Основним компонентом іншомовлення західних країн у роки холодної війни були передачі, адресовані аудиторії в СРСР і країнах радянського блоку. Стержень їх змісту складали програми, характеризують ідейні та політичні основи західних демократій, сутність прав людини і ліберальних цінностей, переваги ринкової економіки та відповідного їй способу життя. Вони поєднувалися з передачами, покликаними інформувати радіослухачів про негативні явища і проблеми у внутрішньому житті і зовнішній політиці держав радянського блоку - і заповнити таким чином «фігури умовчання», створені в цих країнах офіційними ЗМІ, а також продемонструвати тоталітарний характер соціалістичного ладу, недотримання демократичних прав і свобод громадян при соціалізмі. Для залучення уваги аудиторії і формування емоційних мотивів до постійного прослуховування передач використовувалися музичні програми і пласти інформації, що апелюють до «людського інтересу» (новинки моди, життя знаменитостей, курйозні події та ін.) Особлива увага приділялася розширенню охоплення молодіжної аудиторії.

У 1948 р. за рішенням сталінського керівництва було розпочато глушіння передач іномовлення Бі-Бі-Сі та «Голосу Америки» на СРСР і країни Східної Європи. У періоди «потепління» міжнародної обстановки масштаби глушіння іномовлення скорочувалися. Так, з 1973 - го по 1980 рр. єдиною західною радіостанцією, передачі якої піддавалися глушіння з боку СРСР, була «Радіо Вільна Європа / Свобода». У 1980 р., у зв'язку із загостренням міжнародної напруженості, що послідував за введенням радянських військ до Афганістану, СРСР знову почав глушіння передач Бі - Бі - Сі, «Голосу Америки» і «Німецької хвилі». Водночас іншомовлення Радянського Союзу, яке здійснювалося на 82 мовах загальною тривалістю 2200 год. на тиждень, глушіння з боку західних країн не піддавалося. Єдиною країною, що виробляла глушіння передач радянського іномовлення, була КНР. Спроби глушіння передач зарубіжних радіостанцій, що вживали в післявоєнний період, продемонстрували неефективність цієї досить дорогої заходи інформаційної ізоляції. Так, здійснюване британськими колоніальними властями в другій половині 1950-х років глушіння радіопередач прихильників незалежності Кіпру, що організували мовлення для кіпріотів з території Греції та Єгипту, не змогло запобігти крах колоніального режиму на острові [4, c. 71].

Не добилися своєї мети і соціалістичні держави, які намагалися шляхом створення штучних ефірних перешкод захистити населення від впливу західних служб іномовлення. У 1963 р. глушіння передач «Радіо Вільна Європа» припинила Румунія, в 1964 р. - Угорщина. У період з 1956 - го по 1970 рр. не здійснювала глушіння західних радіостанцій Польща. Потім, після масових заворушень на польському Балтійському узбережжі, глушіння було відновлено. У 1986 р. Польща та Чехословаччина разом з СРСР заявили про свій намір припинити глушіння передач Бі - Бі - Сі та «Голосу Америки», залишивши за собою право на глушіння програм «Радіо Вільна Європа / Свобода».

1.2 Історія радіоінтерв'ю в радянській Україні

Радіо використовується в Україні для радіотелеграфічного зв'язку з 1902. Початки радіомовлення припадають на 1924, коли у Харкові, через 4 роки після того, як почали діяти 4-кіловатні радіостанції в Москві, Ленінграді й Казані, розпочато радіопересилання через малопотужні передавачі. Перші потужні радіостанції були збудовані у Харкові й Києві 1925 Московським акціонерним товариством для широкого мовлення по радіо [9, c. 32]. Згодом постали радіостанції в Одесі, Дніпропетровську, Донецьку та інших містах. Введена у дію 1927 Харківська «РВ 4» (Радіовіщальна станція 4) була четверта за потужністю в усьому СРСР. 1941 найпотужнішою довгохвильовою радіостанцією УРСР була Київська («РВ 84»), призначена також для пропагандивних пересилань за кордон.

Розпочата 1928, уже під керівництвом Народного комісаріату пошт і телеграфів СРСР, радіофікація України відбувалася головним чином релейною системою - шляхом будування радіовузлів та подальшої ретрансляції дротами до підключених репродукторів - гучномовців. Панівний в інших країнах світу ефірний метод - встановлення радіоприймачів - використовувався мало. Ефірні радіоприймачі вироблялися у незначній кількості, в основному для урядових і партійних установ і осіб. Кількість їх почала збільшуватися лише під кінець 1930-их pp., після того, як удосконалено засоби заглушування радіопересилань з-за кордону та коли розпочато виробництво ефірних приймачів, які були придатні винятково для слухання радянських радіостанцій. В основному аж до останнього часу головним засобом радіомовлення в УРСР, зокрема в робітничих кварталах міст і по селах, були радіовузли та трансляційні радіоточки з репродукторами. У 1940 трансляційних радіоточок в УРСР було 1 047 000, у тому числі у сільських місцевостях 137 200. Усіх радіоприймачів було лише 255 400, здебільше по містах. Їх треба було реєструвати в міліції.

У серпні 1930 постановою Ради Народних Комісарів УРСР була створена при уповноваженому Народному Комісаріату пошт і телеграфів СРСР при уряді УРСР Всеукраїнська Радіопрограма з підлеглими їй радіоцентром Автономної Молдавської РСР та місцевими радіоцентрами. У 1932 Всеукраїнську Радіоуправу перейменовано на Всеукраїнський комітет радіофікації та радіомовлення при РНК УРСР (з 1938 скорочено - Український Радіокомітет). Цей комітет одержував інформацію від Радіотелеграфного Агентства України (РАТАУ). Допоміжною установою було створене 1930 з місцевих товариств друзів радіо республіканське Радіотовариство України. У 1930-их pp. діяв також Комітет сприяння радіофікації та радіоаматорству при ЦК ЛКСМУ. Питанням радіотехніки, радіомовлення і радіоаматорства був присвячений журнал «Радіо» (1930-1941).

