Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

• Вступ
• 1. Загальні основи становлення телебачення на державному та регіональному рівнях.
• 1.1 Традиції та розвиток телебачення в Україні
• 1.2 Становлення незалежного українського телебачення
• 2. Тенденції розвитку регіонального телебачення в умовах соціальних перебудов
• 2.1 Формування сучасного інформаційного суспільства в Україні
• 2.2 Ефективна програма розвитку телебачення
• 3. Вплив соціальних проблем на розвиток телевізійної спільноти
• 3.1 Рівні управлінського аспекту проблеми
• 3.2 Розвиток регіональних телерадіоорганізацій
• Висновки
• Список використаної літератури

Вступ

З моменту свого виникнення телебачення України функціонувало як невід'ємна складова загальнодержавної системи телевізійного мовлення СРСР, що й сьогодні залишається фактором впливу на роботу українського телебачення, оскільки основні важелі ідеологічного впливу зосереджені в системі державного ТБ-мовлення. Пірамідальна побудова телевізійного мовлення СРСР (місцеві, міські, обласні, республіканські ТБ-комітети і загальносоюзний комітет) суттєво позначилась на системі телевізійного виробництва на місцях. Телебачення, як сфера діяльності, потребує значного вкладення коштів, і рівень телевізійної продукції в прямій пропорції обумовлювався можливостями міських ТБ-комітетів обласних центрів України, які фінансувалися з коштів, що залишилися після забезпечення верхніх ярусів загальносоюзної телепіраміди. Планова система, що відчутно позначилася на телевиробництві, наклала помітний відбиток і на структуру мовлення. Адже попередньому плануванню піддавалися не лише великі фільми-цикли і ТБ-програми, а навіть їх тематика.

Що ж до підготовки телевізійних видовищ, то тут теж простежувалась чітка тенденція: складні у виробництві телевізійні програми (розважальні ТБ-проекти, музичні програми) в своїй переважній більшості створювалися в Москві. Саме тому в історії розвитку телебачення видовищ в Україні в певному часовому відрізку практично відсутні скільки-небудь вдалі спроби створення такого роду програм.

Єдиною сферою, яка дозволяля вітчизняним телевізійникам випробувати себе у створенні видовищних програм, залишався спорт. Тут вони мали багаторічний досвід організації і проведення масштабних спортивних ТБ-показів і створювали конкурентноспроможний ТБ-продукт, що користувався комерційним попитом навіть на міжнародному рівні.

Кілька разів на рік українське телебачення здійснювало багатогодині трансляції державних політичних свят і приурочених до них демонстрацій трудящих. Абстрагуючись від їх ідеологічного змісту, слід відзначити організаційну і технічну складність таких ТБ-проектів, які, безсумнівно, є телевізійними видовищами. Це може бути свідченням на користь того, що вітчизняні телевізійники вже тоді були готові і спроможні активно працювати над створенням ТБ-видовищ.

Спроби створення якісного телевізійного продукту у сфері розважального і музичного телебачення в Україні довгий час стримувалися монополією загальносоюзного Центрального телебачення. Відзначити в цьому сенсі можна лише роботу редакції літературно-драматичного мовлення і одного з підрозділів українського телебачення -- студії «Укртелефільм». Саме тут було створено ряд телевізійних спектаклів за творами українських письменників XVIII-XXст. Ці ТБ-версії літературних творів були спробою телевізійної адаптації літературних творів.

Телебачення видовищ не спинилося у своєму розвитку навіть в умовах недостатнього технічного забезпечення і відсутності можливості вільного розміщення телевізійних програм на телеканалах.

Ситуація в аудіовізуальному просторі нашої країни почала докорінно змінюватися з моменту проголошення державної незалежності України. Цей простір поділений за зонами потенційного покриття. В Україні працюють три загальнонаціональних канали мовлення - УТ-1, УТ-2 і УТ-3. Кілька телеканалів за своєю потенційною глядацькою аудиторією поступово наближаються до охоплення всього населення країни. Це -- ICTV, СТБ, Новий канал. Функціонують регіональні і місцеві ТБ-канали. Серед каналів мовлення найбільша питома вага місцевих і міських.

