Превентивна дипломатія як інструмент зовнішньої політики США

Таким чином в ході аналізу вдалося розкрити сутність превентивної дипломатії, яка полягає в наявності комплексу елементів військового або невійськового характеру, які спрямовані на попередження різних загроз, на їх своєчасну ліквідацію до того моменту коли вони зможуть торкнутися безпеки суб'єктів міжнародних відносин в сфері миротворництва, глобальної, національної безпеки. Було проаналізовано основні існуючи концепції превентивної дипломатії ООН, АСЕАН, Е. Меландера та К. Пігаче, М. Лунда, характерною різницею яких виявилася сфера застосування та складові елементи. Було виявлено причину їх виникнення, яка полягала у необхідності реагувати на нові загрози після змін в геополітичній ситуації та міжнародних відносинах. Також характерним для більшості даних концепцій є наявність міжнародно-правовою бази, яка формувалася паралельно з розробкою більшості концепцій, створюючи для них правове поле, забезпечуючи юридичну легітимність при їх застосуванні. Серед усіх проаналізованих концепцій превентивної дипломатії, найбільш гнучкою, добре відпрацьованою в теоретичному плані виявилася концепція М. Лунда, основною перевагою якої над іншими концепціями є можливість застосування превентивної дипломатії індивідуально окремою державою як засобу попередження загроз до національної безпеки та інтересів так і як інструменту досягнення геополітичних цілей. Це і є свідченням того, що саме концепція превентивної дипломатії М. Лунда може виступати в якості зовнішньополітичного інструменту держави.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ПРЕВЕНТИВНОЇ ДИПЛОМАТІЇ В ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ США ТА ОЦІНКА ЇЇ ЕФЕКТИВНОСТІ

В сучасних умовах глобалізації та демократизації міжнародних відносин, США стає все складніше боротися за досягнення світового лідерства в багатополюсному світі. Це обумовлено наявністю досить жорстких міжнародно-правових норм міжнародного права, які накладають обмеження на пряме або побічне застосування військової сили, односторонні дії в міжнародних відносинах. Також боротьба за лідерство США в умовах глобалізації ускладнюється наявністю регіональних «центрів сили» (КНР, ЕС, Індія, Бразилія, РФ). Саме тому США шукають нові шляхи та інструменти, які були б адекватними до умов глобалізації, які були б здатними виконувати роль інструменту реалізації ключової геополітичної мети США - досягнення світового лідерства. Необхідність даного пошуку була підтверджена президентом США Б. Обамой, який заявив, що головною задачею залишається укріплення лідерської ролі США, яка на даний момент знаходиться в дефіциті, завдяки вдосконаленню зовнішньополітичних інструментів, які раніш використовувалися. В 90-і рр. 20 ст. - на поч. 21 ст., подібним інструментом стала превентивна дипломатія, концептуальні основи якої були проаналізовані в першому розділі даної роботи.

Слід відзначити, що застосування превентивної дипломатії в зовнішній політиці США в умовах глобалізації є невипадковим та обумовлено рядом об'єктивних та суб'єктивних факторів.

Існує достатня кількість об'єктивних факторів застосування США превентивної дипломатії:

По-перше, США мають вигідне геостратегічне становище, обумовлене відсутністю прямих кордонів з потенційними супротивниками (КНР, РФ, Іран, КНДР, Венесуела), високим рівнем добробуту (входе в десятку держав світу за рейтингом добробуту), політичної культури, а США, внутрішньої стабільності (158 місце у світі (зразкову внутрішню стабільність має Норвегія, займаючи 177 місце) [114]. США не мають жодних етнічних, релігійних конфліктів, сепаратистських тенденцій на власній території. Також американське суспільство (перебільшує середній клас) є консолідованим, монолітним, підтримує демократичні цінності та ідеологію, незалежно від партійної належності (республіканці або демократи). Поза межами двопартійної системи знаходиться маргінальна опозиція. Все, це створює сприятливі передумови до застосування превентивної дипломатії для реалізації геополітичних цілей, оскільки внутрішньополітична стабільність є значною опорою.

По-друге, США є державою з міцним економічного потенціалом та матеріальною базою, про що свідчить ВВП США в 14,72 трлн. $ за 2010 рік, а в 2011 році, незважаючи на державний борг в 14,1 трлн. $, збільшиться на 2% [114]. США мають більш ніж 3348 ТНК (Exxon Mobil, Chevron, Texaco та інші) з 23,9 тис. філіалів в різних державах, що забезпечує контроль над економіками даних держав [114]. Також США залишаються 1-ю світовою економікою, постіндустріальною державою (79,4% доходів ВВП від сфери послуг, високих технологій, торгівлі, а матеріальне виробництво складає 20%) [114]. Промисловість США забезпечує високий рівень технологічного розвитку в інших галузях, вона є ключовим фактором НТР. Але певним недоліком економіки США є енергетична залежність, особливо від нафти, яка складає 40 % енергетичних потреб економіки США. Фактично прагнення встановити контроль над регіонами багатими на нафту є однією з передумов застосування превентивної дипломатії. Але промислово-розвинута економіка США дозволяє мати найміцнішій в світі ВПК та Армію.

По-третє, США мають міцний військовий потенціал доказом чого є наявність сучасних ВС «четвертого покоління», загальною кількістю в 1,3 млн. чол. Свідченням цього є наявність новітнього військово-технічного обладнання, високоточної зброї, ядерної зброї (5,6 тис. зарядів), системи ПРО [114]. Головним принципом ВС США є створення переваги за рахунок якісної підготовки солдат та офіцерів, компенсування кількісної переваги високими технологіями в сфері оборони («мінімальна сила») [49]. Також США мають військову присутність на території Європи («Атлантичні сили» (вплив розповсюджується на Європу, Близький схід, Південно-Західну Азію), 2 дивізії, три тактичних авіа крила), в АТР («Тихоокеанські сили» - Південна Корея (1 дивізія, 2 тактичних авіакрила), Японія (2 тактичних авіакрила, 1 авіаносна група)), в Африці (АФРІКОМ чисельністю до 2100 чол.), контролюють важливі морські комунікації завдяки знаходженню ВМФ та авіаносців США в Північній Атлантиці (2-й флот), Південній Атлантиці, в Карибському морі, південно-східної частині Тихого океану (4-й флот), в Середземному морі (6-й флот), в східній та центральній частині Тихого океану (3-й флот), північно-західній частині Індійського океану (5-й флот), в західній частині Тихого океану (7-й флот) [114]. Відповідно даному фактору, США щорічно витрачають на оборону становить 600 млрд. $, перебільшує середнє значення (не менше 40 млрд. $ / рік). Виходячи з цього, США мають досить міцний потенціал, який є передумовою до застосування превентивної дипломатії.

