Країни Заходу після другої світової війни: основні етапи розвитку
Науково-технічна революція та суспільно-політичний розвиток країн світу. Постіндустріальне суспільство та "інформаційна економіка". Регіональна політична інтеграція. Еволюція партійно-політичних систем на сучасному етапі. Глобалізація у сучасному світі.
| Рубрика | Международные отношения и мировая экономика |
| Вид | контрольная работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 26.06.2014 |
| Размер файла | 57,7 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
У 90-х рр. здійснювались спроби встановити „правила гри” на світовому ринку. Майже 10 років велись переговори розвинутих країн на цю тему. Нарешті, було прийняте рішення заснувати з січня 1995 р. Світову організацію торгівлі (СОТ) замість колишньої Генеральної угоди про торгівлю та тарифи (ГУТТ). Угоду підписали близько 120 держав. Вони зобов'язались дотримуватись у міжнародній торгівлі загальних принципів. Було прийняте рішення про її лібералізацію. Зокрема, передбачалось усунути багато митних перепон, скоротити на 38% імпортні збори. Таким чином, процес глобалізації ступив у суперечність з існуванням регіональних інтеграційних груп, які огороджували себе митними бар'єрами.
6. На думку багатьох відомих економістів і футурологів, наприкінці ХХ ст. світ опинився на вододілі нової технологічної ери. Закінчилось формування основ матеріально-технічної бази сучасного суспільства, яке визначається комп'ютеризацією, комплексною автоматизацією, інформаційною мережевою технікою, прискореним зростанням транснаціоналізації капіталу, глобалізацією економіки.
Серцевиною якісних змін стали інформаційно-комунікаційні технології (мікроелектроніка, інформатика, телекомунікації), які менше ніж за 20 років трансформували матеріальний базис суспільства. Нові технології впроваджені у виробничий процес у більшості секторів економіки розвинутих країн Заходу і Сходу. Вони пронизують також освітній процес, медичне обслуговування, окремі сфери культури і т. ін.
Економіка цих країн характеризується чотирма найважливішими, взаємопов'язаними рисами.
По-перше, в останні десятиліття ХХ ст. помітно понизилась визначальна роль виробництва індустріального типу. Тому нове суспільство називають постіндустріальним. У розвинутих країнах сталося зрушення від матеріального виробництва до виробництва інформації як у долі світового ВВП, так і в кількості населення, зайнятого у цій галузі. У 1990 р. 47,7% самодіяльного населення США, 45,8% у Великобританії, 45,1% у Франції і 40% у ФРН були зайняті у сфері з виробництва інформації. До початку XXI ст. ця пропорція зросла.
Домінуюче положення в економіці посів сектор послуг, насамперед інформаційних. Почала складатися „інформаційна економіка” (термін „інформаційна економіка” був вперше використаний у 1977 р. відомим економістом М.Поретом). В її основі - використання символів для організації виробництва та підвищення продуктивності праці. Інформація стає конкретною матеріальною силою та стратегічним фактором в конкурентній боротьбі між фірмами, країнами та регіонами.
По-друге, в постіндустріальному суспільстві трансформуються джерела економічного зростання. Якщо раніше продуктивність збільшувалась переважно завдяки праці або капіталу, які прикладалися, то в сучасних умовах суттєво зросла роль інформації у вигляді нових знань. Інформація набуває вирішального значення в структурі вартості товару і, в свою чергу, стає одним з головних товарів у глобальній економіці.
По-третє, змінюється структура виробничого процесу в цілому. Позначився перехід від стандартної масової продукції до гнучкої індивідуалізованої малосерійної продукції. Цей перехід супроводжується налагодженням нових горизонтальних зв'язків між виробничими одиницями замість вертикально інтегрованих крупних організацій. Ця зміна пов'язана з розвитком малого та середнього підприємництва, з відмовою крупних компаній від централізованого бюрократичного контролю. Ці компанії змінюють систему управління, передаючи на місця частину функцій.
Нарешті, по-четверте, формується глобальна економіка, яка спирається на економічний потенціал та структуру провідних країн Заходу і Сходу.
Усі ці риси явно позначились завдяки появі нового типу інформаційних технологій та засобів спілкування між людьми. Стрижнем глибоких перемін став Інтернет.
