Міжнародно-правова охорона інтелектуальної власності

Наявність багатьох міжнародних конвенцій, договорів, угод тощо в галузі правової охорони результатів творчої діяльності не сприяла їх ефективній охороні. Мали місце розбіжності, неоднакові підходи, різне тлумачення одних і тих самих понять. Іншими словами, настала гостра потреба в координації, в узгоджених силах, в об'єднанні зусиль для досягнення необхідної правової охорони. Тому й виникла ідея створити окрему організацію, яка б певним чином координувала регулювання правової охорони в цій галузі, передбаченої численними міжнародними договорами. Виникненню цієї ідеї передувало підписання уже згадуваної Паризької конвенції по охороні промислової власності і Бернської конвенції по охороні літературних і художніх творів. Отже, було скликано Стокгольмську дипломатичну конференцію держав -- членів Паризького і Бернського союзів, на якій в червні-липні 1967 р. було розроблено і прийнято конвенцію, яка заснувала нову міжнародну організацію. 14 липня 1967 р. було підписано документ під назвою "Конвенція, яка засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності", який набув чинності в 1970 р., а в грудні 1974 р. набув статус спеціалізованої установи Організації Об'єднаних Націй.

Отже, можна зробити висновки, що виникненню та розвитку системи правової охорони інтелектуальної власності, у тому числі і на сучасному етапі, передували досить масштабні історичні передумови, які складалися у різних країнах та правових системах світу. Відповідно до змін у технології й суспільстві змінювалися і положення щодо охорони результатів інтелектуальної діяльності. Саме зміни в технології й спричинили найбільші виклики й найбільші можливості для системи інтелектуальної власності, що і стало причиною того, що норми в області інтелектуальної власності найбільш швидко розвивалися та вдсконавлювалися саме в XX столітті.

Глава 2. Міжнародно-правове забезпечення охорони прав інтелектуальної власності

2.1 Міжнародно-правове законодавство в сфері охорони інтелектуальної власності

Процес глобалізації економіки, що набув надзвичайно високих темпів з 1990-х років, спричиняє потребу будь-якої країни гармонізувати національне законодавство з міжнародними нормами у сферах інвестицій, забезпечення ефективної конкурентної політики, стандартизації і сертифікації, функціонування інформаційних систем і систем комунікацій, а також забезпечення належної охорони інтелектуальної власності. Рівень захисту інтелектуальної власності є важливою передумовою нарощування інтелектуального капіталу та, як наслідок, - конкурентоспроможності компанії в умовах зростаючої конкуренції у галузі високих технологій.

Таким чином, на сьогодні в основних рисах оформилася глобальна система регулювання охорони інтелектуальної власності, базові характеристики якої мають бути враховані будь-якою країною світу, що намагається реалізувати інноваційну модель розвитку, базовану на знаннях.

Основою міжнародної системи інтелектуальної власності є низка угод, які регулюють правовідносини у сфері промислової власності та авторського права і суміжних прав, причому, слід зазначити, що Україна ратифікувала 18 із них. Адміністративні функції щодо цих угод виконує ВОІВ.

Крім такого універсального договору, як Конвенція, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності, умовно міжнародні договори у сфері інтелектуальної власності можна поділити на такі групи.

Перша - це договори з охорони прав інтелектуальної власності, які визначають міжнародно-визнані основні стандарти охорони інтелектуальної власності в кожній країні, до числа яких, зокрема, відносяться Договір про патентне право, Паризька Конвенція про охорону промислової власності, Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів, Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення.

У окрему групу можна виділити низку договорів, які забезпечують міжнародну реєстрацію або подачу заявки для кожної країни, що є учасницею таких договорів, до яких можна віднести Договір про патентну кооперацію, Мадридську угоду про міжнародну реєстрацію знаків, Гаазьку угоду про міжнародне депонування промислових зразків, Лісабонську угоду про охорону місць походження та їх міжнародну реєстрацію.

Ще одна група - договори про класифікації - створює системи класифікацій, які організують інформацію про винаходи, товарні знаки і промислові зразки в індексовані структури для полегшення пошуку, та до якої відносяться такі договори, як Локарнська угода про установлення міжнародної класифікації промислових зразків, Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків, Страсбурзька угода про Міжнародну патентну класифікацію.

Одним із найважливіших міжнародних договорів у сфері інтелектуальної власності, який регулює відносини щодо охорони авторського права, є Бернська конвенція з охорони літературних та художніх творів 1886 року. Дана конвенція складається з матеріально-правових норм щодо витворів, які охороняються, та їх авторів, термінів охорони, правил охорони лекцій, збірників, творів фольклору, кінофільмів, фотографій, звукозапису, радіо-, телепередач та інших предметів охорони, зворотної сили її норм та ін. Деякі норми регулюють діяльність органів управління Бернським союзом.

Країни - учасниці Конвенції становлять своєрідне міжнародне співтовариство із взаємної охорони авторських прав, а сама Конвенція ґрунтується на таких трьох принципах:

1) на принципі "національного режиму", відповідно до якого створені в одній із країн-учасниць Бернського Союзу твори повинні отримувати в усіх інших країнах-учасницях Союзу таку саму охорону, яку ця країна надає своїм громадянам;

2) на принципі "автоматичної охорони", відповідно до якого національний режим не залежить від яких-небудь формальних умов, охорона надається у міру факту створення твору і не обумовлюється реєстрацією, депонуванням тощо;

3) на принципі "незалежності охорони", відповідно до якого володіння наданими правами та їх реалізація не залежать від надання охорони в країні походження твору.