УРСР була охоплена насамперед радіопересиланнями Московських радіопередавачів. Програми українською мовою були обмежені спершу щодо часу і за змістом. Наприкінці 1920-их pp. і на початку 1930-их pp. вони складалися на понад 70% з політичного мовлення (політосвіта й агітація). Програма Харківської радіостанції, крім «радіогазет» - робітничої, селянської, комсомольської, піонерської, єврейської та есперанто - складалася з доповідей, бесід, останніх новин, повідомлень зі з'їздів і нарад. На мистецьке слово припадало з усіх 18 годин щоденної роботи - 3-4 год. У другій половині 1930-их pp. програми радіостанцій в УРСР доповнено музичними пересиланнями і літературно-драматичними радіомовленнями, як також окремими пересиланнями для дітей і молоді. 30-40% часу приділювано на обов'язкове транслювання московських пересилань на радіомережу УРСР і на пересилання з Москви російською мовою 12 раз на добу останніх новин. Під час другої світової війни, коли більшість радіостанцій була знищена в наслідок воєнних дій, населення України було обслуговуване або радіопересиланнями німецької окупаційної влади, або ж радіомовленням Московських радіостанцій та радянських військових радіостанцій. Українські радіопересилання у 1941-44 вела Радіостанція ім. Т.Г. Шевченка із Саратова, куди евакуйовано частково устаткування радіостанцій з УРСР.

Після війни оправами радіомовлення і радіофікації в УРСР відає Комітет Радіомовлення (з 1950 і телебачення) при Раді Міністрів УРСР. З лютого 1957 цей комітет видає щодня свої програми під назвою «Говорить Київ» [42, c. 242].

1965 в УРСР діяло понад 50 потужних довгосередніх - коротко- і ультракороткохвильових радіостанцій.

Стан радіомовлення в УРСР за 1950-69 унаочнюють нижче подані таблиці (з даними також для всього СРСР):

Порівняно до 1930-их pp. програми радіомовлення в УРСР значно поширилися. На початку 1965 обсяг республіканського радіомовлення становив пересічно 3 години на добу. Крім 10 випусків «останніх вістей», передаваних щодоби з Київської Радіостанці, програми радіостанцій в УРСР включають лекції, бесіди, консультації, загальноосвітні, літературні і музичні пересилання. Ведуться також радіопересилання для дітей і молоді й окремі програми чужими й українською мовами для закордону. У 1960-их pp. Українська Республіканська Радіостанція передавала свої пересилання за трьома програмами - першою, що її трансльовано радіовузлами і радіоточками для масового слухача, і другою та третьою - для власників радіоприймачів здебільшого по містах або поблизу них. У першій програмі на теми місцевого партійного і господарського життя припадало 20 - 25% часу, решту становили транслювання з Москви. У двох інших більше уваги присвячено загальноукраїнським справам, у тому числі літературі й мистецтву [42, c. 250].

Поза тижневиком «Говорить і показує Україна», в УРСР не було жодного україномовного радіожурналу. У видавництві Київського Політехнічного Інституту виходить з 1958, як орган Міністерства вищої і середньої освіти СРСР, двомісячний журнал «Радіотехника» (3 500-5 000 накладу).

Радіоаматорські клуби й гуртки в УРСР працюють у системі Добровільного Товариства сприяння армії, авіації і флоту (ДТСААФ). У 1961 в УРСР було 220 самодіяльних радіоклуба з понад 24 000 радіоаматорів. Працювало також понад 2 500 аматорських радіостанцій [12].

На глушення радіопередач з-за кордону в СРСР витрачалися величезні кошти, проте глушення було ефективним лише у великих містах.

На Західних Українських Землях під Польщею радіо було включене у систему державного зв'язку, і радіослухачі мали реєструватися і оплачувати щомісяця абонемент у поштових урядах. Окремі україномовні радіопрограми, розпочаті Львівським радіо у 1930-их pp., були спорадичні й обмежені часом (15-30 хвилин) і змістом. У неділі і у більші свята передавано богослуження з українських церков [32, c. 48].

У 1930-их pp. було розпочато україномовне радіомовлення для населення Закарпаття. У рамках чехо-словацьких пересилань з Кошиць передавано двічі на тиждень (з 1934 5 раз) 15-хвилинну програму українською мовою. У 1934 радіо-журнал Прага увів щоденні радіопересилання для Закарпаття. Під час карпато-української державності пересилання українською мовою передавалося з Банської Бистриці на Словаччині. З початку 1939 діяла короткохвильова радіостанція у Хусті.

Під час другої світової війни, у 1939-41, українське населення західних земель обслуговували радянські радіостанції у Львові, Станиславові й Тернополі. За німецької окупації західних українських земель (1941-1944) діяла німецька радіостанція у Львові (30-хвилинні україномовні програми 3 рази на тиждень).

1.3 Істория інтерв'ю на «ворожих голосах» (радіо «Свобода», «Голос Америки»)

Іноземне радіомовлення на територію СРСР («ворожі голоси», також західні радіоголоси) - радянське ідеологічне кліше, що застосовувалося до ряду зарубіжних (стосовно СРСР) радіостанцій (в першу чергу, «Голос Америки», «Радіо Свобода», «Німецька хвиля», «Російська служба Бі-бі-сі», «Радіо Ватикану», «Голос Ізраїлю», «Міжнародне канадське радіо», «Міжнародне французьке радіо»), вели мовлення мовами народів СРСР на територію СРСР в короткохвильовому і средневолновом діапазоні. На інші соціалістичні країни вела мовлення радіостанція «Вільна Європа», що об'єдналася в 1976 c «Радіо Свобода». Робота цих радіостанцій стала одним з характерних феноменів холодної війни. З іншого боку - радіостанції таких «соціалістичних» країн як КНР («Радіо Пекіна») та Албанії («Радіо Тирани») у своїх передачах російською мовою містили пропаганду політичного курсу власного керівництва і критикували політику КПРС і СРСР - як «ревізіоністську» і «антимарксистську».

У свою чергу, СРСР також вів закордонне радіомовлення на безлічі мов.

Першим почав радіомовлення на країни Заходу Радянський Союз. Якщо «Московське радіо» (пізніше - «Голос Росії») - перший орган радянського іномовлення - початок трансляції німецькою та англійською мовами в жовтні 1929 року, то Бі-бі-сі, наприклад, стала регулярно випускати передачі по - російськи тільки з 26 березня 1946. Пізніше з'явилася частівка «Є звичай на Русі - вночі слухати Бі-бі-сі». «Голос Америки» почав мовлення російською з 1947 року. Італійське радіо та «Радіо Ватикану» почали передачі російською мовою в 1948 році, а «Радіо Канада» - в 1951 році [31].

«Голос Америки» (англ. Голос Америки, Сократ VOA.) - Радіо зі штаб-квартирою в у Вашингтоні (США), що віщає англійською та 45-ма іншими мовами. На основі ефіру «Голосу Америки» складають новини, інформацію та програмне забезпечення культурного.

Радіостанція «Голос Америки» вперше вийшла в ефір 24 ??лютого 1942 року. «Ми будемо говорити про Америку і війну, новини можуть бути добрими чи поганими - ми будемо повідомляти вам правду», - такими словами радіостанція почала мовлення. «Голос Америки» створювався на противагу геббельсівської пропагандистській машині.

