Дуже важливо, що розвивається активно супутникова складова. І мені дуже приємно, що канали "Інтер", Новий канал", "Тоніс", ТЕТ, ТРК Україна працюють, розвиваються, на підході інші. Приємно також, що нарешті через 12 років ефір через супутник побачила державна телерадіокомпанія, що дуже важливо, і ми поширюємо зараз програми українського телебачення і радіо на майже 70 країн Європи і Азії. Ближчим часом, я думаю, у першому кварталі наступного року ми вийдемо на американський континент. Цьому сприяли і мої переговори нещодавно у Нью-Йорку з провідними телерадіоорганізаціями на американському континенті.

Дуже важливо, аби створюючи нове законодавство, ми не віддавали переваг тільки за ознакою засновництва або за ознакою належання державі так званого чи неналежання.

Фактично сьогодні система державного телерадіомовлення виконує функцію суспільного мовлення, це треба не забувати. По-перше, вона фінансується з бюджету, тим самим залежна від суспільства і тим самим зобов'язана виконувати. По-друге, вона виконує 120 програм від освітніх до дитячих, до екологічних, до культурологічних, до охорони здоров'я. Жоден недержавний мовник, навіть дуже потужний, не піде на деякі проекти інформаційні собі на збиток. Державна мусить компанія це робити. І тому бюджет і передбачає таку підтримку.

Тому, коли ми говоримо про такі речі, треба розуміти, що сьогодні функцію суспільного виконує державне. І коли ми створюємо фактично механізми руху до суспільного радіомовлення, то не треба руйнувати те, що маємо. Це принципова позиція Державного комітету і уряду.

Нам треба, особливо з Національною радою з питань телебачення і радіомовлення, нарешті вирішити проблему FM-мовлення для державних, в тому числі які з часом стануть суспільними в повному розумінні цього слова мовників. Тому що у нас виникає маса проблем, коли в конкурсах перемагають, там друге чи третє армянське радіо в Одесі порівняно з державними мовниками, і вони, маючи всі переваги, прописані чинним законодавством, насправді в ролі Попелюшки виявляються.

Безперечно треба йти шляхом формування громадського суспільного телерадіомовлення. І це записано в програмі дій уряду - створення передумов. Але при цьому деякі політики так поспішають, що аж доводять нереальний план до двору, - сьогодні і негайно. Це чимось нагадує форсовану колективізацію 30 років минулого століття. Не мождивощоб така поспішність закінчилася для суспільства і держави інформаційним голодомором своєрідним, коли Україна отримає ще один зовні замаскований підсуспільний, а насправді контрольований чи то зарубіжним, чи то внутрішнім капіталом канал, допуск до якого отримають тільки свої мільйони, інші, себто все суспільство, сядуть на голодну інформаційну пайку, це - принципова позиція. Кращим способом будування суспільного каналу є створення його на новому частотному ресурсі, не руйнуючи існуючої системи телерадіомовлення. Знайти його за бажанням можна, цей ресурс. Для цього мають попрацювати зв'язківці, військові і Національна рада, не відбирати і ділити, а знайти і додати, ось благородна, мені здається, мета. Що стосується державного телерадіомовлення, то його, по-перше, треба поставити у людські умови, більш-менш наблизивши до матеріально-технічного і фінансового рівня, який мають комерційні канали. По-друге, завершити ліцензування включно з FM-мовленням та будуванням мереж в регіонах, виконавши при цьому вимоги чинного законодавства, про що я говорив про пріоритетний розвиток державного мовлення. І нарешті, по-третє, забезпечити державному телерадіомовленню сучасну технологічну перебудову, викид у циклі поширення через супутник можливість здійснювати мовлення на якомога ширшу аудиторію.

Фактично, здійснюючи сьогодні функцію суспільного телерадіомовлення в своїй державі державне мовлення не відчуває такої активної підтримки. Я вам назву тільки одну цифру, її там немає на слайдах в супроводі зображення. Ми в 2007 році мали 137 млн. на телерадіомовлення, в 2009 - 71, на 60 млн. І темпи такої уваги, в лапках, в тому числі і при розгляді бюджету, продовжуються.