Інтернет народився як дитя „холодної війни” в управлінні Пентагону у 1969 р. Його співробітники вирішили використати новітню інформаційну технологію для посилки повідомлень друг другу. Так з'явилася „електронна пошта” (e-mail).
Спочатку Інтернет використовувався як засіб інформації у військових цілях. Він складався з каналів, якими проходили до мети окремі частини єдиного інформаційного блоку. Їх не можна було підслухати або піддати цензурі. Якщо частина каналів ставала зруйнованою або недоступною, інформація передавалася тими каналами, що залишились. До 1983 р. Інтернет складався приблизно з 500 базисних комп'ютерів („хвостів”). Вони працювали цілодобово, обслуговуючи військові бази та дослідницькі центри. До 1987 р. стихія зростання довела кількість „хвостів” до 28 тис. Багато з них знаходились в університетах.
З початку 70-х рр. нова мережа комунікацій стала розповсюджуватися по Північній Америці, потім перекинулася до Західної Європи, Ізраїлю, Австралії, Нової Зеландії та Японії. Вона виростала знизу догори, створюючи принципово нову інфраструктуру для збору, зберігання та розповсюдження інформації. До середини 80-х рр. до Інтернету підключилися громадські та комерційні організації. Зростання мережі прискорилося. Будівники мережі не прокладали кабелі, не копали траншей. Вони просто орендували телефонні лінії.
У 1993 р. стався черговий стрибок. Завдяки спеціальному програмному забезпеченню мережами стали „подорожувати” картинки, звук та відеозображення. Інтернет з простої передачі електронних повідомлень перетворився у місце для зустрічі людей та розваг. Новий світ комунікацій звів до нуля відстані. Сформувалась „всесвітня павутина” - World Wide Web. Вона відкрила нову главу в історії Інтернету та „інформаційного суспільства”. В 1996 р. у світі нараховувалось 16 млн. „хвостів”. Вони обслуговували 500 млн. кінцевих користувачів. Наприкінці 90-х рр. сформувалась Інтернет-економіка. Через Інтернет щорічно продавалися товари на десятки мільярдів доларів.
7. У 90-х рр. у якісно нову стадію вступив процес економічної та політичної інтеграції розвинутих капіталістичних країн. Його основними суб'єктами, як і раніше, залишались держави Західної Європи та Північної Америки.
Потужний імпульс формуванню єдиної Європи був наданий у 1992 р. у зв'язку з підписанням 12 державами-членами Євросоюзу так званих Маастрихтських угод. Вони передбачали створення до початку XXI ст. валютного, економічного і політичного союзу. Його ключовою ланкою було створення єдиного внутрішнього ринку - простору „без внутрішніх кордонів, в якому забезпечується вільний рух товарів, капіталів, послуг і громадянських осіб”. Якісною відміною Маастрихтських угод від Римського договору 1957 р. була ліквідація усіх кордонів, а не встановлення правил для вільного пересування товарів через державні кордони.
Для реалізації цієї ідеї протягом декількох років здійснювались численні заходи з усунення митних, податкових, фізичних та інших бар'єрів в торгівельно-економічному обміні, русі капіталу та послуг. З 1 січня 1993 р. торгівля в межах ЄС велася без будь-яких митних формальностей та прикордонного контролю. Були введені єдині стандарти якості на промислові та сільськогосподарські товари. Організації і фірми отримали можливість розповсюдити свою діяльність на усе співтовариство, не отримуючи спеціального дозволу національних властей. Усі товаровиробники із країн-членів ЄС отримали вільний доступ до тендерів на розміщення урядових замовлень. Приватні особи отримали рівні права при наймі на роботу і при вступі до вищих навчальних закладів. У 7 країнах співтовариства (Німеччина, Франція, Іспанія, Португалія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург) був введений єдиний візовий режим (Шенгенська зона). Ліквідація внутрішніх митних, прикордонних та інших бар'єрів означала їх перенесення на зовнішні кордони.
Таким чином, був створений єдиний ринок, який охопив майже 400 млн. чоловік. Зрощування національних господарств країн-членів ЄС отримало потужний імпульс.
Наступним кроком на шляху розширення та поглиблення європейської інтеграції стало підписання у жовтні 1997 р. Амстердамського договору. Кількість членів ЄС збільшилась до 15. До його складу увійшли Австрія, Фінляндія, Швеція. Італія і Австрія, а потім Греція приєдналися до Шенгенської зони.
