Глобалізація світової економіки та проблеми України

Придушення внутрішнього ринку забезпечило стабільність, але ця стабільність нагадувала цвинтарну, коли "мертві не ворушаться". На цьому тлі з 1995 р. в Україні був запущений випуск облігацій внутрішньої позики (ОВГЗ). Розквіт цього ринку державних цінних паперів припав на 1996-1997 р. В 1997 оборот на ринку ОВГЗ становив більше 80% усього ринку цінних паперів України. Прибутковість по цих паперах досягала 100% у національній валюті, але, оскільки ця валюта підтримувалася на стабільному рівні стосовно долара США за рахунок кредитів МВФ, то реально валютна прибутковість по цих короткострокових паперах перевищувала 60% річних. Більше того, для внутрішнього й зовнішнього інвестора були створені нерівні умови, оскільки останньому гарантувався зворотний викуп по заздалегідь обумовленій ціні при фіксованому валютному курсі.

Паралельне керівництво Нацбанку України, очолюване в той час В. Ющенко, розмістило валютні резерви Нацбанку в закордонних банках під 6% річних. Не виключено, що частина цих грошей повернулася назад на ринок цінних паперів України. Адже прибуток в 60% може приснитися валютному спекулянтові тільки в самих сміливих снах. Після кризи 1998 р. національна грошова одиниця України - гривня - знецінилася з 2,07 грн./дол. у другому кварталі 1998 р. до 3,43 грн./дол. у четвертому. Таким чином, завдяки кредитам МВФ міжнародні спекулянти не постраждали, і їхнього надприбутку було досягнуто за рахунок росту державного боргу країни й додаткового податку із усього населення (за рахунок здешевлення гривни на 65%).

За проведення такої кредитно-фінансової політики В. Ющенко за рейтингом відомого журналу "GlobalFinance" в 1997 р. увійшов у шістку кращих банкірів світу.

Валютні спекулянти "зняли" з ринку України кілька сотень мільйонів доларів надприбутків, всі витрати від проведення такої операції лягли на країну-боржника. А контроль за першочерговістю обслуговування західних кредиторів покладено на МВФ.

Про аналогічну технологію, але вже в період мексиканської кризи 1994 р., пише визнаний фахівець зі світових фінансів Дж. Сорос:"У ході кризи іноземні власники тесобонов (tesobo-nos) -- мексиканських казначейських облігацій, номінованих у доларах США, -- вийшли сухими з води, хоча прибутковість тесобонов у момент їхнього придбання свідчила про високий рівень ризику. Коли Мексика виявилася не в змозі погашати свій борг, пішло втручання федерального казначейства США й МВФ, у результаті чого інвестори були врятовані. Всі витрати цієї операції довелося нести мексиканським платникам податків" [186].

Аналогічна технологія витягу надприбутків під гарантією МВФ здійснювалася й у Росії, тільки в значно більших масштабах, ніж в Україні.

Усе йшло по торованій колії, але тут міжнародні фінансові спекулянти вперше зштовхнулися із прецедентом, на який не знайшли адекватної відповіді. Процитуємо Дж. Сороса:"Банки, брокери й хеджингові фонди продовжували купувати російські державні короткострокові облігації (ГКО) навіть тоді, коли погіршення ситуації стало очевидним для всіх. Вважалося, що Росія -- занадто велика країна, щоб її банкрутство могло бути допущене; можна було розраховувати на втручання міжнародних фінансових інститутів, спрямоване на порятунок становища. Навіть із урахуванням можливості того, що власники ГКО в остаточному підсумку понесуть які-небудь збитки, співвідношення ризику й прибутковості виглядало привабливим. Таким чином, люди продовжували купувати ГКО з безупинно зростаючою прибутковістю, поки не наступила розв'язка. Привалююче серед власників ГКО очікування, що їх урятує втручання міжнародних фінансових організацій -- МВФ і Міжнародного банку реконструкції й розвитку (МБРР). Величина внеску кожної країни в ресурси цих установ визначає її право голосу, тому США мають вирішальний вплив у цих організаціях, а президентом МБРР за традицією є американець.

У 1944 р. на конференції в Бреттон-Вудсі (Нью-хемпшир, США) була досягнута домовленість про створення системи регульованих, прив'язаних валютних курсів, спрямованої проти девальвації валют розвинених країн, що у результаті призводило до підриву світової торгівлі. У результаті переговорів було досягнуто наступної згоди: кожна країна встановлює доларове утримування своєї валюти, при цьому долар був прив'язаний до золота за фіксованим курсом 35 доларів за унцію. Тим самим долар став розглядатися як замінник золота, що відображало безсумнівний політичний успіх США.

Глобалізація долара США

Оскільки долар США переводився в золото за пред'явленням, він придбав роль світового валютного резерву, і багато країн стали здобувати долари як резерв дефіциту платіжного балансу США. Однак платіжний баланс США в 50-60 роки в основному зводився з негативним сальдо, і дефіцит фінансувався за рахунок наростаючої кількості доларів в іноземних власників.

У результаті США одержали величезну перевагу -- свій імпорт вони оплачували своїми ж доларами. Найбільше активно пручалася цій угоді Великобританія, тому США надав їй пільговий кредит в 4,4 млрд. дол. на 50 років під 2% річних. А потім, у рамках плану Маршалла, Великобританія одержала 40% всій виділюваній Європі допомоги.

З 1958 р. наступив період, що триває й тепер, великих дефіцитів платіжного балансу США, і зайва доларова маса направлялася за межі США, а звідти - на купівлю облігацій американського казначейства,тобто на фінансування дефіциту американського бюджету за рахунок інших країн. Тому європейські країни стали прагнути обміняти долари на золото. Проте потік доларів у Європу невблаганно зростав і досяг в 1966 р. 54,6 млрд. доларів.

Європейські країни стали боротися із цією напастю по-різному. ДеГоллъ заборонив банкам перевищувати 10% рівень кредитування, оскільки у Франції за відсутністю центрального банку гроші мультиплікатувались шляхом кредитної емісії. І франк уперше став твердою валютою.

4 лютого 1965 р. Ш. Де Голль повідомляє, що його країна в міжнародних розрахунках переходить до реального золота, тобто виходить із Бреттон-Вудської системи, вважаючи, що долар зроблений з паперу. І вимагає у повній відповідності із цією системою обміняти свої 1,5 млрд. доларів на золото за курсом 35 доларів за унцію, як передбачала система. А це спричинило й вихід з НАТО.