Об'єктом правової охорони Бернська конвенція проголошує будь-які твори літератури, науки і мистецтва незалежно від форми і способу їх вираження. Перелік творів, що мають охоронятися національним законодавством і яким надається охорона даною Конвенцією, невичерпний. Це можуть бути твори будь-якого наукового чи художнього рівня, жанру, призначення тощо. Стаття 2 Конвенції проголошує, що терміном "літературні і художні твори" охоплюються усі твори у сфері науки, літератури і мистецтва.

Відмінними рисами Бернської конвенції є істотні обмеження вільного використання творів, наявність деяких формальностей з їх реєстрації, надання її нормам зворотної сили, тривалі терміни охорони авторських прав тощо. Міжнародно-правову охорону результатів інтелектуальної діяльності у сфері промислової власності забезпечує Паризька конвенція з охорони промислової власності 1883 року. Дана Конвенція застосовується для об'єктів прав промислової власності в її якнайширшому розумінні, у тому числі винаходів, торговельних марок, промислових зразків, корисних моделей, фірмових найменувань, географічних зазначень та захисту від недобросовісної конкуренції. В наведених переліках нема деяких результатів творчої діяльності, які уже мають правову охорону, наприклад, секрети виробництва (ноу-хау), раціоналізаторські пропозиції, селекційні досягнення, найменування місця походження товару, комп'ютерні програми, інтегральні мікросхеми, репрографія, біотехнологія та деякі інші. Але конвенція не ставить перепони для надання правової охорони і таким результатам інтелектуальної творчості, які можуть появитися в майбутньому чи вже появилися.

Головні положення Конвенції поділено на три основні категорії: національний режим, право пріоритету, загальні норми щодо матеріальних прав. Відповідно до положень про національний режим Конвенція передбачає, що для охорони промислової власності кожна із країн, що вступила до Паризького Союзу, зобов'язана надавати громадянам інших країн, які приєдналися чи є членами цього Союзу, таку ж саму охорону, яку ця країна надає власним громадянам. Право пріоритету - принцип, який полягає у тому, що заявка, подана в одній із країн-членів Паризького Союзу, надає заявникові право подати цю саму заявку на цей самий винахід протягом 12 місяців від дати подання першої заявки до будь-якої країни-члена Паризького Союзу з пріоритетом за першою заявкою.

Загальних правил, встановлених Конвенцією, є кілька. Щодо патентів діє правило, за яким патент, виданий в одній із країн - 47 членів Союзу, має чинність лише у межах цієї країни. Патенти, видані в різних країнах Союзу на один і той самий винахід, незалежні один від одного. Факт видачі патенту в одній країні-члені Союзу не зобов'язує інші країни-члени Союзу видавати патент на цей самий винахід. Так само відмова у видачі патенту в одній із країн Союзу, визнання його недійсним або таким, у якого закінчився строк охорони, не може бути підставою для відмови у видачі патенту в іншій країні-члені Союзу або для визнання його недійсним чи таким, у якого закінчився строк охорони..

Першою міжнародною угодою, основною метою якої є міжнародно-правова охорона суміжних прав, стала Римська конвенція 1961 року. Перша стаття Римської конвенції визначає, що охорона суміжних прав має здійснюватися в такий спосіб, щоб не зашкодити авторським правам. Об'єктами охорони Конвенції є права на виконання, права виробників фонограм та права організацій ефірного мовлення на свої передачі (програми). Суб'єктами зазначених прав є виконавці, виробники фонограм та організації ефірного мовлення. Конвенція передбачає можливість надання охорони суб'єктам суміжних прав незалежно від того, чи охороняються літературні і художні твори, використані виконавцями, виробниками фонограм та організаціями ефірного мовлення. Членами Римської конвенції можуть стати лише члени Бернської або Всесвітньої конвенції, які є і членами ООН. За цією Конвенцією охороняються права виконавців (протидія фіксації та прямій передачі в ефір чи доведенню до загального відома їх виконань без згоди виконавця), права виробників фонограм (дозволяти чи забороняти відтворення фонограм, а також ввезення та розповсюдження примірників без їхнього дозволу), права організацій мовлення (дозволяти чи забороняти ретрансляцію, фіксацію і відтворення їхніх програм).

Основним принципом Римської конвенції є принцип національного режиму. Так, виконання охороняється за національним режимом країни-члена, якщо воно мало місце в іншій країні, що домовляється. Охорона фонограми надається за національним режимом країни-члена за умови, якщо виробник фонограм є громадянином іншої країни, що домовляється; перший запис звуку зроблено в іншій країні, що домовляється; фонограма вперше опублікована в країні, що домовляється. Кожна країна, що домовляється, надає організації мовлення національний режим за умови, якщо штаб-квартира організації мовлення знаходиться в іншій країні-члені або якщо передачу в ефір здійснено за допомогою передавача, що знаходиться в іншій країні-члені Римської конвенції.