Амстердамський договір висунув більш жорсткі вимоги для входження до валютного і економічного союзу, встановив термін введення єдиної європейської валюти (євро) - 1 січня 1999 р. Головним умовами для держав, які претендували на входження до „зони євро”, стали, по-перше, здійснення бездефіцитного або майже бездефіцитного (до 3%) бюджету; по-друге, скорочення внутрішнього боргу як мінімум до 60% ВВП. Ці умови примусили багато урядів прийняти жорсткі, непопулярні заходи з обмеження державних, в тому числі соціальних, витрат.
З січня 1999 р. нова грошова одиниця була введена у безготівковий платіжний оберт 11 країн Євросоюзу (окрім Великобританії, Данії, Греції). Вона стала котуватися на світових валютних ринках. Був встановлений 3-хрічний термін для поступового переходу на євро у готівковому оберті. У магазинах та рекламних публікаціях з'явилися цінники із зазначенням вартості товарів в національній валюті і в євро. Почалося друкування нових банкнот та чеканка монет.
В межах ЄС активно функціонували численні комісії і комітети, до завдань яких входило опрацювання єдиних критеріїв та підходів держав до проблем соціального забезпечення, боротьби з безробіттям, регулювання ринку робітничої сили, розвитку науково-технічних досліджень, надання допомоги відсталим регіонам і т. ін. Їх обговорення і реалізація були нерідко пов'язані з подоланням серйозних внутрішніх протиріч між державами, які займали різні позиції. Так, наприклад, Великобританія заперечувала проти прискорених термінів переходу до євро та проти принципу прийняття рішень кваліфікованою більшістю (дві третини), що, на її думку, тягнуло за собою певне обмеження національного суверенітету.
Аналогічна проблема виникла у зв'язку з поглибленням військово-політичної кооперації країн ЄС. Англія вважала необхідним у забезпеченні безпеки робити ставку насамперед на збройні сили НАТО. Проте відповідно до Маастрихтських угод, „оборонний вимір” європейської інтеграції був покладений на Західноєвропейський союз (ЗЄС). Його основним військовим формуванням став „єврокорпус” у складі підрозділів Франції, Німеччини, Бельгії, Люксембургу та Іспанії. У 1995 р. між Францією, Італією та Іспанією була підписана угода про створення спільних „сил швидкого розгортання” (ЄВРОФОР) із штабом у Флоренції. Завданням усіх цих частин стало проведення миротворчих операцій, евакуація громадян своїх країн з „гарячих точок”, участь у ліквідації наслідків стихійних лих, гуманітарні операції. У випадку виникнення великого збройного конфлікту „єврокорпус” та ЄВРОФОР повинні діяти у складі об'єднаних збройних сил НАТО.
Бурхливі дискусії з проблем будівництва єдиної Європи розгорталися в Європейському парламенті у Страсбурзі. Наприкінці 90-х рр. його партійно-політичний склад зазнав змін. За результатами виборів, проведених у червні 1999 р., фракція соціалістів втратила 34 місця в основному за рахунок британських лейбористів та німецьких соціал-демократів. Збільшили своє представництво праві партії і „зелені”. Вибори продемонстрували невеликий інтерес громадян до європарламенту, про діяльність якого вони погано поінформовані. 60% виборців не прийшли до урн для голосування. Помітну активність проявили лише виборці у Бельгії, Люксембурзі та Греції, де голосування є обов'язковим і неявка без поважної причини тягне солідний штраф. Останні вибори у червні 2004 р. мають такі результати: Європейська народна партія - Європейські демократи - 268 місць; Соціалістична група в Європарламенті - 202 місця; Група альянсу лібералів і демократів - 88 місць; Група „зелених” - Європейський вільний альянс - 42 місця; Конфедеративна група Європейські об'єднані ліві - Північні „зелені” ліві - 41 місце; Незалежні - Демократична група - 36 місць; Група „Союз за Європу націй” - 27 місць; незалежні - 28 місць.
Процес інтеграції продовжувався і в Північній Америці. У 90-х рр. реалізувалася підписана у 1988 р. Угода про зону вільної торгівлі між США і Канадою. На її основі поширювалося коло товарів для вільного обміну, скорочувались та відмінялись збори, зрощувався та переплітався фінансово-промисловий капітал, формувався єдиний ринок робочої сили. Угода не передбачала митного союзу. Обидві держави, як і раніше, незалежно одна від одної визначали тарифи у торгівлі з третіми країнами. Були встановлені правила походження товарів, щоб запобігти ввозу дешевої продукції з третіх країн.
