Країни Заходу після другої світової війни: основні етапи розвитку
Науково-технічна революція та суспільно-політичний розвиток країн світу. Постіндустріальне суспільство та "інформаційна економіка". Регіональна політична інтеграція. Еволюція партійно-політичних систем на сучасному етапі. Глобалізація у сучасному світі.
| Рубрика | Международные отношения и мировая экономика |
| Вид | контрольная работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 26.06.2014 |
| Размер файла | 57,7 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Размещено на http://www.allbest.ru/
Контрольна робота
КРАЇНИ ЗАХОДУ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ
Вміст
1. Країни Заходу у другій половині 40-х - на початку 50-х рр
2. Науково-технічна революція та суспільно-політичний розвиток країн світу
3. Основні тенденції соціально-економічного розвитку країн Заходу у 70-80-х рр
4. Світова економіка та соціальні відносини у 90-х рр
5. Глобалізація у сучасному світі
6. Постіндустріальне суспільство та «інформаційна економіка»
7. Регіональна економічна і політична інтеграція у 90-х рр
8. Еволюція партійно-політичних систем на сучасному етапі
Література
1. Друга світова війна викликала великі складності у всьому світі, в тому числі і в провідних країнах Заходу: величезні людські втрати (близько 50 млн. чол. загиблих), матеріальні втрати, викликані війною (загальна сума 3300 млрд. доларів). Особливо у важкому становищі перебували ті країни, де велись військові дії. Однією з проблем була величезна кількість переміщених осіб - близько 10 млн. чол.
Перед усіма країнами на перший план вийшли завдання демобілізації величезних армій, працевлаштування демобілізованих, переведення промисловості на випуск мирної продукції, відновлення військових руйнувань.
Протягом 1945-46 рр. більшість полонених та біженців повернулися до свого місця проживання. В США та Англії була здійснена демобілізація, при цьому демобілізованим надавались різноманітні пільги.
Одночасно здійснювалося переведення промисловості на мирне виробництво, ліквідовувались органи військового регулювання економіки. Наприклад, уряд США продав більшість побудованих в роки війни державних підприємств у приватні руки.
У дуже складному становищі перебувала промисловість. У 1946 р. обсяг промислового виробництва капіталістичних країн Європи складав 70%, обсяг сільськогосподарської продукції - 77% передвоєнного рівня. Більше за усіх постраждала переможена Німеччина (у 1946 р. обсяг промислового виробництва складав менше третини передвоєнного рівня). У більшості країн зберігалась карткова система, наявною була нестача продовольства, житла, промислових товарів. Тільки у 1949 р. промислове і сільськогосподарське виробництво капіталістичних країн Європи відновило довоєнний рівень.
Більш швидкими темпами розвивалась економіка США, Канади і деяких країн Латинської Америки, які не постраждали від війни. Розорені війною країни Європи та Азії пред'являли великий попит на промислові та продовольчі товари, що створювало небачений раніше ринок для промисловості американських держав, насамперед США, які мали у своєму розпорядженні наймогутнішу у світі промисловість, найбільш досконале устаткування та висококваліфіковану робітничу силу. Збільшилась і ємність внутрішнього ринку США, що пояснювалось збільшенням грошових прибутків, які неможливо було реалізувати у військовий час. Внаслідок цього за темпами розвитку і обсягу промислової продукції США значно випередили решту капіталістичних країн. У 1948 р. обсяг промислового виробництва США на 78% перебільшив довоєнний рівень. США виробляли 55% промислової продукції всього капіталістичного світу і зосередили у своїх руках близько 75% світових запасів золота. Американська продукція стала проникати на ті ринки, де раніше переважали товари Німеччини, Японії, Англії, Франції.
На другому місті в капіталістичному світі у той час знаходилась Великобританія (близько 12% промислової продукції капіталістичного світу), далі - Франція (близько 4%) та ін.
Перевага США була закріплена новою системою міжнародних валютно-фінансових відносин. У 1944 р. на конференції Об'єднаних націй з валютних та фінансових питань у м.Бреттон-Вудс (США) прийняте рішення про створення Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції і розвитку (МБРР), які стали міжурядовими установами, які регулюють валютно-кредитні відносини між державами, що входять до них. Згідно досягнутим домовленостям, члени МВФ зафіксували паритети своїх національних валют стосовно долара і не могли їх змінювати без дозволу керівництва МВФ, де вирішальну роль відігравали представники США. Долар обмінювався на золото з розрахунку 35 дол. за 1 тройську унцію (31,1 г) золота.
МБРР, в якому також домінували США, надавав членам МВФ позики та кредити для розвитку економіки і підтримання рівноваги платіжних балансів.
До початку 50-х рр. країни Західної Європи в основному подолали наслідки війни. Прискорився економічний розвиток. Почалося швидке економічне піднесення, яке стимулювалося значною мірою планом Маршалла. До середини 50-х рр. обсяг промислового виробництва в Західній Європі та Японії зріс на 60-70% у порівнянні з довоєнним, обсяг сільськогосподарського виробництва - на 20-30%. Відновились і почали випереджати суперників ФРГ та Японія, процеси, які сталися там в економіці отримали назву „економічного дива” (також в Італії).
Але панівне становище, як і раніше, займали США. В середині 50-х рр. обсяг промислового виробництва перевищив там у 2,5 рази довоєнний рівень, обсяг сільськогосподарської продукції - на 50%.
Швидкими темпами після війни розвивався державно-монополістичний капіталізм (ДМК). Втручання держави в економіку стало постійним елементом економіки (раніше воно носило надзвичайний характер). В деяких країнах Європи (Франція, Англія, Австрія) була здійснена націоналізація банків та промисловості, завдяки чому був створений потужний державний сектор, на долю якого припадало 10-15% промислової продукції та близько 30% капіталовкладень. Значно зросла доля національного доходу, яка перерозподілялася через держбюджет та систему соціального страхування. У Франції були створені органи державного планування та розроблені плани економічного розвитку, які мали рекомендаційний характер. В США державний сектор був значно слабшим, подібна ситуація була і в ФРН.
Таким чином, у повоєнні роки склалися дві основні форми ДМК: 1) з більшою або меншою ступінню прямого втручання держави в економіку (Франція, Великобританія, Австрія); 2) з перевагою непрямих методів регулювання, головним чином через податки та кредит (США, ФРН).