По-четверте, США мають правове поле, яке на національному рівні створює підстави до застосування превентивної дипломатії. Положення Стратегій національної безпеки США адміністрацій президентів Дж. Буша - старшого, Б. Клінтона, Дж. Буша - молодшого, Б. Обами перекликаються з ідеями концепції превентивної дипломатії М. Лунда, які було проаналізовано в першому розділі нашої роботи. Так в Стратегії національної безпеки США 1991 прописується необхідність стримування агресії, небезпеки для США, їх громадян та союзників, шляхом застосування дипломатичних методів, шляхом розбудови ефективної системи протиракетної оборони [48]. Стратегія національної безпеки США 1996 року, робить головний акцент на важливості присутності ВС США в ключових кутках світу, для попередження загроз в регіонах «життєво важливих інтересів», на участі США в миротворчих операціях для підтримки миру або примусу до миру [20]. В Стратегіях національної безпеки США «Нового століття» 1998 та 1999 рр., вказується важливість стратегічної мобільності ВС, їх швидкого перекидання в будь-який регіон від якого відходе потенційна загроза, прописується гарантія ядерного потенціалу як фактору стримування агресивних дій [21], [22]. Згідно Стратегії національної безпеки США 2002 та її доповнення 2006 року можливі спільні дії США з їх союзниками для відродження стабільності в «життєво важливих» регіонах, а також декларується можливість втручання США в конфлікти, якщо є загроза їх національним інтересам [49], [72]. В Стратегії національної безпеки США 2010 року вказується, що для забезпечення національної безпеки, захисту національних інтересів, важливе своєчасне виявлення загроз, які можуть відходити від державних та недержавних акторів міжнародних відносин [50].

До суб'єктивних факторів можна віднести найпотужніші геополітичні амбіції США, їх прагнення до світового лідерства, активний характер зовнішньої політики, про що свідчить боротьба США за реалізацію власних економічних, політичних, інших інтересів будь-якими засобами. Не менш важливим суб'єктивним фактором виступає наявність в США розвинутої теоретичної та науково-дослідницької бази в сфері зовнішньої політики, в рамках приватних та державних аналітичних та дослідницьких центрів. Насамперед, теоретичні розробки рекомендаційного характеру в даній сфері ведуться в рамках Стенфордського університету, корпорації RAND, «Інституту Мира», Вашингтонський університету стратегічних досліджень. Саме однією з подібних рекомендацій є проаналізовану в першому розділі даної роботи концепція превентивної дипломатії М. Лунда, яка створила теоретичну основу до практичного застосування США превентивної дипломатії. Дана концепція є досить гнучкою, добре відпрацьованою в теоретичному плані, вона передбачає як індивідуальне так і колективне застосування для захисту національної безпеки та її досить зручно адаптувати до зовнішньополітичного інструменту. Також до суб'єктивних факторів необхідно віднести найбільш масштабний інформаційний простір США, оскільки елементи американської культури (одяг, телебачення, радіо, Інтернет, масова культура) простежуються в багатьох державах світу, а феномен американізації став частиною глобалізації (в західному варіанті) [114]. Також США проводять активний інформаційний супровід при проведенні зовнішньої політики, впливаючи через Інтернет, ЗМІ, телебачення на свідомість власних громадян, на світове співтовариство, що сприяє дипломатичній підтримці з боку інших держав, маскуванню цілей, які реалізовуються під приводом попередження загроз національній безпеці. Також невід'ємну роль в потужності інформаційного простору США є факт розробки мережі Інтернет спеціалістами США та найбільшої кількості американських інформаційних сайтів в порівнянні із сайтами інших держав.

Таким чином беручи до уваги проаналізовані суб'єктивні та об'єктивні фактори застосування превентивної дипломатії, можна вважати, що США мають відповідні умови для реалізації їх головної геополітичною мети, а саме досягнення світового лідерства, для чого потрібне вирішення відповідних цілей в військовій та політичній, економічній сфері в ході окремих зовнішньополітичних акцій. Превентивна дипломатія як інструмент для досягнення світового лідерства США стала застосовуватися в 90-ті рр. 20 ст., хоча відоме її застосування в умовах біполярності в 80-х рр. 20 ст. (військові операції на території Гренади в 1983 році, Панами в 1989 році). Взяв на озброєння превентивну дипломатію, США спираючись на концепцію М. Лунда, стали застосовувати її невійськові та військові елементи в ході зовнішньополітичних акцій 1990-2011 рр. на території Кувейту (17 січня - 28 лютого 1991 року), Сомалі (1992-1994 рр.), Гаїті (19 вересня 1994 - 31 березня 1995 рр.) Боснії та Герцеговини (1992-1995 рр.), Косово (24 березня-10 червня 1999 року) Афганістану (7 жовтня 2001 року - наш час), Іраку (20 березня 2003 - 10 вересня 2010 рр.), Лівії (з 19 березня - 31 жовтня 2011 р.).

Саме тому, на наш погляд, доцільним є проведення аналізу основних цілей США, досягнення яких необхідне для встановлення світового домінування, застосування превентивної дипломатії США для їх досягнення в ході окремих зовнішньополітичних акцій 90-х-2000-х рр. та визначення ступеню її ефективності.

Проводячи аналіз політичних цілей, які США реалізовували завдяки застосуванню превентивної дипломатії, слід відзначити, що для досягнення світового лідерства, важливою умовою є збереження або встановлення лояльних політичних режимів в інших державах, на території різних регіонів. В Сомалі в 1992-1994 рр. США прагнули нівелювати внутрішньополітичну нестабільність, створити лояльний уряд, який забезпечив би централізацію, сприятливі умови для ТНК США. Схожа ціль переслідувалася у випадку з Гаїті, оскільки США прагнули відновити при владі поваленого в січні 1991 року президента Ж.-Б. Аристида, встановити вигідний уряд, здатний піти на економічні поступки для США. В Афганістані США прагнули замінити політичний режим руху «Талібан» на лояльну владу представників Північного альянсу. Хоча рух «Талібан» був організований при підтримці США та виконував роль недержавного союзника проти СРСР, в ході радянської кампанії в Афганістані в 1979-1989 рр., після виведення контингентів СРСР з Афганістану в 1989 році, в умовах пост-біполярності, він трансформувався в екстремістську, терористичну організацію, а його цілі стали розходитися з цілями США (створення світової теократичної держави, знищення неоліберальних демократій, терористична діяльність на території неісламських держав). Водночас США прагнули посилити політичний вплив в державах по яких проходить проект «Північної мережі», для послаблення позицій РФ в Грузії, Азербайджані, Казахстані, Узбекистані, Киргизії, Таджикистані, Туркменістані. Схожі політичні цілі, переслідувалися по відношенню до Іраку, де США прагнули ліквідувати режим С. Хусейна, реорганізувати держапарат Іраку за стандартами американської демократії для забезпечення зручного політичного контролю, забезпечення ліберальних умов для ТНК США. Аналогічні цілі Франція, Італія, США переслідували в Лівії, де прагнули замінити режим М. Каддафі на лояльну владу ПНР, яка змогла би задовольнити реалізацію економічних цілей США, держав ЄС. Взагалі, у випадку з Лівією, США не були ініціатором застосування превентивної дипломатії, оскільки головним ініціаторами зміни політичної були Франція, Італія, що обумовлює суто колективний характер політичних та інших цілей в Лівії.