Державне мовлення за законом - єдине, на що справедливо мають право виходу інститути влади, політичні, громадські і суспільні інститути. Це канали інформаційного вибору, супроводу виборів з рештою. Для чого ж закладати в нову редакцію закону про телебачення і радіомовлення на порушення Конституції України бажання ліквідувати державних мовників? Для чого протиставляти бізнесінтересу інтерес суспільний, державний. Чому б не діяти не за принципом - або, або, а за принципом - і. і. Тобто додавати, а не відбирати і ділити.

Закон про телебачення і радіомовлення та створений ними конституційний і постійно діючий позавідомчий державний орган, підзвітний Верховній Раді України і Президентові України, відіграли вирішальну роль в установленні і розвитку сучасного телерадіоінформаційного простору нашої держави. В цьому плані на наш погляд варто зазначити два етапи: перший, 1996-2002 роки - етап встановлення і кількісного зростання телерадіоінформацій, телерадіорганізацій України. На момент прийняття Закону про телебачення і радіомовлення в Україні діяли головним чином державні телеорганізації, тоді їх було 25 і обсяг мовлення яких становив 150 годин на добу. І активна робота новоствореної Національної ради дала вражаючий результат на початок 2002 року, кількість телерадіоорганізацій в Україні сягнула 791. Мовлення зросло більш ніж 20 разів, але це був період кількісного зростання.

Другий етап розпочався 2003 року і триває до тепер. Нині число телерадіоорганізацій досягло 1100, обсяг мовлення сьогодні загалом складає майже 9 тисяч годин на добу.

Найголовнішим підсумком цього другого етапу є створення по справжньому багатопрограмного телебачення і радіомовлення у нашій державі. Нині жителі більшості територій України приймають, крім передач місцевих телерадіоорганізацій ще програми 6-8 центральних київських теле- і радіоорганізацій.

Загалом же в Україні функціонує в якості загальнонаціональних мовників 11 телекомпаній, 6 радіокомпаній та ще майже 2 десятка регіональних, тобто тих, які діють на території від 2 до 13 областей. Однак, ми не можемо задовольнятися цією мережею загальнонаціональних і місцевих електронних ЗМІ як за технічними параметрами, так і особливо щодо якості мовлення. Зростання кількості телерадіоорганізацій загострило проблеми зокрема у законодавчому полі, а також щодо змістовного наповнення та поширення програм численних телерадіомовників, регулювання діяльності компаній різних форм власності і контролю за дотриманням ними законодавства та ліцензійних умов. Хоча законодавство щодо інформаційної сфери в Україні загалом досить розвинене, але воно відстає від потреб сьогодення і навіть кращий для свого часу закон про телебачення і радіомовлення нині вже застарів. То ж є нагальна необхідність і реальна потреба комплексного наведення правового порядку в телерадіоінформаційному просторі України в розвитку його інфраструктури і відсутність конституційного законодавчого акта про заходи інформаційної політики як складової внутрішньої і зовнішньої політики держави, концепції розвитку телерадіоінформаційного простору спричиняє суб'єкт...... в галузі телебачення і радіомовлення діяти неузгоджено, хаотично, нерідко на основі нездорового суперництва і взаємоперешкод. Подібне трапляється навіть у відносинах між центральними державними органами: Держкомзв'язком, Держтелерадіо, Національною радою.

У більшості країн світу, якщо і існують подібні структури, то це лише один багатофункціональний, компетентний і повноважний орган. Як правило, це аналогічний Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення.

