Функціонування синтаксичних конструкцій зі звертаннями у поетичному тексті (на матеріалі творів Т. Шевченка і М. Рильського)

Отже, у науковій літературі представлені різні підходи до визначення статусу звертання як лінгвістичної категорії: одними дослідниками воно розглядається з логіко-синтаксичних позицій як слово або словосполучення, що перебуває поза межами структурної схеми речення, інші підтримують думку про функціонально-синтаксичну природу звертань та зараховують їх до парадигми членів речення. Дехто з мовознавців наполягає на самостійності звертань як таких одиниць комунікації, що самі формують речення-висловлювання, і, нарешті, звертання в деяких лінгвістичних студіях виносяться за межі парадигми формального синтаксису та включаються як службові одиниці тексту до ширшої функціонально-семантичної категорії мовленнєвого контакту.

2.3 Функціональні характеристики висловлень зі звертаннями

Особливості лексико-семантичного наповнення та структури номінацій адресата мовлення перебувають у великій залежності від того, яке значення виражає воно в конкретному висловленні і, відповідно, яку комунікативну функцію ця назва, за задумом адресанта - творця висловлення, мала б у ньому виконувати [24, с. 39]. Функція елементів мовної системи полягає у реалізації ними свого цільового призначення. Застосування функціонального аналізу дає відповідь на питання, яке призначення об'єкта. Аналіз функціональних характеристик звертань свідчить про те, що в умовах комунікації вони отримують значення, порівнянні з компонентами мовленнєвого акту. Вперше як окремий комунікативний тип висловлювання, звертання було розглянуте Д. Вундерліхом. Він поставив його в один ряд з директивом, комісивом, декларативом тощо на тій підставі, що особливою функцією звертання є привернення уваги адресата (Дем., 7).

Традиційно вважається, що загальна синтаксична функція звертання полягає у називанні адресата мовлення. Крім того, відомо, що звертання може реалізувати одночасно й кілька функцій, які актуалізуються залежно від конкретного комунікативного завдання.

І. Р. Вихованець наголошує, що здебільшого у звертаннях поєднано дві функції: апелятивну й експресивну. У неускладненому вигляді апелятивна функція звертання виступає в офіційних сферах спілкування (заклики, розпорядження, приписи тощо). У розмовно-побутовому й художньому мовленні звертання виражає не тільки звернення до адресата, а й ставлення мовця до нього [3, с. 184-185].

В. Е. Райлянова також виділяє дві основні комунікативні функції звертань: ідентифікація предметів, про які йде мова, і предикація, яка формує повідомлюване [21, с. 6]. При цьому значення слів у реченні пристосовуються до виконання одного з цих двох завдань.

В. М. Ожоган розподіляє номінації адресата мовлення за функцією на адресатні та адресатно-суб'єктні (Ож, 276).

1) називання особи з метою привернути її увагу;

2) називання особи або предмета з метою привернення до нього уваги читача або слухача;

3) називання особи не стільки заради привернення уваги до неї, стільки для характеристики цієї особи;

4) називання особи радше для вираження ставлення мовця до цієї особи, ніж для привернення її уваги;

5) називання особи, вжите не для привернення уваги цієї особи, а таке, що його використовують як стилістичний засіб, перетворене по суті в особливу частку;

6) називання особи, вжите в ролі своєрідного засобу вираження ввічливості (чесн).

О. Селіванова у книзі «Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія» зазначає, що звертання виконують апелятивну (заклику), тематичну (уведення певної теми), перформативну (супроводу мовленнєвої дії), фатичну (встановлення контакту), риторичну (красномовства), експресивну та стилістичну функції (сел., 161).

Однією з найбільш важливих функцій звертання, на думку дослідниці, є актуалізація у мовленнєвому акті суб'єктивно-модального відношення мовця. Модально забарвлені звертання-характеристики відрізняються тим, що крім номінативного мають також і предикативно-характеризуюче значення (Дем, 8). М. С. Скаб запропонував одну з найширших і найповніших класифікацій функцій звертання:

1) дейктично-контактна функція;

2) номінативно-контактна функція;

3) номінативно-вирізняльна функція;

4) номінативно-ідентифікуюча функція;

5) соціально-регулювальна функція;

6) оцінно-характеризуюча функція;

7) спонукальна функція;

8) власне контактна функція;

9) етикетна функція [25, с. 74].

Спираючись на наукові здобутки у галузі типології функцій звертання зазначених вище лінгвістів, і, зокрема, на запропоновану класифікацію М. С. Скаба (які, незважаючи на певні відмінності, мають багато спільного), можна визначити основні функціональні характеристики синтаксичних конструкцій зі звертаннями в поетичному тексті сучасної української літературної мови (на матеріалі творчості Тараса Шевченка і Максима Рильського). При цьому важливо зауважити, що часто звертання виконують не одну, а водночас кілька прагматичних функцій.

