Журналістська діяльність Бориса Грінченка

Уже в 1888 р. Борис Дмитрович розробив україномовний посібник “Настина читанка”, який став засобом української освіти й виховання не тільки власної доньки, а селянських дітей Олексіївки. У 1889 р. Б.Д. Грінченко написав ще один посібник - “Граматика”, що служив тим же цілям. У процесі спілкування педагог прагнув пробудити в учнів творче мислення. У грудні 1888 - лютому 1889 рр. Б.Д. Грінченко випускав разом зі своїми вихованцями рукописний ілюстрований журнал “Думка”, в якому школярі могли прочитати мудрі вислови, загадки, казки, народні пісні, оповідання. До шевченківських роковин у журналі було вміщено вірші на пошану Кобзаря. Б.Д. Грінченко повністю віддавався нелегкій учительській праці. Отже, відносно вільними залишалися лише недільні вечори та свята. У ці дні до подружжя Грінченків часто заходили селяни, а іноді й вони відвідували хліборобів.

З перших днів перебування Бориса Дмитровича в Олексіївці місцеві селяни були вражені, що він розмовляв з ними по-українськи, поводив себе культурно, просто, дотримувався високоморального способу життя. Тому, виявляючи свою прихильність, до Грінченків заходило багато батьків школярів. Особливо людно бувало у святкові дні. На Різдво й на Меланки селяни приходили колядувати, засівати та щедрувати, на Пасху - обмінювались пасками тощо. Притягувало до подружжя народних учителів й те, що вони у разі потреби лікували селян, адже медичний персонал у цій місцевості на 20 верст навкруги був відсутній. Незважаючи на велику зайнятість у школі, Б.Д. Грінченко не припиняв літературної діяльності, вивчив чеську мову. В олексіївський період Борис Дмитрович написав цілу низку оповідань з народного життя. Це, зокрема, «Каторжна» (1888 р.), «Олеся», «Грицько»(1890 р.), «Украла», «Кавуни» (1891 р.), «Панько», «Батько та дочка» (1893 р.) та ін.

У 1891 р. творчий доробок письменника збагатився повістю “На распутті”. Грінченкова проза просякнута знанням реалій народного життя, щирою любов'ю до людей, до рідної землі. Чітка життєва позиція письменника-народолюбця відбилася в наступних рядках оповідання “Олеся”: “Кожен чоловік повинен боронити від усякого ворога рідний край, не жаліючи свого життя”. В Олексіївці Б.Д. Грінченко виявив неабиякий інтерес до літературознавства, літературної біографістики. У цей період з-під його пера вийшли біографічні нариси, життєписи “Грігорій Квітка” (1890 р.), “Євген Гребінка” (1891 р.) та ін. Тоді ж Борис Дмитрович активно працював у галузі української поезії. Свідченням цього стали рукописні збірки “Вірші 1889 - 1892 рр.”, “Галицькі вірші” (1892 р.).

За визнанням самого Б.Д. Грінченка, поезія складала лише випадкове явище в його діяльності. Попри всі недоліки, вона була наповнена ідеалами правди, свободи, просвіти, глибоким патріотизмом. Водночас народолюбець не припиняв роботу над лексичними нотатками, матеріалами, що записував з народних вуст. Згодомлексика, зібрана Б.Д. Грінченком на Катеринославщині, увійде до його чотиритомного “Словаря української мови”. Утім у зазначений період в урядовій політиці щодо освіти посилилися охоронно-консервативні тенденції. Керівництво міністерством усе сильніше дбало про те, щоб у народних школах не зароджувалось ніяке “вільнодумство”. Напевно, до начальства дійшли чутки про педагога-народолюбця в Олексіївці, який писав твори під псевдонімом “Чайченко”. Томувранці 30 квітня 1888 р. до Грінченків з'явилися жандармський ротмістр, жандармський вахмістр та поліцейський наглядач,які зробили на їхній квартирі трус.