Особливістю північноамериканської інтеграції більша відмінність в розмірі економічного потенціалу її учасників. Канада значно поступається США не тільки за обсягом ВВП, а й в технологічному відношенні. Проте ця відмінність не є перепоною. Відкритість обох країн для інтеграції, мовна спільність, свобода пересування та особові контакти десятків мільйонів чоловік - усе це створило сприятливі умови для поглиблення торгівельно-економічних та культурних зв'язків, зробило непотрібним на даному етапі створення спеціального наднаціонального механізму інтеграції. Вона розвивалась на рівні господарчих одиниць, окремо взятих фірм і корпорацій. Наднаціональні органи замінювала політика обох країн, спрямована на створення сприятливих умов для їх інтеграції. У цьому - ще одна особливість інтеграційного процесу у Північній Америці.
З 1 січня 1994 р. членом Угоди стала Мексика. Вона отримала назву НАФТА - Угода про північноамериканську зону вільної торгівлі. Її підписання вивело процес економічної інтеграції у Північній Америці на якісно новий рівень. Вперше до інтеграційного угрупування розвинутих країн була включена країна з числа тих, що розвиваються, і кожний з учасників взяв на себе конкретні договірні зобов'язання.
8. Серйозний вплинули на еволюцію партійно-політичних систем зміни масової свідомості. Наприкінці ХХ ст. у країнах Заходу сталися відчутні зміни у цінностних орієнтаціях та електоральній поведінці. Ці зміни відобразили складність та суперечливість сучасної епохи. Вони були обумовлені трьома головними факторами.
По-перше, мирною перемогою капіталістичного співтовариства над соціалістичним. Країни Заходу утвердились у становищі лідера сучасної цивілізації. Їх соціально-економічна, військова та політична перевага над рештою регіонів стала неоспореною. У масовій свідомості зміцнилась уява про безальтернативність суспільного розвитку.
По-друге, господарчою системою, яка стабільно функціонувала та була заснована на новітніх науково-технічних досягненнях. Ця система забезпечила економічне зростання і високий рівень соціального захисту населення. Вона орієнтована на запобігання від великих соціальних потрясінь. Її розвиток сприяв затвердженню у свідомості мас віри в еволюційний, а не революційний засіб подолання виникаючих протиріч. навіть у періоди гострих суспільних криз переважна більшість громадян країн Заходу не піддавала сумніву необхідність і легітимність основних інститутів демократії. Політичні дебати, особливо напружені в Італії та Великобританії, розгоралися між прибічниками демократичних режимів у сучасному вигляді і тими, хто вважав необхідним їх реформувати. За радикальні зміни політичної системи у 90-х рр. у країнах Заходу виступали лише 5-10% громадян.
По-третє, глибокою ерозією етичних стандартів у поведінці політичної еліти капіталістичних країн. Сотні мільйонів мешканців планети уважно стежили за розгортанням величезного скандалу навколо амурних походжень президента США У.Клінтона. Гучні скандали, пов'язані з корупцією, потрясли суспільство в Італії, Франції, ФРН, Великобританії, Бельгії. Викриття сотень високопоставлених хабарників в Італії спровокувало політичну кризу, яка закінчилася розвалом старої партійної системи та оновленням істеблішменту.
Багато громадян західних демократій стали відноситись до політики із скептицизмом, який зріс. Вони вважали, що діючі політики не здатні керувати суспільством в інтересах простих людей, що вони постійно брешуть, переслідують своєкорисні цілі, що їх не хвилює думка виборців. Понизилась довіра мас до таких інститутів демократичних режимів, як партії, парламент, уряд, президент, поліція, профспілки, засоби масової інформації. За опитуваннями громадської думки, незадоволеність їх функціонуванням висловлювало більше половини громадян усіх розвинутих капіталістичних країн, окрім Люксембурга. Найвищий рівень незадоволення відмічався в Італії і Португалії, найнижчий - в Швейцарії.
