., Дергачов О., Новицький В., Сіденко В. Толстов С. стверджують, що інституціональні відмінності, розрив у рівнях економічного розвитку України і Європи (Західної, Центральної та Східної) і тенденції його зростання в середньостроковій перспективі (найближчі 10-15 pp.) не залишають шансів Україні інтегруватися в ЄС.

Існує об'єктивна думка, що "значущі" сусіди України - ЄС, Російська Федерація, США (як глобальний гравець), їх економічні інтереси практично не залишають Україні не тільки можливості реалізувати власну інтеграційну стратегію, а й можливість будь-якого маневру [27,c. 25].

Використання законів розвитку складних систем дає можливість сформулювати умови розвитку України як самостійної національної держави і основні умови стратегії економічного зростання. В сучасних умовах макроекономічна стабілізація є обов'язковим, але недостатнім елементом стратегії реформ. Необхідна вчасна зміна економічної політики [31,c. 7]. Основна умова стратегії випереджаючого розвитку України - це формування національного економічного зростання. Для досягнення стану економічного зростання необхідно створення механізму формування і реалізації ефективної, оптимальної макроекономічної політики в довгостроковому періоді, що забезпечується наявністю у суспільному устрої ефективної політичної системи, що має механізм самоорганізації, а також механізмом само­організації суспільної системи.

Податкова політика України не тільки витісняє національний капітал за межі національної економіки, а й є головною причиною, що не дозволяє надходженню іноземного капітану. Тенденція зниження власних капіталовкладень - це показник відсутності приросту нових технологій. Тобто технологічний потенціал України старіє швидше, ніж оновлюється.

Праця, капітал і технології є трьома факторами теорії економічного зростання згідно Р.Солоу, зростання яких тісно пов'язано з рівнем прямих іноземних інвестицій в країні. В умовах, коли держава і приватний сектор економіки не можуть підтримувати рівень фінансування науки і оновлення технологій, це роблять прямі іноземні інвестиції. Саме прямі іноземні інвестиції дали високі темпи економічного зростання в нових індустріальних країнах. Прямі іноземні інвестиції забезпечують впровадження нових технологій, зайнятості населення, приріст ВВП, податкові надходження, оновлення і збільшення основних фондів підприємств, у той час як портфельні інвестиції забезпечують оборотний капітал виробни­чого сектора економіки. Рух прямих іноземних інвестицій прямо пов'язаний з діями ТНК, які в своїх стратегіях керуються оптимальним ефективним розміщенням ресурсів і оцінкою політичних ризиків країни реципієнта.[16,c.63]

Україна повинна включитись у глобальний інвестиційний процес. Таким чином, макроекономічна складова стратегії, спрямованої на формування економічного зростання національної економіки, повинна бути спрямована на забезпечення тенденцій зростання факторів - праці, капіталу, технологічного рівня і містити:

- реформування податкової політики в частині визначення розмірів бази оподаткування і порядку перерахування податків. Податкова політика повинна стимулювати до праці та заощадження у населення, забезпечувати інвестиції та отримання прибутків у підприємств, формувати сприятливе середовище для іноземних інвестицій;

- реформування бюджетної політики в частині зниження питомої ваги витрат держави у ВВП, визначених на точних попередніх розрахунках;

- перенесення фінансування державних витрат, пов'язаних із конструюванням нових інститутів суспільного устрою в умовах зниження питомої ваги бюджету у ВВП, на зовнішні джерела;

- реформування інвестиційної політики в частині зниження адміністративних бар'єрів, доступу ТНК до національних фінансів, доступу резидентів України до міжнародних валютних ринків і забезпечення міжнародної безпеки інвестиційного капіталу;

- стимулювання створення мережі лізингових компаній та спеціалізованих лізингових фондів виробничих потужностей з метою розгортання інвестиційної діяльності в Україні, до пріоритетних напрямів використання лізингу в Україні можна віднести:

1) високотехнологічні наукоємні галузі: літако- і машинобудування, порошкова металургія, кераміка, електрозварювальне виробництво; енергозберігаючі технології, нафтогазовий комплекс, агропромисловий комплекс;

2) видобувні і металургійні галузі, кольорові метали, вугілля, сталь і прокат;

3) виробництво товарів народного споживання;

4) малий бізнес.

Забезпечення зростання іноземних інвестицій в більших розмірах, ніж у країнах СНД та ЦСЄ, є основним завданням національної стратегії економічного зростання в сфері макроекономіки.

Важливо проаналізувати зовнішню складову інтеграційної стратегії України. Україна є самостійним геополітичним гравцем на євразійському театрі та його геостратегічним центром, де перетинаються стратегії всіх трьох основних геополітичних гравців: ЄС, США та Російської Федерації. Згідно з моделлю розвитку Європа - ЄЕС - ЄС, процес кінцевого формування економік ЄС буде продовжуватися до 2015-2020 pp., після чого прогнозується 15-20 pp. високих темпів зростання до 2035-2040 pp. Потім можна очікувати період формування зони вільної торгівлі з Україною і Росією. У відносинах з ЄС Україну очікує, в кращому випадку, договір про асоціацію з тривалим терміном виконання, але не створення зони вільної торгівлі і вільної економічної зони в найближчі 10-15 pp. [29,c. 38].

