Концептуально-семантичні особливості вираження емоційного концепту "страх" засобами сучасної англійської мови

Будучи одним із способів зберігання знання у пам'яті, КС являє собою асоціативну організацію зв'язків, точки перехрещення яких є вузлами або концептами [227, с. 83; 378, с. 16]. Збудження кожного вузла призводить до збудження асоціативно пов'язаних з ним концептів. Інакше кажучи, якщо у мисленні людини встановлюється місце відповідної структури значення, то одночасно з довготривалої пам'яті активуються усі асоціативно пов'язані з нею відомості та факти [229, с. 43; 369, c. 57].

Таким чином, КС становить інтерпретаційне поле окремого концепта, що об'єктивно зумовлене природою останнього, адже головною властивістю концептів є їхня неізольованість, зв'язаність з іншими подібними структурами знання. Будь-який концепт може висвітлюватися на тлі КС, або її структурної одиниці - домену. Домен є зв'язаною областю концептуалізації - базою, відносно якої профілюється певна семантична структура [270, с. 350; 375, c. 24-25; 402, с. 488]. Зазначена структура виступає у ролі когнітивного контексту, або сукупності фонових знань, стаючи необхідною передумовою для оформлення змісту мовного знака в процесі комунікації та подальшої найбільш адекватної інтерпретації цього змісту [99, с. 10; 380, с. 193; 401, с. 147]. Таким чином, актуалізований у свідомості носія мови концепт може профілюватися на базі одного домену або декількох - матриці доменів, чи КС.

Поняттєва КС організована ієрархічно, за гіперо-гіпонімічним принципом [402, с. 60-61], коли один концепт асиметрично передбачає наявність іншого концепту як частини своєї характеристики [99, с. 19; 267, с. 102]. Відповідно, концепти займають більш високі та більш низькі рівні у концептуальній організації КС [401, с. 148], обґрунтовуючи той факт, що кожен з її наступних рівнів звужує попередній, але при цьому, одночасно, розширює його [188, с. 5]. Із зазначеного випливає, що семантичні фрагменти КС характеризуються різним ступенем узагальненості і знаходяться один з одним у класифікаційних відношеннях, які створюють її неповторну структуру.

На “дрібнозернистому” рівні матриця КС являє собою особливу конфігурацію базових фреймів, які, взаємодіючи, утворюють інтегративний фрейм, найбільшими вузлами якого виступають домени [99, с. 17]. Зазначені фрейми демонструють найбільш загальні принципи категоризації й організації вербалізованої інформації. Це - інформація онтологічного плану про предмети оточення, їхні властивості та реляції [98, с. 117]. До базових типів фреймових структур відносяться предметноцентричний, таксономічний, акціональний, посесівний (партонімічний) та компаративний фрейми [96, с. 3-11; 97, с. 16-22; 98, с. 117].

Предметноцентричний фрейм визначається як система пропозицій, у якій до логічного суб'єкту ХТОСЬ / ЩОСЬ приєднуються декілька предикатів, які характеризують суб'єкт за кількісним, якісним, локативним, темпоральним, оцінним параметрами. Фрейм, конституенти якого є предметними сутностями ХТОСЬ / ЩОСЬ, котрі є об'єднаними родо-видовими відносинами має назву таксономічний. В акціональному фреймі декілька взаємодіючих у певному просторі та часі предметів ХТОСЬ / ЩОСЬ наділяються семантичними ролями, які відбивають діяльнісний характер відносин між ними: агенс, пацієнс, інструмент, адресат, бенефіціант, причина, наслідок, результат тощо [97, с. 19; 380, с. 48-49; див. також 435]. Посесивний фрейм відбиває зв'язок між предметами ХТОСЬ / ЩОСЬ, який реалізується через відношення володіння, представленого у вигляді предикату “мати”. Цей фрейм має три різновиди: 1) власник - власність, 2) контейнер - наповнення [див. 1] 3) ціле - частина (партонімічний фрейм). Базовий компаративний фрейм ілюструє відношення подібності між предметними сутностями, яка базується на зближенні концептів у мисленні людини [99, с. 117].