Аналіз роботи нових телевізійних каналів (найбільше це стосується місцевих і міських) дозволяє виявити як мінімум дві суттєві особливості. Перша полягає в розумінні власниками новостворених ТБ-каналів і структур можливостей телебачення в його впливі на формування громадської думки і наявності у них потреби активного маніпулювання нею. Друга особливість -- це фактична неможливість створення якісного телевізійного продукту, зумовлена браком реального фінансування в обсязі, необхідному для нормального функціонування професійного телебачення, а також нестача творчих кадрів. До цього слід додати створення органів реального впливу на процеси в телевізійній сфері, як от Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, що складається зовсім не з фахівців цих галузей і має цілком визначену політичну спрямованість.

Незважаючи на серйозні економічні проблеми, державою віднайдені кошти для введення в дію одного з найпотужніших у Європі телевізійного центру на Сирці в Києві. Держава забезпечила УТ так званий «зв'язаний» кредит на суму понад 13 млн.доларів США для придбання найсучаснішої ТБ-техніки провідних японських фірм. Потужності центру і нова високоякісна техніка дозволяють створювати власний ТБ-продукт і забезпечувати ефір на 4-5 загальнонаціональних ТБ-каналах. Але навіть це не стало рушійним фактором розвитку державного телевізійного мовлення. З іншого боку, загальнополітична ситуація в країні не сприяла створенню досконалої законодавчої бази у сфері аудіовізуального виробництва. Були прийняті закони України “Про інформацію”, “Про ТБ та радіомовлення”, “Про авторське право та суміжні права”, “Про систему громадського телебачення і радіомовлення”, “Про Національну раду України з питань ТБ і радіомовлення”, покликані регламентувати діяльність у сфері телебачення. Проте ці законодавчі акти не враховували реалії телевізійного виробництва в Україні. Це й спричинилось до потужного впливу в цій сфері кримінального капіталу. Державні телевізійні канали почали активно обслуговувати комерційні структури, які, визначаючи різні параметри телеефіру, безконтрольно використовували найпотужніший в Україні технічний потенціал державного ТБ. Національне телевізійне виробництво на українському державному телебаченні було паралізоване. Ефірний час активно використовувався комерційними структурами, що обслуговували особисті інтереси і амбіції корумпованих чиновників від державного телебачення.

Діяльність новостворених телевізійних структур, що роблять спроби організувати роботу на комерційних засадах (продюсерські виробничі студії, комерційні ТБ-канали), відзначається ще суттєвішими недоліками, ніж державне ТБ незалежної України в початковий період становлення системи телевізійного мовлення. Серйозною перешкодою в їх роботі є те, що до сьогодні, вже після перерозподілу телевізійного ринку, не розроблені чіткі засади державної політики в аудіовізуальній сфері. Загрозу повного розвалу системи державного телевізійного мовлення являє намагання законодавчого переведення державного ТБ-мовлення в систему громадського телебачення. На його фоні Верховна Рада України під тиском кримінально-олігархічних структур зробила спробу позбавити УТ можливості заробляти гроші на рекламі: адже в усьому світі громадське ТБ не має права заробляти гроші на комерційних проектах.

