Функціонування синтаксичних конструкцій зі звертаннями у поетичному тексті (на матеріалі творів Т. Шевченка і М. Рильського)

Отже, за М. С. Скабом, займенникові іменники другої особи ти, ви є специфічними центральними проявами предметної частини змісту сфери апеляції з лексико-граматично представленим значенням другої особи. Максимальна абстрактність, узагальненість лексичного значення займенникових іменників вимагає їх конкретизації, що й зумовлює появу в мовленні іменникових форм вокатива, які уточнюють вказівку на адресата мовлення, виражену займенниковим іменником.

Український вокатив належить до особливих відмінків і в історико-генезисному, і в структурно-типологічному, і у функціонально-семантичному, і в формально-граматичному і навіть у національно-ментальних аспектах. Специфіка українського вокатива в історико-генезисному аспекті полягає в тому, що саме українська мова майже вичерпно зберегла і послідовно розвинула й поглибила не тільки давні форми вокатива, але і їхнє функціональне навантаження (Загн., 10).

Вживання в сучасному українському розмовному та офіційно-діловому функціональних стилях називного відмінка у звертальній функції тільки умовно можна вважати нормативним. Така мовленнєва практика виникла під впливом російської мови, в якій звертання виражається лише однією відмінковою формою - називним відмінком.

Звертання, виражене кличним відмінком, є настільки природним для української мови, що Т. Шевченко (певно, за звичкою) вживає його навіть у російськомовному тексті поеми «Слепая»: Не плачь, Оксано! (3, 89).

М. У. Каранська зазначає, що у значенні кличного в кількох випадках може використовуватися форма називного відмінка: «коли в поетичному творі доводиться скористатись іншим наголосом, іншим розміром та ритмом, при повторі та перифразі в звертанні» (Кар, 131): Тихий, тихий Дунай! / Моїх діток забавляй. / Ти, жовтенький пісок, / Нагодуй моїх діток; / І скупай, і сповий, / І собою укрий! (3, 148); Від сина тихого вкраїнської долини / Привіт незмушений тобі, Зальот Орлиний! (1, 154), «а також у словах менш освоєних граматичним ладом мови, у запозичених» (Кар, 131).

У сучасній українській мові трапляються й випадки витворення форм так званого «нового кличного відмінка» шляхом усічення флексії чи навіть частини основи іменника, хоча ці процеси, на відміну від російської мови, відбуваються з меншою інтенсивністю (ск, функц. Сф,11).

Форма кличного відмінка у функції апеляції до співбесідника семантично може співвідноситися з формами дієслова усіх трьох осіб однини і множини, однак завжди спрямована до адресата мовлення (2-ої особи) (Пл., Сл., 42).

Структурно (морфологічно й граматично) звертання можуть бути поширеними і непоширеними. Непоширене звертання виражається окремим повнозначним словом, переважно іменником: Добридень же, тату, в хату, / на твоїм порогу, / Благослови моїх діток / В далеку дорогу [3, 44]; За печаль цю високу - спасибі, дорого, / За короткий півсон на нерідному лоні! [1, c. 16]. Поширене звертання складається із двох і більше слів: Катерино, серце моє! / Лишенько з тобою! [3, 24]; Та хай загине доля злая, / О любий сину Миколая, / Ще ж є у нас багато справ [1, 9].

Н. О. Данилюк, досліджуючи звертання у народній пісні, підкреслює, що стилістично виразними стають звертання, поширені прикладками (Дан., 36): Умру, серце-мамо, / За сотником Іваном (3, 81).

У складі звертань прикладки можуть характеризувати адресата за родинними стосунками, національністю, соціальним станом, місцем проживання, ставленням до нього мовця тощо. Прикладки, що стосуються людини, створюють особливий ліризм мовлення у пісенних текстах. Інші тематичні групи прикладок можуть позначати родові й видові, образні ознаки рослин і тварин, атрибутивні ознаки конкретних і абстрактних понять.

Лексико-гарматична поширеність чи непоширеність звертань загалом не надто впливає на їх експресивність, емоційність: основними чинниками їх вираження є лексичне значення та інтонація.

Отже, номінації адресата мовлення можуть виражатися різними частинами мови та їхніми сполуками залежно від намірів мовця та умов протікання комунікативного акту.

В українській мові звертання знаходить вияв морфологічній формі вокатива - кличного відмінка, який є у деяких випадках є омонімічним номінативу, на відміну від російської, де воно реалізується лише у номінативі.

У системі відмінків української мови кличний відмінок за своєю основною функцією протиставлений усім іншим відмінкам. У реалізації загально-категорійної іменникової семи предметності, кличний відмінок виконує синтаксичну функцію звертання, зумовлену комунікативною потребою називати адресата мовлення. Крім форми вокатива, показниками синтаксичної функції звертання є інтонація і синтаксична позиція в реченні.

Формальними показниками, які маркують граматичне значення кличного відмінка іменника, є передусім специфічні для нього флексії. Мові поезії властиве витворення форм кличного відмінка для слів, які традиційно за ним не змінювалися, але мовні традиції і семантика деяких іменників гальмують цей процес.

Для української мови природним і нормативним є вживання кличного відмінка для звертання. Лише в деяких випадках (особливо у поетичному тексті) номінації адресата мовлення, виражені у формі називного відмінка, є певною мірою виправданими.

Звертання можуть бути поширеними та непоширеними, що визначається кількістю повнозначних слів у їхній структурі.

Узагальнюючи сказане, є підстави твердити, що звертання є одним із особливих виявів потреб людини у спілкуванні. Здавна воно слугує засобом для встановлення і підтримання мовленнєвого контакту між співрозмовниками, а також для вираження мовцем емоційно-оцінних характеристик особи чи персоніфікованого предмета, до яких він звертається.

Учасників спілкування у науковій літературі прийнято називати адресантом і адресатом. Комплекс передумов, які визначають майбутній характер комунікації, тобто усі зв'язки і відносини між співрозмовниками, їхні особистісні риси, становить пресупозицію мовленнєвого акту. Основними пресупозиціями, які найбільше впливають на встановлення і розвиток вербального контакту, вважаються рівень знайомства, вік, соціальний статус комунікантів, характер і регістр їхнього спілкування тощо.

