Порушення норм сучасної української літературної мови в телевізійних засобах масової інформації

- якась доля правди в цьому є (Інтер. - 2010. - 21 січня).

Наведених росіянізмів уникнути порівняно нескладно, варто тільки їх зауважити в мовленні, а найскладніше зробити саме це, бо їх неприродність у тексті може помітити той, для кого українська мова є рідною, хто постійно вдосконалюється в її використанні.

Проте є такі лексичні росіянізми, які в телевізійному і газетному мовленні трапляються лише зрідка. Останнє можна пояснити тим, що в одних випадках це елементарні помилки, а в інших вони мають надто прихований характер, оскільки в українській мові є слова з такими ж коренями. В газетах таких помилок навіть більше, ніж на телебаченні, бо ці приховані помилки виникають найчастіше в аналітичних текстах, а на нашому телебаченні переважає інформативне і розважальне мовлення. Дуже легко порівняти особливості виникнення згаданих помилок на таких прикладах:

- треба було працювати і працювати, щоб довести, що це не випадковість і ти завжди чогось вартуєш у цьому житті (Інтер. - 2009. - 29 травня); це нічого не вартує (СТБ. - 2009. - 3 вересня);

- молодого робітника назначили директором одного підприємства (ICTV. - 2004. - 6 квітня); мене назначили на цю посаду, не спитавши моєї думки (СТБ. - 2006. - 1 червня);

- президент безсумнівно правий, зазначаючи, що серйозну загрозу національній безпеці представляє політизація суспільства (ТЕТ. - 2008. - 12 лютого); що він представляє собою? (СТБ. - 2005. - 3 липня);

- цей молодик на вулиці Грінченка наніс ножове поранення у живіт працівнику Служби безпеки України у Львівській області (СТБ. - 2008. - 13 травня); Владислав Ващук наніс потужний удар по м'ячу (УТ-1. - 2009. - 29 вересня);

- після впевненої перемоги львівських футболістів на виїзді над дніпропетровським «Дніпром» ніхто не сумнівався, що така ж участь чекає й «Ворсклу», яка застрягла внизу турнірної таблиці (1+1. - 2008. - 5 липня); незавидна участь одного з провідних гравців (Інтер. - 1999. - 10 жовтня);

- однак існування боргу, який потрохи накопичувався ще з початку цього року, ніхто не заперечує (Інтер. - 2009. - 14 жовтня); у нас триває процес накопичення знань (СТБ. - 1999. - 24 серпня).

Не набагато менше в телевізійному мовленні граматичних росіянізмів. Проте шкода від них помітно більша, оскільки, повторюємо, вони руйнують саму структуру української мови. На морфологічному рівні росіянізми переважно виявляються у вживанні іменників у роді і числі, властивим російській і не характерним для української мови, у творенні відмінкової форми за типом, притаманним російській мові:

- Олександр влаштував зустріч зі своїми доньками Анєю та Аліною (ТЕТ. - 2009. - 20 травня); ми з Вальою прийшли раніше за інших (СТБ. - 2003. - 12 квітня);

- у Вас немає часу для відвідування салонів-краси, сеансів масажу, аеробіки або шейпінга? (Інтер. - 2008. - 1 травня); ми щойно повернулися з Кривого Рога (СТБ. - 2000. - 14 жовтня);

- менінгіт «передає нам привіт». Звідки? Виявляється, невинна нежить може бути проявом…вірусного менінгіту! (1+1. - 2009. - 3 січня); про це я дізнався з великою біллю (СТБ. - 2005. - 28 червня); вона терпляче чекала мого повернення із роботи, щоб вилити усю свою біль (Інтер. - 2008. - 12 липня).

Для російської мови характерна складна форма майбутнього часу дієслова, а проста форма вищого і найвищого ступенів порівняння прикметників утворюється дуже обмежено. Якісні ознаки деякі журналісти переносять в українську мову, якій більше властиві прості форми, що є стилістично нейтральними, і тому їх вільно вживають у всіх стилях. Складені ж форми характерні переважно для книжного мовлення (для офіційно-ділового і наукового стилів). Ступені порівняння прикметників тележурналісти інколи утворюють за нормами російської мови, не беручи до уваги специфіку української мови:

- але схоже на те, що мешканці будинку мовчати не будуть (1+1. - 2010. - 14 квітня); сьогодні «ліві» будуть протестувати (Інтер. - 2007. - 17 грудня); Євтушок буде підключатися і до атак (СТБ. - 2007. - 12 грудня); шахтарі будуть страйкувати (УТ-1. - 2009. - 10 жовтня);

- одне з самих болючих питань, що мучить українську політику майже з часів перебудови, - питання доцільності і ціни компромісів (1+1. - 2008. - 18 вересня); один день сьогоднішній цінніший двох днів завтрашніх (ТЕТ. - 2009. - 12 серпня); він був серед нас самий кращий (СТБ. - 2005. - 19 серпня).

Синтаксичні росіянізми - це переважно так звані пасивні конструкції на місці українських активних зворотів і безособових речень, а також конструкції з невластивими українській мові активними дієприкметниками теперішнього часу, наприклад:

- вибити гроші, які заборгували до бюджету непрацюючі або ж слабо працюючі підприємства, погодьтеся, неможливо жодними діями (1+1. - 2005. - 12 січня);

- невпинно зростаюча кількість осіб, які у вільний від безцільного вештання містом час, займаються збиранням підписів за політичну партію чи блок (СТБ. - 2010. - 4 жовтня).

Крім того, чимало помилок у мові ЗМІ пов'язано з порушенням норм керування. Їх припускаються тоді, коли не враховують розбіжностей у варіантах керування в українській і в російській мовах. Наприклад:

- напевно все це і стає причиною тому, що багато українських музикантів перебираються до нашої східної сусідки (Інтер. - 2007. - 7 червня);

- Хочу подякувати телеглядачів за увагу (Інтер. - 2010. - 21 квітня);

- Головне - не зраджувати собі (СТБ. - 2006. - 6 липня).