Слід відзначити, що для досягнення світового лідерства в умовах дефіциту на енергоресурси та сировину, важливе значення має збереження або встановлення контролю над сировинними ресурсами, транспортними шляхами, енергетичними коридорами в ключових кутках світу, що свідчить про важливість економічних цілей США. Так у випадку з Кувейтом, США прагнули не тільки відновити контроль за енергоресурсами в зоні Перської затоки, порушені окупацією Кувейту іракською армією, але й попередити завдяки застосуванню превентивної дипломатії вторгнення Іраку на територію Саудівської Аравії (нафтопромисли Арабсько-американської нафтової компанії (АРАМКО), входять філіали ТНК США «Ексон», «Шеврон», «Тексако», «Мобіл», які отримують 200 млн. т. нафти в рік), звідки чверть імпортованої нафти прибуває в США [105]. Сукупна кількість нафти в родовищах Кувейту, Саудівської Аравії складає 55,43 млрд. т (20 % світових запасів). Тому США прагнули попередити встановлення над ними контролю Іраку. У випадку підвищення Іраком ціни на нафту з 20 млрд. $ до 40 млрд. $ в рік, в США відбувся би великий економічний спад, що призвело б до втрати декількох відсотків ВНП [105]. Також автоматично відбулося би підвищення ціни на радянську каспійську нафту, що дало би змогу СРСР поліпшити власне економічне становище, а значить продовжити власне існування, що було усупереч геополітичної мети США. Схожими були цілі в Сомалі, де США прагнули створити умови для розробки нафтових концесій (третина запасів нафти Сомалі), викуплених ще до повалення режиму С. Барре в січні 1991 року та початку в Сомалі боротьби за владу між генералом М. Ф. Айдидом та самопроголошеним президентом А. М. Мохаммедом при підтримці різних кланів, в умовах якої ТНК США Conoco, Amoco, Шеврон та Філлипс не могли добувати нафту, контролювати концесії [106]. За результатами досліджень спеціалістів корпорації Hunt Oil Corp. (сер. 1980-х рр.), Всесвітнього банку (1991 рік), на півночі та північному заході Сомалі було знайдено до 1 млрд. барелів нафти [106]. Враховуючі ціну на нафту в 1991 році в 19,06 $ за барель, коштовність даних запасів приблизно становила 16,410 млрд. $. У випадку добичі нафти до 2 млн. барелів за день, за рік США могли би отримувати приблизно до 720 млн. $ [106]. У випадку з Гаїті, США прагнули відновити торгівельні умови 1957-1986 рр. (зниження мит на власний експорт рису, цукру та інших с/г товарів з 35 % до 3% від їх ціни) при авторитарних режимах Ф. Дювальє («Батько-Док»), Ж.-К. Дювальє («Бебі-Док») [108]. Також США прагнули зберегти від націоналізації більш ніж 200 текстильних підприємств (філіали ТНК Disney, Levi's, Nike) на території Гаїті, збільшити їх кількість. Не менш цікавим для США було збереження дешевої робочої сили на даних підприємствах, оскільки в результаті надмірного постачання дешевої імпортної с/г продукції до Гаїті призвело до розорення більшості фермерів, які були змушені працювати на американських текстильних підприємствах, отримуючи в середньому менше 2 $ за робочий день [97]. Слід відзначити, що боротьба за контроль над енергоресурсами має складову встановлення контролю за маршрутами нафто-, газопроводів. Насамперед, на Балканах (Боснія та Герцеговина, Косово) США прагнули реалізувати проект Трансбалканського нафтопроводу (1,2 млрд. $), для перекачки каспійської нафти через Косово до Адріатичного моря (750 тис. барелів / день) [98]. Даний нафтопровід повинен був проходити через порт Супса (Грузія), територію Македонії, Косово та Албанію (порт Влора), звідки вдасться переправляти нафту в 300 тис. танкерах до США та ЄС (ширина проливу Босфор дозволяє проходити танкерам не більше 150 тис. тон). Також США прагнули побудувати нафтопровід через Грузію, Болгарію (порт Бургас), Македонію, Косово та Албанію (порт Влора) (проект Адріатика - Македонія - Болгарія: Влора - Скоп'є - Бургас), який передбачає постачання африканської нафти для держав Південно-Східної Європи (до 750 тис. барелів / день), як альтернативи нафтопроводу Бургас-Александропуліс, як фактору відновлення інтересів РФ на Балканах [79], [91]. Також економічну важливість Балкан доповнює наявність в Косово великих запасів свинцю, цинку, нікелю, кадмію, бокситів, марганцю, галлузиту, селену, кварцу на 19 млрд. $ [90]. В Афганістані як і у випадку з Балканами, США прагнули скористатися транзитним потенціалом (в центрі Євразії), який дозволяє контролювати товарні потоки, що проходять через Кавказ, Центральну Азію, РФ, ЄС, у вигляді реалізації проекту Північна мережа - сучасний Шовковий шлях (280 млн. $), який включає «південну» вітку (Грузія (Поті) - Азербайджан (Баку) - Казахстан (Актау) - Узбекістан - Афганістан), «північну вітку» (Латвія - РФ - Казахстан - Узбекистан - Афганістан), альтернативну «північну вітку» (Латвія - РФ - Казахстан - Киргизію - Таджикистан - Афганістан) [42]. Також США прагнули створити в обхід РФ енергетичний коридор, проект«Південний коридор» (транспортування центральноазійської нафти через Закавказзя в Європу), який передбачає створення нафтопроводу від нафтових родовищ Казахстану, Узбекистану по дну Каспійського моря до Азербайджану, де він з'єднається з нафтопроводом Баку-Тбілісі-Джейхан, для поставки нафти танкерам з Джейхану до США, з віткою до нафтопроводу Одеса-Броди-Полоцьк-Гданськ для забезпечення нафтою Європи [42]. Також США планували прокладення Транскаспійського газопроводу (Туркменістан-Азербайджан, можлива участь Казахстану, Узбекистану, Іраку, Єгипту), який повинен з'єднатися з газопроводом Баку-Тбілісі-Ерзурум, в подальшому доповнити газопровід Набукко, який є головним конкурентом «Південного потоку» [42]. Також в рамках «Північної мережі» США планували прокласти газопровід ТАПІ (Туркменістан - Афганістан - Пакистан - Індія) (7 млрд. $) через Афганістан, по якому можливо перекачувати до 33 млрд. м3 природного газу в рік з туркменського родовища Довлетабад для потреб Індії, Пакистану, як альтернативи проекту «трубопровід миру» (Іран - Пакистан - Індія - КНР), який фактично може стати фактором зближення Пакистану з геополітичними супротивниками Іраном та КНР [94]. Саме тому для США важливо не допустити транспортування центральноазійського газу в напрямку російської газотранспортної системи, не допущення посилення БРІКС через зближення з Індією. У випадку реалізації проектів, США змогли би створити альтернативний транзитний шлях для транспортування каспійського газу та нафти для диверсифікації експорту енергоносіїв в обхід РФ, що сприяло би укріпленню позицій США в Черноморсько-Каспійському регіоні, не допущенню реалізації КНР стратегічного проекту «Центральноазійський плацдарму» (Центральна Азія в якості сировинного придатку КНР) [94]. Також США прагнули встановити контроль над запасами нафти (3,6 млрд. барелів - 389,340 млрд. $), газу (36,5 трлн. м3 - 136,440 трлн. $)) на території Афганістану [96], [98]. В Іраку США прагнули здобути доступ до нафтових родовищ, які є найбільшими (112,5 млрд. барелів), після Саудівської Аравії (261 млрд. барелів) [107]. В Лівії, США, як і держави ЄС, були зацікавлені відновити діяльність власних нафтових ТНК Amarada Hess, Conoco, Grace Petroleum, Marathon и Occidental, які були виведені внаслідок теракту 5 квітня 1986 року на території Західного Берлину [111]. Для США Лівія має важливе значення як джерело дешевої африканської нафти, оскільки її запаси налічують 29,5 млрд. барелів (1,748 465 трлн. $), а добич нафти в сутки складає 1,4 млрд. барелів (82,978 млрд. $) [111]. Більш того, Лівія має розгалужену мережу нафтових терміналів в портах, що економить її транспортування, важливо в контексті проекту нафтопроводу Влора-Скоп'є-Бургас [111]. Також для США, держав ЄС була невигідною відмова М. Каддафі у приватизації Національної нафтової корпорації, а також його рішення щодо скорочення долі західних нафтових ТНК в добичі лівійської нафти до 20 %, коли в останні часи доля доходила навіть до 52 % [111]. США та ЄС прагнули нівелювати економічну присутність ТНК КНР (Comunication Construction, China Railway Construction Corporation, China Civil Engineering Construction, Huawei Technologies), РФ («Татнефть», «Газпром», РЖД, «Технопромекспорт»), які здобули від режиму М. Каддафі привілеїв, шляхом послаблення присутності західних ТНК [76], [111].