Окрім вищенаведених угод, слід окремо визначити Мадридську угоду про міжнародну реєстрацію знаків 1891 року, яка здійснює міжнародно-правову охорону торговельних марок (товарних знаків). Країни, що підписали зазначену Угоду, утворили Спеціальний союз для міжнародної реєстрації знаків. Громадяни кожної країни, які є членами зазначеного Союзу, можуть забезпечити в усіх інших країнах-учасницях Угоди охорону своїх знаків, що застосовуються для товарів і послуг і зареєстровані в країні походження шляхом подання заявки на зазначений знак до Міжнародного бюро ВОІВ за посередництвом відомства країни походження. Відповідно до Угоди, країною походження вважається країна Спеціального союзу, де заявник має дійсне і не фіктивне промислове чи торговельне підприємство. Угода чітко визначає зміст міжнародної заявки. Заявка на міжнародну реєстрацію знака оформляється на спеціальному бланку, передбаченому Інструкцією. Відомство країни походження засвідчує, що дані, які наводяться в заявці, відповідають даним національного реєстру, зазначає дати і номери заявки і реєстрації знака в країні походження, а також дату подачі заявки на міжнародну реєстрацію. Від дати реєстрації знака в Міжнародному бюро відповідно до встановлених вимог кожна заінтересована країна зобов'язана надати охорону цьому знаку в такому самому обсязі, яку вона надає своїм заявникам. Заявник при подачі заявки на міжнародну реєстрацію знака повинен вказати, в яких країнах Спеціального союзу він бажає одержати правову охорону свого знака. Будь-який знак, який був предметом міжнародної реєстрації, користується правом пріоритету, визначеного Паризькою конвенцією про охорону промислової власності.

Характеризуючи міжнародно-правове законодавство в сфері охорони інтелектуальної власності, слід окремо виділити таку найважливішу міжнародну угоду у цій сфері, як Стокгольмська Конвенція про заснування ВОІВ 1967 року, якою було чітко встановлено види об'єктів інтелектуальної власності та власне створено глобальну міжнародну систему охорони та захисту інтелектуальної власності, на чолі якої стоїть ВОІВ та метою діяльності якої є сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі шляхом співробітництва між державами. Відповідно до цієї Конвенції інтелектуальна власність включає дві основні сфери прав: промислову власність, яка головним чином охоплює винаходи, товарні знаки і промислові зразки, і авторське право, що охоплює літературні, музичні, художні, фотографічні і аудіовізуальні твори.

Найважливішою в останній час подією в еволюції норм в області охорони інтелектуальної власності стало укладення Угоди по пов'язаним з торгівлею аспектам прав інтелектуальної власності (Угода ТРІПВ), що є складовою частиною Установчого договору Всесвітньої торговельної організації (ВТО), що був підписаний у Маракеші 15.04.1994 р. і набув чинності 01.01.1995 р.

Угода ТРІПВ включає у себе практично усі види інтелектуальної власності, регламентує взаємовідносини між її володільцем і державою, встановлює ступінь відповідальності за порушення прав на інтелектуальну власність. На відміну від інших міжнародний угод у цій сфері, ТРІПВ встановлює конкретні строки приведення законодавств країн-учасниць у відповідність з нормами даної угоди, передбачає жорсткий контроль за виконанням цих норм, створює механізм розв'язання спірних питань на міждержавному рівні. Інтелектуальна власність розглядається угодою ТРІПВ як об'єкт міжнародної торгівлі, а її захист представлений у якості одної з форм зовнішньоторговельного регулювання.

Угода ТРІПВ встановлює мінімальні стандарти, які повинні виконуватися членами ВТО, по наданню прав на охорону інтелектуальної власності й забезпеченню цих прав. Існують певні мінімальні умови, які всі країни повинні застосовувати у відношенні копірайту й суміжних прав, товарних знаків, географічних позначень, промислових зразків, патентів, компонувань (топографії) інтегральних схем і секретів виробництва. Угода також установлює стандарти по контролю за антиконкурентною практикою в контрактних ліцензіях. ТРІПС передбачає детальні зобов'язання відносно процедур по примусовому здійсненню прав і містить положення про співробітництво й технічну допомогу між сторонами, що підписали Угоду.

Слід зазначити, що Україна є учасницею більшості з універсальних міжнародних конвенцій і договорів у сфері охорони інтелектуальної власності, що свідчить про її прогресуюче входження до світових структур, які регулюють інтелектуальну власність. Проте, така участь все ще є недостатньою. Головною проблемою є відсутність участі України у ряді нових конвенцій і договорів, крім того, згідно з чинним Законом України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 p., Паризька конвенція, Мадридська угода, Договір про патентну кооперацію та Найробський договір мали б бути ратифіковані окремими законами України. В цьому разі була б забезпечена їх юридично бездоганна інкорпорація у національне законодавство України та розгляд їх судами у якості джерела чинного в країні права. Актуальним є і питання щодо приєднання України із вступом до СОТ до Угоди ТРІПС, а саме необхідності для України брати на себе додаткові зобов'язання у відносинах із ЄС і який вплив матимуть ці зобов'язання.

- Конвенція про європейський патент для Спільного ринку (Конвенція про патент Співтовариства, підписана в 1975 р. у Люксембурзі, згодом (1985 р.) отримала назву Угоди про патент Співтовариства). Люксембурзька угода про патент Співтовариства передбачає видачу єдиного європейського патенту з дією на території усіх країн-учасниць ЄС, однак вона ще не набула чинності;

- Відомство з гармонізації на внутрішньому ринку (товарні знаки ЄС), що працює у м.Аліканте (Іспанія) з 1994 р. та адмініструє систему товарних знаків співтовариства (Community Trade Mark);

- Директиви та інші нормативні документи ЄС з питань охорони інтелектуальної власності.