Найбільша кількість невмотивованих росіянізмів на телебаченні та в рекламі припадає на вживання українських слів у російському значенні або використання їх з російськими ознаками.

Прикладами цього можуть слугувати: ярмарка, рибалка, плитки, нежить, попередити. Ми вже не кажемо про поширене в українській мові «слідуючий» яке вживає чи не кожен промовець.

Майже жодна реклама медичних препаратів чи побутової техніки не обходить стороною словосполучення: «попередити хворобу (нежить, псування тощо)». Дійсно, російське слово «предупредить» має два основних значення: «не допустити щось» та «заздалегідь повідомити про щось». Однак в українській мові для позначення цих понять існує два слова - «запобігти» та «попередити» відповідно. Тобто хворобі запобігають. До речі, слово «нежить» як і «біль» - чоловічого роду, тому запобігають нежитю, а не нежиті, як каже переважна більшість «голосів з екрану».

Інша подібна помилка лунає, коли ми чуємо «на ярмарці товарів народної творчості». Звичайно, правильний відповідник слова чоловічого роду «ярмарок» - «на ярмарку».

Дуже дивно звучить українською вислів: «Того дня вони, як завжди, пішли на рибалку». Зрозуміло, що в даному випадку необхідно було сказати «риболовля» чи «ловля риби».

При перегляді реклами неодноразово звучить вислів, коли при позначені багатьох плиток (керамічних) нам пропонують за законами російської мови купити «плитку», на яку «завжди самі низькі ціни».

Зрозуміло, що обсягу роботи не вистачить розповісти про всі чи найпоширеніші русизми в мові телебачення, хоча є ще й «квартири з усіма зручностями» (замість нормального українського «з усіма вигодами» з наголосом на другому складі) та багато інших випадків засмічення та перекручення нашої мови непотрібними запозиченнями з мов наших сусідів [26, 133].

Українська літературна мова на сучасному етапі характеризується відчутною лібералізацією норм: збільшується варіативність мовних одиниць і слововживання загалом, розхитуються мовностилістичні та правописні норми, послаблюються та розмиваються стильові та стилістичні обмеження. На цьому загальному ослабленому мовному тлі посилюється функціонування інтерферем, тобто мовних елементів та різних засобів, що не відповідають літературній нормі. Як зазначає мовознавець О. Сербенська: «Інтерферемність може підстерігати недбалого мовця на рівні фонетичному (спотворення звукового комплексу, оформленого як слово, окремого звуку, наголосу), морфологічному (плутанина граматичних форм, нечітке розрізнення граматичного значення слів, неправильне словотворення), синтаксичному (порушення граматичної організації словосполучень та речень) та ін. Нагромаджуючись, інтерфереми утворюють різні комбінації, і - як наслідок - мова втрачає свою правильність і, врешті, перетворюється на суржик» [59, 117].

Підходи до вивчення суржику, що трапляються у науковій літературі, констатує О. Сербенська: «соціолінгвістичний, психологічний, лінгвістичний, педагогічний, естетичний», зокрема зазначаючи можливість виокремлення й політичного аспекту: «Якраз суржикомовним буває складно визначити свою національну належність, вони легше піддаються різним політичним впливам і, усвідомлюючи свою другосортність - а в цьому їм всіляко й дуже фахово «допомагають», переходять у категорію російськомовного населення» [57, 159]. У контексті лінгвістичного аналізу автор пропонує виділити деякі відносно сталі характеристики явища «суржик», а саме:

1) штучність, тобто суржик є неорганічним поєднанням елементів різних мов; ця ознака випливає вже з самого визначення явища «суржик», що його наводять довідкові видання;

2) мінливість суржику; для прикладу, «навіть найменш підвладний змінам граматичний кістяк мови в суржику розхитаний і плинний. А вже фонетичні варіанти слів настільки різняться, що лишається проблематичною сама можливість встановлення чітких фонетичних характеристик цієї субмови» [59, 223];

3) вторинність, тобто разом із запозиченням елементів мов, з яких суржик утворився, він успадковує і певні закони функціонування цих мов, своєю чергою, подібна мішанина породжує свої т. зв. «правила утворення безладу». Існує навіть думка, яку відстоює професор Гарвардського університету Майкл Флаєр, що суржик ? це самостійна «низька» мова зі своєю граматичною та фонетичною системою [59, 225].

Мовна толерантність є протилежним за значенням поняттям до іншого ? мовної агресії, тобто використання мовних засобів для демонстрації неприязні, ворожості, манера мови, що ображає будь-чиє самолюбство, честь. Використання суржику професійними мовцями ? журналістами ? це вияв неповаги до своєї аудиторії, а отже, мовна агресія щодо своїх читачів, глядачів чи слухачів.

Суржик як чужорідне і неприйнятне з огляду на норми літературної мови утворення є механізмом зниження толерантного звучання журналістського матеріалу, адже мовна толерантність передусім повинна керуватися внутрішніми нормами та законами функціонування мови. Варто зауважити, що пуризм ? це інша крайність, адже «в цілому розмовність публічного мовлення є радше завоюванням демократії, ніж показником кризовості мовленнєвої і тим більше мовної ситуації» [59, 228].

Суржик, як уже хронічна неміч нашої мови, активно функціонує у межах кожної норми. Кожен з аспектів: лексичний, граматичний, стилістичний, в яких ми розглянемо функціонування суржику на журналістських теренах, свідчить про певний вплив на ситуацію з мовною толерантністю журналістів, що тією чи іншою мірою залежить від інтерферемних елементів у тексті.