Не менш важливим для досягнення світового лідерства, є військові цілі США, які передбачають встановлення військової присутності в регіонах багатих на енергетичні сировинні ресурси, в регіонах або державах, по території яких проходять транзитні транспортні маршрути, енергетичні коридори (нафто-, газопроводи). Насамперед, у випадку з Кувейтом, США прагнули на початку пост-біполярності закріпити за собою статус світового лідеру на прикладі військового закріплення в неоднозначному регіоні Близького Сходу, який перестав бути об'єктом протистояння, у зв'язку з послабленням СРСР, але ще не був остаточно закріплений за США, свідченням чого було прагнення Іраку зайняти роль регіонального лідеру (агресивні амбіції щодо нафтових родовищ Саудівської Аравії, прагнення врегулювати арабо-ізраїльський конфлікт в про-арабському дусі) [105]. Тобто США прагнули заповни «вакуум» на Близькому Сході, шляхом створення військової присутності в державах Перської затоки, ліквідувати конкуренцію з боку Іраку шляхом його послаблення, створення на його території т. з. «п'ятих колон». Слід також відзначити, що паралельно з військовими цілями, США прагнули вирішити задачі іншого характеру, а саме випробувати, продемонструвати новітню високоточну зброю, наявність якої підкреслює виключність та переваги над іншими державами. Схожі військові цілі США переслідували на Балканах, оскільки після розпаду СРСР, як центру сили, та СФРЮ, як єдиної держави, Балкани стали об'єктом інтересів як РФ, так і держав ЄС (особливо ФРН). Балкани вважалися вигідними у військово-стратегічному плані оскільки маючі там військову присутність можна оперативно перекидати війська по всій Європі, в Північну Африку, на територію Близького Сходу, а також створити «санітарний кордон» ЦВЕ від РФ [81]. США прагнули використати НАТО в якості регіональної організації колективної безпеки, оскільки після розпаду біполярності, НАТО, як і ОВД втратили своє значення військово-політичних блоків, а значить вони прагнули розширити участь альянсу у військових діях поза межами держав-членів, для використання військових контингентів НАТО в якості альтернативних ООН багатонаціональних сил, які б діяли в фарватері інтересів США. Також США прагнули використати обов'язки європейських союзників по НАТО як інструмент контролю над ЄС, який після закінчення «холодної війни» прагнув проводити абсолютно незалежну зовнішню політику, претендувати на роль світового лідеру [83]. Важливим було послаблення СРЮ, як ретранслятору впливу РФ в регіоні. Також, у випадку з Афганістаном, США прагнули встановити військову присутність в державах Центральної Азії, з метою забезпечення контролю над транспортними шляхами, над альтернативними маршрутами нафто-, газопроводів в обхід РФ.

Визначивши цілі, від яких залежить досягнення світового лідерства США, необхідно проаналізувати особливості застосування превентивної дипломатії, як інструменту їх реалізації, в зовнішньополітичних акціях США 1990-2011 рр. Важливо проаналізувати застосування кожного елементу превентивної дипломатії.

Слід відзначити, що застосовуючи превентивну дипломатію, США використовували більшість елементів прописаних в концепції М. Лунда. Насамперед, США скористалися невійськовим елементом переговори напередодні військових операцій США на території Кувейту (31 липня 1990 року між керівниками Кувейту та Іраку в місті Джидда (Саудівська Аравія) при посередництві США та ООН), Гаїті (в Порт-о-Пренсі між генералом Р. Седра та екс-президентом США Дж. Картером 19 вересня 1994 року), Косово (30 січня 1999 року, під егідою НАТО в м. Рамбуйє (Франція) було проведено конференцію конфліктуючих сторін), Афганістану (проведення 26 вересня 2001 року секретних переговорів в м. Кветта на території Пакистану між представниками «Талібану» та адміністрації президента Дж. Буша, в ході яких США пропонували видати У. бін Ладена американським спецслужбам, а також видати представників «Аль-Каїди» державам громадянами яких вони були) [96], [99], [105]. Однак в кожному випадку переговори не сприяли реалізації геополітичних цілей США без застосування інших елементів превентивної дипломатії.

