Екологічна безпека в умовах глобалізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Екологічна безпека в умовах глобалізації

1. Еколого-економічне дослідження сучасного суспільства

1.1 Взаємозв'язок екологічних, економічних та соціальних систем у форматі сучасних трансформацій

Людина є живим організмом, який не може існувати поза довкілля. Проте, на відміну від тварин та рослин, людина володіє думкою, сила якої створила такі явища, як соціальна та економічна системи. Функціонування цих систем докорінно змінило і продовжує змінювати оточуючий світ.

Пристосовуючи до своїх потреб довкілля, і при цьому порушуючи закони Всесвіту, людина настільки сильно вплинула на природні процеси, що сьогодні постає глобальна проблема збереження життя на Землі. До того ж руйнування природних систем, що охопило всі функціональні складові біосфери, наближаючись до межі стійкості екосистем, негативно впливає на суспільні процеси, обмежує можливості подальшого економічного та соціального розвитку. Сучасна фінансова криза є одним з багатьох наслідків негармонійного співіснування людини з оточуючим її природнім середовищем.

Водночас усвідомлення людством результатів своєї життєдіяльності відбувається невиправдано повільно. Лише у другій половині ХХ ст. науковцями запропоновані концепції, що дозволяють пояснити причини економічних та екологічних криз. Найбільшої популярності здобула концепція сталого розвитку.

Якщо визначити усталеність як суспільні відносини, за яких природні ресурси не виснажуються, цілісність екосистем не порушується, матеріальний та соціальний добробут людства постійно підтримується, то можна стверджувати, що усталеність - це особливий стан екологічної, економічної та соціальної систем, коли їх цілі розвитку співпадають і знаходяться у зоні перетину всіх трьох систем (рис. 1.1).

Слід зазначити, що дотепер ні науковці, ні практики не визначилися стосовно цілей, які можуть знаходитися у зазначеній зоні перетину. Цілями розвитку соціальної системи вважається досягнення соціальної справедливості, збереження культури і мови різних народів. Цілі економічної системи спрямовані на збільшення виробництва товарів та послуг, забезпечення основних потреб людей, подолання бідності. Екологічна система повинна забезпечити генетичну різноманітність, сталість, біологічну продуктивність тощо. Відтак логічним є висновок, що відсутність успіхів у досягненні сталого розвитку зумовлює неузгодженість цілей екологічної, економічної та соціальної політики держав.

Водночас, аналіз сучасних економічних процесів, дає підставити констатувати, що пріоритетною макроекономічною ціллю у більшості країн світу є збільшення обсягів внутрішнього валового продукту, а не структурні трансформації, які дозволяють переорієнтувати попит і пропозицію відповідно до фізичних (природних) обмежень, зумовлених екосистемами. Економічні механізми розподілу, зокрема й фінансових ресурсів, спрямовані на підтримання матеріального статку і соціальних досягнень не всіх суспільних верств, а лише тих соціальних груп, які контролюють ці механізми. Зрозуміло, що у такому форматі функціонування суспільства узгодження цілей економічної, екологічної та соціальної систем є неможливою за своєю суттю.

Відповідно до засадничих принципів теорії систем можна стверджувати, що між екологічною, економічною і соціальною системами існують постійні прямі і зворотні зв'язки. Зазначені системи не мають чітко визначених меж, які відокремлювали б одну від іншої. Завжди існували й існуватимуть сфери, в яких відбувається їх взаємне накладання, взаємне проникнення та взаємне заперечення.



Рис. 1.1. Сталий розвиток екологічної, економічної та соціальної систем

На мою думку, оскільки неможливо досягнути максимум цілей екологічної, економічної та соціальної систем, важливо знайти таку ціль-пріоритет, яка визначатиме стратегію розвитку суспільства і яка буде об'єднуючою (інтегруючою), взаємопов'язаною і знаходитися у зоні взаємного накладання всіх трьох систем. Дотепер такою ціллю-пріоритетом було задоволення матеріальних і, частково, соціальних потреб людини. Враховуючи зазначене вище та спираючись на положення концепції сталого розвитку, можна стверджувати, що гармонійна ко-еволюція довкілля, економіки та соціальної сфери має бути здійсненна через трансформацію макроекономічних цілей: від економічного зростання до суспільних перетворень, що забезпечують стійкість систем у довгостроковому періоді. Стимулом для таких перетворень має стати свідоме та кероване суспільством формування екологічних потреб людини.

1.2 Сталий розвиток - гармонія природи та суспільства

Наприкінці минулого століття сформувалася нова парадигма глобального масштабу - сталий розвиток.

«Сталий розвиток має на увазі задоволення потреб сучасного покоління, не загрожуючи можливості майбутніх поколінь задовольняти власні потреби» - такий принцип сталого розвитку був схвалений міжнародною комісією ООН в 1987 р. Таке трактування включає дві групи понять:

- потреби й можливості, необхідні для існування, тобто для збереження й розвитку;

- обмеження, обумовлені станом технологій і організацією суспільства, що накладаються на можливості задовольняти потреби.

У цьому визначенні звертається увага на те, що повинне зберігатися й що повинне змінюватися: збереженню підлягає ріст можливості задовольняти потреби як сьогодні, так і в майбутньому; зміні підлягають: експлуатація ресурсів; технологічне вдосконалювання; напрямки інвестицій; якість управління.

Згідно «Декларації Ріо» сталий розвиток включає ще наступні складові: визнання того, що в центрі уваги перебувають люди, які повинні мати право на здорове й плідне життя в гармонії із природою; охорона навколишнього середовища повинна стати невід'ємним компонентом процесу розвитку й не може розглядатися у відриві від нього; зменшення розриву в рівні життя народів миру, викорінювання бідності й убогості з урахуванням тієї обставини, що сьогодні на частку 3/4 населення Землі доводиться 1/7 частина світового доходу.

Ідея сталого розвитку з'явилася як альтернатива двом крайностям у сучасних техноекономічних орієнтаціях: продовженню безконтрольного росту екстенсивного природокористування, виробництва, споживання й, навпроти, заморожуванню росту через екологічні небезпеки й ресурсні обмеження [17].