Перший аспект. Лексичний. Суржик як сукупність елементів двох або більше мов, об'єднаних штучно, без додержання норм літературної мови, первинно існував у лексичному вимірі, позаяк лексика - «найменш консервативний елемент мовної системи» [59, 233]. Першими запозиченнями були слова на позначення побуту та звичаїв сусідів, тобто т. зв. маргінальної лексики (тут важливо не плутати з екзотизмами - словами, що називають поняття й реалії з життя певного народу або групи народів; відмінність полягає у тому, що екзотизми не мають відповідника через відсутність позначуваної реалії у житті носіїв іншої мови, тоді як інтерферемою є уведення в мову паралельної «чужої» назви поняття навзамін рідній, автентичній: «забор» замість українського «паркан», «ступєнькі» замість українського «східці»). У цьому контексті можна було б наводити безліч прикладів з телевізійними ЗМІ від примітивних «утюгів» та «клюкв» аж до «мова йдеться», «пол» замість «підлога» та ін., адже на лексичному рівні суржик є найпомітнішим. І саме в лексичному аспекті суржик виходить за рамки традиційного визначення як українсько-російська мовна мішанина, адже українська мова «уражується» не тільки російськими, а й польськими, англійськими, німецькими лексемами. Як зазначав А. Капелюшний «Якщо додати сюди американізми, то є всі підстави твердити про марґінальність нашого мовного життя» [26, 98].

Американізація мовного простору українських ЗМІ потребує окремої уваги: українсько-американський суржик уже став самостійним явищем нашого медійного простору: римейки, юзери, тінейджери, лузери, райтери заполонили наші екрани та шпальти.

Що ж до «класичного» українсько-російського суржику, то тут варто говорити про цілі системи інтерферемних конструкцій. Наприклад, останнім часом дедалі частіше можна натрапити на такий вислів, як «законослухняні громадяни» (українською органічніше було б сказати «законопокірні», «лояльні», «свідомі»). Такі покручі, як «мені повезло» (замість «мені пощастило»), «ні в якому разі» (замість «у жодному разі»), «співпадати в часі» (замість «збігатися в часі») і т. п., не тільки свідчать про мовне невігластво автора, вони засмічують та лібералізують літературну мову, розхитують її норми, наприклад: «результати податкових перевірок не примусять довго чекати» (укр. «не забаряться»); «по праву на це місце претендували» (правильно «справедливо»); «питається, яка вартість такого договору» (російське «спрашивается» треба було перекласти варіантом складнопідрядного речення, головна частина якого - «Постає питання…»).

Русизми набули ознак традиційних елементів української мови, особливо в сфері телевізійних засобів масової інформації. Причини передусім історичні: «Витіснення української мови з багатьох сфер публічного спілкування призводило до нехтування її функціональними можливостями, до «завмирання» багатьох природних форм вираження, на зміну яким за умов потужного тиску зросійщення приходили форми спотворені, аж до так званого суржику» [26, 137]; «Державна машина стала вимагати вживання певних форм і забороняла вживати інші. Заборонялося вживати питомі українські форми - такі, як «просвіта», «живе срібло», «ґедзь» тощо. Натомість вимагалося вживати форми, штучно скопійовані з російської мови. За останні 65 років українська мова «збагатилася» на такі перли: «блискавковідвід», «гірничорятувальний», «лікарняний лист», «марнославство», «мовленнєвий етикет», «община», «площа січіння», «показання свідків», «правляча верхівка», «променепереломлюваний», «швидкопсувний» тощо» [19, 36]. Є й інша причина, як зазначав мовознавець

А. Капелюшний: «Київське урбаністичне середовище створює психологічно комфортні умови для російськомовної частини населення і дискомфортні для тих, хто зберігає вірність рідній мові. Говорити українською в усіх ситуаціях міських контактів означає повсякчас долати опір мовного середовища. Можна сказати, що мовно-культурна атмосфера наших міст зробила російську мовою пристосування, а українську - мовою протистояння» [26, 43]. Саме в такому контексті чи не найяскравіше простежується роль суржику в зниженні мовної толерантності журналістського матеріалу. Інтерферемні елементи в такому випадку набувають значення образи читача-глядача, адже вживання професійним мовцем суржику є свідчення журналістської недбалості, неуважності, байдужості та зневаги до аудиторії.

Другий аспект. Граматичний. Лексичні інтерфереми не такі підступні, як ті, що функціонують на рівні граматики. Граматичний суржик, тобто такий, що стосується будови мови (будови і форми слова, словосполучення і речення), небезпечний тим, що втручається у внутрішню систему мови. Подібне втручання дестабілізує основні закономірності функціонування мови, руйнує підвалини, на яких надбудовується уся складна структура загальноприйнятих мовних правил та законів. Не завжди пересічний глядач, слухач або читач може розпізнати граматичні інтерфереми, натомість щоденний суржик телевізійних ЗМІ виховує у ньому недбалість до своєї мови. Прикладів граматичного невігластва українських ЗМІ можна навести аж надто багато, тому зупинимося на найпоширеніших категоріях інтерферем.

Розповсюдженим недоліком, що спотворює українську мову телевізійних засобів масової інформації, є плутанина з родом та числом іменників. Якщо більшості журналістів вдалося запам'ятати українського собаку, який наполегливо відстоював і таки відстояв свій чоловічий рід, то вже з папугою виявилося значно складніше: перетворився на ідіому неправильний переклад «Клуб Білий Папуга» (тим часом як цей птах в українській мові тільки жіночого роду). В нашому медійному просторі можна натрапити й на такі словесні витвори, як «пани міністри» (хоча малися на увазі не представники панівного класу, а множина у звертанні безвідносно до класової належності; правильно «панове»); «невидимі чорнила» (тоді як «чорнило» середнього роду). На жаль, навіть з прикметниками, а саме зі ступенями їх порівняння, не всі журналісти можуть дати раду в своїх матеріалах. Тому й чуємо з екранів: «версія законопроекту продуманішена та більш зваженіша», «щодня ситуація на ринку м'ясопродуктів стає краще», «хто з них найкраще».

До окремої категорії помилок, які мають масовий характер, можна зарахувати помилки, спричинені несприйняттям українських закінчень та наголосів при відмінюванні різних частин мови та керуванні: «їм зацікавилися компетентні органи» («ним»), «подякувати вас» («вам»), «запобігти нещасних випадків» («нещасним випадкам»), «приймати рішення по двом законам» («по двох законах»), «коли малюку дати іграшку, він неї вистачає» (в останньому прикладі абсурдність фрази можна розгадати тільки методом логічних розмірковувань: напевно, автор цих рядків таким примітивним способом переклав рос. «ее хватает»).