Дуже сильні відомчі позиції в галузі телебачення і радіомовлення має Держкомзв'яку. Це, на наш погляд, зрозуміло. Те, що стосується управління телекомунікаційними системами і організаціями та регулювання їх розвитку не піддається сумніву. Однак, існує зайва штучна проблема подвійного ліцензування, про що сьогодні вже говорили і будемо говорити, по суті одного і того ж комплексу діяльності юридичних осіб у галузі телебачення, радіомовлення. Ліцензування, на наш погляд, має бути єдиним уніфікованим та достатнім і лише Національною радою. В Україні помітне звуження можливостей розвитку мереж телерадіомовлення, і однією з причин цього є те, що у національній таблиці радіочастот за спецкористувачами закріплено понад двадцять смуг, які могли б бути виділені для ефірного радіомовлення сигналів телерадіопрограм. А що вже говорити про суттєву втрату частотного ресурсу у прикордонних областях і наростання перешкод з боку зарубіжних мовників. Тож трапляється, що ряд наших регіонів, наприклад, Закарпатська, Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська області, Південь Криму та інші охоплюються двома-трьома програмами українського радіо і понад десятьма іноземних станцій. Буває, що український дозвіл на мовлення на одній і тій же частоті отримує українська компанія, як у місті Приморську Запорізької області і значно потужніша зарубіжна, скажімо, з Новоросійська, і у результаті вітчизняна компанія нормально мовити вже не може. Очевидно, подібна неефективність використання радіочастотного ресурсу пов'язані із тим, що у розробці та прорахуванні частот для телерадіомовлення беруть участь лише військові спеціалісти Укрчастотнагляду і не залучаються до цієї роботи ті, хто відповідає за довгостроковий, стратегічний розвиток телерадіоінформаційного простору, тобто Національна рада.

Все відчутнішим стає відставання темпів освоєння радіочастот, як від потреб розвитку загальнонаціональної системи телерадіомовлення та конкретних телерадіоорганізацій. З 2003 року і до тепер Національна рада замовила у Держкомзв'язку 2 тисяч 840 частот для потреб телебачення і радіомовлення отримано лише 575 тобто менше четверті замовлення.

Зокрема для розвитку обласних державних телерадіокомпаній замовлено 193, а отримано 158. Це унеможливлює реалізацію урядової програми створення виокремлених мереж для місцевих державних мовників.

І сьогодні звинувачення Національній раді в тому, що видає ліцензії іншим ...державним мовникам, державним телераіоорганізаціям, мусить бути проаналізовано і чітко визначено тільки на особливих і визначених фактах.

Національна рада видає ліцензії тій чи іншій обласній телерадіокомпанії. Проходить час, приходить представник: ми відмовляємося від каналу, або частоти у тому чи іншому регіоні. Національна рада і видає FM-частоту.

Проходить час і через півроку перевіряємо: передали в субаренду приватній компанії. Тому з цим треба відноситися дуже обережно і тільки на особливих фактах, які є сьогодні у Національній раді України.

Тривожною є відсутність остаточної упорядкованості ліцензованого мовлення на загальнонаціональних телеканалах УТ-1, УТ-2 і значною мірою подібним є результат непослідовних намірів, які сьогодні і спрямовані і в тому числі і в Держтелерадіо, і в Національній раді, і створення каналів, які ще не мають ліцензії. Правда ми останнім часом видали ліцензію всесвітної служби українсьокого телебачення і радіомовлення. Але це ж очікує і канал "Культура", і обласні державні телерадіокомпанії на мережі УТ-2. Є серйозні перешкоди поширенню загальнонаціональних радіопрограм УР-1, УР-2 і УР-3.

Шановні учасники парламентських слухань, за такої сукупності негараздів, вітчизняні ТРО часто змушені вдаватися до відступів від змісту телерадіоінформаційної діяльності. Програмний баланс усе більше схиляється на користь суто прибуткових передач рекламно-комерційного характеру, чи шоу-розважального бізнесу, про що і сьогодні говорилося, і буде говоритися. Навіть ТРО, що претендують на загальнонаціональний статус, заявляють про скорочення або взагалі вилученні інформаційних випусків. Натомість заповнюють канали заокеанськими відеопродуктами далеко від кращого гатунку.

Наприклад, лише за останні три місяці поточного року тільки центральні телекомпанії, київські телекомпанії демонстрували більше півтори тисячі таких серіалів. Але багатьох і така примітивізація програм не рятує.

Аналіз економічного стану телерадіоорганізацій України, здійснений Національною радою за матеріалами аудитів за 2008 рік, показав, що 419 телеорганізацій збиткові. А це майже половина від усіх на той час діючих телеорганізацій в країні. Тому логічно постає ключове питання: а скільки для України потрібно телекомпаній і радіостанцій? І оті вже проліцензовані з 1100, а їх кількість невдовзі може зрости до 1,5 тисячі, чи не забагато? Скільки може витримати рекламний ринок України загальнонаціональних, регіональних, місцевих телеорганізацій? Або ж цілодобове мовлення на всіх телеканалах - благо це чи зло, оскільки третину доби нічної пори аудиторія глядачів не перевищує 2-3 відсотків населення. Адже від кількості ТРО обсягів і роботи в ефірі напряму залежить і якість програмного наповнення. І це зрозуміло кожному. І в цьому переконує зарубіжний досвід.