Не менш важливим було застосування невійськового елементу санкції, на передодні військових операцій США, проти Іраку, Гаїті, СРЮ, Лівії [7-9], [11], [12], [66]. В даних випадках санкції передбачали ембарго на поставки зброї та військового спорядження в дані держави, заборонявся імпорт та експорт з участю даних держав, вводилася заборона на використання повітряного, морського транспорту даних держав, припинялося співробітництво з даними державами, зменшувався персонал дипломатичних представництв на їх території. Хоча США і вдалося в кожному випадку добитися повної міжнародної ізоляції, морської, повітряної блокади даних держав, застосування санкцій не сприяло остаточним поступкам з боку недемократичних режимів даних держав.

Якщо аналізувати застосування невійськового елементу «ультиматум», то він висувався уряду Іраку на передодні військової операції «Буря в пустелі», за резолюцією РБ ООН № 678, згідно якому у випадку не виведення іракської армії з Кувейту до 15 січня 1991 року проти нього будуть застосовані усі необхідні засоби, що фактично легалізувало застосування США військових елементів прямого застосування [105]. Також ультиматум був висунутий Іраку 17 березня 2003 року, коли президент США Дж. Буш-старший висунув потребу до С. Хусейна та його синів протягом 48 годин залишити територію Іраку, а у випадку відмови обіцяв відправити до Іраку коаліційні сили на чолі зі США [107]. В обох випадках ультиматуми вичерпали свій строк, без виконання їх умов, що сприяло застосуванню військової сили, а значить військових елементів.

Також США застосовували невійськовий елемент «співпраця з іншими акторами міжнародних відносин» під час зовнішньополітичних акцій 1990-2011 рр. Прикладом подібного «актору» слід вважати ООН, в рамках якої США спромоглися добитися прийняття вигідних для себе резолюцій РБ ООН № 661, № 665, № 713, № 757, № 1970 які дали можливість впровадження економічних санкцій проти Іраку («Буря в пустелі»), СРЮ («Боснійська криза»), Лівії («Союзний захисник») заборони на ввезення будь-яких вантажів морським, іншим шляхом [7-9], [11], [12], [66]. Також завдяки багатосторонній співпраці ООН США добилися прийняття резолюцій РБ ООН № 678, № 794, № 836, № 940, № 1368, № 1973 які відкрили шлях до застосування військової сили проти Іраку в 1991 році, на території Сомалі, Гаїті, Афганістану, Лівії [10], [13], [17], [18], [67]. Також завдяки застосуванню даного елементу США спромоглися проводити колективні, багатосторонні превентивні дії, що простежувалося в ході військової операції «Буря в пустелі», коли було створення під егідою ООН МНС, яка збільшила загальну кількість військ до 959 600 надала додаткове фінансування [39]. Подібні колективні дії були характерні і для військової операції на території Сомалі, коли ООН створила 12 тис. оперативну групу UNITAF (22 держави), яка була передана під командування ВС США [24]. Також «співпраця з іншими акторами міжнародних відносин» відобразилася в ході Боснійської кризи під час проведення колективної операції «Гостра Охорона» (15 червня 1993 - 2 жовтня 1996 рр.), коли ВМФ США під егідою НАТО, ЗЄС проводив морську блокаду адріатичного узбережжя СРЮ [53]. Також під егідою НАТО США проводили військові операції «Союзницька сила» проти СРЮ в 1999 році, на території Афганістану (ISAF НАТО) з серпня 2003 року, військову операцію «Союзний захисник» проти військ М. Каддафі з березня 2011 року, також незважаючи на відсутність підтримки з боку ООН, США в 2003 році створили коаліцію з 35 держав для проведення військової операції на території Іраку. Цікавим проявом невійськового елементу «співпраця з іншими акторами міжнародних відносин» слід вважати координацію бойових дій США та Федерації Боснії та Герцеговини створеної за Вашингтонською угодою 1994 року, яка по суті стала «троянським конем» США в Боснійському конфлікті [83]. Подібний сценарій був характерним і для початку військової операції на території Афганістану, коли при підтримці «Північного альянсу», ще до висадки ВС США, вдалося захопити ключові міста Мазарі-Шаріф, Кабул, Кундуз в листопаду 2001 року, відтіснивши «Талібан» на південь держави, а також на території Лівії, де при підтримці повстанців ПНР війська Каддафі були витиснуті протягом травня-жовтня 2011 року з м. Брега, Місурати, аз-Завії, Злитену, столиці Тріполі, Сирту [96], [111]. Характерним для більшості військових операцій, під час яких США застосували невійськовий елемент «співпраця з іншими акторами міжнародних відносин» були багатосторонні дії під егідою ООН, НАТО або в рамках коаліції, активна підтримка повстанських, опозиційних рухів на території де застосовується превентивна дипломатія.

Також можна простежити застосування невійськового елементу «система далекого відстеження» в ході військової операції на території Афганістану, коли було встановлено приблизне місцезнаходження У. бін Ладена в вересні 2001 року, коли була знайдена резиденція У. бін Ладена в м. Абботабад на території Пакистану напередодні спецоперації 2 травня 2011 року завдяки діяльності МІ6, ЦРУ. Також застосування даного елементу простежувалося в ході військової операції на території Іраку, під час збору інформації, проведення пошуків місцезнаходження С. Хусейна спецслужбами, спеціальним підрозділом США, які 14 грудня 2003 року знайшли С. Хусейна на фермі неподалік від міста Тикріт [105]. Характерним в обох випадках застосування даних елементів відзначилося ефективністю.

Досить активно в зовнішньополітичних акціях США 1990-2011 рр. застосовувалися військові елементи непрямого та прямого застосування.

Насамперед, США застосовували військовий елемент непрямого застосування «демонстрація сили», коли 19 вересня 1994 року США підняли у повітря 60 військово-транспортних літаків в напрямку Гаїті, що під час переговорів з Дж. Картера та Р. Седри сприяло на погодження останнього, не оказувати опору розміщенню ВС США на території Гаїті під приводом гуманітарної місії [97]. Фактично завдяки застосуванню даного елементу США реалізували усі цілі на території Гаїті. Однак застосування даного елементу у випадку Боснійської кризи, коли ВМФ США блокував чорногорські порти СРЮ в Адріатичному морі в ході операцій «Морське спостерігання» (16 липня - 22 листопаду 1992 року), «Морська охорона» (22 листопаду 1992 - 15 червня 1993 рр.), «Гостра охорона» (15 червня 1993 - 19 червня 1996 рр.), для забезпечення виконання санкцій, не призвело до припинення бойових дій з боку СРЮ [51-53].

