Переклади творів Гете

Починаючи з першої половини ХIX ст. в Україні було опубліковано багато творів Гете, зокрема: «До Фрідеріки Бріон», «Дика ружа», «Герман і Доротея», «Нічна пісня мандрівника», «Шукач скарбів», «Майська пісня», «Зустріч і прощання». Серед перекладачів поезій Гете, окрім П. Гулака-Артемовського, знаходимо інші імена, у тому числі відомих українських письменників, літературознавців - Ю. Федьковича, М. Старицького, І. Франка, Х. Алчевської, М. Рудницького, І. Гузар та ін. Нагадаймо, що ці дані обмежуються 1932 роком. На першому етапі ознайомлення українців із творчою спадщиною Гете можна простежити тенденцію, коли більшість перекладів було здійснено західноукраїнськими літературознавцями і письменниками (31 перекладач з 54). Слід відзначити їх натхненну діяльність на загально-культурологічній та освітянській ниві, у перекладацькій справі, проте не всі переклади можна вважати адекватними, якісними щодо змісту, мовної репрезентації, системи художньої образності. Подекуди знижено філософське звучання поетичного слова німецького поета. Мали місце також випадки, коли перекладач виходив не з оригіналу, а з перекладу іншого автора.

Особливе значення для поширення творів Гете в Україні мала літературна діяльність Івана Франка, який перекладав різножанрові твори німецького поета: поезії, драми, а також першу частину «Фауста». Питання перекладу Франком творів Гете досліджено у змістовній, об'ємній монографічній праці Л. Рудницького «Іван Франко і німецька література», виданій у 1974 році у Мюнхені. Провідною у цій книзі, а також у праці В. Жили та ін. дослідників [Жила 1996], є теза, що наш Каменяр - Іван Франко глибоко відчув, пережив і якісно передав думки та почуття великого німецького поета. Цьому сприяло також те, що Франко досконало знав німецьку мову, був духовно і поетично близьким Гете, хоча жив в іншій країні і в інший час. Важливо, що обох їх об'єднувало прагнення реалізувати у своєму житті та творчості загальнолюдські гуманістичні ідеали. Варто наголосити, що Франко не лише перекладав твори Гете, а й аналізував його творчість у численних літературознавчих статтях та літературно-критичних нарисах. Це, очевидно, не випадково, адже для Франка Гете був одним із найбільших європейських поетів, велетнем світової культури. Зазначимо, що Франко першим звернувся до перекладу «Фауста» Гете, твору виключно складного для перекладу під кутом зору складності наявних у ньому філософських, культурологічних, мовностилістичних та ін. концептів. Продовжимо дискурсивний аналіз питань української гетеани на матеріалі інших перекладних творів та шляхів подальшого культурологічного впливу поетичної спадщини великого німецького поета на Україну, українців, у тому числі в наш час.

Можна констатувати, що Гете і сьогодні здійснює свій благородний вплив на Україну, де його творчість одержала визнання і високу оцінку. Твори Гете німецькою і українською мовами вивчають учні та студенти, досліджують вчені, перекладають кваліфіковані перекладачі. У зв'язку з цим заслуговують на увагу зусилля Гете-інституту у Києві щодо видання творів поета до 250 - річчя від дня його народження синхронно німецькою та українською мовами. Книга містить поезії письменника, а також уривки з його прозових і драматичних творів. У збірці є талановиті переклади М. Рильського, Г. Кочура, М. Бажана, М. Лукаша, В. Стуса та ін. українських поетів. Вони дають можливість українському читачеві відчути не лише зміст, оригінальний стиль, культурологічну цінність та лінгвістичну культуру оригіналу, а й шляхом контрастивних та контактивних зіставлень - якість перекладацької праці. Збірка надає для цього можливість, оскільки тексти в ній подано в оригіналі та в перекладі. Привертає увагу лінгвістична культура презентації різномовних варіантів - оригіналів і перекладів, їх культурологічна прагматика.

Загалом високої оцінки, на нашу думку, заслуговують твори Гете в українському перекладі П. Тимочка під загальною назвою «Невгасима любов» (Гете. «Невгасима любов» 1997). Якісний рівень перекладу відчуваємо під час читання багатьох поезій, зокрема «Майської пісні». Для прикладу наведемо три перших строфи вірша в оригіналі та в перекладі.

У Гете: Wie herrlich leuchtet

Mir die Natur!

Wie glanzt die Sonne!

Wie lacht die Flur!

Es dringen Bluten

Aus jedem Zweig,

Und tausend Stimmen

Aus dem Gestrauch.

Und Freud', und Wonne

Aus jeder Brust,

O Erd', o Sonne!

O Gluck, o Lust! (Goethe. Ausgewahlte Werke:24).

У перекладі П. Тимочка:

Як оживає

Навкруги земля!

Радіють сонцю

Луги й поля.

Цвіте, рясніє

Квіт на гілках,

Різноголосся

В чагарниках.

Пісні лунають

В серцях усіх

О сонце, земле!

Блаженство всіх! [Гете. Невгасима любов: 20].

Мабуть, не важко відчути, що прекрасний поетичний твір в оригіналі та в перекладі передає почуття кохання, блаженства, радощів життя. Перекладачеві вдалось зберегти ритм оригіналу, лексичні компоненти, семантичні нюанси, емоційний настрій. Вербально емоції особливо присутні в структурі окличних речень, в образних порівняннях, метафоричних словосполученнях, у риторичних зверненнях до землі і сонця. Якщо визначати дискурс цього поетичного твору, то, мабуть, і в оригіналі, і в перекладі це дискурс кохання (кохання молодих). Перекладач відчув радісний настрій поета і знайшов адекватні вербальні засоби для його відтворення. Проте у книзі П. Тимочка трапляються також деякі невідповідності між оригіналом і перекладом. Дещо спрощеним у філософському розумінні є переклад знаменитої «Нічної пісні мандрівника».

Збірка перекладів П. Тимочка містить різножанрові твори Гете: вірші, балади, уривки з прози, епіграми. Вони дають можливість відчути не лише тематику творів поета, його мовний стиль, але й наявну у ньому лінгвістичну культуру, поетичне мовлення, а також глибину думок і прагнень інтеркультурної ваги. Поезії Гете у перекладі П. Тимочка ще чекають на глибокий перекладознавчий, а також культурологічний та лінгвокультурологічний аналіз на вербальному та екстравербальному рівнях, але є також підстави вважати, що ця праця перекладача спрятиме подальшому знайомству українців із творчістю великого німця. На поглиблене вивчення особливо заслуговують питання мовної майстерності творів Гете, його лаконічної образності у поєднанні з лінгвістичною сміливістю і одночасно коректністю, а також об'ємним людино- і суспільствознавчим творчим діапазоном. Яскравим зразком такої загальнолюдської поетичної прагматики творчості Гете може бути його поетичний твір під символічною назвою «Божественне», що розпочинається такими словами:

Edel sei der Mensch,

Hilfreich und gut!