Крім вищенаведеного, слід також звернути увагу на основні інститути охорони інтелектуальної власності в регіоні СНД, серед яких можна виділити такі, як Євразійська патентна організація (ЄАПО), що включає дев'ять та функціонує у рамках Євразійської патентної конвенції, з 1997 р. видає євразійські патенти (Україна та Грузія підписали, але досі не ратифікували Конвенцію про ЄАПО від 9 вересня 1994 р.); Угода про співробітництво в галузі охорони авторського права і суміжних прав від 24 вересня 1999 р. (ратифікована Україною 27 січня 1995 р., діє з травня 1995 р); Угода про заходи з охорони промислової власності та створення Міждержавної ради з питань охорони промислової власності (ратифікована Україною 12 березня 1993 р.); Угода про співробітництво по припиненню правопорушень у сфері інтелектуальної власності від 6 березня 1998 р. (ратифікована Україною 21 вересня 2000 р.).

Слід також зазначити, що ефективність дії міжнародно-правового законодавства в сфері охорони інтелектуальної власності визначається пріоритетом міжнародних норм, що стало вкрай важливим в умовах глобалізації. За останні десятиріччя роль інтелектуальної власності значно зросла - по оцінкам деяких спеціалістів інтелектуальна власність як складова світового товарообігу становить близько 1%. До того ж, альтернативою міжнародному правопорядку є надзвичайно суперечливий конгломерат національних норм регулювання, що постійно створював би колізії у двосторонніх відносинах і фактично звів би нанівець усі переваги оперативного обміну, пов'язані із сучасною революцією у засобах комунікацій та інформатизацією.

Підсумовуючи зазначене, можна сказати, що на даному етапі у світі сформувалася глобальна система охорони інтелектуальної власності, що регулюється міжнародно-правовим законодавством в сфері охорони інтелектуальної власності, яке має пріоритет над нормами національних правових систем, та основою якого є міжнародні угоди, що регулюють правовідносини у сфері промислової власності, а також авторське право і суміжні права.

2.2 Всесвітня організація інтелектуальної власності як основний міжнародний орган охорони та захисту інтелектуальної власності

Потреба в прискореному розвитку міжнародних регулюючих норм зумовила становлення глобальної системи регулятивних органів, невід'ємною складовою якої є глобальна система охорони та захисту інтелектуальної власності, найважливішим компонентом якої стала Всесвітня організація інтелектуальної власності. ВОІВ являє собою міжнародну організацію, тобто об'єднання держав, створене ними у повній відповідності до вимог міжнародного права на основі міжнародного договору, для здійснення координації комплексу заходів щодо міжнародного співробітництва, спрямованих на формування єдиних підходів до забезпечення охорони інтелектуальної власності в усьому світі.

Історія ВОІВ сходить до 1833 року, що ознаменувався народженням Паризької конвенції про охорону промислової власності, членами якої стали 14 держав, що створили Міжнародне бюро для виконання адміністративних завдань. В 1886 році було прийнято Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів і засновано Міжнародне бюро для виконання адміністративних завдань. В 1893 р. ці два невеликих бюро об'єдналися, щоб утворити міжнародну організацію за назвою Об'єднане міжнародне бюро по охороні інтелектуальної власності, яке, базуючись у Берні (Швейцарія) і маючи у своєму розпорядженні штат із семи осіб, стало попередником сьогоднішньої ВОІВ - динамічної структури з більш ніж 170 державами-членами й апаратом, що включає в себе приблизно 650 осіб із усього світу.

У міру того, як зростало значення інтелектуальної власності, структура й форма організації теж мінялися. В 1960 р. Об'єднане міжнародне бюро по охороні інтелектуальної власності переїхало з Берна в Женеву, щоб бути ближче до Організації Об'єднаних Націй та інших розташованих у цьому місті міжнародних організацій.

14 липня 1967 р. у Стокгольмі було укладено Конвенцією про заснування ВОІВ, яка визначила об'єкти інтелектуальної власності, права на які мають охоронятись державами-учасницями. Відповідно до ст. 2 Конвенції інтелектуальна власність -- це права на літературні, художні та наукові твори, на виконавчу діяльність артистів, звукозапису, радіо- і телевізійних передач, права на винаходи у всіх сферах людської діяльності, наукові відкриття, промислові зразки, знаки для товарів, знаки обслуговування, комерційні (фірмові) найменування і комерційні позначення, захист проти недобросовісної конкуренції, а також всі інші права, що належать до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій і художній галузях.

У 1970 році, слідом за набранням чинності Конвенцією про заснування ВОІВ, Об'єднане міжнародне бюро по охороні інтелектуальної власності перетворилася у ВОІВ, піддавшись структурним і адміністративним реформам і надбавши секретаріат, відповідальний перед державами-членами.

В 1974 р. ВОІВ стала спеціалізованою установою системи організацій ООН з мандатом по керівництву питаннями інтелектуальної власності, визнаними державами-членами ООН. ВОІВ розширила свою роль і в 1996 р. та продемонструвала важливе значення прав інтелектуальної власності в регулюванні світової торгівлі, вступивши в угоду про співробітництво із Всесвітньою торговельною організацією.