Важливу роль під час застосування США превентивної дипломатії відіграло застосування військового елементу прямого застосування «превентивне розгортання» ВС на території Саудівської Аравії (8 серпня 1990 року США розмістили 48 винищувачів F-15, 540 тис. солдат та офіцерів на території Саудівської Аравії («Щит пустелі»), ввели до Перської затоки 2 військово-морські бойові групи, для попередження наступу Іраку), Сомалі (9 грудня 1992 року США висадили в Могадишо 25 тис. військовий контингент Корпусу морської піхоти), Гаїті (19 вересня 1994 року США розмістили на Гаїті 3 тис. морських піхотинців, а на початку жовтня 17 тис. контингенту багатонаціональних сил ООН, з числа держав членів ОАГ), Балкан (3 червня 1999 року США під егідою НАТО висадили в Косово військовий контингент НАТО KFOR, який залишився після виведення ВС Югославії 10 червня 1999 року), Афганістану (висадка першого військового контингенту США поблизу Кандагару, який при підтримці «Північного альянсу», ВПС США захопив 7 грудня 2001 року Кандагар, 17 грудня 2001 року укріплений комплекс Тора-Бора, провів успішну операцію «Анаконда» в березні 2001 року витіснивши «Талібан» в гірські райони півдня Афганістану), Іраку (розміщенні в Кувейті 5 піхотних і танкових дивізій США та Великобританії, звідки 20 березня 2003 року дані підрозділи розгорнули наступ на території Іраку, захопивши протягом 20 березня - 11 травня 2003 року найважливіші міста держави включаючи Насирію, Басру, Кербелу, Наджаф, Багдад, Мосул, Кіркук, а також нафтові родовища) [24], [96], [97], [99], [105], [107]. Характерною особливістю застосування даного елементу було використання переважно сухопутних сил, а в більшості розглянутих випадків, окрім Сомалі, застосування «превентивного розгортання» ВС дало певні позитивні результати в реалізації геополітичних цілей США.

Не менш розповсюдженим виявилося застосування військового елементу прямого застосування «операції з примусу до миру» в Кувейті (17 січня - 24 лютого 1991 року ВПС США та МНС знищили інфраструктуру, військові об'єкти іракської армії на території Кувейту та Іраку, а в рамках сухопутної операції («Міч пустині») 24 - 28 лютого 1991 року США та коаліція звільнили територію Кувейту від іракських військ), на Балканах (проведення операцій ВПС США під егідою НАТО «Спостерігання за небом» (16 жовтня 1992 - 12 квітня 1993 рр.), «Заборона польотів» (12 квітня 1993 - 20 грудня 1995 рр.), «Обдумана сила» (30 серпня - 20 вересня 1995 рр.), «Союзницька сила» (24 березня - 10 червня 1999 року) в ході яких була повністю знищена авіація боснійських сербів, СРЮ, створивши без польотні зони над боснійськими анклавами для ООН, знищивши стратегічні військові та громадянські об'єкти в містах СРЮ Белград, Приштина, Ужице, Нові-Сад, Крагуєвіц, Панчево, Подгориця, Ніш), Афганістану (в ході початкової операції «Зростаючий вітер» в жовтні-листопаді 2001 року ВПС США, Британії при підтримці ракетних обстрілів знищили систему ППО, авіацію, інфраструктуру «Талібан»), Іраку (в березні 2003 року ВПС США знищили військові об'єкти, інфраструктуру Багдаду, Мосулу, Кіркуку), Лівії (введення без польотної зони над Лівією 18 березня 2011 року, бомбування ВПС держав-членів НАТО опорних пунктів військ Каддафі протягом березня-жовтня 2011 року) [17], [23], [99], [100], [105], [111]. В даному випадку основою «операції з примусу до миру» виступають ВПС, хоча простежується застосування сухопутних сил, як у випадку із військовою операцією «Буря в пустелі». Застосування даного елементу на відміну від інших також призводило до конкретних позитивних результатів.

В ході зовнішньополітичних акцій США за згаданий період можна простежити застосування військового елементу прямого застосування «превентивна присутність», яка яскраво відобразилася на прикладі військової операції на території Афганістану, Іраку, які мають затяжний характер і тому «превентивне розгортання» ВС США трансформувалося у їх постійну присутність на даних територіях. Насамперед, необхідність присутності 90 тис. військового контингенту США на території Афганістану з 2001 року по наш час були обумовлені необхідністю ліквідації можливості відновлення влади «Талібану», забезпечення умов для реалізації геополітичних цілей США, що ускладнює нестабільність на території Афганістану у зв'язку з терористичними атаками проти ВС США, ISAF, оновленого уряду Афганістану. Щодо Іраку, то «превентивна пресутність» пов'язана з активізацією партизанської війни в Іраку за участю «Аль-Каїди», Армії Махді з 2-ї половини 2003 року, яка триває по сей день. Також застосування даного елементу залишається після офіційного завершення операції «Іракська свобода» 10 вересня 2010 року, в умовах операції «Новий Розсвіт», в рамках якої в Іраку залишається до 50 тис. військових США відповідальних за підтримку влади на території Іраку, за попередження терористичних атак, за підготовку іракської армії.

Також США застосовували військовий елемент «сили швидкого реагування» на території Сомалі (відправка в 1993 році до Сомалі оперативної групи «Рейнджер», спецназу «Дельта» для захоплення генералу Айдиду), Афганістану (ліквідація спецпідрозділом SEAL США 2 травня 2011 року У. бін Ладена в його резиденції в м. Абботабад на території Пакистану в ході спецоперації). Слід відзначити, що в Сомалі застосування «сил швидкого реагування» завершилося повним провалом в ході 3-4 жовтня 1993 року, коли спецназ США поніс великі втрати в ході спроби захопити прихильників Айдиду, а в Афганістані в ході застосування даного елементу США змогли знищити У. бін Ладена, як голову Аль-Каїди [24].

Можна побачити, що серед усіх військових та невійськових елементів превентивної дипломатії, в більшості випадків США застосовували військові елементи прямого застосування «превентивне розгортання сил» (в 6 військових операціях), «операція з примусу до миру» (в 6 військових операціях), а також невійськовий елемент «співпраця з іншими акторами міжнародних відносин» (в 6 військових операціях), переговори (4 рази), санкції (4 рази). Найменшим було застосування військового елементів непрямого застосування «демонстрація сили» (в 2 операціях), елементів прямого застосування «превентивна присутність» (в 2 операціях), «сили швидкого реагування» (в 2 операціях), невійськових елементів ультиматум (2 рази), «система далекого відстеження» (2 рази). Взагалі США не застосовували військові елементи непрямого застосування «стратегічні сили», ПРО, що доводить відхід ядерної зброї як елементу тиску на другий план в період пост-біполярності, в порівнянні із біполярністю. В сукупному значенні, за період, що аналізується, США застосували військові елементи превентивної дипломатії 18 разів, а невійськові елементи 14 разів, що свідчить про реалізацію геополітичних цілей переважно завдяки військовим елементам превентивної дипломатії, що є характерним для зовнішньої політики США 1990-2011 рр.

Таким чином проведений нами аналіз показує, що головною відповідною складовою частиною превентивної дипломатії на яку робили ставку США в ході її застосування були все-таки військові елементи прямого застосування, прописані в концепції М. Лунда. Це в свою чергу є свідченням того, що фактор сили в зовнішній політиці США продовжує грати головну роль, завдяки його включення до превентивної дипломатії, в рамках військових елементів концепції М. Лунда.