Denn das allein

Unterscheidet ihn

Von allen Wesen,

Die wir kennen (Goethe Ausgewahlte Werke:56).

У перекладі В. Стуса це звернення до людини передано просто, але по-гетівськи глибоко:

Благородною будь,

Добротворною будь, людино!

З - помежи сущого

На всій землі

Це єдине тебе

У житті вирізняє [Goethe. Ausgewahlte Werke:59].

Божественне у світі, за твердженням поета, - це людяність, доброта, справжній гуманізм.

«Будь благородною, людино, доброю, готовою допомогти!». У цих словах Гете - своєрідний морально-етичний та гуманістичний заповіт сучасному і майбутнім поколінням.

Мабуть, варто зауважити, що дослідження питань, пов'язаних із життям і творчістю Гете, повинно бути об'єктивним. Немає підстав, наприклад, ідеалізувати поета, адже у цієї без сумніву геніальної людини було також багато недоліків, дивацтв, людських слабкостей. Розуміння, тлумачення його творчості, але передусім пошук шляхів здійснення в наш час, на нашій землі, у нашому суспільстві ідеалів доброти, людяності, культурного прогресу, які пронизують творчість німецького поета, - у цьому перспектива подальшої ходи Гете до українського читача, а отже, і подальших гетівських дискурсних студій.

Гете і Україна, Гете і розвиток української літератури і культури, Гете і просвіта - ці та інші питання потребують подальшого вивчення. Цікаві факти, думки і висновки щодо цієї проблематики містить стаття І.Лімборського, опублікована у часописі «Всесвіт» (Лімборський 1999:136). Автор досліджує зв'язки Гете у рамках загальноєвропейських просвітницьких процесів першої половии XIX ст. Йдеться, зокрема, про значні зусилля Гете щодо відкриття Харківського університету. Гете інтенсивно обговорював це питання у листах до графа Потоцького, допомагав університету у доборі викладачів. У 1827 році Гете був обраний почесним членом Вченої ради Харківського університету. З цього часу його значення для української науки і культури, його просвітницька і літературна спадщина привертала значну увагу, здобувала високу оцінку. Значну роль у цьому процесі відіграли переклади, переспіви та переробки творів німецького поета українською мовою.

Увагу українського читача, українських літераторів привернув передусім своїм пафосом роман «Страждання молодого Вертера». Це особливо відчутно, на думку І. Лімборського, у «Філософії серця» Г. Сковороди, а також у творах Г. Квітки-Основ'яненка (Лімборський 1999:137). Схвальної оцінки заслуговують переспіви гетівських сюжетів у творах Ю. Федьковича. П. Куліш писав про Гете як про визначного представника європейської культури. Певну типологічну єдність можна простежити у творах Шевченка «Художник» і Гете «Роки навчання Вільгельма Майстера», в яких відчутні традиції європейського просвітницького виховного роману. Звичайно, йдеться про наявність типологічної єдності, про спільні мотиви і сюжетні компоненти, адже на рівні художнього таланту, часових, просторових і чисто людських складових компонентів кожний із великих національних поетів - Шевченко і Гете - йшли своїми неповторними шляхами.

Твори Гете, його надзвичайне художнє обдарування, його ідеї впливали на літературно - художній процес в Україні вже у XIX ст.; у другій половині XX ст. вони приваблювали багатьох українських перекладачів - М. Рильського, М. Бажана, Г. Кочура, М. Лукаша, Д. Павличка, В. Стуса та багатьох інших талановитих поетів-перекладачів. Вони, очевидно, приваблюватимуть увагу читачів, перекладачів, поетів і дослідників у новому XXI ст. Отже, культурологічний дискурс великого німецького поета продовжується. Одним із численних прикладів цього може бути зворушливе зібрання українським поетом Р. Лучуком перекладів відомої балади Гете «Лісовий король» різними українськими поетами, зокрема Й. Левицьким, Ю. Федьковичем, Б. Гринченком, П. Кулішем, Є. Мандичевським, Д. Загулою, Д. Ревуцьким, М. Рильським, П. Тимочкою. Наведемо для прикладу першу строфу балади, щоб відчути перекладацькі стратегії, ознаки перекладацького україномовного дискурсу відомого твору Гете «Erlkonig».

У Гете: Wer reitet so spat durch Nacht und Wind?

Es ist der Vater mit seinem Kind;

Er hat den Knaben wohl in dem Arm,

Er fart ihn sicher, er halt ihn warm [J.W. Goethe. Ausgewahlte Werke].

У перекладі Й. Левицького:

Хто їде в вітер так пізно вніч?

Отець жене то, а з ним панич,

Він го все тулить при пазухах,

Він го триває щосил в руках.

У перекладі Ю. Федьковича:

Через ліси, через гори,

Недоле моя!

Їде батько з своїм сином

В неділю до дня.

У перекладі Б. Грiнченка:

Хто їде в негоду тим лісом густим?

То батько, спізнившись, і хлопець із ним.

Обнявши малого, в руках він держить,

Його привертає, його він пестить.

У перекладі Д. Ревуцького:

Хто їде вночі крізь ліс густий?

То скаче батько, з ним син молодий.

Хлопчину батько міцно держить,

До серця горне його, пестить

[Johann Wolfgang von Goethe. Bucherkatalog].

Багато творів Гете, велика частина його безцінного поетичного доробку лишається недоступною, бо яким би досконалим не був переклад, він дуже рідко може зберегти всі самобутні якості оригіналу.

Але кожен, хто береться за переклад творів Гете, намагається зробити це якнайкраще. В кожному перекладі відбивається сутність самого перекладача як людини з особистими поглядами, почуттями, думками, переконаннями. Саме тому кожен переклад - унікальний.

Переклади лірики Й.В. Гете мають велике значенння для розвитку художнього перекладу взагалі.

2.2 Вагомість і унікальність образу Гретхен у «Фаусті» Гете і його адаптація до української дійсності в перекладах І. Франка і М. Лукаша

Володіючи феноменальними знаннями в галузі розвитку національних письменств І. Франко активно розробляв концепцію світової літератури, - концепцію, одним з перших фундаторів якої свого часу виступав Й.В. Ґете. Видається безперечним, що багатьма рисами своєї творчої діяльності, універсалізмом зацікавлень та енциклопедизмом знань, зрештою, і окремими характеристиками художнього мислення І. Франко дає підстави порівнювати його з німецьким поетом. Свою перекладацьку діяльність Франко почав з творчості Й.В. Ґете, а саме з «Фауста» (пісня Маргарити).

В українську ж літературу «Фауст» увійшов саме завдяки І. Франку через 60 років після створення: 1880-го року в першому та другому випусках часопису «Правда». Це був справжній прорив у знайомстві України з творчістю Й.В. Ґете.