Закінчення в 2008 р. терміну дії Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС викликало необхідність укладання нової угоди, при укладанні якої необхідно не стільки отримати від ЄС визнання європейської перспективи України, скільки забезпечити створення таких механізмів співробітництва, які максимально відповідають потребам економічного розвитку країни. Зокрема, вступ України до СОТ відкрило доступ до єдиного ринку ЄС для українського експорту, переорієнтація фінансової підтримки від безкоштовних фантів до кредитного та інвестиційного фінансування та інтеграція технічного характеру зближення технічних стандартів та вимог, входження в транспортну, енергетичну мережі ЄС і т. ін.[30,c.34]

Отже для успішної реалізації поетапної стратегії інтеграції України в світову економіку необхідно створення умов не тільки для середніх в світі темпів зростання економіки, а лише високих та надвисоких темпів економічного зростання з метою випереджаючого розвитку.

2.3 Процеси інтернаціоналізації української економіки: проблеми та перспективи

З огляду на своє геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальній потенціал України може і повинна стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.

Україна надає важливого значення розвиткові своїх відносин з державами Центральної Європи 1,с.3. Це розширює смугу стабільності миру довкола України, сприяє її утвердженню як важливої європейської держави. Розгалужені та стабільні стосунки України з державами це - необхідна умова інтегрування України у сім'ю європейських народів, її активної участі в регіональному співробітництві.

З огляду на низку історичних, геополітичних, культурних та інших факторів зовнішньополітичні відносини мають свої особливості. По-перше, це подібність соціально-економічних і політичних проблем, які доводиться вирішувати на шляху докорінної трансформації наших суспільств. По-друге, це спільна зацікавленість у якнайшвидшому і повномасштабному підключенні до європейських інтеграційних процесів. По-третє, це визнання того факту, що належачи географічно до згаданого регіону і беручи безпосередню участь у перетвореннях, які відбуваються в державах ЧЄ, Україна є впливовим чинником європейського розвитку 3, с.8.

Першочерговим зовнішньополітичним завданням України на цьому напрямку є розбудова рівноправних партнерських відносин, що відповідає не лише їхнім безпосереднім учасникам, а і інтересам усієї Європи.

Пріоритетними стратегічними напрямами у сфері двосторонніх відносин є активний розвиток політичних, економічних, науково-технічних, культурних та інших стосунків з такими державами як Польща, Румунія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Болгарія 26, с.4.

З появою на геополітичному просторі нової Європи незалежної України традиційні взаємини між Україною і Польщею набули якісно нового виміру. Обидві країни обрали шлях розбудови демократичних правових держав з подальшою повною інтеграцією в європейські політичні та економічні структури. Становлення українсько-польських відносин відбувалися у час міжнародної ізоляції України, коли молода держава активно шукала стратегічних партнерів12, с.12. Польща продемонструвала виважену та далекоглядну позицію щодо України. Вона стала першою державою, яка визнала незалежну Україну 2 грудня 1991 р. Дипломатичні відносини були встановлені 4 січня 1992 р. Того ж року між двома державами укладено Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво. Цей документ став правовою основою польсько-українських відносин.

Україна використовує досвід інтеграційного просування Польщі до європейської спільноти. Важливим елементом нової архітектури взаємин між Україною та Польщею, зокрема в галузі транскордонного співробітництва є створення асоціації “Карпатський регіон”. Відомо, що Польща є першопрохідником в плані економічного реформування і її досвід у цьому, а також інвестування можуть бути корисними для України. Якісно новим рівнем організації двосторонніх відносин є транскордонне співробітництво, найголовніше завдання якого є піднесення рівня економічного розвитку. Значним кроком який зняв певні зближення у торгівлі між країнами, був Меморандум про заходи щодо лібералізації двосторонньої торгівлі між Україною та Польщею, підписаний 23 січня 1997 р. Не менш важливе значення для запровадження режиму вільної торгівлі має підписання Угоди про вільну торгівлю між двома країнами.

Після прийняття України до Ради Європи і Центральноєвропейської ініціативи актуальним стало завдання набуття у недалекому майбутньому статусу асоційованого, а згодом і повноправного членства в ЄС10, с.35.

У цьому Україна спирається на досвід Польщі. В контексті практичної реалізації ініціативи Президента України щодо створення в Центрально-Східноєвропейському районі зони, вільної від ядерної зброї, Україна вбачає необхідність еволюційного розширення НАТО на Схід і у зв'язку з цим виступає за налагодження відносин спеціального партнерства з Північно-Західним оборонним союзом і участі в програмі “Партнерство заради миру”. Програма охоплює заходи в галузі освіти, підготовки спеціалістів, військові контакти на різних рівнях, спільні польові маневри та ін. З огляду на членство Польщі в НАТО оригінальною і потрібною формою співробітництва в галузі безпеки вважається Укрполдат - миротворча двонаціональна військова одиниця під спільним командуванням 27;190.

Серед зовнішньополітичних пріоритетів України належне місце посідають її стосунки з Румунією 26, с.4. Україну як незалежну державу Румунія не поспішала визнавати. В Румунії до України ставились як до своєрідного “буфера” між своєю країною і Росією. Дехто з українських політиків, військових, публіцистів використовували ситуацію, що склалася в українсько-румунських відносинах 1992-1994 рр., як аргумент на користь збереження в Україні ядерної зброї, відмови від скорочення збройних сил тощо. Зростання взаємного відчуження сприяла участь українців та румун у Придністровському конфлікті по різні боки фронту, а також збільшення контрабанди й нелегальної міграції через українсько-румунський кордон, загострення криміногенної ситуації в прикордонній зоні. Однак, вирішальний вплив на готовність Бухареста врегулювати українсько-румунські стосунки мала жорстка позиція НАТО, на членство в якому Румунія була зорієнтована з початку 90-х років, щодо кандидатів на вступ до цієї організації. Від них вимагали обов'язкового врегулювання взаємин з сусідніми державами23,с.49.