Звертання є двоплановою одиницею комунікації: воно не лише називає адресата (реального чи можливого), а й виражає суб'єктивно-оцінне ставлення до нього адресанта, тим самим демонструючи «обличчя» мовця. Тому вибір форми звертання, інтонація про його виголошенні адресантом вказує на його такт, ввічливість чи їхню відсутність, знання чи, навпаки, незнання правил етикету, ставлення до співрозмовника тощо. У художньому тексті одночасно й адресантом, і адресатом є сам автор. Тому при дослідженні функціональних особливостей синтаксичних конструкцій зі звертаннями у поетичній творчості Т. Шевченка і М. Рильського можна оцінити цих поетів як мовних особистостей зокрема через вживання ними у віршованих рядках номінацій адресатів мовлення. У поезії адресат, зокрема внутрішній, виступає детермінантом мовленнєвих актів адресанта-персонажа. Звертання при цьому ніколи не буває абсолютно нейтральним стилістично і семантично. Звертання може як сприяти подальшому розгортанню спілкування, так і заважати цьому чи навіть спричиняти його переривання. Залежно від впливу номінації адресата мовлення на подальше протікання комунікації її вважають адекватною та ефективною у першому випадку або ж неадекватною і неефективною у другому. Прагматичні пресупозиції мовленнєвого акту значною мірою визначають і лексико-семантичне наповнення звертань. Крім того, вибір номінації залежить і від намірів мовця, умов конкретного висловлення. Та незважаючи на це, в сучасній українській літературній мові традиційно найбільш поширеним є вживання звертань на позначення родинних зв'язків. До цієї основної групи протягом століть історичного і мовного розвитку додалося багато інших.

У науковому дослідженні репрезентовано двадцять дві лексико-семантичних групи номінацій адресата мовлення, проілюстровані прикладами їхнього функціонування в поетичній творчості Т. Шевченка і М. Рильського. Звертання можуть реалізуватися різними частинами мови та їхніми сполуками відповідно до намірів мовця та умов проходження комунікативного акту. Природним і нормативним для української мови є вживання звертання у морфологічній формі вокатива - кличного відмінка, на відміну від російської, де воно реалізується лише в номінативі. Лише в окремих випадках (особливо в поетичному тексті) номінації адресата мовлення, виражені у формі називного відмінка, є певною мірою виправданими. З'ясовано, що деякі форми кличного є омонімічними до форм називного відмінка. Формальними показниками вокатива іменника є передусім специфічні для нього флексії, які перераховані в дослідженні.

За своєю основною функцією - апелятивною - кличний протиставляється решті відмінків. Реалізуючи загальнокатегорійну сему предметності, властиву всім іменникам, кличний виконує синтаксичну функцію звертання, яка зумовлюється комунікативною потребою називати адресата мовлення. Показниками синтаксичної функції звертання є також його позиція в реченні та інтонація, з якою воно виголошується.

Мова поезії значно пластичніша, ніж проза, тому їй більшою мірою властиве витворення форм кличного відмінка для слів, які традиційно за ним не змінювалися. Але гальмівним фактором при цьому залишаються мовні традиції і семантика деяких іменників.

Залежно від кількості слів у структурі звертань, вони поділяються на поширені та непоширені.

РОЗДІЛ 2. СИНТАКСИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ РЕЧЕНЬ ЗІ ЗВЕРТАННЯМИ

граматичний звертання номінація мовлення

2.1 Структура речення, ускладненого звертанням

У складі загальної внутрішньо-синтаксичної структури речення можуть перебувати як члени речення, що входять до його структури, пов'язуючись між собою у словосполучення за допомогою семантико-синтаксичних зв'язків узгодження, керування й прилягання, так і такі його компоненти, що синтаксично не пов'язуються із жодним членом цього речення. Ці лексичні компоненти у формі окремих слів, словосполучень чи навіть речень (якщо мова йде про вставлені конструкції) не можуть бути віднесені до жодного з існуючих типів членів речення і тому взагалі не вважаються членами речення. Найдоцільніше назвати їх синтаксично ізольованими частинами речення. Серед них лінгвісти виділяють два основних різновиди: вставні і вставлені слова, словосполучення і речення, а також звертання. Просте речення, у складі якого є звертання (як, зрештою, й однорідні члени речення, відокремлені члени речення, вставні і вставлені конструкції), вважається ускладненим.

У нерозривному зв'язку із синтаксичною перебуває й комунікативна структура речення. «Речення як комунікативна одиниця - явище неодномірне. Одним із винятково важливих факторів, які забезпечуюсь адекватну ситуації комунікативну достатність речення, є різнорівневий характер його структури», - зазначає в одній зі своїх мовознавчих розвідок Д. Х. Баранник (Бар., 13). Спостереження над синтаксичною організацією речення в українській та інших слов'янських мовах дали підстави вченому виділити в ньому два структурних рівні: базово-комунікативний та модифікаційно-супровідний, або рівень суб'єктивно-модального й інформативного прирощення.

Перший, базово-комунікативний структурний рівень речення створюється граматично та інтонаційно організованою єдністю компонентів різних змістових рівнів - від слова до зв'язаних між собою відношеннями сурядності або підрядності речень. Синтаксичними одиницями цього рівня є головні і поширюючі (другорядні) члени речення, прості речення в складних синтаксичних конструкціях (бар., 13). Засоби базового структурного рівня формують і виражають комунікативний центр висловлення, визначають основний логічно-смисловий і граматичний контури речення.

Модифікаційно-супровідний рівень речення утворюють синтаксично ізольовані й інтонаційно автономні вербальні структури. Вони зорієнтовані на базовий граматичний і смисловий контури висловлення, його власне комунікативний лінійний ряд (Бар., 13). Це вже згадані вище вставні і вставлені слова, словосполучення і речення, а також звертання. Усі ці засоби модифікаційно-супровідного структурного рівня «обслуговують» висловлення, забезпечують йому узгоджену з ситуацією та індивідуально-суб'єктивною настановою мовця інформативну повноцінність. Вони формують мовний план авторського супроводу комунікативно актуальної частини висловлення, план авторського коригування її, орієнтують вислів на адресата (Бар., 13). Останню серед названих функцію виконують саме звертання.

Граматично й інтонаційно організовану динамічну послідовність мовних одиниць базово-комунікативного рівня речення Д. Х. Баранник називає інтраструктурою цього речення, а мовні одиниці модифікаційно-супровідного рівня речення - інфраструктурою. Останні забезпечують необхідні для конкретної комунікативної ситуації «прирощення інформативного, суб'єктивно-модального, експресивного та іншого характеру» (бар, 16). «Одиницям інфраструктурного рівня властива не граматична, а ситуативно-смислова та суб'єктивно-модальна зорієнтованість на речення. Вони беруть участь у формуванні семантичної і модальної структури речення, але до категорії поширювачів його не належать», - зазначає мовознавець (Бар., 16).