Поєднуючись між собою у різних комбінаціях, залежно від комунікативного контексту, базові фрейми структурують КС у вигляді мережі взаємопов'язаних слотів. Таким чином, вони використовуються як своєрідні будівельні блоки для конструювання ментального остову КС тієї чи іншої області людського досвіду. Кожна окрема сфера концептуалізації внутрішньо передбачає кількість таких блоків та їхні якісні властивості [99, с. 10]. Тим самим задаються основні напрямки як поняттєвої стратифікації КС, так і шляхи інтерпретації значень мовних одиниць відповідної ділянки семантичного простору мови.

Ураховуючи все вищезазначене, вважаємо за доцільне представити власне формулювання визначення терміну “концептосфера”. Під концептосферою розуміємо певне ієрархічно організоване відкрите угрупування концептів, яке відтворює ту чи іншу сферу буття соціуму у конкретний відрізок історичної реальності та отримує своє втілення у семантичному просторі мови певної етнокультурної спільноти.

Мова класифікує явища об'єктивного світу і приводить знання про нього у систему - мовну картину світу [86; 142; 163; 251; 260; 295; 318; 356]. Під МКС розуміють сукупність зафіксованих в одиницях мови уявлень народу про дійсність на певному етапі його розвитку [263, с. 89], тобто здійснюване у лексичному та граматичному складі мови, зображення всього існуючого у вигляді цілісного та багатокомпонентного світу, який у своїй структурі й у зв'язках своїх частин віддзеркалює людину, її матеріальну та духовну життєдіяльність, простір та час, у яких вона існує тощо [3, с. 56-59; 135, с. 225-226; 260, с. 193; 317, с. 3; 365, с. 15; 424, с. 87]. Таким чином, МКС має глибоко укорінений антропоцентричний характер, виступає своєрідною призмою, крізь яку людина бачить світ і яка визначає її ставлення до цього світу [76, с. 143; 128, с. 80-81; 205, c. 61; 215, с. 161; 303, с. 3].

МКС та ККС являють собою спосіб існування лексики у свідомості носія мови [125, с. 274]. Окремі концепти, домени, на тлі яких вони висвітлюються, сукупність концептосфер, що складають ККС, знаходять свого відображення у цілісних номінативних просторах, які виступають структурними елементами національної МКС. Номінативний простір виступає як відображення ознак реалій та їхніх лексичних інтерпретацій [225, с. 109]. Способом упорядковання одиниць у межах просторів виступають ієрархічно організовані угрупування лексичних засобів - лексико-семантичні поля [109, с. 230; 133, с. 98; 301, с. 385], відповідно відрізняючись між собою різним ступенем складності та обсягом семантичної референції.

На сучасному етапі розвитку науки про мову ЛСП визначається як угрупування одиниць, які відносяться до однієї частини мови та об'єднуються на основі вираження спільної семантичної ознаки (архісеми), що підводиться під деяку поняттєву категорію [34, с. 11; 61, с. 4; 84, с. 9; 156, с. 158; 263, с. 33]. Семантичною основою поля є система уявлень людини про об'єктивну дійсність, тобто система концептів, пов'язаних з відображенням того чи іншого фрагмента картини світу, репрезентованого одиницями ЛСП. Тому ЛСП розглядається як основна структурна одиниця МКС, яка може бути представлена у вигляді сукупності різних об'єднань слів і системи відношень між ними у певному номінативному просторі, що відбивають закріплене у ККС осмислення людиною світу та себе в ньому.

Зв'язок слів ЛСП здійснюється за посередництва ядерних (прототипових) елементів - центрального слова та найтіснішим чином пов'язаних з ним слів-ідентифікаторів, оскільки для них характерна максимальна концентрація базисних ознак, що визначають якісну специфіку даної єдності одиниць [34, с. 39-41; 288]. Периферію ЛСП формують одиниці з більш конкретним значенням, у той час як до ядра включаються лексеми з більш абстрактною семантикою. Та лексична одиниця, яка серед них характеризується найбільш регулярним та систематичним використанням унаслідок найбільшої спеціалізованості у вираженні конкретного значення та найбільш однозначною його передачею [84, с. 10], а, отже, у загальному вигляді здатна відображати зміст усього поля, виступає його іменем та визначається як домінанта ЛСП (архілексема). Значення домінанти є носієм тієї інваріантної ознаки, яка формує усе поле і визначає значення усіх інших елементів, що містять, окрім інваріантних, також набір диференційних семантичних ознак [284, с. 44].

