Визначення меж континентального шельфу як неодмінної умови закріплення його правового статусу

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Кафедра конституційного права

КУРСОВА РОБОТА

на тему: Визначення меж континенатльного шельфу як неодмінної умови закріплення його правового статусу

З курсу «Міжнародне публічне право»

студента 2-ого курсу,

денної форми навчання

Овсієнка Євгена Володимировича

Керівник:

асистент, канд. юрид. наук Шамрай В'ячеслав Вікторович

Київ - 2010

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття континентального шельфу

1.1 Загальні відомості про континентальний шельф та зміст юридичного

поняття континентального шельфу

1.2 Проблема визначення меж континентального шельфу в міжнародному

праві

Розділ 2. Історія розвитку правового статусу континентального шельфу

Розділ 3. Сучасний правовий статус континентального шельфу

3.1 Права прибережної держави на свій шельф, межі реалізації цих прав

та їх співвідношення з правами інших держав

3.2 Імплементація міжнародно-правових норм, що встановлюють статус

континентального шельфу в національне законодавство

Розділ 4. Проблема делімітації континентального шельфу

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

В даній роботі проаналізовано надзвичайно актуальну проблему континентального шельфу в його міжнородно-правовому розумінні. Питання, пов'язані з континентальним шельфом досить часто висвітлюються різноманітними засобами масової інформації, що не в останню чергу є показником важливості шельфу для світової спільноти.

Досить велике практичне значенння має краще розуміння даної проблеми і для України. Широкого розголосу отримали події, пов'язані з делімітацією морських просторів Чорного моря, в тому числі і його континентального шельфу, між Румунією та Україною. Немало різних точок зору висловлювалося стосовно позиції українських представників та рішення Міжнародного Суду ООН щодо остаточного розмежування зазначених просторів.

На разі, невирішеними залишаються проблеми щодо розмежування континентального шельфу між Україною та Російською Федерацією. На даний момент продовжується дослідження перспективності цих спірних районів дна Чорного моря для видобутку вуглеводнів. Вже наявні висновки про великий економічний потенціал цих районів змушують ці держави ефективно розмежувати свої права на континентальний шельф на основі норм міжнародного права.

Якщо для України з огляду на відносно невелику площу її континентального шельфу та недавню історію досліджень економічної перспективності шельфу Чорного та Азовських морів ці проблеми є дещо новими (якщо не брати до уваги радянський досвід), то багато держав світу почали стикатися з правовими проблемами континентального шельфу починаючи з середини 50 років минулого століття. Як відомо, в свій час надзвичайно гостро постала проблема з делімітації шельфу Персидського заливу. Подібні ситуації мали місце у різних частинах світу, наприклад, в свій час Міжнародний Суд ООН вирішував суперечку стосовно делімітації континентального шельфу Північного моря між ФРН, Голландією та Данією. Загалом Суд виносив й інші подібні рішення у справах за зверненнями країн різних континентів.

Як випливає з теми даного дослідження, головною метою його проведення є розкриття змісту правового статусу континентального шельфу. Це означає вивчення відповідних матеріалів, їх аналіз та отримання відповідних результатів, підсумованах у відповідних висновках. Для того, аби досягти цієї мети, необхідно обрати оптимальну логіку дослідження. Звідси маємо поставити певні завдання даного дослідженя.

Отже, для досягнення даної мети в якості головних обрано наступні завдання:

- дослідити фактичний зміст поняття «континентальний шельф» у його первинному значенні, звернувшись при цьому до аналізу відповідних природознавчих матеріалів;

- з'ясувати зміст поняття «континентальний шельф» у його правовому значенні, вказавши при цьому на його відмінності від поняття в первинному значенні;

- дослідити питання визначення меж континенатльного шельфу як неодмінної умови закріплення його правового статусу;

- вивчити та проаналізувати історичне підґрунтя виникнення та розвитку правового статусу континентального шельфу в міжнародному праві;

- дослідити сучасний правовий статус континентального шельфу Світового океану на основі чинних на сьогоднішній день положень відповідних міжнародно-правових актів, а також висвітлити питання імплементації норм зазначених актів;

- окремо розглянути проблему делімітації шельфу між державами з протилежними чи сумісними берегами.

Відповідно до даних завдань, побудована сруктура даного дослідження. Для їх виконання досліджено відповідні джерела, вказані в списку наприкінці роботи, в тому числі і оригінальні міжнародно-правові акти.

Що ж стосується наукових досліджень даної проблеми, то вона є достатньо розробленою. При чому досліджували її як науковці різних країн світу, так і радянські вчені, а на сьогоднішній день дана проблема ґрунтовно досліджується російськими юристами та одеською школою морського права. Однак це не означає, що вже вичерпано її науковий потенціал, оскільки спеціальної літератури на дану тему, тобто ґрунтовних досліджень правового статусу континентального шельфу немає, якщо не рахувати окремі дослідження на вужчі теми чи короткі наукові статті, що окреслюють проблематику даної теми.

З огляду на обраний предмет, основними методами дослідження були: детальний аналіз обраної теми, узагальнення та систематизація отриманих результатів та порівняння.

Наукове значення даної роботи полягає також і у наведенні великої кількості посилань на відповідні джерела та представлення їх списку, що має сприяти подальшому дослідженню даної проблеми.

Розділ 1. Поняття континентального шельфу

1.1. Загальні відомості про континентальний шельф та зміст юридичного поняття континентального шельфу

Експлуатація континентального шельфу, як це вже зазначалося, має не давню історію. Лише в 40-х роках ХХ століття [21, с. 3] технічний прогрес зробив природні ресурси морських підводних районів, що знаходилися під глибоким шаром води, досяжними для людини [13, с. 226].

Як вже зазначалося, юридичне значення терміну «континентальний шельф» разюче відмінне від геологічного його визначення. Однак воно все одно засноване на теоритичному матеріалі геологічної науки, тому доречно навести зміст поняття континетального шельфу у розумінні його даною наукою.