1881 року видавництво «Світ» видало першу частину з передмовою М. Драгоманова. Потім І. Франко відклав роботу над «Фаустом» майже на 20 років - 1899 повернувся до цього твору. Працювати над перекладом «Фауста» І. Франко почав ще в 1870-х рр. у Дрогобичі. Одночасно з його приїздом до Львова (восени 1875 р.) у журналі «Друг» з'явився його перший друкований переклад з чужоземних літератур - пісня Маргарити з «Фауста». І. Франко вже тоді серйозно ставився до перекладання. Між рукописами, які він привіз до Львова, були окремі переклади творів досить важких для перекладу, як-от трагедії Софокла, «Одіссея» Гомера, «Пісня про Нібелунгів» та «Книга Іова».Того ж року І. Франко вирішує перекласти «Фауста» і, повідомляючи О. Рошкевич у листі від 29 лютого про свій план - разом з двома товаришами «видавати книжечками твори, переводжені із інших словесностей», він пише: «Початок має зробити Ґетого «Фауст» мого перекладу. Той твір так пам'ятний для мене, що годі було мені не зробити ним початку, - і думаю, що буде (по другий раз) щасливий. Ти, бачу, пам'ятаєш іще ту маленьку книжечку, но не знаю, чи знаєш її символічне значення для мене. Єсли-ось (як говориш в попереднім листі) любопитна, то можеш при случайності мене о то запитатися». З цього листа бачимо також, що «Фауст», яким Франко-гімназист захоплювався як твором високої мистецької вартости, став тепер для нього ще й особистим символом: цей твір нагадує йому про першу зустріч з О. Рошкевич, яку він пізнав під час вакаційної мандрівки по Карпатах після закінчення сьомого класу Дрогобицької гімназії.

Однією з причин, чому «Фауст» Й.В. Ґете вирізнився з-поміж інших варіантів легенди про доктора Георга Фауста було те, що Й.В. Ґете у своєму творі ввів нового персонажа у стару легенду - Ґретхен. Цей образ унікальний, адже він єдиний з усіх жіночих образів, який не має паралелей та аналогів у світовій літературі. Ґретхен асоціюється з образом першого кохання і символізує «серце німецького народу». Історію стосунків Фауста та Ґретхен повністю відображено вже в «Урфаусті», окрім цього з 21 сцени «Фауста» 17 присвячено Ґретхен. Саме тому способи і засоби відтворення цього образу в перекладах надзвичайно цікаві.

Ось деякі зразки:

Margarete.

ihre Zopfe flechtend und aufbindend.

Ich gab' was drum, wenn ich nur wu?t',

Wer heut der Herr gewesen ist!

Er sah gewi? recht wacker aus,

Und ist aus einem edlen Haus;

Das konnt' ich ihm an der Stirne lesen -

Er war' auch sonst nicht so keck gewesen [16: 208-209].

Ґретхен цікаво, хто ж це говорив до неї, як до панни шляхетного роду. Вже з цих слів можна дати характеристику Ґретхен: вона проста німецька дівчина, щира і наївна, та їй властива народна мудрість. Оригінал написано чотиристопним ямбом, що є притаманним для ліричної поезії. Також розкриває образ Ґретхен те, на що вона звертає найбільше уваги. Тут вона характеризує Фауста такими словами, як «recht wacker» (досить гарний, доброчесний), «aus einem edlen Haus» (з благородного, знатного роду), тобто наголошені передусім моральні якості Фауста.

Маргарита

(заплітає і підв'язує коси)

Щоб дала я, коб хто сказав,

Що то за пан мя десь займав?

І що вже статний, смілий з ходу,

І видно, що з високог' роду;

Се так-таки з чола му світить,

Бо де ж би інший міг се сміти?

Маргарита:

Я вже би дала щось, колиб узнать мені,

Що то сьогодні був за пан.

Мабуть з шляхетської сім'ї;

Це вже з обличчя можна прочитати, -

А тоб і не посмів так сміливо займати.

Не пожаліла-б я що й дать,

Хто був цей пан, щоб тільки знать!

Із себе бравий та лихий,

По всьому пан він родовий;

Це так в нього й написано на чолі,

А то-б розвязним він таким не був ніколи.

Цитовані вище українські переклади перетворюють Ґретхен на українку. У перекладі І. Франка Ґретхен є сучасницею перекладача, простою дівчиною з Західної України. Увагу вона звертає спершу на вроду пана, якого щойно побачила «статний, смілий з ходу». Переклад також виконано чотиристопним ямбом і образ Ґретхен відтворено близько до оригіналу. Та, звичайно, для сучасного читача така лексика має додаткове забарвлення, адже надзвичайно чітко характеризує епоху перекладу. Д. Загул навіть вводить українську реалію: «шляхетської сім'ї», чого немає в оригіналі. У перекладі Д. Загула Ґретхен звертає увагу передусім на те, що «пан … з шляхетської сім'ї», а це може викликати в читача певні підозри в її корисливості. У цьому перекладі вжито шестистопний ямб, яки й характеризує серйозні твори та роздуми. Відчувається, що Ґретхен Д. Загула досвідчена і освічена дівчина, що аж ніяк не відповідає образу Ґретхен Й.В. Ґете. В образі Ґретхен у перекладі М. Улезка також відчувається певна освіта. Вона говорить досить складними реченнями, а з її слів можна зробити висновок, що вона добре знає вельмож, чого також не можна знайти в оригіналі.

Маргарита

(заплітаючи та підв'язуючи коси)

Що б дала я, щоб хто сказав,

Який то пан мене займав!

Такий у нього пишний вид,

Одразу знать вельможний рід -

Це мов написано на чолі,

А то б не давав собі так волі.

М. Лукаш змальовує наївну і романтичну українку, увагу якої привертає «пишний вид», тобто зовнішність, хоча, можливо, ідеться про пихатість і гордість, адже саме такими прості люди бачили вельмож. М. Лукаш надає образу трішки більше експресії, що складає єдину відмінність від образу оригіналу. У наступному прикладі наївна і неосвічена Ґретхен намагається говорити вишуканіше. Вона соромиться, що не може підтримувати вчену бесіду. Тут її мова вже дещо складніша, строфи довші, використано п'ятистопний ямб. Та все ж, що вона каже, залишається таким же наївним, як і в першому прикладі. Можна навіть припустити, що таке протиставлення складніших, ніж у попередньому прикладі, лексики та синтаксису зі змістом сказаного, є своєрідним прийомом автора.

Margarete.

Ich fuhl' es wohl, da? mich der Herr nur schont,

Herab sich la?t, mich zu beschamen.