Німеччина розрахувала суму грошей для нормального внутрішнього обігу,виходячи з рівня цін і надрукувала на цю суму дойчмарки, за винятком завезених за планом Маршалла євродоларів. У такий спосіб Л. Єрхард нейтралізував експортну інфляцію.

Різні методи стискання грошової маси, розпочаті європейськими країнами, розгорнули процес у зворотну сторону. В 1971 р. тільки за 1 день 4 травня тільки Центральний Банк ФРН обміняв на дойчмарки 1,2 млрд. доларів. Наступного дня, тільки протягом 1-їгодини, ще 1 млрд. доларів. Запаси американської валюти в банках Західної Європи, Канади і Японії потроїлися з 14,5 до 45 млрд. дол.

Німеччина, використовуючи вихід Франції з НАТО, обміняла свої долари. Золотий запас США за період з 1958 р. по 1971 р. зменшився з 23,1 до 10 млрд. доларів. І в серпні 1971 р. США де-факто припиняють обмін золота на свої гроші. В Америці на 3 місяці заморожуються зарплати й ціни й уживають інші заходи, Президент Ніксон повідомляє, що по земній кулі ходить 80 млрд. дол., у той час як у США їх усього 52 млрд. У грудні досягається компроміс - курс європейських і японських валют підвищується, а долар девальвує.

Сьогодні ж на земній кулі тільки в готівковому обігу перебуває 457,9 млрд. дол. США [37, с.49], а в самих США -- лише 150 млрд. дол. За оцінками експертів, більше 60% наявних доларів США вже ніколи не повертаються на територію США, обслуговуючи тіньовий оборот у країнах третього світу і будучи в них реальними коштами обігу й нагромадження.

Тільки відповідно до офіційного Бюлетеня банківської статистики за станом на листопад 2007 р. у Росію було завезено наявної валюти на суму 121,942 млрд. дол., з них 98% - самих американських доларів.

Таким чином, долари США забезпечуються в цей час тільки довірою до американської економіки й американських урядів, зокрема, мистецтву керівників ФРС. Тому США відносно слабко залежать від інших держав, а забезпечення доларами всієї світової системи дозволяє їм одержувати інфляційний прибуток і сеньораж.

За даними К. Р. Макконнелла й СЛ. Брю, "надрукувати 1 долар обходиться уряду США в 4 центи. А іноземцеві, щоб роздобути цей долар, доводиться продати в Америку ресурси, товари або послуги вартістю в 1 долар. Ці блага і становлять виграш для американців. До того ж, якщо долар пішов за кордон і залишився там, то він уже не буде претендувати (відволікати на себе) на американські ресурси, товари й послуги. Фактично, на кожному доларі американці "заробляють" 96 центів" [121, с. 294].Цей геніальний винахід американців набагато перевершив по значимості винахід Англією державного боргу. Причому глобалізація використання долара США за рахунок масштабу дає неймовірний ефект. У той же час загальне використання долара США не дає йому впасти, тому що це призведе до структурної кризи світової економіки і загальних втрат. Коли за перші 4 місяці 1995 р. долар знецінився стосовно ієни й марки аж на 20%, це ввергнуло в хаос світову економіку й спровокувало новий спад у Європі і Японії [126, с. 106]. Але доларом США справа не обмежується.

Роль фондової біржі Нью-Йорка в розвитку торгівлі цінними паперами величезна. Саме тут в 1980 р. з'явилися такі фінансові інновації, як ринок фінансових ф'ючерсів (Чикаго, Нью-Йорк) і в 1983 р. ринок валютних опціонів (Філадельфія, Нью-Йорк, Чикаго).

Щоб не втрачати лідерство у фінансовому світі, що приносить їй до 3% ВНП у рік, Великобританія під керівництвом М. Тетчер пішла на радикальні заходи для де регулювання національного ринку капіталів і підвищення його конкурентоспроможності. Ця реформа, проведена в 1983 р., одержала назву "БігБенд" (BigBand). Вона полягала у скасуванні фіксованих комісійних, знятті розмежувань між посередниками на фінансовому ринку, відкритті брокерських фірм для небіржових капталів, у тому числі й іноземних, забезпеченні відновлення інформації в режимі on-line по безперервних котируваннях. Паралельно реформа була проведена по ринку державних цінних паперів. Іноземні фінансові установи стали відігравати у лондонському Сіті найважливішу роль. За прикладом Лондона пішли тією чи іншою мірою й інші фінансові майданчики Європи. В 1997 році угоду про лібералізацію ринку фінансових послуг підписали 102 країни. Обсяг ринку склав 38 трлн. дол.

Ця лібералізація фінансових ринків створила сприятливе середовище для діяльності фінансових спекулянтів. Як приклад можна привести легендарну фінансову операцію, проведену фондом Дж. Сороса "Quantum".

Після об'єднання Німеччини Bundesbank емітував величезну кількість марок без відповідного забезпечення товарною продукцією. У зв'язку з тим, що Німеччина входила в Європейську валютну систему, підвищення Bundesbank'ом процентних ставок для запобігання інфляції призвело до завищення курсів ряду європейських валют. Цим скористався фонд Сороса і провів скоординовану атаку на англійський фунт, у результаті чого поклав на свої рахунки 1 млрд. дол. Потім ця ж технологія була повторена з італійською лірою, іспанської песетою, шведською кроною.

На початку 1993 р. спекулянти провели атаку на французький франк, що (на відміну від вищезгаданих валют) не був переоцінений і представляв у той час кращу економіку в Європі. Але франк не встояв перед силою всесвітнього нападу спекулянтів. Паризький центральний банк втрачав 100 млн. дол. у хвилину й до кінця торгів Ларозье, керуючий банком, витративши 50 млрд. дол., мав заборгованість у розмірі більше половини цієї суми (цифри по [126, с. 90]).

Таким чином, виграш цих спекулянтів обернувся додатковим податком на населення відповідних країн. Цей приклад показує, що перед здатністю фінансових спекулянтів підключати трильйонні ресурси, використовуючи фінансові інструменти й ліберальну фінансову систему не може встояти жоден центральний банк жодної країни, крім США.