Номінативні одиниці одного частиномовного розряду усередині встановленої лексичної парадигми утворюють просте ЛСП; підключення до нього різних частин мови дає розгорнуте ЛСП, визначаючи обсяг номінативного простору певного концепту [156, с. 159; 269, с. 16].

Ім'я поля вербалізує конкретний концепт, якій виступає об'єднуючим началом для усіх слів, що його актуалізують [263, с. 39]. Концепт закріплює неоднорідність відповідної онтологічної сфери через систему субфреймів (слотів) своєї фреймової структури, що певним чином проектується на структуру ЛСП.

Існування будь-якого семантичного поля передбачає наявність всередині його своєрідної парцеляції - областей, зон, або парцел. Парцели являють собою дрібні тематичні угрупування лексичних одиниць, чиї значення дозволяють специфікувати ряд понять, які включаються до загальної категорії, що виступає поняттєвою основою ЛСП [69, с. 663; 125, с. 220; 209, с. 48].

Починаючи від ядра ЛСП, яке об'єднує навколо себе найбільш тісно пов'язані з ним лексичні одиниці, парцели розповсюджуються потім до периферії поля, захоплюючи різні області пов'язаних з даним ядром парадигматичних та синтаксичних відносин [125, с. 240; 229, с. 20]. На межах парцел категоріальні зв'язки послаблюються, але залишаються достатньо сильними для збереження єдності поля [125, с. 220].

Парцели репрезентують субфрейми (слоти та підслоти) концепта, що вербалізується через ЛСП. Елементи цих семантичних зон, номінуючи загальну категоріальну сутність, одночасно репрезентують різноманітні категоріальні смисли, які утворюють єдину семантичну сітку [125, с. 220; 181, с. 71]. Отже, парцели є семантичними корелятами концептів вищого рівня специфікації, набір яких складає семантичну структуру фрейму усього ЛСП. Крім того, парцеляція ЛСП відбувається за референційним принципом і відображає намагання мовних засобів, об'єднаних у поле, до експлікації різних граней концепту.

Структура субфреймів концепту визначає організацію парцел поля-репрезентанта, яка стосується елементів парцел та зв'язків між ними. Найчастотнішим типом відносин, виявлених між одиницями парцел, є синонімія [312, с. 23; 360, с. 382; 392, c. 61], одним з різновидів якої вважається гіперо-гіпонімія [79, с. 13-14; 231, с. 453]. Концептуальні основи синонімії полягають у наявності варіативності лексичного представлення для одного й того ж елемента фреймової структури концепту (однофреймова синонімія), або в наявності семантично близьких слів, що вербалізують різні фрейми (міжфреймова синонімія) [17, с. 12; 325, с. 113; 412, c. 350].

Синоніми обох типів утворюють синонімічні ряди (СР) - семантичні системи, які об'єднуються на базі інтегральних семантичних ознак (архісем), що у своєму функціонуванні експлікують відношення ієрархічності таких систем, втілюють принципи мовної інваріантності та виявляють відмінності з іншими рядами одиниць [269, с. 16; 293, с. 20; 411, c. 60-63]. У ролі архісем функціонують дифузні широкозначні лексеми, які виступають синонімічними домінантами (СД) [153, с. 241], що очолюють відповідні синонімічні ряди. СД як опорне значення містить ембріональну структуру усієї синонімічної групи та являє собою стабільне ядро певної сукупності ознак [229, с. 24; 263, с. 45].

Одночасно, синоніми можуть вступати в антонімічні відносини з лексемами тієї ж самої парцели або виявляти протилежні поняттєві ознаки з одиницями інших сегментів ЛСП. Антоніми виступають мовними репрезентантами різнополюсних слотів фреймової структури одного і того самого фрейму.

Окрім зазначених об'єднань лексики у межах парцел можуть виявлятися тематичні групи (ТГ) - угрупування лексем, що характеризуються наявністю екстралінгвістичної обумовленості та змішаним типом лексико-семантичних зв'язків між їхніми елементами [181, с. 72; 201, с. 278; див. також 361].

Таким чином, польова структурація МКС відтворює зв'язки та відношення між мовою та дійсністю, що проявляється як у способах взаємодії полів, так у їхній внутрішній організації у межах структурованих ними номінативних просторів. Розуміючи під ЛСП ієрархічно організовану сукупність номінативних одиниць, що об'єднуються між собою на підставі спільного для них інваріантного значення, ми вважаємо його підґрунтям концепт, будова якого визначає парцеляцію ЛСП та його стосунки у межах МКС.