Лише за те, що Б.Д. Грінченко мав псевдонім Чайченко, він був заарештований з вилученням рукописів й листів. Проте незабаром ротмістр визнав, що зробив трус через помилку. Певно, цей перший прикрий епізод не набув негативного продовження через авторитет Х.Д. Алчевської, яка прихильно ставилась до Б.Д. Грінченка та його дружини. Адже на початку 1860-х рр. подружжя Алчевських брало участь у Харківській українській громаді. Щоправда, незабаром Алчевські відійшли від участі в українському національно-демократичному русі. Від колишнього “українофільства” у них залишилась пошана до Т.Г. Шевченка і його “Кобзаря” та любов до української пісні. Х.Д. Алчевська належала до енергійних, розумних, талановитих, працьовитих, цілеспрямованих, але вельми боязких і обережних людей.

Олексіївська школа була звичайно російськомовною. Єдине, що дозволяла собі попечителька у цьому навчальному закладі, то співи українських пісень та особистий презент школярам-випускникам увигляді українських книжок. При цьому Христина Данилівна завжди примовляла Борису Дмитровичу: “Справді ж ми з вамина вулкані стоїмо!”. Попечителька знала, що селяни беруть у Грінченків українські книжки, і школярі їх читають. Проте вона не здогадувалась, що Б.Д. Грінченко систематично навчав й виховував учнів в українському дусі. В Олексіївській школі педагог розмовляв з учнями по-українськи, а так звані письмові роботи, іспити, підручники були російськомовними. Школа часто інспектувалась начальством, і учні знали, що в класах треба відповідати тією мовою, якою до тебе звертаються. Б.Д. Грінченко віддавав багато сил позакласній роботі. І саме тут учні писали українською мовою рецензії на прочитані книжки, вірші, оповідання і т.ін. Вдома школярі вчили українські вірші та байки. Читав Б.Д. Грінченко й лекції з українознавства. Внаслідок цієї копіткої роботи учні розрізняли Україну і Московію, українську і російську мови, знали історію, літературу, географію України. Свої знання вони могли висловлювати гарною українською мовою.

Грінченки привезли в Олексіївку достатньо повну українську бібліотеку, а також безцензурні російські видання. Усі ці книжки обгорталися поверх палітурок і обкладинок у газету, і учні знали, що така література призначена для позашкільного читання. Б.Д. Грінченко піклувався про підготовку нових посібників. Удома він учив доньку, яку виховував в українському дусі, та деяких інших дітей українській граматиці,написаній друкованими літерами. По цій граматиці навіть деякі письменні селяни вчили неписьменних. Для доньки Борис Дмитрович підготував Читанку і рукописний журнал.

2.2 Мета діяльності публіциста

Метою діяльності Б.Д. Грінченка було всіляке сприяння поступу української освіти і культури. У цьому питанні він не сходився з попечителькою Олексіївської школи Х.Д. Алчевською. Це яскраво виявилось під час 30-ти річного ювілею педагогічної діяльності Христини Данилівни, що відбувся 14 травня 1892 р. у Харкові. Бориса Дмитровича запросили на святкування. Проте він відмовив, обґрунтувавши мотиви у листі до Х.Д. Алчевської. “Я вважаю, - писав Б.Д. Грінченко, - що українці повинні служити Україні і українській, а не московській просвіті. Поважаючи діячів московської просвіти в московській землі, я не можу інакше як негативно ставитися до московської просвіти в землі українській.

Кінцевим результатом діяльності Христини Данилівни є омоскалення могонароду, тобто та річ, проти якої спрямована моя діяльність”. Відповідаючи Б.Д. Грінченкові, Х.Д. Алчевська висловила жаль з приводу його рішення не їхати до Харкова і звернула увагу на те, що прагнула “у міру можливості і зберегти малоруську пісню, і дати народу малоруську книгу”.