Ein Reisender ist so gewohnt

Aus Gutigkeit furlieb zu nehmen,

Ich wei? zu gut, da? solch' erfahrnen Mann

Mein arm Gesprach nicht unterhalten kann.

Ось тут ми і бачимо, наскільки відрізняються між собою образи Ґретхен у перекладах.

У перекладі І. Франка це все та ж романтична і наївна дівчина, котра говорить дуже ввічливо з людиною, яку вважає розумнішою від себе. Свідченням цього є також неособове звертання: «пан лиш мя щадить, Знижаєсь». Цей же прийом використав і М. Улезко. В його перекладі Ґретхен втрачає свою наївність, ця дівчина вже добре знає життя, є реалісткою. У цьому уривку у перекладі Д. Загула Ґретхен губить будь-яку подібність з оригіналом. Ці слова в її устах вже більше схожі на кокетство, а рядок «Влюблятися з одної доброти» і зовсім не відповідає оригіналу.

Маргарита

Я знаю, пан лиш мя щадить,

Знижаєсь, щоб мя завстидати.

То подорожній вже так звик

По доброті чим-будь ся вдовольняти;

Бо чи могла б моя убога мова

Панів так мудрих звеселять?

Маргарита:

Вам, пане, тільки жаль мене напевне,

На скором мій схилилися до мене.

Всі подорожні звикли вже до того,

Влюблятися з одної доброти.

Я ж знаю: для бувалого такого

В моїх словах розради не знайти.

Я-ж то знаю бо, що пан мене щадить

І знизивсь тільки, щоб засоромити.

У подорожніх за звичай так говорить -

Від добрости усе хвалити.

Досвідному-ж такому - добре знаю я -

Не до розмови вбога річ моя [

Переклад М. Лукаша - наймелодійніший. Перекладач повністю дотримується того образу, який він створив перед тим і який дуже близький до оригінального.

Маргарита

Я бачу, ви, жалкуючи мене,

Знижаєтесь - мені аж сором.

Життя, напевне, мандрівне,

Навчило вас не буть суворим.

Не для таких досвідчених людей

Убожество моїх простих речей.

Один з головних моментів твору - це зізнання Ґретхен, що вона кохає Фауста. В оригіналі воно звучить урочисто, та водночас щиро:

Margarete.

ihn fassend und den Ku? zuruck gebend.

Bester Mann! von Herzen lieb' ich dich!

І. Франка застосував у перекладі тавтологію, та вона абсолютно відповідає образу простої, наївної дівчини, яку переповнюють емоції.

Маргарита

(обнімає його і віддає поцілуй)

Любий мій. Сердечно люблю тя.

«Мій кращий» у перекладі М. Улезка звучить зовсім неприродно для української мови і цим перекреслюється все емоційне напруження моменту.

(Маргарита обнімаючи його й вертаючи йому цілунок)

Мій кращий! Серцем всім тебе люблю!

М. Лукаш використовує прийом одомашнення, вживаючи звертання «Голубе», але саме воно найкраще передає експресію оригіналу і повністю відповідає образу.

Маргарита

(обнімає його й цілує)

Голубе, як я тебе люблю!

Персонажі «Фауста» М. Лукаша вже не стовідсоткові німці, в їхні образи проникли елементи української ментальності. Саме цим можна пояснити вибірковість М. Лукаша у пом'якшенні деяких реплік оригіналу. У сценах «Авербахів склеп у Лейпцігу» та «Вільпуржина ніч» М. Лукаш повністю відтворює всю гостру лайку оригіналу, але у мові Ґретхен вдається до певної евфемізації. У сцені «В'язниця» Ґретхен співає пісню, взяту з німецької народної казки про дівчину, яку замучила зла мачуха: «Meine Mutter, die Hur». М. Лукаш перекладає «die Hur» як «ледащо», хоч інші перекладачі вживали лайливі слова («курва» в перекладі І. Франка та Д. Загул і «шлюха» в перекладі М. Улезка). Піти шляхом інших перекладачів М. Лукаш не міг, адже це означало б цілковите перекреслення образу тієї Ґретхен, яку він змальовував у всій першій частині, тому в його перекладі читаємо «Моя мати, ледащо».

Існували зовнішні та внутрішні імпульси, які привертали Франкову увагу до Ґете. Приміром, І. Франко, як засвідчив Л. Рудницький, несвідомо стилізував листи до О. Рошкевич «під Вертера. Саме з першого кохання можна почати проводити паралелі між ґеніями Й.В. Ґете та І. Франка. Є багато теорій про те, звідки взялась Ґретхен, адже це принципово новий персонаж у «Фаусті»: у попередніх інтерпретаціях її не було. Була тільки Єлена - символічний образ найпрекраснішої жінки. Та, напевне, варто визнати, що персонаж Ґретхен набагато зворушливіший та живіший. І цей персонаж увів у трагедію саме Й.В. Ґете. Багато дискусій ведеться і про те, хто ж був прототипом Маргарити в реальному житті, як і про те, що саме символізує цей образ. Без сумніву, саме вона є найяскравішим прикладом уособлення «вічної жіночності».Найімовірнішим аналогом Ґретхен була Фредеріка Бріон - дочка пастора з Зозенгайма. Перше кохання І. Франка - Ольга Рошкевич - дочка священика в прикарпатському селі Лолин. На час захоплення Фредерікою Й.В. Ґете було 20 років, І. Франко познайомився з Ольгою, коли йому було 18. В обох випадках планувалося одруження, та не відбулося з різних причин: І. Франка заарештували, а Й.В. Ґете статус та звання не дозволяє одружитися з простою селянкою (хоч потім він таки одружився з особою не знатного роду - Крістіаною Вульпіус).Окрім цього, і Й.В. Ґете, і І.Я. Франко, і М.О. Лукаш брали участь у громадсько-політичному житті своєї країни і були не тільки літераторами, а і людьми широких наукових зацікавлень. Якщо Й.В. Ґете вважав «Фауста» найважливішим твором свого життя, то М. Лукаш, у розмові з В. Житником зізнався, що саме цей твір йому найдорожчий. Тому подібність сприйняття світу і літератури автором і перекладачамим не має видаватися дивною. У попередньому слові до власного перекладу «Фауста», покладаючися на німецького дослідника Г. Ленера, І. Франко стверджував, що «трагедія Фауста… з діла часового сталася ділом для цілих століть, з поетичного твору сталася культурно-історичною подією». Символічність «Фауста» як «культурно-історичної події» переростала в риторичну форму гностичного художнього узагальнення. І. Франко пов'язує типологію героїв, подібних до Фауста, зі змістом модерного індивідуалізму, а також співвідносить її з типами «зайвих» і «нових» людей, які, за Франковими словами, відбивають «цілий процес болючого і тяжкого розвою великої недуги», а саме - «роздвоєння між світом ідей а світом дійсності, між мислями і словами а ділами, між буйним полетом бажань а мізерним трепотанням енергії». Таке «болюще роздвоєння» веде родовід від Фауста. Загалом же, як неодноразово наголошував І. Франко, така традиція «невідлучна від усієї догматики і етики християнської», зокрема у формі «розмови чоловіка з дияволом для представлення внутрішньої боротьби душі з похотями тіла і спокусами світу».