Візьмемо для прикладу Італію з її 57-мільйонним населенням. Три десятиліття тому, коли на Апеннінському пів-острові монополія державного телебачення і радіокомпанії була законодавчо змінена ліберальним ліцензуванням, а програмне наповнення суцільно заокеанським відеопродуктом з'явилося там більше тисячі мовників. Але невдовзі в італійському медіа-бізнесі відбулася концентрація і централізація ТРО. Тепер в Італії три загальнонаціональні суспільні і шість таких же приватних каналів, регіональних і місцевих мовників залишилося всього 600, тобто їхня кількість зменшилася у два рази.

Певно настає час і Україні визначитися, скільки і яких каналів нам потрібно. Це має бути мотивовано визначено концепцією розвитку телерадіоінформаційного простору України і покладено в основу нової редакції Закону України про телебачення і радіомовлення. Саме такі документи, затверджені вищим органом державної влади, повинні стати основою впорядкування сфери телебачення і радіомовлення держави якісного державного наповнення каналів нашого мовлення.

В Україні у найближчий перспективі має функціонувати один державний або громадський і три-чотири комерційних, приватних загальнонаціональних канали з охопленням не менше 80-90 відсотків населення, а також 5-6 регіональних. Всього ж чисельність телерадіомовників у нашій країні має сягти не більше 400-450. І паралельно повинно вирішуватися питання про поглиблену спеціалізацію або форматування каналів за напрямками мовлення. В такому виразі тоді на Національну раду покладається, на третій етап її розвитку покладається вже не кількісний, параметри не кількісні, а якість телемовлення, програмного наповнення і змістовної частини.

Певно настав час і систематизації регулювання діяльності електронних ЗМІ на базі генеральної угоди держави в особі її спеціалізованого уповноваженого органу, яким є Національна рада, з телерадіомовниками. Така є практика у Франції, і вони дуже хорошо себе завершила.

Проблеми утвердження в Україні національної системи телерадіомовлення нелегкі. Та здається вже ж спільною волею суспільства, держави їх вирішувати можна і потрібно.

Висновки

Сьогодні світове телевізійне мовлення, телевізійна індустрія промислово розвинених країн світу вже повністю залучений необоротний процес переходу до цифрових технологій на всіх етапах - від створення радіопродукції до її розповсюдження і прийому.

Європейський інститут стандартів прийняв уніфікований цифровий стандарт, названий "DBB", на розробку якого до речі витрачені мільярди доларів, а ми його можемо використати практично безкоштовно. Впровадження його за ефективністю називають технологічною революцією в індустрії телерадіомовлення і інформатики. Впровадження це почалося з Великобританії. Зараз там транслюється в ефірі близько 60 телепрограм. Далі вже збудовані мережі в Іспанії, Швеції, Фінляндії, Німеччина в столиці взагалі виключила аналогове мовлення. В наступному році має виключити на 30 відсотках територій. Сьогодні практично всі країни в Євросоюзі запланували на державному рівні повний перехід на цифрове мовлення до 2009-2011 року. Це сталося тому, що Євросоюз прийняв рішення про прийняття цифрового стандарту для всіх країн, що до нього входять. Оскільки ми думаємо іти в Євросоюз і також повинні думати про це.

Чому ж такі рішення прийняли всі високорозвинені країни? І навіть такі країни, як наші сусіди - Росія, Чехія, Словаччина, і далекі - Індія, Китай і багато інших. Відповідь проста. Дуже багато переваг у країні за аналоговими способами, які ми зараз використовуємо. Назву кілька. Можливість трансляції на одному частотному каналі, тобто на одному передавачі 5-7 телепрограм, кількох радіопрограм, а також так званих інтерактивних додатків. Це Інтернет, прогноз погоди, реклама, багато іншого. Це величезна економія частотного ресурсу, який є дуже високоліквідний товар для країни, для бюджету. Можливість прийому з ефіру високоякісного зображення на звичайну кімнатну антену, можливість прийому в рухомому транспорті.