1.1.4 Основні напрями концептуального аналізу лексики

Основним методом дослідження мовних одиниць у когнітивній лінгвістиці є концептуальний аналіз (КА) [96; 158; 163; 270; 302; 326; 341; 379; 389; 397; 403], який спрямовано на розкриття механізмів мовної діяльності у її нерозривному зв'язку з мисленням та реальністю [94, с. 5].

КА лексики базується на традиційному семантичному аналізі (СА) [162], який розглядає сутність лексичного значення як інгредієнта мовної структури та спрямовує увагу на роз'яснення семантики знаку, на експлікацію зв'язку між ним та об'єктами оточуючої дійсності. У рамках когнітивної лінгвістики значення перестає розглядатися як сутність, яка складається з елементарних семантичних ознак, упорядкованих ієрархічно за родо-видовим принципом [78, с. 109-110; 289; 313; 359]. Воно описується як структура, яка складається з двох рівнів: зовнішньої, поверхневої семантики та глибинного семантичного (концептуального) рівня мовних одиниць [24, с. 8-9]. Дослідженню підлягає саме концептуальний прошарок семантики - рівень ментальних сутностей, які структурують та обумовлюють зміст лексичних одиниць [382, с. 25; 389, с. 3].

Під час проведення КА семантичні компоненти значення співвідносяться між собою та об'єднуються у складі цілісної моделі - концептуальної структури. Таким чином, СА дає дослідникові той матеріал, який підлягає подальшому аранжуванню у складі шуканої концептуальної моделі [228, с. 38-39]. Отже, на відміну від СА, КА пов'язаний з усвідомленням сутності самого вербалізованого концепту, що стоїть за лексичною одиницею, із встановленням засобу організації концепту в мисленні та з розробкою принципів концептуального моделювання значення [262, с. 5].

Складність такого підходу полягає у тім, що слово, яке представляє концепт у мові, фіксує у своєму лексичному значенні лише його окремий аспект [78, с. 22], декілька основних концептуальних ознак. Вони є релевантними для повідомлення, і, у такий спосіб, лексична одиниця виступає “міткою” вербалізованого концепту. До того ж, відобразити в узусі концепт у всіх його нюансах є практично неможливим, а деякі його ознаки, шари високого рівня абстракції взагалі не підлягають мовній експлікації [264, с. 96-97]. Через це вербалізований концепт співвідноситься більш ніж з однією лексичною одиницею, і логічним завершенням його аналізу стає співвіднесення концептуальної структури фрагмента дійсності з планом вираження сукупності синонімічних засобів, що описують заданий фрагмент у мові [65].

Аналіз ментальних репрезентацій у лінгвістиці спирається, на дві лінії: а) розгляд того, як вживаються слова, що відповідають конкретному поняттю; б) зіставлення засобів визначення поняття та непрямих його характеристик [90, с. 58]. До числа найбільш розповсюджених на сучасний момент методик лінгвістичного дослідження концептів відноситься, насамперед, компонентний аналіз семантики ключового слова - імені концепту, а також аналіз синонімів і дериватів ключового слова, аналіз сполучуваності ключового слова, виявлення концептуальних зв'язків через аналіз словників тезаурусного типу, аналіз паремій і афоризмів на позначення концепту, аналіз текстів тощо [65; 262, с. 5-7; 357, с. 19-24].

Через те, що методика КА ще не є остаточно розробленою, існує декілька підходів до моделювання структури концептів, які різняться залежно від способу інтерпретації концепту, його призначення та вживання. Тому в дослідженні використовується комплексний підхід до аналізу концепту СТРАХ, який полягає у поєднанні ряду різних методик, розроблених у рамках фреймової семантики [213; 287; 325; 409], прототипової семантики [56; 397; 416] та теорії концептуальної метафори [368; 385; 396].