Головними завданнями ВОІВ є:

- поліпшення взаєморозуміння і розвиток співробітництва між державами в інтересах їх взаємної користі на основі поваги до їх суверенітету і рівності;

- заохочення творчої діяльності, сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі;

- модернізація та підвищення ефективності адміністративної діяльності міжнародних угод, що створені у сфері охорони промислової власності, а також охорона літературних і художніх творів.

Конвенція, що засновує ВОІВ, передбачає наявність чотирьох керівних органів ВОІВ: Генеральної Асамблеї, Конференції, Координаційного комітету і Міжнародного бюро ВОІВ (секретаріату).

Генеральна Асамблея ВОІВ, членами якої є держави-члени ВОІВ за умови, що вони також є членами Асамблеї Паризького і (або) Бернського Союзів, а також Швейцарської Конфедерації - країни місця перебування ВОІВ, є верховним органом ВОІВ. На відміну від Генеральної Асамблеї, у Конференції беруть участь усі держави, що є членами ВОІВ. Членами Координаційного комітету є 72 країни, у тому числі Україна. Координаційний комітет - це виконавчий орган Генеральної Асамблеї і Конференції, що виконує консультативні функції.

Членом ВОІВ може стати будь-як держава, що є членом Паризького або Бернського союзів, членом ООН або одного зі спеціалізованих установ ООН, або запрошена Генеральною асамблеєю ВОІВ приєднатися до конвенції про створення ВОІВ.

Основними цілями ВОІВ є:

* сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі шляхом співробітництва між державами і, у відповідних випадках, взаємодії із будь-якою іншою міжнародною організацією;

* забезпечення адміністративного співробітництва Союзів, тобто тих, що створені у межах Паризької та Бернської конвенцій, а також інших договорів, адміністративні функції стосовно яких виконує ВОІВ.

- заохочує розроблення та укладання нових міжнародних договорів, спрямованих на уніфікацію національних законодавств у сфері охорони інтелектуальної власності;

- надає технічну допомогу країнам, що розвиваються;

- збирає і поширює інформацію; забезпечує роботу служб, спрямовану на одержання охорони винаходів, знаків для товарів, послуг і промислових зразків;

- сприяє розвитку інших видів адміністративного співробітництва між державами-членами.

1. Надання допомоги державам-членам у зміцненні та адаптації системи інтелектуальної власності до цілей їхнього національного розвитку, що продовжує залишатися основним завданням ВОІВ.

2. Друге головне завдання, що стоїть перед ВОІВ, -- це зростаюча потреба в добре налагодженій системі інтелектуальної власності (у плані видатків, своєчасності та якості) на національному, регіональному й міжнародному рівнях. Глобальні системи охорони ВОІВ повинні відповідати потребам користувачів інтелектуальної власності у таких послугах і сприяти більш справедливому доступу до таких систем різноманітних користувачів. Незважаючи на нинішній спад темпів зростання в рамках Договору про патентну кооперацію (РСТ), базова тенденція зростання залишається незмінною. З іншого боку, міжнародна реєстрація в рамках Мадридської системи показує досить значне зростання через розширення її географічного і мовного охоплення. У цих умовах ВОІВ за допомогою подальшої раціоналізації процесів, більш інтенсивної підтримки в галузі інтелектуальної власності і розширення міжнародного співробітництва повинна забезпечити умови для надання більш широких за діапазоном і більш високих за якістю послуг стосовно глобальних систем охорони для сприяння більш справедливому доступу до міжнародної охорони інтелектуальної власності.

3. Наступне завдання -- це своєчасне інформування міжнародного співтовариства і користувачів про динамічні зміни в глобальному контексті інтелектуальної власності.

Вищезазначені завдання обумовлюють і такі стратегічні цілі діяльності ВОІВ на найближчу перспективу:

1) створення основи для розвитку культури інтелектуальної власності у державах-членах шляхом співробітництва з урядами, міжурядовими організаціями, партнерами в приватному секторі та іншими зацікавленими співтовариствами;

2) розвиток політики в галузі інтелектуальної власності та її інтеграція в плани й стратегію національного розвитку, адаптовані до потреб, умов і наявних ресурсів конкретних країн;

3) подальший розвиток міжнародного права інтелектуальної власності, що відповідає потребам, які виникають, збалансовано враховує інтереси власників права інтелектуальної власності і відповідає меті державної політики;

4) забезпечення надання якісних послуг глобальними системами охорони інтелектуальної власності;

5) підвищення ефективності процесу управління ВОІВ.

Україна з 26 квітня 1970 р. є членом ВОІВ, приєднавшись у складі СРСР до Конвенції, що засновує ВОІВ. Участь в ній вона підтвердила 25 грудня 1991 р. як самостійна держава. До міжнародних договорів, адміністративні функції яких виконує ВОІВ та учасницями яких є Україна, належать, зокрема, Всесвітня конвенція про авторське право (дата набуття чинності для України -- 27 травня 1973 р.), Паризька конвенція про охорону промислової власності (дата на буття чинності для України -- 25 грудня 1991 р.), Договір про патентну кооперацію (дата набуття чинності для України -- 25 грудня 1991 р.), Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків (дата набуття чинності для України -- 25 грудня 1991 р.), Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів (дата набуття чинності для України -- 25 жовтня 1995 р.) та багато інших.