Периферійною ще досі залишається форма кличного відмінка: «пан професор, як ви можете відреагувати на закиди» (потрібно «пане професоре»); «Віктор Андрійович, як ви прокоментуєте вашу заяву» (звичайно, треба Вікторе Андрійовичу). Часто російськомовні журналісти, які намагаються «підкорити» українську мову, припускаються помилки щодо відмінювання українських чоловічих прізвищ на - ко, тому дуже поширеними стали варіанти: «уряд Президента Ющенко», «експерту Андрію Коваленко вдалося довести неприпустимість запропонованих заходів».

Незнання українських суфіксів та префіксів, чергування кореневих голосних зумовлюють появу таких покручів, як «релігіозна сім'я», «десять тисяч евакуїровано з місць катастрофи», «біблейські істини», «баночне пиво», «почнуться судороги в енергетичному секторі», «експозиція відкривається у центральному виставочному залі», «кубок Великого шлему» і т.д. (правильно було б мовити «релігійна», «евакуйовано», «біблійні», «банкове», «почне судомити», «у виставковій залі», «шолому») [32, 220].

Викорінення граматичного суржику майбутніх журналістів є нагальною проблемою, однак можна прищепити лише потребу підвищувати рівень своєї освіченості, а не саму освіченість як таку. Варіантом мотивації до цього має стати постійне та наполегливе демонстрування та коментування прикладів недолугого користування професійною мовою.

Третій аспект. Стилістичний. Як писав В. Костомаров про те, що характеризуючи сьогоденний стилістичний смак, слід зазначити, що не просто насичення мови сумнівними словами і зворотами малюється його сутністю, але й загальна свобода, не просто зняття заборони, але принциповий допуск будь-яких у даному випадку відповідних засобів виразу у мові газет. Іншими словами, він (тобто смак) характеризується ставкою на змішання, суміщення, зчленовування будь-яких одиниць мови, на неоднорідність мовної форми спілкування, на гетерогенність кожного окремого тексту. Звичайно, така мішанина не сприяє підвищенню рівня національної культури. Суржик розмиває стильові межі журналістських текстів, перетворюючи матеріали професійних мовців на «вуличну» балаканину. Недбале використання, іноді навіть одного, слова не тільки знижує дієвість та ефективність тексту, а й впливає на оцінку авторитетності висловлювання та рівня професіоналізму журналіста. Незнання норм та правил літературної мови не звільняє автора від відповідальності перед адресатом за спотворення мови, нехай навіть несвідоме.

Суржик у журналістському тексті порушує функціонально-стильову систему, унеможливлює стилістичну диференціацію засобів вираження. У контексті стилістики варто говорити й про т. зв. «суржик для інтелігенції» [56,198], тобто той масив лексики, який більшістю словників уводиться до мовного обігу, проте при пильному аналізі все ж виказує свої стилістичні вади. Йдеться насамперед про використання синонімів: «радувати» (можна й «тішити»), жирне молоко (а є й такі варіанти «мастке», «масне», «ситне»), «жителі» (а чи не краще «мешканці») і т. ін. Звичайно, деякі питомо українські варіанти не є такими поширеними, проте кому ж братися за стилістичне збагачення, а подекуди - й «опритомнення», нашої мови, як не журналістам [62, 176].

Підсумовуючи, мусимо визнати, що маємо критичну ситуацію з поширенням суржику в українській мові. Демократизація норм та лібералізація мовних законів неминуче провокують занепад літературної мови. Телевізійні ЗМІ набувають ознак не вихователів та пропагандистів вищої культури, а стають смітниками неякісної «низької» мови. Суржик сприяє дестабілізації та розмиванню стилів, що провокує руйнування самої структури мови.

Із лексико-семантичного та стилістичного рівнів суржик легко перекочував на рівні орфоепії та граматики, втрутившись у мовну систему. Підступність суржику виявляється у тому, що непрофесійний мовник не завжди може розібратися у наявності в тексті інтерферемних одиниць та конструкцій, а тому й беззастережно вводить їх до свого словника. А тут уже йдеться про загальну культуру аудиторії, яку частково покликані формувати ЗМІ.

Культура мовної толерантності набуває значення надзвичайно важливої складової культури суспільства загалом. Журналістський суржик знищує ознаки мовної толерантності тексту, адже невігластво професійного мовця ? це завжди неповага до аудиторії. Варто пам'ятати й про інші передумови мовної толерантності журналістських матеріалів. Навіть активна авторська позиція журналіста не може виправдовувати надмірну категоричність висловлювань, що дуже часто переходить межі етики. Одним із принципів запобігання появи інтолерантних елементів у журналістському тексті є культура полеміки, діалогу, повага до думки опонента, визнання та практичне втілення принципів толерантності. Поряд із формуванням дискурсу гуманізму, поваги іншого та визнанням невідворотної і необхідної інакшості, коректності та спільної відповідальності, налаштованості на згоду через діалог; мовна толерантність повинна базуватися на основних законах культури мови, в межах якої йдеться про саме явище толерантності [62, 220].

3. Вплив телевізійних засобів масової інформації на формування мовної компетенції особистості та шляхи подолання мовних помилок

Телебачення - невід'ємна частина нашого життя. Через канали людина отримує інформацію, необхідну для повноцінного існування або просто переглядає телевізійні передачі заради власного задоволення. Однак телевізійні ЗМІ також впливають на формування естетичних смаків та уподобань, формують мовну компетенцію особистості. Навколо ролі телебачення в нашому житті виникає щоразу більше дискусій. Світ надсучасних передових комунікацій поступово перетворює життя людини на суцільне дійство. Сучасне телебачення використовує ті ж принципи, що пропагували ще в Римській імперії. Як тоді, так і тепер людині пропонують «хліба та видовищ». Цим видовищем і є телебачення з його технічними, комунікаційними нововведеннями, звабливими та ефектними ідеями. Сьогодні глядачі надають перевагу якісному та яскравому телебаченню. Телевізійна мережа все одно охопила практично всі сфери людської діяльності. Тепер у незалежній Україні українська мова в усій її чистоті й красі має посісти належне їй місце. Певна річ, усі відразу не можуть заговорити добірною мовою. До тих, хто лише починає дедалі активніше розмовляти українською, слід виявляти поблажливість і пробачати їм певні мовні огріхи. Однак є люди, які не мають права на помилки (актори, лектори, диктори та інші працівники радіо й телебачення, вчителі, викладачі), бо їхнє слово повинне бути взірцем для решти громадян України. Носіями зразкової української мови мусять стати державні діячі, урядовці всіх рангів та їхні дружини, якщо вони спілкуються з людьми поза своєю домівкою, виступають перед аудиторією безпосередньо чи в засобах масової інформації.