Розчарування в діяльності владних структур відобразилось в електоральній поведінці виборців. У 90-х рр. в західноєвропейських країнах отримав розповсюдження протестний тип голосування: не за будь-яку партію або кандидата, а проти усіх партій і кандидатів. Багато громадян віддавали свої голоси лише за „менше із зол”. Зросла мобільність електорату, тобто здатність приймати рішення напередодні або в день виборів. У порівнянні з попередніми десятиліттями, виборців більше хвилювали питання, напряму не пов'язані з політикою: розповсюдження СНІДу, наркоманія, проблеми імміграції, зростання тероризму та ін. При їх обговоренні в парламентах часто відбувалися перегрупування політичних сил, в ході яких депутати об'єднувалися незалежно від поділу на лівих, правих і центристів.
Зросла кількість виборців, які не мали стійких партійно-політичних переконань. В цьому факті відобразились переміни, які сталися у 90-х рр. в соціальній структурі країн Заходу. Суттєво змінились мотиви голосування громадян. На зміну соціальній приналежності до ідейних поглядів все частіше висувалося „споживче” відношення до партій. Передвиборні гасла кандидатів оцінювались з точки зору особистої вигоди, яку виборець сподівався отримати у випадку їх приходу до влади. Проте поділення суспільства на основі традиційних елементів масової свідомості, рівня прибутків і характеру зайнятості, як і раніше, зберігалось. „Лівому” електорату були ближче теми майнової нерівності та несправедливості, безробіття, соціальних гарантій, „правому” - проблеми особистої безпеки, політичної та економічної стабільності, ролі країни у світі. Стійкий характер мав абсентеїзм.
Усе це призвело до змін у партійно-політичних системах. Ерозія довіри до політичних інститутів демократії в найбільшій мірі торкнулась традиційних масових партій. Їх політичний вплив понижувався. Скорочувалась численність. В середині 90-х рр. в Західній Європі доля населення, яка брала участь в діяльності партій, в середньому не перевищувала 10-12%. В Данії членами партій було 7% виборців, в Норвегії - 15%. Термін їх перебування часто обмежувався лише декількома роками. Деякі партії обюрокрачувались. Інші перетворювались в організації діючих політиків (ВДП в Німеччині, Центристська партія у Фінляндії) або зовсім зникали з політичної арени (ХДП, ІКП, ІСП в Італії).
Комуністичні партії країн Заходу втратили довіру мас. Переважна їх частина пережила глибоку кризу, яка призвела до втрати ідентичності, реорганізації або розколу. Своїм місцем у політичному спектрі вони поступилися новим та старим партіям соціалістичної орієнтації.
Соціал-демократичні партії у 90-х рр. остаточно втратили характер робітничих і стали загальнонародними. Вони пережили суттєву еволюцію у бік центру. Їх програмні установки вже не викликали занепокоєння крупного промислового та фінансового капіталу. У другій половині 90-х рр. вісь політичного життя в країнах Західної Європи змістилася вліво. На зміну правим та правоцентристським урядам прийшли уряди лівих сил. Соціалісти та соціал-демократи очолили кабінети міністрів у всіх країнах ЄС, окрім Іспанії, де праві партії перемогли після тривалого правління соціалістів на чолі з Ф.Гонсалесом.
Прихід до влади лівих партій (урядів Е.Блера у Великобританії, Г.Шредера у ФРН, Л.Жоспена у Франції, М.Д'Алеми в Італії) не потягнув за собою категоричної відмови від результатів неконсервативного курсу попередніх кабінетів. Основні позитивні підсумки їх діяльності (скорочення дефіциту бюджету, створення сприятливого інвестиційного клімату, скорочення безробіття та ін.) збереглись. Партії, які раніше вважались робітничими, вже не пропонували радикальних дій (наприклад, націоналізації), спрямованих на перетворення капіталістичної системи. Вони зосередили свої зусилля на управлінні нею. Перед соціалістами і соціал-демократами, як і в попередні роки перед правими партіями, стояло завдання пошуку оптимального поєднання ринкових механізмів з принципами соціальної справедливості. В цьому смислі вони стали носіями тих елементів неконсервативної хвилі, які співпали із соціально-економічними і політичними зрушеннями, а також з довгостроковими психологічними і духовними настроями суспільства. Якісною відмінністю лівих партій від партій правого толку було їх прагнення максимально згладити негативні соціальні наслідки жорстких, але необхідних в умовах ринкової економіки заходів.