Наступний 1892 - 1893 навчальний рік став останнім роком учителювання Б.Д. Грінченка в Олексіївській школі. На той час навчальний заклад став найкращим у повіті. Характерно, що учні з вдячністю згадували грінченкову науку. Один з них зазначав, що учитель “навчав, як треба любити людей і свою рідну країну, котрої ми до нього не знали, що вона у нас є; навчав жити просто, не лізти в пани, а жить правдиво і чесно”. Проте подальше співробітництво народолюбця з Х.Д. Алчевською було вже неможливим. Адже попечителька не могла зрозуміти, як Б.Д. Грінченко працює у школі тільки через те, що це дає йому змогу виховувати у дітей українську національну свідомість і, живучи серед українського народу, мати на нього безпосередній вплив. З від'їздом Грінченків з Олексіївни Х.Д. Алчевська вже “не стояла на вулкані”, адже наступниця Бориса Дмитровича - учителька В.П. Кондратьєва - зовсім не розуміла української мови. У катеринославський період завершилось ідейне становлення Б.Д. Грінченка як українського народолюбця.

Свідченням цього є відомі “Листи з України Ніддніпрянської” 1892 - 1893 рр., де Борис Дмитрович активно полемізував з видатним українським політичним діячем М.П.Драгомановим. Написані в сільській глибинці, в періодактивної педагогічної діяльності, “Листи…” переконують у величезній життєвій силі Б.Д. Грінченка і ставлять його в один ряд з найбільшими українськими інтелектуалами тієї доби. Аналіз цієї публіцистичної пам'ятки дає можливість констатувати, що Б.Д. Грінченко належав до прихильників поступових національно-культурних та соціальних перетворень у напрямку до самостійного національного життя українців. Отже,перебування Б.Д. Грінченка на Катеринославщині стало періодом його активної діяльності в галузі української освіти, літератури, літературознавства, мовознавства та публіцистики. Це був конкретний внесок народолюбця у поступ української національної справи.

Висновки до другого розділу

Бувають люди, яких можемо назвати не тільки витворами, але й творцями свого часу. Час поставив їх на дорогу, власне, дав їм певний вихідний пункт; час показав їм тії болі, що на їх вони мають озиватися; час вложив їм у руки матеріал, з якого вони ліпитимуть свої витвори. Але ліплять вони з тієї глини часу самі, самі свідомо вибирають напрям од вихідного пункту вперед чи назад і самі ж ідуть наперекір часів, виліплюючи з наданого матеріалу те, що їм потрібно, а не те, чого вимагав би від їх всепотужний час.

Вони ніколи не йдуть по лінії найменшого опору, а немов навмисне, з протесту, вибирають собі найтяжчу дорогу, найбільш терням закидану та перешкодами обставлену, і простують нею -- куди? Ти ж керуй туди спокійно, Де горить мета твоя, --відповідає один з найвиразніших представників такого типу людей, наш-таки, український, письменник і громадянин Б.Д. Грінченко… Справжня біографія Грінченка -- то його невсипуща, безупинна, од першого виступу ще юнаком аж до останнього моменту, праця задля рідного народу, його повсякчасна готовність душу свою положити за трудящий люд. Замість сухих хронологічних дат бачимо в цій біографії довгу низку живих праць, що ними проложив у житті свою путь Грінченко. Стане тут у ряд -- і його педагогічна робота, і заходи коло розвитку рідного слова, і студіювання народної словесності, й досліди над життям народним, і популяризаторська робота, і громадська публіцистика, і красне письменство (С.Єфремов).

грінченко публіцист словник педагог

4.1 Борис Грінченко - активний громадський діяч

Розвиток суспільно-політичної думки в Україні останньої третини ХІХ - початку ХХ ст. позначився актуалізацією різновекторних культурологічних і політологічних ідей і теорій, як-от: соціалізм, марксизм, лібералізм, радикалізм і т.д. У цей період чільні представники української інтелігенції намагалися осмислити подальші шляхи розвитку нації, умови поліпшення економічного та соціального становища різних прошарків населення.