Ми згодні з науковцями, які вважають, що про дотримання вимовних вимог мусить дбати кожен носій мови, якщо він хоче, аби його індивідуальне мовлення відповідало критеріям нормативності. Вимова тісно пов'язана з фонетичною системою мови. Оскільки фонетика є найбільш сталим, найконсервативнішим складником мовної системи, то й вимовні норми ґрунтуються на особливостях лише тих говорів, які лягли в основу літературної мови. Українська мова належить до милозвучних, тобто на слух вона наспівна, приємна. Музикальність і наспівність виявляються в акцентно ритмічній структурі мови, а загалом - в інтонації слова і речення, у ритміці. Сучасні технічні засоби, серед яких мас-медіальним належить надзвичайно важлива роль, повинні свідомо виправляти такі деформації, творити важливий для національної держави цілісний звуковий образ, усіляко плекаючи неповторність феномену нашого звукового мовлення [62, 112].

Небезпідставно нарікають на те, що правила літературної вимови порушують навіть ті, хто мав би бути своєрідним кодифікатором, носієм зразкової літературної мови. Це насамперед педагоги, радіо - і тележурналісти. На жаль, високопосадовці, політики, виступаючи перед мікрофоном заповнюють наш ефір не нормативними словами, словосполученнями, порушують правила вимови звуків, звукосполучень, неправильно наголошують слова. Причин багато, і з-посеред них насамперед можна виділити дві найголовніші:

- людина просто не обізнана з таким поняттям, як «культура усного мовлення», «унормована (чи ненормована) артикуляційна база», не усвідомлює, що однакові, на перший погляд, звуки в різних мовах можуть артикулюватися неоднаково;

- друга причина ненормативної вимови полягає в тому, що багато хто не хоче, не прагне знати цього всього. Це люди зарозумілі, переконані в своїй непогрішності, бо, як вважають, говорять «так як народ». Вони виявляють елементарну неповагу до державної мови і, хоч некомпетентні в лінгвістичних питаннях, беруться судити складні речі, що стосуються життя мови, її законів та тенденції розвитку [25, 121].

Дуже далекими до взірця залишаються передачі на радіо й телебаченні. Поганий приклад подають законодавці, порушуючи свої ж прийняті Верховною Радою закони. Бачачи таке порушення з боку міністрів або депутатів парламенту, не поспішає опановувати українську мову широкий загал. Не буде зрушень доти, доки на державному рівні не функціонуватимуть закони та їхнє реальне офіційне втілення в життя. Тоді поменшає перекручених і суржикових форм у друкованих виданнях або на вивісках, в оголошення і т. ін. Увімкніть перший-ліпший телеканал і переконаєтеся, що й тут у, здавалося б, найзвичайнісіньких побутових назвах можна простежити неможливі з жодного погляду слова і вислови: рогалікі з повидлом, квасоля по-корейські, голубці овощні, слойоний пиріг і под. Можливо, це можна пояснити високою конкурентністю серед телепередач і щоб привернути увагу до програми ведучі та диктори вдаються до таких крайнощів. Закономірним є висновок про те, що працівники телеефіру для адекватної передачі власного творчого задуму мають ретельно добирати лексичні мовні засоби з невичерпного арсеналу саме літературної мови, а не з периферійних зон національної мови. Недотримання цієї вимоги призводить, зокрема, до того, що нелітературні лексичні вкраплення порушують стилістичну цілісність тексту, стимулюють глядацьку аудиторію до аналогічного слововживання ненормативних елементів. Свідченням негативного впливу російської мови на українську є величезна кількість зросійщених форм, уживаних у спортивному теледискурсі. Показово, що до таких русизмів, як правило, є повноцінні українські відповідники. Отож, чим рідше у «мовленнєвому просторі» спортивного теледискурсу повторюються одні й ті ж знаки, а також стандартні комбінації знаків, тим мовлення спортивних тележурналістів багатше й оригінальніше, що завжди привертає увагу глядачів та слухачів, викликає у них інтерес до повідомлюваної інформації. Втім, як слушно зауважує Н. Бабич, не слід багатство мовлення ототожнювати з кількістю застосованих для передачі певної інформації знаків: головне - інформативна, а не словесна виповненість тексту (нерідко кількома словами буває сказано більше, аніж довгими деталізованими розповідями) [7, 117].

Вплив телебачення на формування мовної культури адресатів незаперечний. Не менш вагомим є також вплив конкретної мовної особистості (у нашому випадку - телеведучого) на глядацьку аудиторію. Телеглядачі спершу з екранів телевізора чують ненормоване мовлення, потім самі говорять неправильно, а після цього ще й поширюють ці помилки в суспільстві, вважаючи що це не принесе ніякої шкоди. Так відбувається постійно.

Доцільно буде порівняти українські телевізійні канали з іноземними, наприклад ВВС, СNN, де чистота мовлення є обов'язковою вимогою для всіх телеведучих, а мовлення дикторів навіть є засобом навчання студентів - іноземців англійської, французької мов тощо. На жаль, українське телебачення не може стати зразком для наслідування, за винятком хіба що телеканалу СТБ, який вже робить спроби вдосконалення і першим серед загальнонаціональних ТВ-компаній виробив для себе мовну політику, ухваливши обов'язкове для всіх ефірних проектів рішення щодо складних чи спірних випадків слововживання. Ця політика викликала у суспільстві численні дискусії. Саме тому керівництво компанії зробило такий рішучий крок до вирішення проблеми якісної продукції телеефіру. Ще минулого року на захист своєї мовної політики СТБ прикликав Інститут мови НАН України. Результатом наукової експертизи мовної практики телеканалу СТБ стала книга «PROMOVA, або Де ми помиляємося…» [20, 1].