Дейктично-контактну функцію у реченні виконують форми особових займенників ІІ особи (ти, ви). Вони не містять у собі конкретної номінації адресата мовлення, адже семантика займенників передбачає лише вказування на особу, не називаючи її. Слушно визначаючи функцію такого типу звертань, М. С. Скаб зараховує до засобів його вираження не лише звертання, а й підмети у двоскладних реченнях чи головні члени, співвідносні з підметами, в односкладних на кшталт: Читали Ви, і слухав я, / А навкруги - єдина, / Велика дихала сім'я, / Що зветься Україна [2, с. 307]; Ти зацілована, запльована, / Фарбована - і нежива… [1, с. 197], або ж навіть додатки, означення, які виражені непрямими відмінками займенників ти, ви і похідними від ти, ви займенниковими прикметниками твій, ваш відповідно у реченнях на зразок: Яку б найти принаду, / Щоб привернуть тебе до рук моїх? (1, 206); І потече сторіками / Кров у синє море / Дітей ваших… (3, 157). Тобто розглядаючи прагматичні функції номінацій адресатів мовлення (як зазначає сам автор, «звертань у традиційній термінології» (Прагм. Ф, 74)), М. С. Скаб помилково послуговується прикладами функціонування інших мовних засобів, які репрезентують в актах мовлення предметну частину змісту апеляції. Тому правомірніше розглядати займенники ти, ви як виразники дейктично-контактної функції звертань, наприклад, у такому реченні: Чого ж ви чванитеся, ви! (3, 158).

Вживання звертань такого типу в поезії Т. Шевченка - явище поодиноке, а в творчості М. Рильського його й зовсім не виявлено. Це пояснюється семантичним навантаженням цих номінацій адресатів мовлення - виявленням за допомогою таких звертань зневажливого ставлення мовця до другого учасника комунікативного акту, що не зовсім притаманно для мовотворчості аналізованих поетів.

Якщо ж займенники ти, ви є частиною звертальної конструкції, як, приміром, у висловленні Боже ти мій!.. Дитя моє! / де дінусь з тобою? (3, 29), то в такому разі вони виконують дейктично-контактну функцію, підсилюючи при цьому емоційність вислову.

Часто до вжитих у висловленні займенників ти, ви додаються лексичні конкретизатори - іменники чи їхні функціональні еквіваленти, які уточнюють особу другого учасника комунікативного акту і виконують у реченні функцію звертання. Зазвичай вони стоять у постпозиції відносно зазначених займенників чи похідних від них займенникових прикметників: А мати/ Або батько як побачать / Що ви, мої любі, Таке диво читаєте, - / Гріха на всю губу! (3, 49); Не почує тиша ця глибока / Голосу твойого, друже мій… [1, с. 49]. Ці мовні одиниці є виразниками номінативно-ідентифікуючої функції звертань: А ти, моя Україно, / Безталанна вдово, / Я до тебе літатиму / З хмари на розмову (3, 114); Гей ти, вітре, парубче співочий, / Парубче співочий та веселий, / Ти суши червону конюшину, / Провівай навалисті покоси! [2, с. 14]. Особливістю використання названих займенників, на думку М. С. Скаба, є й те, що вони можуть стояти не лише в початковій, яку дослідник вважає вокативною, але й будь-якій іншій відмінковій формі (іменник-ідентифікатор буде стояти лише у формі вокатива) [25, с. 75]: В розлуці з вами, солов'ї Вкраїни, / Так ниє серце, що аж сміх бере / З самого себе [1, c. 57]; Та добре розумію, / Що яблуні нові цвітуть / У серці в Вас, Андрію… ( 1, 28).

Якщо номінація адресата мовлення не має у своїй семантиці додаткових оцінно-характеризуючих сем, то воно виконує номінативно-контактну функцію, яка полягає у звертанні адресанта до одного або єдино можливого в цій ситуації адресата (не вирізняючи його з-поміж інших потенційних адресатів мовлення): Ходім, сину, смеркається, / Коли пустять в хату, / А не пустять, то й надворі / Будем ночувати (3, 28); Слався, людино, що оком ясним / Завтрашнє бачиш, як щастя видиме, / Вір мені, брате: і в грудні твоїм / Серце твоє первомаєм цвістиме [1, c. 15]; Зазначену функцію найчастіше виконують звертання, виражені загальними назвами на позначення осіб за родинними зв'язками і статево-віковими характеристиками: Я сирота з Вільшаної, / Сирота, бабусю (3, 63); Ти кого шукаєш, виглядаєш, / Та чого ти, хлопче, світом нудиш? [2, с. 15].

Якщо ж мовець вирізняє адресанта з кількох потенційних співрозмовників, то звертання виконуватиме у реченні номінативно-вирізняльну функцію: Ой гоп по вечері, / Замикайте, діти, двері, / А ти, стара, не журись / Та до мене пригорнись! (3, 66); Струмує, сріблиться осичина навкруг, / Статні дуби біжать, немов табун левиний, - / Найвища ж падає. Зірветься в синь - і гине, / Як світоч, що вночі піднісся і потух. / Нещасне дерево, Шевченкова любове [звертання до тополі серед інших дерев]! (…) Самотна ти стоїш в чужій височині… [1, с. 190]. Синтаксичні конструкції, які містять у своєму складі звертання до кількох адресантів, є типовими виразниками зазначеної функції: Гуляй, пане, без жупана, / Гуляй, вітре, полем, / Грай, кобзарю, лий, шинкарю, / Поки встане доля (3, 43); Ключарю, не жалій вина, / Ти, пісне, будь розлогою, / Як березнева далина / Над синьою вологою… (1, 97).