Активну роль у процесі переосмислення колоніального статусу України в складі великої метрополії - Росії, у вибудовуванні альтернативних суспільних стосунків, духовних і матеріальних цінностей відігравали письменники, перейняті почуттям відповідальності за народ і прагненням піднести рівень його освіти й добробуту. Серед них своєю радикальною світоглядною позицією та активною громадською діяльністю вирізняється Б. Грінченко - провідний український педагог, видавець, громадсько-політичний діяч, редактор і публіцист. У радянській історіографії Б. Грінченко був незаслужено забутий. Нині його життєвий шлях, суспільні погляди, публіцистично-художня спадщина активно переосмислюються істориками і літературознавцями, про що свідчать праці Ф. Колесника, Л. Могильного, А. Погрібного, М. Яценка та ін. Дослідники, як правило, висвітлювали політичну або письменницьку діяльність Б. Грінченка, залишаючи осторонь журналістські здобутки. Тож досі недослідженою залишається діяльність українського політика-радикала в історії розвитку газети "Рада".

Актуальність статті, таким чином, зумовлена потребою висвітлення внеску Б. Грінченка у формування ідеологічного дискурсу цієї газети. Після оприлюднення в Російській імперії Маніфесту 17 жовтня 1905 р. про забезпечення демократичних свобод у Росії, зокрема свободи слова й друку (що означало і дозвіл на видання книг і періодики неросійською мовою), на території Східної України значно пожвавився процес заснування національних часописів. Одне за одним почали з'являтися видання: "Хлібороб", "Рідний край", "Громадська думка", "Нова громада", "Рада". Редактором останньої спочатку значився Б. Грінченко, потім М. Павловський, Ф. Матушевський, А. Ніковський та ін. Ставлячи своїм завданням служити освітнім, культурним, громадським та політичним інтересам українців, газета намагалася тримати читачів у центрі всеукраїнських новин і стати координуючим центром національно-визвольного руху. Як зазначалося на першій сторінці низки номерів, "Рада" стоїть за парламентарний лад у державі, за рівне право всім, за волю і права українського народу і всіх інших народів Росії, за землю хліборобам, за інтереси трудящого народу; вона боротиметься проти всякого гніту й насильства.

Народня просвіта й культура вкраїнського народу буде для неї такою ж дорогою справою, як і політичні права, як і права та потреби робочих мас" (1906. - 10 листоп.). Тим самим "Рада" заявляла про себе як наступницю забороненої імперським урядом "Громадської думки". Попри налаштованість на підвищення культурного рівня українців, газета не завжди мала необхідну підтримку з боку діячів українського руху в провінції. Недаремно видавець "Ради" Є. Чикаленко в одному з листів до М. Гехтера писав: "Що може зробити газета, коли наш народ не вміє її читати?".

4.2 Активну роль у відстоюванні ключових суспільно-політичних засад газети відігравав Б. Грінченко

В останній третині ХІХ - на початку ХХ ст. цей діяч був досить яскравою постаттю. У 1891 р. (за іншими даними - 1892) він спільно з І. Липою, М. Міхновським, В. Боровиком, М. Вороним, О. Черняхівським та ін. заснував Братство тарасівців. У 1884-1900 рр. працював у Чернігівському земстві, активно співпрацював із місцевою громадою. На кошти І. Череватенка організував у Східній Україні видавництво популярних книжок українською мовою ("Про грім та блискавку", "Велика пустиня Сахара", "Жанна д'Арк", життєписи І. Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка та ін.).