Характерною рисою післявоєнного ДМК стало посилення державного регулювання соціальних відносин. У перші ж роки у багатьох країнах поновлене та поширене соціальне законодавство, посилена державна регламентація відносин між працею та капіталом, відновлені оплачувані відпустки, збільшені різноманітні соціальні допомоги, в тому числі сімейні допомоги, допомоги по безробіттю, хворобі, інвалідності і т. ін. Таким чином була створена розгалужена соціальна інфраструктура. Держава стала відігравати вирішальну роль у розвитку науки, освіти та охорони здоров'я, у будівництві шкіл та лікарень і т. ін. В результаті капіталізм набув деяких нових рис, покращилось матеріальне становище трудящих.
Піднесення економіки, НТП, значне розширення державної системи освіти та медичного обслуговування потягли за собою суттєві зміни у структурі населення. Зросла кількість зайнятих у промисловості і особливо у сфері обслуговування, зменшилась кількість зайнятих у сільському господарстві. Швидше ці процеси проходили у США. Кількість ремісників, кустарів, дрібних промисловців, торговців змінювалась незначно, але швидко зростала кількість „нових середніх шарів”: тих, хто навчається, викладачів, лікарів, інженерів, працівників державних установ.
Серйозні зміни сталися в ідеології правлячих класів. Класичний лібералізм, основоположники якого вважали, що держава не повинна втручатися в економіку, відійшов у минуле. Провідну роль тепер відігравали прибічники державного регулювання економіки, які були натхненні ідеями Дж.Кейнса, і які прагнули пристосувати їх до нових умов. Традиційних лібералів і консерваторів, які відстоювали принцип невтручання держави в економіку, відсунули неоліберали і неоконсерватори, які були прибічниками різних масштабів і форм державного регулювання економіки і більшою чи меншою мірою визнавали необхідність соціальних реформ.
Значні зміни сталися в партійно-політичній системі багатьох країн Європи, особливо в тих, які знаходилися під ярмом фашизму або були окуповані. Зріс авторитет комуністичних партій. Відновили, а інколи збільшили свій вплив соціал-демократичні партії, причиною чого була їх участь у русі Опору. Втратили вплив партії, які співробітничали з окупантами, або які розпалися під час війни. Їм на зміну прийшли нові або оновлені буржуазні партії, які мали зв'язки з рухом Опору і вважали необхідним проведення соціальних реформ.
Великий авторитет завоювали християнсько-демократичні партії (Італія, Франція, ФРН). В їх програмах були популярні вимоги аграрної та податкової реформ, державного регулювання економіки, знищення фашизму та панування крупного капіталу, поширення демократичних свобод. Вони проповідували класове співробітництво у дусі „християнської етики і моралі”, проголошували метою створення „християнської цивілізації” за існуючого ладу.
Християнські демократи викликали симпатії тих, хто бажав змін, але не поділяв соціалістичних переконань. У деяких країнах християнсько-демократичні партії стали масовими, очолювали уряди Італії, Франції і ФРН, брали участь в урядах Бельгії, Голландії, Австрії.
Почали отримувати популярність і знов створені буржуазні партії, які пропонували програми соціальних реформ і які нерідко були пов'язані з рухом Опору. До них відносилась, наприклад, партія „Об'єднання французького народу” (РПФ), яку в 1947 р. заснував де Голль.
Майже усі провідні буржуазні партії Західної Європи сприйняли доктрини буржуазного реформізму. Навіть англійські консерватори оголосили, що вони не виступають проти необхідних соціальних реформ.
Зміни політичних систем були закріплені у прийнятих в 1945-47 рр. демократичних конституціях Франції, Італії, Японії, у 1949 р. - ФРН.
Таким чином, до середини 50-х рр. економічне та політичне життя країн Західної Європи та США після проведення цілого ряду реформ демократичного характеру набуло стабільного характеру.
2. У 50-х рр. починається НТР, яка сильно вплинула на розвиток капіталізму. Головний її зміст полягає у якісному перетворенні виробничих сил на базі перетворення науки у провідний фактор суспільного виробництва, поступовому переходу від машинного до комплексно-автоматизованого виробництва. Головні напрямки НТР - автоматизація і комп'ютеризація виробництва та управління виробничими процесами, оволодіння новими джерелами енергії, освоєння космосу, розвиток хімії, біотехнології, створення штучних матеріалів.
Важливу роль у підготовці НТР відіграли успіхи науки наприкінці XIX на початку ХХ ст. - поява та використання електроенергії, атомної енергетики, біології, кібернетики, електроніки, ЕОМ і т. ін., а також досягнутий до другої половини ХХ ст. технічний рівень виробництва, який дозволив реалізувати усі названі відкриття.
НТР значно відрізняється від технічних переворотів минулого. Вона поєднує науку з виробництвом, перетворює її у провідну виробничу силу. НТР має всеохоплюючий характер, розповсюджуючись як на промисловість, так і на сільське господарство, сферу обслуговування та управління і на економіку в цілому. Вона впливає на політику, ідеологію, освіту, охорону здоров'я, побут, культуру, психологію людей, взаємовідносини людей з природою.
НТР розгорнулася у другій половині ХХ ст. Її розвиток уособлювали ЕОТ, атомна енергетика, нова хімічна технологія (у США, де швидше за усіх йшов процес автоматизації виробництва у 1955 р. було 10 ЕОМ, 1959 р. - близько 2 тис., до 1970 р. - 56 тис.; ЕОМ почали вироблятися і в інших країнах). Прискореними темпами розвивалася енергетика. У 1957 р. почалося освоєння космосу, у 1961 р. - політ першої людини у космос (Гагарін), у липні 1969 р. американські астронавти Армстронг та Олдрін досягли поверхні Місяця. Прогрес спостерігався у хімії - створювалося багато нових продуктів виробництва із заздалегідь заданими якостями, застосовувалися нові способи технології обробки сировини та напівфабрикатів. За 60-ті рр. в розвинутих капіталістичних країнах в 4,5 рази зросло виробництво пластмас та синтетичних смол, у 6,5 разів - синтетичних волокон.
Підвищення ролі науки у виробництві викликало швидке зростання витрат на наукові дослідження і розробки (у США з 1953 по 1970 р. у 5 разів, Канаді, Японії, Західній Європі - у 3,5 рази). З'являлася все більш нова техніка та апаратура, виготовлення якої ставало самостійною галуззю. З'явились потужні науково-виробничі підрозділи.
Все це вплинуло на прискорення зростання продуктивності праці.
На індустріальну основу переходило й сільське господарство. Широкого розповсюдження набула механізація та хімізація сільського господарства. Зросла капіталоозброєність у розрахунку на одного працюючого у сільському господарстві (у США у 2,5 рази, у Великобританії, ФРН, Франції - у 3-4,5 рази). Наслідком цього стали високі середньорічні темпи зростання продуктивності сільськогосподарської праці (у Західній Європі у 60-х рр. - на 6,8%). Цей стрибок дозволив при різкому скороченні робітничої сили збільшити середньорічне виробництво продовольчих товарів за 50-60-ті рр. приблизно у 1,8 рази. Почали формуватися агропромислові комплекси, в яких об'єднювались сільськогосподарське виробництво та пов'язані з ним галузі промисловості та інфраструктури.