До того ж Д. Х. Баранник подає відмінну від традиційної для української лінгвістики позицію щодо виділення у синтаксисі простого ускладненого чи неускладненого речення. На його думку, зважаючи на наявність чи відсутність у реченні мовних одиниць суб'єктивно-модального та інформативного рівня, можна говорити про речення з інфраструктурою чи без неї (Бар., 16-17). Зазначений підхід до розуміння ускладненого (неускладненого) речення відрізняється від підходу з позицій формально-граматичних (традиційних), так само розходиться він і з розумінням природи простого ускладненого речення, викладеним у працях з семантичного синтаксису (Бар., 17).

Важливим конструктивним і функціональним засобом виділення звертання як мовної одиниці інфраструктурного рівня в контексті речення є інтонація, яка на письмі наближено передається знаками пунктуації. Належне інтонаційне (пунктуаційне) оформлення інфраструктурного компонента надає дворівневому висловленню комунікативної цілісності (Бар., 18).

На відміну від вставних частин речення, звертання в межах одного простого речення семантично і граматично залежить від усього його змісту та будови і лише зрідка - від одного з членів речення (Дуд., Синт УМ, 236): Ох ви, дітки мої, / Мої голуб'ята, / Не журіться, подивіться, / Як танцює мати (3, 60); Хай щастя, друже, не найшов ти, - / Але нащо тужить за ним? (1, 215).

Звертання функціонує у реченнях різної синтаксичної будови. В українській мові найвиразніше виявляються його особливості в спонукальних реченнях з дієслівними присудками у формі наказового способу [3, с. 184]. У таких реченнях спонукання, наказ, прохання та інші волевиявлення стосуються адресата - особи чи іншої істоти, а також персоніфікованого предмета, назви яких виражено у кличному відмінку: Благослови, отамане, / Коло села стати, / Та понесем товариша / В село причащати (3, 122); Слався, людино, коли по землі / Йдеш ти як ратай, сіяч, будівничий (1, 15).

Рідше вживаються звертання в імперативно-наказових реченнях при підметах, які виражені особовими займенниками ІІ особи: Прощай же ти, моя нене, / Удово-небого, / Годуй діток; жива правда / У Господа Бога! (3, 115); Так і ти, поете, слухай / Голоси життя людського, / Нові ритми уловляй, / І розбіжні, вільні хвилі, / Хаос ліній, дим шукання / В панцир мислі одягни (1, 200). У конструкціях такого типу номінації адресатів мовлення мають переважно оцінне значення, що зближує їх із прикладками. Особливістю таких речень є можливість переходу займенника до складу звертання, що часто спостерігається у поезії Т. Шевченка: Ходім, ходім, отамане, / Батьку ти мій, брате, Мій єдиний! (3, 57); Ой сину мій, сину, / Моя ти дитино, / Чи є кращий на всім світі, / На всій Україні! (3, 111).

Якщо присудок у реченні виражений дієсловом у дійсному способі, звертання переважно є емоційно наснаженими: Лжеш, Іудо! (3, 46); Ти смієшся, а я плачу, / Великий мій друже (3, 124); Дивуєшся, мій приятелю добрий, / Чому в ці дні, коли шаліє обрій / І крилами співучими тремтить / Вітрами розколихана блакить, / Не марю я про ті моря багряні, / Про кедри на високому Лівані, / І не п'янять моєї голови / Собори злотоверхої Москви (1, 186).

Поширені також звертання у питальних реченнях прямої питальності, близьких до спонукальних [3, с. 184]: «Чого ж плачеш, моє серце?» - / Петро запитає; / Вона гляне, усміхнеться: / «І сама не знаю…» (3, 80); Вітре, вітре, чародію, / Що зробив ти тут за мить? [1, с. 95]. Звертання в таких конструкціях мають виразне інтонаційне виділення. На них частіше припадає інтонаційна вершина речення, особливо помітна тоді, коли звертання стоїть у кінці. Окличне інтонаційне виділення звертань, вжитих у формах прямого питання, зумовлює їх можливе відокремлення від речення (Чуб, 536): Мамо! мамо! Що ти робиш? (3, 85); Оксано! Оксано! / Де ти? (3, 60).

У розповідних реченнях, двоскладних і односкладних, за допомогою звертання мовець привертає увагу адресата до висловленого [3, с. 184]: Правда ваша, правда, люде! (3, 27); Цвіте азалія, мій друже Ушаков, / У мене на вікні в кінці старого року, / І я люблю її, як дівчину жорстоку, / Що після довгих мук дарує нам любов [1, с. 134].

Чітко визначеної позиції в реченні звертання не має. Воно може стояти на початку (Серце моє, зоре моя, / Де це ти зоріла? (3, 48); Синьоока Ізольдо! Надійся, приїде Трістан… [1, с. 214];), в середині (Будеш, дочко Мар'яно, / За сотником Іваном [3, с. 81]; Дивися вглиб і вшир життя, поете, / До серця братнього ушима припадай, / Во ім'я людськості люби свій рідний край, / У гори шлях торуй крізь бурі і замети (1, 95)) і в кінці речення (Прилітай же, мій соколе, / Мій голубе сизий (3, 64); Нехай живе поезія, мій друже! [1, с. 41]). Постпозитивні звертання іноді зовсім втрачають функцію власне звертань і вживаються у поетичному мовленні як примовки. У поезії Т. Шевченка, мова якої переважно наближена до фольклорної, народно-розмовної, такі примовки досить поширені: Не плач, сину, моє лихо! (3, 29); Мамо моя!.. Доле моя!.. / Боже милий, Боже! (3, 35).

Розташування звертань у реченні не підлягає чіткій функціональній градації і залежить від різних чинників: синтаксичної будови всього речення, емоційного стану, настрою мовця, його мовленнєвих уподобань тощо. Однак простежується така закономірність: чим обсяжніше і словесно розгалуженіше висловлювання, тим частіше воно починається звертанням [8, с. 235-236]: Чигирине, Чигирине, / Все на світі гине / І святая твоя слава, / Як пилина, лине / За вітрами холодними, / В хмарі пропадає, / Над землею летять літа, / Дніпро висихає, / Розсипаються могили - / Твоя слава… (3, 109); Краю рідний мій, / Як прагну я, щоб думи всі мої, / Всі почуття, всі помисли і співи / Удруге розцвіли - і втретє - всоте, / Щоб ясність небувалу й гостроту, / Гарячу силу, мови білий гарт / Придбать мені, наперекір природі, / На зло похилості і сивині, / Щоб я підніс, немов палку троянду, / Твоїй пишноті, генію твоєму / Пошани й слави кубок золотий! (1, 93).