З 1904 р. став одним із лідерів новоствореної Української демократичної партії, а наприкінці року очолив ліву течію УДП, що створила Українську радикальну партію (наприкінці 1905 р. об'єдналась із УДП в Українську демократично-радикальну партію). За дорученням Київської громади Б. Грінченко редагував "Словар української мови" (1907-1909, т. 1-4), з 1906 р. став співробітником газети "Громадська думка" та редактором журналу "Нова громада". У 1906-1909 рр. публіцист очолював київську "Просвіту". Свої політичні погляди виклав у написаній ним програмі УДРП, у "Листах з Наддніпрянської України" (газета "Буковина", 1892-1893), у циклі "Тяжким шляхом" на сторінках "Ради" та інших виданнях. Талановитий письменник, драматург і перекладач світової класики, здібний публіцист - ось неповний перелік творчих уподобань Б. Грінченка. Перу журналіста належить серія публікацій під назвою "Тяжким шляхом", де розглянуті різні аспекти українського життя: проблеми тогочасних політичних партій, вітчизняна преса, культурно-просвітницька робота, статус української мови та проблеми її правопису, становище української інтелігенції, діяльність профспілок тощо.

На шпальтах газети Б. Грінченко давав сміливу відсіч критикам української преси і поступово залучав усе ширші кола національної інтелігенції до творення державних цінностей. Публіцист ґрунтовно проаналізував умови появи українськомовної преси в Наддніпрянській Україні, визначив шляхи її розвитку, зупинився на найважливіших причинах, що гальмували поступ демократичної і національної думки в Росії. Тому ця стаття й досі вважається цінним джерелом в історії української преси. Провідні ідеї, висловлені у наступних частинах циклу "Тяжким шляхом", співзвучні з програмними зверненнями Б. Грінченка до співвітчизників: "Чого нам треба?", "Чого у нас досі нема доброго ладу?", "Якого ладу нам треба?". У цих агітаційних матеріалах лідер Української радикальної партії висловлював погляди на становище селян і робітників, їхні умови праці, соціальну незахищеність і намагався обґрунтувати шляхи покращення всіх рівнів їхнього життя. Прикметно, що адресатом Грінченка-редактора "Ради" була українська інтелігенція, тоді як програмних звернень - селяни і робітники. Талановитому письменнику вдавалося оперувати різними стилями, щоб встановити максимально тісний комунікативний контакт із різнорідною аудиторією.

4.3 Грінченко обстоював орієнтацію "Ради" на інтелігентного читача

Незважаючи на свої народницькі симпатії, успадковані в останній третині ХІХ ст. (так звані "ходіння в народ") і відображені в низці повістей та оповідань, таких як "Останній промінь", "Під тихими вербами", "Як я вмер" та ін., Б. Грінченко обстоював орієнтацію "Ради" на інтелігентного читача.

Заперечуюючи закиди, що ця газета нецікава для селянина чи робітника, публіцист стверджував, що "головна мета щоденної газети - задовольняти потреби культурнішої частини громадянства" (1906. - 15 жовт.), тоді як для висвітлення проблем селянства слід заснувати щотижневе періодичне видання. Тим самим редактор стверджував певний елітарний статус газети, а також висловлював інтенцію про активну інтеграцію в європейський інформаційний простір, відкритий, здебільшого, саме для освіченого реципієнта. При цьому Б. Грінченко вдавався до критики і закидав українській пресі обережність у трактуванні питомо національних проблем, прихильність до імперської ідеологічної риторики. "Треба тільки, щоб усі ті справи (тобто ті, про які пише газета. - О.Л.) розглядалися з погляду інтересів рідного краю й народу, щоб справам місцевим з-за меж нашого краю не надавалося ваги загально-державної і щоб поперед усього обмірковувалися потреби свого краю, своєї національности, свого хлібороба, свого робітника, свого інтелігента і показувалося, як ці проблеми можливо задовольнити" (1906. - 21 листоп.). Прикметно, що авторські ідеї редакція "Ради" сприйняла обережно і подала примітку під статтею, що вона "з деякими думками автора на українську періодичну пресу не згоджується" (1906. - 21 листоп.).