Суттєво поширилась сфера послуг, в тому числі комунально-побутові послуги, міське та дорожнє господарство, банківське обслуговування, система освіти та професійного навчання, охорона здоров'я.
НТР відкрила простір для творчих можливостей суспільного виробництва. Але ці можливості використовувались не в повній мірі. В умовах протистояння двох систем найкращі наукові школи, величезні кошти, сировинні ресурси відволікались від творчих цілей на створення все більш пагубних та дорогих засобів масового знищення. Результатом цього та інших негативних явищ стало виникнення глобальних проблем (ядерної, екологічної, енергетичної, продовольчої та інших), які створили загрозу існуванню самої цивілізації та життя на Землі.
НТР вже у 60-х рр. внесла суттєві зміни у соціально-класову структуру капіталістичного суспільства.
По-перше, процес індустріалізації в сільському господарстві призвів до скорочення зайнятого в ньому населення - воно скоротилося у 2-4 рази (у США його доля в активній частині населення з 1950 по 1970 рр. понизилась з 12,5% до 4,1%, у Франції - з 27% до 15%). Великі маси населення перемістилися до великих міст. У 4-х найкрупніших агломераціях світу - Нью-Йоркській, Токійській, Лондонській і Паризькій - на початку 70-х рр. зосередилось близько 60 млн. мешканців. Прискорена урбанізація ускладнювала умови міського життя (отруєння атмосфери, загострення житлової, транспортної та ін. проблем).
По-друге, значно зросла кількість та питома вага населення, зайнятого у сфері обслуговування. В цілому у розвинутих країнах ця доля зросла з 1950 по 1970 р. з 33% до 44%, тим самим зрівнялась або навіть декілька перевищила долю зайнятих у промисловості і на транспорті.
По-третє, скоротилася доля осіб, зайнятих фізичною працею, зросла кількість ІТР, кваліфікованих спеціалістів, службовців. Якісні зміни сталися в робітничому класі - відбувається його поповнення за рахунок тих категорій службовців і техніків, трудящих сфери торгівлі та обслуговування, які за своїм становищем та умовами праці все більше наближались до промислових робітників. З іншого боку - найбільш кваліфіковані робітники наближувались до службовців та спеціалістів за рівнем життя та соціального положення.
По-четверте, суттєво змінилася галузева структура робітничого класу. Різко скоротився сільськогосподарський пролетаріат (у США, Великобританії, ФРН, Франції - до 1-2% від загальної кількості робітничого класу). Зросла кількість та питома вага робітників у сфері обслуговування, це були більшою частиною рядові торгівельно-конторські службовці, а також робітники сфери послуг і торгівлі. Основним ядром залишався промисловий пролетаріат, чисельність його зросла, але питома вага декілька скоротилася, особливо у США.
По-п'яте, змінювався і склад промислового ядра робітничого класу. Скорочувалась чисельність робітників у гірничодобувній та деяких традиційних галузях легкої промисловості. Одночасно різко збільшувалась раніше незначна кількість робітників у радіоелектроніці, виробництві обчислювальної техніки, у приладобудуванні, хімії полімерів, в атомній енергетиці та на інших напрямках НТП. В оброблювальній промисловості, особливо у провідних галузях, зростала кількість службовців та ІТР. Рухливою стала сама структура професій у промисловості. Тисячі колишніх видів робіт зникли і з'явились тисячі нових. Зросла кількість робітників високої кваліфікації, що вимагало збільшення загальноосвітньої та спеціальної підготовки робітників і в цілому зайнятого населення. Поряд з формуванням нового типу робітників високої кваліфікації зростали загони робітників середньої кваліфікації, які використовувались найчастіше на конвеєрному виробництві.
По-шосте, загострення проблеми зайнятості у старих, традиційних галузях призвело до зростання кількості тих, хто наймався на роботу у гірших умовах т.зв. „неформальної економіки”, тобто на дрібних підприємствах, господарі яких уникали офіційної реєстрації та не дотримувались трудового законодавства. Серед даної категорії у високорозвинених країнах стала зростати доля іноземних робітників - найбільш пригніченої та знедоленої частини робітничого класу. У США це в основному були вихідці з Латинської Америки (особливо з Мексики та Пуерто-Рико), у Західній Європі - з країн Середземномор'я, у Великобританії з її колишніх колоній.
У підсумку усіх цих процесів робітничий клас ставав більш складною соціальною спільнотою.
По-сьоме, значні зміни сталися у середніх шарах, загальна кількість яких у розвинутих країнах в середньому складала від 1/4 до 1/3 самодіяльного населення (не враховуючи близьких до робітничого класу категорій службовців). Збільшилась доля дрібних власників у сфері послуг. Помітно зросли „нові середні шари” - частина службовців, науково-технічних працівників, інтелігенції, зросла їх роль у суспільно-політичному житті. Особливо зросла кількість спеціалістів, пов'язаних з НТР - вчених, інженерів, вузівських та шкільних викладачів. Переорієнтація вищої освіти на масову підготовку висококваліфікованих робітників призвела до швидкого зростання студентства. У США кількість студентів з 1953 по 1970 р. збільшилась з 2,3 млн. до 7,1 млн., у Франції, Великобританії, ФРН, Італії - за 60-ті рр. з 0,8 млн. до 2,1 млн.
По-восьме, НТР сприяла змінам і в структурі пануючого класу. Чисельність великої та середньої буржуазії становила близько 2-4% самодіяльного населення розвинутих капіталістичних країн. Сильно скоротилася питома вага сільської буржуазії. Змінився вигляд великої буржуазії в результаті подальшого розвитку акціонерних компаній, укрупнення масштабів виробництва, розростання управлінських функцій. Важливою складовою частиною великої буржуазії поряд з акціонерами-власниками стали менеджери - верхівка адміністративно-управлінського персоналу приватних фірм, а також вищі керівники підприємств держсектору, адміністративно-бюрократична верхівка держапарату, частина високооплачуваних спеціалістів та вищий шар військових кіл.
НТР призвела до прискорення зростання суспільних та особових потреб, до зміни структури споживання, до поширення номенклатури та масового виробництва споживних товарів, особливо тривалого користування, та послуг. Зростання добробуту та соціальні зрушення, що сталися, підвищили значення потреб позаматеріальної сфери (культура, дозвілля, освіта, туризм і т. ін.).