У геологічному розумінні континентальний шельф чи материкова обмілина - це підводне продоження материка до геоморфологічної лінії переходу його в крутий схил. Ця лінія, тобто зовнішня межа (кордон) континентального шельфу, проходить на різних глибинах, від 50 метрів і нижче [21, с. 3]. Таким чином, континентальний шельф розумыэться, як фактично затоплена морем частина території материка [12, с. 115].

Згідно визначенню Міжнародної комісії з номенклатури форм дна океану, шельф - це «зона, яка простягається навколо континенту від лінії найнижчої води до глибин, на яких крутизна підводного схилу різко збільшується».

Однак багато вчених вважає, що таке визначення є неповним, тому що не враховує геоструктурні ознаки різноманітних видів шельфів (шельфа підводних платформ, шельфа складчастих областей, шельфа острівних дуг тощо) [11, с. 143]. Середня ширина зони шельфів - близько 42 миль (78 км), при чому мінімальна - менше 1 милі, а максимальна - більше 800 миль (1500 км). Наприклад, Барєнцеве море має континентальний шельф, який склаєає все його дно і простягається на ширину, що дорівнює ширині Європи з півночі на південь.

Між зовнішньою межею шельфу та глибоководною областю океану розташовується континентальний (материковий) схил. Ширина цього схилу в середному складає 10-20 миль (18-37 км), а його нахил - близько 4°. Але нерідко зустрічаються континтальні схили, що мають 25°, а іноді навіть 45°, крутизни [Див. Мал. 2 Додатків]. Також у шельфовій зоні нерідко присутні каньйони, впадини та підводні височини.

Зона континентального шельфу земної кулі складає приблизно 20% площі суходолу, а їх геологічна подібність дає підстави вважати, що шельф має не менше 20% мінеральних запасів від величини запасів на суходолі. Окрім того, часто континентальний шельф має родовища нафти та газу, які зазвичай є значно багатшими, ніж ті, що знаходяться на суходолі. Вже в кінці 60-х років, за приблизними оцінками, видобуток нафти і газу на шельфі Світового океану складав відповідно 20 і 10 відсотків від усього видобутку [21, с. 3-4] На сьогоднішній день видобуток нафти з шельфу складає одну четверту, а газу - одну десяту всього видобутку.

Вищезгадані факти і є тим найголовнішим , що зумовлює зацікавленість держав світу у здійсненні певних прав над континентальним шельфом. Від самого початку експлуатації багатств дна Світового океану виникла необхідність створення правового статусу області континентального шельфу, про що детальніше буде сказано в наступних розділах.

Необхідно підкреслити, що правовий статус є немислимим без певного правового визначення, яке власне і складає основу даного статусу. І чим чіткішим та повнішим є це визначення, тим стійкішою і життєздатнішою є правова модель, заснована на ньому, тим менше виникає проблем з реалізацією правового режиму об'єкту регулювання.

Проблема визначення континентального шельфу в міжнародному праві найгостріше виражена у частині визначення меж континентального шельфу. Проблема визначення меж континентального шельфу буде детально розглянута в наступному підрозділі, а також в інших частинах даної роботи. Тут же доречно навести визначення поняття континентального шельфу, яким воно постає з двох міжнародно-правових актів, які встановили правовий статус шельфу: Женевської конвенції про континентальний шельф 1958 року та Конвенції ООН з морського права 1982 року, положення якої чинні на сьогоднішній день.

У Конвенції про континентальний шельф 1958 року вказується, що «для цілей даної конвенції термін «континентальний шельф» використовується у значенні (а) дна і надр підводних районів, що прилягають до берегу, але знаходяться за межами територіального моря і сягають глибини в 200 миль, або більше - до тих меж, де глибина вод, що покривають їх, дозволяє експлуатувати природні ресурси вказаних районів; (б) у значенні дна і надр таких підводних районів, що прилягають до берегів островів» [1, p. 2].

Таке визначення континентального шельфу породило певну правову невизначеність, що призвело до різного трактиування державами меж континентального шельфу. Це породило низку правових питань. Відповіддю на ці питання стала Конвенція ООН з морського права 1982 року, в якій визначення континентального шельфу є якісно вдосконаленим. Згідно цієї Конвенції, дано таке визначення континентального шельфу: «Континентальний шельф прибережної держави включає в себе дно та надра підводних районів, які простягаються за межею територіального моря і є натуральним продовженням її території до зовнішнього краю підводної частини материка, або до 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, де край материка не досягає цієї відстані» [2, p. 53].

Як видно з даного визначення, Конвенція 1982 року зовсім інакше підходить до визначення меж континентального шельфу, але в частині, що не стосується меж шельфу, дані Конвенції одностайні і визначають юридичний континентальний шельф як дно та надра геологічного континентального шельфу та інших підводних районів. Звідси виплаває, що юрисдикція прибережної держави щодо свого континентального шельфу не поширюється на води над дном, які є або виключною економічною зоною (має особливий правовий режим, який надає прибережній державі певні виключні права стосовно водного простору між територіальним морем і 200 морськими милями, що відразовуються від вихідних ліній), або іноді відкритим морем, що простягається за межі виключної економіної зони. Ця юрисдикція також не може поширюватися і на повітряний простір над відповідними водними районами. Відповідно до цих визначень, юридичне поняття континентального шельфу включає в себе, окрім самого шельфу, прибережні райони морського дна, де континентального шельфу у прямому сенсі немає, а також райони морського дна за межами континентального шельфу. Крім того, якщо з географічної точки зору шельф починається від берегу моря, то з юридичної - від зовнішнього кордону територіального моря, оскільки територіальне море, морське дно та його надра в межах територіального моря входять до складу державної території прибережної держави [8, с. 120-121].

Підсумовиючи все вищесказане, зазначимо, що з міжнародно-правової точки зору під континентальним шельфом в загальних рисах розуміється морське дно, включаючи його надра, що простягається від зовнішньої межі територіального моря до фіксованих міжнародним правом меж, над якими прибережна держава здійснює суверенні права в цілях розвідки та розробки його природних ресурсів [12, с. 115].