Перший крок у цьому напрямку зробила румунська сторона. У лютому 1995 року прем'єр-міністр Румунії Ніколає Вакерею направив до Києва офіційного листа з побажанням організувати зустріч керівників урядів двох країн для обговорення питань економічної співпраці.

Український уряд позитивно сприйняв ініціативу румун і 9 лютого зробив заяву про направлення до Румунії делегації МЗС України на чолі з Б. Тарасюком. Було визначено найголовніше завдання переговорів - укріплення договірно-правової бази для розвитку добросусідних партнерських зв'язків, фундаментом яких мав стати міждержавний політичний договір. Скрізь призму дуже складних переговорів в позиції Румунії сталися позитивні зрушення. Значною мірою прогрес став можливим після приходу до влади Е. Константинеску.

Договір було підписано 2 червня 1997 року. Делегації обох держав подолали основні розбіжності в позиціях сторін з ключових моментів українсько-румунських відносин. Укладення базового політичного документа стало початком оформлення добросусідських партнерських відносин 28,с.102. 14 серпня 1998 р. було укладено угоду про створення єврорегіону “Нижній Дунай”, який об'єднав у єдину транскордонну структуру Одеську область, три райони Молдови і три повіти Румунії. У грудні 1997 р. Науковці - екологи України і Румунії під час робочої зустрічі в Констанці домовились об'єднати всі роботи по вивченню й захисту Чорного моря та Дунаю в єдину комплексну програму. Українсько-румунську співпрацю у цій галузі підтримали відповідні структури ЄС, виділивши 2 млн. Дол. на екологічну програму захисту дельти Дунаю.

Україна продовжує надавати винятково важливого значення співпраці з Румунією. Особлива зацікавленість сторін викликала співпраця у розвитку транспортної інфраструктури, машинобудуванні, реконструкції. Значно зріс інтерес румунських інвестицій до української економіки. Відкритим залишається питання лібералізації візового режиму для українських громадян, забезпечення прав нацменшин в обох країнах22, с.13.

Розвиток відносин з такими як Румунія створює передумови для розвитку й поглиблення багатостороннього співробітництва з іншими державами Центральної Європи (ЦЄ) і сприяє зміцненню статусу України як найбільшої держави регіону.

Таким чином, за період від кінця 90-х років і до цього часу Україна пройшла складний шлях від перебування в складі колишнього СРСР до незалежної держави, загальновизнаного суб'єкта міжнародних відносин. Україна має дипломатичні відносини з 170 державами світу, вона є членом близько 100 міжнародних організацій, уклала і виконує понад 2000 двосторонніх угод.

РОЗДІЛ 3. Особливості залучення України у міжнародні інтеграційні процеси

3.1 Передумови та перспективи європейської інтеграції України

На відміну від інших центрально-східноєвропейських країн, які мають з Європейським Союзом угоди про асоційоване членство, а більшість з них уже розпочали безпосередні переговори про вступ до нього, в Угоді про партнерство і співробітництво прямо не йдеться про перспективи приєднання України до ЄС. Не визначено перспективи набуття Україною повноправного членства в Європейському Союзі і в Спільній стратегії ЄС щодо України, ухваленій на Гельсінському саміті Євросоюзу 11 грудня 1999 року. Разом з тим у цьому документі Європейський Союз вперше визнав "європейські прагнення України" і привітав її “проєвропейський вибір". Ухвалюючи Спільну стратегію щодо України, розраховану на чотирирічний термін, Європейська Рада визнала, що успішна та стабільна Україна якнайліпше відповідає інтересам Європейського Союзу, було, зокрема, підкреслено, що повне виконання Угоди про партнерство і співробітництво є передумовою успішної інтеграції України в економіку Європи та допоможе Україні утвердити свою європейську ідентичність.

Таким чином, незважаючи на те, що Спільна стратегія засвідчила політичну неготовність Європейського Союзу до розгляду на цьому етапі питання про майбутні перспективи України щодо членства в ЄС, вона запропонувала нові сфери і можливості для поглиблення співпраці, які, за умови їх відповідного використання, відкриють Україні двері до Європейського Союзу.

Очевидно, що сучасні слабкі євроінтеграційні позиції України та її невідповідність політичним і економічним критеріям для вступу до ЄС є закономірним результатом непослідовності та зволікання у здійсненні реформ - роки тупцювання на місці залишили Україну позаду тих країн Центральної і Східної Європи, які наполегливо здійснювали складні ринкові перетворення. Домінування "декларативної" і брак "імплементаційної" культури в органах виконавчої влади, слабка інституційна і функціональна закріпленість пріоритетності політики європейської інтеграції у повсякденній діяльності Уряду, неефективні механізми міжвідомчої координації і моніторингу виконання ухвалених рішень, низький рівень фахової підготовки і знань державних службовців навіть вищої ланки того, що стосується європейської інтеграції, негативно впливають на реалізацію Угоди про партнерство і співробітництво та Стратегії інтеграції до ЄС.