Бурхливий розвиток виробничих сил у країнах високорозвиненого капіталізму та більш високий рівень усуспільнення виробництва, досягнень в результаті НТР створили матеріальну основу для подальшого прогресу капіталізму та для його переходу до нової, більш високої форми суспільного устрою.
3. 70-80-ті рр. посіли важливе місце у післявоєнній історії капіталістичного світу і людської цивілізації в цілому. В цей час стаються великі зміни в економіці, соціальних відносинах, політиці та ідеології країн капіталізму, у відносинах між державами з різним суспільним устроєм.
На основі успішного освоєння досягнень нового етапу НТР проходили динамічні процеси пристосування капіталізму до нових умов і перегляду моделей державно-монополістичного регулювання економіки та соціальних відносин, що дозволило країнам високорозвиненого капіталізму подолати кризово-депресивний стан економіки і до середини 80-х рр. знову ступити на шлях стійкого економічного піднесення.
Успішно використовуючи внутрішні резерви, застосовуючи раніше створені соціально-політичні амортизатори, керівники країн високорозвиненого капіталізму зуміли уникнути великих соціальних потрясінь.
Усі ці важливі зміни 70-80-х рр. дозволяють вважати цей період новим етапом у розвитку капіталістичного суспільства, коли у сучасному капіталізмі все більше проглядаються риси переходу до нового, більш високого суспільного устрою.
Економічне становище у капіталістичному світі у 70-х - на початку 80-х рр. характеризувалося внутрішньою нестійкістю та загальним уповільненням темпів зростання. Капіталістичне світове господарство зазнало тоді циклічних економічних криз перевиробництва 1970-71, 1974-75 і 1980-82 рр. Ці кризи тим більше вплинули на країни капіталізму, що вони переплелися з глобальними структурними кризами - енергетичною, сировинною, продовольчою, валютно-фінансовою, екологічною (кожна з них мала свої особливості).
Економічні кризи прискорили знецінювання основного капіталу і у цих умовах заговорили навіть про кризу НТР.
Але з другої половини 70-х рр. у зв'язку з винаходом мікропроцесорів та розвитком електронно-інформаційної техніки, а також з успіхами біотехнології і генної інженерії відкрився новий етап удосконалення виробничих сил.
Головним чинником, який визначив перелом, була можливість застосування мікропроцесорів для перетворення знарядь праці - станків, машин - і переводу їх на шлях автоматизації. Автоматизація окремих агрегатів та вузлів, а також введення гнучких виробничих систем дозволили багатократно скоротити кількість станків та механізмів, обслуговуючий персонал, площі, зайняті під устаткуванням і т. ін. Відкривався шлях до комплексної автоматизації аж навіть до створення заводів-автоматів - „безлюдних” виробництв.
Нове покоління засобів праці та нові технології володіють величезним потенціалом підвищення ефективності виробництва, якості продукції, скорочення часу на її освоєння. Наслідком цього стало, що саме в галузі застосування нових технічних досягнень та наукових даних пролягає головна лінія структурної перебудови промисловості та міжгалузевих зв'язків в розвинутих капіталістичних країнах.
Подальший розвиток засобів автоматизації та інформаційна техніка дозволили впроваджувати працезберігаючі та часозберігаючі засоби в управлінських, наукових, конструкторських, банківських, медичних, навчальних та інших закладах. Персональний комп'ютер поступово стає предметом масового попиту та супутником життя людей. Інформаційна техніка стає спеціальною галуззю виробництва.
Все це одночасно ускладнює соціальні проблеми зайнятості в умовах масового безробіття, яке вже існувало. Разом з тим далеко не повністю задовольнявся попит на кваліфіковану робітничу силу у новітніх галузях економіки, в науці та сфері послуг.
Крім того, кризи підштовхнули до прискорення інтеграційних процесів.
Кризи 70-80-х рр. відіграли важливу роль у глибокому перетворенні економіки капіталістичного світу в цілому. На початку 80-х рр. почалася структурна перебудова економіки, яка проходила під знаком нової, консервативної моделі державного регулювання. Спочатку неоконсерватизм пов'язувався з ім'ям М.Тетчер (з 1979 р.), у 1980 р. почалося здійснення американського варіанту неоконсервативної політики у галузі економіки та соціальних відносин - ці процес отримали назву „тетчеризм” та „рейганоміка”.
Політичне життя.
Наприкінці 60-х - на початку 70-х рр. мали місце великі конфлікти широких мас з державною владою. Вони призвели до серйозних змін у владних структурах Франції (1968 р.), Італії (1972 р.). Вперше в історії США президент Р.Ніксон пішов у відставку. У Великобританії конфлікт консерваторів з профспілками призвів до поразки консерваторів на виборах до парламенту у 1974 р. У ФРН після тривалої гегемонії ХДС до влади прийшли соціал-демократи.
У ряді країн мало місце повалення диктаторських режимів - у 1974 р. був ліквідований фашистський режим у Португалії, тоді ж - військова хунта в Греції, у 1976 р. - франкістський режим в Іспанії (у 1982 р. взагалі до влади прийшли соціалісти; зараз теж).
Великі зміни сталися у деяких країнах Азії, Африки, Латинської Америки - В'єтнам, Камбоджа, Лаос, Ангола, Мозамбік, Іран, Нікарагуа, Чилі і т. ін.).
Активізація боротьби народних мас та революційні перетворення у країнах „третього світу” викликали серйозну занепокоєність ідеологів капіталізму. Аналогічно впливали кризові явища в економіці та соціальні протиріччя у країнах високорозвиненого капіталізму. У цих умовах в ідеології та політиці правлячих кіл цих країн стався поворот до неоконсерватизма.
Наприкінці 70-х - на початку 80-х рр. у ряді країн, насамперед у США, Великобританії та ФРН, до влади прийшли сили, які втілювали перехід до неоконсервативного курсу політики. „Неоконсервативна хвиля”, яка проявила себе в діяльності урядів М.Тетчер у Великобританії, Р.Рейгана у США, Г.Коля у ФРН, вела до зниження рівня державно-монополістичного регулювання, до обмеження втручання держави в економіку, до скорочення витрат на соціальні потреби, до ідеологізації зовнішньополітичного курсу. Немаловажним приводом для більш жорсткого зовнішньополітичного курсу країн НАТО стала конфронтаційна політика тодішнього радянського керівництва, і особливо введення радянських військ до Афганістану у грудні 1979 р.
Зрушення вправо у провідних капіталістичних країнах відбулося неодночасно. Наприклад, у 1981 р. у Франції переміг блок лівих сил: Міттеран став президентом країни, соціалісти і комуністи завоювали більшість у парламенті. Але вже на виборах 1986 р. соціалісти зазнали поразки і склалася цікава ситуація: при президенті-соціалісті діяв уряд правобуржуазних партій.