Партії правої частини політичного спектру також пережили еволюцію у напрямку центру. В їхніх програмах та урядовій діяльності більшу вагу набували соціальні мотиви. Британські консерватори на початку 90-х рр. запропонували суспільству деякі соціальні хартії: батьків, платників податків, квартиронаймачів та інші. Лідер голлістів Ж.Ширак на президентських виборах 1995 р. проголосив необхідність подолання розколу суспільства на благополучних та знедолених, заявив про необхідність боротьби з безробіттям і соціальною несправедливістю. Лідер правого руху „Форца, Італія!” С.Берлусконі обіцяв у випадку перемоги на виборах створити мільйон робочих місць і виплачувати зарплату домогосподаркам.
В результаті наближення позицій лівих і правих амплітуда коливань політичного курсу в ході зміни партій при владі зменшилася. Це диктувалося також необхідністю дотримання певних соціально-економічних параметрів для участі в інтеграційному процесі в Європі.
Падіння авторитету традиційних масових партій супроводжувалося появою в деяких країнах популістських „партій-примар”, а також зростанням виборчої ваги периферійних політичних утворень (ультраправих, націоналістичних, екологічних та ін.).
„Партії-примари” з'являлися незадовго до виборчих кампаній. Вони висували популістські гасла, пропонували прості рішення складних проблем і збирали значну кількість голосів. Мотивом голосування за ці партії служила не спільність ідеалів, а сукупність миттєвих інтересів. Політологи називають такі партії „професійно-електоральними”. Вони очолювались лідерами, які претендували на роль нових вождів. У 90-х рр. „партії-примари” заявили про себе в Італії (С.Берлусконі), Франції (Б.Тапі), США (Р.Перо), Польщі (С.Тимінський).
Одним з мотивів для посилення у суспільстві ультраправих і націоналістичних настроїв стало вторгнення іммігрантів. До кінця ХХ ст. у країнах Західної Європи нараховувалось близько 25 млн. неєвропейців (переважно з африканських та азійських країн). Лише половина з них мала легальний статус. В районах компактного мешкання іммігрантів був значно вище середнього рівень безробіття і злочинності, часто відмічалися зіткнення на ґрунті релігійної та расової нетерпимості. Неприйняття іммігрантів виражало відповідну реакцію частини населення країн Заходу на посилення проникнення до європейської культури та побут елементів чужої культурно-цивілізаційного середовища. Особливу тривогу громадян викликала агресивність ісламського фундаменталізму, носіями якого було багато вихідців з мусульманських країн.
Загострення проблем, пов'язаних з масовим напливом іммігрантів, обумовило відтік частини електорату до екстремістських організацій. Вони проповідували гасла типу „Арабів - у Сену!”, „Австрія для австрійців!”, „Марокканці - геть!” і т. ін. На президентських виборах 1995 р. майже кожний шостий француз голосував за лідера ультраправої організації „Національний фронт” Ж.-М.Ле-Пена, який виступав за вигнання з країни неєвропейців. Ультранаціоналісти гучно заявили про себе актами насильства у законослухняній Швеції, 12% якої складали іммігранти. У жовтні 1999 р. націоналістична Швейцарська народна партія стала другою за чисельністю фракцією у парламенті. Тоді ж неофашистська Партія свободи в Австрії зібрала на виборах 27% голосів. У лютому 2000 р. вона увійшла до урядової коаліції з правою Народною партією, отримавши 5 міністерських портфелів. Ця акція була засуджена демократичним співтовариством. ЄС оголосив про введення санкцій проти держави-члена, яка допустила неофашистів до влади. Ізраїль відкликав з Відня свого посла. Австрія опинилася перед загрозою міжнародної ізоляції. Лідер Партії свободи Й.Хайдер був вимушений залишити свою посаду.
Новою рисою у діяльності ультраправих і неофашистських організацій стало їх прагнення набути більш благопристойного вигляду. У 1994 р. ультраправа партія республіканців у ФРН заявила про повагу прав людини та про намір створити широку електоральну базу. Її керівництво публічно відмежувалося від екстремістськи налаштованих груп. Лідери Національного фронту у Франції стали все частіше уникати епатажних заяв та підкреслювати свою прихильність традиційним цінностям: сім'ї, приватній власності, громадському порядку, любові до батьківщини. Боротьба за владу всередині Національного фронту призвела до його розколу у 1999 р. Частина, яка відкололася, створила свою організацію „Національний рух”, яка спробувала стати в один ряд з традиційними правими партіями. В Італії була розпущена неофашистська партія Італійський соціальний рух. На її місці виникла нова - „Національний альянс”. Вона назвала себе постфашистською, правою, але партією, яка „поважає свободу і демократію”. В її програмних документах визнавалась позитивна роль антифашизму і містилося гасло змінити „чорну сорочку” на двобортний костюм. У 1994 р. неофашисти увійшли до коаліційного уряду правих партій. На уламках ІСР також виникла екстремістська група „Трьохкольоровий рух” (малися на увазі кольори національного прапору), яка заявила про свою „вірність традиціям”.