Говорячи про ВОІВ як складову частину глобальної системи охорони інтелектуальної власності, слід окремо визначити і Світову організацію торгівлі (COT), що утворена в 1995р. із штаб-квартирою у м.Женева, Швейцарія, та членами якої є 142 країни. СОТ дедалі більше поширює свою компетенцію на сферу охорони інтелектуальної власності та має спеціальну угоду про співробітництво з ВОІВ. Так, у рамках COT створена система врегулювання спорів з питань інтелектуальної власності, діє Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угода ТРІПС), створена Рада ТРІПС з функціями перевірки виконання Угоди та дотримання країнами-учасницями зобов'язань за означеною Угодою. Регулювання відносин у рамках ТРІПС поширюється на авторські та суміжні права, товарні знаки, географічні позначення, промислові зразки, винаходи, топології інтегральних мікросхем, охорону закритої інформації і контроль за антиконкурентною практикою через договірні ліцензії.

2.3 Діяльність Європейської патентної організації як міжнародної організації у сфері охорони і захисту інтелектуальної власності

Європейська патентна організація (ЄПО) була створена на основі Конвенції про видачу європейського патенту Європейським патентним відомством на базі уніфікованих правил (прийнята на Мюнхенській конференції в 1973 р., ратифікована в 1977 р.).

На даний час ЄПО нараховує 30 держав-членів організації, якими є практично всі великі Європейські країни, включаючи Німеччину, Великобританію, Францію, Італію й Іспанію. Ряди організації поповнили в 2002-2003 р.р. Болгарія, Чехія, Естонія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Румунія, а також Латвія, Литва й Польща.

З 1993 р. ЄПО укладає з державами-нечленами ЄПО договори про поширення дії європейських патентів на їхній території, у разі, якщо ці країни мають власне патентне відомство і прийняли закон про охорону інтелектуальної власності.

Активність у діяльності Європейського патентного відомства країн, що до нього відносяться, не однакова. Так, більше всього заявок на одержання європейського патенту реєструється із Японії, США, ФРН та Франції, набагато нижчий рівень активності, наприклад, Болгарії, Бельгії та Фінляндії.

Основними цілями ЄПО є видача європейських патентів, розширення співробітництва між європейськими державами в області охорони винаходів, посилення патентного захисту завдяки єдиній процедурі видачі патентів.

Європейське патентне відомство є авторитетним пошуковим органом і має високу репутацію серед національних і регіональних патентних відомств.

У конвенції закріплений принцип вільного доступу для представника будь-якої країни незалежно від її членства в ЄПО. Тому заявка може бути подана будь-якою особою незалежно від її громадянства й місця проживання (місця перебування). Заявка може подаватися із запитом конвенційного пріоритету.

Порядок видачі європейських патентів дає практичну перевагу, що полягає у подачі єдиної заявки на одній мові в одне патентне відомство. Отримання європейського патенту є вигідним, якщо заявнику необхідно охопити всі країни Європейського співтовариства. Даний патент чинний стосовно 31 країни Європи, що підписали Європейську патентну конвенцію, а також поширюється на Албанію, Боснію, Герцеговину, Хорватію, Македонію, Сербію і Чорногорію.

Заявка на отримання європейського патенту може бути подана на одній з трьох мов - англійській, французькій або німецькій у Європейське патентне відомство або національні патентні відомства країн-учасниць Європейської патентної конвенції. Заявка на європейський патент публікується разом із звітом про інформаційний пошук через 18 місяців з дати її подання. На протязі 6 місяців з дати публікації заявник має вирішити питання про подання клопотання про проведення експертизи по суті. У разі задовільного результату експертизи приймається рішення про видачу європейського патенту. Патент починає діяти у вказаних державах після перекладу на офіційні мови цих країн пунктів патентної формули. Після публікації даних про видачу заявки треті особи на протязі 9 місяців можуть подати протест проти видачі патенту.

Європейський патент діє 20 років, також як і національний патент у деяких або у всіх договірних державах. Може видаватися відповідно до міжнародної заявки, поданої відповідно до Договору про патентну кооперацію. (Підписана в 1989 р. 12 державами-членами ЄС угода про патенти Співтовариства дотепер не ратифікована).

Будь-який спір щодо правомірності дії патенту у кожній з країн Європейської патентної конвенції вирішується у відповідності із національним законодавством, а припинення дії патенту в одній із країн не означає автоматичного припинення його дії у інших країнах.

За матеріалами щорічних звітів Європейського патентного відомства про його роботу, більше половини заявок, поданих до відомства, відносяться до 10 класів міжнародної патентної класифікації: медицина, електротехніка зв'язку, електронна обробка даних, електричні блоки, органічна хімія, контрольно-вимірювальні прилади, біохімія й генна інженерія, транспортна техніка, органічні мушкетики з'єднання й деталі машин. Найбільша кількість заявок відноситься до області медичної техніки й техніку електрозв'язку.

Європейське патентне відомство виступає основним провідником ідеї створення єдиного Європейського патентного суду. До теперішнього часу досягнутий значний прогрес у роботі із заснування Європейського патентного суду. Так, ще у 2002 році почалась робота із вироблення міжнародної угоди про інтегрований судоустрій з вирішення спірних питань відносно європейських патентів.