Аналіз причин сучасного стану телебачення видовищ в Україні потребує окремого розгляду ще однієї проблеми, яка суттєво впливає на функціонування телебачення в усіх країнах пострадянського простору. Це ставлення до телебачення як до засобу масової пропаганди і агітації. У світовій практиці цей аспект діяльності телебачення існує осібно і займає не більше 3-4% ефірного часу. Але навіть програми такого цільового спрямування (інформаційні випуски, політична публіцистика і т.ін.) активно працюють на економіку: хвилина рекламного часу в контексті такого роду програм має суттєву вартість, і ефір цим програмам надається, як правило, в оптимальний з точки зору сприяняття інформації час. Але мета українських кримінально-олігархічних кланів, що активно використовують загальнодержавні ТБ-канали, як засіб відчутного поповнення своїх капіталів, полягає у спрямуванні громадської і політичної думки дещо в інше русло. Активно насаджується ставлення до телебачення, як до «засобу масової інформації», обговорюються надумані проблеми «свободи слова« у вітчизняному ефірі. При цьому телевізійні комерційні структури не відчувають потреби у своренні власної інфраструктури виробництва і поширення телепродукту: їх ефірний час заповнений зарубіжним ТБ-продуктом і нескінченними серіалами. Вони продовжують активно експлуатувати сиcтеми загальнонаціонального поширення ТБ-сигналу, створені ще за радянських часів. Усе це дає підстави розглядати їх діяльність, як не зорієнтовані на перпективу.

Узагальнюючи стан і можливості розвитку телебачення видовищ в Україні слід зазначити, що:

Найпотужнішим виробником якісного телевізійного продукту в Україні протягом багатьох років залишається державне телебачення.

Комерційні телевізійні кампанії не здатні з творчих і технічних причин забезпечити виробництво якісної телевізійної видовищної програми без активної співпраці з державним телебаченням. Така співпраця в умовах жорсткої конкуренції виглядає нелогічною і можлива лише в разі значної поступки одного з суб'єктів співпраці, що готовий знехтувати власні інтереси. Як правило, у ролі такого субєкта опиняється державне телебачення.

Розвиток аудуіовізуального простору України відбувається без врахування творчих і технічних реалій вітчизняного телебачення. Відбувається активне зруйнування системи державного телемовлення шляхом нав'язування йому ідеї створення громадського телебачення.

Іноземні і рекламні інвестиції в ТБ-виробництво перебувають під контролем кримінального капіталу. Зароблені на телевізійному рекламному ринку кошти активно вивозяться за межі України.

Створення якісного ТБ-продукту у сфері телебачення видовищ можливе лише за умови ефективного використання технічних і творчих можливостей державного ТБ України та відповідних обсягів інвестування конукрентоспроможних комерційних ТБ-каналів.

1. Загальні основи становлення телебачення на державному та регіональному рівнях

1.1 Традиції та розвиток телебачення в Україні

телебачення незалежний український

Телебачення в незалежній Україні не виникло на пустому місці: воно мало більш ніж п'ятдесятирічну історію, багаті традиції та висококласні кадри. Саме це допомогло українському телебаченню поступово досягти, незважаючи на економічну та політичну кризу, доволі високого рівня і не втратити аудиторію.

Одним з перших учених, що досліджували практичне застосування телевізії, був українець Борис Грабовський, який, щоправда, працював за межами України. У 1928 році він вперше у світі сконструював повністю електронну систему телебачення і продемонстрував на ній передачу рухомого зображення. Проте згодом відкриття Грабовського було відсунуте на задній план винаходами інших вчених, зокрема американських та німецьких.

1 лютого 1939 року відбулася перша телетрансляція в Києві, зі студії, спеціально обладнаної в Будинку Українського радіо. Аудиторія цих перших трансляцій складалася з декількох десятків власників телеприймачів, що мешкали в столиці України; передавалися, як правило, концерти оперної та естрадної музики. Про телетрансляції повідомлялося в місцевих друкованих органах комуністичної партії, і тривали вони аж до початку німецько-радянської війни 22 червня 1941 року. Після війни розвиток телебачення в Україні уповільнився.

Тільки в 1949 році на Хрещатику,26 почалося будівництво першого українського телецентру. Наприкінці 1951 року звідси почалися перші телетрансляції, переважно прямі передачі концертів оперних артистів. Першим директором українського телебачення стала Н.Серапіонова.