У 90-х рр. помітною політичною силою у Скандинавських країнах та ФРН стали партії „зелених”. Вони еволюціонували з бунтівних організацій протесту у звичайні партії реформістського типу. Це супроводжувалося відмовою від деяких гасел, які заважали притягувати симпатії електорату. У Німеччині керівництво еко-партії зняло вимогу суттєвого збільшення ціни на бензин. У 1998 р. „зелені” увійшли до коаліційного уряду ФРН. Проте обмеження можливостей вирішувати екологічні проблеми межами урядової політики посилило внутріпартійні протиріччя. У 1999 р. еко-партія опинилася на грані розколу. У Фінляндії „зелені” розкололися на дві організації. У Франції вони, як і раніше, діяли в межах трьох різних об'єднань.
У 90-х рр. динамічні процеси відбувалися в партійно-політичних системах Італії, Великобританії, ФРН і Франції.
Майже повністю оновився політичний пейзаж в Італії. В ньому не залишилося жодної з трьох масових партій, які протягом півстоліття визначали політичний вигляд країни. ХДП пережила декілька розколів і втратила провідні позиції в партійно-політичній системі. ІКП трансформувалася в Демократичну партію лівих сил і ортодоксальну Партію комуністичного відтворення. ІСП пережила глибоку кризу і практично зникла з політичної арени. Центристські партії (соціал-демократи, республіканці, ліберали) втратили місця в парламенті. Визнаною частиною політичного істеблішменту стали праві партії „Форца, Італія!”, Ліга Півночі, Національний альянс. З'явилось нове потужне об'єднання „Оліва”, яке включає представників лівих і лівоцентристських сил. У середині 90-х рр. правий та лівий блоки поперемінно завойовували владу. Це відобразило тенденцію до біполяризації партійно-політичних переваг італійських виборців. Пропорціональна виборча система поступилася місцем мажоритарній. Постало питання про проведення конституційної реформи.
Інституціональна проблема виникла також у Великобританії. У країні діяли три великі політичні сили: консерватори, лейбористи, ліберали. Проте в парламенті в умовах мажоритарної виборчої системи представлені були переважно тільки дві. Це ущемляло громадянські права тих, хто голосував за ліберальну партію. Вони виступали за зміну системи представництва. Традиційний механізм збереження двопартійної системи послабшав. Вимагав оновлення і давно застарілий механізм формування верхньої палати парламенту. Політична еліта країни усвідомила необхідність перемін. Великобританія стала на шлях конституційної реформи.
Особливість політичного процесу у ФРН складалася в тому, що вперше партійна система розвинутої демократії взаємодіяла з широким спектром постсоціалістичних партій та рухів. Партії західних земель поглинули або злилися (як „зелені”) з однорідними політичними групами східних земель. Основні характеристики партійно-політичного утрою ФРН залишились незмінними. Зберігся принцип „поміркованого партійного плюралізму”. В політичному спектрі об'єднаної Німеччини зліва з'явилася лише одна організація - Партія демократичного соціалізму. У 1998 р. вона подолала 5-відсотковий бар'єр і сформувала у бундестазі самостійну фракцію.
У Франції збереглося „співіснування” президента і парламентської більшості з різною політичною орієнтацією. У середині 90-х рр. сталися помітні переміни у розстановці політичних сил. „Підтримана” біполярна система, тобто протистояння правого і лівого блоків, підтриманих з крайніх флангів, послабла. Позначились контури нового, „триполюсного” політичного простору: блок лівих - центристи/правоцентристи - крайні праві. Національний фронт у 1997 р. домігся найкращого у своїй історії результату, набравши на виборах більше 15% голосів виборців. Влітку 2000 р. французький парламент за пропозицією президента Ж.Ширака прийняв рішення про скорочення терміну президентських повноважень з 7 до 5 років. Восени того ж року це рішення було ухвалене на всенародному референдумі та набуло силу закону.