Водночас позицію письменника підтримав автор циклу "На теми дня", що підписувався псевдонімом П?: "Д. Грінченко багато каже правди, коли докоряє українській пресі, що вона мало звертає уваги на українське життя" (1906. - 30 листоп.). Натомість публіцист (С. Петлюра) порушує актуальну проблему "галушкового патріотизму" і несталості поглядів української інтелігенції на прикладі професора Д. Яворницького, що позиціонував себе як українського патріота, а пізніше приєднався до так званого проімперського "Союзу 17 октября". Про вагання української еліти чимало писав і Б. Грінченко. Маючи великі надії на інтелігенцію як чинника пробудження національної свідомості в народних масах, він закидав їй двоїстість у поглядах та громадській активності: "одна душа виставляє в програму політичної діяльності автономію України, а друга жене в обійми якоїсь загально-російської партії, якій до тієї автономії байдужісінько" (1906. - 21 листоп.).

Політичні прокламації та художні твори цього радикала свідчать про постійне осмислення цієї проблеми та пошуки її вирішення. Так, у брошурі "Якого ладу нам треба?" політик докоряє співвітчизникам у недостатній активності у справі культурного відродження України. Авторським "alter ego" виступає один із героїв оповідання "Як я вмер". Персонаж звертається до українських інтелігентів у такий спосіб: "У вас мусить бути тільки одно діло: щастя рідного народу! Де воно в вашому житті, в ваших сім'ях? Там рабство, невільництво духовне, безмірно гірше, ніж рабство фізичне. Там батько не вчить рідної дитини віддавати рідному народові всі сили, всі думи, всі свої почування ... Там чужою мовою говорять, чужим душу свою віддають, чужим богам, богам забуття рідного народу кланяються". Тим самим Б. Грінченко висловлює певні песимістичні прогнози щодо місця інтелігенції в поворотних подіях українського життя, що й частково підтвердилося у період 1917-1920 рр.

4.4 Значення освіти у публіцистиці Грінченка

Чи не першочергове значення письменник надавав освіті, що ілюструє його публікація "Український університет" з приводу вимоги київських студентів викладати у вищих школах рідною мовою. Провідні положення тут перегукуються з проблематикою таких статей Б. Грінченка, як "На беспросветном пути. Об украинской школе", "Яка тепер народна школа на Вкраїні", "Народнопросвітні книжки" та ін. Порушена проблема знайшла широкі відгуки у читачів "Ради". Чи не в кожному номері газети почали з'являтись заяви різних верств населення на підтримку. Крім того, Б. Грінченко - колишній провінційний учитель - переймався браком освіти на селі. "Більш як сто років українську школу скасовано, - писав він. - Вся наука відбувається московською мовою і з давніх-давен школа впевняє селянина, що його рідна мова - то не мова, а нікчемний жаргон, який треба швидше покидати ..." (1906. - 22 жовт.). Свої твердження публіцист ілюструє низкою відгуків селян про цю проблему, їхнє нерозуміння літературного українського слова. Дискутуючи з цього приводу, письменник дає ґрунтовні пояснення принципів українського правопису і тим самим проводить просвітню роботу на сторінках "Ради".

З одного боку, він визнає, що в основу літературних норм має бути покладено мову українських класиків: І. Котляревського, С. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, Ганни Барвінок.

З іншого - публіцист добре усвідомлює, що існує необхідність творити нові пласти лексики, що виходять за межі народницького канону, етнографічно-побутового художнього стилю, притаманного ХІХ ст. "Як ви мовою Марко Вовчок і Тараса Шевченка напишете про банківські справи, про економічні події у світі?" - резонно запитує він (1906. - 3 груд.). У такий спосіб Б. Грінченко захищає і схвалює процес новотворення абстрактних понять і термінів, розпочатий О. Пчілкою, М. Старицьким, Лесею Українкою, І. Франком, О. Кобилянською та ін. Пояснивши основні норми правопису, в основу якого покладено народну мову Наддніпрянської України, він радить: "Нехай кожен, хто знає сю справу (український правопис. - О. Л.) навчає кожного письменного чоловіка" (1906. - 3 груд.).