Успіхи української дипломатії і заслужене визнання позитивної ролі України в підтриманні регіональної безпеки виявилися недостатніми, аби компенсувати брак структурних реформ всередині країни. Не можна вважати серйозним аргументом пояснення розриву між намірами і деклараціями, з одного боку, та їх імплементацією, з другого, передовсім у сфері європеїзації українського законодавства, лише тяганиною парламентських процедур чи, тим паче , "неконструктивною опозиційністю" Верховної Ради.

Основними формами співробітництва України та Європейського Союзу сьогодні є технічна допомога, торгівля та інвестиційна діяльність. За обсягами технічної допомоги з боку ЄС Україна займає друге після Росії місце серед колишніх радянським республік. Головними пріоритетами такої допомоги, що здійснюється в межах програми ТАСІС є ядерна безпека та захист довкілля, реструктуризація державних підприємств, розвиток приватного сектора.

Сучасний стан економічних відносин між Україною та ЄС можна назвати «торговельною моделлю співробітництва". Її характерною рисою є те, що структура зовнішньої торгівлі України визначається порівняльними перевагами, що сформувалися ще тоді, коли Україна була частиною радянського економічного комплексу. Така ситуація виникла внаслідок цілої низки об'єктивних та суб'єктивних причин, а саме:

1. В Україні тільки розгортається процес визначення того, які фірми та товари мають формувати зовнішньоторговельний профіль країни в середньо- та довготерміновому періодах.

2. Економічна криза гальмує вихід на світовий ринок в цілому та європейський зокрема і утвердження на них потенційно конкурентоспроможних українських підприємств. До того ж нагромадження взаємної заборгованості між підприємствами перешкоджає розвитку нормальної кооперації, без чого неможливо забезпечити випуск кінцевої продукції. Слід ще окремо відзначити, що саме економічна криза є причиною того, що Україна не може (за невеликим винятком) повністю використати квоти, встановлені ЄС на ввезення українських товарів.

3. Інтеграція України в європейську економіку значною мірою гальмується структурою виробництва, успадкованою від СРСР, у минулому Україна спеціалізувалася переважно на випуску проміжної промислової продукції, тоді як виробництво кінцевих товарів знаходилося за межами республіки.

4. Архаїчна структура промисловості України залишається практично без змін. У ній традиційно переважають матеріало- та енергомісткі виробництва, наприклад, важке машинобудування, хімічна та будівельна промисловість, виробництво сільськогосподарської техніки та тракторів тощо. Високо-технологічні виробництва сьогодні не визначають промисловий профіль країни. Ось чому значна частина українських виробів малоконкуренто-спроможні або й зовсім неконкурентоспроможні на світових ринках.

5. Європейський ринок досить насичений товарами з низьким ступенем обробки, промисловими товарами споживчого призначення та сільськогосподарською продукцією. А саме ці товари сьогодні становлять основну частку українського експорту. Насиченість ринку ЄС виробами традиційного машинобудування, що їх випускає вітчизняна промисловість, означає, що утвердження України на ринку ЄС як виробника складної продукції об'єктивно вимагає активізації інноваційного процесу в країні.

б. Українським експортерам ще явно бракує досвіду діяльності на зовнішніх ринках. Часто-густо міжнародне співробітництво гальмується недостатньою підтримкою виробників з боку відповідних міністерств та відомств. До того ж можна назвати численні випадки, коли Україна втрачала вигідні можливості внаслідок неефективної системи вироблення та реалізації економічної політики в цілому.

У зв'язку з викладеними фактами можна сформулювати і основні завдання зовнішньоекономічної політики України у відносинах з країнами ЄС :

1. Якомога повніша реалізація у відносинах з ЄС та його країнами-членами загальних принципів торговельно-економічного співробітництва, викладених в Гельсінському Заключному акті Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ), Паризькій хартії для нової Європи, документах Мадридської та Віденської нарад НБСЄ, Бонської Конференції НБСЄ з економічного співробітництва, у Гельсінському документі НБСЄ “Виклик змін”, Європейській енергетичній хартії, Декларації Люцернської конференції (квітень 1993 р.), а також зафіксованих в Угоді про партнерство і співробітництво між Європейськими співтовариствами та їх державами-членами і Україною від 14 червня 1994 року. Тимчасовій угоді про торгівлю та питання, пов'язані з торгівлею, між країнами західноі Європи і Україною 1 червня 1995 року.

2. Своєчасне і комплексне здійснення економічних та політичних заходів, що є необхідними для початку переговорів з країнами Західної Європи щодо створення в перспективі в їх відносинах зони вільної торгівлі.

З. Здобуття послідовної підтримки з боку ЄС та його країн-членів у питанні якнайшвидшого приєднання України до Генеральної угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ) /Світової організації торгівлі (СОТ), одержання якнайширшого доступу до Загальної системи преференцій з країнами Західної Європи, грунтуючись на визнанні України країною з перехідною економікою.

4. Вирішення питань, пов'язаних з можливістю приєднання України до окремих європейських програм інтеграційного характеру, насамперед у сферах енергетики, транспорту, науки і техніки, інформатики, сільського господарства, окремих галузей промисловості, охорон» навколишнього середовища, освіти.

5. Забезпечення безперешкодного недискримінаційного доступу основних експортних товарів і послуг України на ринки країн - членів ЄС.

6. Здобуття стабільної фінансової підтримки і технічної допомоги для успішного проведення ринкових перетворень в економіці України, насамперед якомога більш динамічних і безболісних структурних зрушень і формування міжнародно-конкурентоспроможної економіки.