Для того, щоб перекладати такий твір як «Фауст» Й.В. Ґете, потрібно добре розуміти епоху написання твору, що мав на увазі автор, а також інтертекстуальність деяких фрагментів. Адже «Фауст» має два змістові пласти: перший - це дитяча казка, де все ж добро перемагає зло, а грішник через щире розкаяння потрапляє на небо. Переклад такої казки не викликає значних труднощів. А от другий змістовий пласт - це філософський трактат, розбавлений гострою сатирою на сучасників та реалії життя, це синтез молодого Ґете - гострого сатирика та бунтівника, та старшого філософа з багатим життєвим досвідом. Саме тому перекласти цей пласт надзвичайно важко. Тут знову можна провести паралелі між автором і перекладачами: І. Франко і М. Лукаш почали працювати над «Фаустом» ще в дуже юному віці, а закінчили в зрілому. Схожі життєві переживання автора і перекладачів, напевно, і слугували їм натхненням до роботи над перекладом. Саме тому перекладені образи настільки живі, хвилюючі і самобутні.

Легенда про доктора Фауста, вченого-чорнокнижника, виникла ще на початку XVI ст. Середньовічний чорнокнижник був постійним героєм ярмаркових балаганів і театрів ляльок. Гете перетворив народну легенду в глибоко філософську національну епопею. В ній до двох уже існуючих жіночих образів Маргарити і Єлени він додає новий образ - Гретхен.

Маргарита нагадує риси Марії з драми «Гец фон Берлихинген», Лотти з роману «Страждання молодого Вертера». Але однієї пасивної любові замало!

За Єленою Фауст, як Орфей, іде в Аїд. Але Єлена - примарна. Після загибелі сина Фауста і Єлени Евфоріона, зникає і Єлена. Образ Евфоріона всі сучасники сприйняли як поетичне прославлення Байрона, який загинув, виборюючи звільнення Греції.

Кількість уваги до образу Гретхен підкреслює його значущість для Гете. Фауст підкорений чистотою душі Гретхен. Але і її чуттєва і чиста любов не може задовольнити всіх потреб Фауста, потреб інтелектуальних.

Зрозуміти, відчути і найточніше передати всю сутність Гретхен, як її створив Гете, вдалося Лукашу. В його перекладі Гретхен - україночка, з душею і почуттями змальованими самим Гете, хоча говорить вона - щирою українською мовою.

2.3 Німеччина - Україна - світ (Гете-Франко-Лукаш)

Світ знає Франка як талановитого письменника, вченого, який в нелегких умовах тогочасного життя у Галичині зміг донести культурну спадщину українського народу до зарубіжного читача, а також світові літературно-творчі здобутки українського народу. Саме завдяки плідній перекладацькій діяльності Франка громадськість України змогла пізнати й оцінити здобутки світової літератури, зокрема творів Й.В. Гете, Ф. Шіллера, Г. Гейне, В. Шекспіра та багатьох інших мистецтв світу. Не випадково, що саме на творах Гете, а згодом і Гейне проходив перекладацьку школу Іван Франко. Цих двох велетнів поезії Франко особливо цінив, прекрасно знав, талановито перекладав, вчився у них літературної творчості, адже й сам належав до категорії талановитих творців, особливо якщо врахувати плідний ліричний та яскравий політичний дискурс поетичної спадщини цих велетнів національного та інтернаціонального рівня.

Культурологічна діяльність Франка - це діяльність визначного культуролога в найкращому і найблагороднішому розумінні цього слова. Привернімо увагу до одного з важливих і плідних напрямів у діяльності Івана Франка - перекладів з різних мов, особливо з німецької, яку Франко добре знав з дитинства, вдосконалював під час навчання у Віденському університеті і, зокрема, під час роботи над перекладом класичного твору Гете - трагедії «Фауст». Провідною тезою чи думкою у діяльності великого українського поета, мабуть, апріорі, можна вважати наступну: Франко і Гете. Взаємодії у дискурсі європейських культур: Україна - Німеччина - світ.

Передусім наголосимо, що діалог культур, про який йдеться далі на матеріалі творів Гете і Франка, знаходить вияв і відображення у численних працях аналітичного перекладознавчого та літературознавчого змісту. Згадаймо у зв'язку з цим одного з дослідників цієї проблематики М. І. Дармограя, який у своїй праці інтеркультурологічної орієнтації простежив процеси «входження» української літератури у німецькомовний світ, презентував зміст праць окремих німецьких літературних критиків аналізом творчості Т. Шевченка, І. Франка, Г. Сковороди, М. Бажана, О. Гончара та інших. Ця праця Львівського науковця стала своєрідною презентацією німецькому читачеві української літератури, класичної і сучасної, а, отже, і певним кроком до міжмовного міждержавного взаєморозуміння. Аналогічні інтеркультурні стратегії і прагматику простежуємо у виданні творів Т. Шевченка німецькою мовою під загальною назвою «Der Kobsar». Збірка містить талановиті переклади поезії велетня української літератури німецькою мовою, зокрема поетом Еріхом Вайнертом, літературознавцем, професором Альфредом Курелою. Отже, літературні зв'язки, у тому числі перекладознавчого змісту, Німеччини та України мають і давні, і нові традиції, актуалізовані сучасним культурним життям України і світу, а також зверненням до плідних літературних джерел Івана Франка та Вольфганга Гете.

Твори Гете були відомі в Україні ще за життя поета. Про це довідуємось, зокрема, з цікавого бібліографічного покажчика В. Дорошенка «Гете в українських перекладах, переспівах та наслідуваннях», що вийшов у світ 1932 р. до 100-річчя від дня смерті Гете. Автор аналізує побіжно якість різних перекладів Гете українською мовою, передусім ліричних поезій, драматичних творів, балад, а також відомого в Німеччині та за її межами роману» Страждання молодого Вертера».

Особливого значення для поширення творів Гете в Україні набула культурологічна, просвітницька, гуманістична діяльність Івана Франка. Різні аспекти і напрями цієї діяльності, її зміст і значущість, а також талановите втілення гуманістичних ідей німецького поета Гете в культурологічні процеси в Україні, всі ці та інші аспекти діяльності Франка, у тому числі стратегічного та суспільно-політичного змісту, а також мовна якість перекладознавчих праць, широкий діапазон знань у різних філологічних сферах - всі ці та інші питання дискурсу Гете - Франко: німецька література - українська література знаходять висвітлення у змістовній монографічній праці Л. Рудницького «Іван Франко і німецька література».