Можна ставити під сумнів конструктивність класичного визначення, що належить Комісії Брундтланд, проте, яким би не було точне визначення, ми бачимо, що нинішній розвиток нашої цивілізації, безперечно, не має перспективи.

Результати численних досліджень вітчизняних і зарубіжних вчених, проведених за останні два десятиріччя, доводять, що загальні тенденції у світі в області збереження стійкого розвитку зараз є гіршими, аніж у 1992 році; вживані заходи не дають необхідного ефекту [26].

Глобальні характеристики відверто гнітючі: мільйони людей помирають з голоду, сотні мільйонів голодують, мільярди не здобувають достатньої освіти і не мають можливості мати мінімально гідний рівень життя. Відбувається явне погіршення стану довкілля, зокрема, кожні декілька років подвоюються і без того гігантські викиди в атмосферу. Негативні тенденції розвиваються на тлі неухильного зростання контрастів. Борги країн, що розвиваються, подвоюються кожні сім років.

Світ знаходиться в глобальній системній кризі; більшість глобальних погроз і проблем пов'язана не з нестачею ресурсів, а з прямим або непрямим, усвідомленим або неусвідомленим порушенням загальних законів природи і, передусім, збереження і розвитку життя як космопланетарного явища.

У багатьох роботах були зроблені висновки, що природа і суспільство - єдине ціле, але розвиток частин цього цілого не є узгодженим; саме докорінна розбіжність розвитку частин єдиного цілого є причиною різних проблем, конфліктів, кризових ситуацій як на макро-, мезо-, так і на мікрорівні.

Таким чином, наростаюча криза нашої цивілізації породила ще один глобальний термін - «нестійкість». Якщо нічого не зміниться в світі, то це може бути передостанньою новітньою глобальною парадигмою - «нестійкість цивілізаційного розвитку».

Розробник стратегії сталого розвитку одного з підрозділів ООН Д.Я. Левин стверджує, що «нестійкість» - це загальносистемна криза: вона не може бути подоланою без добре збалансованої стратегії розвитку об'єктивно взаємозв'язаних суб'єктів і об'єктів світового процесу [28].

Один з варіантів пояснення кризового характеру загальносистемного розвитку сучасної світової спільноти заснований на аналізі механізму реалізації прогресу як все більш повного задоволення потреб людини на основі технологічного розвитку. Такого роду механізм фактично має наступну структуру:

* споживчі стандарти мільярдів людей постійно стимулюють інтенсивність технологічних інновацій;

* нові технології створюють ілюзорну додаткову ефективність і сумарно призводять до постійного зростання витрати енергії і ресурсів;

* необхідність компенсувати колосальні витрати деструктивного впливу чергового витка впровадження нових технологій потребує чергових нових технологій;

* цей процес потребує постійного нарощування динаміки усього життя: все більше число людей і соціальних інститутів не можуть пристосуватися до занадто високої швидкості інновацій;

* пріоритет технологічної динаміки призводить до систематичної маргіналізації особи і культури, поступової ерозії і заперечення усього духовного виміру.

«Фактично ми бачимо те, - вказує Д.Я. Левин - що на сучасному жаргоні зветься турбо - механізмом, правила гри якого примушують витягати миттєву вигоду і сплачувати за це все більшу і більшу ціну. Деякі елементи роботи такого механізму наводять на думку, що Земля є скоріше підприємством що ліквідується, ніж системою, що перебуває в стані сталого розвитку. В рамках такого впливу представляється перспективним відхід від кількісної парадигми прогресу» [28].

За мотивами роботи Д.Я. Левина і Брюса Липтона була створена система «ПРИРОДА - СУСПІЛЬСТВО - ЛЮДИНА» (рис. 1.2) [14].

Можна відмітити деякі головні аспекти запропонованої моделі. Вона має складну багаторівневу структуру і є цілісною; в той же час є елементом більш вищої за ієрархією цілісної системи, але й кожна її складова (природа, людина, суспільство, наука, економіка) уявляється такою ж складною системою: тотожною самій собі і системі, до якої вона входить. Трактовку цієї моделі можна доповнити тим, що «гравцями» з проблеми сталості системи є три головні елементи - природа, людина і суспільство.

Елемент моделі що розглядається - «людина», як видно зі схеми на рисунку 1.2, розміщено вгорі на центральному місті як головний суб'єкт і об'єкт мети сталого розвитку: збереження людства як виду задля глобального еволюційного розвитку кожної окремої ЛЮДИНИ і ВСЕСВІТУ в цілому.

Такі елементи моделі, як наука, технології та економіка - визнаються як засоби чи механізми досягнення сталості всієї системи. Щодо їх характеристики, то традиційно найбільш динамічними є технології; найважче піддаються модифікаціям соціальні структури; набагато консервативнішими є економічні механізми».

Рис. 1.2. Система «ПРИРОДА - СУСПІЛЬСТВО - ЛЮДИНА»

З одного боку, велика кількість робіт і документів різних рівнів обґрунтованості з проблем сталого розвитку дозволяє плекати надію на можливість їх успішного вирішення, а з іншого боку, не можна не погодитися з думкою вченого - філософа Н.С. Розова: «Словосполучення «сталий розвиток» є вже вельми поширеним, що, як правило, загрожує виродженням ідеї в порожній публіцистичний штамп. Здолати цю небезпеку можна тільки за допомогою чіткого понятійного опрацьовування ідеї і наступного розроблення конкретніших цілей, принципів і критеріїв оцінки подальшого цивілізаційного руху» [17].

2. Розгляд проблеми землекористування як глобальної екологічної проблеми

2.1 Проблема землекористування на рівні нашої держави

Україна є однією з найбільш багатих країн світу на природні ресурсі. Однак їх використання в національній економіці є вкрай нераціональним. Розширення використання власних мінеральних ресурсів, особливо надмірне експортування сировини і продукції з неї з низьким рівнем доданої вартості викликають для України не тільки негативні економічні наслідки, а й екологічні, зокрема забруднюється навколишнє середовище, посилюється деградація земель, зростають техногенні загрози. У сукупності з кліматичними змінами і загрозами вони суттєво впливають на вибір державних рішень стосовно забезпечення ефективного сталого економічного розвитку країни. Ці рішення можуть базуватися лише на ефективному екологобезпечному сільськогосподарському землекористуванні.