Отже, в даному підрозділі було наведено геологічний та географічний зміст поняття континентального шельфу. Відповідно до даних наук, континентальним шельфом є продовження материкової земної кори під водною товщою і є тотожною за своєю геоморфологією та іншими ознаками з континентом. В свою чергу, міжнародно-правова наука закріплює за терміном «континентальний шельф» відмінне від природознавчих наук значення, оскільки головною задачею міжнародного права в даному випадку є встановлення певних об'єктивних правил для економічної експлуатації державами шельфу. Звідси правова наука визначає континентальний шельф як певну частину простору земної кулі, на яку поширюються права держав світу, відмінні від прав, які вони здійснюють над частинами суходолу та водами Світового океану.

1.2 Проблема визначення меж континентального шельфу в міжнародному праві

В попередньому підрозділі було наведено визначення континентального шельфу, яке встановила Женевська конвенція про континентальний шельф 1958 року. Проаналізувавши його, можна зробити висновок, що дана Конвенція встановила два критерії для визначення зовнішньої межі континентального шельфу. Це, по-перше, глибина (200 м), а по-друге, технічна доступність [8, с. 118]. В той же час деякі дослідники виділяють і третій критерій - прилягання шельфу до узбережжя [16, с. 238].

Континентальний шельф за своєю геофізичною природою та характеристиками не є всюди однаковим. В деяких місцях він дуже широкий, крутизна його схилу невелика, а води, що покривають його, мають невелику глибину. Державам, що мають такий шельф, наприклад Аргентині, вигідно використовувати критерій глибини при визначенні свого шельфу. Інші держави (наприклад, Чилі, Перу, Іспанія) мають дуже вузький шельф, оскільки майже відразу проходить різкий обрив на великі глибини. Таким чином, для таких держав застосувати критерій глибини є вочевидь невигідно [8, с. 118].

Критерій глибини свідчить про геологічне походження юридичного визначення терміна «континентальний шельф». Глибина 200 м була згадана в зв'язку з тим, що геологічно, як правило, шельф закінчується саме на цій глибині, а далі йде різкий ухил морського дна і починається континентальний схил [17, с. 239].

Що ж стосується критерію технічної доступності, то його застосування є, без сумніву, вигідним для розвинутих держав, які мають у своєму розпорядженні високі технології, що дозволяють здійснювати видобування корисних копалин на глибинах, що значно перевищують 200 м. Однак такий критерій не може влаштовувати ті держави, технвчні можливості яких є обмеженими [8, 118-119]. Цей критерій був включений до статті 1 Конвенції 1958 року з метою встановити компромісне рішення між тими країнами, які виступали за фіксовану зовнішню межу шельфу, і державами, які не бажали визначенності в цьому питанні. Однак до прийняття Конвенції 1982 року цей критерій викликамв критику в багатьох країнах світу.

Критерій «технічної доступності» позбавлений юридичної визначеності стосовно зовнішньої межі «континентального шельфу». Це давало привід до розширеного тлумачення деякими державами юридичного поняття континентального шельфу. Вони вважали, що на основі положення статті 1 Конвенції 1958 року все дно Світового океану може бути поділене між прибережними державами.

Крім того, що ця ідея позбавлена будь-якого підґрунтя з точки зору положень Конвенції про континентальний шельф (які мали за мету зовсім інше), вона також направлена на перегляд фактично всіх інститутів міжнародного морського права і перш за все на ліквідацію принципу свободи відкритого моря [16, с. 239].

Що ж до критерію прилягання континентального шельфу до берегу, цікаво відмітити, що вже в перших рядках статті 1 Коненції 1958 року, де йде мова про термін «континентальний шельф» , вказується, що він застосовується до «дна і надр підводних районів, що прилягають до берегу». Це пряма вказівка на геологічне походження терміну «континентальний шельф». Але далі в статті підкреслюється, що , хоча райони континентального шельфу і прилягають до берегу, однак вони знаходяться за межами територіального моря. Виникає питання, чому Комісія міжнародного права не сформулювала статтю 1 в наступному вигляді: «Термін «континентальний шельф» вживається стосовно поверхні та надр морського дна підводних районів, що знаходяться поза зоною територіального моря»? Порушене таким чином питання підтверджує, що Комісія не випадково використала термін «прилягання». В літературі часто намагаються обійти положення статті 1 Конвенції, що вказує на характер прилягання районів континентального шельфу.

Необхідно підкреслити, що термін «прилягання» має виключно важливе значення для розкриття юридичного поняття континентального шельфу, а також для встановлення його зовнішньої межі.

По-перше, «прилягання» вказує на геолого-географічне походження юридичного визначення терміна «шельф», по-друге, підкреслює ступінь близькості районів континентального шельфу по відношенню до берегу держави і, по-теретє, констатує очевидність того, що держави мали на увазі помірну (не більше 12 миль) ширину територіальних вод, за якою починається континентальний шельф і виникає правове поняття континентального шельфу [16, с. 238-239].

З вищенаведеного випливає, що визначення континентального шельфу, згідно Конвенції 1958 року, мало у собі певні протиріччя. Для того, аби вирішити їх, Конвенція 1982 року, вводить компромісне рішення. Стаття 76 Конвенції встановлює, що континентальний шельф прибережної держави включає в себе морське дно та надра підводних районів, що простягаються за межі його територіального моря на усьому протягу природнього продовження його сухохопутної території до зовнішньої межі підводної околиці материка чи на відстані 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної околиці материка не простягається на таку відстань [8, с. 119]. Тут ми зустрічаємося з очевидною розбіжністю між думками юристів та океанографів.

Підводна околиця материка включає в себе продовження континентального массиву прибережної деражави, що знаходяться під водою, і складається з поверхні та надр шельфу, схилу та підйому. Вона не включає ложе океану на великих глибинах, в тому числі його океанічні хребти та надра. Звідси випливає, що межа в 200 миль не є випадковою. Ширина континентального шельфу відміряється від тих вихідних точок та ліній, від яких відміряється ширина територіального моря [17, с. 120].