Питання про можливе набуття статусу асоційованого члена ЄС має розглядатися в майбутньому не як самостійне завдання, а як можливий альтернативний варіант розвитку відносин з країнами Західної Європи залежно від досягнутих результатів адаптації до вимог ЄС і ефективності розвитку відносин в рамках СНД.

Безумовно, було б невиправданим ставити всі ці завдання одночасно, оскільки у цьому разі навряд чи вдасться виконати хоча б одне із них. Отже, необхідно виділити окремі етапи розвитку взаємних економічних відносин. Таких якісно різних етапів можна визначити, принаймні, три.

Перший етап створення передумов для розвитку співробітництва, в який Україна вступила в 1994 році. На цьому етапі головна увага була зосереджена на таких проблемах.

Насамперед треба було вирішити завдання успішного проведення внутрішніх економічних перетворень в Україні з метою створення ринкового середовища, здатного до взаємовигідного співробітництва з ЄС та його країнами-членами та інтеграції в європейські економічні структури.

Необхідно було створити організаційні макроекономічні передумови для майбутнього включення в європейські економічні структури (насамперед заохотити створення здатних до масштабної міжнародної кооперації великих фірм, фінансово-промислових груп).

Ще одним завданням початкового етапу була гармонізація законодавства України, що регулює зовнішньоекономічні відносини та створює для них загальне економічне середовище, до вимог системи ГАТТ/СОТ і початку пристосування до вимог гармонізованого та уніфікованого законодавства ЄС.

Важливе значення має визначення пріоритетних галузей і секторів української економіки, що володіють або можуть володіти конкурентними перевагами у європейській економіці, динамічне нарощування їх експортного потенціалу, в тому числі за рахунок залучення кредитів та прямих інвестицій з країн--членів ЄС.

Паралельно з цим потрібен розвиток договірних відносин з країнами Західної Європи, виборювання більш вільного доступу на його єдиний ринок, в тому числі шляхом отримання відповідних квот стосовно певних експортних товарів, імпорт яких до з країн Західної Європи обмежується, одержання доступу до так званої Загальної системи преференцій Європейських співтовариств від 1971 року.

Слід опрацювати питання про можливість вибіркового підключення до тих проектів європейського співробітництва та інтеграції, де Україна вже сьогодні здатна дотримуватись жорстких міжнародних вимог і стандартів й використання такого підключення з метою апробації конкретних механізмів взаємодії України з європейськими економічними структурами.

Нарешті, слід подбати про найбільш раціональне використання фінансової допомоги ЄС з метою подолання тимчасових ускладнень з платіжним балансом України, забезпечення критичного імпорту, реальної макроекономічної стабілізації на основі переходу до розвитку виробництва, створення інституційної основи ринкової економіки та динамізації прогресивних структурних зрушень.

Лише ефективне вирішення основних завдань першого етапу зробить правомірною постановку нових, більш складних завдань на другому етапі - етапі прискореної адаптації і початку входження в європейські економічні структури, що може зайняти 6-10 років. Головним змістом другого етапу має стати:

- прискорений вихід і закріплення на спільному з країн Західної Європи українських виробників товарів і послуг у пріоритетних міжнародно-спеціалізованих сферах і секторах української економіки;

- істотне розширення і поглиблення процесу вибіркового входження України в європейські економічні структури, насамперед через розвиток великих інтернаціоналізованих фірм, фінансово-промислових груп, і створення тим самим передумов для майбутньої комплексної інтеграції в європейські економічні структури в цілому;

- значна диверсифікація форм економічної і науково-технічної взаємодії з особливою увагою на розвиток стійких і комплексних форм міжнародної науково-технічної і виробничої кооперації;

- за умови досягнення принципової згоди ЄС на створення в перспективі з Україною зони вільної торгівлі -- проведення переговорів з країнами ЄС і досягнення комплексної угоди щодо поступового створення зони вільної торгівлі, що передбачала б повне скасування мита та аналогічних податків і зборів, кількісних та будь-яких інших адміністративних обмежень на шляху вільного переміщення товарів і послуг, застосування національного режиму внутрішнього оподаткування до товарів і послуг іншої сторони;

- прийняття гармонізованих правил щодо регулювання взаємних економічних та науково-технічних стосунків; досягнення приблизної адекватності законів України та країн Західної Європи у таких сферах: митне законодавство, законодавство про компанії, банківську справу, бухгалтерський облік компаній та податки, інтелектуальну власність, охорону праці, фінансові послуги, правила конкуренції, державні закупки, охорону здоров'я та життя людей, тварин і рослин, навколишнє середовище, захист прав споживачів, непряме оподаткування, технічні правила і стандарти, законодавство та нормативні правила стосовно ядерної енергії, транспорт;

- поступове створення передумов для подальшої лібералізації економічних зв'язків -- у сфері переміщення капіталів та робочої сили з підвищенням ступеня координації зовнішньоекономічної та загальноекономічної політики.

Нарешті, на третьому етапі - етапі комплексної інтеграції в європейські економічні структури (його можлива тривалість - 10-20 років) можна було б вирішити найбільш складні проблеми інтеграції економіки України в цілому в європейські економічні структури.

Слід зазначити, що конкретний зміст цього віддаленого етапу зараз визначити непросто: він буде значною мірою залежати від результатів попередніх етапів і загального геополітичного становища в європейському та євразійському регіонах в майбутньому.