Такий всебічний і якісний підхід до перекладу поетичних творів, пошуки форм, адекватних змісту, простежуємо у творчості визначних поетів, вчених і дослідників - Гете і Франка. У Гете, наприклад, це постійні настирливі пошуки мовних форм, адекватних дискурсній прагматиці. Наприклад, у творі Гете «Фауст», це настирливий пошук мовних структур для стислого, але стратегічно і прагматично вагомого вислову провідних ідей поета, зокрема ідеї «мудрості земної». Таку провідну ідею, «верх мудрощів земних» Гете вбачав у тому, щоб «жити на вільній землі з вільним народом»: «Auf freiem Grund mit freiem Volke stehen». Цікавим за змістом та еволюцією є, власне, висновок Фауста: він перегукується з мотивами життєвих кредо і політичних поглядів Івана Франка, з мріями обох великих поетів - жити з вільним народом на вільній землі. Наукові співробітники національного музею класичної німецької літератури у Ваймарі на базі документальних матеріалів про життя і творчість Гете простежили еволюцію цього політичного заклику Гете, висловленого в трагедії «Фауст».

Першим варіантом політичного фрагмента були слова Фауста: «Auf eigenem Grund und Boden stehn». Але Гете і його Фауст розуміли, що не всі мають можливість володіти власною землею, тому виникає новий варіант слогану: Auf wahrhaft eigenem Grund und Boden stehn… Цей варіант також не задовольняє поета, адже не всі, хто має землю - вільні люди. Нарешті з'являється останній слоган, який адекватно відповідає концептуально-дискурсній прагматиці поета: Auf freiem Grund mit freiem Volke stehn («Faust» Vers 11580. Weimar, 1983). Останній слоган, мабуть, найбільш досконалий, політично і ідейно вагомий, водночас простий і переконливий:…жити на вільній землі з вільним народом. Саме в цьому вбачав Гете… «верх премудрощів земних».

Іван Франко не завершив повністю переклад «Фауста» українською мовою, але ідеї, закладені вже в першій частині твору Гете, ідеї пошуку мети життя, страждань і прагнень заради кращого життя знайшли своє ідейно-художнє втілення у франковому перекладі «Фауста».

Одне з найпомітніших місць у культурній рецепції Франка посідає творчість великого німецького письменника й мислителя Йоганна Вольфганга Ґете (1749-1832). Спадщина Ґете, передовсім поетична, одізвалася в діяльності Франка не тільки вельми помітним обсягом перекладів (а це перша частина «Фауста» та великий фрагмент другої частини, низка інших творів), численними ремінісценціями в творчості, але й була - поряд із творчістю П.Б. Шеллі, Дж. Байрона, Г. Гейне, Н. Ленау, Т. Шевченка, АМіцкевича - тим конкретним мистецьким явищем, у творчому стосунку з яким відбувалося становлення вирішальних засад Франкового розуміння природи поезії, стратегії Франкової діяльності у цьому літературному роді, визначальних рис його поетики.

Франко-філолог, володіючи феноменальними знаннями в галузі розвитку національних письменств, активно розробляв концепцію світової літератури, - концепцію, одним з перших фундаторів якої свого часу виступав Ґете. Видається безперечним, що багатьма рисами своєї творчої діяльності, універсалізмом зацікавлень та енциклопедизмом знань, зрештою, й окремими характеристиками художнього мислення український письменник дає підстави порівнювати його з постаттю німецького генія.

Інтерес І. Франка до творчості Й.В.Ґете був заявлений ним уже на ранньому етапі літературної діяльності. Уже в першому з відомих листів Франка, датованому 6 травня 1874 р. й адресованого редакції журналу «Друг», молодий Франко, на той час учень Дрогобицької гімназії, в числі інших своїх творів надіслав переклад Ґетевського гімну «Прометей». Того часу цей переклад опубліковано не було (кількома роками пізніше Франко вмістив його у збірці «Думи і пісні найзнатнійших європейських поетів»). Тим не менше першим друкованим перекладом Франка зі світової літератури усе ж став переклад з Ґете - «При кужілці» (сцена із «Фауста»), надрукований у згаданому журналі «Друг» у 1875 р.

Переклади творів Ґете містять Франкові збірки «Балади і роскази» (1876), «Думи і пісні найзнатнійших європейських поетів» (1879), в останній, зокрема, вміщено медитативну елегію Ґете «Переміна рослин» («Methamorphose der Pflanzen»).

Трохи пізніше, видаючи разом з І. Белеєм журнал «Світ» і в одному з листів до колеги (від 12 жовтня 1881 р.) ведучи мову про публікацію в журналі творів Ґете у своїх перекладах, Франко зазначає: «Що ти хочеш у слідуючім номері надрукувати «Бог і баядера», се добре, хоть, по-моєму, ліпше було б «Вічного жида», - штука ся менше знакома, а більше «anregend» Коли б я міг тебе просити, то просив би надрукувати ще сього року всі три штуки: «Вічний жид», «Бог і баядера» і «Наречена з Корінту» під спільним написом «Із поезій Йоганна Вольфганґа Ґете». На перший номер слідуючого року осталась би «Кузня Прометея», котру раджу тобі прочитати уважно, - побачиш, що за хороша штука».

Як відомо, «Бог і баядера» були надруковані в «Світі» 1882 p., «Наречена з Корінту» тривалий час залишалась у рукопису і вперше вийшла друком 1932 р., доля перекладу «Вічного жида» поки що невідома.

У 1882 р. Франко видав здійснений ним переклад першої частини «Фауста» Ґете, над яким працював майже десять років. Пізніше, у 1899 р. праця була доповнена перекладом третьої дії другої частини трагедії, що здобув назву «Гелєна і Фауст». У 1912 р. в одній із львівських газет Франко умістив переклад «Рибака» Ґете (яким продовжено було низку перекладених Франком балад: «Помста за вбитого», «Бог і баядера», «Наречена з Корінту»). В останні роки життя український поет переклав поему Ґете «Герман і Доротея», що була опублікована уже після смерті перекладача (1917). Як уже зазначено, в багатьох статтях і розвідках, історико-літературних оглядах Франко неодноразово звертався до творчості Ґете; «Фауст» та «Герман і Доротея» виходили зі спеціальними передмовами українського вченого й перекладача.

Усі досі названі твори є у 13-му томі Зібранні творів Івана Франка, де вміщено переклади з німецькомовних літератур, а також у т. 3-му (збірка «Із днів моєї молодости»). Варто при цьому бодай кілька слів сказати і про поему «Вічний жид», перекладену Франком. Хоча слідів цього перекладу досі не виявлено, проте, приглядаючись до розвитку Франка як поета, можна з певністю твердити, що знайомство з «Вічним жидом» Ґете, одною з найбільш сміливих поетичних спроб німецького письменника з часів його молодості, тим більше, коли цей твір виступав предметом мовного відтворення, відіграло помітну роль у становленні Франкового поетичного стилю, сприяло рішучому набуттю поетичною думкою Франка характеристик динаміки, експресії, посиленої образності. Можна б висловити припущення, що «Вічний жид» Ґете разом із «Царицею Меб» П.Б. Шеллі склали той основний тандем художніх взірців, який став засобом виведення поетичної творчості іще молодого Франка на орбіту справжнього новаторства.