Протягом наступних 15 років телецентри відкривалися послідовно у Харкові, Донецьку, Одесі, Львові, Дніпропетровську, Луганську, Сімферополі, Запоріжжі, Херсоні, Миколаєві, Сумах, Чернівцях, Кіровограді та Ужгороді. Телебачення, яке зараз є всепланетарним явищем, у той час було суто регіональним, місцевим, прив'язаним до студій.

З 1954 року у Києві з'явився пересувний телецентр, який виїжджав для репортажів з місць надзвичайних подій. Тоді ж телеефір почали заповнювати кінофільми, а з 1956 року в Києві знімалися і телефільми.

20 січня 1965 року вперше в ефір вийшла загальнореспубліканська телепрограма України - "УТ". Першу програму підготовила Харківська студія телебачення. Уже в цьому 1965 році обсяг мовлення УТ становив понад 200 годин. У наступні 5 років тривав поступовий перехід від разових виходів обласних студій з передачами на УТ до створення загальнореспубліканських циклів та рубрик, проведення спільних екранних акцій. В 1969 році вийшла в ефір перша кольорова програма УТ.

До 1972 року усі телетрансляції відбувалися на одному каналі; з 6 березня 1972 року УТ було відокремлене від ЦТ і почало виходити на окремому каналі.

Якісно новий етап в історії українського телебачення розпочався після Чорнобильської аварії 26 квітня 1986 року. Після катастрофи УТ було заборонено транслювати будь-які телесюжети, що могли б свідчити про важкі наслідки аварії. Творчій групі з 2 телеоператорів, що вирушила 2 травня до Чорнобиля, було заборонено знімати. Політбюро ЦК КПРС видало таємне розпорядження про спеціальну підготовку репортажів, що свідчили б про нормальну життєдіяльність району, де відбулася аварія. Перший відеорепортаж безпосередньо з зони аварії потрапив до інформаційної програми "Актуальна камера" УТ тільки 12 травня. Зусиллями героїчних працівників київського телебачення правда про Чорнобиль стала доступною для всіх телеглядачів України. Протягом 1986-88 років творчою групою з телестудії "Укртелефільм" було створено трилогію "Чорнобиль:два кольори часу", що увійшов в історію як один з найкращих українських телефільмів.

Тим часом на українському телебаченні відбувалися процеси, що відповідали загальній демократизації, відновленню свободи слова та гласності в СРСР. Першими програмами, що вловили цю течію, були програми "Молодіжної студії "Гарт". Однією з найяскравіших програм став літературно-мистецький відеоканал "Плеяда", організатором якого була коментатор Людмила Лисенко. Ця програма активно сприяла національному відродженню, торувала шлях до незалежності нашої держави.

Наприкінці 80-х років добре прижилася на Українському телебаченні форма відеоканалу. До неї належали інформаційні програми "Ранкова мозаїка", "Вечірній вісник", "Будьте з нами", громадсько-політичні випуски "Творче об'єднання "Громада" представляє. . . " , телеканал "Право", літературно-художня студія "Основа", науково-популярна програма "Свічадо", дитяча "Канал "Д"", кінематографічна "Чарівний промінь" тощо. Одні з цих програм адресувалися всім, інші - певній аудиторії (молодіжній, дитячій), треті призначалися глядачам за інтересами.

Друга половина 80-х років ознаменувалася на телебаченні принципово новою формою спілкування - телевізійними мостами. Перший український телеміст "Київ-Братислава" було влаштовано в 1986 році, йому передував договір про творчу співпрацю між Українським та Словацьким телебаченням. Протягом наступних двох років було проведено більше двадцяти таких телемостів.

Коли 15 травня 1993 року розпочала роботу перша сесія Верховної ради України ХІІ скликання, було вирішено повністю у відеозапису передавати на І програмі УТ засідання починаючи з 18 години. Такий порядок висвітлення сесій парламенту тривав 4 роки.