Якщо околиця материка простягається більше, ніж на 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, то континентальний шельф прибережної держави не може простягатися далі, ніж 350 морських миль від вихідних ліній чи не далі, ніж 100 морських миль від 2500-метрової ізобати (лінія, що поєднує точки з однаковою глибиною) [8, с. 119]. Отже, окрім вихідних ліній, Конвенція 1982 року звертається і до океанографічного поняття, яким є ізобата. В юридичному сенсі, згідно даної Конвенції, 2500-метрова ізобата є межею між материковим схилом та ложем океану, на яке не поширюється правовий статус континентального шельфу [17, c. 120].

З вищенаведеного випливає, що в залежності від ширини власне морського шельфу, є три можливих варіанти визначення зовнішньої межі юридичного континентального шельфу:

1.) якщо ширина шельфу меньша, ніж 200 морських миль, які відраховуються від вихідних ліній, то шельфом буде вважатися все морське дно та його надра до зовнішньої межі, що проходить на відстані в 200 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній;

2.) якщо ширина шельфу більша за 200 морських миль, але менша, ніж 350 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній, то шельфом буде вважатися все морське дно та його надра до зовнішньої межі, що проходить на відстані не далі, ніж 350 морських миль від вказаних вихідних ліній чи не далі, ніж 100 морських миль від 2500-метрової ізобати.

3.) якщо ширина шельфу більша за 350 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній, то шельфом буде вважатися все морське дно та його надра до зовнішньої межі, що проходить не далі, ніж 350 морських миль від вказаних вихідних ліній чи не далі, ніж 100 морських миль від 2500 метрової ізобати [8, с. 119-120].

Таким чином, якщо підводна околиця материка простягається далі, ніж на 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря, у прибережної держави є вибір: зовнішня межа континентального шельфу має знаходитися не далі 350 морських миль від названих вихідних ліній, або не далі 100 морських миль від 2500-метрової ізобати [3, с. 35] [Див. Дотатки].

Дані про кордони континентального шельфу, що знаходяться за межею 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, надаються відповідною прибережною державою до Комісії з питань кордонів континентального шельфу, яка створена у виконання положень Додатку ІІ до Конвенції 1982 року на основі забезпечення справедливого географічного представництва. Комісія складається з 21 члена, які є спеціалістами в області геології, геофізики чи гідгрографії, які обираються державами - учасницями Конвенції з числа своїх громадян. Комісія дає прибережним державам рекомендації з питань, що стосуються установлення зовнішніх кордонів їх континентального шельфу. Межі шельфу, що встановлені прибережною державою на основі вказаних рекомендацій, є кінцевими і для всіх обов'язковими [8, с. 120]. Надання цих даних є обов'язком такої держави, який випливає з положень Коненції 1982 року і це надання має бути здійснене якомога швидше, але в будь-якому разі в межах 10 років після вступу в силу Конвенції 1982 року для цієї держави [29, p. V].

Окрім цього, прибережна держава здає на зберігання Генеральному секретарю ООН карти та відповідну інформацію, включаючи геодезичні дані, що перманентно описують зовнішню межу його континентального шельфу. Генеральний секретар отриману інформацію належним чином публікує [17, с. 120].

Отже, в даному підрозділі було висвітлено проблему визначення меж континентального шельфу, якою вона постає зі змісту Конвенції 1958 року, положення якої мають наукове значення та з положень Конвенції 1982 року, які є чинними на сьогоднішній день. Також наведено правовий аналіз положень, що визначають межі шельфу і наголошено на проблемності даних визначень

Загалом в даному розділі був розкритий зміст юридичного поняття континентального шельфу із вказівкою на його геологічно-географічне походження, детально показано можливі варіанти юридичного встановлення меж континентального шельфу.

Розділ 2. Історія розвитку правового статусу континентального шельфу

В попередньому розділі були висвітлені деякі історичні моменти щодо розвитку правового статусу континентального шельфу. В даному розділі буде розглянуто в першу чергу історія виникнення правового статусу шельфу та його розвиток до прийняття Женевської конвенції 1958 року, також будуть коротко викладені обставини, за яких Комісія міжнародного права працювала для підготовки проекту Конвенції 1958 року, а також деякі відомості про передумови прийняття Конвенції ООН з морського права 1982 року.

До 1945 року свобода выдкритих морів означала, окрім іншого, що кожна країна мала право експлуатувати дно і надра у районах відкритих морів. Цим правом наділялися усі держави і жодна з них не могла заявити про виключні права на частину дна чи надр відкритих морів. Однак, право почало змінюватися, коли експлуатувати природні ресурси (в першу чергу - нафту) стало економічно та технологічно можливим [27, p. 191].

Питання про право на ресурси дна морів та океанів за межами територіальних вод деякі держави намагалися вирішити шляхом односторонніх актів. Ініціативу в цьому питанні проявили США. В Декларації президента США віа 28 вересня 1945 року проголошувалися претензії США на простори морського дна, що лежали за межами територіальних вод цієї країни.

Ця Декларація справила деякий вплив на формування теорії континентального шельфу. Юридичний термін «континентальний шельф», таким чином, увійшов у законодавчу практику прибережних держав. Декларація використовувалася як оправдання вимог інших держав відносно континентального шельфу.

В Декларації на перше місце висувався економічний аргумент, згідно з яким, усе людство в найближчий час буде потребувати нових джерел нафти та інших мінеральних ресурсів. Цікаво відмітити, що на відміну від США, багато країн Латинської Америки в якості економічного аргументу в першу чергу вказували на інтереси, пов'язані з риболовством, а не з мінеральними ресурсами.

Дана Декларація встановлювала, що з геологічної точки зору континентальний шельф розуміється як продовження континенту прибережної держави під водою, а мінеральні ресурси, що виявлені на континенті, часто продовжуються в його підводній частині, тобто в надрах шельфу. Розробка родовищ шельфу, отже, може здійснюватися ефективно за умови тісного контакту з берегом прибережної держави.