Досить сміливо громадський діяч відгукувався про потребу національної самоідентифікації українського народу, про запровадження федерального устрою в Російській імперії, про необхідність судової та земельної реформ. Проте ці погляди він висловлював переважно у політичних прокламаціях Української радикальної партії, а на сторінках "Ради" сконцентровувався на проблемах становлення української преси й освіти. За час свого існування газета пережила значні фінансові труднощі, несправедливі напади недоброзичливців.

Як писав наприкінці 1910 р. Є. Чикаленко своєму товаришеві М. Комарову: "З "Радою" діло обстоїть весело: обіцянок багато, і коли всі обіцянки виконаються, то протягнем видання в 1911 р., а щоб покрити дефіцит цього року, мушу закласти дім, бо це у мене одне майно, що не заставлено. Але дарма: ми дістали від передплатників до 500 листів, в яких молять, благають не припиняти "Ради", доводять, що це величезної, історичної ваги діло, що без газети пропаде весь рух, а інші кажуть, що без газети і жити не варто". Біля джерел цього руху був і Б. Грінченко. На жаль, чільник Української радикальної партії ще наприкінці 1906 р. розірвав стосунки з газетою. Однак важливим чинником постає те, що виголошені ним погляди в "Раді" були загалом співзвучні з ідеологічними дискурсами низки українськомовних видань - "Вістей", "Зорі", "Доброї поради", "Рідного краю", "Нової громади", "України". Ця обставина засвідчує органічну включеність Б. Грінченка, якого С. Єфремов недаремно назвав "символом епохи", у суспільно-політичне життя України початку ХХ ст.

Висновки до четвертого розділу

Проаналізувавши публіцистику Б. Грінченка на сторінках газети "Рада" в контексті його письменницької та політичної діяльності, можна зробити висновок, що на початку ХХ ст. письменник вислювлював досить сміливі й актуальні ідеї про соціальний та культурний стан України своєї доби і тим самим зробив значний внесок у процес пробудження національної свідомості й становлення вітчизняної періодики.

Висновок

Грінченко Борис Дмитрович (часто друкувався під псевдонімами Вартовий, В.Чайченко, Л.Яворенко та ін.) став відомим завдяки своїм літературним, публіцистичним, мовознавчим працям та суспільній діяльності. 90-і роки ХІХ ст. у творчості Грінченка позначені інтенсивними дослідженнями етнографії та фольклористики, підсумком котрих стали праці "Этнографические материалы" та "Литература украинского фольклора", що вийшли за його редакцією. У 1902-1904 рр. учений редагує і додає власний матеріал до "Словаря української мови" (68 тис. слів). Важко переоцінити цей етапний для української лінгвістики словник, високо поцінований ще за життя Грінченка - у 1906 р. за цю працю він був нагороджений премією імені Миколи Костомарова Російської Імператорської Академії наук.

Втім, Грінченко ніколи не був класичним кабінетним вченим - громадська діяльність важила для нього надто багато. Годі і казати, саме він став першим головою товариства "Просвіта" на наддніпрянській Україні. А це означає, що до організовуваних "Просвітою" бібліотек, курсів для неписьменних, хорів, театральних вистав, популярних видань доклав свою невтомну руку Борис Грінченко.

У 1905 р. він - один із засновників Української радикальної партії. І ще символічний штрих до портрету: здавши екстерном іспит на звання народного вчителя, Грінченко працював у період 1887-1893 рр. у приватній школі Єкатеринославської губернії. І в силу цієї обставини хочеться віднести його до кола тих великих осіб, що називаються вчителями нації. З цього приводу афористично мовив С.Єфремов: "Бувають люди, яких можемо назвати не тільки витворами, але й творцями свого часу". До цього типу людей він і відносив Грінченка. Важливою частиною усієї грінченкової спадщини є публіцистика, його здобутки як організатора української преси.