„Неоконсервативна хвиля” захопила і малі країни Західної Європи. З другої половини 70-х рр. помітно зріс вплив буржуазних політичних партій, а в самому блоці буржуазних партій посилились позиції консервативних політичних угрупувань. У 1981-1982 рр. консерватори прийшли до влади у Норвегії, Данії, Бельгії, Нідерландах.
Наприкінці 70-х - на початку 80-х рр. позначилась тенденція до певного послаблення політичних позицій західноєвропейських соціал-демократів. Вони зазнали серії поразок (лейбористи у Великобританії, соціал-демократи у Швеції, ФРН, соціалісти Бельгії, Нідерландів та деяких інших країн). Правда, ця тенденція не носила загального характеру. Так, на початку 80-х рр. соціалісти прийшли до влади в деяких країнах Півдня Європи: Греція, Іспанія, Португалія. Після короткої перерви до влади повернулися соціал-демократи Швеції. Тим не менше для цього періоду характерне в цілому скорочення впливу соціал-демократів. Зменшилась кількість голосуючих за них. Немалу роль у падінні їх престижу відіграло погіршення їх відносин з профспілками. І тільки наприкінці 80-х рр. „консервативна хвиля” почала поступово спадати.
У партійно-політичному спектрі цього часу у країнах Західної Європи можна виділити 4 основні течії: консервативне, ліберальне, соціал-демократичне і комуністичне. У США зберігалася традиційна буржуазна двопартійна система, в межах якої діяли різні політичні течії від „нових правих” до лівих лібералів.
Новим явищем стала поява у 70-80-х рр. в політичному житті багатьох країн нових соціальних рухів, або рухів „громадянських альтернатив”. Це - антивоєнний, антиядерний, екологічний, молодіжний, жіночий та інші рухи. Усім їм властиві антимонополізм, демократичні вимоги контролю за використанням національних ресурсів, охорони оточуючого середовища, удосконалення соціального законодавства. Найбільш значну вагу набув у 80-х рр. рух „екологістів” або „зелених”, який виник як протест проти засмічення оточуючого середовища та інших болючих проблем сучасного суспільства, проти загрози ядерної війни. У ряді країн партії „зелених” домоглися значного впливу - увійшли до парламентів Італії, ФРН, Бельгії і навіть у європейському парламенті у 1984 р. вони сформували міжнаціональну фракцію.
У підсумку можна сказати, що у 70-80-х рр. у країнах капіталізму сталися великі зміни, які свідчили про те, що вони вступили до цілком нової фази свого розвитку, і ця фаза з кожним днем збагачувалася новими елементами.
4. Економічний розвиток у світі в 90-х рр. характеризувався суперечливими тенденціями. З одного боку, провідні капіталістичні країни вийшли на стабільні показники економічного зростання. Збільшення ВВП у державах Євросоюзу складало в середньому 2-2,5% на рік. Особливо вражаючими в останнє десятиліття століття були темпи зростання ВВП у Сполучених Штатах Америки - 3,5-4,5% на рік. Поширювалась ділова активність, був досягнутий і почав збільшуватись профіцит державного бюджету, понижувалось безробіття (у 1999 р. - 4,2%), створювались нові робочі місця (за 8 років - 22 млн.), зростали споживні витрати (приблизно на 7% на рік), до ледь помітного рівня була зведена інфляція. США зміцнили свої позиції лідера у формуванні глобальної економіки.
З іншого боку, виявилась тенденція уповільнення темпів економічного розвитку, пов'язана з нерівномірністю та циклічністю розвитку світового господарства і насамперед - з різким спадом у колишніх соціалістичних країнах. Структурна перебудова економіки, яка почалася в них, та впровадження ринкових механізмів господарювання призвели до глибокої кризи промислового та сільськогосподарського виробництва, тимчасовому згортанню активності у сфері послуг. У другій половині 90-х рр. у ході економічних криз відмічалося падіння виробництва у країнах Східної Азії. З 1998 р. стала зазнавати проблем економіка Японії та деяких країн Латинської Америки.
У 90-х рр. співвідношення між трьома основними центрами економічної могутності залишалося приблизно таким, як і в попереднє десятиліття: США виробляли 25% світового ВВП, країни ЄС - 28%, Японія - 16%. США домінували на міжнародних фінансових ринках, у галузі виробництва нових технологій та інформації. Сукупна доля розвинутих капіталістичних країн у світовому ВВП в 1996 р. склала 77%.
Особливістю економічного розвитку у 90-х рр. стало посилення ролі світового фінансового капіталу та міжнародних фінансових ринків, збільшення зовнішньої та внутрішньої заборгованості багатьох країн, більш глибокими та частими стали фінансові кризи у різних регіонах планети.
Перші тривожні симптоми у цій сфері позначились на початку 90-х рр. з-за зростання внутрішнього державного боргу у США. Американський долар, як і раніше, був основною розрахунковою одиницею та платіжним засобом у світовій торгівлі. Тому коливання його курсу хвилями розходилися майже усіма кутками планети. У 1992-93 рр. проявилися негаразди в європейській валютній системі. У 1994-95 рр. вибухнула найгостріша фінансова та економічна криза у Мексиці та Аргентині. У 1997-99 рр. валютно-фінансова криза вразила Японію, Індонезію, Таїланд, інші країни Східної та Південно-Східної Азії, Росію, Бразилію. Її проявами стали: катастрофічне знецінювання акцій провідних підприємств, посилення відтоку капіталу, падіння виробництва, банкрутства та зростання зовнішнього боргу, порушення платіжного балансу, девальвація валют на 30-50 і більше відсотків, пониження життєвого рівня.
Усюди кризи мали регіональний характер. Банківська система країн Заходу не зазнала серйозних потрясінь. Проте усі вони свідчили про нестійкість світового фінансового ринку, яка зросла.
Причин тому декілька. По-перше, не існувало глобальних регуляторів ринку капіталів. Його розвиток великою мірою залишався стихійним. Раптове вилучення капіталу або масована атака на ту чи іншу валюту були здатні викликати паніку та фінансові потрясіння. По-друге, надзвичайно зросла сфера спекулятивного капіталу, який був відірваний від реального виробництва, торгівлі та сфери послуг. У 1995 р. щоденно змінювало власників 1,2 трлн. доларів. Це у 50 разів більше щоденного обсягу усієї світової торгівлі товарами та послугами. По-третє, загострилось протиріччя між глобальним фінансовим ринком та відкритою світовою економікою, з одного боку, і національною економікою деяких країн, не пристосованою до взаємодії з ними, з іншого. Нарешті, посилилась тенденція до переміщення капіталу з периферії до центру. Інвестори втрачали інтерес до розміщення капіталу у зонах дешевої робітничої сили. Він все більше акумулювався для інвестування в розробку та виробництво новітніх технологій та інформації. Пріоритетним став рух інвестицій між розвинутими країнами. Три чверті зарубіжних вкладень американських компаній спрямовувалось до західноєвропейських країн та Японії, які, у свою чергу, профінансували дві третини чистих капітальних вкладень в економіку США.