Можна таку коротку ілюстрацію. Люди в глибинці, де зараз одна телепрограма, якщо є цифрова, то можуть бачити зразу п'ять-шість високоякісних телепрограм і навіть "Інтернет". Ну наприклад, знімається для телекомпанії автоматично проблема двійного ліцензування, тому що ліцензію буде брати оператор в Держкомзв'язку на частоту, який буде обслуговувати кількох мовників.

Україна стала однією з перших серед країн СНД, де у 2003 році почалися дослідження варіантів впровадження цифрового ефірного мовлення. І зараз бажаючі можуть піднятися на третій поверх і там побачити научні результати того пілотного проекту, який зараз продовжується Держкомзв'язком, концерном "РРТ", де все можна зрозуміти.

Розроблений техніко-економічний проект побудови мережі цифрового ефірного мовлення на всю Україну, і є конкретні пропозиції. Необхідно закріпити, зарезервувати для державної мережі не менше однієї-двох частот на всю Україну для того, щоб транслювати такі програми, як культура, світ та парламент і кілька радіопрограм.

Наша країна після переведення телерадіомовлення на цифровий стандарт, отримає можливість стати одним із лідерів цього процесу на теренах Східної Європи та країн СНД, які також будуть вчитися, за допомогою яких можна забезпечити наші потреби з меншими витратами, і таким чином в разі реалізації і прийняття політичного рішення про впровадження цифрового ефірного мовлення, будуть завантажені наші підприємства наукоємкого профілю, відкриються нові можливості освоєння зовнішніх ринків та збуту вітчизняної продукції. Дякую за увагу.

Держава має сприяти розвитку приватного телебачення. Звичайно, ми маємо усвідомлювати, що телебачення - це не лише рушій прогресу, але й засіб впливу, а власники телеканалів - не альтруїсти. У засобах масової інформації іноді сили більше, ніж у державної влади. А, отже, є загроза узурпації цього впливу кількома приватними особами.

Є два способи боротися з цим: перший - повернути монополію під контроль держави. Іноді це і справді працює на громадський інтерес. Можна послатися, наприклад, на досвід скандинавських країн. Але врешті-решт навіть там така модель не є надто ефективною. А в умовах пострадянських, за відсутності розвинутого громадянського суспільства державна монополія призводить до диктатури бюрократії.

Тому доцільнішим видається інший варіант: розвиток саме приватного телебачення, але з максимальною демонополізацією. Наше гасло: "Більше каналів, і хороших та різних!". Різних не лише за тематикою і менеджментом, але з різними власниками. Чим більше буде власників, тим краще.

З одного боку, треба розуміти, що телебачення - це дуже капіталомістка галузь. На великі державні інвестиції в Україні розраховувати не доводиться, грошей не вистачало, не вистачає і на вирішення більш пекучих проблем. Але держава має сприяти приватним інвестиціям. У всякому разі держава має гарантувати недоторканність приватної власності, одночасно намагаючись від приватних каналів максимальної прозорості.

Те, що відбувається з українськими ЗМІ нині - це болісний перехід від радянської моделі до принципово іншої, заснованої на відсутності цензури та ринкових відносинах. Такий перехід не міг призвести до глибокої кризи, і перш за все, у телебаченні та радіомовленні.

Кризові явища у ЗМІ - логічний спадок десятиліть радянського безправного і безправового існування преси, ТБ, радіо. Відкриття на початку 90-х років шлюзів для появи недержавних форм ЗМІ було стимулом для створення тисяч комерційних видань, телекомпаній , радіостанцій. Проте кількість нових ЗМІ не завжди переростала в якість і свободу слова.

Для того, щоб захищати принципи свободи слова, нормально функціонувати, чесно конкурувати у медіапросторі, ЗМІ повинні спиратися у своїй діяльності на норми права, мати законодавчу базу. З 1994 року Верховна Рада України прийняла цілий ряд Законів України, що регламентує діяльність ЗМІ: "Про інформацію"(2 жовтня 1995 року), "Про телебачення і радіомовлення" (21 грудня 1996 року), "Про авторське право та суміжні права" (23 грудня 1996 року), "Про захист інформації в автоматизованих системах" (5 липня 1997 року), "Про інформаційні агентства" (5 червня 2000 року), "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України" (18 липня 2000 року), "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" (23 вересня 2000 року) та інші. Правове поле українських ЗМІ суттєво розширюють і доповнюють постанови Верховної Ради України, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, рішення Конституційного Суду України, постанови Пленумів Верховного Суду України тощо.