Ми вважаємо, що сучасне українське телебачення перебуває у пошуках нових параметрів своєї діяльності. У тележурналістських колах з'явилось поняття «елітарний носій мови» ? це не той, що ніколи не робить помилок, а той хто здатний бачити їх у себе, бути у постійних пошуках шляхів вдосконалення своєї мовної особистості. Один із ефективних способів ? вдумлива робота над словниками, які допомагають уникнути невластивих українській мові висловів, активізувати природні ресурси української мови. У зв'язку з цим надамо кілька рекомендацій.

Ведучим і журналістам телевізійних програм варто більш дбайливо ставитися до власної мови, працювати над артикуляцією та засвоєнням орфоепічних норм. Якщо ж говорити про ситуацію в цілому, то не зайвим було б порадити відповідним органам, зокрема керівництву того чи іншого телеканалу запровадити обов'язкове складання іспиту з української мови для тих журналістів і ведучих, котрі хочуть працювати на телебаченні.

Можливо, за наявності таких умов рівень культури усної мови зокрема та культури мови загалом значно б підвищився. У такому разі телеведучих можна було б справді сприймати за еталон у мовному відношенні, а значить - орієнтуватися на нього, тим самим удосконалюючи свою мову.

Різних практичних порад щодо очищення нашої мови маємо дуже багато: словники, довідкова література, монографії, статті у періодиці, радіопередачі. Праця над підвищення рівня мовної культури наших громадян має бути постійна, цілеспрямована. Ефективними сьогодні були б різноманітні конкурси, їх варто проводити, як показує досвід інших держав, легко, цікаво, дотепно, включати в розважальні програми, давати оригінальні призи. Запобігти потраплянню мовних покручів на екрани можна різноманітними шляхами. Один із способів ? створити теле- і радіопередачі, у яких аналізувати помилки, що потрапили в ефір.

Результати такої роботи свідчили б про критичне ставлення телеглядачів до вербального оформлення інформації, що подається у телеефірі. Пропозиції телеглядачів щодо підвищення мовної культури телеведучих стосуються багатьох аспектів роботи в цьому напрямі, найголовнішими з яких є такі:

1) організація спецкурсів, практикумів для телеведучих (особливо для тих, хто у повсякденному спілкуванні користується російською мовою, а таких на національному телебаченні, на жаль, чимало) з метою вдосконалення навичок усного мовлення (передусім орфоепічних та зв'язного мовлення);

2) забезпечення зворотного зв'язку із телеглядачами для одержання необхідної інформації про не лише змістовий бік спортивних телепрограм, а й про їхнє вербальне оформлення;

3) звернути більшу увагу на критерії відбору телеведучих, при цьому чи не найважливішим критерієм є культура мовлення кандидата на роль телеведучого;

4) для підвищення культуромовного рівня телеведучого передбачається його постійна робота над собою - розширення загальної ерудиції шляхом читання фахової літератури, праця зі спеціальними лексикографічними джерелами (зокрема, зі словниками наголосів, орфоепічними, слововживання та ін.), критичний самоаналіз після перегляду програми з його участю (в записі) для виявлення допущених мовних помилок та огріхів із метою подальшого усунення їх у наступних випусках програми;

5) запровадження на телебаченні своєрідної системи матеріального стимулювання, що передбачає чітку диференціацію заробітної плати телеведучих залежно від якості проведення ними телепрограми (мається на увазі культура і правильність усного мовлення під час прямого ефіру у процесі коментування футбольних та інших ігор тощо) [62, 154].

Отже, кодифікація мовних норм взагалі, а особливо у ЗМІ ? одне з важливих завдань культурної України. Цей процес повинен бути професійним, систематичним, різноманітним за формою та змістом, цікавим для неспеціаліста.

Професіоналізм такого процесу у тому, що авторами передач є мовознавці, які спільно з редакторами ЗМІ створюють «екологічно чисті» у мовностилістичному плані науково-популярні матеріали для ефіру. Систематичність означає, що матеріали виходять в ефір не час від часу, а у конкретному циклі передач. Різноманітність форм означає жанрове різноманіття науково-популярних передач. Крім телелекцій, можуть бути діалоги про мову, ігри, відповіді на запитання в прямому ефірі, оперативна критика мовлення журналістів, політиків, розповіді про цікаві мовознавчі видання і т.д. Різноманіття змісту означає, що передачі можуть бути присвячені не лише культурі мови, що найбільше практикують, а іншим темам - наприклад, походженню української та інших мов, історії та етимології окремих слів, структурі національної мови і т.д. Безумовно, передачі про мову повинні бути цікавими для людей, що недостатньо обізнані з проблемами мовознавства.

Сформульованих вище цілей можна досягти, коли співпрацюватимуть журналісти та мовознавці. Інакше, як справедливо відзначають дослідники, не уникнути помилок, неточностей, суб'єктивних оцінок щодо мови та сучасних мовних процесів. Добре було б, аби зміст діяльності ТБ був найоптимальнішим найперше у пізнавальному і об'єктивному сенсі, а грамотність висловлювань ведучих і гостей була не проблемою, а приємним бонусом для глядачів. Подальше дослідження ефірного мовлення сприятиме підвищенню загального рівня культури усного спілкування не лише представників ЗМІ, а й тієї категорії слухачів і телеглядачів, якій адресовані телепрограми. Будемо сподіватися, що українське телебачення стане зразком для наслідування.