Сьогоднішнє реформування виробничих (економічних) відносин в аграрному секторі не повною мірою торкається природокористування і охорони навколишнього середовища, а в екологічному регулюванні застосування ринково орієнтованих економічних методів господарювання є недостатнім. Проблема екологізації агропромислового виробництва значною мірою залишається предметом теоретичних досліджень. Постійне списання боргів сільськогосподарських і агропромислових підприємств, певна їх відокремленість від загальної системи екологічних платежів призвели до утилітарного ставлення до агроприродних ресурсів і погіршення асиміляційних властивостей природного середовища. Все це послужило причиною порушення рівноваги між природою і суспільством.

Викликає занепокоєння якісна сторона земельної реформи в Україні, яка залишається поза увагою. Більше того, очевидного соціального, економічного та екологічного прогресу у розвитку земельних відносинах не досягнуто. Про це свідчить, той факт, що на селі понад 90% сільського населення проживає за межею бідності; продуктивність використання сільськогосподарських земель у розрахунку на кожного жителя України в 6 разів нижча за аналогічний показник в країнах Західної Європи; деградація земель посилюється і в окремих регіонах набуває загрозливого характеру при тому, що агроохоронні заходи зведені нанівець.

Важливим елементом сталого землекористування, безумовно, є становлення земельного ринку. Вирішувати питання необхідно за рахунок формування інституціонально-правової бази регулювання земельних відносин з урахуванням поліфункціональності використання земельних ресурсів [21, c. 159-162].

В нашій державі поки що не створені умови для вільного ринкового обороту сільськогосподарських земель, навіть у законодавчому плані. У зв'язку з цим доцільно було б звернутися до світового досвіду країн із цивілізованою ринковою економікою, в тому числі й стосовно ринку сільськогосподарських земель. Доцільно відзначити, що у більшості держав з так званим вільним оборотом земель існує дозвільна система на відчуження сільськогосподарських земель.

У правових системах зарубіжних країн земельне право як самостійна галузь, як правило, не виділяється, а земельні відносини регулюються нормами цивільного, адміністративного права, або спеціальними законами, присвяченими окремим видам земельних відносин (земельній оренді, земельному обороту і т.д.), а також законами про аграрні і земельні реформи. Початкові положення регулювання земельних відносин закріплені в конституціях зарубіжних країн. Європейська інтеграція є пріоритетом міжнародної діяльності уряду України, який планує вживати усіх необхідних заходів, що дозволили б перейти від декларативності до конкретних кроків, які виведуть взаємини з ЄС на рівень перспективи членства. Зважаючи на це, відповідальним елементом євроінтеграційних спрямувань України має стати розробка та впровадження стратегії адаптації законодавства, щодо використання та охорони земельних ресурсів. Адже саме у цьому розділі, права відносини власності тісно переплітаються з економічною та екологічною політикою, питаннями оподаткування та місцевого розвитку, а також багатьма іншими сферами суспільних відносин.

Розглядаючи сучасний стан землекористування в Україні крізь призму зарубіжного та власного історичного досвіду, приходимо до висновку про необхідність запровадження нового механізму організації управління земельними ресурсами. Його суть полягає в передачі в управління сільським радам земельних ділянок, які отримали люди в процесі приватизації. Таким чином сільська громада матиме вплив на власників та потенційних землекористувачів і зможе, за рахунок ефективного використання землі, заощаджувати кошти для місцевого бюджету, на виконання своїх програм, які спрямовані на поліпшення сільського життя.

Вирішення зазначених задач дасть змогу досягти сталого розвитку землекористування. В економічній сфері - підвищиться інвестиційна привабливість українського землекористування; завдяки більш раціональному використанню природно-ресурсного потенціалу земель зросте ефективність виробництва; в екологічній сфері - гарантуватиметься техногенно-екологічна безпека життєдіяльності людини, збереження та збагачення довкілля; у соціальній сфері - буде поліпшено умови праці й життя сільського населення, створиться та підтримуватиметься повноцінне життєве середовище, також будуть усунуті регіональні відмінності в умовах життєдіяльності на усій території України.

2.2 Розгляд проблеми на міжнародному рівні

Сучасний міжнародний досвід свідчить про посилення впливу держави на ринок земель, який проявляється в застосуванні низки економічних важелів, які сприяють концентрації земель, особливо сільськогосподарських, формуванню сталих землеволодінь та землекористувань. У жодній країні світу не існує абсолютно вільного земельного ринку і необмеженого права приватної власності на землю, безконтрольних операцій з її обороту.

У США та багатьох інших зарубіжних країнах існують законодавчі визначення понять, пов'язаних із земельними питаннями і сільгосппрацівниками. Так, Зведений Комерційний кодекс США зазначає, що фермер - це особа, яка постійно здійснює фермерську діяльність, тобто «роботу на фермі, обробіток землі, роботу чи вирощування сільськогосподарських культур, птиці чи тваринницької продукції у якомусь обробленому вигляді». У американському законодавстві селяни (фермери) відокремлюються від інших суб'єктів землекористування і з огляду на аграрну (сільськогосподарську) структуру тих організаційних форм, у яких здійснюється їх трудова діяльність. Це дає можливість вести мову і про фермерські юридичні особи (за певних обставин). При цьому враховується тісна інтеграція між сільськогосподарською

діяльністю фермерів та їх бізнесом. Зокрема, щоб вважатися сімейною фермою, необхідно більшу частину своїх прибутків отримувати від сільського господарства. Регламентація селянської (фермерської) діяльності, як і всього сільського господарства, у США на фермерському рівні здійснюється не стільки загальним цивільним комерційним законодавством, як, на його основі, широкою, спеціалізованою групою законодавства (понад 2000 спеціальних законів) сільськогосподарського (переважно - земельного) змісту.