Під час загострення політичної ситуації в 1993-91 роках телебачення стало рупором політичних сил, які часто намагалися незаконно скористатися ним для пропаганди своїх ідей. Перед будинком Держтелерадіо на Хрещатику часто збиралися мітинги, влаштовувалися страйки та голодування. Так Українське телебачення поступово стало заручником політичних пристрастей, які вирували у суспільстві. Щоб якось послабити тиск на УТ з боку різних політичних сил, а найголовніше, щоб вивести керівництво Держтелерадіо з-під щільної опіки Верховної Ради, Кабінет Міністрів 8 серпня 1994 року прийняв постанову "Про перетворення Держтелерадіо в Державну телерадіомовну компанію України (Укртелерадіокомпанію)". Тепер уся влада була зосереджена в руках президента телерадіокомпанії, колегіальність управління була скасована. Так була здійснена чергова реорганізація системи телебачення та радіомовлення України, що у значній мірі сприяла тій кризі ефірних ЗМІ, що загострилася на початку 90-х років. Поза тим, ще до здобуття Україною незалежності українське телебачення стало окремою, незалежною від вказівок з Москви системою.

19 серпня 1994 року, в день перевороту Державного Комітету Надзвичайного Стану в Москві, на українському телебаченні повинне було відбутися планове профілактичне відключення технічних засобів. Проте телебачення з самого ранку працювало, транслюючи, як і всі інші канали, програми ЦТ. Всі телеканали були здубльовані з ЦТ аби передавати розпорядження ДКНС. О 14:00 керівництво УТ відключило канал Українського телебачення від І програми ЦТ, а о 16 годині в прямому ефірі з Київської телестудії до народу звернувся Голова ВР України Кравчук, повідомивши, що режим надзвичайного стану на території республіки не вводиться. У першому випуску "Новин" УТ о 17 годині матеріалів на підтримку путчистів не було. Так само і в подальших випусках були тільки матеріали, що непрямо засуджували дії ДКНС.

Партнерство та взаємодію між програмними службами та профільними головними редакціями мали здійснювати створені натомість Головна редакція телевізійних програм і випуску і відповідна служба на радіо. Відповідальність за достовірність змісту та художню якість передач повністю покладалася на їх творців. Безперечно, це рішення Президента Укртелерадіокомпанії М. Охмакевича було помилковим. Складний технологічний процес підготовки передач та видачі їх в ефір був позбавлений штабу. Побачивши ускладнення, які воно за собою принесло, він сприяв створенню Генеральної дирекції програм УТ. Але при цьому цілий ряд його функцій не були визначені, що поглиблювало кризу УТ.

Проте ця криза не була помітною на фоні політичної ейфорії, яка панувала в суспільстві. Одразу після проголошення незалежності екран УТ заповнили численні "застольні бесіди", малохудожні політизовані "круглі столи" , нескінченні прес-конференції та брифінги. Починається і малоконтрольоване засилля реклами. Активна позиція українського телебачення сприяла підтвердженню під час референдуму 1 грудня 1994 року "Акту незалежності України".

Після референдуму почала втілюватися в життя постанова Кабміну України про впровадження в Укртелерадіокомпанії контрактної форми прийому на роботу керівників, творчих працівників, спеціалістів та висококваліфікованих службовців. У лютому всі майже 9 000 працівників системи державного телебачення і радіо були звільнені, а потім із кожним індивідуально укладався контракт на роботу в компанії строком від 1 до 3 років. Водночас були здійснені і деякі структурні зміни на УТ. До десяти існуючих головних редакції Генеральної дирекції програм УТ додалося ще 4. Одночасно над головними редакціями було створено ще одну ланку - у вигляді творчих об'єднань: "Громада", "Культура", "Наука", "Молодість". Через це суттєво зросла чисельність кадрів, проте приріст обсягів мовлення УТ був неістотний. Водночас через відставання зарплатні і особливо авторських гонорарів від темпів інфляції телевізійники були просто незацікавлені в творчій роботі.