Оскільки Європа є основним торгово-економічним партнером України, ефективний патентний захист присутності українських фірм на європейському ринку вкрай важливий. Переваги європейського патенту для захисту українських винаходів у порівнянні з патентним портфелем по декількох європейських країнах безперечні. Так, при європейському патентуванні на противагу національному провадиться лише одна процедура діловодства по європейській патентній заявці замість декількох (по числу країн), що радикально скорочує видатки на іноземних патентних повірених, які є основними в процесі одержання патенту. Хоча процедурні патентні мита по європейській патентній заявці трохи вище, ніж у кожній з більшості приймаючих участь держав, але вони в середньому нижче, ніж сумарні мита в трьох-чотирьох європейських країнах. Рівень проведення патентного пошуку й експертизи по європейській патентній заявці дуже високий, що забезпечує стабільність виданого європейського патенту. При цьому європейське патентне законодавство по процедурних питаннях значно більш ліберальне, чим у ряді європейських країн, що дозволяє ефективно відстоювати інтереси заявника при діловодстві за заявкою.

Таким чином, діяльність Європейської патентної організації як міжнародної організації у сфері охорони і захисту інтелектуальної власності спрямована у першу чергу на здійснення процедури видачі європейського патенту та розширення співробітництва між європейськими державами в області охорони винаходів, посилення патентного захисту завдяки єдиній процедурі видачі патентів. Документом, який встановлює порядок видачі європейських патентів, є Конвенція про видачу європейського патенту Європейським патентним відомством на базі уніфікованих правил 1973 р., яка, окрім іншого, закріплює і практичну перевагу для заявників при зверненні для отримання європейського патенту.

Глава 3. Основні правові засади міжнародної охорони інтелектуальної власності

3.1 Міжнародно-правова охорона авторських прав і суміжних прав

ХХІ ст. справедливо називають століттям інтелектуальної власності. Адже щодоби з'являються нові літературні, художні, музичні твори різноманітних жанрів та напрямів, що зумовлює необхідність ефективної правової охорони авторського і суміжних прав.

До середини минулого сторіччя поняття "авторське право" не існувало як такого, право власності могло поширюватися лише на конкретні упредметнені твори мистецтва (картини, скульптури й т.п.). Але починаючи із середини 19 століття авторське право стає самостійною формою власності. Створення університетів, публічних бібліотек, розвиток книжкової торгівлі, вивчення іноземних мов, можливість вільного пересування усередині Європи, розширення циркуляції книг - все це створило нові умови для видавничої справи, що перетворилось у вигідний спосіб вкладення капіталу, а добутки інтелектуальної праці стали відповідати всім ознакам товару.

В широкому сенсі авторське право включає в себе положення про охорону авторського права в точному змісті цього слова, а також охорону так званих "суміжних прав".

Авторське право має відношення до художніх творів (поезія, романи, музика, живопис, кінофільми тощо). У більшості європейських мов використовується ще англійський термін (copyright - копірайт), що у буквальному перекладі означає - право на виготовлення копій. У терміні "копірайт" наголос робиться на основну дію, яка по відношенню до літературних або інших художніх творів може виконуватись лише самим автором або з його дозволу, а саме тиражування літературного або інших творів, таких, як книга, картина, скульптура, фотографія або кінофільм тощо. У терміні ж "авторське право" за головне взято особистість автора художнього твору, чим підкреслюється той факт, що у законодавстві багатьох країн визнається, що автор має певні правові повноваження по відношенню до свого твору, наприклад, перешкоджати його викривленому відтворенню, яке може бути зроблено лише виключно самим автором або з його волі. У той самий час інші права, такі, як право на виготовлення примірників, можуть здійснюватись іншими особами, наприклад, видавцем, який отримав для цього ліцензію від автора.

Як самостійний інститут авторське право вирішує конкретні завдання, які включають всебічну охорону майнових, особистих немайнових прав і законних інтересів авторів; забезпечення правовими засобами найбільш сприятливих умов для створення наукових і художніх творів, широке використання їх суспільством. Хоча й розвиток творчості є процесом природним і не визнає ніяких штучно побудованих рамок та обмежень, однак, права авторів та поширювачів інформації мають захищатись від піратства і несанкціонованого тиражування оригінальних творів. Адже, як свідчить світова практика, податки від об'єктів захисту інтелектуальної власності сягають у середньому 4-7% від валового національного продукту. Тому тіньові дії у цій сфері дуже дорого обходяться суспільству. Крім того, для подальшого стимулювання творчості людству потрібна гарантія справедливого матеріального і морального заохочення творців нового і прекрасного. З цією метою у світі створена система такої правової охорони у вигляді різноманітних міжнародних угод і конвенцій.

Так, ще у 1886 р. на рівні міжнародного співтовариства було прийнято Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів, у 1952 р. - Всесвітню конвенцію про авторське право, у 1961 р. - Римську конвенцію про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення, у 1971 р. - Женевську конвенцію про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм. Дані міжнародні акти проголошують необхідність створення національного режиму охорони прав авторів, інтересів виконавців, виробників фонограм.

Міжнародна система охорони авторського права являє собою складний механізм, в основі якого лежить, насамперед, Бернська конвенція "Про охорону літературних і художніх творів" у її численних редакціях. Одним з найбільш істотних правил, встановлених даною Конвенцією, є надання власникові авторського права можливості не виконувати формальності в країнах, де шукається захист, за умови, що він виконав такі в себе в країні (ст. 2-3).