В США функціональні ознаки землі стають самостійною правовою категорією, відмінною від цивільного права.

Економічний устрій, який склався на сьогодні в Німеччині, звичайно називають соціальним ринковим господарством. Основними його засадами є: приватна власність на засоби виробництва при посиленій юридичній відповідальності власників за використання капіталу; вільна конкуренція та відкритість ринку з державним впливом; забезпечення стабільної валюти та стабільності господарської політики; підтримка інтеграційних процесів в економіці як у країні, так і в межах ЄС; система соціального захисту населення від негативного впливу ринку.

Про питання приватизації йдеться в Законі «Про структурну адаптацію сільського господарства до соціальної та економічної ринкової економіки в НДР». Основні положення цього Закону такі: повна гарантія власності; рівні можливості для всіх форм власності в процесі конкуренції; створення засад для виробництва конкурентоздатних сільськогосподарських підприємств; пільгові кредити для підтримки товаровиробників; визначення заходів стимулювання експорту східнонімецької продукції; видача субсидій на закупівлю сільськогосподарської продукції.

Земельний ринок у Німеччині характеризується високим ступенем правової регламентації земельних відносин щодо трансакцій із земельними ділянками.

«Нездоровим перерозподілом землі» при переході права власності в Німеччині вважається угода на відчуження сільськогосподарських земель залежно від того, хто є покупцем земельної ділянки - фермер чи особа, яка не пов'язана з підприємницькою діяльністю у галузі сільського господарства. Договори купівлі-продажу, в результаті яких сімейне селянське господарство втрачає самостійність і площа його сільськогосподарських угідь після відчуження земельної ділянки становить менше 1 га, вважаються земельними органами такими, що призводять до «безгосподарського зменшення».

При розв'язанні питання наявності чи відсутності «грубої диспропорції» між виплачуваним за земельну ділянку еквівалентом та її дійсною вартістю за основу приймається реальна ринкова ціна земельної ділянки, яка використовується для сільськогосподарських цілей. «Грубою диспропорцією» вважається різниця у понад 50% між покупною ціною і ринковою вартістю ділянки.

Згідно із законодавством Німеччини покупець не стає автоматично власником земельної ділянки у момент підписання договору купівлі-продажу, а одержує ці права тільки тоді, коли буде здійснена державна реєстрація прав на нерухоме майно. Всі угоди на передачу прав власності між фізичними особами обкладаються податком на передачу нерухомості у розмірі двох відсотків суми угоди.

У французькому земельному праві набули найбільшого поширення два основних способи використання земель: прямий, коли земля сільськогосподарського призначення оброблюється її власником, і непрямий, коли обробка землі здійснюється особою, яка орендує господарство в одного або кількох власників. Протягом останнього століття половина сільськогосподарських площ оброблялася методом прямого ведення господарства. У сільському господарстві Франції певне місце посідають групові форми ведення господарства. Розвиток групових форм пов'язаний з поглибленням процесів його спеціалізації та концентрації. Головне місце серед них посідають кооперативи.

Аграрні та земельні правовідносини у Франції регулюються Аграрним кодексом, який закріплює існування різних форм власності у сільському господарстві, наявність різноманітних форм управління сільськогосподарськими підприємствами, розвиток орендних відносин, орієнтацію на великі фермерські господарства.

Роль держави в регулюванні земельного обороту полягає в обмежені правомочності власника землі щодо розпорядження земельними ділянками.

Серед західноєвропейських країн найбільш показовою у справі державного впливу на ринковий оборот сільськогосподарських земель є Норвегія. Мета державного контролю й регулювання ринку земель у цій країні - це захист сільськогосподарських земель і створення умов для ефективного їх використання.

При розв'язанні питання видачі дозволу на придбання земельної ділянки відповідно до законодавства має враховуватися працездатність покупця земельної ділянки. Слід зазначити, що Норвегія порівняно з іншими країнами західноєвропейського регіону здійснює найжорсткішу політику державного контролю земельного ринку. Очевидно, однією з причин цього є те, що в ній лише 3% усіх земельних площ придатні для сільськогосподарського виробництва.

Дозвільний порядок відчуження земель сільськогосподарського призначення здавна існує також в Австрії. Відповідно до законодавства цієї країни його дія спрямована на ефективне використання сільськогосподарських земель і боротьбу зі спекулятивними угодами в сфері земельного обороту.

Багатосекторне сільське господарство Польщі є, в основному, індивідуальним. Держава стимулює розвиток індивідуального сільського господарства прийняттям низки нормативних актів. Ці нормативні акти закріплюють досягнення продовольчої незалежності шляхом збільшення експорту, зменшення імпорту в кількісному асортименті, отримання позитивного сальдо торгівлі сільського господарства, динамічного та ефективного розвитку сільського господарства країни, стабілізації темпів його зростання, зменшення витрат та збитків. Держава забезпечує себе продовольчими товарами, водночас покращується харчування населення.

Привертає до себе увагу напрям формування ринку сільськогосподарських земель у сусідній із нами Польщі, де законодавчо були суттєво обмежені адміністративно-правові інструменти регулювання земельного ринку як у приватному, так і в державному секторі сільського господарства. Через системи економічної та законодавчої підтримки громадян, що виявили бажання купувати й орендувати землю, держава стимулює ринковий оборот земель. Спеціально створене з цією метою Агентство сільськогосподарської власності державної казни (АВРСП) здійснює викуп у селянських господарств земель і нерухомості й продає їх перспективним господарствам. Пріоритет для придбання сільськогосподарських земель надається покупцям, що мають кваліфікацію для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Польське законодавство віддає перевагу економічним інструментам регулювання земельних відносин, які інтенсифікують ринок земель.

Цікавим є законодавчий механізм розрахунку за землю, придбану згідно з договором купівлі-продажу. Перший внесок покупця при укладанні договору становить лише 20%, а решта вартості земельної ділянки сплачується кожні півроку. Причому покупець, що придбаває земельну ділянку з метою організації нового господарства, виплачує її вартість протягом 30 років. Якщо ж він бажає розширити своє господарство, то строк виплати скорочується до 20 років. Такі пільги сприяють активізації чинників, які беруть участь у формуванні цивілізованого ринкового обороту сільськогосподарських земель.