Звичайно, певне значення має потужність американської економіки (ВНП США досяг 9 трлн. дол. в 2000 р.) і професіоналізм А. Грінспена. Але реальна причина зовсім банальна. Неможливо грати доларами проти доларів, оскільки резерви доларів у ФРС не обмежені. А отримані в результаті валютних спекуляцій долари вертаються в США й зміцнюють їхню економіку, тому що більшість відповідних фондів перебуває в США.

Більше того, саме США можуть за своїм розсудом регулювати курсові співвідношення, залежно від обставин здорожуючи або здешевлюючи у такий спосіб свій експорт або імпорт.

І чим сильніша економіка іншої країни, тим більше з нею рахуються. Цим цілям служить і індекс агентства "Moody^!s", що привласнює вищий рейтинг "ААА" тільки тим державам, хто входить у фінансово-економічну еліту, адже у цих країнах перебуває й контрольний пакет МВФ.

Тому для ТНК таких країн ціна капіталу мінімальна, і, як наслідок, максимальна конкурентоспроможність, а країни периферії в цій системі будуть усе більше й більше маргіналізуватися, і незалежно від їхньої ефективності відбувається трансферт ресурсів від бідних країн до багатих і наростання нерівності у фінансово-економічних умовах діяльності між країнами центра й периферії. Це неминуче призведе до революцій або тероризму. Більше того, незахищеними є й ринки потужних країн центра - Японії і ЄС. Дж. Сорос, аналізуючи кризу 1997-1999 р., пише:"У цей час повноваження й відповідальність з підтримки глобальної фінансової системи лежать в основному на США. Фінансові органи США віддають собі в цьому звіт і прагнуть діяти відповідним чином, однак вони безпосередньо відповідають за стан американської економіки. Якщо внутрішньоекономічні й міжнародні пріоритети заходять у суперечність, вибір на користь перших не викликає сумніву" [186].

Ще далі у своєму аналізі глобальної економіки й фінансів іде КеннетУолтц - відомий американський політолог і фахівець із питань міжнародних відносин. Він пише: "Сполучені Штати використовують свої політичні, економічні й військові важелі для маніпулювання міжнародними подіями таким чином, щоб ці події відповідали їхнім власним інтересам.<...> Сполучені Штати при різних адміністраціях і різних керівниках кабінету ефективно діяли для того, щоб підірвати ринки й перешкодити міжнародним інститутам" [208].

У цей час над глобальною економікою утворився величезний навіс інфляційних доларів, і хоча А. Грінперс намагається його поступово "здути", що видно з падіння курсу акцій американських компаній, проблеми однаково залишаються. Але навіть тут США виграють, оскільки в акції американських компаній вкладалися капітали із усього світу. І та частина капіталів, що належала агентам ринку США, у кожному разі залишається усередині США, відбувається тільки перерозподіл ресурсів усередині величезного американського ринку. Та ж частина капіталів, що потрапила ззовні, значно подешевшала, і різниця залишилася усередині американського ринку.

Таким чином, під фінансовою глобалізацією по суті справи ховається ефективний інструмент контролю ФРССША стану світових фінансів і витягу надприбутків у глобальних масштабах, що дозволяє американській економіці уникати криз. Це, безсумнівно, третій видатний винахід після державного боргу й долара як світової валюти.

Прагнення країн ЄС створити свій ринок, рівноцінні ринку США, і свою валюту - євро дозволило б забезпечити конкурентоспроможність і підвищити стабільність самостійних незалежних ринків. Але у зв'язку з зрозумілими причинами таке бажання натрапляє на схований опір американських фінансових компаній.

1.2 Стандартизація та уніфікація

Безсумнівно, важливою ознакою глобалізації є стандартизація промислової продукції й уніфікація ведення звітності, документації, міжнародного законодавства й іншої нормативної звітності.

Стандартизація - це звід правил, призначених для регулярного використання при здійсненні спеціалізованої діяльності, забезпечення співробітництва й однозначного тлумачення умов виробництва, комерційної діяльності, коштів контролю й вимог безпеки.

Стандартизація стала наріжним каменем індустріалізації. У постіндустріальну епоху її значення ще більше зросло, оскільки вона дозволяє погоджувати різні розробки незалежних корпорацій, користуватися уніфікованими протоколами обміну даних, забезпечувати захист, кодування і декодування інформації і здійснювати багато інших узгоджень, без чого розвиток процесу глобалізації був б неможливим. Очевидно, стандартизація з'явилася одночасно з писемністю, оскільки писемність, букви й правила написання слів також підкоряються стандартним процедурам, що забезпечують передачу й зберігання знань.

14 жовтня 1946 р. була створена ISO - Міжнародна організація стандартизації, діяльність якої поширюється практично на всі сфери за винятком:

IEC - Міжнародна електротехнічна комісія, установлює стандарти в області електротехніки й електроніки;

ITU - Міжнародний союз телекомунікацій - стандарти в області телекомунікацій.

До 1 січня 2008 р. було зареєстровано 15700 міжнародних стандартів. Щорічно переглядається або приймається 500-600 нових стандартів, а прийняті в рамках системи ISO стандарти "ISO 9000" - система керування якістю, і "ISO 14000" - система керування якістю навколишнього середовища, визнані у всіх країнах світу.

У рамках ISO активно розробляється система стандартів на послуги, спрямовані на забезпечення захисту споживачів від низькоякісних послуг.

Паралельно з розробкою міжнародної системи стандартів здійснюється сертифікація товарів і послуг. Сертифікат,отриманий від визнаного міжнародного незалежного органу, підтверджує якість товару, є пропуском на міжнародний ринок і дозволяє дістати максимальний прибуток при продажі продукції. Уряди розвинених країн часто захищають свої ринки від недоброякісної продукції шляхом введення вимог по відповідності імпортованої продукції самим твердим стандартам, наприклад, екологічним, що автоматично споруджує непереборний бар'єр перед країнами напівпериферії й периферії. Крім того, одержання сертифіката, особливо на ліки, дуже складна й дорога процедура, що здатні перебороти й згодом окупити тільки потужні ТНК, і це також обмежує можливості країн, що розвиваються, потрапити на багаті ринки, хоча слід зазначити, що сертифікація захищає населення від неякісної й навіть небезпечної для здоров'я продукції.

Одним із важливих напрямків у системі всесвітніх стандартів є кодування товарів. Уперше на практиці штрихові коди застосували в 60-ті роки залізничники США для ідентифікації залізничних вагонів. З розвитком комп'ютерних технологій штрихове кодування пережило друге народження й одержало всесвітнє поширення.