До 2013 року закони США забороняли державним радіостанціям здійснювати мовлення безпосередньо для американських громадян. Метою цієї заборони було захистити громадян США від пропагандистських заяв свого власного Уряду (Smith - Mundt Act)

Російський відділ на радіостанції з'явився в 1947 році, з початком холодної війни. Співробітниками Російської служби були переважно емігранти «другої хвилі», в їх числі відомий радянський розвідник, «неповерненець» Олександр Бармін [1].

У 1949 році почалися передачі українською мовою, в 1951 - на литовському, латиською, естонською, грузинською, вірменською, азербайджанською мовами. У середині 1970-х «Голос Америки» був реорганізований - радіостанція більше не була урядовою, і у радіожурналістів з'явилася можливість викладати особисту точку зору (або «позицію редакції») на що відбуваються в світі події.

У радянські роки «Голос Америки», поряд з радіостанцією «Свобода», був одним із джерел інформації про події в СРСР і світі. Радянські власті піддавали глушіння передачі російською мовою та іншими мовами народів СРСР. Проте люди призвичаїлися слухати передачі, хоча це вимагало великої напруги й уваги - розчути через постійне глушіння і перешкоди. Радіостанція була настільки популярна в Радянському Союзі, що в Москві з'явився жарт: коли хто-небудь переказував почуті по радіо останні новини, щоб не називати радіо, часто говорили: «Мені був голос, який сказав…» - слухачі прекрасно розуміли, що це був за голос.

Назва «Голос Америки» в СРСР швидко стало прозивним - іноземні радіостанції, критикували політику СРСР і країн соцтабору, узагальнено називалися «ворожими голосами». Глушіння припинилося лише з приходом «перебудови».

Також в СРСР була популярна джазова передача «Голос Американської музики» (Music USA), яку вів Вілліс Коновер [1].

«Радіо Свобода» (повна назва - «Радіо «Вільна Європа» / Радіо «Свобода»», РСЕ / РС; англ. Radio Free Europe / Radio Liberty, RFE / RL) - міжнародна некомерційна радіомовна організація, що фінансується конгресом США, що створює передачі, спрямовані на заохочення розвитку демократичних інститутів та ринкової економіки, протидія ворожнечі на етнічному та релігійному грунті, забезпечення свободу засобів масової інформації.

Мовлення ведеться на 28 мовах в 21 країні Східної Європи, Кавказу, Центральної Азії, Близького і Середнього Сходу. Крім радіомовлення, «Радіо «Свобода»» також веде мовлення через Інтернет і створює телевізійні передачі. Загальний охоплення аудиторії становить понад 24 мільйонів слухачів.

Штаб-квартира організації знаходиться в Празі (до 1995 року знаходилася в Мюнхені), також є 23 регіональних бюро. У РСЕ / РС працюють близько 500 штатних журналістів (з них близько 300 в Празі, решта - в регіональних бюро) і близько 750 фрілансерів, «Радіо «Свобода»» володіє однією з найбільших у світі служб новин [27, c. 32].

Для дотримання незалежності «Радіо «Свобода»» від уряду США, фінансування ведеться не безпосередньо Конгресом, а через міжпартійний Рада керуючих мовленням (англ. Broadcasting Board of Governors, BBG) за допомогою грантів. Також в цих цілях «Радіо «Свобода»» зареєстровано як приватна корпорація, відповідно до закону влади США не мають права втручатися ні в редакційну політику, ні в оперативне управління радіомережею.

У сучасній Росії радіо критикується і розглядається як приклад «звичайної антиросійської пропаганди», спрямованої не тільки проти російської влади, а й проти російської культури [31].

2. Жанрові особливості радіоинтерв'ю

2.1 Спеціфіка радіоінтерв'ю в прямому ефірі і в записі

Інтерв'ю в перекладі з англійської (interview) означає «зустріч», «бесіда». Треба розрізняти інтерв'ю як метод одержання різноманітної інформації для написання журналістських творів [17, c. 48] та інтерв'ю як жанр. Специфіка інтерв'ю як жанру полягає в тому, що факт, подія, явище, їх суспільно-політичне значення розкривається через повідомлення, оцінку компетентного співбесідника, який володіє важливою, цікавою інформацією. Надання її «з перших рук», через пряму мову створює відчуття більшої достовірності.

Специфіка радіоінтерв'ю полягає в тому, що журналіст записує матеріал на звуконосій або передає його одразу в ефір. Це - жива розмова, живий діалог. Якшо для газети журналіст заздалегідь пише текст, літературно опрацьовує матеріал, може стискати фрази співбесідника, виражати його думки чіткіше, може переписати, змінити форму своїх запитань, то радіоінтерв'ю народжується під час розмови. Технічний запис у такому випадку перетворюється у творчий процес з кінцевим результатом. Якщо радіоінтерв'ю йде в ефір не зразу, то журналіст зможе його змонтувати: дещо скоротити довгі шматки, викинути другорядне, зробити динамічним, але змінити сам процес розмови, її характер він не може [18, c. 77].

Радіоінтерв'ю, що передає живі голоси учасників розмови, на відміну від газетного інтерв'ю, документальніше та емоційніше. Радіожурналіст у ньому - посередник між носієм інформації та аудиторією, при цьому посередник - активний, творчий. Робота над радіоінтерв'ю вимагає від журналіста великої підготовки і професійної майстерності, особливо коли передача йде наживо в прямому ефірі. Адже сучасному радіослухачеві замало отримувати готові судження. Він хоче зрозуміти, відчути реальні обставини, сам думати над ними. Саме радіоінтерв'ю, в якому важлива і корисна для слухачів інформація викладається у формі запитань і відповідей, створює ефект співучасті. У цьому якраз особлива принада радіоінтерв'ю, оскільки воно сприймається на слух легше, з більшим інтересом, ніж суцільний текст. Таким чином досягається інформаційна, пізнавальна, виховна мета.

Отже, характерною жанровою ознакою радіоінтерв'ю є його діалогічність. Активна участь журналіста у розмові дає йому в руки диригентську паличку. Він конструктор розмови. Від нього залежить, чи з'явиться у співбесідника бажання відповідати, чи вийде цікава розмова перед мікрофоном. Радіожурналіст в інтерв'ю виступає у кількох ролях: він автор запитань, виконавець, організатор і значною мірою режисер передачі. На думку М. Мінкова, радіоінтерв'юєр повинен відповідати таким вимогам [24, c. 28]:

а) бути гідним, рівним партнером у розмові;

б) добре знати інтерв'юйованого. Чим більше журналіст знає про свого співбесідника, тим точнішими, змістовнішими будуть задані йому запитання;

в) не забувати про мету інтерв'ю і про завдання редакції (інтерв'ю не тільки задовольняє допитливість, а й виконує роботу пропагандиста);

г) мати добре поставлений голос [24, с. 29].