Оцінюючи перспективи економічного співробітництва України і ЄС та його країн-членів, слід особливу увагу приділити двом ключовим проблемам.

Перспективи економічної взаємодії України з ЄС та його країнами-членами залежать насамперед від раціональності експортної політики України відносно цього регіону. Це має бути ядром всієї зовнішньоекономічної політики країни. Щоб бути ефективною, вона має будуватися на принципі селективного розвитку на базі використання конкурентних переваг, якими володіє економіка України сьогодні і реально може володіти в майбутньому, з урахуванням специфічних потреб і вимог єдиного європейського ринку.

З метою нарощування експорту в країни ЄС на першому етапі певну роль можуть відіграти створені на території України підприємства за участю інвесторів з країн Західної Європи. Це особливо стосується галузей переробної промисловості.

Стратегія виходу на ринки країн Західної Європи має поєднувати сировинний напрям (при досягненні якомога більш високого ступеня переробки вихідної сировини) з напрямом проникнення на ринки продукції з високим ступенем обробки на основі ретельно проведеної діагностики конкурентоспроможності українських товарів і послуг на ринку країн ЄС.

Важливим перспективним завданням має стати вихід на ринки країн ЄС з принципово новими виробами: в галузі ракетної та авіаційної техніки (особливо виробництва важких транспортних літаків), середнього та великого машинобудування, приладобудування, окремих виробництв електронної та електротехнічної промисловості, виробництва зварювальної апаратури. Разом з тим є можливості закріпитися на єдиному ринку країн ЄС як постачальника певного класу судів, сільськогосподарських машин. Важливою, якщо не вирішальною, передумовою для цього буде використання технологічного потенціалу підприємств ВПК: як тих, що перепрофілюються, так і діючих.

Досить серйозні можливості існуватимуть для значного розширення експорту послуг, насамперед науково-технічних, туристичних (особливо за рахунок включення в європейську туристську систему таких регіонів, як Карпатський та Крим), транспортно-експедиційних. Повинно відбутися істотне збільшення обсягів продажу ліцензій на запатентовані технічні рішення і ноу-хау, насамперед у тих сферах, де Україна не має реальних можливостей їх використання у власному виробництві або таке використання недостатньо ефективне.

Разом з пріоритетною увагою щодо ефективної експортної політики необхідно зосередитись і на прогресуючому впровадженні в практику взаємних економічних відносин їх найбільш сучасних форм, що ведуть до тісної взаємодії економічних потенціалів України і країн ЄС. Тут насамперед мова йде про розвиток міжнародної промислової і науково-технічної кооперації.

На жаль, розвиток промислової кооперації, яким би привабливим він не виглядав як альтернатива розірваним виробничим зв'язкам з державами колишнього СРСР, за нинішніх умов не матиме інтенсивного характеру через значний загальний технологічний розрив та недосконалість господарського механізму в Україні. Хоча навіть за цих умов значно більші можливості для такого співробітництва могли би створити на території України технопарки і технополіси, про які було багато розмов і майже нічого не зроблено на практиці. Проте інтенсивне розгортання в окремих пріоритетних сферах науково-виробничої кооперації, при якій в процес співробітництва будуть значно ширше залучатися і конкурентоспроможні виробничі підприємства України, раціонально розглядати як перспективне завдання, вирішення якого дуже тісно пов'язане з формуванням в Україні міжнародно-конкурентоспроможного сектора економіки. Тільки це дасть змогу підприємствам і фірмам України утвердитись як надійні партнери по кооперації і увійти у великі інтернаціональні виробничі та науково-виробничі системи.

Механізм реалізації зовнішньоекономічної політики України стосовно ЄС та його країн-членів має охоплювати комплекс договірно-правових інструментів як багатостороннього, так і двостороннього характеру, включаючи договори про взаємний захист і заохочення інвестицій, про запобігання подвійному оподаткуванню, про допомогу у правових питаннях, про захист інтелектуальної власності, стосовно розвитку співробітництва у сферах науково-технічної, сільськогосподарської, енергетичної, промислової політики, політики розвитку транспорту і зв'язку, охорони навколишнього середовища, співробітництва в галузі інформації.

Іншим важливим блоком цього механізму повинна бути належна інституційна основа співробітництва. Вона має включати не лише міждержавні макроекономічні структури (Раду з питань співробітництва та Комітет з питань співробітництва, що складається відповідно до Угоди про партнерство і співробітництво з членів Ради Європейського союзу та з членів Комісії ЄС, з одного боку, та членів Уряду України - з іншого), але й низку, так би мовити, секторальних органів для налагодження ефективного співробітництва з окремих напрямів.

Більше того, такий механізм навряд чи буде дійовим без мережі спільних інституцій, створених на основі приватного права: спільних торгових палат, спільних комітетів та асоціацій ділового співробітництва України та країн - членів ЄС, торгових домів України в провідних країнах Західної Європи, які займалися б просуванням на відповідні ринки українських товарів і послуг, міжнародних фінансово-промислових груп, в яких з боку ЄС могли би виступати відомі банківські структури, фінансові та інвестиційні установи країн-членів ЄС.