В Декларації стверджується наступне: «Інтереси безпеки прибережної держави вимагають безпосереднього спостереження за діями, що мають місце біля його берегів, тобто в межах континентального шельфу. Виходячи з цього, уряд США розглядає ресурси дна та надр континентального шельфу, що прилягає до берегів США, але знаходиться у відкритому морі, як такі, що належать США і підпадають під його юрисдикцію і контроль».

Через рік після прийняття Декларації США прослідувала серія актів прибережних держав, які оголошували про свої права на континентальний шельф. Просторові межі континентального шельфу, об'єм прав встановлювалися прибережними державами по-різному, в залежності від інтересів кожної держави, і часто суперечили загальновизнаним нормам міжнародного права.

Деякі держави Латинської Америки в своїх претензіях на континентальний шельф пішли далі США і заявили про свій територіальний суверенітет на шельф. До таких держав відносяться Аргентина, Бразилія, Гондурас, Мексика, Венесуела, Нікарагуа, Панама, Чилі, Еквадор, Перу, Сальвадор, Коста-Ріка [27, p. 191].

Низка держав Латинської Америки (Аргентина, Мексика, Бразилія, Гондурас) використали доктрину континентального шельфу не тільки на шельф, але і на води, що його покривають. В Декреті президента Аргентини від 11 жовтня 1946 року води над шельфом оголошувалися «епіконтинентальним морем». На епіконтинентальне море та континентальний шельф поширюється суверенітет аргентинської нації. Варто відмітити, що цей декрет не був затверджений конгресом Аргентини і, відповідно, не отримав сили закону навіть за внутрішнім законодавством Аргентини. На Конференції з морського права в 1958 році держави відмовилися використовувати термін «епіконтинентальне море», який був запропонований Аргентиною, у зв'язку з неясністю його поняття. В решті-решт, представник Аргентини був змушений виключити зі своєї пропозиції цей термін.

Крім односторонніх заяв, в 1952 році в Сантьяго на першій Конференції з експлуатації та збереження морських ресурсів південної частини Тихого океану Перу, Чилі та Еквадор підписали, а після цього ратифікували, спільну Декларацію про морську зону. У 1955 році до цих держав приєдналася Коста-Ріка, підписавши Декларацію. Однак цей документ так і не був ратифікований президентом цієї країни.

Держави, які ратифікували Декларацію, оголосили відстань у 200 морських миль від своїх берегів зовнішньою межею континентального шельфу. При цьому суверенітет поширювався на води, що знаходилися у цих межах.

У 1956 році до вищезгаданих держав, що заявили про свої територіальні права на морську зону в 200 морських милях, приєднався Сальвадор.

З претензіями на континентальний шельф виступали не лише країни Американського континенту, але також Пакистан (1950 р.), Індія (1955 р.), Ізраїль (1953 р.).

Таким чином, ціла низка держав стала розглядати континентальний шельф як об'єкт територіального привласнення, поширюючи на нього свій суверенітет.

Виникнення проблеми континентального шельфу призвело до появи різноманітних правових концепцій. Суть більшості з них зводилася до обґрунтування прав прибережної держави на природні багатства континентального шельфу [16, с. 234-236].

Варто відмітити, що радянські вчені-фахівці в галузі міжнародного права наводили не позбавлену справедливості критику в адресу західних колег. Зокрема, вони відмічали певну непослідовність юристів країн Заходу у тому, що останні при формулюванні претензій прибережних держав щодо континентального шельфу почали відмовлятися від своїх поглядів, за допомогою яких вони намагалися вирішувати територіальні проблеми до виникнення проблеми континентального шельфу. Ані теорія «ефективної окупації», ані концепції «res nullius» та «res communis» не підходили для обґрунтування прав прибережної держави на континентальний шельф. Згідно теорії ефективної окупації, будь-яка вперше відкрита частина земної кулі може бути визнана територією тієї чи іншої держави , якщо держава дійсно заволоділа цією територією і фактично здійснює над нею свою фактичну владу.

Односторонні акти прибережних держав у відношенні свого континентального шельфу з точки зору теорії ефективної окупації не мали юридичної сили.

Концепція «res nullius» і «res communis» не підходили для обґрунтування претензій на континентальний шельф, тому що останній на основі цих концепцій «мав би бути визнаним чи таким, що знаходився в спільному володінні всіх держав, чи доступним для користування і навіть захоплення будь-якою державою, але в жодному разі не під «суверенітетом» чи «юрисдикцією і контролем» лише прибережних держав [16, с. 236].

Французький юрист Йепес, розглядаючи проблеми правового режиму континентального шельфу, заявив, що склалася звичайна «регіональна» норма міжнародного права, яка надала прибережній державі права на континентальний шельф. Радянські ж вчені не погоджувалися з цим твердженням і зазначали, що сам Йепес далі відмічав, що «прокламації» і «декларації» відносно доктрини континентального шельфу не є абсолютно ідентичними ні за формою, ні за змістом».

Одночасно почали з'являтися думки про пом'якшення «класичного принципу свободи відкритого моря», і про те, що цей принцип не може розглядатися як «непорушна догма».

Далі радянські юристи підкреслювали той факт, що жоден з зарубіжних авторів не навів достатніх юридичних обґрунтувань прав прибережної держави на континентальний шельф.

Проблеми правового режиму континентального шельфу в 1950-1956 рр. розглядала Комісія міжнародного права. Вона неодноразово підкреслювала своє негативне ставлення до односторонньої практики прибережних держав стосовно встановлення ними правового режиму шельфу. У своїй заключній доповіді в 1956 році Комісія підкреслила, що «не слід надавати юридичного значення односторонній практиці, яка заснована лише на бажанні зацікавлених держав» [16, с. 237].

З цього питання деякі юристи зазначали, що посилання на інтереси прибережної держави можуть бути лише основою для переговорів, але не нормою поведінки для інших держав, їх юридичних і фізичних осіб.