Розвиток земельних відносин Угорщини в напрямі формування ринку сільськогосподарських земель опирається на Закон «Про податок за землю», яким установлено ряд пільг щодо оподаткування земель, а також диференційоване оподаткування залежно від суми річного доходу селян, що займаються сільськогосподарською діяльністю. Цим самим проявляється інтерес до землі як об'єкта ринку.

В Угорщині, як і в інших східноєвропейських країнах, існують певні обмеження на купівлю-продаж землі. Це зумовлено передусім наданням пріоритетного права на купівлю земельної ділянки тим громадянам, які пов'язані з сільськогосподарською діяльністю і здатні забезпечити збереження і підвищення родючості ґрунтів та охорону земель.

В останні роки у Великій Британії спостерігається тенденція поєднання аграрного сектора з промисловим капіталом; створюються великі формування агропромислового комплексу; практикуються концентрації виробництва окремих продовольчих товарів.

У розвитку аграрних відносин у Великій Британії беруть участь фермери, землевласники, наймані працівники. Найчастіше британська ферма являє собою сімейний бізнес. Фермери об'єднуються в кооперативи.

В Італії державне регулювання земельних відносин (точніше - втручання, адже Конституція Італії використовує саме цей термін) можливе щодо розмірів земельних ділянок, режиму використання сільськогосподарських земель, їх поліпшення та перетворення, а також надання допомоги дрібним та середнім землевласникам.

В Болгарії згідно Закону «Про власність та використання сільськогосподарської землі» наголошується, що власник або користувач земельної ділянки, яка не використовується на протязі 3 років, виплачує громаді податок у розмірі вартості середнього врожаю з одиниці площі для відповідного району. Ще одним цікавим досвідом стало повернення земельних ділянок або грошове відшкодування втрат власникам земельних ділянок, що втратили їх у 1946 році.

В даний час земельне право і чинне законодавство Російської Федерації націлені на розвиток вільній ринковій економічній системі, що припускає глибоке реформування політичних, економічних і правових відносин в земельному праві. Задача земельного права і чинного російського законодавства - формування нових правових норм і нових правових і законодавчих інститутів для функціонування ринкових відносин. У загальній характеристиці норм земельного права і законодавства слід зазначити значне зростання ролі норм земельного права і законодавства, які набувають все більше значення в регулюванні відносин сільськогосподарської власності і перш за все право власності на землю, купівля, продаж, оренда земельних ділянок, охорона земель в Російській Федерації і ін.

Серед земельних норм вийшли на перший план норми про право власності на землю, володіння, користування і розпорядження землею, оренди землі, застави, норми, регулюючі правомочність суб'єктів земельних відносин, що стосуються їх земельних ділянок. Земельне законодавство регулює відносини по використанню і охороні земель в Російській Федерації як основи життя і діяльності народів, що проживають на відповідній території (земельні відносини).

Формування ринку сільськогосподарських земель у Російській Федерації регулюється певною мірою Законом «Про оборот земель сільськогосподарського призначення», яким передбачено, що земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть продаватися вільно тільки для виробництва сільськогосподарської продукції при дотриманні обмежень, установлених Земельним кодексом Російської Федерації, іншими федеральними законами суб'єктів Федерації. Земельні ділянки можуть продаватися за ціною, не нижчою за кадастрову, а там, де вона не визначена, - не нижче від нормативної.

Відповідно до згаданого закону трансакції із земельними ділянками сільськогосподарського призначення передбачають дозвільний порядок. Для здійснення акта купівлі-продажу сільськогосподарської нерухомості, у тому числі земельної ділянки, потрібно одержати дозвіл виконавчої влади суб'єкта Російської Федерації. При цьому надається право пріоритетного викупу земельної ділянки місцевим господарствам. Якщо сільськогосподарська організація чи селянське господарство має намір продати сільськогосподарську ділянку земель, то господарство, яке розташоване в цьому районі, має пріоритетне право на її придбання за умов наявності у нього фінансових і кадрових ресурсів для обробітку ділянки. Надаючи пріоритет у викупі, законодавство одночасно накладає обмеження щодо розпорядження придбаними за таких умов земельними ділянками. Законом встановлюється мораторій на перепродаж цих земельних ділянок строком на п'ять років. Право пріоритетного викупу запропонованих до продажу сільськогосподарських земель надано законом і для органів місцевого самоврядування у разі, якщо ціна, вказана в договорі купівлі-продажу, штучно занижена. Викуплена за таких умов земельна ділянка передається до фонду перерозподілу земель.

Земельні відносини в Ізраїлі регулюються Основним законом «Про земельне володіння». Якщо звернутися до етапів становлення земельного сектора в Ізраїлі, то передусім слід зазначити, що першими почали викуповувати землі в Палестині євреї з Росії за кошти, які були зібрані серед єврейської частини населення країни. Куплені землі не мали персональної належності (їх купували для сімей переселенців, які оселилися групами - кібуцами), у зв'язку з чим був створений Єврейський національний фонд, до якого перейшли усі кредити, куплені землі та всі наступні надходження.

Єврейський національний фонд діє на основі статуту, відповідно до якого землі, куплені на об'єднані кошти фонду, є невід'ємною власністю цього єврейського народу, невід'ємною частиною держави.

Все наведене свідчить про те, що аграрне законодавство зарубіжних країн має ряд суттєвих відмінностей порівняно з аграрним законодавством України. Великого поширення в світі набули інститути неподільності сільськогосподарських земель, недопущення їх надмірної експлуатації, принципи придбання права власності на землю за давністю їх володіння або користування. Гарантії та захист прав приватної власності на землю здійснюється в зарубіжному законодавстві через установлення складних процедур її відчуження. Важливого значення надає законодавство та право цих країн участі держави в здійсненні аграрних реформ.