Уперше універсальний товарний код UPC затвердили в 1973 р. у США, а в 1977 р. була затверджена Європейська система кодування EAN.

Зараз уже важко уявити собі товар без штрих-коду. Штрих-код - це глобальна мова торгівлі, що дозволяє раціоналізувати транспортування, зберігання й поставку всіляких товарів, вчасно сигналізувати про якість роботи торговельного підприємства, прогнозувати випуск і збут товарів, механізувати багато операцій.

Із січня 1993 р. на всіх товарах, що надходять у Європу, повинен обов'язково бути присутнім штрих-код. Ставити код на свою продукцію має право лише підприємство, зареєстроване в національній асоціації автоматичного кодування, у противному випадку використання штрих-коду спричиняє судові санкції.

У 1996 р. величезна кількість національних організацій, орієнтованих на галузеві стандарти, почали координувати свою діяльність із метою рішення глобальних проблем у рамках створеного підкомітету ISO/ IEC/ITC1/SC31, що одержав назву "Автоматична ідентифікація й система обробки даних". Зусилля були спрямовані на вирішення питань передачі штрих-коду по мережах, створення його символіки, кодування інформації й відповідності виробничим критеріям.

До цих питань активно залучаються й комітети з нових інформаційних технологій. Наприклад, у цей час найважливішим завданням є розробка міжнародних стандартів із забезпечення електронної документації електронним підписом і вимог до її захисту, передачі, дешифрування і т. інш.

Ще один напрямок, пов'язаний із глобалізацією, являє собою уніфікацію товарів і послуг. І якщо уніфікація товарів була захоплено прийнята в масовому виробництві індустріальної епохи, то в епоху постмодерну вона починає негативно діяти на заможного споживача, що вимагає індивідуального підходу й особливого товару.

У той же час уніфікація послуг - явище відносно нове. Різні підприємства, наприклад, готелі, почали уніфікувати набори обов'язкових послуг при відповідному рівні якості. У другій половині 80-х років одержали поширення підприємства з підвищеними вимогами якості продукції й послуг, а в XXI столітті, на думку експертів, найбільшу конкурентоспроможність будуть мати підприємства й організації, що надають кращий набір послуг з обслуговування клієнта, розподілу продукції й доведенню її до рівня, що відповідає індивідуальним запитам клієнта.

Ці завдання вирішуються шляхом вироблення відповідної внутрішньофірмової культури й уніфікації ряду підходів або технологічних операцій.

Одним із прикладів однолінійної уніфікації є мережа ресторанів швидкого харчування "Макдональдс", де гарантується уніфікований набір продуктів, з уніфікованою технологією готування й контролю якості, забезпечуваних у будь-якій крапці земної кулі, де є присутнім "Макдональдс". Але в "Макдональдсі" відсутній індивідуальний підхід до клієнта, хіба що вас гарантовано зустрінуть усюди однаково професійно поставленою посмішкою. Такого типу уніфікація особливо негативно діє на представників інших культур. Так, французи, які цінують вишукану їжу у невеликих кількостях і затишних ресторанчиках, приходять у шок від уніфікованих американських "гамбургерів" і "Макдональдсів", які американці готові жувати цілодобово у всіх куточках земної кулі й навчати цій нескладній техніці споживання їжі інші "нецивілізовані" народи. Тому стандартизований і уніфікований продукт стає ознакою малозабезпеченої частини населення світу, а заможне населення вимагає до себе особливого, індивідуального підходу.

У сучасній економіці необхідні не тільки уніфіковані процедури, стандартизовані протоколи, норми й вимоги, але і єдині засоби спілкування. Спроба розробити мову linguafranca, тобто універсальну мову, була зроблена давно.

Ще в 1887 році Л. Заменгоф як універсальну мову розробив есперанто. Однак остання не одержала поширення, хоча й існують організації, що підтримують існування цієї мови. Виявилося, що для прийняття мови як світового засобу спілкування простота правил, легкість вивчення й зручність використання зовсім недостатні.

Взагалі перспективу штучного створення повноцінної мови можна оцінити як дуже віддалену. Сучасна семіотика переконливо показала, що мовні ресурси непоправні, а створення нових мов у чомусь те саме, що і поява нового виду живих істот.

У 1945 р. у створену Організацію Об'єднаних Націй (ООН) увійшла 51 країна, і у якості міжнародних було прийнято п'ять мов: англійська, французька, іспанська, російська і китайська. З тих пор всі документи ООН виходять цими мовами. Широке поширення як офіційний засіб спілкування одержала і арабська мова. Усього ж у світі тепер існує близько 6000 мов.

У 50-ті роки найпоширенішою європейською мовою булаіспанська, світовою - китайська, а французька користувалася престижним статусом дипломатичної. Але із всіх мов саме англійська в останні 30 років мала найвищі темпи поширення.

Цьому сприяли наступні обставини:

1) найважливіша причина здобуття англійською мовою міжнародного статусу -- політична й військова могутність країн, населення яких говорило на цій мові.

Саме військова й політична могутність завжди сприяла просуванню мови. Так було і з грецькою мовою, яку поширив по Стародавньому світові Олександр Македонський. Так було із арабською мовою в Середні століття, і з іспанською, португальською й французькою у пізніше середньовіччя. Всесвітній популярності російської мови сприяла міць Радянського Союзу. З розпадом СРСР інтерес до російської мови значно знизився;

2) сильна економіка і дія ТНК у глобальних масштабах.

З табл. 1 ми бачимо, що найбільше число штаб-квартир ТНК зосереджене в США й Великобританії.

Варто помітити, що сприйняття транснаціональних компаній як космополітичні організації зовсім помилково. Всі вони несуть відбиток культур тих країн, де вони виникли. Завжди можна визначити по філії ТНК її приналежність: американська вона, французька або японська;

3) науково-технічна революція й наявність високого рівня наукових досліджень.

Учений, що вільно володіє англійською мовою, завжди буде мати перевагу перед своїм "без'язиким" колегою. Всі основні дослідження у світі знаходять висвітлення в масі наукових, технічних і популярних журналів, що виходять англійською мовою. У світі видається 28 тис. наукових журналів. З них близько 6 тисяч найбільш значимих входять у базу даних Інституту наукової інформації США, і по них визначається індекс цитування. Із цього числа на США припадає 39% журналів, на Англію - 19%, Голландію - 10%, Німеччину - 7%, Японію й Росію - 2%, Україну - 0,12%. Як бачимо, основна частка припадає на англомовні журнали.