Необхідно підкреслити правильність підходу до проблеми французького юриста Ремона, який вважав, що теорія континентального шельфу до 1958 року була всього лише політичною доктриною, оскільки ця теорія засновувалася на серії заяв, які були позбавлені юридичного обґрунтування і звідси не мали обов'язкового характеру.

Юридичні проблеми континентального шельфу, що виникали, були наслідком технічного прогресу і з самого початку мали міжнародний характер оскільки стосувалися просторів відкритого моря, які мали важливе значення для всіх країн. Цим перш за все і пояснюється розробка і прийняття Конвенції про континентальний шельф 1958 року [16, с. 237].

Запеклі дебати точилися навколо юридичної природи і об'єму прав прибережної держави на континентальний шельф в Комісії міжнародного права і на першій Конференції з морського права. Комісія в попередньому проекті Конвенції про шельф в 1951 році висловилася за те, аби прибережна держава здійснювала контроль та юрисдикцію в цілях розвідки його природних ресурсів. При цьому Комісія не висловлювалася ні за суверенні, ні за виключні права, намагаючись таким чином уникнути будь-якої інтерпретації, спрямованої проти принципу свободи відкритого моря і повітряного простору над ним.

Тим не менш, в своїх коментарях до даного проекту Комісія підкреслювала, що, не згадуючи про суверенітет прибережної держави на морське дно та його надра, вона в той же час хотіла би підкреслити виключний характер прав держави. Легко помітити, що така позиція значною мірою співпадала з положеннями Декларації США в частині, що стосувалася природи прав прибережної держави.

Пізніше, під тиском представників країн Азії та Латинської Америки, які вимагали визнання суверенітету держави на континентальний шельф, Комісія замінила в своєму проекті слова «контроль та юрисдикція» словами «суверенні права», підкреслив, однак, в коментарі, що останні не можуть бути трактовані як рівнозначні суверенітету.

Швеція, Новегія, Данія, США та інші країни критикували поняття «суверенні права» на шельф, вказуючи, що воно є двозначним і практично означає повний суверенітет.

Представник Італії різко висловлювався проти визнання суверенітету держави на шельф, заявив, що не існує суверенних прав там, де немає суверенітету. Варто відмітити тверезість такої позиції. Він також вказував, що територіальний суверенітет є повна та виключна влада держави, що здійснюється на державній території і не допускає жодного обмеження. Теж саме відноситься і до морської поверхні, яка ні фізично, ні геологічно не може бути прирівняна до суходолу.

Далі італійський представник констатував наявність загальної точки зору відносно того, що прибережна держава вправі здійснювати обмежені права стосовно шельфу за умови збереження свободи навігації та риболовства в водах, що покривають його. На його думку, недоцільно згадувати ні про повний суверенітет, ні про «суверенні права», а слід вести мову лише про право користування різноманітними ресурсами континентального шельфу [16, с. 241-242].

Дана позиція, тобто підтримка формулювання «право користування», видається не позбавленою підґрунтя, більш того її можна визнати в дечому більш близькою до суті реальних прав прибережних держав. Однак така позиція не знайшла свого відображення ані в Конвенції 1958 року, ані в Конвенції 1982 року та й сам представник Італії відмовився від неї, підтримавши формулювання, яке Комісія міжнародного права включила до свого проекту в 1951 році. Це формулювання виглядало як «контроль та юрисдикція прибережних держав над континентальним шельфом».

Кінцевий варіант формулювання даних прав містився в пункті 1 статті 2 проекту Комісії міжнародного права, який був прийнятий в результаті голосування і був у такому ж вигляді закріплений в Женевській конвенції 1958 року. Згідно цього пункту, прибережна держава здійснює над континентальним шельфом суверенні права в цілях розвідування та розробки його природних багатств.

Цікаво відмітити, що після прийняття Женевської конвенції про континентальний шельф 1958 року, більше 90 прибережних держав намагалися в тій чи іншій формі заявити про свої права на шельф, прийнявши відповідні акти [16, с. 242].

Варто зазначити, що, окрім різних підходів до визначення континентального шельфу, дві Конвенції: 1958 року та 1982 року - не мають принципіальних відмінностей в частині міжнародно-правового режиму континентального шельфу і однаково формулюють права прибережних держав стосовно нього [8, с. 118]. Тому в даному розділі доречно розглянути дещо з історії вирішення проблеми, яка була наявна в Конвенції 1958 року, та вирішена Конвенцією 1982 року - визначення меж континентального шельфу.

Оскільки в попередньому розділі було досить детально розглянуто визначення меж континентального шельфу як за Конвенцією 1958 року, так і за Конвенцією 1982 року, тут доречно буде навести інші варіанти, які пропонувалися для вирішення даної проблеми.

Зокрема, делегація СРСР на одній з сесій Комітету ООН з морського дна після прийняття Женевської конвенції 1958 року, враховуючи позиції багатьох держав, виступила з пропозицією встановити зовнішню межу шельфу на ізобаті 500 м. В тих районах, де ізобата 500 м знаходиться на відстані, яка менше 100 морських миль, рахуючи від вихідних ліній для відмірювання територіальних вод, зовнішня межа шельфу у відповідності до пропозиції може встановлюватися прибережною державою по лінії, кожна точка якої знаходиться від найближчої точки згаданих вихідних ліній на відстані, що не перевищує 100 морських миль [16, с. 239].

Підкреслимо, що пропозиції СРСР мали під собою основи - геологічні, економічні (на надра районів дна в даних межах припадало близько 70% вуглеводнів) та правові.

На третій Конференції ООН з морського права представник СРСР С.В. Молодцов заявив у Другому Комітеті, що, з урахуванням створення 200-мильних економічних зон , Радянський Союз вносить поправку в раніше представлений ним проект і пропонує замінити «100 миль» на «200 миль» [16, с. 240]. Запропонований СРСР на третій Конференції ООН з морського права критерій визначення меж континентального шельфу був взятий за основу і знайшов своє відображення в Конвенції 1982 року. Але оскільки третя Конференція мала місце у 70-х роках, а прийняттю Конвенції ООН з морського права передували 11 сесій Конференції, що відбувалися щорічно (а в 1976 році - двічі) з 1973 р. по 1982 р [3, с. 273-275], то за цей час до пропонованого критерію «200 миль» було додано згадані у попередньому розділі критерії «350 миль» та «100 миль від 2500-метрової ізобати».