Масив загальновідомих Франкових перекладів Гете поповнився ще чотирма. Їх віднайшли у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. Це переклади фрагменту драми «Пандора» та трьох епіграм німецького поета, що містяться на чотирьох сторінках рукописного тексту. Орієнтовно цей переклад датується початком 80-х років. Початкові сторінки автографа не збереглися. Тому не відомо, який заголовок був даний перекладачем для цього уривку з драми «Пандора».

Перекладений Франком фрагмент узято із початкової частини твору Ґете. Не можемо знати, чи з перших рядків починав Франко свій переклад (з монологу, що його, не знайшовши відради в нічному сні, змучений тугою за минувшиною, проголошує Епіметей). Проте наяву наступна філософічна декламація ковалів з приводу своєї роботи, до схід сонця розпочатої, а далі й звернення Прометея до гурту своїх улюбленців, представників гідного (в його очах) фаху. Вказівкою ковалям з боку Прометея на необхідний до виготовлення виріб та благословенням їх на денний відпочинок перекладений Франком фрагмент закінчується.

Над драматичним твором «Пандора», що за жанром мав бути «святковою виставою» (Ein Festspiel) Ґете працював у 1807-1808 роках, маючи намір опублікувати драму у журналі «Prometheus», на замовлення якого й приступив до цього задуму. Твір залишився незавершеним - написана була лише перша дія (яка й була опублікована в згаданому журналі), та схема продовження твору. Тематику, що може бути віднесена до «прометеївської» (і яка була популярна в Європі практично упродовж усього XVIII ст.), Ґете розпочав у 1773 р. роботою над драмою, названою «Прометей». Роком пізніше поет написав однойменний гімн (і той, і інший твір, опубліковані не відразу, мають кожен свою цікаву текстологічну історію). Зазначена тематика поставала для Ґете у великому багатоманітті мотивів - творчої особистості, незалежності, індивідуалізму, людинолюбства, змісту людського життя тощо; творчість Ґете відзначає у сфері цих мотивів дуже складна розробка. І якщо гімн «Прометей» зазвичай витлумачують як богоборчий поклик, як вершину вільної думки епохи «Бурі і натиску», то драма, менш експресивно напружена (втім, не орієнтована на це уже відповідно своєї жанрової природи), більшою мірою виявляє далеко нестандартний, надзвичайно своєрідний спосіб мислення поета (приміром, тези про одухотворення людей, до якого сам Прометей без допомоги Мінерви виявляється не здатен, про смерть як відрадний вінець життя тощо). Досить сказати, що, через багато років (у 1819 р.) одержавши рукопис своєї драми, Ґете, за переконанням дослідників, сам не до кінця зумів «розшифрувати» весь комплекс її ідей.

Знову торкнутися означеної тематики Ґете зробив спробу орієнтовно у 1795-1797 роках, плануючи написання трагедії «Звільнений Прометей» (із написаного залишився лише невеликий уривок, знаний як «Хор океанід»).

«Пандора» знаменувала ще один наворот Ґете до міфологічного матеріалу, в якому фігурують постаті Прометея, Епіметея та інші, ще один етап його розробки у не менш, якщо не більш складний спосіб. Драма є твором символічно-алегоричним, писаним у стилі, риси якого пізніше було продовжено при завершенні «Фауста». Серед багатьох міфологічних сюжетів, пов'язаних з постатями цієї драми, Ґете обрав оригінальну, рідкісну версію. Так, заголовний образ твору - Пандора, зіслана богами на землю, у творі Ґете позбавлена однозначної функції покарання непокірних богам людей, - здійснювана нею роль може мати різні тлумачення, як і вміст тієї знаменитої «скрині», яку принесла з собою: у ній - не лиха й біди (як це твердить найбільш поширений варіант міфу), а щось більш вишукане (відтак, можливо, й більш підступне) - химери та ілюзії, за якими людство веде погоню. У написаній першій дії п'єси героїня, іменем якої названо твір, не з'являється, - про неї лише ведеться мова, здебільшого в діалозі Епіметея та Прометея. Епіметей тужить за Пандорою, своєю дружиною, яка зникла з землі, проте обіцяла повернутись. У начерку продовження твору Пандора справді повертається, її «скриня» цього разу мистецьки оздоблена, з неї далі постає храм із алегоричними началами науки й мистецтва. Його й подарує людям Пандора. Таким бачить майбутнє людства Ґете у цій святковій драмі. Активно заявляє про себе й молоде покоління. Службу в храмі будуть нести Філерос, син Прометея, що зуміє батьків запал до реальної дії поєднати із вірністю красі, якою відзначається Епіметей, його дядько, а з ним поряд - і Епімелея, дочка Епіметея, ніжна, чутлива юнка з люблячим турботливим серцем.

Через всю драму проведено протиставлення образів двох братів - Прометея та Епіметея, що є концептуальним.

Алегоризм «Пандори», твору, написаного у часі розгрому пруської армії Наполеоном та злигоднів окупації на німецьких землях, багато дослідників витлумачує так, ніби письменник виклав тут лише свої роздуми про історичне лихоліття і, мріючи про повернення часів нового підйому культури, прагнення свої пов'язав із образом Епіметея.

Проте, видається, і тому й іншому героєві Ґете вділив риси і пориви своєї особистості. Прометей - уособлення дії, потуги, грубої земної закоріненості, він не надиться на обіцянки Пандори, його друзями є ковалі, люди праці (а у крайній точці вияву своєї позиції Прометея відзначає навіть і допущення войовничого, збройного чину). Навпаки, Епіметей - постать споглядального способу життя, любитель мріянь і роздумів, шанувальник мистецької витонченості. Закоханий у Пандору, він дочекається її повернення і знову поєднається з нею.

Не тільки численні висловлювання німецького поета про двоїстість своєї натури (а на певному, тривалому етапі - і про феноменальну свою невизначеність), але й емоційна наснаженість образу Прометея у цій драмі, а зрештою й повсякчасне тяжіння Ґете до широких світових узагальнень (а не лише відбиття локальної ситуації) є аргументами того, що у цьому творі Прометеєві вділено аж ніяк не підпорядковане місце; жодним чином його не можна розглядати тут як образ, чиє завдання - відтінювати достоїнства Епіметея. Справа обох братів образно поєднана. Один з видавців спадщини Ґете спостеріг, що зазначена п'єса Ґете, задумана у високому стилі різдвяної драми, розпочинається сценою, коли темноту пробиває світло факела Прометея та вогонь кузні, де невтомно трудяться ковалі, а завершуватися мала апофеозом світла бога ґеліоса (сонця), у променях якого на небо злітають Епіметей, звільнений від земних пут, та його дружина Пандора.