Соціально-регулювальна функція властива передусім іменникам-загальним назвам, її реалізація має на меті встановлення бажаного для мовця, відповідного комунікативній ситуації, контексту розподілу соціальних ролей між мовцем та адресатом. Використовуючи ту чи іншу номінацію, мовець задає (пропонує, нав'язує) адресатові своє розуміння специфіки даної комунікативної ситуації: її офіційний чи неофіційний характер, симетричність чи асиметричність суспільних позицій адресата й адресанта тощо [25, с. 76]: Не гнівайтесь на мене, діти! / Старий я став, сумний, сердитий [1, c. 10]; Сину мій… Колись тобі повім я, / Як жона моя, для тебе - мати, / Ще тебе не відавши на ім'я / І не знавши, син, а чи дочка ти, / Мовила вечірньою порою… [1, с. 157].

Номінації, які у своїй семантиці містять оцінку чи певну характеристику адресата мовлення, виконують у реченні оцінно-характеризуючу функцію (деякі дослідники визначають її як експресивно-естетичну). Такі звертання можуть мати як меліоративне, так і пейоративне значення: Я з вами, рідні, з вами / Не тільки в снах - ще більше після снів (1, 125); Признавайсь, проклятий жиде, / Де моя Оксана? (3, 61); А ти, задрипанко, шинкарко, / Перекупко п'яна! / Де ти в ката забарилась / З своїми лучами? (3, 298).

Найчастіше такі звертання виражаються іменниками: Скачи, враже, як пан каже: / На те він багатий (3, 32); Висунувши кінчик язика, / До плеча схиляючи голівку, / Мов стеблина весняна, гнучка, / Ти щось пишеш, юна чорнобривко [1, с. 85]. Іноді для вираження оцінки чи характеристики до нейтральних слів додаються спеціальні словотвірні засоби (наприклад, суфікси зі значенням пестливості, зменшувальності чи згрубілості): Плавай, плавай, лебедонько! / По синьому морю - / Рости, рости, тополенько! / Все вгору та вгору, / Рости гнучка та висока, / До самої хмари, / Спитай Бога, чи діжду я, / Чи не діжду пари? (3, 35); Не вабся, хлопчику! Той мудрий, хто втіка, / Хто знає, що несе трутизна Афродіти… [1, с. 192]; «От окунь який! / Я, дідусю, як виросту, - / Буде він казать, - / То я буду таких самих / Окунів тягать…» [1, с. 180]. Також виразниками цієї функції можуть бути субстантивовані прикметники та дієприкметники, які позначають другого учасника комунікативного акту: Люблю! Ти чуєш, бачиш, мила, / Як в слові цім квітки цвітуть? [1, c. 179]; Так ви, тривожні, кличете людину, / Од буднів, од застою, од загину / На снігові простори верховин [1, с. 199].

Дуже часто оцінно-характеризуюча функція реалізується шляхом витворення складених номінацій адресата мовлення [25, с. 76]: Ой талане-талане, / Удовиний, поганий, / Чи ти в полі, чи ти в гаї, / Обідраний цигане, / З бурлаками гуляєш? (3, 111); О пташко, друже мій, крилатий побратиме, / До рідного гнізда вернулися і ми, / І лан наш ожива, і сад наш знов цвістиме, / І дихатимем знов ми вільними грудьми! [1, с. 97].

І. Завальнюк, досліджуючи непрямі звертальні форми, що характеризуються виразною оцінною конотацією і формують ряди експресивно-оцінних слів, виокремила групи номінацій адресата мовлення, які є найпоширенішими [9, с. 17-19]: звертання за вдачею, за манерою поведінки, за рисами характеру, за інтелектуальними здібностями, за звичками. При цьому звертання за вдачею, натурою, поведінкою, характером, інтелектуальними здібностями, звичками розмовному мовленню у пресупозиції «адресат - незнайомий» майже невластиві. Це пояснюється тим, що названі людські ознаки надзвичайно індивідуальні, внутрішні й невідомі адресантові. У пресупозиції «адресат - знайомий» звертання за вдачею, натурою, поведінкою тощо, навпаки, широковживані [9, с. 17].

Г.А. Основіна визначила умови, які перешкоджають розвитку апелятивної функції характеризуючих імен, актуалізуючи в них предикативно-характеризуюче значення. Основними з них є:

1) сама характеризуюча семантика імені;

2) відношення мотивації, яке виникає в тексті між відокремленими називними та іншими висловлюваннями;

3) ступінь відокремленості називного від інших висловлювань, виділення в особливу синтагму;

4) характер так званих «супутників» звертання: часток, прикметників, які його поширюють;

5) розширення ряду, ланцюжка звертань [17, с. 79].

Притаманною багатьом звертанням може бути спонукальна функція, яка реалізується в усьому висловленні (імперативних конструкціях з дієсловами у формі другої особи), що містить апеляцію до адресата: Заворожи мені, волхве, / Друже сивоусий, / Ти вже серце запечатав, / А я ще боюся (3, 123); Держімо у секреті, / Чому ми, друже мій, цвітіння любим третє! [1, с. 71]; Браття! Кубок за бійців - до дна! [1, с. 118].