постіндустріальний глобалізація науковий інтеграція
Література
1. Бергер П. Капиталистическая революция (50 тезисов о процветании, равенстве и свободе).- М., 1994.
2. Гэлбрейт Дж. Новое индустриальное общество.- М., 1969.
3. Гэлбрейт Дж. Экономические теории и цели общества.- М., 1979.
4. Гэлбрейт Дж., Меньшиков С.М. Капитализм, социализм, сосуществование.- М., 1988.
5. Капитализм сегодня: парадоксы развития / Под ред. В.Н.Котова.- М., 1989.
6. Лобанова Е.Н. Некоторые вопросы государственного регулирования научно-технического развития в капиталистических странах // Вестник МГУ.- 1989.- №2.- (Сер. «Экономика»).
7. Марченко М.Н., Фарукшин М.Х. Буржуазные политические партии.- М., 1987.
8. Политические сдвиги в странах Запада (конец 70-х - 80-е гг.) / Отв. ред. С.П.Перегудов.- М., 1989.
9. Современный империализм: тенденции и противоречия / Под ред. Е.М.Примакова.- М., 1988.
10. Современный капитализм: социально-политические проблемы и противоречия НТР.- М., 1989.
Размещено на Allbest.ur
Подобные документы
Економічна глобалізація як сучасний етап інтернаціоналізації суспільно-економічного життя у планетарному масштабі, її характерні риси та причини зародження в сучасному суспільстві. Процес поглиблення інтеграції економік регіонів у світове господарство.
реферат [51,5 K], добавлен 03.09.2009Глобалізація - суспільно-політичне явище, універсальна форма історичної динаміки. Кодекс взаємодії держав в її умовах. Необхідність розробки і впровадження ефективних механізмів інтеграції України у світову спільноту без ушкодження національних інтересів.
реферат [22,8 K], добавлен 24.10.2014Поняття та структура міжнародної економіки, її елементи та механізми на сучасному етапі, проблеми та перспективи подальшого розвитку. Характеристика галузей світової економіки, їх географічна розповсюдженість. Відмінні риси різноманітних регіонів світу.
учебное пособие [1,5 M], добавлен 16.01.2010Зовнішня політика Фінляндської Республіки на сучасному етапі. Співпраця країн Північної Ради та Балтійського моря. Діяльність Фінляндії в Європейському Союзі, відносини країни з Російською Федерацією, Китаєм та Сполученими Штатами Америки, Україною.
дипломная работа [533,3 K], добавлен 28.12.2013Істотні ознаки та етапи становлення й розвитку економічної інтеграції країн. Взаємопротилежні напрямки еволюції система міжнародних економічних відносин. Аналіз позитивних і негативних явищ, притаманних глобалізаційним процесам у світовому господарстві.
статья [32,7 K], добавлен 26.07.2011Основні напрями діяльності Європейського Союзу в соціальній сфері. Глобалізація процесів соціального розвитку. Принципи розвитку людського потенціалу і соціального захисту. Економічна інтеграція в Європі як перша сходинка інтеграційних процесів у світі.
статья [18,1 K], добавлен 19.12.2009Передумови, сутність, цілі та головні риси економічної інтеграції. Основні етапи інтеграційних процесів. Процеси інтеграції в Північній Америці, Західній Європі та інших регіонах світу. Європейський напрямок регіональної інтеграції України до ЄС.
курсовая работа [84,2 K], добавлен 25.03.2011Стан, проблеми та перспективи розвитку української економіки. Нова модель економічного розвитку України. Специфіка процесів інтернаціоналізації на сучасному етапі розвитку України. Стратегія відродження і розвитку в умовах глобалізації і інтеграції.
контрольная работа [30,5 K], добавлен 05.06.2011Класифікація країн за станом соціально-економічного розвитку на сучасному етапі. Оцінка місця та значення Америки, Західної Європи, Японії та країн, що розвиваються, "нових індустріальних країн" та країн з перехідною економікою у світовій економіці.
реферат [15,5 K], добавлен 10.09.2010Передумови і чинники інтеграційних процесів у Європі після Другої світової війни. Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку країн Західної Європи у другій половині 40-х років XX ст. "План Маршалла" як поштовх до інтеграції Європи.
курсовая работа [727,8 K], добавлен 14.06.2015