З позицією номінацій адресата мовлення у реченні часто пов'язане й їхнє особливе інтонаційне виділення. У препозиції до основної частини речення звертання вимовляються переважно із послабленою закличною інтонацією; в інтерпозиції - без особливого виділення, інтонація наближена до вставної. У кінці питального речення звертання виголошуються підвищеним тоном, відповідним питальній інтонації.

Визначальною рисою мови поезії є її ритміко-інтонаційна будова - власне те, що відрізняє її від мови прози. Але ритміко-інтонаційна будова, до деякої міри абстрагуючись від метричної системи, залежить від синтаксично-інтонаційних зв'язків, членування речень, співвідношення речення і рядка, строфи і т. д. Ритм і синтаксис завжди обумовлюються один одним (Скл, 57). Тому в поетичних творах будь-які перестановки звертальних конструкцій порушать ритміку та тональність усього вислову. Це свідчить також про залежність позиції звертання від стилістичної належності та емоційного навантаження речення, в якому це звертання функціонує.

Синтаксичні явища поезії, підпорядковані законам ритмо-інтонаційної організації, не можуть вкладатися в одиниці нормативного синтаксису чи навіть стилістичного, хоч у значній мірі і співвідносяться з ним (Скл., 57). «Поетичне мовлення як особливий тип художнього мовлення характеризується образністю, підвищеною емоційністю, антропоцентризмом, естетичною мотивованістю, особливою роллю підтексту», - зазначала О. В. Пасічна (Пас, 119). Тому звертальні конструкції під впливом архітектоніки вірша набувають особливих відтінків у вираженні думки.

Звертанням властива граматична однорідність. Об'єднані сурядним зв'язком (за допомогою сполучників або без сполучників), звертання, як рівноправні синтаксичні елементи, виконують в реченні одну й ту саму функцію, виступаючи назвами осіб або предметів, до яких адресовано якесь повідомлення, питання чи спонукання (Волох, 277-278). Вживання сурядних форм посилює емоційність звертань: Гаю, гаю, темний гаю, / Тихенький Дунаю, / Ой у гаї погуляю, / В Дунаї скупаюсь (3, 173). У творчості як Т. Шевченка, так і М. Рильського граматична однорідність звертань зустрічається поодиноко. Їхнє поетичне мовлення або ж інтимізоване, спрямоване на одного адресата, або ж навпаки - адресоване одночасно великій кількості реципієнтів (українцям, поетам тощо), тож звертання у їхніх віршованих творах виражені формами іменників чи субстантивованими частинами мови у множині. Але якщо зазначені поети і звертаються до перелічення адресатів, то витворюють цілі ряди їх, що подекуди займає не одну поетичну строфу. Особливою виразною щодо цього є лірика Максима Рильського:

О сонце, в сивому плащі,

О праці славної вітрило,

О творчі райдужні дощі,

О всеосяжна людська сило! (1, 102);

Іде по воду молодиця,

За нею тюпає хлоп'я…

О земле, радосте моя,

Дитячі і жіночі лиця!

О свіжий шелесте дібров,

Розмово одуда й зозулі,

О дні мої неперебулі,

Життя, і сльози, і любов! (1, 103).

Тарас Шевченко у своїх поетичних творах дуже часто послуговувався повторенням звертання та вживанням вигуків при ньому. За допомогою цього фольклорного прийому підкреслюється особливе ставлення мовця до адресата чи бажання скоріше залучити його увагу до повідомлюваного, схвильованість того, хто говорить, емоційність: Кличе Гандзю козак: / «Ходи, Гандзю, пожартую, / Ходи, Гандзю, поцілую; / Ходім, Гандзю, до попа / Богу помолиться; / Нема жита ні снопа, / Вари варениці» (3, 53); Боже милий, / Зжалься, Боже милий (3, 118); Очі! Очі! / Нащо ви здалися, / Чом ви змалку не висохли, / Слізьми не злилися? (3, 115). Ще однією особливістю побудови простих ускладнених речень є повторюване в кількох варіантах звертання, яке розкриває додаткові характеристики адресата: Не цвіти ж, мій цвіте новий, / Нерозвитий цвіте, / Зов'янь тихо, поки твоє / Серце не розбите (3, 165). Іноді звертання повторюються у межах не одного чи сусідніх речень, а віддалено, утворюючи тим самим стилістичні фігури (наприклад, кільце) чи поділяючи поетичний текст на композиційні частини.

Отже, звертання належать до компонентів речення, що синтаксично не пов'язуються із жодним членом цього речення. Вони також не можуть бути віднесені до жодного з існуючих типів членів речення і тому взагалі не вважаються членами речення. Прості речення, у складі яких є звертання, традиційно називаються ускладненими.

Д. Х. Баранник пропонує власну інтерпретацію мовних фактів. Він виділяє два структурних рівні речення - базово-комунікативний та модифікаційно-супровідний (рівень суб'єктивно-модального й інформативного прирощення), а граматично й інтонаційно організовану динамічну послідовність мовних одиниць цих рівнів називає інтра- та інфраструктурою відповідно. Тому, на переконання лінгвіста, прості речення потрібно поділяти не на ускладнені/неускладнені, а на речення з інфраструктурою і без неї.

Звертання, які належать до засобів модифікаційно-супровідного структурного рівня, забезпечують узгоджену з ситуацією та індивідуально-суб'єктивною настановою мовця інформативну повноцінність висловлення. Вони орієнтують вислів на адресата.

Належне інтонаційне (пунктуаційне) оформлення інфраструктурних компонентів надає дворівневому висловленню комунікативної цілісності.

Звертання в межах одного простого речення семантично і граматично залежить від усього його змісту та будови і лише зрідка - від одного з членів речення.

Звертання може функціонувати у реченнях різної синтаксичної будови, але найчастіше воно вживається у спонукальних реченнях з дієслівними присудками у формі наказового способу.

Чітко визначеної позиції в реченні звертання не має. Воно може займати пре- , інтер- та постпозицію, що зумовлюється синтаксичною будовою всього речення, емоційним станом, настроєм мовця, його мовленнєвими уподобаннями тощо. У поетичному тексті позиція звертання дуже часто зумовлюється ритміко-інтонаційною будовою вірша, тому будь-які перестановки звертальних конструкцій порушать ритміку та тональність усього вислову. Це вказує також і на залежність позиції звертання від стилістичної належності та емоційного навантаження речення, в якому це звертання функціонує.