Метод фреймової семантики концептуально-семантичного дослідження лексики передбачає встановлення та структурацію тієї концептуальної ділянки досвіду, на фоні якої висвітлюється значення слова [30, с. 62; 435]. Фрейми трактуються як ментальні моделі, які існують у феноменологічному полі людини. Вони представляються як схемні структури, що засновані на вірогідних даних про стереотипну ситуацію, знання яких забезпечується вербалізованими концептами [87, с. 69; 197, с. 153; 304, с. 181; 367, c. 11; 409, с. 355]. Фрейми зберігають інформацію про досвід пережитих у минулому подій, предписують комунікантам шляхи їх використання у знайомих ситуаціях [213, с. 7; 337, с. 51].

Фрейм має пропозиційну організацію. Пропозиція є особливою формою репрезентації знання, базовою когнітивною одиницею зберігання інформації, яка відіграє головну роль у породженні та інтерпретації мовленнєвої діяльності особи [197, с. 120; 380, с. 8; див. також 88, с. 58; 287, с. 228-271]. У зв'язку з тим, що суб'єкт може розширюватися декількома предикатами, у фреймі виокремлюються вершинні вузли, що містять фіксовану інформацію про конкретну ситуацію та вузли нижчих рівнів з інформацією, яка є обов'язковою для уточнення конкретних понять [409, с. 355; 419, c. 65]. По мірі накопичення інформації слоти фрейма поповнюються даними, які у процесі структурації формують свого рода субфрейми. Приєднання до останніх інших споріднених фреймів приводить до формування структури у вигляді ієрархічно розгалуженої мережі, яка існує у пам'яті як результат того, що різні фрейми включають один і той самий мовний матеріал [див. 326; 369].

Важливу частину методологічного апарату когнітивної лінгвістики складає теорія прототипів [326; 410; 414; 416], у рамках якої мовне значення розглядається як прототип, що є результатом категоризації фрагмента оточуючого світу [163, с. 142]. Залучення апарату прототипової семантики під час аналізу змісту вербальних репрезентантів певного концепту дозволяє розглянути та змоделювати його структуру як складну, багаторівневу організацію взаємопов'язаних смислів, встановити його концептуальний перетин з іншими категоріями та визначити за ступенем його семантичної “розвиненості” його статус у відбитої свідомістю моделі світу, закріпленої у системі мови окремої спільноти.

З метою інтерпретації значення номінативних та комунікативних одиниць, що фіксують конфігурацію різноманітних фреймових структур, одною з яких є компаративний фрейм, нами залучається теорія концептуальної метафори [379, с. 25; 396, с. 5; 399, с. 204].

Концептуальна метафора розглядається як іманентна властивість образно-асоціативного способу мислення людини, і проявляється у здатності проводити інтелектуальні, емоційні, перцептивні аналогії та тотожності між системами понять різних областей свідомості [179, с. 148; 198, с. 171-175; 248, с. 41], і що є найголовнішим - виводити з них певний смисл [8, с. 373; 319, с. 68; 432, с. 116]. Метафори, таким чином, постають не тільки інструментом вираження ідей за допомогою мови, а виступають способом осмислення концептуалізованих реалій буття [68, с. 11-12; 368, c. 225-226; 430, c. 118].

Концептуальна метафора розглядається як базова структура розуміння, що дозволяє осмислити деяку область дійсності - область-мету (референтний концепт) - у термінах поняттєвих структур, які склалися на базі досвіду, отриманого в іншій області - області-джерелі (корелятивний концепт) [9, с. 368; 74; 398, с. 221; 399, c. 203-207; 426, c. 9]. Співвідношення між референтом та корелятом - підґрунтя метафори, що відповідає за створення гносеологічного образу відображуваної метафорою дійсності [132; 268, с. 141; 377], визначається як співположення [399, с. 245], яке на рівні комунікації передає необхідний обсяг інформації у найбільш експресивній формі [179, с. 148].

Область-джерело - інтуїтивно зрозуміле, що носить конкретний характер, пов'язане з сенсомоторним, фізичним або просторовим досвідом індивіда та культурно-специфічними моделями, сформованими у колективної свідомості соціуму [368, c. 211; 399, c. 207; 428, c. 158]. Реципієнтна зона, яка осмислюється в термінах області-джерела, зазвичай має абстрактний характер та встановлюється на основі досвіду й асоціативного переосмислення людиною оточуючого світу [16, с. 75; 379, с. 37]. Мовна метафора є поверхневим проявом когнітивного співположення двох концептуальних царин [105, с. 192; 307, с. 26; 343, с. 355; 344, с. 82-84] є своєрідним ключем для розуміння глибинної метафори, і, таким чином, через неї - способом пізнання основ мислення [428, c. 15].