На відміну від закордонного досвіду, наприклад, французьких журналістів, які не вважають радіоінтерв'ю ні дебатами, ні дискусією, а місію журналіста вбачають тільки в тому, щоб ставити запитання, в українській радіожурналістиці не тільки допускаються, а й бажані в радіоінтерв'ю елементи дискусійності. Адже в такому випадку схрещуються різні думки - журналіста і співрозмовника. Від цього інтерв'ю стає експресивнішим та динамічнішим. «Думки, висловлені інтерв'юйованим і оприлюднені, вважаються його інтелектуальною власністю. Нерідко вони виходять окремим виданням за його авторством. Але перпіопоштовхом до висловлювання цих думок був журналіст і його запитання, - зазначає В.О. Карпенко. - Тому було б справедливіше авторами інтерв'ю вважати обох співрозмовників. Тим більше, коли інтерв'ю підготовлене за усною бесідою і коли журналіст займає активну позицію, схиляючи співрозмовника до дискусії» [14, с 209].

Тривалість радіоінтерв'ю залежить від багатьох обставин, але переважно воно триває від 2 до 10 хв. Радіоінтерв'ю може бути самостійною передачею, складовою частиною радіогазети, радіожурналу, інформаційного випуску, елементом інших жанрів (радіорепортажу, радіонарису, радіокомпозиції, радіофільму) [18, c. 81].

Структура інтерв'ю містить два основних елементи: запитання, які задає журналіст конкретній особі, та її відповіді. Ролі цих двох учасників передачі зовсім різні: один (інтерв'юер) володіє інструментом для отримання інформації, яка цікавить радіослухачів, другий (інтерв'юйований) є носієм, джерелом тієї інформації.

Хоча радіоінтерв'ю і газетне інтерв'ю, можна сказати, близькі «родичі», між ними існує велика різниця. Як зазначалося више, вона виявляється, наприклад, уже в тому, що у газетному інтерв'ю журналіст сам викладає відповіді на задані ним запитання. Навіть стенографічний запис чи запис на диктофон і після розшифрування спеціально опрацьовується для преси. На радіо в ідеальному випадку інтерв'ю створюється у той самий момент, коли журналіст розмовляє з людиною. Записане на стрічку інтерв'ю зберігає риси справжнього документа, зберігає голос, стиль мови, інтонації співрозмовників. Зміст інтерв'ю в газеті відповідає на запитання: «Що сказав інтерв'юйований», а інтерв'ю на радіо, - «Що і як він сказав». І. Андроніков зазначив, що в усній мові те, як людина сказала, часто перетворюється у те, що вона сказала. Специфіка документальності тут полягає у неповторності інтонації, своєрідності індивідуальної мовної манери людини [18, c. 88].

Журналіст-газетяр опрацьовує і готує матеріал інтерв'ю після того, як відбулася його розмова з інтерв'юйованим; радіожурналіст, навпаки, скрупульозно готується до самого процесу, акту взяття інтерв'ю, тобто значна частина його зусиль пов'язана з підготовкою до інтерв'ю. Відповіді на запитання, поставлені радіожурналістом, одночасно з журналістом отримують і слухачі, і таким чином вони ніби стають учасниками розмови з компетентною особою, яка володіє важливою і цікавою інформацією. Газетяр може на свій розсуд змінити порядок запитань у матеріалі, який готує для преси, упустити одні запитання і відповіді, детальніше, грунтовніше викласти інші. Радіожурналіст у випадку, коли інтерв'ю зразу передається в ефір, позбавлений такої можливості. Описовий текст, який широко застосовується у газетних інтерв'ю, на радіо використовується рідко, зазвичай, на початку інтерв'ю або у підсумковій частині, тобто за межами, за думками основного матеріалу.

Телевізійне інтерв'ю, на відміну від газетного і радіоінтерв'ю, дає можливість довідатися не тільки про те, шо і як сказала людина, а й побачити процес народження думки, слова, фрази. Тільки по телевізору ми можемо побачити миттєві душевні вагання, ледве вловимі рухи очей, легку усмішку тощо.

Об'єктивною передумовою виникнення радіоінтерв'ю є громадський інтерес до подій чи проблем, що в цей момент цікавлять аудиторію. Головне призначення інтерв'ю - задовольнити цей інтерес: виявити авторитетну думку про цю подію чи проблему, отримати інформацію, яка буде важливою і корисною для слухачів. «Інтерв'ю приваблює журналістів невичерпними можливостями для розкриття внутрішнього багатства людини - її думок, сподівань, передбачень, показу її політичних переконань, світогляду, ставлення до тих чи інших подій, проблем тощо», - зазначив В. Миронченко [26, с. 6]. Оскільки діалог перед мікрофоном призначається для передачі по радіо, він помітно відрізняється від тих діалогів, які щоденно ведемо у побуті. У житті, як відомо, ми часто користуємося різного роду скороченнями, жаргонізмами, жестами, зрозумілими тільки для співрозмовників. Інтерв'ю ж для радіо вимагає граничної чіткості та зрозумілості у постановці запитань та викладі відповідей. Адже слухачі не мають змоги ставити запитання-уточнення. Ця обставина змушує репортера бути дуже уважним під час інтерв'ю, пильно стежити за тим, щоб зміст його постійно залишався зрозумілим для слухачів.

Підкреслюємо, шо мета бесіди радіожурналіста з людиною, яка володіє необхідною суспільно значущою інформацією, - отримати і повідомити радіослухачеві:

а) нові, невідомі раніше факти про важливу, цікаву для багатьох подію;

б) проаналізувати, прокоментувати факти, події, явища, які викликали інтерес громадськості;

в) ознайомити населення з думкою офіційних осіб про ті чи інші суспільно вагомі питання, проблеми, роз'яснити їх суть, порадити, як подолати труднощі, досягти намічених цілей.

Отже, особливість радіоінтерв'ю полягає в тому, що, на відміну від інших радіожанрів, воно є результатом праці журналіста і співбесідника, має діалогічний характер. Якщо оціночні судження про факти, події, явища висловлює авторитетна особа, чия компетентність і принципова позиція не викликає сумніву, то створюються передумови впливу радіоінтерв'ю на формування громадської думки. Інтерв'ю емоційно впливає на радіослухачів, бо дає можливість охарактеризувати особливість співбесідника, розкрити його внутрішній світ, передати його думки, прагнення, настрій, кількома штрихами змалювати обстановку, в якій проходила бесіда. Розмовляти може один (група журналістів) з однією або кількома особами одночасно. Хоч радіоінтерв'ю - жанр інформаційний, але володіє можливостями публіцистичного осмислення реальної дійсності, часто має аналітичний характер.