Практично усюди склалася боргова економічна система. Внутрішній борг став важливою складовою частиною фінансової структури розвинутих країн, а зовнішні запозичення - невід'ємною частиною господарства держав, що розвиваються. У 1997 р. загальна сума міжнародної заборгованості країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою складала 1,8 трлн. доларів. На сплату цих боргових зобов'язань витрачалось близько 20% експортної виручки, що утричі перевищувало надходження ззовні нових капіталів.
Зовнішній борг ліг важким тягарем на економіку багатьох країн. Неможливість його погашення і навіть своєчасної сплати відсотків неодноразово ставила ці країни на грань фінансового краху. До кінця 90-х рр. 70 країн світу мали велику прострочену зовнішню заборгованість. Її утворенню в немалій мірі сприяла політика короткотермінового кредитування МВФ та Світового банку. Найбільша заборгованість припадала на держави Африки, при цьому 80% падало на найбідніші держави на південь від Сахари. У 90-х рр. їх заборгованість багатократно збільшилась у зв'язку з падінням цін на світових ринках. У Латинській Америці борг зріс утричі. Дві третини його припадало на Бразилію, Аргентину і Мексику. Майже половина цієї суми була боргом Бразилії.
Зміни сталися в соціальній структурі і політиці. У 90-х рр. отримали розвиток основні тенденції, які склалися у сфері зайнятості у західних країнах у попередні два десятиліття. Тривав відтік робочої сили з виробничих галузей до сфери послуг. В англосаксонських країнах у середині 90-х рр. у сфері послуг було зайнято більше двох третин робочої сили, в тому числі у США - 71,8%, у Канаді - 71,1%, у Великобританії - 69,5%. В Японії та деяких країнах Західної Європи (Німеччина, Франція) ці цифри коливались у межах 55-64%. В Італії маса самодіяльного населення була зосереджена у дрібному бізнесі. Сфера послуг поглинала близько 45%.
У 90-х рр. тривала диверсифікація третинного сектору економіки. Він включав у себе інформаційні послуги, банківські, ділові, освітні, медичні, торгівельні, побутові та інші операції. Основною тенденцією у загальній структурі зайнятості було зростання управлінських кадрів, наукових робітників, інженерно-технічного персоналу, зайнятого у сфері інформаційних послуг та технологій. В розвинутих країнах з ними були пов'язані більше 50% робочої сили та більше 60% трудових функцій. Саме тут були зосереджені висококваліфіковані та найбільш освічені кадри. Широко застосовувалась часткова та тимчасова зайнятість, робота за наймом на дому.
Одночасно збільшилась чисельність робітників низької кваліфікації (прибиральники, санітари, робітники громадського харчування та ін.) і скоротилась кількість осіб, які мають середню кваліфікацію (традиційні заводські професії). Ці тенденції стали результатом структурної перебудови економіки та поширення автоматизації, комп'ютеризації, проникнення нових технологій у всі сфери суспільного виробництва та управління.
Поляризація структури зайнятості тягнула за собою збільшення розриву у прибутках між працівниками. До кінця 90-х рр. з 400-мільйонного населення Західної Європи нижче межі бідності жило близько 50 млн. чоловік, тобто кожний восьмий. Приблизно така ж пропорція зберігалась і в Сполучених Штатах Америки. У найбагатшій країні світу близько 40 млн. чоловік відносились до розряду бідняків. Особливо глибоким був розрив у рівні життя та стандартах споживання між цією багатомільйонною масою та тонким шаром надбагатих людей. Щоденний чистий прибуток мультимільйонерів був порівняним за розмірами із щоденними витратами на харчування десятків тисяч громадян, які жили за межею бідності. 20 млн. чоловік були зареєстровані у списках безробітних.
Наприкінці століття проблема безробіття залишалась однією з найгостріших у розвинутих країнах. Її пік припав на початок 90-х рр. Впровадження нових технологій та структурна перебудова старих галузей супроводжувались скороченням загальної кількості робочих місць.
Названі проблеми призводили політиків до нових поглядів.
У платформах політичних партій, які прийшли до влади у розвинутих країнах Заходу у 90-х рр., пропагувалась ідея поєднання ринкового механізму та економічних і соціальних функцій держави. Наприклад, передвиборча кампанія У.Клінтона у США супроводжувалася обіцянками проведення політики „третього шляху”; лідер британських лейбористів Е.Блер виступав за „новий лейборизм”; лідер СДПН Г.Шредер йшов до перемоги на виборах під гаслом „нової середини”, маючи на увазі необхідність відмежуватися як від неоконсерваторів, так і від „соціалістичного вибору”. Пошук політики компромісу або „третього шляху” був характерною рисою в діяльності багатьох урядів західних країн. Цьому сприяло наближення основних програмних документів та гасел провідних партій: соціал-демократів, лібералів, консерваторів.
У 90-х рр. шляхи вирішення проблем зайнятості у країнах Заходу об'єднувалися у рамках поняття активної та пасивної соціальної політики. Воно включало до себе: формування та регулювання ринків праці, підготовку та перепідготовку робітничої сили, допомогу безробітним та залучення їх до трудової діяльності. На ці цілі у країнах Євросоюзу виділялися великі кошти. У 1995 р. на реалізацію програм зайнятості було використано 3,5% ВВП країн ЄС, в тому числі 1% - на активні заходи, пов'язані з навчанням та підвищенням кваліфікації робітників, решта - на виплату допомоги по безробіттю, дострокові пенсії, доплати до прибутків низькооплачуваних категорій трудящих. У країнах Північної Європи рівень таких витрат був вищим: в Данії - 7%, у Фінляндії - 6,5%, у Швеції - 5,3%.
У порівнянні з 70-80-ми рр. обсяг витрат на соціальні потреби зменшився. Масштаби соціальної держави, яка склалася у багатьох західноєвропейських країнах, стали обтяжливими для бюджету. Ці витрати обумовлювались на заходах з підтримання конкурентноздатності національних економік. Тому у більшості країн Заходу у 90-х рр. була проведена реформа, яка мала метою оптимізацію усієї системи соціального забезпечення.