Передбачений конвенцією мінімальний обов'язковий строк охорони авторського права, обчислювальний від дня смерті автора (post mortem autoris), з часу укладення конвенції мав тенденцію до збільшення і у цей час він становить 50 років (у порівнянні з 10 в 1886 році). Слід зазначити, що на конференції, яка відбувалась в Стокгольмі у 1967 році, представники деяких країн (ФРН, Італія) вносили пропозицію про встановлення більше тривалого строку, але ця пропозиція не була підтримана .

Максимальний термін охорони авторських прав охоплює весь період життя автора і 50 років після його смерті. На переклади, фотографії, кінофільми та інші об'єкти терміни охорони знижені, проте країни-учасниці вправі встановлювати триваліші терміни. У разі суперечки щодо термінів охорони застосовується право країни, де вперше опубліковано спірний витвір. Об'єктом правової охорони згідно Бернської конвенції є будь-які твори літератури, науки і мистецтва незалежно від форми і способу їх вираження. Перелік творів, що мають охоронятися національним законодавством і яким надається охорона даною Конвенцією, невичерпний. Це можуть бути твори будь-якого наукового чи художнього рівня, жанру, призначення тощо. Стаття 2 Конвенції проголошує, що терміном "літературні і художні твори" охоплюються усі твори у сфері науки, літератури і мистецтва.

На сьогоднішній день можна виділити наступні основні об'єкти міжнародного авторського права:

Суб'єктами прав на твори науки, літератури і мистецтва визнаються автори та їх правонаступники. Авторами можуть бути будь-які фізичні особи. Правовій охороні підлягають як випущені, так і не випущені у світ твори. Під випущеними у світ творами слід розуміти такі, що випущені зі згоди автора, яким би не був спосіб виготовлення примірників, за умови, що ці примірники випущені в обіг у кількості, придатній задовольнити розумні потреби публіки, враховуючи характер твору. Твір вважається випущеним у світ одночасно в кількох країнах, якщо він був випущений у двох або більше країнах протягом тридцяти днів після першого його випуску.

Авторські права поділяються на дві групи:

1) особисті майнові та немайнові права, встановлені національним законодавством держави, у якій запитуються вимоги щодо охорони;

2) спеціальні права, встановлені в нормах Конвенції. До особистих немайнових прав за Конвенцією належить право авторства і право протидіяти будь-якому перекрученню твору, його спотворенню, а також будь-якому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі і репутації автора. Майновими правами авторів є право на переклад, право на відтворення творів будь-яким способом і в будь-якій формі (що включає будь-який звуковий або візуальний запис (ст. 9 Конвенції), право на публічне виконання драматичних, музично-драматичних і музичних творів (ст. 11), право на передачу в ефір або публічне сповіщення засобами бездротового і дротового зв'язку, за допомогою гучномовця або іншого подібного апарата (ст. llbls), право на публічне читання (ст. llter), право на переробку, аранжування та інші зміни твору (ст. 12), право на кінематографічну переробку і відтворення творів (ст. 14).

Обидві зазначені групи прав належать автору, що може здійснювати їх. Загальний принцип авторського права полягає в тому, що твори, які ним охороняються, не можуть використовуватися без дозволу правовласника не залежно від його громадянства. Однак, у національних законах про авторське право передбачені деякі виключення з цього правила. Наприклад, в Україні у статтях 21-23 Закону України "Про авторське право і суміжні права" передбачене вільне використання творів у вигляді цитат, але з обов'язковим посиланням на першоджерело. Крім того, вільно відтворювати один примірник твору без згоди авторів можуть архіви, бібліотеки, а також навчальні заклади виключно з навчальною метою, а не з метою одержання прибутку. У принципі, у світі охорона, що надається авторським правом, як правило, діє протягом життя автора і 70 років по його смерті. Встановлені у такий спосіб терміни охорони надають авторам і їх спадкоємцям можливість одержувати економічну вигоду протягом розумного періоду часу. У рамках авторського права також передбачена охорона особистих немайнових прав, зокрема права вимагати визнання авторства тощо.

Нарівні з Бернською конвенцією, міжнародна охорона авторських прав здійснюється Всесвітньою конвенцією про авторське право, прийнятою на міжурядової конференції в Женеві у 1952 році. Основною причиною прийняття Всесвітньої конвенції про авторське право стало насамперед прагнення до цього Сполучених Штатів і, крім того, зацікавленість, виявлену цілим рядом інших країн, які хотіли бачити в міжнародній конвенції угоду з як умога меншою кількістю імперативних умов і формальностей.

Всесвітня конвенція про авторське право, на відміну від Бернської, не має зворотної сили, що випливає зі змісту статті 7, яка встановила принцип, відповідно до якого правила конвенції не застосовуються відносно творів, охорона яких на час набрання чинності цього документа в договірній державі, де шукається захист, остаточно припинилася або ніколи не існувала. На відміну від Бернської конвенції, де встановлення факту наявності або відсутності охорони походить із законів країни походження, Всесвітня конвенція пропонує встановлювати вищевказані факти за законами держави, в якій шукається захист. Строк охорони об'єктів авторського права Всесвітня конвенція встановила не менше 25 років після смерті автора. На відміну від Бернської ця Конвенція не передбачає охорони особистих немайнових прав.