А співпрацював він із численними галицькими часописами: "Світ", "Зоря", "Правда", "Діло", "Народ", "Зеркало", "Учитель", "Дзвінок", "Літературно-науковий вісник", наддніпрянськими "Киевской стариной", "Радою". Був засновником і редактором щоденного видання демократичного спрямування "Громадська думка". Викливають інтерес також створені Грінченком рукописні журнали та збірники "Квітка", "Пролісок", "Весна", "Думка", а також друковані альманахи "Криничка" (1896), "Степові квітки" (1899), "Хвиля за хвилею" (1900), "Дубове листя" (1900), "Досвітні вогні" (1906).Публіцистика Бориса Грінченка за тематикою та ідейним змістом різноманітна: шкільництво, мовне питання, потреба піднести загальний культурний рівень народу, закономірності журналістського руху в Україні та нізка інших не менш важливих аспектів українського життя знаходять глибоке трактування з-під його пера.

Список використаної літератури

1. Бурячок А.А. Новіші розвідки з питань української лексикографії // Мовознавство. - 1968. - №1. - С.19-23.

2. Гнатюк І. „Мова - це квінтесенція нації...” // Книжковий клуб плюс. - 2010. - №3. - С.9-10.

3. Горецький П.И. Історія української лексикографії. -К.: Вид-во АН УРСР, 1963. - 242с.

4. Гречанюк С. „Дякою нас тоді люди згадають...”: (до 120-річчя з дня народження Бориса Грінченка)// Українська мова і література в школі. - 1983. - №12. - С.60-63.

5. Грінченко Б. Предисловіе // Словарь української мови / за ред. Б. Грінченка: в 4 т.; фото передрук. - К.: Лексикон, 1996. - Т.1. - С.ХІІІ-ХХХVІІ.

6. Загірня М.Дещо про Бориса Грінченка // Прапор. - 1967. - №10. - С.102-103.

7. Зубкова Н.М. Архів і бібліотека видатного діяча українського просвітництва Б.Д. Грінченка: (З фондів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського). - К., 2008. - 179с.

8. Калашник В.С. Фразеологічні набутки „Словаря української мови” за редакцією Бориса Грінченка // Лінгвістика: зб. наук. праць./ за ред. В.Д. Ужченка. - №1 (13). - Луганськ: Альма-матер, 2008. - С.234-239.

9. Каленюк С. Духовний пам'ятник Бориса Грінченка // Слобожанський луг: Літературно-мистецький альманах. - Луганськ, 2010.

10. Клімашевська О.А. Педагогічна спадщина Б. Грінченка в практичній роботі Олексіївської неповної середньої школи №21 ім. Б.Д. Грінченка// Освіта на Луганщині, 2007 - №03,с.73-78

11. Копиленко Н.Б. Забуте ім'я повернули // Вечірній Київ. -1998. -10 груд. - С.6.

12. Копиленко Н.Б. З історії „Словаря української мови” Бориса Грінченка // Українська мова і література в школі. - 1990. - №7. - С.60-63

13. Неживий О. Особистість вчителя національної школи в доробку Б. Грінченка //Дивослово. -- 1997. -- №4. -- С. 36-41.

14. Неживий О. Образ світу в педагогічній системі Б. Грінченка // Педагогіка і психологія. -- 1997. -- №1. -- С. 209-214 (у співавторстві з І. Карпенком).

15. Неживий О. Борис Грінченко -- педагог: від минулого в майбутнє // Рідна школа. -- 2009. -- №2. -- С. 21-25.

16. Зубкова Н.М. Архiв i бiблiотека видатного дiяча українського просвiтництва Б.Д. Грiнченка : (з фондiв Нацiональної бiблiотеки України iм. В.I. Вернадського) / Н.М. Зубкова; Нац. акад. наук України ; Нац. б-ка України iм. В.I. Вернадського ; Iн-т рукопису. - Київ : НБУ iм. В.I. Вернадського, 2010. - 177 с.

17. Пільгук І. Класична спадщина Бориса Грінченка//Борис Грінченко. Вибрані твори - І.: АН України, 1963,- т.1

18. Погрібний А.Г. Борис Грінченко. Нарис життя і творчості - К.: Дніпро, 1938 - 268с.

Размещено на Allbest.ru