Висновки

Проблема культури мови вітчизняних засобів масової інформації надто важлива, хоча, на перший погляд, зовсім не матеріальна. Проте саме від неї залежить насиченість духовної аури України, збереження етнічної ідентичності українців. Мовний сегмент цієї аури до певної міри формує журналістика. Споживачі інформаційного продукту підсвідомо наслідують мовні конструкції мас-медіа, вживаючи їх у побуті, виробничій діяльності. Отже, зразки чистоти або калічення мови стають надбанням широкого загалу.

Проведене нами дослідження показало, що становище ефірного мовлення в Україні не дуже втішне. Проблем якісної продукції в телеефірі дуже багато. На жаль, мало таких ЗМІ, що дбайливо ставляться до чистоти української мови. Часто зустрічаємо порушення багатьох норм сучасної української літературної мови. У роботі подано чітку типологію мовних норм, їх вияв у різних функціональних стилях та принципи застосування у жанрі телебачення. Серед проаналізованих типів мовних норм: орфоепічні, акцентуаційні, лексичні у вживанні слів та словосполук, зокрема росіянізмів та суржику, які постійно звучать з телеекранів.

В результаті дослідження виявлено, що найчастіше журналісти порушують акцентуаційні, лексичні, орфоепічні норми. Серед таких порушень частими є:

- у наголошуванні слів: ринковий, черговий, листопад, українець, український, цінник, абияк, також. Пояснюється це строкатістю наголошування в різних говорах нашої мови, а також впливом сусідніх мов, насамперед російської та польської. Джерелом розхитування акцентуаційних норм є також необґрунтоване перенесення діалектних наголосів у літературну мову. Нерідко це просто мовна безграмотність та неохайність;

- у вживанні слів та словосполук: невинна нежить, забор, подякувати вас, попередити хворобу, горюче, доля правди, ярмарка, рибалка. Пояснити такі помилки можна недостатнім словниковим запасом у людей, які порівняно недавно почали говорити українською мовою. Проте й ті журналісти, для яких українська мова є рідною, припускаються таких помилок через вплив російськомовного середовища чи внаслідок засилля російськомовних передач на окремих загальнонаціональних і місцевих телеканалах, на FM-радіостанціях і т. п.

- у вимові голосних та приголосних звуків: чьотирі, Киїф, ріске сростання, безробіцця, Кітай, біх, століцею. Це можна пояснити засиллям російської розмовної мови, що впливає на особливості вимови звуків, а також дефекти вимови, пов'язані з будовою мовного апарату журналіста чи диктора.

Причин виникнення таких помилок багато, але здебільшого чимало порушень мовних норм у мовленні тележурналістів, на нашу думку, пояснюється тим, що вони у своїй більшості віддають перевагу російській мові поза ефіром, що позначається на якості їхнього українського мовлення перед камерою. А тому вважаємо, що російськомовне оточення та спілкування російською поза камерою, а також недостатнє знання норм української літературної вимови і є основними причинами появи мовленнєвих помилок.

Дослідження показало, що для телеефіру характерний невисокий рівень мовної культури. Радіо й телебачення як система створення й поширення культурних цінностей значною мірою впливає на формування загальнонаціонального мовного еталону. Тому дослідження реалізації комунікативних ознак потребує систематичних студій. Ситуація з використанням державної мови в нашому теле - та радіоефірі на сьогодні викликає стурбованість і, безумовно, вимагає втручання. Спостерігаючи за впливом ЗМІ на мовну компетенцію особистості, бачимо, що вплив не завжди буває позитивним оскільки не вся інформація, що потрапляє в ефір, ретельно редагується і достовірність якої перевіряється. Як наслідок - багато мовних помилок сприймається слухачами і глядачами, навіть деякі похибки стають «крилатими», оскільки більшість людей намагається наслідувати мову улюблених діячів телеіндустрії і радіо. Це і є проблемою, оскільки люди не можуть грамотно говорити рідною мовою, а й навіть «російськомовне населення» досить незграбно володіє російською, подекуди вживаючи українські діалектизми. Тому ми повинні розуміти, що такий негативний вплив ЗМІ на мову пов'язаний із непрофесіоналізмом журналістів, який, як не дивно, у свою чергу пов'язаний з методикою викладання української мови в школах і ВНЗ. Курс «Культура мови» є також необхідним для спеціалістів у роботі з ЗМІ.

Узагальнюючи результати дослідження, доходимо висновку про те, що, безумовно, слід більш інтенсивно навчати учнів і студентів української мови, аби в подальшому вдосконалити мову і подачу інформації не лише на телебаченні й радіо, а й в пресі. Щоб вдосконалити своє мовлення журналістам потрібно більше працювати над собою, створювати свою артикуляційну базу (довести до автоматизму механізм вимови як окремих звуків, так і цілих їх комплексів відповідно до особливостей мови), удосконалювати дикцію, щоб чітко та виразно вимовляти звуки, склади, слова. Ведучий повинен виробити інтонацію (ритмічно-мелодійну особливість мовлення, різні співвідношення кількісної зміни тону, тембру, інтенсивності, довготи висловлювання. Тобто, журналістам та ведучим телевізійних програм варто більш дбайливо ставитися до власної мови та до засвоєння усіх мовних норм: граматичних, лексичних, фразеологічних, фонетичних, стилістичних. Якщо ж говорити про ситуацію в цілому, то не зайвим було б порадити відповідним органам, зокрема керівництву того чи іншого телеканалу запровадити обов'язкове складання іспиту з української мови для тих журналістів і ведучих, котрі хочуть працювати на телебаченні, а різноманітні словники мають бути настільними книгами кожного учасника телеефіру. Нам все більше треба відходити від вживання росіянізмів і застосовувати нашу мелодійну мову. Молодь, дивлячись та слухаючи передачі на телебаченні та радіо, буде черпати для себе тільки внормовану українську мову і, взагалі, значно зросте їхня духовність. Будемо сподіватися, що стан українського ефіру поліпшиться і телебачення вийде на гідне місце у світі, а для цього потрібно докласти чимало зусиль для удосконалення ефірного мовлення.