Є безліч прикладів, коли дослідження вчених, що публікували свої результати іншими мовами, зокрема, німецькою і російською, залишалися непоміченими, і лише після перекладу англійською ці роботи входили в коло світового спілкування, і дуже часто, на жаль, ретроспективно;

4) широке поширення засобів масової інформації. Англійська газета "Уиклиньюс" почала виходити з 1622 р., а "Тайм" з'явилася в 1788 р. У США першій в 1704 р. з'явився "Бостон ньюслеттер", а наприкінці XIX століття вже видавалося близько 2 тис. газет. У цей час п'ять найвідоміших у світі газет - англомовні: американські "Нью-Йорк тайм", "Вашингтонпост", " Уолл-Стритджорнел" і британські "Таймі" і "СандиТаймі". Хоча інформаційне Агентство Рейтер з'явилося в Німеччині (м.Аа-Хен), але саме реєстрація в Лондоні в 1851 р. зробила його знаменитим, а в 1856 р. у США з'явилося інформаційне агентство Ассошіейтед Пресс.

У 1922 р. була створена Британська радіомовна компанія ВВС. В 1936 р. вона здійснила першу передачу телевізійного зображення. У США перші регулярні передачі почалися в 1939 р. національною радіомовною корпорацією, а вже в 1994 р. у США на одну людину в середньому припадав 1 телевізор. Таке випередження в розвитку ЗМІ й високий професіоналізм у подачі новин і інформації сприяли активному поширенню англійської мови по усьому світі;

5) поширення реклами. Рекламний бум був пов'язаний із просуванням споживачеві масової продукції. Рекламні буклети, ролики, написи на якісних товарах сприяли поширенню англійської. Уже в 50-х роках у США частка рекламної продукції у ВНП була значно вище, ніж у будь-якій іншій країні світу і становила в 1953 р. 2,6% (в Англії -- 1,5%) [104, с. 142]. До 1972 р. з 30 найбільших рекламних агентств 27 належали США, 10 - Англії й 2 - Японії;

6) але самий феноменальний вплив на розповсюдження англійської мови зробило кіно.

Ще в 1933 р. 32 кіностудії з 44 були американськими або англійськими, 97% відомих артистів говорили у фільмах англійською мовою, а 94% режисерів ставили англомовні фільми [104, с. 149]. До середини 90-х років США контролювали 85% світового прокату;

7) активному поширенню англійської мови сприяла поп-музика й масова культура.

З 557 всесвітньовідомих поп-груп 549 (99%) працюють повністю або в основному англійською мовою, а серед вокалістів 95% співають англійською [104, с. 155];

8) але самому активному просуванню англійської по усьому світі сприяв Інтернет і розвиток мультимедійних засобів. Поширенню англійської допомагають і наймогутніші електронні пошукові системи. Безумовно,англійська стала сьогоденням Linguafranca Інтернету.

І, звичайно, успіхи мови прямо залежать від людського чинника, успіхів і популярності його носіїв. Тут немає потреби перераховувати відомих політиків, учених, письменників і суспільних діячів, що говорять англійською.

Швидкому поширенню англійської мови сприяли і його особливі властивості.

По-перше, сприйнятливість до новизни. Протягом століть ніхто не перешкоджав проникненню в англійську іноземних слів, що додало їй космополітичний характер.

По-друге, в англомовних країнах немає організацій, що захищають "первозданну чистоту" мови від "шкідливих" впливів інших мов. Більше того, він не є державною мовою США, оскільки там немає державної мови взагалі.

По-третє, вона відрізняється нечисленністю флексій, на відміну від російської й української, простотою граматичних конструкцій і практично повною відсутністю граматичного роду. Її структура відображає ratio, а структура складної пропозиції нагадує формулу органічної сполуки, у той же час багатство виразних засобів сприяють прояв іintuitio. Найважливішим недоліком англійської є істотна розбіжність між правописом і вимовою слів.

Однак боротьба з англійською мовою в низці країн зовсім не пов'язана з її достоїнствами або недоліками. Просто на мову проектується роздратування, викликане агресивною політикою американських компаній з просування масової культури й реклами, з впровадження нових концептів і так званої high-hume продукції. Не менше відторгнення викликає зарозумілість і пихатість американських туристів.

Серед європейських країн найдужче роздратування відчуває Франція, яка намагається захистити свою елітарну культуру обмеженням сфери дії англійської мови й забороною використання у французькій англійських слів у випадку наявності французького еквівалента. Але "закриваючи" мову, французи тільки програють, доводячи боротьбу до абсурду. Існує чорний список з 3500 слів, куди включене й ненависне слово computer, оскільки існує французьке ordinateur (обчислювальна машина).

Таке ж, якщо не більш сильне відторгнення, викликає англійська в арабських країнах. А от у Китаї або Японії до поширення англійського ставляться досить спокійно, тому що там існує зовсім інша - ієрогліфічна - система мови, на яку англійська зовсім не впливає. У Японії навіть розглядається питання надання англійській статусу офіційної.

Та все ж, за даними Британської Ради, на англійською говорить 372 млн. чоловік, в якості другої використовує до 350 млн. чоловік. На гінді говорить стільки ж, скільки англійською, а китайською говорять- 1113 млн.

Присутність англійської мови в рекламі, фільмах, ЗМІ створює враження його глобальності. Але ця глобальність являє черговий міф і поширюється, як і в інших випадках, на заможну частину населення світу. Для вивчення мови потрібні значні фінансові видатки, тому англійська недоступна більшості населення світу. Таким чином, ми знову переконуємося, що ті, хто знає англійську, одержують значні переваги перед тими, хто її не знає, тим самим ще більше поглиблюючи розходження між багатими й бідними.

РОЗДІЛ ІІ. УКРАЇНА В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

2.1 Глобальна середньодержавність України

Особливістю становлення України в сучасному світі, який глобалізується, є два основних чинники:

брак історичного часу для побудови повноцінної демократичної національної держави;

випробування глобалізацією, маючи недосконалі державні структури та несформоване громадянське суспільство.