Синтаксичні явища поезії, підпорядковані законам ритміко-інтонаційної організації, не вкладаються в одиниці традиційного чи навіть стилістичного синтаксису, хоч у значній мірі і співвідносні з ним.

Звертанням властива граматична однорідність, але у творчості Т. Шевченка і М. Рильського це явище зустрічається поодиноко. Та якщо зазначені поети і звертаються до перелічення адресатів, то витворюють цілі ряди їх, що подекуди займає не одну поетичну строфу. Майстром витворення таких синтаксичних конструкцій був Максим Рильський.

Тарас Шевченко у своїх поетичних творах дуже часто послуговувався повторенням звертання та вживанням вигуків при ньому. Також він використовував повторювані в кількох варіантах звертання, які розкривають додаткові характеристики адресата. За допомогою цих фольклорних прийомів підкреслюється особливе ставлення мовця до адресата чи бажання скоріше залучити його увагу до повідомлюваного, схвильованість того, хто говорить, емоційність.

2.2 Статус номінацій адресата мовлення у структурі висловлення

За давньою мовознавчою традицією, яка походить ще з часу виходу «Исторической грамматики» Ф. І. Буслаєва, звертання не вважаються членами речення. Такої думки про статус звертання у структурі висловлення дотримується переважна більшість лінгвістів (як вітчизняних, так і зарубіжних), особливо тих, які так або інакше пов'язані з формально-граматичним напрямом науки про мову. Найбільш чітко ця позиція викладена у дослідженні О. М. Пєшковського, де, зокрема, йдеться про те, що звертання, як і вставні слова, «залишаються елементами, внутрішньо чужими реченню, що дало їм притулок, як кулі, що потрапила в організм» (Пєшк., 404), що звертання не має можливості «вступити з яким-небудь членом речення, при якому воно стоїть, у зв'язок узгодження, керування чи прилягання, і воно залишається, незважаючи на поширеність, сторонньою для певного речення групою» (Пєшк., 408). Схожої думки дотримувався й О. О. Шахматов: «Воно [звертання] стоїть поза реченням і тому не є членом речення» [Шахм., 261]. Тож позиція про виключення номінацій адресата мовлення зі складу речення базується на тому, що вони не вступають у граматичні зв'язки узгодження, керування і прилягання з іншими членами речення.

Останніми роками все частіше мовознавці піддають сумніву твердження про неналежність звертання до граматичного складу речення. Одним із перших у слов'янському мовознавстві на це звернув увагу О. О. Потебня. Він обґрунтовує свою думку тим, що основним засобом вираження звертання є іменник або наділена його властивостями інша частина мови; іменник, як відомо, найчастіше виступає також у ролі підмета, за відсутності якого функцію суб'єкта дії виконує звертання. Це дало підстави О. Потебні дійти висновку, що «звертання, маючи певну діяльність у реченні, стоїть не поза ним, а в ньому» (Пот, 94).

Багато авторів сучасних лінгвістичних розвідок або ж обходять у своїх працях питання про зарахування/незарахування номінацій адресата мовлення до граматичного складу речення, не ставлять завдання показати, чи є звертання членом речення, чи ні, і називають його словом у реченні (кул., 165), словом або сполученням слів (Івч., 439) тощо, або відкидають традиційне вчення і намагаються довести протилежне: обстоюють думку про зарахування номінацій адресата мовлення до парадигми членів речення.

Прихильники останнього підходу стверджують, що звертання граматично зв'язані з реченням. Наприклад, російський мовознавець А. Г. Руднєв вважає, що звертання є членами речення, і пояснює це тим, що «вони мають пряме відношення до змісту висловлення, вступають з реченням у співвідносний зв'язок» (Рудн., 247) і виконують специфічні смислові функції. Термін «співвідношення» щодо типу зв'язку між основною частиною речення і звертанням у мовознавчій науці набув поширення, але сама суть його і досі залишається недостатньо зрозумілою.

Таким чином, можна вже говорити про два погляди на звертання і його природу. Автори книги «Синтаксична будова української мови» справедливо зазначають, що «обидва вони в якійсь мірі хибують однобічністю аргументації і недостатньою диференціацією тих фактів, на основі яких даються узагальнення, хоч, безумовно, певне коло питань з цього приводу досліджено вже досить повно, особливо у стилістичному аспекті» (синт. Б, 84). Труднощі у визначенні статусу вокатива у структурі висловлення пов'язані передусім із тим, що він виражається кличним відмінком і виконує суттєво іншу функцію, ніж решта відмінкових форм іменника, - апелятивну, а не номінативну. Тому аналізована грамема не вписується у жодну з основних мовних категорій і їй виділяють окреме місце як у морфологічній, так і в синтаксичній структурі української мови: клична форма (про хибність назви якої йшлося вище) і звертання. А дехто із дослідників (зокрема Б. П. Ардентов) і взагалі вважає вокатив окремою частиною мови (Ард., 75).

– є пов'язаним з присудком двобічним взаємозалежним синтаксичним зв'язком - координацією, основою якого є взаємодія іменних та дієслівних форм за значенням особи;

– має семантику діяча, виконавця дії, названої присудком (зрозуміло, що це потенційний діяч, оскільки дія ще не відбувається, до неї лише спонукає, закликає мовець) (Яц).

Проте ототожнювати зв'язки іменника в номінативі та іменника у вокативі з дієсловом не варто через специфічне функціональне навантаження кличної форми - бути виразником апеляції, що протиставляє її номінативу як виразникові репрезентації.

Конструктивна пропозиція щодо включення звертань у теорію членів речення може мати, за І.Т. Яценком, таке обґрунтування:

1) слова, що вживаються як звертання, не втрачають семантичних і морфологічних ознак частин мови;

2) звертання найчастіше виражається іменником або його еквівалентом;

3) звертання як складова частина речення зв'язана своїм значенням зі змістом вислову, має пряме відношення до вираження думки;

4) у разі відсутності підмета смислове значення суб'єкта дії виражається звертанням, при цьому роль звертання у реченні розширюється;

5) присудок, як правило, узгоджується зі звертанням, що дає право говорити про вияв граматичних зв'язків зі звертанням;

6) однорідні звертання, подібно до інших членів речення, поєднуються між собою сурядним зв'язком;

7) звертання може бути поширене тими ж способами, що й інші члени речення;

8) має особливий взаємозв'язок з займенником другої особи;

9) звертання має ряд синтаксичних ознак, властивих іншим складовим частинам речення, а тому його можна вважати таким членом речення, який відокремлений завдяки своїй незалежності [29, с. 90-92].