Отже, концепти визнаються основними структурами репрезентації знань про людину та світ, що утворюються у свідомості в процесі категоризації та концептуалізації. Їхній опис як дискретних ментальних одиниць, які визначають семантичну структуру мовних засобів, залучає усі вищезазначені методики, якими ми будемо оперувати під час вивчення та моделювання ЕК СТРАХ.

1.2 Емоції: мовна та концептуальна репрезентація

Інкорпоруючи досвідно-практичні, життєві та культурні стереотипи, ККС індивіда водночас є наскрізь пронизаною емоціями [295, с. 21]. Природно, що одним з центральних її фрагментів є концептуальна ділянка знань про емоційну сферу життя. “Емоції є ядром людини, мовної особистості” [353, с. 63]. Вони постійно супроводжують індивіда, беручи активну участь у процесі пізнання оточуючої дійсності й обумовлюючи усі інші види його діяльності та поведінку [15, с. 22; 223, с. 65; 351, с. 11].

Проблема представлення емоцій засобами національної мови стала об'єктом інтенсивних досліджень у когнітивній лінгвістиці [59; 151; 221; 350; 355; 395; 398; 434]. Проте, вплив емоцій як соціально-культурного феномену на семантичну організацію знань, даних у вербальній чи концептуальній формі, є недостатньо дослідженою проблемою [247, с. 48; 294, с. 61-62]. Отже, вивчення феномену емоцій, відбитого у концептуальних і мовних структурах репрезентації знань, є кроком до пояснення відображення людиною світу в її мові та свідомості.

1.2.1 Представлення емоцій у лексико-семантичній системі мови

Емоції є особливими психофізичними станами організму, які відображають ставлення людини до самої себе й оточення у формі інтенцій, безпосередніх переживань, відчуттів приємного чи неприємного, задоволення чи незадоволення, що обумовлюється відношенням об'єктивних властивостей світу до потреб та мотивів діяльності індивіда [113, с. 27-28; 192, с. 8; 224, с. 202; 226, с. 436; 323, с. 216].

Переживання можуть мати як позасвідомий, так і “усвідомлений” характер, хоч і не завжди піддаються вербалізації [349, с. 220]. Зареєстровані свідомістю емоційні процеси визначаються як певний тип емоцій, результатом чого є знання особи про свій стан [271, с. 55]. Проте, мислення фіксує лише ті соціально значимі емоції, які відрізняються тривалістю та частотністю, і саме вони репрезентуються мовними засобами [70, с. 40; 263, с. 39].

Аксіомою сучасної науки стало визнання єдності та взаємодії емоцій та когніції [100, с. 8; 168, с. 269; 376, c. 173; 405, с. 248]. Емоція виступає як необхідний елемент перцептивно-когнітивних процесів; її вплив на когнітивну сферу свідомості, що не завжди має визначений характер, виявляється як у трансформаціях когнітивних процесів, так і в конкретних діях індивіда [323, с. 216; 367, c. 10]. Когніція викликає емоції тому, що вона емоціогенна, а емоції викликають когніцію, оскільки втручаються у всі рівні когнітивних процесів [352, с. 31; 396, с. 54].

Когнітивним визнається зв'язок емоційного стану та його причин [64, с. 227; 401, с. 114]: емоція виникає як результат способу конструювання та інтерпретації ситуації, що її викликала [245, с. 274; 427, с. 85]. Причому, визначальним моментом у виникненні емоцій є фіксація свідомістю оцінки її явища-стимулу, яка детермінує тональність цієї емоції [63, с. 145; 224, с. 201-202; 271, с. 7].

Оцінка є визначальним моментом в осмисленні світу на основі системи цінностей соціуму та індивідуальної оцінної картини світу [27, с. 14-15]. Вона зумовлює те, що емоції виступають найбільш глибинними формами категоризації, які окреслюють загальні контури ККС та МКС, які вибудовуються свідомістю. Викликаючи зміни стану свідомості індивіда, емоційні стани визначають суб'єктивні простір і час, у яких вибудовується ККС, впливають на вибірковість як у сприйнятті об'єктів, подій, явищ навколишнього й уявлюваного світу, так і їхніх ознак, що безпосередньо позначається на характері номінативній діяльності людини [69, с. 646; 247, с. 331-332].