У будові радіоінтерв'ю чітко простежуються три структурні частини: введення (підводка), діалогічна частина і кінцівка. Введення - це органічна складова частина радіоінтерв'ю, шо знайомить слухачів з суттю проблеми, допомагає їм зорієнтуватися у ситуації, довідатися про інтерв'ю-йованого. Пишуть введення, зазвичай, у тексті для читання диктором чи ведучим радіопередачі. У ньому коротко повідомляється причина, що спонукала репортера звернутися до цієї особи із запитаннями, а також наводиться певна кількість даних про інтерв'юйованого (посада, науковий ступінь, наукове звання, місце праці, прізвище, ім'я, по батькові тощо) - невелика, але завжди достатня, щоб показати його компетентність з про блеми, шо порушується. Після введення (ознайомлення) йде бесіда репортера з інтерв'юйованим (діалогічна частина радіоінтерв'ю). Кінцівка містить логічно-інтонаційну крапку радіоінтерв'ю.

В основній частині радіоінтерв'ю йде розвиток теми, розкривається суть бесіди. Висновок підводить підсумок розмови. Які тут можуть побут помилки початківця журналіста? Вступ буває нерідко розтягнутим. Інтерв'ю в такому випадку перевантажується текстом кореспондента.

В основній частині інтерв'ю важливо опанувати увагою слухачів з першої хвилини. Для цього досвідчені журналісти шукають найцікавіше запитання, використовують незвичайний зачин, інтригуючий початок.

Або навпаки - відсутня кінцівка. На закінчення обов'язково потрібно повторити прізвище співрозмовника. Якщо інтерв'ю звучить більш 10 хвилин, співрозмовника треба представити ще раз в середині розмови. Адже в газеті читач завжди знає учасника інтерв'ю. А на радіо слухач нерідко підключається до передачі не з самого її початку і не знає, хто виступає біля мікрофона. На телебаченні ця проблема вирішується «біжучим рядком».

Вимоги до радіоінтерв'ю. Перед засобами масової інформації постійно стоїть завдання говорити читачам, телеглядачам, радіослухачам про те, чого вони не знають, роз'яснювати те, чого вони не розуміють. Тому радіоінтерв'ю повинно прямо і безпосередньо виконувати цю функцію. Отже, найважливішого передумовою інтересу до радіоінтерв'ю є злободенність, суспільна значущість теми, питань, які стали предметом бесіди. На жаль, декому здається, шо радіоінтерв'ю є дуже простим жанром, мовляв, найпростіше задати людині декілька запитань і записати відповіді. Чому ж тоді не часто доводиться чути добре інтерв'ю? Мабуть, саме тому, що, насправді, інтерв'ю - один із найважчих жанрів. Багато молодих радіожурналістів спочатку охоче беруться інтерв'ювати будь-кого і про будь-що, але присоромлені зовсім несподіваною невдачею, поступово охолоджуються і, трапляється, надовго зберігають антипатію до інтерв'ю.

Головна біда багатьох інтерв'ю та, що вони бувають до неможливого нудними, страшно подібними одне на одного. Другий недолік - розсипчастість.

З деякими інтерв'ю можна робити шо завгодно: поставити останні запитання з відповіддю на початок або в середину, забрати цілі шматки - все буде непоміченим.

Мабуть, як жодний інший жанр, інтерв'ю вимагає попередньої підготовки журналіста. Треба дуже добре знати, про шо будеш запитувати співбесідника. «І я насамперед самому собі повинен дати звіт про те, чому іду задавати питання саме цьому вченому, саме про цю сферу діяльності, чим мене та інших захоплює ця наука, які її таємниці мені та іншим цікаві, які відгадки-відкриття пробудили у мене і в інших інтерес», - підкреслював радіожурналіст А. Ревенко [39, с 30].

Журналіст повинен так підготуватися до розмови, шоби під час неї міг точно і ясно сприймати відповіді, був здатний задавати питання не лише придумані заздалегідь, а й спрямовувати розмову, відводячи свого співбесідника і від збитих місць, прописних істин, і від надмірного насичення відомостями, які зморять радіослухача.

Радіоінтерв'ю повинно бути лаконічним. Це не значить, шо воно обов'язково має бути коротким. Ні, зазначає А. Ревенко, нехай звучить хоч півгодини. Але півгодини воно може звучати за умови, якшо із нього до межі витиснута «вода», якшо забрано все, що заважає розвитку і, відповідно, сприйманню думки. При цьому потрібно домогтися від співбесідника яскравої мови, насиченої порівняннями, прикладами. Репортер повинен дати йому відчути, що за запитаннями, за увагою до його відповідей - велика аудиторія радіослухачів, які з живим зацікавленням сприймають розповідь. Витиснути «воду» - не значить висушити бесіду.

Інколи вдаються до «паперової» форми інтерв'ю, коли журналіст підносить радіослухачеві записане на стрічку читання заздалегідь заготовлених запитань і відповідей, і видає це за живу бесіду. Думка повинна народжуватися якби на очах у слухача, він повинен відчувати її пульсацію, намагаючись передбачити її розвиток. Тоді радіослухач стає невидимим учасником діалогу. Ця давня, характерна для європейської культури форма розвитку думки, вчення, що відрізняється від традицій візантійського монологічного мислення, бере початок від Платона, від його знаменитих «Діалогів». У жодному радіожанрі так, як у радіоінтерв'ю, не виявляється функція радіожурналістики бути виразником не тільки громадської думки, а й демонстрації, репрезентації інтелекту українського суспільства.

Французькі теоретики і практики журналістики вважають, що «інтерв'ю» є журналістською ініціативою, яка передбачає розпитати ключову особу ситуації, щоб дізнатися інформацію, роз'яснення, погляд і повідомити новини зацікавленій аудиторії у формі запитань і відповідей» [8, с. 32-33]. Радіожурналіст, окрім оперативного поточного інформування про факти, події, явища, повинен постійно шукати і спонукати розкритися тих людей, які «знають більше, вміють робити свою справу краще, ефективніше, ніж інші» [13, с 169].