Тож, на думку дослідника, зазначені вище підстави є достатніми для того, щоб вважати звертання членом речення. Позиція стосовно зарахування звертання до парадигми членів речення знайшла підтримку і в дослідженнях сучасних мовознавців, зокрема І. Р. Вихованця, М. С. Скаба. І. Р. Вихованець зазначав, що форми вокатива реалізують семантико-синтаксичні відношення і синтаксичні зв'язки у структурі речення [4, с. 138]. Зокрема, на переконання науковця, про це свідчать випадки вживання звертання в позиції підмета, взаємопов'язаного з присудком формою координації: Грай же, море, мовчіть, гори, / Гуляй, буйний, полем - / Плачте, діти козацькії, / Така ваша доля! [3, с. 19]; Вийся, жайворонку, вийся / Над полями, / Розважай людськую тугу / Ти піснями [1, с. 232]. А. Загнітко, поділяючи позицію І. Т. Яценка, зв'язок підмета-вокатива з присудком визначав як співвідносний, «оскільки в цьому разі такі форми співвідносяться одна з одною» [10, с. 12].

За класифікацією І. Р. Вихованця [4, с. 140-142], можна виділити три основні семантико-синтаксичні форми кличного:

1) функція адресата - потенційного суб'єкта дії (у формально-граматичному плані - функція підмета): Не рвіть, думи, не паліте, / Може, верну знову / Мою правду безталанну, / Моє тихе слово [3, с. 109]; Радій же, серце! До останку пий / Життя людського пінистий напій… [1, с. 101];

2) функція семантично акцентованого адресата дії (у формально-граматичному плані - функція другорядного члена речення (детермінанта)): Земле! Як тепло нам із тобою! [2, с. 126]; Уклін земний працівникам землі! / Вам, сіячі, плугатарі, спасибі! [2, с. 100];

3) займенниково-тотожна семантико-синтаксична функція (у формально-граматичному плані - функція опосередкованого другорядного члена речення): Я б тебе сховав / Далеко! далеко! щоб ніхто не знав, / Щоб ніхто не бачив, де витає доля, / Моя доля, моє щастя, / Ти, моя Мар'яно [3, с. 82].

Так само й М. С. Скаб вважає, що «одним із проявів вокатива як репрезентанта предметної частини змісту функціональної сфери апеляції є його використання в складі імперативних конструкцій з дієсловами у формі другої особи» (ск, функц сф, 16): Прилинь, сизий орле, бо я одинокий / Сирота на світі, в чужому краю (3, 22); Дай, серце, волю нетерплячим крилам, / Затріпочи, розвійся і полинь! (1, 199). На переконання дослідника, цілком виправданим є ствердження наявності у спонукальних реченнях іменного члена, який відповідає всім вимогам до традиційного підмета і має всі його основні необхідні характеристики:

– є пов'язаним з імперативом (присудком) двобічним взаємозалежним синтаксичним зв'язком;

– має семантику діяча, виконавця дії, названої імперативом (зрозуміло, що це потенційний діяч, оскільки дія ще не відбувається, до неї лише спонукає, закликає мовець) (ск, функц сф, 16???).

Та все ж М. С. Скаб визнає, що повної відповідності зв'язків іменника в номінативі та іменника у вокативі з дієсловом немає, що спричинено специфічним функціональним навантаженням вокатива - бути виразником апеляції, що протиставляє його номінативу як виразникові репрезентації.

Мовознавець вважає, що між вокативною формою іменника та дієсловом у 2-й особі наказового способу встановлюється двобічний зв'язок координації, основою якого є взаємодія іменних та дієслівних форм за значенням особи. «Саме взаємодія на осі вокатив (відмінок імені, що називає адресата мовлення, тобто 2-у особу) та форми дієслова 2-ої особи, з одного боку, свідчить про тотожність цього зв'язку і уже достатньо описаних центральних проявів координації іменника в називному відмінку з дієсловами у формі 3-ої особи, а з іншого, сигналізує про специфіку функціонування форм вокатива та імператива як. репрезентантів особливої мовної сфери - сфери апеляції. Крім того, в аналізованих реченнях наявна координація (взаємопогодження) форм імені та дієслова за значенням числа», - зазначено в одній із його праць (ск, функц сф, 16-17).

Якщо дієслово стоїть у формі теперішнього і майбутнього часу, наявним є основний канал зв'язку - форма другої особи дієслова - вокативна форма імені - і координація іменника та дієслова за значеннями числа. У випадку вираження дієсловом у формі минулого часу (умовного способу) додається (для однини) координація за значенням роду, але дещо послаблюється граматичне значення особи, оскільки в минулому часі (умовному способі) специфічних показників особи українська мова не має (ск, функц сф, 17).

М. С. Скаб також виділяє в українській мові два типи вживання вокатива, які, на його думку, найповніше втілюють семантичні і синтаксичні особливості грамеми. Інші вияви, за М. С. Скабом, є похідними від цих. До першого типу належать ті звертання, які вживаються у поєднанні з імперативною формою дієслова для вираження початкової точки акту спілкування, а саме спонукання слухача до сприйняття інформації (виконання певної дії). До другого типу належать ті вокативи, які вживаються з метою апелювання як засобу підтримання уваги співрозмовника, або ж як контрольний сигнал для перевірки наявності встановленого вже контакту. Такі звертання є можливими і в будь-який наступний момент комунікації, наприклад, можуть завершувати її (Ск., сем-синт., 62).

Конструкції з вокативом першого типу у сучасній українській мові представлені, за М. С. Скабом, як структурно повними реченнями на зразок «Діду, серце, голубчику, / Заграй яку-небудь» (3, 79); «Відкривай гарячі груди, / Мати земле!» (1, 200), так і неповними реченнями, у яких наявний лише адресат, а опущений предикат чітко усвідомлюється мовцями (традиційно - вокативними реченнями) на зразок «І лунає враз лукаве: «Тату!» / Сміх тоненький котиться в хатині» (1, 48).

Другий тип функціонування вокатива становить автономну синтаксичну одиницю, що вставляється у речення і за змістом не пов'язується з ним (Ск., сем-синт., 62): Тяжко, діти, / Вік одинокому прожить, / А ще гірше, мої квіти, / Нерівню в світі полюбить (3, 82); Лаштуючися відлітати, / Щороку сині ластівки / Край нашої, мій друже, хати / Шикують на дроту полки (1, 85).