Скажімо, західні держави (США, Європейський Союз тощо) самі значною мірою визначають зміст, темпи і правила глобалізації, хоча й тут не все так просто. Якщо відштовхуватися від американського розуміння глобалізації Ф. Фукуями, 3. Бжезинського, Г. Кіссінджера, Дж. Сороса та інш., безперечно, першу скрипку відіграють США та їхні союзники. На даний історичний момент це певною мірою відповідає дійсності. Так само, як і модель моноцентричної глобалізації, яка всебічно обґрунтовується ідеологами США і країн Заходу щодо права на ліберально-демократичний диктат і вестернізацію всієї планети.

Разом з тим варто відзначити, що останнім часом набуває поширення концепція поліцентричної глобалізації, яка заперечує домінування однієї країни, а відтак, -- і однієї (західної) цивілізації. Ці думки дедалі частіше зустрічаються в працях науковців, які прогнозують послаблення глобального впливу США, -- Є. Бажанов [8], Є. Макаренко [69], В. Манжола [71], О. Попов і В. Юртаєв [89] та ін.

Наприклад, В.Манжола, досліджуючи проблему "вписування" України в процеси трансформації системи міжнародних економічних відносин, вважає очевидною кризу американського лідерства в Європі, а відтак, і зміну моделі гегемоністичної стабільності на європейському континенті в дусі реалістичних концепцій рівноваги сил.

Тут можна було б назвати вже згадувані раніше концепції "Захід проти решти" (С. Гантінгтона), "Північ -- Південь", дихотомію "глобалізація-фрагментація" тощо.

Певною мірою ці концепції теоретично обґрунтовували процеси асиметрії світу після еволюції постбіполярної системи, яка виникла внаслідок розпаду радянського блоку.

До речі, спільні з Україною проблеми непростого пристосування до процесів глобалізації мають нові незалежні держави з пострадянського простору - Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Сербія, Хорватія, Словенія, Македонія, Боснія і Герцеговина та інші.

Всі вони, безперечно, мають регіональний характер. А твердження

Б. Гаврилишина, А. Гуцала, з якими солідаризується О. Білорус, щодо України як "нової безсумнівно глобальної держави" [55, 132], лежить швидше в площині побажань і перспектив, ніж глобальних реалій.

За свідченням вітчизняного економіста В. Андрійчука, намагатися використати переваги економічної глобалізації, стати повноправним членом СОТ та бути об'єктом залучення (приваблення) іноземних інвестицій, дуже складно, маючи державний борг у 14 млрд дол. США, лише 14-16% конкурентоспроможної продукції в експорті, 70-80% зношеності основних фондів, 133-тє місце за рівнем економічної свободи (із 153 держав світу) тощо [132].

Ось і виходить, за словами А. Толстоухова, що "проблему входження України у глобальну спільноту можна сформулювати так: об'єктивно вона в неї вже увійшла, але суб'єктивно ще не визначилася в ній" [105].

Той же О. Білорус, який стверджує, що сьогодні законом світового розвитку стає закон глобалізації, свідчить, що ми не увійшли в жоден глобальний процес не тому, що не хотіли, а тому, що не готові за рівнем міжнародної конкурентоспроможності, за рівнем ефективності нашого державного менеджменту [20].

Тільки цим можна пояснити той факт, що усього з 1991 по 2001 роки з України вивезено понад 40 млрд дол. США національного капіталу через тотальну доларизацію економіки, дії "податкової імперії", надлібералізацію та тінізацію економіки.

Якби ці кошти були вкладені, наприклад, в аграрний комплекс України, який за даними ФАО ООН може прогодувати 1 млрд населення планети, можна тільки уявити, який був би економічний ефект [19].

А якщо додати прямі і опосередковані втрати України, пов'язані з від'їздом закордон українських вчених та фахівців з вищою освітою -- понад 10 млрд дол. [11], то в цілому, за нашими оцінками, за згаданий період Україна втратила понад 50 млрд дол. Порівняймо це з нашим річним бюджетом і зробимо належні висновки.

Які ж заходи національної політичної еліти в цьому аспекті потрібно здійснити для пошуку гідного місця в світі, що глобалізується?

На думку українських вчених С. Кононенка та В. Дударьова[54, 55], нам було б корисно звернутися до теорії "середньодержавності", яку автори розглядають як частину комплексу глобалізацій них субтеорій.

Як відомо, концепція середньої держави народилася в політичних колах та дипломатичному відомстві Канади на початку 1945 року, коли канадські політики і дипломати Л. Пірсон, Дж. Холмс, Ю. Ронг і Е. Райт почали використовувати термін "середня держава" в дискусіях з дипломатами великих держав, прагнучи обмежити їхнє домінування у повоєнному світі. У той час Канада, прагнучи віднайти своє місце у світовій ієрархії, виявила найбільшу серед західних країн активність у миротворчих операціях та пом'якшенні глобального міжсистемного протистояння.

На початку 70-х років XXст. британська зовнішньополітична стратегія почала орієнтуватися на нову самоідентифікацію Великої Британії як "середньої держави першого рангу".

З точки зору С. Кононенка, зовнішньополітична дія держав може бути класифікована таким чином:

велика держава -- глобально рівновелика, гомогенна діяв усій сфері міжнародних відносин;

середня держава -- рівновелика, гетерогенна дія, що згасає із віддаленням від сфери докладання;

мала держава -- локально рівновелика, гомогенна дія,впливів якої зазнають вузькі сфери докладання [54].

Парадигма зовнішньої політики, зокрема для середньої (та й малої) держави, має компенсаційний характер і полягає у прагненні до компенсації браку зовнішньополітичних ресурсів з метою адекватної відповіді на сукупність викликів міжнародного середовища.

Відповідно до чотирьох форм реалізації парадигми зовнішньополітичної поведінки середньої держави Україна може собі обрати одну з чотирьох моделей середньодержавності:

1)консервативно-ізоляціоністська модель, головною політичною метою якої є збереження певного соціального устрою та політичного режиму, а міжнародна діяльність реалізується або через орієнтацію на великодержавного патрона, або на сусідні країни з подібним соціальним устроєм і параметрами національної могутності (Іспанія доби Франко, Португалія -Салазара, сучасні Північна Корея, Білорусь);

ліберально-нейтралістська модель орієнтується на мир,безпеку, цілісність, стабільність, позаблоковість, мінімалізацію насильства та гуманізацію світової політики, збереження окремих національних і регіональних рис, що не суперечать основним принципам ліберального світопорядку. Разом з певним консерватизмом щодо внутрішнього устрою та прилеглих сфер міжнародного середовища ця модель характеризується активною дипломатичною діяльністю, що забезпечує їй належний рівень присутності на міжнародній арені (наприклад,Швеція);

ліберально-інтернаціоналістська модель характеризується блоковою орієнтованістю зовнішньої політики і прагненням до глибокої міжнародної заангажованості з метою залучення додаткових зовнішніх та економії власних ресурсів, отримання наддержавних важелів впливу на інших акторів міжнародних відносин (найяскравіший приклад -- Канада);

пост великодержавна модель ґрунтується на "оперативному коді" великої держави, прагненні (за інерцією) лідерства і силового вирішення питань зовнішньої політики, а також на відповідній "когнітивній карті" міжнародного середовища, коли країни, регіони і проблеми світової політики, актуальні для колишнього імперського статусу, зберігають своє значення для країни, що позбулася цього великодержавного статусу.