До речі, що стосується залучення океанографічного терміну «ізобати» до даного критерію, варто вказати на значне збільшення глибини даної лінії - з 500 метрів, які пропонував СРСР до 2500 метрів в Конвенці 1982 року. Це також пояснюється змінами в технічних можливостях держав світу, що відбулися до моменту прийняття остаточного варіанту Конвенції 1982 року і відповідними поправками, що були внесені за цей час.

Отже, в даному розділі було розглянуто історичний розвиток правового статусу континентального шельфу Світового океану: односторонні акти прибережних держав щодо свого шельфу, роботу Комісії міжнародного права, прийняття Конвенції 1958 року та передумови прийняття Конвенції з морського права 1982 року. З вищенаведеного випливає, що розробка правового статусу континентального шельфу була досить непростою з огляду на надзвичайно велику економічну «напруженість» даної проблеми.

Розділ 3. Сучасний правовий статус континентального шельфу

3.1 Права прибережної держави на свій шельф, межі реалізації цих прав та їх співвідношення з правами інших держав

Континентальний шельф знаходиться за межами територіального моря прибережних держав і, таким чином, не входить до складу їх державної території, але разом з тим держави мають певні права щодо їх шельфу.

Згідно зі статтею 2 Конвенції 1958 року та статті 77 Конвенції 1982 року, прибережна держава здійснює по відношенню до континентального шельфу суверенні права з цілями його розвідки і розробки його природних ресурсів [2, p. 54; 19, с. 197].

Звернемо увагу на те, що в даному випадку під природними ресурсами розуміються мінеральні та інші неживі ресурси морського дна та його надр а також живі організми, що відносять до «сидячих видів», тобто такі, які на період, коли їх промисел є можливим, або знаходяться в нерухомому стані, або не здатні рухатися інакше, як знаходячись в постійному фізичному контакті з морським дном та його надрами.

Роздивимося особливості здійснення таких суверенних прав прибережної держави на континентальний шельф.

По-перше, такі права є виключними у тому сенсі, що якщо прибережна дежава не здійснює розвідку континентального шельфа чи не розробляє його природні ресурси, ніхто не може робити це без згоди прибережної держави.

По-друге, права прибережної держави на континентальний шельф не залежать від ефективної чи фіктивної окупації нею шельфу чи від прямої заяви про це.

По-третє, такі права мають суворо обмежений характер, тобто прибережна держава не може здійснювати інші виключні права, які не стосуються розвідки і розробки природних ресурсів її континентального шельфу.

Права прибережної держави на континентальний шельф не зачіпають ані правового статусу відкритого моря, що покриває шельф, ані правового статусу повітряного простору над цими водами. Відповідно, прибережна держава не може, наприклад, перешкоджати здійсненню свободи судноплавства іноземних судів у вказаних водах чи свободі польотів у повітряному просторі, який знаходиться над такими акваторіями.

Прибережна держава також не може перешкоджати прокладці чи підтриманню в належному стані підводних трубопроводів на континентальному шельфі, крім випадків, коли ця держава здійснює своє право на розвідку шельфу і розробку його природних ресурсів, використовуючи при цьому розумні міри.

По-четверте, прибережна держава здійснює свої суверенні права без порушення прав інших держав та нанесення відповідних збитків.

Розвідка континентального шельфу і розробка його природних ресурсів не мають створювати неоправдуваних перешкод для судноплавства, риболовлі та охорони живих ресурсів моря, а також перешкоджати фундаментальним науковим дослідженням. Разом з тим прибережна держава має виключне право дозволяти і регулювати бурові роботи на континентальному шельфі для будь-яких цілей [19, с. 198-199].

По-п'яте, інші держави також мають певні права у відношенні континентального шельфу іноземної держави. Так, згідно статті 79 Конвенції 1982 року всі держави мають право прокладати підводні кабелі та труби на континентальному шельфі, звичайно ж, з врахуванням інтересів прибережної держави [19, с. 197-198]. Траса прокладки таких трубопроводів визначається зі згоди прибережної держави. Це право має історичний характер, оскільки до утворення правового статусу континентального шельфу в міжнародному праві, ще в XIX столітті існувала звичаєва (пізніше закріплена в деяких документах) норма про вільне прокладання кабелів дном відкритого моря [2, p. 55].

Що стосується правового режиму штучних островів, установок та споруд на континентальному шельфі, то щодо них діють наступні правила.

Прибережна держава на континентальному шельфі має виключне право споруджувати, а також дозволяти та регулювати створення і регулювання, експлуатацію штучних островів, установок та споруд.

Прибережна держава здійснює виключну юрисдикцію над таким штучними островами, установками та спорудами, в тому числі юрисдикцію у відношенні фіскальних, митних, санітарних та імміграційних законів та правил, що стосуються безпеки.

Про створення штучних островів, установок чи споруд має надаватися належне сповіщення, а відповідні постійні засоби попередження необхідно підтримувати у робочому стані.

Будь-які покинуті чи більше невикористовувані установки чи споруди необхідно обов'язково прибирати з метою забезпечення безпеки судноплавства. При цьому мають бути враховані інтереси риболовлі, захисту морського середовища, права та обов'язки інших держав. Належить давати належне оповіщення про глибину, місцезнаходження та розмір будь-яких установок чи споруд, які прибрані не повністю.

Прибережна держава має там, де це необхідно, встановлювати навколо таких штучних островів, установок та споруд зони безпеки, в межах яких приймаються розумні міри для забезпечення безпеки як судноплавства, так і штучних островів, установок і споруд.