Різновиди радіоінтерв'ю. У літературі існують різні класифікації інтерв'ю. В. Миронченко поділяє інтерв'ю на такі різновиди:

а) класичне інтерв'ю (одержати авторитетні роз'яснення з питань внутрішнього і міжнародного життя від компетентних осіб - політичних, громадських, наукових, культурних діячів, відповідальних господарських працівників, зарубіжних гостей тощо);

б) інтерв'ю-анкета (опитування) - з'ясовування думок громадськості про певну проблему, подію чи окрему особу, якшо вони становлять предмет загального інтересу;

в) інтерв'ю-портрет (розкрити особу опитуваного. Досягається двома шляхами - опитуванням самого героя інтерв'ю та опитуванням людей, що близько знають героя і можуть дати йому характеристику) [24, с 7-12; с. 270-271].

Е. Фіхтеліус вважає, що потрібно розрізняти інтерв'ю думок, інтерв'ю з очевидцем, інтерв'ю - «конфронтації», прес-конференції і фактичне інтерв'ю [47, с 74]. Мета інтерв'ю думок - довідатися думку респондента з конкретного питання. У нас таке інтерв'ю називається інтерв'ю-анкета. Інтерв'ю з очевидцем - це розмова з людиною, яка стала свідком якоїсь події. В інтерв'ю - «конфронтації» є можливість, так би мовити, притиснути до стінки владоможців, змусити їх пояснити свої вчинки. Тут, по суті, відсутня дружня бесіда. Темп і тактика проведення такого інтерв'ю носить наступальний характер. З чисто практичних міркувань не завадить приберегти найгостріше запитання під кінець бесіди. Трапляється, що після жорсткого запитання співбесідник у стані роздратування покидає кімнату. Це треба передбачити.

«Загнаний у кут» політик або можновладець нерідко вдається до оборони з допомогою методу «Чеккер». Цей метод вперше застосував Р. Ніксон під час передвиборчої кампанії 1952 р. Його звинувачували у хабарництві. Він виступив у прямому ефірі з промовою. Заявив, шо готовий відзвітуватися за кожний зароблений і використаний цент. Його дружина навіть не мала можливості купити норкову шубу. Мовляв, уся ця історія - результат безмежних нападів злостивців-лібералів. Вони зайшли дуже далеко: звинуватили Ніксона в тому, шо він узяв у подарунок (тобто хабар) плямистого коккер-спанієля Чеккера. «Нехай вони говорять, що спаде їм у голову, а собаку ми залишимо у себе», - урочисто оголосив Ніксон і виграв симпатії телеглядачів, створивши перед камерою образ люблячого чоловіка і друга тварин. Його вибрали віце-президентом.

Метод «Чеккер» полягає в тому, щоби викликати, розбудити почуття симпатії і співчуття до себе, мовляв, журналісти-злостивці переслідують єдину мету - очорнити і нашкодити мені, моїй сім'ї. Репортер, який веде інтерв'ю, повинен бути готовий до використання такої тактики з боку свого співбесідника і бути на чатах, щоби не потрапити у розставлені сіті.

Треба повернути хід бесіди від жорсткої до доброзичливої, мирної, але спокійної, впевненої, щоб показати слухачеві чи глядачеві, що сльози насправді крокодилячі.

В. Здоровега поділяє інтерв'ю на три групи: оперативно-інформаційні, цікаво-розважальні, пізнавально-аналітичні. Головне в оперативно-інформаційному інтерв'ю - оперативність, точність; у цікаво-розважальному - незвичність, інтригуюче-розважальне начало; у пізнавально-аналітичному - оригінальність, глибина і значущість суджень. Зрозуміло, що тут маємо справу з умовністю і відносністю поділу, бо глибинно-пошукові за змістом розмови теж можуть бути інтригуюче цікавими. Інтерв'ю, яке зачисляємо до інформаційних жанрів, стрімко наближається до сфери журналістської аналітики, навіть художньо-публіцистичного мислення [11, с. 170].

Інтерв'ю в основі своїй інформаційний жанр. Але можливо інтерв'ю і з елементами аналізу, в якому дається оцінка ситуації, проблеми. Інтерв'ю - портрет дає більш повне уявлення про людину. Але в такому випадку інтерв'ю може звучати до 20 хвилин, містити питання, спрямовані не стільки на отримання інформації, скільки на розкриття особистості героя. У такому інтерв'ю - автопортреті журналіст допомагає розкритися своєму співрозмовнику. До інформаційних видів інтерв'ю відносяться протокольне інтерв'ю, інтерв'ю - діалог, анкета, прес - конференція.

Протокольне інтерв'ю несе офіційну інформацію про зустріч політичного діяча в аеропорту, на вокзалі, інтерв'ю з представниками влади з приводу якого-небудь торжества, про якусь подію. Питання такого інтерв'ю зазвичай стандартні і відомі заздалегідь.

Інтерв'ю - діалог - зустріч журналіста з однією людиною або з групою співрозмовників. Це класичне інтерв'ю.

Інтерв'ю-анкета передбачає оперативний експрес-опитування на вулицях міста, в залах засідань, концертних залах, у фойє театру, на стадіоні тощо Як правило, задається одне питання. Наприклад: «Чим знаменний був для вас рік, що минає?» Або «Що ви чекаєте від Нового року?» Питання в інтерв'ю - анкети має бути актуальним і цікавим для широкого кола слухачів.

Прес - конференція проводиться за участю представників різних засобів інформації. Для радіожурналіста найбільш важка сама її запис. Технічні можливості фіксації питань у залі і відповідей тих, хто проводить зустріч тут, набагато складніше. Взагалі інтерв'ю вимагає великої попередньої роботи. Вона починається з вибору співрозмовника. Крім того, що це має бути фахівець своєї справи: представник творчої інтелігенції, керівник підприємства, організації і т.д., журналісту бажано знати, як каже його майбутній співрозмовник. Людина, яка вміє говорити коротко, але в той же час ємко, легко, емоційно, - знахідка для кореспондента. Однак у початківців журналістів, які освоюють жанр, може створитися враження, що брати інтерв'ю не таке вже важка справа: знайти балакучого співрозмовника, включити мікрофон - і все зроблено. Ця думка помилкова. Удавана легкість матеріалу загрожує легковесностью, рихлістю. Інтерв'ю вимагає логіки розвитку діалогу, органічного руху думки, насичення цікавим змістом

Залежно від мети, змісту матеріалу, методу його освоєння і викладу по радіо, ми розрізняємо такі різновиди радіоінтерв'ю (безперечно, з певною умовністю): офіційні (протокольні), суто інформаційні, портретні (інтерв'ю-зарисовка), проблемні (публіцистичний діалог), інтерв'ю-анкета, прес-конференція, інтерв'ю-полілог (бесіда за «круглим столом»).