За умови мобілізації окремих складових національної могутності середньодержавні країни можуть перетворитися на великі (СРСР -- у військово-політичній, сучасна Японія -- в економічній сфері).

Але типологізація буде неповною, якщо не доповнити дану горизонтальну типологію вертикальною.

Використовуючи британський "ранговий поділ" і уоллерстайнівський світ-системний підхід, середні держави теж можуть бути розташовані за певною ієрархією:

середня держава світ-системного ядра;

середня держава напівпериферії;

периферійна середня держава.

На думку С. Кононенка і В. Дударьова, глобалізація диктує нові правила гри для середньодержавних країн. Останні повинні мати не менше трьох векторів зовнішньополітичної діяльності, оскільки одновекторну політику може мати або надто сильна, або надто слабка держава, а двовекторна політика позбавлена гнучкості в своєму стратегічному виборі.

Загалом Україна, на думку колишнього посла України в США Ю. Щербака, бере досить активну участь у процесах глобалізації, зокрема, за його даними, з 1992 р. понад 12 тис.громадян України взяли участь у миротворчих операціях та місіях ООН [132].

Остання (доволі сумнівна) сторінка цієї діяльності -- участь в окупаційних військах в Іраку із сподіваннями, як наївно і нeобґрунтовано вважає Ю. Щербак, на "початок економічної діяльності у найбагатшому нафтовому регіоні світу".

Україна стала членом Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Світового банку (СБ) з вересня 1992 p., а з жовтня 1994 р. стала реципієнтом цих головних інституцій, що визначають процеси глобалізації.

На думку вже згадуваного Ю. Щербака, "...без допомоги цих організацій українську державу на початковому етапі її існування очікував повний фінансовий крах" [132].

Зрозуміло, що відбувалось це в умовах певного диктату МВФ і СБ. Перший зосереджував свою увагу на макроекономічних показниках, а другий -- намагався вплинути на соціально-політичні процеси в Україні.

Безперечно ударом по суверенітету стала безпрецедентна відкритість уряду і Національного банку України, які надавали місіям МВФ детальні звіти про фінансово-економічний стан держави та валютні резерви (варто відмітити, що за даними Інтер-факсу від 12.04.2000 року лише 47 країн зі 182 країн-членів МВФ погодилися публікувати інформацію про державний бюджет, резерви центрального банку і торгівельний баланс).

У сучасному світі доля кожної країни значною мірою визначається глобалізацією. Причому наслідки глобалізації не стільки прямі, скільки опосередковані. Вони багато в чому реалізуються через перетікання доходів між країнами на ґрунті нерівного (тобто нееквівалентного) обміну. Будучи багато разів посиленим глобалізацією, це перетікання проте діє приховано, не фіксуючись: і в цьому його підступність. Так, країна може мати високі темпи економічного зростання, але при цьому виснажуватися, втрачати доходи і зрештою відставати від економік, що розвиваються на основі знижених темпів зростання. І може статися так, що країна, заколисана темпами зростання, про небезпечне відставання дізнається надто пізно, коли адекватні відгуки на виклики глобалізації вже неможливі.

На жаль, до країн-донорів, які своїми вартісними потоками живлять економіки технологічно успішних країн, належить і Україна. Ми не маємо втішати себе тим, що начебто недобір доходів, зумовлений технологічним застоєм, перекривається вигодами, котрі отримують за рахунок високих темпів зростання. Насправді українська економіка в такій ситуації виснажується, навіть не відаючи цього. І не випадково: за всіх декларованих успіхів нині потенціал української економіки становить лише 70% рівня 1990 року.

Механізми, що виснажують нашу економіку, різноманітні. Наприклад, нам здається, що чергове складальне підприємство за участю іноземного капіталу нас збагачує. Насправді ж зазвичай буває навпаки. Якщо на нашому боці зосереджено лише низькоприбуткове збирання, а у іншої, розвиненішої країни, купують складні, а відтак, високоприбуткові вузли й деталі, то головні струмочки прибутків підуть за кордон. Сюди ж, у ці втрати від нерівного обміну, вписується й наш продаж за безцінь прикладних наукових ідей, і зародкових технологічних новинок, які повертаються до нас "золотими" після недорогого доопрацювання і правового оформлення.

Типовим є випадок, коли через нашу відсталість у вигляді правової неповноцінності та інституційного оголення ми експортуємо низькотехнологічний продукт за ціною, що включає собівартість і прибуток. А нам продають високотехнологічний продукт, котрий включає багато що, зокрема витрати на НДДКР, соціалку, страхування й інші непрямі витрати. Це, знову ж таки, зумовлює нерівноцінний обмін. Ну і, звичайно, джерелом обміну, що виснажує Україну, є відплив прибутків на зарубіжні рахунки внаслідок нашого правового нігілізму, беззаконня і непередбачуваності.

2.2 Україна у контексті глобалізації світової економіки

Відпущений Україні історією час для глибинної переорієнтації власної економічної та нормативно-правової бази, вичерпано. В ситуації, коли держава втрачає свої позиції у конкурентній боротьбі за світові ринки, необхідні негайні корективи у житті суспільства, в його економічній системі.

Справді, в той час, коли у міжнародному співтоваристві дедалі виразніше виявляються ознаки й характеристики глобальної економічної системи, коли ця система виступає як історичний виклик, альтернативою для будь-якої країни залишається питання, чи прийме вона цей виклик, чи ж відійде в історичне небуття.