Частина соціальних програм була скорочена. Та частина, що залишилася, набула більш адресного характеру. У багатьох країнах була реформована система допомоги безробітним. Допомоги, які існували, протягом тривалого часу виплачувались без суттєвих обмежень та особливих умов. Це не стимулювало безробітних до активізації зусиль з пошуку робочого місця. Реформа встановлювала залежність між отриманням допомоги, розміри якої залишались попередніми, та діяльністю самих безробітних із зімни свого соціального статусу.
Серед активних заходів соціальної політики особлива увага приділялась професійно-технічній підготовці персоналу. Окрім державних витрат на ці цілі виділяли немалі кошти фірми, які прагнули підвищення конкурентноздатності своєї продукції.
В результаті усіх цих заходів гострота проблеми безробіття у розвинутих країнах декілька зменшилась. Наприкінці 90-х рр. її рівень складав в середньому 7% від економічно активного населення.
5. Крах соціалізму у країнах Східної Європи та закінчення протистояння двох систем сильно вплинули на характер економічних зв'язків між різними державами. Колишні військово-політичні та економічні форми суперництва великих держав у „третьому світі” відійшли в минуле. Втратила значення сама концепція „першого, другого і третього світів”. Країни, що розвиваються, вже не були групою відсталих держав. Їх місце у системі світового господарства визначалось економічним потенціалом, роллю в міжнародному розділенні праці, здатністю приєднання до нових технологій, а не близькістю до тієї чи іншої великої держави. Це означало, що у 90-х рр. відпали політичні перепони для формування нового типу світової економіки глобальної. Нові комп'ютерні інформаційні технології створили необхідні технічні передумови для прискорення цього процесу.
Глобалізація економіки стала найважливішою особливістю розвитку світового господарства наприкінці ХХ ст. Поступово вона охоплювала все більшу кількість країн, розповсюджувалась на різні сфери життя суспільств, формувала небувалий за обсягом ринок капіталів, товарів та послуг.
Глобалізація - це багатосторонній процес, який включає розширення фінансових ринків, формування міжнародних інтегрованих виробництв на базі ТНК, розповсюдження технології, інформації та знань через національні кордони, складування спільного споживного ринку та загальносвітових стандартів якості, лібералізацію світової торгівлі, обмеження можливостей проведення автономної політики національними державами.
Випереджаючими темпами розвивається глобалізація фінансових ринків. Це виражається у збільшенні мобільності капіталу, який переміщується як до різних секторів світової економіки, так і до найвіддаленіших кутків планети. Глобальний рух капіталу складається з трьох основних потоків. По-перше, кредитно-фінансові потоки, які забезпечують торгівлю товарами та послугами (експортно-імпортні операції). По-друге, прямі іноземні інвестиції (ПІІ), пов'язані і в більшості випадків довготривалі вкладення в економіку різних країн, наприклад, будівництво або реконструкція будь-якого об'єкту.
Нарешті - портфельні інвестиції (ПІ) - облігації, цінні папери, акції підприємств та інші активи, а також валюта будь-якої країни. Допомога іншим державам та борги також є формою глобального руху капіталу. Переміщення основних його потоків здійснюється через міжнародні фінансові центри, в яких функціонують міжнародні біржі, транснаціональні банки, транснаціональні корпорації. Такими центрами є Нью-Йорк, Лондон, Токіо, Франкфурт, Париж, Цюрих, Мілан, Гонконг та інші.
Основні потоки капіталу переміщуються до США, Західної Європи та Японії. Взаємні інвестиції в межах цієї тріади складають переважну частину глобального руху капіталу. Прямі інвестиції трійці до країн, що розвиваються, та нових індустріальних країн відмічені більшою сталістю. Список країн-головних одержувачів західних ПІІ залишається майже незмінним протягом останніх 20 років. Вони лише міняються місцями залежно від обсягу одержаних коштів. У першій половині 90-х рр. одержувачами ПІІ були (у порядку зменшення): КНР, Сінгапур, Аргентина, Мексика, Малайзія, Індонезія, Гонконг, Таїланд, Бразилія, Нігерія. Країни, що розвиваються також здійснюють прямі іноземні інвестиції, хоча їх доля мала (7-8% від загального обсягу).
У 90-х рр. у загальному потоці капіталу збільшилась роль портфельних інвестицій. Це наймобільніша його частина. Вона зосереджена в різноманітних цінних паперах, які за допомогою новітніх комунікаційних технологій практично миттєво покупаються та продаються через міжнародні фондові біржі. Котирування акцій зазнають постійних коливань. Вони залежать від інформації, яка постійно надходить, про стан світових і регіональних ринків, про зміни в економічній, політичній та соціальній ситуації в країнах, акціями підприємств яких торгують на біржах. Одним з основних показників стану економіки в тій чи іншій країні є біржові індекси (Доу-Джонса у США, Ніккей в Японії та ін.). Вони відображають умовну вартість акцій найкрупніших компаній.
Процес глобалізації відображається також в тому, що все більша кількість країн і секторів економіки залучаються у планетарний за масштабами ринок товарів та послуг. Колишні етикетки „Зроблено в США”, „Зроблено в Японії” та інші дуже часто вже не відповідають дійсності. Товар втрачає своє „національне лице”. Все більша частина продукції виробляється в межах виробничих мереж, які об'єднують у єдиний ланцюжок численні іноземні філіали, зарубіжні дослідницькі колективи, субпідрядників, малий бізнес різних країн. Схильний до інновацій, він все частіше стає важливим партнером крупних корпорацій. Такі форми взаємодії забезпечують гнучкість виробничого процесу, вибір оптимального варіанту з точки зору якості, ціни та місця виконання робіт.
Цей факт можна проілюструвати прикладом купівлі автомобіля „Понтіак” „Le Mans” фірми „Дженерал моторз”, який став хрестоматійним у західній літературі. Купляючи цей автомобіль американець фактично укладає міжнародну угоду. З 10 тис. доларів, які він виплачує „Дженерал моторз”, близько 3 тис. йде до Південної Кореї як плату за складальні операції; 1750 доларів - Японії за окремі агрегати; 750 доларів - Німеччині за розробку зовнішнього вигляду та виготовлення креслень; 450 доларів - Тайваню, Сінгапуру та Японії за дрібні комплектуючі деталі; 250 доларів - Великобританії за послуги з реклами та маркетингу; 50 доларів - Ірландії і Барбадосу за обробку даних. Решту суми (менше 4 тис. доларів) отримують розробники стратегії у Детройті, адвокати і банкіри у Нью-Йорці, лобісти у Вашингтоні, робітники страхових служб та охорони здоров'я по усій країні, а також акціонери „Дженерал моторс” в усьому світі. Таким чином, розробка, проектування, виробництво комплектуючих, складання, рекламна кампанія і т. ін. здійснюються в невеликих філіалах та самостійних фірмах, розкиданих у різних точках земної кулі, але об'єднаних за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій всюдисущим глобальним капіталом. Розвиток цих технологій сприяв появі „світового споживача”, формуванню загальносвітових стандартів якості.