Тим самим емоції імпліцитно задають критерій істинності світовідчуттів особи і впливають на продуктивність її когнітивної діяльності. Ці зміни, у свою чергу, не можуть не відбитися на змісті когнітивних структур отриманих індивідом знань, що згодом знайдуть своє втілення у конкретній мовній семантиці, і, таким чином, приведуть до зрушення в розвитку значень одиниць мови [113, с. 27-35; 271, с. 357; 349, с. 9-11].

Більшість емоцій відрізняється груповим характером, який проявляється у стягуванні значної кількості подібних за якістю емоцій навколо базової емоції більш загального характеру. До базових відносяться страх, гнів, сум та радість [59, с. 117; 113, с. 34; 271, с. 168; 468, с. 216-217]. Ці емоції є відносно простими, гештальтними, і, виконуючи роль прототипів, використовуються у ролі системи відліку для більш маргінальних емоцій [429, с. 186]. Такі емоції називають гіперкогнітизованими, тобто такими, що відрізняються детальною розробленістю когнітивної структури та великою кількістю мовних одиниць, які представляють їх у мові [100, с. 17; 222, с. 61; 354, с. 43].

Іншою особливістю емоцій, що складають одну групу, є інтенсивність та здатність до інтенсифікації. Об'єктивно виміряти цей показник емоційного стану неможливо, але уявлення про більш сильні та слабкі емоції нерозривно пов'язане з самим їх існуванням [64, с. 237]. Інтенсивність емоцій відображається у семантиці іменних емотивів. Вона здатна змінюватися, фіксуючи ознаку градуйованості у значенні емотивних предикатів. Це вказує на дві особливості емоційних станів: їхню зміну за силою на протязі часу та на суб'єктивність в оцінці спостерігача [354, с. 49]. Таким чином, емоції характеризуються кількісно, що дає можливість виділити різні групи (кластери), всередині яких емоції відрізняються інтенсивністю і можуть бути представлені як похідні деякої базової емоції.

Емоції відрізняються і за якісними ознаками, які виявляються у внутрішніх відчуттях суб'єкта та у зовнішньому вираженні емоційного стану [64, с. 238; 70, с. 43]. Найяскравіше ця різниця проявляється між такими емоційними станами як “емоції” та “почуття”. Власне емоція характеризується високою інтенсивністю, непостійністю, швидкоплинністю [354, с. 50]. Вона з'являється як миттєвий, інтуїтивний акт непов'язаний з розмірковуванням [63, с. 145, 113, с. 50]. Почуття розвинулись на базі емоцій, їхнє існування більш обумовлено інтелектом та культурою конкретного соціуму. Вони - найвищий продукт суспільно-історичного розвитку людини, образу її життя, взаємовідносин та основних напрямків діяльності [193, с. 8-9; с. 58; 222, с. 58; 223, с. 65]. Почуттям притаманна середня інтенсивність і довготривалість, що й дає можливість свідомого осмислення та певного контролю над ними [71, с. 53].

Як соціальний феномен емоції виражаються вербальними та невербальними (паралінгвістичними) засобами. У спілкуванні вербальний і невербальний коди поєднуються та складають єдиний комунікативний процес [120, с. 135; 141, с. 3-7]. Така інтегрованість детермінована об'єктивними обмеженнями на процес комунікації в плані вираження думок, ідей, інтенцій учасників.

Невербальне знакове оформлення емоцій є переважно акціональним. Серед кінесичних невербальних засобів вираження різноманітних емоцій виділяються жести (значущі рухи тіла), міміка (значущі рухи м'язів обличчя), постава людського тіла, хода, контакт очима, вирази обличчя, різні наявні ззовні психофізіологічні симптоми [21, с. 60; 365, с. 18]. Здебільшого ці символи культурно універсальні, завдяки ідентичності природно-біологічних, фізіогномічних реакцій людей різних етносів на однакові стимули [120, с. 135-136; 151].

Незважаючи на яскравість кінетичної репрезентації емоції, їх важко передати, не використовуючи для цього вербальні засоби [151]. Тому особливої ваги в експлікації емоційного боку життя людини набувають мовні та мовленнєві засоби репрезентації емоцій.