Власне контактна функція виявлятиметься в окремих формах вокатива, які з тих чи інших комунікативних причин повністю або частково делексикалізувалися і використовуються мовцем не для називання адресата мовлення, а лише для підтримування, встановлення контакту [25, с. 77]: А вночі, дівчата, випливає з води мати (3, 85); Усі ясновельможні ці сорти / Прищеплені до неї, до шипшини, / З її коріння живляться, братове! (1, 23).

Оскільки форми звертань несуть у собі інформацію не тільки про адресата (диференційні ознаки: вік, стать, професія, соціальний статус тощо), але й про взаємостосунки комунікантів, їх рольові позиції, вони виконують етикетну функцію, тобто встановлюють можливі прояви поведінки в процесі спілкування, тобто звертання в ролі індикатора і регулятора характеру соціальних та імперсональних стосунків [12, с. 73]. Етикетна функція звертань реалізується у висловленні адресантом поваги до співрозмовника: Що хочете кажіть, шановні друзі, / А я уперто на своїм стою, / Як присягу підношу голос я: / Шипшини й пісні не віддав нікому! [1, с. 24]; Пане Фредеріку! / Я знаю, що ні вітру, ні саней, / Ані коня немає в вашім вальсі, / Що все це - тільки вигадка моя [2, с. 333].

Важливим маркером ввічливого спілкування, наголошує А. В. Корольова, є й звертання на Ви до адресата, що демонструє шанобливе ставлення, а також підкреслює близькість стосунків, утворюючи здебільшого двокомпонентну формулу [14, с. 10]: І воду рідних рік черпав / Ваш спів, мій друже славний… [2, 308]; Спасибі щире Вам, артисте, / За ваші образи й пісні, / В яких палає серце чисте, / Мов цвіт черешні навесні [2, с. 293].

В українській мові виробилися певні норми щодо звертання ти/ви до певних адресатів. Зокрема, наслідком давніх традицій, яких дотримуються й українці, є звертання на ти до Бога, до святих: Боже милий, / Чому ти не хочеш / Укоротить свої темні, / Тяжкі мені ночі!.. (3, 113). Проте до священнослужителя у церковній комунікації всього світу традиційно апелюють на ви. До батьків в Україні також здавна зверталися на ви. Натомість у поетичній творчості Т. Шевченка спостерігається інше явище - «ламання» множини шани: Отаке-то лихо тяжке, / Батьку ти мій, друже! (3, 37); Загрібай, мамо, жар, жар, / Буде тобі дочки жаль, жаль… (3, 64); Бабусенько! / Скажи мені, де я? (3, 63); Утни, батьку, орле сизий! (3, 37).

У звертаннях розкривається ментальність українського народу, оскільки український мовленнєвий етноетикет, будучи тісно пов'язаний із вдачею українців, його психологічними рисами яскраво проявляється саме у виборі звертання [22, 255]. До запропонованих М. С. Скабом функцій звертань варто додати ще дві - естетичну та композиційну. У тексті перша з них реалізується за допомогою вживання епітетів, метафор, символів та інших художніх засобів як номінацій адресата мовлення, або ж як структурних компонентів цих номінацій: Радуйся, ниво неполитая! / Радуйся, земле не повитая / Квітчастим злаком! (3, 307); А ти, Богдане мій, веселий і невмитий, / Що тягнеш хитро так всі речі зо стола, / Ти, люба мордочко в брунатному повидлі, - / Ти рученям махнув, немов рубнув навідлі, / І серце сонячне прорізала стріла… [1, с. 131]; Прозора осене! Вертаєш / Ти недопиті весни нам, / Мене ти смутком огортаєш, / Що я за радість не віддам [1, с. 69]. Створюючи естетичні образи, письменники оголюють глибинні можливості семантичного змісту слова, піднімають на поверхню внутрішні, часто приховані, нікому не відомі елементи цього змісту [6, 35]. Естетична функція звертань полягає також у певному «облагороджуванні» мовлення, наданні йому піднесеного звучання: Царице неба і землі! / Вонми їх стону і пошли / Благий конець, о Всеблагая! (3, 319); Благословенні ви, сліди, / Не змиті вічності дощами, / Мандрівника Сковороди / З припорошілими саквами, / Що до цілющої води / Простує, занедбавши храми [1, с. 126].

Звертання, які ґрунтуються на метонімії, метафорі, перифразі чи інших художніх засобах, стають стилістичними фігурами мовлення або риторичними прийомами, ознаками певного стилю й жанру (Сел, 161).

В. Буда, досліджуючи стилістичне навантаження звертань у сучасних українських історичних романах про козацтво, зазначає, що «у романі «Я, Богдан» П. Загребельного звертання виконує й композиційну функцію. За допомогою прийому градації риторичних речень-звертань на зразок «Гей, панове-лицарі!», «Гей, лицарі-браття!», «Гей, браття-молодці!»; «Гей, товариство-добродійство!» (2 рази) у вступній частині до роману створюється ефект «розгону літака перед злетом» - так «злітає» душа померлого гетьмана для того, щоб осягнути усі свої діяння, вийти на орбіту судді історії» (Буда, 73).