Саме тому для того щоб визначити, наскільки ефективною була реалізація проаналізованих цілей, наскільки ефективно превентивна дипломатія проявила себе в якості зовнішньополітичного інструменту, важливо визначити ступінь ефективності застосування превентивної дипломатії в зовнішній політиці США в 1990-х-2000-х рр., за конкретними критеріями ефективності, які можна умовно поділити на ступінь реалізованості цілей США, а також відповідність ціни (економічні, людські втрати, міжнародний імідж США, підтримка громадян США).

По-перше необхідно оцінити ступінь ефективності застосування превентивної дипломатії за ступенем реалізованості цілей США, які вони переслідували під час проаналізованих зовнішньополітичних акцій.

Для початку визначимо ступінь реалізованості політичних цілей США. У випадку з Сомалі спроби відродити структури органів влади, завдяки підтримки одного М. Моххамеда, призвели до активізації бойових дій з боку генерала М. Айдіда, якого США так і не вдалося ізолювати, як основної перетини до реалізації політичних цілей. Також внаслідок спроб його ліквідації відбулися жертви серед місцевого населення, що призвело до масового опору ВС США на території Сомалі, масової підтримки генерала Айдіда серед місцевого населення, що свідчить про неможливість встановити США підконтрольний уряд на території Сомалі [24]. Однак подібна ціль була успішно реалізована у випадку з Гаїті, коли США відновили при владі лояльного президента Аристида, скинули хунту на чолі з генералом Р. Седрой. Щодо Афганістану, то США вдалося досить успішно реалізувати політичні цілі. Було встановлено альтернативну владу руху «Талібан» 11-19 червня 2002 року, у вигляді перехідної адміністрації на чолі з Х. Карзаєм, який в 2004 році прийняв Конституцію Афганістану та був обраний президентом Афганістану (переобраний на другий строк 20 серпня 2009 року) [106]. Також за конституцією було створено Афганську національну армію. Державний устрій повністю копіює президентську республіку США, оскільки Х. Карзай є президентом та водночас головою виконавчої влади Кабміну [87]. Однак остаточну стабілізацію внутрішньополітичної ситуації ускладнює активізація наркотрафіків, виробництва опію на території Афганістану, після розміщення військових контингентів США (дивитися таб. № 4), продовження партизанської війни руху «Талібан» [2], [46], [Додаток 4]. Аналогічний сценарій був проведений в Іраку, де після повалення режиму С. Хусейна (знайдений 14 грудня 2003 року та страчений 30 грудня 2006 року), США створили альтернативну владу у вигляді тимчасової адміністрації на чолі з Дж. Гарнером, П. Бремером, яка до 2005 року здійснювала управлінням державою [107]. Після прийняття Конституції в 2005 році, Ірак став федеративною парламентською республікою, суб'єктами, якої стали сунітський центр, Іракський Курдистан на півночі держави, шиїтський південь Іраку, які отримали широкі повноваження, позбавились від контролю про-садамівських сунітів над нафтовими родовищами, які були ізольовані в центрі держави [107]. Також США забезпечили собі зручний розділ влади між трьома етнічно-конфесійними групами Іраку - президентом Іраку став курд Дж. Х. Талабані 6 квітня 2005 року, прем'єр-міністром став шиїт І. аль-Джаафарі 7 квітня 2005 року (Н. аль-Малікі з 20 травня 2006 року), а на виборах в Національну асамблею 15 грудня 2005 року 128 міст зайняли представники Об'єднаного іракського альянсу (шиїти), суніти зайняли 55 місць [107]. Однак внутрішньополітична ситуація на території Іраку залишаться нестабільною, внаслідок партизанської війни сунітів, Армії Махді (шиїти), курдських ісламістів та Аль-Каїди, яка триває по сей день. Хоча позитивним моментом для США є те, що їм вдалося ліквідувати конкурента за лідерство в даному регіоні (режим С. Хусейна), тому єдиним геополітичним супротивником США на Близькому та Середньому Сході, залишається Іран. Аналізуючи реалізованість політичних цілей на території Лівії, то Франція, Італія, інші зацікавлені державам при підтримці США під егідою НАТО вдалося скинути режим М. Каддафі, свідченням чого є захоплення столиці Тріполі, перехід території Лівії під контроль ПНР, визнання ПНР як легітимної влади Лівії 66 державами світу, включаючи США, Великобританію, Францію, Італію, ФРН, Канаду, Австралію, Нову Зеландію, Кувейт, Катар, ОАЄ, Єгипт, Туніс, Чад, Нігер, Судан в березні-серпні 2011 року, вбивство М. Каддафі повстанцями в жовтні 2011 року [111].