Нарешті, будь-які проекти розвитку взаємного співробітництва України з ЄС та його країнами-членами будуть лише добрими побажаннями, якщо не буде знайдено реальних джерел фінансування заходів з налагодження такої взаємодії, зі структурної адаптації економіки України до вимог ЄС. Такі джерела не варто шукати лише на поверхні, наприклад в активізації вже існуючих потоків фінансової і технічної допомоги країн країнами Західної Європи та ЄС в цілому. Хоча й тут є невикористані резерви. Так, Україні варто було б прагнути до налагодження тісних ділових стосунків з кредитно-фінансовими установами типу Європейського інвестиційного банку, який, до речі, вже надавав кредити для структурної перебудови економіки ряду країн Центрально-Східної Європи.

Але найбільші можливості криються в сфері потенційних приватних інституційних інвесторів, що вимагає від нас прийняття заходів стосовно створення в Україні сприятливих умов для діяльності філій та представництв банків країн Західної Європи з наданням їм повною мірою національного режиму, стимулювання створення в Україні за участю капіталу країн країнами Західні Європи спільних банків, а також небанківських фінансових установ -- страхових компаній, інвестиційних і взаємних фондів тощо, зокрема через можливе створення спеціальних (вільних) економічних зон.

Певну роль у залученні зовнішніх ресурсів може відіграти і розвиток системи портфельного інвестування з країн Західної Європи, зокрема через випуск акцій та інших фінансових інструментів (зобов'язань), що можуть поширюватись на території ЄС під гарантії найбільш відомих банківських та небанківських фінансових установ.

Проте марно сподіватися, що проблеми фінансування можна вирішити насамперед за рахунок зовнішніх джерел. Основну увагу слід приділити розвитку конкурентоспроможного і потужного внутрішнього фінансового сектора з перспективою транснаціоналізації провідних українських комерційних банків і поширення їх діяльності на регіон ЄС, насамперед у зв'язку з реалізацією спільних економічних програм України та Європейського союзу і його країн-членів.

Європейська інтеграція є і залишається незмінним пріоритетом зовнішньої політики нашої держави. Про це Президент України Віктор Янукович зазначив в ході зустрічі з прем`єр-міністром Польщі Дональдом Туском, яка відбулася в квітні 2011 року.

Україна безумовно розраховує, що під час головування Польщі у другому півріччі цього року країни будуть шукати спільні рішення, які стосуються інтеграції в Євросоюз.

Завдяки спільній праці урядів обох країн, минулий рік був успішним з точки зору торгівельно-економічних стосунків. Збільшення товарообігу між країнами, це є зростання економік і в Україні більше - 4%, і в Польщі. Це дає добру перспективу на найближче майбутнє. В січені-лютому цього року позитивне сальдо України з Польщею склало 32,15 млн дол., що є вперше за останні роки.

Виходячи з вищесказаного, можна сказати, що перспективи економічної взаємодії України з ЄС та його країнами-членами залежать насамперед від раціональності експортної політики України відносно цього регіону. Стратегія виходу на ринки країн ЄС має поєднувати сировинний напрям з напрямом проникнення на ринки продукції з високим ступенем обробки на основі ретельно проведеної діагностики конкурентоспроможності українських товарів і послуг на ринку країн ЄС. Важливим перспективним завданням має стати вихід на ринки країн ЄС з принципово новими виробами: в галузі ракетної та авіаційної техніки, середнього та великого машинобудування, приладобудування, окремих виробництв електронної та електротехнічної промисловості, виробництва зварювальної апаратури. А також впровадження і розвиток середньо- і довгострокових програм інтеграції України в ЄС.

Президент України Віктор Янукович наголошує, що Україна планує ще цього року підписати з Європейським Союзом угоду про асоціацію та створення зони вільної торгівлі. Президент підкреслив, що Україна прагне вже цього року шляхом компромісу усунути розбіжності у позиціях і вийти на остаточне підписання угоди. Він наголошує, що у 2010 році Україна та Європейський Союз зробили якісний крок уперед у сфері безвізового діалогу. За словами В. Янукович, Україна отримала план дій щодо лібералізації візового режиму, і для подальшого просування до безвізового режиму з ЄС у 2011 році Україна має виконати ряд технічних завдань, зокрема, у сферах безпеки документів, міграції, охорони громадського порядку. Президент переконаний, що до кінця року ми це зробимо [42].

3.2 Східний напрям інтеграції України

Європейський вибір України не означає зосередження всіх зусиль лише у співпраці з країнами Заходу. Це важливо, але недостатньо. Ключовою проблемою наближення до членства в ЄС є високий рівень готовності економіки до його вимог, її конкурентноздатності на світовому ринку. І для досягнення цього рівня треба не обмежуватись завданнями входження в європейський економічний простір, а якомога ширше виходити на ринки інших регіонів світу, розвивати взаємовигідне співробітництво з країнами, найбільше зацікавленими в українських товарах і технологіях.

Так, 19 вересня 2003 року президенти Російської Федерації (РФ), України, Білорусі та Казахстану підписали Угоду про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП) [8,с.11]. Як декларується в тексті документу, метою ЄЕП є створення умов для стабільного і ефективного розвитку економік держав-учасниць і підвищення рівня життя громадян. ЄЕП визначається як єдиний економічний простір, який об'єднує митні території держав-учасниць, де функціонують механізми регулювання економік, засновані на єдиних принципах, забезпечується вільний рух товарів, послуг, капіталу і робочої сили, здійснюється єдина зовнішньоторговельна і узгоджена внутрішня економічна політика - настільки, наскільки це необхідно для забезпечення рівноправної конкуренції і підтримки макроекономічної стабільності в умовах взаємної лібералізації ринків.