Напрацьована нині в Україні законодавча база у сфері ЗМІ є своєрідною підготовкою до упорядкування в майбутньому Інформаційного Кодексу України.

Список використаної літератури

1. Іван Мащенко. "Телебачення України". Том перший: Телебачення de facto. - Київ, 2001.

2. Іван Мащенко: "Телебачення України". Том другий: Телебачення de jure. - Київ, 2003.

3. Вачнадзе Г.Н. Всемирное телевидение. Новые средства массовой информации: их аудитории, техника, бизнес, политика. -- Тбилиси: Ганатлеба, 2001.

4. Мащенко І.Г. Телебачення України: В 2-х т. -- К., 2001.

5. Миллерсон Дж. Технологии телевизионного производства (как делается ТВ-передача). -- М., 2001.

6. Цвик В.Л. Украинское телевидение: опыт, практика, проблемы. -- К.: Мистецтво, 2005.

7. Казанська О.О., Лоскутова В.В. Ринок інформаційних послуг як об'єкт державного управління // Зб. наук. праць ДонДАУ: “Соціальний менеджмент і управління інформаційними процесами”: серія „Державне управління”, т. ІІІ, вип. 17. - Донецьк: ДонДАУ, 2005. - С. 359 - 367.

8. Казанська О.О. Тенденції розвитку та державної підтримки регіонального ринку інформаційних послуг // Зб. наук. праць ДонДАУ: “Управління та регулювання діяльності підприємств, установ та організацій”: серія „Державне управління”, т. ІІІ, вип. 10. - Донецьк: ДонДАУ, 2005. - С. 252 - 258.

9. Ларіна Р.Р., Казанська О.О. Доцільність та необхідність державного втручання при розрахунку тарифів на послуги кабельного телебачення // Зб. наук. праць ДонДАУ: “Фінансові аспекти державного управління”: серія „Державне управління”, т. ІV, вип. 20. - Донецьк: ДонДАУ, 2006. - С. 105 - 112.

10. Ларіна Р.Р., Казанська О.О. Роль держави в розвитку кабельного телебачення в структурі ринку телекомунікацій // Менеджер. - 2006. - № 4 (26).- С. 32 - 37.

11. Казанська О.О. Особливості становлення нової державної інформаційної політики у галузі кабельного телебачення // Зб. наук. праць ДонДУУ: “Державне регулювання галузей економіки”: серія “Державне управління”, т. V, вип. 35. - Донецьк: ДонДУУ, 2007. - С. 194 - 199.

12. Казанська О.О. Аналіз методів ціноутворення на українському ринку кабельного телебачення // Зб. наук. праць ДонДУУ: “Державне регулювання галузей економіки”: серія “Державне управління”, т. V, вип. 36. - Донецьк: ДонДУУ, 2007. - С. 145 - 148.

13. Казанська О.О. Створення громадського телебачення як етап у становленні демократичної держави // Зб. наук. праць ХарРІ НАДУ, Магістр, № 2 (25) У 2-х ч. - Ч. 2. - 2008. - С. 42 - 46.

14. Казанська О.О. Дослідження економічного розвитку ринку кабельного телебачення: закордонний досвід // Менеджер. - 2008. - № 2 (26). - С. 70 - 75.

15. Казанська О.О. Необхідність державного регулювання ринку інформаційних послуг // Матеріали VI Міжнародної науково-практичної конференції “Наука і освіта”, Том 19. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2006. - С. 6 - 8.

16. Казанська О.О. Визначення проблем українського ринку телекомунікацій // Збірник матеріалів ІІ Міжнародної науково-практичної конференції “Сучасні проблеми управління”: Частина І/ Уклад.: Б.Н. Новиков, І.І.Федорова та ін. - К.: ІВЦ “Політехніка”. 2006. - С. 215 - 217.

Размещено на Allbest.ru