На противагу попереднім поняттям, що характеризувалися порівняно високим ступенем незалежності національних економік і великою свободою прийняття рішень, у новій глобалізованій міжнародній економіці залишається дедалі менше й менше можливостей для національних автономій. Це, відповідно, веде тих, хто керує національними економіками, до втрати ними контролю в керівництві господарським розвитком держави, зокрема, у таких ключових галузях, як "рівень державних витрат". Глобалізація економіки призводить до практичної неспроможності регулювати ринок та систему виробництва в державі на національному рівні.

Можна з повною підставою стверджувати, що подібний підхід є принципово новим у формуванні концепції політичного та соціально-економічного облаштування України.

Загальновідомо однак, що будь-яка концепція потребує інструментально-технологічного забезпечення як засобу своєї реалізації. Ці засоби в Україні є. Аналізуючи закономірності економічної системи світового співтовариства і шляхи входження в неї на прикладі країн з різною історичною і економічною спадщиною, можна дійти висновку, що потенціал України для участі у глобальних ринках як повноцінного партнера досить високий. Зміст позитивних чинників полягає у наступному:

- вигідне геополітичне розташування України на карті транснаціональних транспортно-комунікаційних коридорів, на території якої перетинаються два головних їх напрямки: "Північ - Південь" та "Європа - Азіатсько-Тихоокеанський регіон" через Кавказ і Центральну Азію;

- досить прийнятна для початкового етапу входження у світовий економічний простір транспортно-комунікаційна інфраструктура;

- наявність численного корпусу висококваліфікованих робітників, інженерно-технічних і наукових працівників, спроможних забезпечити наукоємні технології виробничо-технічних секторів сучасної економіки.

Ці чинники повинні ініціювати політичну волю керівництва України на проведення широкомасштабної переорієнтації усієї господарсько-економічної та нормативно-законодавчої бази для повноцінної інтеграції країни у систему міжнародного економічного співтовариства і у глобальні ринки.

Транснаціональна торговельно-економічна мегаструктура глобального ринку, що формується, вносить суттєві корективи у функціонування інституціональної інфраструктури у кожному національно-державному утворенні у напрямі їх уніфікації і взаємного узгодження. Насамперед ці вимоги поширюються на законодавчу базу, принципи організації технологічних процесів і сертифікацію продукції промислово-виробничого і аграрного секторів економіки, а також на фінансово-кредитну, фондову та торговельну системи.

Аналізуючи причини невдач, що переслідують українську економіку протягом усього "перехідного періоду", необхідно зазначити, що вони обумовлені відсутністю узгодженого синхронного підходу при модернізації діяльності суміжних і взаємопов'язаних секторів - виробничого і фінансового, а також відставанням ефективних реформ у нормативно-правовій системі, завданням якої є створення оптимального режиму для розвитку економіки. Негативні оцінки, на жаль, визначають нинішній кризовий стан української економіки (та й не тільки української, а практично кожної з національних економік на всьому пострадянському просторі).

Та все ж у випадку реалізації завдань стабілізаційного період у друге десятиліття ХХI ст. має стати для України періодом прискореного зростання. А реалізація політики трьох "І": інновації, інвестиції та інтеграції створить об'єктивні передумови для входження країни у число лідерів світової економіки. Україну очікує оптимістичне майбутнє. І вже найближчим часом. Але тільки за умов невідкладного формування відповідного привабливого інвестиційного клімату, встановлення спільних "правил гри" для всіх суб'єктів господарської діяльності і безумовного забезпечення стабільного законодавства, що регулює ринкові відносини.

Україна як національна держава в процесі глобалізації може ізолювати себе зсередини. Але з таким самим успіхом вона може проявити активність у зовнішній сфері, заново визначати і формувати свою політику в глобальних масштабах переплетень, діалогів і конфліктів. Це ж стосується і акторів дій на всіх рівнях і проміжних ступенях соціального життя -- від профсоюзів, церков і споживацьких асоціацій до конкретних осіб.

До позитивів глобалізму в Україні можна зарахувати можливість глобального регулювання екологічної ситуації в державі, забезпечення суспільства від глобальних загроз різного характеру, які непереборні для кожної окремої держави і навіть наддержави (скажімо, планетарні катастрофи), можливість "підтягнути" в економічному плані країну до рівня високо розвинених, світова координація боротьби зі СНІДом, наркоманією, тероризмом тощо.

Щоправда, вирівнювання економічного розвитку -- це тільки задекларований "позитив", на практиці відбувається збільшення економічної прірви між країнами внаслідок глобалізації.

Які ж для України негативи глобалізму, його загрози?

По-перше, це вже згадане збільшення розриву в рівнях економічного і соціального розвитку між Україною та країнами "золотого мільярда" -- за оцінками ООН, різниця між ВВП багатих і бідних країн становила у 1960 р. -- 1:30, у 1990 р. -- 1:60, у 2008 р. -- 1:90. Отже, цей процес прискорюється.

По-друге, зростання безробіття, бідності, безпритульності, а також техногенне перевантаження і деградація довкілля.

По-третє, економічне і політичне послаблення України, пригнічення внутрішнього національного ринку, національної економіки, що призведе до практичного усунення України з конкурентного середовища.

По-четверте, зростання рівня тіньової економіки, її розростання до рівня глобально-світової, і вихід з-під контролю України як нації-держави. Загальна криміналізація економічної діяльності, зростання корупції.

По-п'яте, конфлікт між вимогами глобалізації та соціально-культурними і економічними традиціями нашої держави (наприклад, глобальна еліта вимагає від України вільного продажу землі іноземцям, що протиприродно для господаря-українця).

Для України основною вимогою сьогодення є спрямування глобалізму не лише на осмислення світових проблем і процесів, а, передусім, на наукове забезпечення управління сучасним світовим розвитком. Суперечливість і турбулентність цього розвитку вимагає активного пошуку стабілізуючих, врівноважуючих механізмів управління надскладними глобальними відносинами і процесами в інтересах виживання людства.

Вже зрозуміло, що розвиток українського суспільства підпорядкований загальним закономірностям розвитку сучасної світової системи, головною серед яких є тенденція глобалізації. Саме тому в умовах надзвичайного зростання зовнішніх впливів на економічне, соціальне, культурне і політичне життя українського суспільства проблема впливу на розвиток глобальних процесів стає центральним питанням виживання. Вплив нової реальності, що виникає під тиском глобалізації, має потужний, навіть шокуючий політичний ефект, оскільки вимагає визначити ставлення до засад і динаміки глобалізації та вироблення стратегії поведінки відповідно до її парадоксів і викликів.