Цікаво, що для країн Західної Європи характерним є не стільки внутрішнє державне регулювання земельних відносин, скільки регулювання на рівні Європейського Союзу. Єдина аграрна політика країн ЄС стосувалася перш за все регулювання експорту та імпорту. Передбачено, наприклад, стягнення спеціальних платежів при імпорті в країни ЄС зернових культур; введена система імпортних та експортних ліцензій на торгівлю яловичиною, зерновими, молоком та молочними продуктами за межі ЄС; передбачена виплата різниці між світовими цінами та цінами Союзу. Більш високі ціни порівняно зі світовими встановлюються з метою підтримки своїх товаровиробників, але це стало обтяжливим для бюджету ЄС та окремих його членів. Тому нещодавно переглянуто сільськогосподарську політику Союзу. З метою зменшення дотації аграрному сектору та припинення зросту бюджетних коштів на дотації сільськогосподарським товаровиробникам були змінені квоти на окремі види продукції, введені фінансові санкції за перевиробництво деяких продуктів тощо.

3. Формування моделі екологічного розвитку в умовах глобалізації

3.1 Формування екологічних потреб у населення

Регулювання, як процес державного впливу на економічну систему з метою формування екологічних потреб, передбачає застосування сукупності адміністративних, економічних та інституціональних інструментів. При виборі інструментів екологічного регулювання доцільно використовувати економічні моделі. Застосування моделей дозволяє науково обґрунтувати заходи екологічної, економічної і соціальної політики та координувати їх у напрямку підвищення суспільного добробуту.

На думку науковців, зміни повинні розпочатися з появи екологічних потреб, які можуть виникати як у споживачів, так і у виробників, а також у органів державної і місцевої влади (табл. 3.1). Екологічні потреби за наявності умов їх задоволення (наприклад, платоспроможності населення) можуть стати попитом. Збільшення споживчих витрат, наприклад, на екологічно чисті продукти харчування та товари народного споживання зумовить розширення ринку такої продукції, а збільшення виручки від їх реалізації призведе до зростання обсягів їх виробництва. Зростання обсягів виробництва екологічної продукції буде супроводжуватись збільшенням грошових ресурсів, які спрямовуватимуться на придбання саме тих ресурсів, що забезпечуватимуть виробництво екологічно чистих продуктів харчування (наприклад, екологічно чисті земельні ресурси) та збільшенням обсягів придбання цих ресурсів. Певні зрушення відбудуться і в структурі ринку ресурсів. Найбільшим попитом будуть користуватися ті ресурси, що забезпечать виробництво екологічних товарів та послуг.

Проте немає гарантії, що зміни на ринку природних ресурсів будуть відбуватися саме в такому напрямі автоматично. Тому потрібно здійснювати певний корегуючий вплив на попит підприємств у виробничих ресурсах та попит домогосподарств.

Таблиця 3.1. Перелік екологічних потреб суспільства

Екологічні потреби в економічній сфері	Екологічні потреби в економічній сфері
Потреби споживачів
* екологічно чисті продукти харчування; * екологічно чисті товари народного споживання; * засоби захисту людини у забрудненому довкіллі (фільтри для очищення води, кондиціонери тощо)	* екологічна освіта та виховання; * екологічний інформаційний сервіс (зокрема, оцінка екологічної чистоти товарів та послуг); * заповідники, зоопарки, ботанічні сади, національні парки, рекреаційні зони тощо
Потреби виробників
* екотехніка (устаткування та обладнання для контролю за забрудненням навколишнього середовища; техніка, яка забезпечує енерго- і ресурсозбереження та повторне використання промислових і побутових відходів; очисне обладнання); * екотехнології (технології захисту, дезактивації та рекультивації грунтів; технології, які забезпечують зниження ресурсо - та енергоміскості продукції; технології рециклювання промислових і побутових відходів; технології виробництва екологічно чистих продуктів харчування, споживчих товарів, сировини); * нові види сировинних та енергетичних ресурсів; * екологічні послуги (очищення забруднених грунтів та води; видалення відходів та відведення стічних вод; реклама екологічної продукції та товарів; екологічне маркування товарів)	* загальнофахова екологічна освіта; * професійно-орієнтовна екологічна освіта; * екологічний інформаційний сервіс (оцінка екологічних впливів виробництва на довкілля, екологічна паспортизація виробничих процесів та товарів, видавництво екологічної літератури, розповсюдження екологічної інформації в друкованому вигляді); * екологічний консалтинг (консультації щодо запровадження екологічного менеджменту на підприємстві, проведення сертифікації та екологічного маркування виробленої продукції, застосування міжнародних і вітчизняних екологічних стандартів); * екологічний аудит (перевірка та оцінка відповідності виробництва екологічним стандартам)
Потреби органів державної та місцевої влади
* екотехніка (устаткування та обладнання, яке забезпечує моніторинг природного навколишнього середовища; техніка, яка забезпечує енерго- і ресурсозбереження та повторне використання промислових і побутових відходів; очисне обладнання); * екотехнології (технології захисту, дезактивації та рекультивації грунтів; технології, які забезпечують зниження ресурсо - та енергомісткості продукції; технології рециклювання промислових і побутових відходів); * екологічні послуги (очищення забруднених грунтів та води; видалення відходів та відведення стічних вод; озеленення та лісонасадження, благоустрій доріг, міських природних парків; проведення постійного моніторингу)	* професійно-орієнтовна екологічна освіта; * організація формальної екологічної освіти (у дошкільних закладах, загальноосвітніх школах, закладах позашкільної освіти, професійнотехнічних училищах); * організація неформальної екологічної освіти через ЗМІ (радіо, телебачення, газети, журнали, реклама), заклади культури, охорони здоров'я, туризм тощо; * екологічний інформаційний сервіс (створення інформаційної бази про стан та динаміку змін природного навколишнього середовища; аналіз об'єктів, причин та наслідків порушень екологічного благополуччя територій; оцінка стійкості екологічних систем та ефективності природоохоронних заходів)

Для того щоб такі зміни відбулися, необхідні чинники, які б відіграли роль атракторів у самоорганізуючій системі, якою є економічна система. Функцію щодо здійснення впливу на попит та пропозицію потрібно взяти на себе державі. Вона може ініціювати, а в разі необхідності підтримувати та впливати на процес структурних зрушень у сукупному попиті та сукупній пропозиції. Використовуючи адміністративні, фінансово-економічні, інституціональні регулятори, держава може надати початковий стимул для виникнення екологічних потреб суспільства і допомогти створити умови для їх трансформації у попит.