Визначаючи ступінь реалізованості економічних цілей США, то в ході застосування превентивної дипломатії в Кувейті в 1991 року США відновили контроль законної влади Кувейту над родовищами нафти, а також попередили захоплення Іраком нафтових родовищ АРАМКО та американських ТНК. США вдалося не допустити штучного підвищення Іраком цін на нафту, а після відновлення функціонування пошкоджених нафтових родовищ Кувейту, добитися зниження світових цін на нафту, що свідчить про реалізацію даної цілі (див. таблицю № 1) [Додаток 1], [68], [69]. Але в Сомалі в 1992-1994 рр., США не вдалося стабілізувати ситуацію, тому залишався ризик розробки нафтових концесій ТНК США, що свідчіть про нереалізованість даної цілі [24]. У випадку з Гаїті, після відновлення 15 жовтня 1994 року повноважень президента Арістида, США відновили торгівельних умов 1957-1986 рр., які були відновлені, підтримані обраним 17 грудня 1995 року президентом Р. Превалем [97]. Відомо, що мита на експортований зі США рис, цукор та інші с/г товарів були знижені до 2 % - 3 % від їх ціни, свідченням чого є зростання об'єму експорту с/г продукції США у Гаїті в 1994-2002 роки на 154,834 млн. $. (див. таблицю № 2) [Додаток 2], [71], [37], [73], [77]. Також філіали текстильних ТНК США Disney, Levi's, Nike встановили контроль над текстильною галуззю економіки Гаїті, оскільки за даними докладу CRS від 8 лютого 2005 року 99 % експорту текстильної продукції Гаїті складає продукція вироблена даними філіалами [38]. В подальшому США добилися безмитного експорту текстильної продукції, виробленої на філіалах ТНК, до США після підписання угоди HOPE в грудні 2006 року, його пролонгуванням у 2008 році до 2018 року (HOPE II), що є свідченням встановлення найвигідніших торгівельних умов для США в Гаїті. Після застосування превентивної дипломатії США на Балканах, збільшився експорт США до Боснії та Герцеговини, який до застосування превентивної дипломатії складав 5,4 млн. $, то вже в 1995 році він зріс до 28,3 млн. $, в 1996 році до 58,8 млн. $, в 1997 році до 102,4 млн. $, до Косово після незалежності в 2008 році, куди в 2009 році США експортували товарів на 5 млн. $, а в 2010 році експорт збільшився до 11,2 млн. $ [73]. Також будівництво нафтопроводу Влора-Скоп'є-Бургас почалося в 2007 році компанією АМВО [89], [90]. Існує перспектива з'єднання нафтопроводу Бургас з Варною, для прийому нафти одраз в двох портах [79]. Більш того, 1 липня 2011 прем'єр-міністр Болгарії Б. Борисов заявив про вихід Болгарії з проекту нафтопроводу Бургос-Александропуліс (РФ, Болгарія, Греція), що свідчить про недопущення встановлення енергетичних інтересів РФ на Балканах [79]. Щодо проекту Транбалканського нафтопроводу, то його будівництво почалося в 2001 році компанією АМВО [90]. У випадку завершення будівництва Трансбалканського нафтопроводу, нафтопроводу Влора - Скоп'є - Бургас, інвестори США зможуть отримувати прибуток в 31,590 млрд. $ в рік [73]. У випадку початку функціонування Трансбалканського нафтопроводу, нафтопроводу Влора-Скоп'є-Бургос та реалізації проекту «Білий потік», можливе об'єднання даних проектів з нафтопроводом Одеса-Броди-Гданськ в Середземноморський енергетичний коридор, який позбавить ЄС від залежності від енергоресурсів РФ, що завдасть колосального удару по експортно-орієнтованій економіці РФ, обумовить зниження її геополітичного потенціалу. Також США законсервували стратегічні запаси олова, цинку в 42,2 млн. тон, нікелю, кобальту в 13,3 млн. тон, бокситів в 1,7 млн. тон, магнезиту в 5,4 млн. тон, які можна добивати протягом 150-200 рр. [92]. У випадку з Афганістаном США реалізували транспортний проект Північна мережа - сучасний Шовковий шлях. Перше транспортування невійськових вантажів для потреб ВС США в Афганістані по маршруту «північної» вітки (Латвія - РФ - Казахстан - Узбекистан - Афганістан) відбулося 3 березня 2009 року [95]. Завдяки даному маршруту, можливе щотижневе перевезення 500 контейнерів за 1,670-1,110 млн. $, що дешевше ніж транспортування вантажів літаками (за 500 контейнерів - 140 млн. $), що складає економію до 138,330 млн. $ в тиждень [42]. Але жоден з енергетичних проектів «Північної мережі» (ТАПІ, Південний коридор) ще не реалізований, а перспективи реалізації є досить неоднозначними. З одного боку на конференції ЄС в Чехії «Південний коридор - новий Шовковий шлях» держави-транзитери (Азербайджан, Грузія, Туреччина) каспійської нафти і газу підписали декларацію про надання підтримки будівництву «Південного коридору», окрім Казахстану, Узбекистану, Туркменістану (джерела енергоносіїв для проектів) [84]. З іншого боку, в січні 2011 року в ході переговорів між головою Єврокомісії Ж. Баррозу та президентом Азербайджану І. Алієвим було підписано декларацію про створення «Південного потоку» (Транскаспійський газопровід), за яким Азербайджан зобов'язався транспортувати туркменський газ для газопроводу «Набукко», залучити власне газове родовище «Шахденіз-2», створити постійну комісію для формування умов реалізації проекту [95]. Також 15 січня 2011 року Г. Бердимухамедов погодився на будівництво Транскаспійського газопроводу [95]. У випадку виконання зобов'язань Азербайджану та Туркменістану, та початку будівництва «Набукко» в 2011 році, можливим є початок експлуатації «Південного коридору» (пропускна спроможність 20-30 млрд. м3 в рік) в 2014 році, з щорічним прибутком в 75,8-113,7 млрд. $ [95]. Передумовами на користь реалізації цілі можуть стати скорочення закупівель туркменського газу «Газпрому» з 2009 року (в 2008 до 50 млрд. м3, то в 2011 році тільки 38,8 м3), що свідчить необхідності диверсифікації Туркменістаном напрямків експорту газу, одним з яких є «Південний коридор» [95]. Щодо перспектив будівництва газопроводу ТАПІ, то Азійський банку в 2005 році погодився надати 7 млрд. $ на його будівництво, а в січні 2011 року Х. Карзай, П. Девісингх, Г. Бердимухамедов досягли згоду в реалізації даного проекту [95]. У випадку реалізації ТАПІ (33 млрд. м3 / день) щорічний прибуток становитиме 125,07 млрд. $, він стане альтернативою газопроводам «Середня Азія-Центр» (РФ) та Туркменістан - Узбекистан - Казахстан - Китай (КНР), що зменшить монополію РФ, прагнення КНР на реекспорт енергоносіїв Центральної Азії, призведе до контролю США енергетичних шляхів в даному регіоні. Але перетинами до реалізації проекту є продовження терористичної діяльності руху «Талібан» на території Афганістану, конфлікт в Кашмірі на кордоні Пакистану та Індії, які створюють ризик до безпеки газопроводу. Також США не вдалося почати розробку родовищ нафти (3,6 млрд. барелів), газу (36,5 трлн. м3) в умовах триваючих терактів «Талібану» [87]. Внаслідок застосування превентивної дипломатії в Іраку, ТНК США добилися тендерів на добичу нафти в нафтових родовищах Кіркук (2,2 млрд. т) (Exxon Mobil), Західна Курна 1 (1,38 млрд. т) (60 % акцій Exxon Mobil), Зубаїр (4 млрд. барелів) (Exxon Mobil, Occidental), Субба (2,55 млрд. барелів) [107]. Однак в умовах внутрішньополітичної нестабільності, ТНК США не вдалося збільшити обсяги добичі нафти, оскільки на даний момент вони добувають 2,4 млн. барелів в день, що в порівнянні з 2001 року є меншим (2,45 млн. барелів в день). Також США на даний момент не вдалося добитися зниження світових цін на нафту, про що свідчить таблиця № 3 [Додаток 3], [68]. В Лівії США вдалося в ході переговорів з ПНР 29 серпня 2011 року добитися відновлення діяльності власних нафтових ТНК ConocoPhillips, Marathon Oil (по 16 % концесій), Amerada Hess (спільно з Національною нафтовою корпорацією буде мати 59 % концесій) на території Лівії в обмін на 1,83 млрд. $, фактично встановивши контроль за 61,5 % лівійської нафти [111]. Враховуючи кількість запасів нафти Лівії (29,5 млрд. барелів) та кількість добичі нафти в день (1,4 млн. барелів) США зможуть отримувати до 82, 978 млн. $ в день. Також США витиснули економічну присутність 75 ТНК КНР, РФ з Лівії, оскільки перші внаслідок військових дій звернули діяльність, втративши 20 млрд. $, а другі маючи кількість контрактів на 3-5 млрд. $, вже втратили до 15 млн. $ [111].