На думку О. Селіванової, звертання іноді формують узгоджувальний граматичний зв'язок із присудком висловлення у роді й числі (Сел, 160).

На граматичному зв'язку узгодження звертання з присудком наполягає й А. Я. Мановицька. Вона вважає, що характер граматичного зв'язку присудка із звертанням залежить від морфологічного вираження звертання і присудка. У безпідметових реченнях, коли звертання бере безпосередню участь у вираженні думки, присудок, виражений дієсловом наказового способу, із звертанням узгоджується в числі й особі.

Зі звертанням, вираженим особовим займенником, присудок узгоджується в особі й числі. Дієслово-присудок дійсного способу, теперішнього та майбутнього часу із звертанням у формі однини узгоджується в числі й особі, а минулого часу - у роді й числі. При звертаннях у множині присудок завжди має форму множини.

Коли присудок виражає заклик, заохочення співбесідника до виконання дії разом з мовцем, він має форму першої особи множини. З однорідними звертаннями присудок узгоджується переважно за змістом. Число дієслова-присудка при звертанні-реченні залежить від авторських настанов (Ман., З., 23).

Оскільки підмет і звертання є виразниками суб'єктів у реченнях різних типів, то з ними безпосередньо пов'язується дія (ознака, властивість), виконувана суб'єктом, або дія, до якої спонукається суб'єкт. Отже, на думку А. Я. Мановицької, присудок перебуває у семантичному і граматичному зв'язку як із підметом, так і зі звертанням (Ман., узгодж., 42).

Враховуючи те, що в іменниках усі граматичні категорії самостійні й він не має здатності узгоджуватися в будь-яких граматичних категоріях зі словами інших частин мови або ж з іншими відмінковими формами іменників, дослідниця зауважує, що із звертанням, як і з підметом, узгоджується дієслово-присудок, а не навпаки. Вона пояснює це тим, що в дієсловах минулого часу та умовного способу, як і в прикметниках (дієприкметниках), прикметникових займенниках, порядкових числівниках категорії роду, числа й відмінка несамостійні, синтаксично залежні, форми їх граматичного узгодження з іменниками. Дієсловам теперішнього й майбутнього часу та наказового способу властива граматична категорія особи, яка є засобом граматичного зв'язку (узгодження) з особою суб'єкта, вираженого іменником або займенником, тому дієслово-присудок з іменником-звертанням може узгоджуватися і в особі. Тому науковець доповнює зауваження М. М. Баженова про орієнтацію присудка речення, в складі якого є звертання, на форми числа і роду звертання тим, що присудок може узгоджуватися із звертанням ще й в особі (Ман., узгодж., 42).

«Таким чином, - робить висновок А. Я. Мановицька, - присудок узгоджується із звертанням у тих же граматичних категоріях, що і з підметом, бо і функцію підмета, і функцію звертання виконує іменник або його еквівалент з властивими йому самостійними категоріями роду, числа й відмінка» (Ман., узгодж., 44).

Традиційно вважається, що звертання є синтаксично ізольованою частиною, що ускладнює структуру речення. Як зазначав О. М. Пєшковський, матеріально звертання може бути якнайтісніше пов'язано з реченням, проте формально - ні, бо основна роль звертання, яку дослідник називає спонуканням, «не дає йому можливості вступити з будь-яким членом речення, при якому воно стоїть, у зв'язок узгодження, керування чи прилягання», і воно залишається посторонньою для цього речення групою. «Що ж стосується можливості самому формувати речення, то для цього воно виявляється недостатньо самостійним»» [19, с. 407-408].

Схожі погляди на синтаксичні відношення між звертанням і граматично основною частиною речення, яка формується з кількох чи навіть одного члена речення, має і П. С. Дудик. На його думку, ці відношення «суттєво інші - позачленореченнєві, тільки звертальні, «вмонтовані» в речення, долучені до його змісту і граматичної будови» [8, с. 236-237].

Д. Х. Баранник, загалом дотримуючись традиційного підходу щодо статусу звертання у структурі речення, пропонує власне бачення проблеми. Його розуміння синтаксичної будови речення як дворівневої системи дозволяє конкретизувати саме поняття члена речення. У складі речення мовознавець розрізняє члени речення двох рівнів: члени лінійного (базового) речення, або лінійні члени речення, та члени речення інфраструктурного рівня, або інкорпоровані члени речення (Бар., 19).

Лінійні члени речення характеризуються належним (як правило, компактним) морфологічним вираженням, пов'язані між собою граматичними зв'язками, виконують відповідні синтаксичні функції. Вони перебувають у реальному граматичному (і, зрозуміло, смисловому) контексті речення. Це традиційна система головних і другорядних членів речення.

Інкорпоровані члени речення не мають традиційних формально-граматичних зв'язків ні з іншими одиницями того самого (інфраструктурного) рівня, ні з членами лінійного речення; вони зорієнтовані на зміст усього речення чи його частини або на ситуацію, що наявна в момент спілкування (створюють можливості для здійснення комунікативного процесу). Особливістю інкорпорованих членів речення є строкатість їх морфологічного вираження та значний діапазон лінійних параметрів: від одною слова до цілого речення з належними внутрішніми граматичними зв'язками між складовими. Стосовно базового речення такі структури, незалежно від обсягу, виступають як один інкорпорований член речення. Одиниці інфраструктурного рівня, незважаючи на певні ознаки предикативності, самостійного комунікативного значення не мають і функціонують лише в складі базового речення: їх предикативність щодо цього речення має частковий, службовий, у певному розумінні локальний характер.

Інкорпоровані члени речення можуть виступати як:

1) визначник адресата мовлення (звертання);

2) визначник адресанта мовлення (слова автора при прямій мові);

3) суб'єктивно-модальний модифікатор (вставні слова, словосполучення і речення, емоційно забарвлені автономні формули з оцінним значенням);

4) актуалізатор смислового прирощення (вставлені слова, словосполучення і речення, називний самостійний) (Бар., 19).

Отже, згідно з ученням Д. Х. Баранника, звертання належать до інкорпорованих членів речення, тобто таких, які не мають традиційних формально-граматичних зв'язків іншими членами речення, як лінійними, так і інкорпорованими. Номінації адресата мовлення зорієнтовані на зміст усього речення чи його частини або на ситуацію, що наявна в момент спілкування. Вони визначають адресата мовлення.