Одночасно з вищеназваними структурними змінами в генеральній дирекції програм УТ-1, було створено керівництво "Творчо-виробничого об'єднання другої програми Українського телебачення", основою формування якої мала стати студія "Укртелефільм" з її творчим і технічним потенціалом. Проте кадри студії не були готові до освоєння телевізійного ремесла. Набрані ж додаткові співробітники в більшості мали слабке уявлення про технологію підготовки телепередач. Крім того, не вдалося розробити оригінальну концепцію програми УТ-2. Її структурні підрозділи дублювали чи тематичні головні редакції УТ-1, чи знімальні структури студії "Укртелефільм". Безперспективною була ставка на технологічну базу "Укртелефільму" як виробничу основу для формування УТ-2. Через рік від цієї ідеї відмовилися.

Тим часом з'явилося УТ-3, директором якого став М. Білоус. Це був суто творчий підрозділ, сформований при Головному технічному центрі УТ. Безпосередньо передачі готувалися не за рахунок державних асигнувань, а за залучені кошти - спонсорські, надходження від реклами, а також програм сторонніх виробників (комерційних телекомпаній). Головною особливістю УТ-3 став специфічний екранний імідж програми. Це досягалося перш за все наскрізним веденням усієї програми телевечора одним модератором. На відміну від традиційних радянських дикторів, ведучі УТ-3 самі готували свої екранні "прокладки", багато імпровізували. Інша особливість цього каналу - високий темпоритм ходу самої програми. Якщо по УТ-1 з 19:00 до 24:00 транслювалося, як правило, 7-8 передач, то по УТ-3 - майже вдвічі більше. Кожен випуск, окрім художніх фільмів, займав 20-30 хвилин. Такий же високий і внутрішній динамізм більшості передач. Тому в структуру програми УТ-3 органічно вписалися випуски новин CNN. Канал задумувався як своєрідне "Вікно у світ" - на противагу УТ-1, що традиційно переважну частину свого ефірного часу віддавало власній продукції. Практично всі передачі УТ-3 створювалися недержавними телекомпаніями ("ЮТАР", "Мегапол", "7 канал", "Гравіс", "ТБ Табачук", "УНІАН" тощо). УТ-2 та УТ-3 мусили ділити канал з Російським телебаченням, яке вдвічі переважало їх за ефірним часом.

У телевізійному просторі України склалося таке становище: на її території розповсюджувалися російські телепрограми "Останікно" (повністю), "Російський канал" (до 60%), 2/3 так званої "Освітньої програми", яким протистояли УТ-1 обсягом 15 годин середньодобово, УТ-2 та УТ-3. Перевага склалася на користь російських телепрограм, які успадкували технічну базу колишнього всесоюзного телебачення.

Згідно з Проектом положення "Про Державну телерадіомовну компанію України", Укртелерадіокомпанія мала бути загальнодержавною організацією, до складу якої повинні входити республіканські підрозділи та підрозділи телебачення та радіомовлення в областях (містах), що здійснюють теле- та радіомовлення на території України та за її межами. Виконуючи ці завдання, компанія веде творчо-виробничу, господарську та комерційну діяльність, має переважне право на використання теле- та радіомережі на всій території України, може мати власні телерадіокомунікаційні засоби. Укртелерадіокомпанія мала визначати зміст, обсяг і порядок розповсюдження республіканських, міських і обласних державних радіопрограм, що входять до її структури і складають єдину систему телерадіомовлення України. Її фінансування повинне здійснюватися за рахунок державного бюджету і коштів від комерційної діяльності та спонсорства.

З'являється ідея ретрансляції супутникових телеканалів з-за кордону. Для цього слід було подолати ряд перешкод: відсутність якісної технічної бази для масового прийому та поширення зарубіжних телепрограм; неправомірний прийом та розповсюдження сигналів більшістю комерційних телекомпаній України; відсутність синхронних перекладів українською мовою більшості програм зарубіжних телестанцій за умов мовної неготовності значної частини нашого населення сприймати їх в оригіналі.