Ширина зон безпеки визначається прибережною державою з врахуванням міжнародних стандартів. Ці зони встановлюються таким чином, щоб вони розумно співвідносилися з характером та функцією штучних островів, установок чи споруд і не простягалися навколо них далі, ніж на 500 метрів, що відміряються від кожної точки їх зовнішнього краю, за виключенням випадків, коли це дозволено загальновизнаними міжнародними стандартами чи рекомендовано компетентною міжнародною організацією. Про протяжність зон безпеки також надається належне оповіщення.

Усі судна мають поважати ці зони безпеки і дотримуватися загальноприйнятих міжнародних стандартів у відношенні судноплавства поблизу штучних островів, установок, споруд та зон безпеки.

Штучні острови, установки та споруди, а також зони безпеки навколо них не можуть встановлюватися, якщо це створює перешкоди для використанння визнаних морських шляхів, що мають істотне значення для міжнародного судноплавства.

Штучні острови, установки та споруди не наділяються статусом островів. Важливо зазначити, що вони не мають свого територіального моря, а їх наявність не впливає на визначення меж територіального моря, виключної морської зони чи континентального шельфу [2, p. 55].

За межами 200 морських миль встановлено особливий режим розробки континентального шельфу. Згідно статті 82 Конвенції 1982 року прибережна держава проводить відрахування чи взноси натурою у зв'язку з розробкою неживих ресурсів континентального шельфу за межами 200 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря. Відрахування і внески робляться щорічно у відношенні усієї продукції з ділянки по закінченню перших п'яти років добування на цій ділянці. Розмір відрахувань чи внесків за шостий рік складає один відсоток вартості чи об'єму продукції на данії ділянці. Цей розмір збільшується на один відсоток кожен наступний рік до закінчення дванадцятого року, а потім зберігається на рівні семи відсотків.

Держава, що розвивається, яка є безпосереднім імпортером корисних копалин, що добуваються на його континентальному шельфі, звільняється від таких відрахувань чи внесків щодо цих корисних копалин [2, p. 55-56].

Відрахування чи внески робляться через Міжнародний орган по морському дну, який розподіляє їх між державами - учасницями Конвенції 1982 року на основі критеріїв справедливості, беручи до уваги інтереси та потреби країн, що розвиваються, особливо тих з них, які найменш розвинуті та не мають виходу до моря [8, с. 122-126].

Отже, в даному розділі був розкритий зміст сучасного правого статусу континентального шельфу за положеннями Конвенції 1982 року, вказані межі реалізації прав прибережної держави та їх співвідношення з правами інших держав щодо континентального шельфу та вод, що покривають його.

3.2 Імплементація міжнародно-правових норм, що встановлюють статус континентального шельфу в національне законодавство

Не торкаючись теорій співвідношення міжнародного і національного права, все ж варто зазначити, що казати про пряму дію норм міжнародного права можна говорити з деякою мірою умовності. Реальної юридичної сили міжнародно-правові норми здобувають лише при їх імплементації до національного законодавства, тобто, як правило, за видання внутрішнього акту про ратифікацію відповідних міжнародних договорів. В Конвенції ООН з морського права немає вказівки на необхідність певного уточнення правового статусу континентального шельфу країнами-учасницями Конвенції в окремому внутрішньому акті. Це власне природньо витікає з того, що міжнародна спільнота від самого початку визначила континентальний шельф, як об'єкт регулювання виключно міжнародним правом, оскільки інтереси, пов'язані з шельфом, є інтересами всесвітніми, а не окремих держав.

Однак зважаючи на сам термін «суверенні права» на розвідку та експлуатацію ресурсів шельфу, існування певного кодифікованого акту стосовно континентального шельфу, який конкретизує міжнародно-правові норми, є позитивним для ефективнішої експлуатації шельфу та охорони прав на нього.

Деякі держави світу мають такі внутрішньодержавні акти. Зокрема, Російська Федерація конкретизувала свої суверенні права на континентальний шельф у Федеральному законі «Про континентальний шельф Російської Федерації» від 17 грудня 1995 року.

На разі права України на континентальний шельф встановлюються виключно Конвенцією 1982 р., яка була ратифікована Законом України від 3 червня 1999 р.. Окрім іншого, слід наголосити на тому, що Україна, згідно ч. 4 даного Закону заперечує проти будь-яких недобросовісних тлумачень Конвенції. Це деякою мірою можна розуміти, як відсутність наміру створювати окремий нормативний акт щодо континентального шельфу за прикладом Російської Федерації.

Розділ 4. Проблема делімітації континентального шельфу

Для освоєння ресурсів континентального шельфу надзвичайно важливу роль грає його делімітація між державами з протилежними чи суміжними берегами, тому питання, пов'язані з розмежуванням шельфу, є дуже актуальними для всіх прибережних держав.

Вперше концепція делімітації континентального шельфу на міжнародно-договірному рівні знайшла своє відображення в Конвенції про континентальний шельф 1958 року. В статті 6 цієї Конвенції містилися два основних принципи даної концепції. Перший з них базувався на угоді зацікавлених в делімітації шельфу держав. Другий мав застосовуватися у випадку, коли такої угоди не було чи не було інших особливих обставин для делімітації шельфу. Згідно останньому принципу, зовнішньою межею континентального шельфу держав, берега яких розташовані один навпроти одного, має слугувати середина лінія, а у суміжних держав - лінія рівного відстояння від найближчих точок вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря кожної з цих держав [19, с. 201].

Конвенція ООН з морського права відійшла від цього другого принципу і залишила лише делімітацію на основі принципу угоди між сторонами. Так, згідно, п. 1 статті 83 Конвенції 1982 року, делімітація шельфу має здійснюватися «шляхом угоди на основі міжнародного права», як вказується в статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, в цілях досягнення справедливого рішення. До заключення такої угоди, у відповідності з п. 3 цієї статті , зацікавлені держави в дусі взаємодопомоги і співробітництва мають досягнути тимчасової домовленності практичного характеру і упродовж цього перехідного періоду не ставити під загрозу досягнення остаточної домовленності чи не перешкоджати його досягненню. Така тимчасова домовленність не має спричинювати збитки для кінцевої делімітації шельфу між цими державами [2, p. 56; 19, с. 201].