Можливо, за наявності таких умов рівень культури усної мови зокрема та культури мови загалом значно б підвищився. У такому разі телеведучих, дикторів, а особливо ведучих молодіжних телепрограм, можна було б справді сприймати за еталон у мовному відношенні, а значить - орієнтуватися на нього, тим самим удосконалюючи свою мову.

Список джерел

1. Антисуржик: Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити: Посібник / За заг. ред. О. Сербенської. - Львів: Світ, 1994. - 150 с.

2. Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. - 4-е вид., переробл. і допов. - К.: Укр. книга, 1997. - 336 с.

3. Бабич Н. Основи культури мовлення. - Львів: Світ, 1990. - 232 с.

4. Бабич Н. Практична стилістика і культура української мови: Навчальний посібник. - Львів: Світ, 2003. - 432 с.

5. Базюк Л. Штрихи до характеристики мовної особистості тележурналіста // Телевізійна й радіожурналістика: Збірник науково-методичних праць. - Львів, 2000.

6. Бакинська О. Культура телевізійного мовлення та його вплив на телеаудиторію. Телерадіожурналістика: історія, теорія, практика, погляд у майбутнє / Збірник науково-методичних праць. - Львів: Видавничий відділ Львівського університету. ? 1997. - 160 с.

7. Бацевич Ф. Основи комунікативної девіатології. - Львів: Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. - Львів, 2000. - 236 с.

8. Білянська О. Мовна агресія як антипод культури мовлення // Телевізійна й радіожурналістика: Збірник науково-методичних праць. - Львів, 2003.

9. Бондаренко Т. Інтерфереми і росіянізми як наслідок міжмовних контактів на лексичному рівні // Електронна бібліотека Інституту журналістики. - http://journlib.univ.kiev.ua/index.php? act=1027. [01.12.05].

10. Бондаренко Т. Орфоепічна помилка: спроба лінгвістичного переосмислення // Електронна бібліотека Інституту тележурналістики. - http: //journlib. univ.kiev. ua/ index. php? act = 1015. [01.12.05].

11. Бондаренко Т. Морфологічні помилки у мові друкованих ЗМІ // Філологічні студії: Науковий часопис. - Луцьк, 2002. - №1. - С. 4-12.

12. Бондаренко Т. Порушення лексичних норм української мови (на матеріалі ЗМІ) // Мова у слов'янському культурному просторі: Тези, доповіді та повідомлення Міжнародної наукової конференції. - Умань: Графіка, 2002. - С. 52-54.

13. Бондаренко Т. Типологія мовних помилок та їх усунення під час редагування журналістських матеріалів: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. к. філол. н.: 10.01.08 / КНУ імені Т. Шевченка. - К., 2003. - 20 с.

14. Ваніна О. Значення голосу і манери говорити для теле- і радіожурналістів // Телевізійна й радіожурналістика: Збірник науково-методичних праць. - Львів, 2002. - С. 23-29.

15. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. ? К.: ВТФ «Перун», 2005. - 1123 с.

16. Волощак М. Неправильно - правильно. Довідник з українського слововживання: За матеріалами засобів масової інформації. - К.: Вид. центр «Просвіта», 2000. - 128 с.

17. Головащук С. Складні випадки наголошення: Словник-довідник. - К.: Либідь, 1995. - 192 с.

18. Головащук С. Українське літературне слововживання: Словник - довідник. ? К.: Вища школа, 1995. - 319 с.

19. Гнаткевич Ю. Уникаймо русизмів в українській мові! Короткий словник-антисуржик для депутатів Верховної ради та всіх, хто хоче, щоб його мова не була схожою на мову Вєрки Сердючки. - К.: Вид. центр «Просвіта», 2000. - 56 с.

20. Демська-Кульчицька О. «PROMOVA, або Де ми помиляємося…». - К.: Стандарт, 2006. - 196 с.

21. Дмитровський З. Телевізійна журналістика: Навчальний посібник. - Львів: Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2006. - 208 с.

22. Єлісовенко Ю. Діалогічні жанри в телевізійному мовленні // Наукові записки Інституту журналістики. - 2003. - №5. - С. 213-217.

23. Єлісовенко Ю. Культура і техніка мовлення в телера діожурналістиці // Стиль і текст. - К., 2001. - Вип. 2. - С. 169-170.

24. Єлісовенко Ю. Логічні паузи в тексті та мовленні // Стиль і текст. - 2000. - Вип. 1. - С. 181-184.

25. Жугай В. Проблеми якісної продукції в українському телеефірі // Телевізійна й радіожурналістика: Збірник науково-методичних праць. - Львів, 2000. - 235 с.

26. Капелюшний А. Росіянізми в телевізійному мовленні і в газетному тексті // Телевізійна й радіожурналістика: Збірник науково-методичних праць. - Львів, 2002. - 225 с.

27. Капелюшний А. Стилістика. Редагування журналістських текстів: Практичні заняття: Навчальний посібник з курсів: «Практична стилістика української мови», «Стилістика тексту», «Редагування в засобах масової інформації». - Львів: ПАІС, 2003. - 542 с.

28. Каранська М. Хай квітне справжня висококультурна українська літературна мова. - К., 1997. - 28 с.

29. Коваль А. Ділове спілкування: Навчальний посібник. - К.: Либідь, 1992. - 280 с.

30. Коваль А. Телебачення і мовна норма // Журналістика. Преса. Телебачення. Радіо. - К.: Вища школа, 1977. - Вип. 3. - С. 9-18.

31. Кузнєцова О. Засоби масової комунікації. Посібник: Вид. 2-е, перероблене й доповнене. - Серія «Навчальні та наукові видання професорсько-викладацького складу Львівського національного університету імені Івана Франка». ? Львів: ПАІС, 2005. - 200 с.

32. Культура мови на щодень / Н. Дзюбишина-Мельник, Н. Дужик, С. Єрмоленко та ін. - К.: Довіра, 2000. - 284 с.

33. Культура української мови: Довідник / С. Єрмоленко, Н. Дзюбишина-Мельник, К. Ленець та ін. - К.: Либідь, 1990. - 304 с.

Размещено на Allbest.ru