Офіційні (протокольні) радіоінтерв'ю - це відповіді на запитання радіожурналістів державних, політичних діячів, керівників офіційних зарубіжних делегацій з приводу тих чи інших важливих подій, внутрішньої і зовнішньої політики держави тошо. Запитання такого радіоінтерв'ю, зазвичай, стандартні, заздалегідь відомі. Характерною особливістю цього радіоінтерв'ю є те, шо воно містить здебільшого не індивідуальну оцінку чи думку конкретної особи, а виражає позицію уряду, держави, партії, громадської організації. Такі радіоінтерв'ю нерідко мають вагу важливих політичних документів.

Суто інформаційні радіоінтерв'ю покликані повідомити думку авторитетної особи, доброго фахівця про актуальні факти, події, явища. Воно, зазвичай, є оперативним. Передбачається, що радіожурналіст знає запити радіослухачів і відповідно до них формує запитання. Для суто інформаційного радіоінтерв'ю є важливими такі якості, як злободенність, новизна інформації, її компактність, об'єктивність. У радіоінтерв'ю не повинно бути невідомих масовій аудиторії слухачів понять, назв, термінів, що заважають зрозуміти суть розмови.

Проблемне радіоінтерв'ю (публіцистичний діалог). У ньому розглядаються актуальні питання українського державотворення: політика, економіка, культура, наука, освіта, соціальна сфера тощо. Глибокі, докорінні зміни, які відбуваються в Україні, вимагають повного напруження сил, енергії, ініціативи, наполегливої боротьби з корупцією, хабарництвом, зловживаннями, інертністю, консерватизмом, зобов'язують радіожурна-лістів психологічно перебудуватись, по-новому мислити, шоб сприяти формуванню у громадян України державницьких інтересів, зміцненню міжнародних зв'язків України, зростанню її авторитету у світі.

Проблемне радіоінтерв'ю вимагає чітких запитань; обов'язковим для нього є зіставлення думок, відстоювання особистої думки, громадянської позиції. «В ідеалі проблемне інтерв'ю - діалог, суперечка чи бесіда, назвіть, як вам завгодно, - зазначає Л. Плешаков. - Мені воно бачиться таким гострим поєдинком двох майстрів-фехтувальників, де запитання-відповідь - влучні відточені удари шпаг. Правда, у ЗМІ частіше подибуємо інтерв'ю, шо нагадують футбольний матч, де гра йде в одні ворота. На жаль, наші, журналістські» [34, с. 58].

Проблемне радіоінтерв'ю нерідко має характер загостреного публіцистичного діалогу. Метою такого діалогу - з'ясувати істинні причини і наслідки того чи іншого явища, всю правду про нього. Унаслідок взаємодії двох осіб - інтерв'юера та інтерв'юйованого розкривається вся правда в цілому. Діалог носить дослідницький характер. Радіослухач чує народження слова, стає ніби співучасником розмови. Динамічний, психологічно насичений діалог, по-перше, допомагає радіослухачеві швидше зрозуміти думку і простежити за її розвитком, по-друге, зв'язати окремі частини, блоки розмови в єдине ціле і, по-третє, робить радіослухача ніби учасником бесіди.

Прес-конференції - групові, масові радіоінтерв'ю. На прес-конференціях одна або більше авторитетних, компетентних осіб інформують присутніх журналістів про ту чи іншу суспільно важливу подію, ситуацію чи явище. Традиційними стали прес-конференції керівників Української держави (Президента, Прем'єр-міністра, Голови Верховної Ради), голів обласних державних адміністрацій, партійних і громадських діячів тощо. Важливо на таких прес-конференціях задавати чітко сформульовані, актуальні запитання, щоб отримати вичерпну відповідь і донести її до радіослухачів. Є два способи оприлюднення розмови на прес-конференції: а) пряма радіотрансляція і б) повний запис на магнітну стрічку, з якого створюється радіопередача про прес-конференцію.

Актуальні проблеми економічного, соціального, культурного розвитку на сучасному етапі обговорюються за «круглим столом». Справжній «круглий стіл» починається там, де є безпосереднє спілкування учасників, реальне обговорення, спрямоване на дослідження актуальності проблеми, яка хвилює не тільки тих, що зібралися, а й широке коло радіослухачів.

Радіоінтерв'ю-полілог (бесіда за «круглим столом») - групове, масове інтерв'ю, яке у своїй основі також має драматургію. Вона полягає у зіставленні позицій (а інколи і зіткненнях), у прагненні співбесідників виявити свою позицію, поділитися своїм досвідом, щось підтримати, щось відкинути. Радіожурналіст під час такої бесіди - і ведучий, і режисер, і дослідник, і інтерв'юер, і гостинний господар, і представник громадськості. Він задає тон розмові, спрямовує її у необхідне русло. Особливого морально-психологічного напруження і глибоких професійних знань вимагають прямоефірні радіопередачі. Адже журналіст тут виступає не лише інтерв'юером. До вже названих функцій додається ще потреба бути регулятором, своєрідним диригентом діалогу між радіослухачами і учасниками (учасником) радіопередачі. Адже важливо зберегти динамізм передачі, забезпечити інформаційну насиченість діалогу, дати можливість якнайбільшій кількості слухачів задати запитання і забезпечити ґрунтовні відповіді на них. Радіоінтерв'ю-полілог передбачає демократичність стосунків. За «круглим столом» не повинно бути статистів, номінальних учасників, представлених пізніше в радіопередачі двома-трьома незначними репліками. «Круглий стіл з гострими кутами», тобто цікавими думками, несподіваними ідеями, оцінками, виходить тоді, коли «стіл дійсно круглий»: учасники обговорюють проблему на основі повної рівності, ширості, зацікавленості.

Радіослухачі позитивно оцінюють інтерв'ю-полілог (бесіду за «круглим столом») не за кількість наведених тих чи інших фактів, а за глибину роздумів, оригінальність висловлених думок. До того ж, і самі факти треба вміло відбирати: одні будуть інформувати слухачів про стан справ в обговорюваній галузі або сфері діяльності, інші стануть підмогою для аргументів і висновків учасників. Добре, якщо приклади, які наводять під час бесіди, будуть неоднозначними. Тоді вони можуть стати предметом дискусії, основою для формування громадської думки.

Портретне радіоінтерв'ю (радіоінтерв'ю-зарисовка). Мета цього радіо-інтерв'ю - показати людину, всебічно розкрити ЇЇ духовний світ, риси характеру, погляди, думки, нахили, смаки. Бажане досягається двома шляхами: опитуванням самого героя та опитуванням людей, які близько знають його і можуть дати йому характеристику. В обох випадках для радіо важливо не лише те, що говорять опитувані, а й те, як вони це говорять. Це «як» допомагає слухачам повніше, чіткіше уявити портретовану особу. Отже, для радіожурналіста, який готує портретне радіоінтерв'ю, велике «значення має оволодіння поетикою діалогу, тонкою драматургією інтерв'ю, полемічним мистецтвом» [13, с. 171]. Володіючи цими професійними якостями, журналіст зможе підготувати портретне радіоінтерв'ю, яке є ніби невеликим драматичним твором із своєю зав'язкою, кульмінацією і відповідними висновками.