У Концепції щодо ЄЕП зафіксовано, що Єдиний економічний простір формується поетапно, з урахуванням можливості різнорівневої і різношвидкісної інтеграції. Терміни переходу до вищих рівнів інтеграції визначаються кожною державою самостійно. Правовою основою формування і діяльності Єдиного економічного простору є національне законодавство держав-учасниць, міжнародні угоди і рішення інституційних органів ЄЕП, що створюватимуться [9,с. 3]. Першим етапом інтеграції в рамках ЄЕП визначено створення зони вільної торгівлі без виключень і обмежень, що передбачає незастосування у взаємній торгівлі антидемпінгових та інших спеціальних захисних заходів, дотримання єдиних правил конкуренції та форм державної підтримки.

У грудні 2003 уряди країн-членів ЄЕП домовилися про створення семи робочих груп для підготовки проектів договорів, у тому числі з бюджетної, податкової політики, політики в галузі тарифного і нетарифного регулювання, митних правил, у сфері заснування і діяльності компаній, свободи переміщення фізичних осіб. На початку березня Кабінет Міністрів України схвалив проект закону про ратифікацію угоди про формування ЄЕП і передав його на затвердження до Верховної Ради. На засіданні групи високого рівня в лютому цього року в Мінську представники урядів чотирьох країн ЄЕП домовилися про ратифікацію парламентами чотирьох країн цієї угоди в першому півріччі цього року для введення її в дію.

А.Я. Мошес у своїй праці “Україна між Заходом і Сходом: погляд з Росії”, аналізуючи думки українських та зарубіжних експертів щодо угоди, які розглядаються з двох протилежних точок зору, вважає, щоприхильники вступу України до ЄЕП наголошують на майбутніх економічних перевагах нового пострадянського інтеграційного проекту. В якості невід'ємного позитиву трактується можлива уніфікація цін на енергоносії, транспортні перевезення в рамках країн-учасниць, що може знизити виробничі затрати в Україні. Майбутні країни-учасниці ЄЕП Росія, Україна, Білорусь і Казахстан знаходяться на різній відстані по відношенню до Світової організації торгівлі і мають неоднакові темпи щодо вступу туди [13,с.44]. Цілком можливо, що Україні під час виконання угоди про вступ до ЄЕП, яка, крім комплексу інших сюжетів, передбачає регулювання тарифної політики поміж чотирма країнами, потенційно доведеться переглядати щонайменше 13 протоколів, які вже укладено з країнами-членами СОТ. Це ж саме може стосуватися окремих торговельних угод з ЄС, наприклад щодо українського текстилю. Через те популярні декларації від початку оголошення нової інтеграційної ініціативи про вступ до СОТ в "чотирьох шляхом узгодження позицій" уточнення тарифів звучать не переконливо. Аргументи проти вступу України до ЄЕП ґрунтуються на економічних, геополітичних і соціальних наслідках відповідного процесу для України. Це стосується й подальшої легітимації вже не тільки де-факто, але й певною мірою де-юре, втягнення України в орбіту геополітичних інтересів Росії, яка домінуватиме в ЄЕП. Можна також виокремити низку економіко-політичних наслідків для України в разі повноцінного вступу до ЄЕП. Зокрема це може стосуватися того, що Україні потенційно доведеться "ділитися" суверенітетом з "єдиним регулюючим органом ЄЕП, якому на основі міжнародних договорів делегують частину своїх повноважень" [15,с.103]. У тексті угоди вказується, що рішення єдиного регулюючого органу "є обов'язковими для виконання всіма сторонами". Разом з тим, ще під час обговорення тексту угоди в Україні з боку Мінюсту вказувалося, що статус єдиного регулюючого органу, передбачений документами по створенню Єдиного економічного простору, повинен бути уточнений і приведений у відповідність з українською Конституцією, що не передбачає можливості делегування повноважень державних органів яким-небудь іншим інститутам. Згідно з висновками цього міністерства, угода по ЄЕП може бути підписана без застережень, однак для ратифікації її в парламенті буде необхідний висновок Конституційного Суду України.

Президенти Російської Федерації, Білорусі і Казахстану прийняли декларацію про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП).

Декларація прийнята за підсумками засідання найвищого органу Митного союзу на рівні глав держав в Москві.

"Відповідно до плану дій з формування ЄЕП, затвердженим 19 грудня 2009 року, ці документи набудуть чинності з 1 січня 2012 року, що означатиме початок повноцінного функціонування Єдиного економічного простору Білорусі, Казахстану і Росії", - говориться в декларації.

Схід чи Захід - вічне для України питання - знову стало актуальним. До Києва 12 квітня 2011 року приїздив російський Прем'єр Путін, щоб особисто розповісти про переваги Митного союзу з Росією, Білоруссю та Казахстаном. Усе б нічого, але Україна прагне в Зону вільної торгівлі з ЄС. І поєднати ці шляхи практично неможливо. То де ж Україні буде краще? Перевага східного напрямку в цифрах нині така. За останній рік товарообіг між Україною та Росією майже подвоївся і перевищив 35 мільярдів доларів. Тоді, як показник торгівлі з усією Європою та США сягає лише 31-го мільярда. Та є кілька "але". Товарообіг між Києвом і Москвою підскочив, як кажуть економісти, бо Росія ввезла більше товарів та зросли ціни. Сумарно економіки ЄС і США в 15 разів потужніші за економіку Росії. Тож потенційно західні перспективи набагато більші. Однак Захід не поспішає йти на зближення, як це робить Росія.