До певної міри подолати ці бар'єри вдалося лише ICTV (International Commercial Television) - телекомпанії, заснованій у концерном РРТ та американською корпорацією "Storyfirst Communications". Оснащений сучасною апаратурою АСК ICTV давав можливість приймати з супутників програми багатьох телекомпаній світу. Але це не механічна ретрансляція, а осмислена вибудова своєї програми з багатьох компонентів. Правда, на виробництво власної продукції телекомпанія у перші роки вийти так і не змогла. Одначе вона заявила про намір розповсюдити свій вплив на територію всієї України.

Україна планувала запуск власного восьмиканального супутника з метою відкриття українського супутникового телебачення, проте це так і не було здійснено. А першою прорив до космічного мовлення здійснила телекомпанія "ТОНІС" - найстарша в країнах СНД недержавна телекомпанія.

1.2 Становлення незалежного українського телебачення

Функції координатора творчих і технічних зусиль недержавних телекомпаній прагне взяти на себе громадська організація "Українська телевізійна спілка", утворена наприкінці 1994 року. Вона об'єднала близько 50 колективних членів. Основну свою увагу керівництво Спілки зосередило на проблемі розбудови телеінформаційного простору в Україні.

Введення у дію Закону України "Про телебачення і радіомовлення" поставило на порядок денний питання про одержання усіма компаніями ліцензій на право телерадіомовлення.

Система телерадіопростору України оформилася: на трьох загальнонаціональних каналах працюють три незалежні телеструктури - Національна телекомпанія, "Студія 1+1" та "Інтер", конкуренція між якими сприяє урізноманітненню програм, позитивно служить інтересам глядачів. До них наближається ICTV (реформоване у 2003 році), спостерігається відчутне творче зростання та поширення майже на всю Україну телекомпанії "СТБ". Свій мікроклімат у місцевому телеефірі створюють сотні телерадіоорганізацій - від обласних то селищних.

Щоденний аналіз програм вітчизняних телекомпаній засвідчує, що значна частка їх ефіру зайнята відеопродуктом зарубіжного виробництва. Лише Національна телевізійна та радіомовна компанії, ряд обласних ДТРК, окремі комерційні ТК ("1+1", "ТЕТ", "СТБ" тощо) приділяють увагу виробництву власного телепродукту. Багато ж інших не дотягують до 50-відсоткової планки, і часто за рахунок трансляції концертів, заходів та презентацій. Законом "Про кінематографію" було встановлено квоту демонстрування національних фільмів, що становить не менше 30% національного екранного часу.

Використання телебачення і радіомовлення у виборчих кампаніях - питання, яке чи не найприскіпливіше розглядається законодавством нашої країни. У демократичному суспільстві головним завданням мовлення має бути обслуговування інтересів громадськості, тобто аудиторії. Якщо компанія телемовлення є комерційним підприємством, вона повинна виявляти інтереси споживача, оскільки її завданням є продаж аудиторії рекламодавцям. На жаль, в Україні ці принципи виконуються не завжди, наявна певна політична самоцензура телепрограм.

У цілому до 2008-го року система телемовлення в Україні має забезпечення доведення до кожного жителя країни щонайменше 6 загальнонаціональних програм наземної та супутникової форм розповсюдження, до десяти регіональних телепрограм, від 4 до 10 програм місцевого рівня, трансляцію програм у місцях підвищеної забудови через багатоканальні кабельні та ефірно-кабельні мережі, у сільській місцевості - впровадження програм на базі телекомунікаційних мереж багатофункціонального призначення. Крім того, має розпочатися трансляція з України програми на зарубіжжя через український супутник зв'язку.

2. Тенденції розвитку регіонального телебачення в умовах соціальних перебудов

2.1 Формування сучасного інформаційного суспільства в Україні