Водночас твердити, що звертання є поширюючим членом речення, не можна, бо це одиниця не формально-граматичного рівня речення і її не можна ставити в один ряд з прислівними поширювачами чи детермінантами. Звертання далеко складніша одиниця. Це засіб комунікативного оформлення речення-висловлення, який спрямований на те, щоб спонукати співбесідника слухати, зосередити його увагу, а часто й виявити своє ставлення до розмовляючого (Сл, Г., Коб., 406).

Але в мовознавчій науці існує й третій погляд на статус звертання у структурі висловлення: його прихильники вважають, що номінації адресата мовлення стосуються не лише окремого висловлення (речення), а тексту в цілому: «Звертання - один із елементів зв'язного мовлення і за логікою речей воно так чи інакше пов'язане із мовленнєвим оточенням. Мовленнєве оточення (контекст) звертання може складатися із одного або кількох речень, які складають текст, і з кожним із них звертання вступає у ті чи інші зв'язки» [18, с. 87].

О. Остроушко підкреслює, що звертання пов'язує висловлення-речення із ситуацією спілкування, з її учасниками й отримує своє вичерпне пояснення лише в межах цілого тексту як складного семантико-синтаксичного утворення, у межах якого функціонують окремі висловлення (Остр, 273). Є.В. Клобуков дотримується думки, що «звертання виступають елементами текстової структурації, оскільки можуть вживатися й поза реченням, ізольовано від нього, і, крім того, можуть бути віднесені до кількох речень» [Клоб, 87-88].

А. І. Останін пропонує розглядати зв'язки звертань та речень не в традиційному аспекті, коли враховуються усі взаємозв'язки між ними у відмінку, особі числі і роді, а беручи за основу семантику (смислову сторону) конструкцій [18, с. 87-88].

Та все ж за традиційними поглядами звертання з реченням у цілому та його окремими членами не пов'язані. На доказ цьому можна навести, зокрема, такі аргументи:

1) в імперативних реченнях вокатив має семантику потенційного, а не реального суб'єкта дії, що не збігається з усталеними поглядами на типову семантику підмета;

2) більшість дослідників, визнаючи наявність при предикаті, вираженому первинними імперативними формами (тобто синтетичні форми другої особи однини та множини і форма першої особи множини), семантико-синтаксичної позиції, суб'єкта дії, до якої спонукає, закликає, на яку спрямовує адресата мовлення мовець, при переході на формально-синтаксичний рівень заперечують обов'язковість, необхідність заміщення цієї позиції субстанційною грамемою;

3) відсутність підмета пояснюється специфікою семантико-синтаксичного змісту суб'єкта дії спонукального речення.

Речення з предикатом-імперативом традиційно тлумачать як односкладне (переважно означено-особове або узагальнено-особове, якщо наказ, заклик чи рекомендація мають узагальнювальний, універсальний характер).

Своєрідними є й синтаксичні відношення між звертанням і граматично основною частиною речення, яка формується з кількох чи навіть з одного члена речення. Ці відношення не предикативні, не напівпредикативні (як у реченнях із відокремленими членами речення), не атрибутивні, не об'єктні і не обставинні. Вони суттєво інші - позачленореченнєві, тільки звертальні, «вмонтовані» в речення, долучені до його змісту, комунікативної і граматичної будови.

М. Я. Плющ наголошує, що формально-синтаксичні зв'язки вокатива-звертання відрізняються від зв'язків узгодження, керування і прилягання. Двоплановість комунікативного акту в реченні зі звертанням зумовлює і двопланове спрямування формально-синтаксичних зв'язків кличної форми: до дієслова-присудка (або іншої форми, що займає позицію предиката) і до ти-суб'єкта, який залишається часто формально не вираженим (Пл., Гр., 171).

«Співвіднесеність кличного відмінка з ти-суб'єктом у називному відмінку властива структурам двоскладного речення. В односкладному вона співвідноситься або з називним, або з непрямими відмінками суб'єкта, а також може співвідноситися з непрямими відмінками і відмінково-прийменниковими формами особового займенника ти (ви) зі значенням об'єкта», - зазначає дослідниця (Пл., Гр., 171). Наприклад: Дочко моя, Мар'яно, / Оддам тебе за пана, / За старшого, багатого, / за сотника Івана (3, 81); Свиснув Овлур за рікою, - / Чуєш ти, земле моя? [1, с. 157]; Над грою озера, у лузі, / У срібло кинувши вудки, / Для вас я, білоруські друзі, / Замислив тихі ці рядки (1, 59).

Звертання, зокрема, не може виконувати в реченні граматичну функцію підмета. Воно близьке до підмета за своїм значенням, бо також називає особу (у деяких випадках потенційного діяча), але не є назвою реальних діяча чи носія ознаки. Номінації адресата мовлення виконують іншу функцію - звертальну: називають особу чи предмет, до яких звертається адресант. Підмет граматично пов'язаний із членами речення і можливий тільки за наявності присудка, з яким утворює предикативну частину речення. Звертання ж можливе в будь-якому реченні, його позиція в ньому потенційно всеосяжна. Іноді звертання можуть утворювати синонімічний ряд: це єдиний випадок, коли між звертаннями зв'язок сурядний, однак немає звичного граматичного зв'язку між звертанням і будь-яким членом речення.

М. У. Каранська поділяє звертання на вільні і пов'язані (Кар., 132). Вільним, на її погляд, є те звертання, котре не відповідає ні своїм значенням, ні граматичною формою якомусь членові речення, наприклад: Я й тут чужий, одинокий, / І на Україні / Я сирота, мій голубе, / Як і на чужині (3, 40); О, яка ж то радість, красний світе, / В бистрім шумі птичого пера! (1, 53). Пов'язаним є таке звертання, яке пов'язується значеннєвим та граматичним відношенням з якимось членом речення - з особовим займенником як підметом або другорядним членом, наприклад: А де ж твої думи, рожевії квіти, / Доглядані, смілі, викохані діти, / Кому ти їх, друже, кому передав? (3, 116); І воду рідних рік черкав / Ваш спів, мій друже славний, / Неначе чарівний рукав / Княгині Ярославни (1, 26); або з головним членом означено-особових речень, де звертання уточнює виконавця дії, погоджуючи свою форму числа з формою головного члена, наприклад: Вибачайте, люди добрі, / Що козацьку славу / Так навмання розказую, / Без книжної справи (3, 68); Благословенна будь, моя єдина, / І чистий Київ наш благослови! (1, 109).