Однією з особливостей побудови ускладнених речень і загалом композиційного оформлення ліричного тексту нерідко є повторюване в кількох варіантах звертання, яке розкриває додаткові характеристики адресата:

І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове добрий! Не за Україну,

А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну. Довелось запить

З московської чаші московську отруту!

О друже мій добрий! друже незабутий! (3, 155).

Прикладом такого вживання звертань є й номінація «думи мої, думи мої» з однойменної поезії Т. Шевченка. Автор послуговується нею у творі тричі, причому за останнім разом до неї додано характеризуючий компонент «квіти мої, діти», використовуваний поетом напередодні також стосовно зазначеного адресата.

Повтори синтаксичних конструкцій зі звертаннями у поетичному тексті також є одним із композиційних прийомів, властивих мовотворчості Т. Шевченка і М. Рильського. Вони служать найчастіше засобом поділу тексту на логічно завершені частини, засновками чи висновками до поезій і водночас увиразненням змісту творів. Прикладами вживання таких прийомів є двічі повторювана строфа «Доле, де ти! Доле, де ти? / Нема ніякої, Коли доброї жаль, Боже, / То дай злої, злої!» (3, 166) у поезії Т. Шевченка «Минають дні, минають ночі…» чи рядки «Панно, пташко моя! / Панно, доле моя!», які також вжиті Т. Шевченком у «Гайдамаках».

Іноді повторюване звертання утворює таку стилістичну фігуру, як кільце, що також служить для підсилення емоційності вислову:

Втомо моя, не пора! Ще далека дорога,

В'ється змією і хижа вона, як змія…

Воля, супутниця днів нерозлучна і строга,

Каже йти й не спинятись, утомо моя! (1, 166).

Таким чином, до переліку функцій номінацій адресата мовлення, пропонованого сучасними мовознавцями, варто додати ще одну функцію - композиційну, - яка, щоправда, значно менш частотна, ніж решта.

Звертання вживаються в усіх функціональних стилях сучасної української літературної мови, у кожному з яких вони мають певні особливості.

Специфіку реалізації номінацій адресатів мовлення в основних функціональних стилях досліджувала О. Куц. Вона, зокрема, визначила, що звертанню в розмовному стилі притаманні такі функції, як апелятивно-характеризуюча, якісно-оцінна, що тісно пов'язана з конкретизуючою, та інтимізуючою функціями (куц, 244).

Звертання в художньому стилі є формою вираження емоційної піднесеності, воно називає предмети, явища навколишнього світу, персоніфікуючи їх. Саме тому апелятиви у цьому стилі відзначаються багатою образністю й експресивністю. Основними функціями їх при цьому є емоційно-оцінна, емоційно-експресивна й характеризуючо-емоційна (куц, 244).

В офіційно-діловому стилі основною функцією звертання є апелятивна «Для цього стилю, - підкреслює О. Куц, - характерні звертання-штампи типу пане, пані, добродію і под., що можуть вживатися з означеннями вельмишановний, ласкавий і под. Звертання пане, пані можуть використовуватися в мовленні як самостійно, так і перед прізвищем, ім'ям, посадою тощо» (куц, 244-245).

Для писемної форми наукового стилю звертання не характерні. Щодо усної форми, то тут помітне зближення з усною формою офіційно-ділового стилю. Звертання при цьому виконує свою основну функцію - апелятивну. Воно виражається переважно вокативом у множині, який може мати залежні слова типу вельмишановні, шановні і под., які іноді можуть вживатися і самостійно (куц, 245). Отже, традиційно загальною синтаксичною функцією звертання є називання адресата мовлення. Разом з тим звертання може реалізувати одночасно й кілька функцій, які актуалізуються залежно від конкретного комунікативного завдання. Серед них виділено: дейктично-контактну, номінативно-контактну, номінативно-вирізняльну, номінативно-ідентифікуючу, соціально-регулювальну, оцінно-характеризуюча, спонукальну, власне контактну, етикетну, естетичну та композиційну функції.

Залежно від настанови мовця і від функціонального стилю, в якому вживаються номінації адресата мовлення, вони виконують зазвичай різні функції.

Он плугатар іде, за ним сіяч виходить,

На пролісках бджола збирає першу подать,

В березах молодих веселий грає сік,

Леліють вдалині розливи синіх рік.

О ріки й дерева! О сіячі і теслі!

Хай будуть славлені робота і краса! (1, 97).

Н. О. Дем'янова підкреслює, що «Будучи граматично вираженим у вигляді відокремленого вокативного речення з головним членом у морфологічно позначеному чи семантично категоризованому кличному відмінку, звертання прагматично є своєрідним мовленнєвим актом, здатним самостійно або у поєднанні з контекстом виконувати цілий набір функцій, зокрема, виступати засобом встановлення та підтримки мовленнєвого контакту, визначати спрямованість мовлення, бути засобом мовленнєвого впливу на адресата, виражати емоційно-експресивний стан мовця і навіть регулювати взаємовідносини між комунікантами» (Дем, 5).

Зміст і функція вокативних речень, за О. Селівановою, зумовлює їхній поділ на прагматичні, спонукальні, емоційні та інші. (сел, 72).