Процес глобалізації економіки відобразила структура світової торгівлі, яка склалася у 90-х рр. Не менше третини торгівельних операцій здійснювалось або всередині багатонаціональних підприємств, або між материнською компанією та її закордонними філіалами, або між самими філіалами. На торгівлю між ТНК припадало ще близько третини. І лише четверта частина міжнародних операцій купівлі-продажу здійснювалась дійсно незалежними підприємствами. Таким чином, більша частина міжнародної торгівлі здійснювалась транснаціональними корпораціями. Їх вага у світовій торгівлі суттєво зросла. У 1998 р. у світі нараховувалось 53 тис. материнських ТНК, які мали 450 тис. дочірніх філіалів.
У 90-х рр. посилилась експансія транснаціональних корпорацій в економіку багатьох держав. Вона здійснювалась у формі прямих іноземних інвестицій. Їх загальний обсяг у 1994 р. перевищив 2,4 трлн. доларів, збільшившись більше ніж утричі у порівнянні з 1985 р. Розширення могутності ТНК відбувалося також по широкому спектру міжнародних угод, які не вимагали великого обсягу інвестицій або взагалі не передбачали капітальних вкладень.
Вторгнення (інвазія) ТНК в економіку національних держав мало суперечливий характер. З одного боку, розміщуючи свої філіали, ТНК створювали нові робочі місця, використовували провідні технології, привносили нові життєві стандарти, сприяли економічному зростанню. У цьому зв'язку у 90-х рр. багато держав, що розвиваються, та країни колишньої соціалістичної співдружності намагались залучити іноземні інвестиції, створювали сприятливий інвестиційний клімат. З іншого боку, ТНК, діючи у своїх інтересах, часто сприяли поглибленню структурних диспропорцій в економіці різних країн, загострювали незбалансованість міжнародного обміну, передавали застарілі технології, розміщували в країнах, що розвиваються, підприємства вчорашнього дня, агресивно впливали на економічну політику національних держав.
Посилення могутності ТНК та глобалізація в цілому призводили не тільки до зростання взаємозалежності національних економік, але й до серйозних обмежень можливостей держав здійснювати автономну політику. Це проявлялося у згортанні державного регулювання та втраті деяких владних функцій. Такі заходи держави, як збільшення державних витрат, реформування системи оподаткування, зміна ставки банківського кредиту та інші інколи викликали неадекватну реакцію з боку інвесторів, призводили до відтоку капіталу, падінню курсу цінних паперів. Ці наслідки вкрай негативно відображались на основних параметрах національної економіки. Держава, таки чином, втрачала можливість вільно використовувати деякі інструменти макроекономічного регулювання.
Надзвичайне посилення могутності ТНК та ринкової стихії викликали занепокоєння у західному суспільстві, в тому числі серед деяких крупних фінансистів та вчених. В економічній доповіді 1997 р., підготовленій Світовим банком на матеріалі 66 країн, підкреслювалось, що стихія світового ринку загрожує підірвати засади глобальної капіталістичної системи, яка склалася, і обмежити національну державу у здійсненні її функцій, особливо в соціальній політиці. На думку авторів доповіді, це підривало курс на створення „держави добробуту” і забезпечення соціальної справедливості, який склався раніше.
Подобные документы
Економічна глобалізація як сучасний етап інтернаціоналізації суспільно-економічного життя у планетарному масштабі, її характерні риси та причини зародження в сучасному суспільстві. Процес поглиблення інтеграції економік регіонів у світове господарство.
реферат [51,5 K], добавлен 03.09.2009Глобалізація - суспільно-політичне явище, універсальна форма історичної динаміки. Кодекс взаємодії держав в її умовах. Необхідність розробки і впровадження ефективних механізмів інтеграції України у світову спільноту без ушкодження національних інтересів.
реферат [22,8 K], добавлен 24.10.2014Поняття та структура міжнародної економіки, її елементи та механізми на сучасному етапі, проблеми та перспективи подальшого розвитку. Характеристика галузей світової економіки, їх географічна розповсюдженість. Відмінні риси різноманітних регіонів світу.
учебное пособие [1,5 M], добавлен 16.01.2010Зовнішня політика Фінляндської Республіки на сучасному етапі. Співпраця країн Північної Ради та Балтійського моря. Діяльність Фінляндії в Європейському Союзі, відносини країни з Російською Федерацією, Китаєм та Сполученими Штатами Америки, Україною.
дипломная работа [533,3 K], добавлен 28.12.2013Істотні ознаки та етапи становлення й розвитку економічної інтеграції країн. Взаємопротилежні напрямки еволюції система міжнародних економічних відносин. Аналіз позитивних і негативних явищ, притаманних глобалізаційним процесам у світовому господарстві.
статья [32,7 K], добавлен 26.07.2011Основні напрями діяльності Європейського Союзу в соціальній сфері. Глобалізація процесів соціального розвитку. Принципи розвитку людського потенціалу і соціального захисту. Економічна інтеграція в Європі як перша сходинка інтеграційних процесів у світі.
статья [18,1 K], добавлен 19.12.2009Передумови, сутність, цілі та головні риси економічної інтеграції. Основні етапи інтеграційних процесів. Процеси інтеграції в Північній Америці, Західній Європі та інших регіонах світу. Європейський напрямок регіональної інтеграції України до ЄС.
курсовая работа [84,2 K], добавлен 25.03.2011Стан, проблеми та перспективи розвитку української економіки. Нова модель економічного розвитку України. Специфіка процесів інтернаціоналізації на сучасному етапі розвитку України. Стратегія відродження і розвитку в умовах глобалізації і інтеграції.
контрольная работа [30,5 K], добавлен 05.06.2011Класифікація країн за станом соціально-економічного розвитку на сучасному етапі. Оцінка місця та значення Америки, Західної Європи, Японії та країн, що розвиваються, "нових індустріальних країн" та країн з перехідною економікою у світовій економіці.
реферат [15,5 K], добавлен 10.09.2010Передумови і чинники інтеграційних процесів у Європі після Другої світової війни. Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку країн Західної Європи у другій половині 40-х років XX ст. "План Маршалла" як поштовх до інтеграції Європи.
курсовая работа [727,8 K], добавлен 14.06.2015