У зв'язку з цим важливим є питання, які саме державні регулятори або їх сукупність будуть найбільш спроможні забезпечити зміну попиту. На думку вчених, державні регуляторні дії мають бути спрямовані, насамперед, на розвиток екологічної свідомості суспільства. Для доказу цієї тези слушним є аргументування з позицій синергетики, яке полягає у тому, що: 1) ніякі зовнішні зміни не зможуть достатньо вплинути на суспільство, якщо воно не готове до сприйняття таких змін; 2) економічний розвиток не може визначатися лише економічними чинниками, тому що він залежить від взаємодії природних, економічних та соціальних змінних.

Відомо, що інституції є визначальними чинниками довготермінового функціонування економіки, а структури соціальних інститутів мають не менший вплив на економічний розвиток, ніж інфляція [10]. Тому логічними будуть урядові дії, що розпочнуть проведення інституціональних змін, а саме: підвищення рівня екологічної свідомості суспільства, надання екологічних знань, формування такої національної риси як піклування про стан особистого здоров'я та чистоту довкілля. Для забезпечення означених інституціональних змін державні регуляторні дії мають спрямовуватися на:

* надання об'єктивної і повної інформації про стан довкілля в цілому по країні та кожному регіону окремо;

* створення єдиної прозорої моніторингової мережі, через яку надходитиме, аналізуватиметься та систематизуватиметься вся інформація щодо якісних параметрів стану довкілля та використання природних ресурсів;

* введення телевізійних та телекомунікаційних інформаційних випусків щодо стану довкілля в країні та в регіонах;

* розгортання через ЗМІ пропаганди таких способів життя та підприємницької діяльності, які не завдають шкоди довкіллю, а сприяють його очищенню та збереженню;

* введення курсу «Екологія» як обов'язкового для вивчення в закладах загальної освіти, середніх професійних та вищих навчальних закладах країни;

* підтримання підприємницької діяльності, що забезпечуватиме збереження довкілля.

Щодо останнього пункту, то він має особливе значення. Приватний бізнес, що активно лобіює свої інтереси, завжди підтримує державні регуляторні дії, якщо вигоди від зміни інституціональних обмежень перевищуватимуть вигоди, які отримуються за існуючих офіційних та неофіційних обмежень. Тому створення нових ніш для підприємницької діяльності обов'язково сприятиме успіху урядових вдосконалень.

Крім адміністративних регуляторів, уряду слід використовувати й економічні та фінансові інструменти. Одним із варіантів є підвищення сукупного попиту завдяки збільшенню державних видатків, зниженню податків, зростанню пропозиції грошей. Наприклад для того, щоб збільшити екологічний попит, уряду потрібно: збільшити державні видатки на екологічно чисті продукти харчування, екологобезпечні товари народного споживання та екологічні послуги; зменшити податки підприємствам, які випускають екологічну продукцію та надають екологічні послуги; надавати безвідсоткові чи пільгові кредити підприємствам, які випускають екологобезпечні товари.

Таким чином, зв'язки між екологічною, економічною та соціальною системами, що були створені у процесі еволюції суспільного розвитку, є недосконалими. До чинників, що унеможливлюють гармонійну коеволюцію зазначених систем, можна віднести неусвідомленість людством конфліктного характеру взаємозв'язків цих систем. Вирішення даної проблеми залежить від зміни цілі стратегічного розвитку суспільства. Сучасна стратегічна ціль має полягати у формуванні та задоволенні екологічних потреб суспільства. Розвиток соціальних відносин у подальшій коеволюції суспільства і природи має бути визнаним пріоритетним.

екологічний земкористування природокористування глобальний

3.2 Екологічня безпека, як неконфліктна політика природокористування

Практична реалізація засад і принципів сталого розвитку можлива в першу чергу за умови поступового зниження конфліктного потенціалу сучасної системи природокористування. Сьогодні вже ні в кого не виникає сумнівів, що економіка (економічна діяльність господарюючих суб'єктів) й природні екосистеми знаходяться у стані глибокого конфлікту. Ступінь втручання економіки в екосистеми невпинно зростає, антиекологічні тенденції в соціально-економічних системах стають дедалі чіткішими, набуваючи ознак реальних екологічних конфліктів (ЕК) [19, c. 11-22].

На думку академіка В.М. Шестопалова, «…ми зіштовхнулися з принципово новим характером труднощів, не подолавши які, ризикуємо викреслити себе з подальшої історії планети. Стрімке нарощування штучних технологій і виробництв, особливо в останні два століття, і активне збільшення чисельності людства призвели до відчуження людини від природи, агресивного ставлення до неї» [23].

Пов'язані вони перш за все зі зміною технологічних укладів, структурними перетвореннями у світогосподарській системі, викликаними зміною вектору економічного розвитку, ресурсними обмеженнями і необхідністю розроблення нових орієнтирів екологічної політики. Основою майбутнього прогресу має стати кардинально новий імператив: «Головною цінністю має бути якісний розвиток, а не зростання» [6].

Незважаючи на радикально протилежні погляди на роль і місце природних ресурсів у забезпеченні економічного зростання (економісти оцінюють природні ресурси, як засіб досягнення матеріальних інтересів, носій вартості; інтереси екологів сконцентровані, пер за все, на їх екологічній цінності та екосистемних функціях, обмеженості у часі), розуміння невідворотності екологічної кризи спонукає економічні суб'єкти до пошуку ефективних механізмів розв'язання/врегулювання еколого-економічних протиріч і ЕК.