О. С. Попов поділяє вокативні речення з погляду їхніх функцій і складності змісту на три групи:

1) найпростіші речення, які містять заклик, прохання чи вимогу відгукнутися, відповісти;

2) вокативні речення, що являють собою реакцію на слова чи дії співрозмовника;

3) вокативні речення, що є одночасно й двоскладними неповними: з одного боку, це - емоційно забарвлені звертання, що виражають цілу думку, з іншого - неповні речення без підмета, які виникають як підсумок впізнавання осіб; обидва ці моменти виявляються одночасно [20, с. 37-38].

К. Ф. Шульжук класифікує вокативні речення на спонукально-кличні та емоційно-оцінні (шульж, 149).

Спонукально-кличні речення виявляють насамперед ставлення мовця до того, що пов'язане з особами, до яких він звертається. Серед них мовознавець виділяє дві групи:

1. Речення, що становлять заклик, прохання чи вимогу відповісти, відгукнутися тощо. Такі речення передусім виражають волевиявлення.

2. Речення з яскраво вираженою емоційністю, внаслідок чого значення спонукання дещо послаблюється. Емоційність у цієї групи речень пов'язана з учинками тих осіб, яким вони адресовані. Експресивний зміст їх глибший, ніж речень першої групи. Вони передають докір, закид, осудження, радість тощо.

Речення цієї групи часто містять вигуки ой, ах, о, гей та ін., що виступають передусім як стилістичні засоби і посилюють емоційне звучання речень.

До речень з послабленим спонукальним і яскраво вираженим емоційним забарвленням належать і такі, що виникають як наслідок пізнавання осіб, отже, виражають емоційну реакцію того, хто говорить, до названого ним адресата.

Щодо емоційно-оцінних речень, як зазначає К. Ф. Шульжук, єдиного погляду серед науковців нема. Якщо в спонукально-кличних реченнях більш помітно виявляється ставлення мовця до повідомлюваного про осіб, то оцінні речення виражають передусім ставлення того, хто говорить, до цих осіб. Поширеними є утворення з першим займенниковим компонентом, підсиленим вигуками ех, ей, гей, ах тощо, та особовим займенником-звертанням. Цю частину можна кваліфікувати як вокативне речення. Другий компонент містить оцінку першого і може бути кваліфікований як неповне двоскладне речення з неназваним підметом (Шульж., 149-151).

Творчість Т. Шевченка інтимізована, сповнена надзвичайно експресивними емоційно-етикетними звертаннями (Маць, 179).

П. С. Дудик також виділяє кілька основних груп речень-звертань, які розрізняються змістом і функціями:

1) звертання-речення, що ними гукають когось, просять, закликають чи вимагають якось зреагувати на кликання, зробити щось, розповісти, пояснити і под.;

2) звертання-речення з виразною спонукальною функцією - попереджувальною, заборонною, наказовою тощо (з їхньою допомогою мовець застерігає особу, до якої звертається, від непродуманих чи небажаних вчинків, висловлень, забороняє їх з більшою або меншою категоричністю);

3) звертання-речення, що виражають інші (ніж відзначені - групи 1 і 2) реакції мовців, їх глибинні переживання, настрої. За П. С. Дудиком, це можуть бути почуття радості від зустрічі, невдоволення нею, обурення, подиву, переляку, докору та ін. [7, с. 39-40].

Дуже схожу класифікацію пропонують і О. Т. Волох, М. Т. Чемерисов та Є. Л. Чернов (Волох, 279).

Зважаючи на значну семантичну близькість першої та другої груп вокативних речень за класифікацією П. С. Дудика, більш цілісною видається класифікація І. Р. Вихованця. Дослідник розрізняє три семантичних групи вокативних речень:

1) речення, у яких виражається звернення до адресата мовлення з метою привернути його увагу;

2) речення, що виражають емоційні реакції мовців, їх внутрішні переживання;

3) речення, що передають різні вияви спонукання - попередження, заборону, наказ тощо (Вих, грам. УМ., 179). Важко не погодитися з М. С. Скабом, який наголошує, що формально-синтаксична кваліфікація аналізованих елементів прямо залежить від їх семантико-синтаксичних характеристик, зумовлених специфікою функцій, які ці утворення виконують у процесі мовного спілкування [23, с. 38]. На формально-синтаксичному рівні речення вони становлять сферу апеляції. Елементи цієї сфери, передусім субстантивна форма вокатива, виникли у мові внаслідок синтаксичної редукції й зосереджують у собі відповідно суб'єктно-об'єктну предметну семантику, а також семантику спонукальності до сприйняття мовлення, яка виявляється навіть у разі відсутності на формально-синтаксичному рівні дієслова-імператива [23, с. 39].

Складним у мовознавстві є питання віднесення вокативних речень до певного типу односкладних (не кажучи вже про те, що частина науковців узагалі не визнає їх реченнями). Дехто з українських лінгвістів (І. К. Кучеренко, І. Р. Вихованець, М. С. Скаб) відносить ці речення до односкладних, наголошуючи на їх членованості, інші ж (П. С. Дудик, І. І. Слинько, Б. М. Кулик, К. Ф. Шульжук) виводять їх за межі двоскладних і односкладних структур.