Радіоінтерв'ю-анкета передбачає оперативне експрес-опитування на вулицях міста, в залах засідань, в концертних залах, в фойє театру, на стадіоні тощо. Зазвичай, задається одне-два запитання, інколи - три. Запитання потрібно сформулювати і задати так, щоб відповіді на них були цікавими для широкого кола радіослухачів. На основі відповідей створюється уявлення про те чи інше явише, подію, факт, які викликають інтерес у громадськості. Радіоінтерв'ю-анкети допомагають радіоредакціям краще уявити слухачів, з'ясувати їх інтереси, нахили, уподобання. Ін-терв'ю-анкета часто є своєрідним соціологічним дослідженням.

Розвиваючи традиції українських сатириків, гумористів, готують також критичні, сатиричні та гумористичні радіоінтерв'ю. Радіо інтерв'ю як жанр інформаційний не менш продуктивно «працює» в аналітичних радіопередачах. Його авторитет забезпечується змістовністю та свіжістю інформації «з перших рук». Вплив на громадську думку радіоінтерв'ю, які переходять у публіцистичний діалог, полягає в тому, що вони привертають увагу громадськості до певного явища, виявляють і коригують різні позиції. Разом з учасниками діалогу радіослухач стає не тільки співучасником пошуку істини, а й дослідником. Сприймаючи запропоновану систему аргументів, радіослухач її перевіряє. Діалогічна форма спілкування, яка лежить в основі європейської культури, виявляється надзвичайно плідною, бо відкриває нові можливості для процесу переконання.

Методика підготовки радіоінтерв'ю. Підготовка до радіоінтерв'ю проходить три нерозривно взаємопов'язаних і невіддільних на практиці етапи: загальний, конкретний, психологічний [48, с 44].

Загальна підготовка журналіста до радіоінтерв'ю складається з інтелектуальних і професійних знань, національно-громадянської свідомості, морально-духовної зрілості, глибокого володіння рідною мовою: в Україні - українською, Польщі - польською, Росії - російською, Японії - японською. Ці засадничі чесноти журналістської творчості здобуваються, нагромаджуються, усвідомлюються під час сумлінного навчання і цілеспрямованої практичної роботи.

Конкретна підготовка до радіоінтерв'ю включає визначення мети бесіди і характеру необхідних відомостей, вивчення предмета інтерв'ю і майбутнього співбесідника, попереднє обдумування змісту розмови, складання запитань, домовленість про час і місце зустрічі, добре володіння звуко-записуючою технікою.

Психологічна підготовка до радіоінтерв'ю здійснюється як загальним, так і конкретним типами роботи. Зосереджується увага на виробленні у себе необхідних психологічних якостей, набутті знань про інтерв'ю як ситуацію соціально-психологічного спілкування, процес сприйняття людини людиною. Здійснюється «програмування (прокручування) психологічної ситуації» конкретного інтерв'ю, психологічне настроювання (мобілізація, готовність) на бесіду.

«Від журналіста, крім сумлінної підготовки, знання теми, співбесідника, вимагається, щоб він володів драматургією інтерв'ю, іноді полемічним мистецтвом, належним темпераментом. Це у процесі розмови, - підкреслює Т. Шуміліна. - А під час написання інтерв'ю? У своїх кращих зразках подібні матеріали є ніби невеликим драматичним твором із зав'язкою, кульмінацією і висновками, у якому якщо і нема розв'язки, то хоч накреслені можливі її варіанти. Це допомагає привернути увагу читача (радіослухача) до проблеми» [49, с. 15].

У журналістській практиці бувають випадки, коли інтерв'ю відбувається незаплановано, несподівано, експромтом. Але успішно його може здійснити радіожурналіст з доброю загальною підготовкою, який глибоко оволодів психологічними засадами проведення ґрунтовних, складних за змістом і емоційною насиченістю бесід. Весь життєвий і практичний досвід радіо-журналіста виявляється у такому випадку підготовкою до радіоінтерв'ю.

Отже, основою успішного радіоінтерв'ю є старанна, всебічна підготовка журналіста. Вибір, вивчення теми інтерв'ю передбачає широке, глибоке ознайомлення з предметом інтерв'ю - подією чи проблемою, що хвилює аудиторію, та всебічне знайомство з людиною, в якої журналіст буде брати інтерв'ю. Адже лише той, хто володіє предметом бесіди, зможе запитати про суттєве.

Є різні джерела шодо вибору теми (навіть проста спостережливість може підштовхнути до цікавої теми) та довідкового матеріалу про предмет розмови й особу (інтерв'юйованого): прес-релізи, сторінки Інтернету, урядові доповіді, наукові зустрічі та лекції, звіти про ту чи іншу форму діяльності, довідники, спеціалізовані журнали, газетні публікації, теле- і радіопередачі, поінформовані люди, власний архів, а також сам інтерв'юйований. Якшо журналіст не знає минулого свого співбесідника, то він ніколи не зможе виявити півправди у його словах і не зрозуміє, де його слова розходяться з ділом.

Вивчення проблеми, збір інформації допоможе з'ясувати всі можливі грані й аспекти досліджуваного питання. Треба визначити, в яких взаємозв'язках перебувають ці аспекти, який вплив на розвиток ситуації можуть мати соціальні, економічні, екологічні, політичні та інші інтереси зацікавлених сторін. Доцільно звертати увагу на будь-яку допоміжну інформацію. Радіослухачі хочуть знати передісторію проблеми, які заходи повинні вживати офіційні особи, як проблема може відбитися на слухачах, і що самі радіослухачі можуть зробити для поліпшення ситуації. Чим ретельніше журналіст підготується до радіоінтерв'ю, тобто, чим більше опрацює матеріалу, тим цікавіші судження отримає на свої запитання [32, с. 64].

Важливі й цікаві думки про методику підготовки до інтерв'ю, зокрема вивчення теми, висловив лікар-космонавт Б. Єгоров. Він зустрічався з багатьма журналістами і це дало йому підставу розділити їх на категорії: «До першої категорії я відношу тих, - зазначив Б. Єгоров, - хто приходить на зустріч добре підготовленим до неї. Завжди відчувається, що ця людина переглядала літературу, ознайомилася з якимось, хоч, може, і не зовсім їй зрозумілим матеріалом, але вона щось довідалася і прийшла розмовляти по суті справи, а не просто так, куди крива виведе [16, с. 45].