Основними принципами механізму розв'язання/врегулювання ЕК мають бути:

- адекватність політики конфліктним викликам;

- узгодженість інтересів сторін конфлікту;

- можливість розроблення «других кращих» і субоптимальних рішень;

- узгодженість організаційно-економічного й правового інструментарію врегулювання ЕК;

- законодавча адаптованість процедур врегулювання ЕК як до національних, так і міжнародних норм, стандартів і правил;

- можливість її реалізації та ресурсна забезпеченість;

- наявність відповідного (адекватного конфліктній ситуації) структурного забезпечення;

- відповідність діючим обмеженням (правовим, фінансовим, ресурсним, моральним тощо);

- функціональність зв'язків;

- можливість моніторингу як конфліктної, так і постконфліктної ситуації.

При розробленні ефективних варіантів врегулювання ЕК мають бути визначені, проаналізовані й враховані аспекти, які тією чи іншою мірою характеризують конфліктну ситуацію.

Складовими механізму врегулювання ЕК є окремі антиконфліктні заходи (дії), які й дозволяють реалізовувати комплексну політику запобігання/вирішення ЕК (табл. 3.2).

Таблиця 3.2. Складові антиконфліктної політики природокористування

Політика (сфера ресурсовикористання)	Антиконфлікті заходи
Водна	Економія ВР (у промислово-виробничих системах і домогосподарствах)
	Адекватна цінова політика (досягнення ринкової ціни ВР)
	Збільшення обсягів поставок ВР
	Управління попитом
	Використання найбільш ефективних механізмів (методів) розподілу ВР
	Налагодження процедур транскордонної співпраці при використанні спільних ВР з метою ефективного управління та запобігання транскордонним водним конфліктам
	Імплементація політики торгівлі «віртуальною» водою
	Використання інноваційних та інформаційних технологій в управлінні ВР і споживанні ВР
Продовольча	Запровадження стандартів якості продовольства
	Урахування тенденцій глобального ринку продовольства
	Управління попитом
	Управління обсягами «віртуальної» води, імпортованої/експортованої у продовольстві
	Державна підтримкам виробників/імпортерів/експортерів продовольства
	Програми надання продовольчої допомоги
Мінеральна	Урахування тенденцій глобального ринку мінеральних ресурсів
	Зміна моделей виробництва і споживання
	Управління попитом
	Заміщення мінеральних ресурсів у моделях виробництва і споживання
	Адекватна цінова політика
	Неконфліктний доступ до мінеральних ресурсів, у т.ч. й транскордонних
Лісова	Забезпечення доступу до лісових ресурсів, у т.ч. й екосистемних функцій
	Ліквідація нелегального вирубування
	Політика сертифікацій лісових ресурсів
	Політика відновлення лісових ресурсів
	Суттєве скорочення нелегальної торгівлі лісом
	Створення дієвих Лісових рад (на місцевому й національному рівнях)
Скорочення масштабів бідності	Забезпечення доступу до ресурсів, у т.ч. й екосистемних функцій
	Поступова ліквідація «екологічної дискримінації»
	Диверсифікація засобів до існування
	Освітні програми
	Реалізація програм скорочення бідності, у т.ч. міжнародних
	Широке залучення громадськості до прийняття соціально-економічних і екологічних рішень
Загальної адаптації і зниження конфліктного потенціалу	Розроблення стратегій диверсифікації засобів існування
	Техніко-технологічне переозброєння виробництва
	Використання можливостей інноваційного розвитку
	Широке застосування освітніх програм і технологій
	Розроблення програм сталого розвитку домогосподарств
	Залучення світового досвіду з неконфліктного ресурсовикористання тощо

Підсумовуючи викладене вище, можна зазначити, що запропоновані науково-методичні підходи до формування механізму запобігання/вирішення ЕК, на нашу думку, сприятимуть розробленню неконфліктних варіантів екополітики і реалізації визначених складових екологічно збалансованого розвитку.

Висновки

У науковій літературі та міжнародній практиці застосовують різні підходи до вимірювання сталості розвитку, кожен з яких передбачає відповідні індикатори, що стосуються окремих аспектів людської діяльності та її впливів на довкілля, а також індикатори, що інтегрують у собі окремі складові компоненти розвитку.

Особлива увага в монографії приділена так званій «зеленій економіці». Здійснений аналіз напрацювань зарубіжних та вітчизняних авторів в новому напрямку наукової та практичної діяльності який набув назви зелена економіка. Визначено основні підходи та принципи, історія та джерела розвитку нової галузі діяльності, що ґрунтуються на безпекових цінностях. З досить високою вірогідністю можна вважати зелену економіку новим етапом ідеології сталого розвитку, що стає більш предметним і відповідає не тільки побажанням експертного середовища, але й інтересам власників великого бізнесу та керівництва країн, які динамічно розвиваються. Приділено увагу сучасному стану землекористування в Україні крізь призму зарубіжного та власного історичного досвіду. Висновки - необхідність запровадження нового механізму організації управління земельними ресурсами. Його суть полягає в передачі в управління сільським радам земельних ділянок, які отримали люди в процесі приватизації. Таким чином сільська громада матиме вплив на власників та потенційних землекористувачів і зможе, за рахунок ефективного використання землі, заощаджувати кошти для місцевого бюджету, на виконання своїх програм, які спрямовані на поліпшення сільського життя.

Обґрунтовано необхідність застосування еколого-економічних інструментів для забезпечення неконфліктної політики природокористування.

Найважливіший чинник реформування існуючої системи управління природоохоронною діяльністю на нинішньому етапі - це створення організаційних основ і відповідних спонукальних стимулів розвитку екологічного менеджменту в Україні, як якісно нової парадигми управління природокористуванням. Однак на сьогодні цей напрям розроблено ще явно недостатньо. Це потребує не тільки підвищення активності щодо розробки програмних дій, а й збільшення їх практичної результативності на основі осмислення нових концептуальних підходів до вибору ефективних екологоорієнтованих управлінських рішень. Сучасна європейська держава, якою має стати Україна, має забезпечити умови для підтримки механізмів екологічного управління, аудиту та сертифікації виробництва, розвитку та впровадженню механізмів активізації чистого виробництва, а також поширення інформації щодо впровадження ресурсо-, енергозберігаючих, безвідходних технологій, підготовці кадрів, створенні державної інфраструктурної та фінансування екологічно чистих технологій, участі в виконанні пілотних та міжнародних демонстраційних проектів.