Очевидно, має рацію П. С. Дудик, який наголошує, що такі звертальні конструкції слід вважати не реченнями - двоскладними чи односкладними, а лише їх своєрідними функціональними замінниками [7, с. 43], адже «вони-бо скільки-небудь відчутно не виявляють ні змістової, ні синтаксичної розчленованості, не мають логічної та граматичної основи двоскладного чи односкладного речення» [7, с. 43]. Тільки дуже умовно вони тією чи тією мірою можуть наближатися до речень двоскладних чи односкладних. Щоправда, дослідник сам собі дещо суперечить, адже називає їх реченнями-звертаннями.

Аналогічна позиція К. Ф. Шульжука щодо синтаксичної належності вокативних речень ґрунтується на твердженні, що на відміну від еліптичних конструкцій, де здебільшого можна встановити двоскладність/односкладність речення, оскільки їхня будова вказує, який член пропущений, у вокативних реченнях не можна передбачити їхню структуру, яка може бути реалізована і в двоскладних, і в односкладних, у простих і складних реченнях. Тому, на переконання науковця, ці одиниці є специфічними реченнєвими утвореннями, що перебувають поза межами двоскладних і односкладних речень (шульж, 151).

Для точної кваліфікації аналізованих утворень М. С. Скаб пропонує передусім їх відмежувати від формально схожих односкладних речень, що репрезентують^: функціональну сферу представлення: односкладні речення апеляції з простим іменниковим головним членом, співвідносним з підметом (вокативні), протиставляються односкладним реченням представлення з простим іменниковим головним членом, співвідносним з підметом (номінативним).

Хоча і в номінативних, і у вокативних односкладних реченнях формально вираженим є один головний член з первинною предметною семантикою, однак набута номінативом і вокативом у позиції головного члена предикатна семантика, на думку дослідника, є відмінною: предикативність є значно сильнішою у вокативних утвореннях, що зумовлюється як їх специфічним витворенням унаслідок синтаксичної редукції, так і значно вищим рівнем емоційності мовленнєвих актів, у вираженні яких беруть участь аналізовані вокативні форми.

Вказані семантичні особливості по-різному виявляються в конкретних вокативних реченнях (Ск, функц. Сф, 15).

М.С. Скаб доходить висновку, що субстантивну форму вокатива варто трактувати як «головний член односкладного речення апеляції» (Ск.,Вок., 41), адже вона має всі необхідні, на його думку, властивості для такої кваліфікації:

- «входить у структурну схему елементарного простого односкладного речення як єдиний його головний член;

- містить у собі модально-часову характеристику речення, причому значно інтенсивнішу, ніж у відповідних реченнях сфери представлення - номінативних;

- має простий іменниковий головний член, співвіднесений з підметом двоскладного речення апеляції, побудованого за моделлю Адресате, дій!;

- виражається спеціалізованою морфологічною формою кличного відмінка» (Ск.,Вок., 41).

Та все ж більш виправданою видається позиція, за якою вживаний переважно у кличній формі головний член вокативного речення не співвідносний ні з підметом, ні з присудком двоскладного речення.

Для вираження особливо сильних емоцій і почуттів у художньому стилі нерідко використовуються цілі ряди вокативних речень. У такому разі ці речення стають «естетичним і риторичним центром, вбирають у себе максимум думки і почуття автора» (Кар., 133):

Бідна моя Україно,

Стоптана ляхами!

Україно, Україно!

Ненько моя, ненько!

Як гадаю тебе, краю,

Заплаче серденько… (3, 19);

О тихі плеса! О сліди дівочі

На вогкому пружистому піску!

О молодосте! Я крізь дні і ночі

До смерті пронесу тебе таку! (1, 119).

Посиленої експресії вокативні речення набувають і тоді, коли їх повторюють, потроюють і т. д.: «Тату! - белькотали. - / Тату, тату… ми не ляхи! / Ми…» - та й замовчали (3, 65).

При повторенні звертальних конструкцій у поетичному тексті спостерігаються дві тенденції:

1) одночасне повторення;

2) повторення, розірване в часі. Воно вживається у випадку, коли адресат не відреагував на перше звертання через суб'єктивні причини (зумисне, не розчув, не зрозумів тощо) або й через об'єктивні, незалежні від особи, до якої звертаються, обставини: її могло не бути в передбачуваному місці, вона не мала змоги відповісти. У такому разі з кожним наступним повторенням вокативного речення зростає експресія вислову. Відповідно, останнє з них характеризується найвищим ступенем емоційності.

Вокативні речення, зокрема й повторювані, можуть супроводжуватися вигуками, вигуковими сполуками слів у будь-якій позиції. За їх допомогою почуття, які адресант передає звертальною конструкцією, набувають додаткового емоційного відтінку: О дзвоне крапель весняних, / О брость набрякла на деревах! / Хіба ж не треба рук моїх / Для виросту садів вишневих? (1, 102).

Такої ж сильної наснаги почуття й думки набуває одне, але надзвичайно майстерно поширене вокативне речення (Кар., 133): О Боже наш милосердний! / О царю поганий, / Царю проклятий, лукавий, / Аспиде неситий! (3, 118).