Про привабливість Ґетевського образу Прометея із цієї драми опосередковано свідчить і звернення до неї українського письменника як перекладача.

Молодий Франко навряд чи з усією повнотою міг розділяти утопічно-просвітницькі ідеї, на яких будувався задум «святкової вистави» Ґете, той радісний апофеоз та досягнення загальної гармонії, що передбачались у фіналі «Пандори». Проте у цій драмі, що не належить до кола загальновідомих творів німецького письменника, Франка могло привабити те, що врешті залишилося у перекладі: образ наполегливого, діяльного Прометея, мобілізування героєм однодумців серед тих, хто не гониться за незбутніми химерами, а пошукує тривких основ існування та надає їх іншим. Можливо, образи з цього фрагменту твору Ґете по-своєму вступали в перегук із Франковим захопленням ідеєю «позитивного» знання, що його переживав він на відповідному етапі своєї світоглядної еволюції. Вагомим та цікавим поставало перед молодим українським поетом і версифікаційне завдання: знайти у своїй мові відповідники для передачі дво - та тринаголошених рядків дольників на значній текстовій ділянці обраного фрагменту.

Усі три наступні вірші із виявленого нами автографа є перекладами епіграм Ґете із циклу «Epigramme. Venedig. 1790» («Венеціанські епіграми. 1790»), створюваних німецьким поетом протягом 1787-1790 років, переважно на основі вражень і роздумів, які дала Ґете мандрівка в Італію. Епіграми цього циклу написані так званим елегійним дистихом, загалом короткі і заголовків не мають.

Франків переклад, якому він дав назву «Поезія і наука», відповідає епіграмі 78:

«Mit Botanik giebst du dich ab, mit Optik? Was tust du?

Ist es nicht schuftrer Gewinn, ruhren ein ortliches Herz?»

Ach, die zartlichen Herzen! ein Pfuscher vermag sie m ruhren.

Sei es mein einziges Gluck, dich zu beruhren, Natur!

Подаємо підрядковий переклад цієї епіграми: «Ти віддався (присвятив себе) ботаніці, оптиці? Що ти чиниш? / Хіба не краща нагорода - бентежити ніжне серце?» / Ой леле, ніжні серця! їх і який-небудь халтурник здатен бентежити. / Хай би було моїм єдиним щастям - тебе бентежити, природо!

Природознавчі зацікавлення Ґете були, як відомо, ґрунтовними й системними, проте сформульована в цій епіграмі «альтернатива» між «бентеженням» природи та «бентеженням» ніжних сердець має, звичайно, гумористичний характер.

Епіграма «Шкільні теорії» своїм заголовком завдячує також перекладачеві. Вона є перекладом з циклу «Венеціанські епіграми» твору за номером 80:

«Alles erklart sich mhl, - so sogt mir ein Schuler, - aus jenen

Theorien, die uns weislich der Meister gelehrt».

Habt ihr einmal das Kreuz von Holze tuchtig gezimmert,

Pa?t ein lebendiger Leib freilich zur Strafe daran.

Подаємо підрядковий переклад цієї епіграми: «Усе, вважай, пояснюється, - так каже мені школяр, - тими / Теоріями, яких нас розсудливо навчає учитель (маестро)». / Маєте наразі дебело витесаний хрест із дерева - / Саме до міри йому живе тіло, певна річ, (призначене) для покарання.

Твір Ґете характеризується очевидною неоднозначністю змісту. Озаголовлюючи його як «Шкільні теорії», Франко, за певною аналогією до відомих висловів з «Фауста» (приміром, рядки 2038-2039: «Grau, teuer Freund, ist alle Theorie Und grai des Lebens goldner Baum», в перекладі І. Франка: «Мій друже, сіра вся теорія, Зелене жизні чудне древо» [3]) ідентифікує «теорію» із дерев'яним (читай: мертвим) хрестом, чиє прикладання до живого явища мало б означати розпинання останнього. Разом з тим уже і у Франковій перекладацькій інтерпретації може бути зроблено акцент на фактові злісної непогамовності та активності «теорії», на тому, що схильність до теоретизування з необхідністю веде до пошуків жертви, до звинувачення когось іншого у «гріхах» (у цих категоріях може прочитуватися історія раціональної думки у світовій культурі). Крім того, в епіграмі Ґете можна віднаходити сповнену подиву думку про парадоксальне порушення наступності причини і наслідку у сфері «теорій». Нарешті, певну множину значень здатна давати проекція тим чи іншим чином зрозумілої «теорії» на євангельську історію, маркери якої тут також є.

Нарешті, «На Страшнім суді» (заголовок дано перекладачем) є перекладом твору Ґете з циклу «Венеціанські епіграми», 49:

«Bocke, zur Linken mit euch, - so ordnet kunftig der Richter, -

Und ihr Schafchen, ihr sollt ruhig zur Rechten mir stehn!»

Wohl! Doch eines ist noch von ihm zu hoffen, dann sagt er:

«Seid Vernunftige, mir grad'gegenbber gestellt!»

Подаємо підрядковий переклад цієї епіграми: «Козли - на лівий 6ік, - так у майбутньому розпоряджатиметься Суддя, - / А ви, овечки, ви повинні справа від мене спокійно стояти!» / Гаразд! Проте одного-однісінького іще від Нього хотілося б сподіватись, що далі він скаже: / «Розумні, прямо навпроти мене станьте!»

Твір містить ремінісценцію із новозавітного тексту, у якому викладено міф про Страшний суд, що його чинитиме Син Людський: «І перед Ним усі народи зберуться, і Він відділить одного від одного їх, як відділяє вівчар овець від козлів. І поставить він вівці праворуч себе, а козлята - ліворуч…» (Єванг. від Матвія, 25, ст. 32-33). Такий негативний образ «козлів», котрі не будуть удостоєні Царства Божого, в свою чергу походить від пізнішої книги у складі Біблії - Книги пророка Даниїла (у видінні над потоком Улай Даниїл в образі козла бачить нібито «царя Греції»). Тимчасом у П'ятикнижжі Мойсеєвому немає емоційного упередження супроти цієї тварини. У пізнішому культурно-релігійному побутуванні, не без впливу дії апокрифічних елементів, ідея розділення на «овнів» і «козлищ» зазнає певної трансформації: ці образи виступають уже репрезентацією не тільки окремих народів, а й індивідів, котрі стають на Суд, водночас в ролі Судді не раз фігурує сам Бог-Огець.