Отже, вокативні речення, які за своїм морфологічним оформленням збігаються з непоширеними і поширеними звертаннями, становлять вищою мірою експресивні конструкції, ніж традиційні звертання, які входять до структури речення. Передаваний ними зміст виявляється у своєрідній інтонації, яка не цілком збігається з інтонацією звичайного звертання, оскільки нею передається ширше значення.

Вокативні речення належать до сфери апеляції й зосереджують у собі суб'єктно-об'єктну предметну семантику, а також попереджувальну, заборонну, наказову тощо семантику спонукальності.

Головний член вокативних речень не співвідносний ні з підметом, ні з присудком двоскладного речення, а самі вокативні речення не належать ні до односкладних, ні до двоскладних речень. Вони є специфічними синтаксичними структурами, що пояснюється їхньою семантикою й функціональним призначенням.

Зважаючи на викладене вище, можна зробити висновок, що звертання належать до синтаксично ізольованих компонентів речення, тобто таких, що синтаксично не пов'язуються із жодним його членом. З об'єктивних причин вони також не можуть бути віднесені до жодного з існуючих типів членів речення і тому взагалі не зараховуються до парадигми членів речення. У простих реченнях номінації адресатів мовлення традиційно вважаються ускладнювальним компонентом.

Згідно з наведеними у дослідженні поглядами на структуру речення Д. Х. Баранника, потрібно виділяти два структурних рівні речення - базово-комунікативний та модифікаційно-супровідний (рівень суб'єктивно-модального й інформативного прирощення). Граматично й інтонаційно організовану динамічну послідовність мовних одиниць цих рівнів дослідник називає інтра- та інфраструктурою відповідно і пропонує поділяти прості речення не на ускладнені/неускладнені, а на речення з інфраструктурою і без неї.

Тож, за вченням Д. Х. Баранника, синтаксичні конструкції, які містять у своєму складі звертання, потрібно називати реченнями з інфраструктурою, що з огляду на наведені мовознавцем аргументи видається цілком слушним.

Звертання може функціонувати у реченнях різної синтаксичної будови, але найчастіше воно вживається у спонукальних реченнях з дієслівними присудками у формі наказового способу. Зазвичай у межах одного простого речення номінація адресата мовлення семантично і граматично залежить від усього його змісту та будови і лише зрідка - від певного члена речення.

Звертання в реченні може займати пре- , інтер- та постпозицію стосовно основної частини висловлення. У поетичному тексті позиція звертання дуже часто зумовлюється не лише емоційним станом, настроєм мовця, його мовленнєвими уподобаннями тощо, але й ритміко-інтонаційною будовою вірша.

Творчість як Т. Шевченка, так і М. Рильського глибоко інтимізована, тому звертання відразу до кількох співрозмовників (явище однорідності звертань) зустрічається у ній поодиноко. Та якщо зазначені поети і вдаються до перелічення адресатів, то витворюють естетично довершені цілі ряди їх. Справжнім майстром витворення синтаксичних конструкцій із однорідними звертаннями був Максим Рильський.

Особливістю мовотворчості Тараса Шевченка було вживання повторюваних звертань, підсилених вигуками чи вигуковими сполуками слів. Також він використовував повторення звертань у кількох варіантах, які розкривають додаткові характеристики і демонструють схвильованість того, хто говорить, емоційність.

У проаналізованій науковій літературі виявлено різні підходи до визначення статусу звертання у структурі висловлення: одні дослідники вважають його словом або словосполученням, що перебуває поза межами структурної схеми речення, інші наголошують на функціонально-синтаксичній сутності звертань та визначають їх як члени речення. Дехто з мовознавців наполягає на комунікативній самостійності звертань і підкреслює, що вони самі формують речення-висловлювання. і, нарешті, звертання в деяких лінгвістичних студіях виносяться за межі формального синтаксису та вважаються службовими одиницями тексту ширшої функціонально-семантичної категорії мовленнєвого контакту.

Незважаючи на великий накопичений матеріал, який спрямований на спростування традиційної позиції щодо ізольованості звертань у структурі речення, все ж вважаємо її найбільш обґрунтованою і правильною.

Під час дослідження було проаналізовано сотні мікроконтекстів, у яких реалізуються різні прагматичні функції синтаксичних конструкцій зі звертаннями. Виявлено, що загальною синтаксичною функцією усіх без винятку звертань є називання адресата мовлення. Ця функція ніколи не реалізується самостійно. Серед допоміжних до неї було виділено: дейктично-контактну, номінативно-контактну, номінативно-вирізняльну, номінативно-ідентифікуючу, соціально-регулювальну, оцінно-характеризуюча, спонукальну, власне контактну, етикетну, естетичну та композиційну функції. Причому поширеним явищем є поєднання в одній номінації кількох функцій водночас.

У різних функціональних стилях сучасної української мови зазначені функції реалізуються по-різному.

Як показало проведене дослідження, вокативні речення, на відміну від звичайних звертань, які входять до складу речення, є значно більш експресивними конструкціями, незважаючи на їхнє ідентичне зі звичайними звертаннями їхнє морфологічне оформлення. Розбіжності між ними полягають і в інтонаційному оформленні: інтонацією вокативних речень передається ширше значення.