Система вербальних засобів представляє соціальні та індивідуальні емоції, почуття, психічні переживання як ціннісні етноспецифічні явища людського буття [62, с. 35; 207, с. 96-97; 364, с. 8; 434]. Мовні знаки можуть називати емоції, описувати або виражати їх [349, с. 97-98]. Таким чином, завдяки своїй різноманітній функціональній спрямованості мова обслуговує як сфери мовленнєво-мисленнєвої та комунікативної діяльності, так і емоційного життя людей.

Номінанти емоцій створюють особливу ділянку лексичного складу мови - емоційний лексикон [222, с. 62]. Вони кваліфікуються як асоціативно-емотивні, тому що не виражають емоцію, а слугують лише індикацією поняття про неї, протиставляючись власне емотивній лексиці, яка спрямована на безпосереднє вираження емоцій [152, с. 47; 254, с. 40]. Емоції виражаються інтонацією, лексичними засобами (вигуками, словосполученнями тощо), у спеціалізованих типах речень емотивного характеру [69, с. 645; 297, с. 71]. Однак, людина не завжди може виразити свої емоційні переживання засобами мови. Сфера емоцій ширша й багатша за ті словесні форми, у яких її прагнуть відобразити [192, с. 20].

Емоції виступають не тільки як об'єкт відображення, але як фактор, який обумовлюючи процес пізнання світу людиною, детермінує, визначає мову, її змістовну сторону [76, с. 143; 148, с. 14]. Вони сприяють розв'язанню, початку мовленнєвого акту, одночасно стимулюючи та підтримуючи процес комунікації [179, с. 77]. Водночас, мова є засобом емоційного впливу на людину [221, с. 8]. Емоційно-експресивний аспект висловлення орієнтується як на його продуцента, так і на реципієнта: у першому випадку, мовець намагається якнайяскравіше виразити своє ставлення до події, що, у свою чергу, сприяє переконанню, впливу на вольову сферу іншого комуніканта [69, с. 646].

У процесі мисленнєво-мовленнєвої діяльності, когнітивна домінанта визначає концепт, який вербалізується, емоційна - конкретну одиницю певного ЛСП емоцій. Отже, емоції виконують роль своєрідного лексичного фільтра. Одночасне вираження в мовній одиниці когнітивної та емоційної домінант - ще один прояв універсального принципу економії в людській діяльності, зокрема - комунікативної [121, с. 37]. Крім того, багатозначність висловлювання, яка розвивається на базі його емоційного переосмислення, з одного боку, є невід'ємною частиною внутрішнього світу людини, а з іншого - забезпечує входження таких висловлень до соціальної пам'яті суспільства [207, с. 97].

Отже, емоції є необхідним елементом людської життєдіяльності, який визначає всі процеси та явища індивідуальної дійсності, а тому є високо параметризованою ділянкою свідомості, що знаходить своє вираження в мові через значення різнорівневих одиниць, обумовлює процеси номінації та комунікації.

1.2.3 Емоційна концептосфера як структурна одиниця концептуальної картини світу англомовного суспільства

Окрема КС є складовою частиною національної ККС, представляючи певну сукупність знань даного народу про деякий аспект його матеріального та духовного життя. Емоції як найважливіші прояви внутрішнього психічного життя людей категоризуються, утворюючи на ментальному рівні свідомості емоційну КС. Концептосфера емоцій, або емоціоконцептосфера (ЕКС) - це світобачення, спроектоване емоційною сферою свідомості індивіда [321, с. 65-66; 430, c. 139]. Її можна розглядати як результат семіозису, процесу означування емоційних когніцій людини при засвоєнні нею оточуючого світу [150, с. 26; 374, c. 167; 401, с. 149-150].

ЕКС є цілісним, холістичним когнітивним утворенням високого рівня абстракції. Загальновизнаний розподіл усіх емоцій на позитивно та негативно марковані, обумовлює факт того, що ЕКС виступає тією базою, на фоні якої профілюються домени позитивної та негативної тональності, у структурі яких, у свою чергу, знаходять своє вираження усі вербально втілені концептуалізації різноманітних емоцій.

Ядро ЕКС складають ментальні репрезентації знання про власне емоції як факти прояву діяльності емоційної сфери людини. До її периферійної зони включається також інформація про усі сфери буття людини, які так чи інакше зумовлюють її функціонування або осмислюються через призму її існування. Цей факт свідчить про накладання ЕКС на інші ділянки ККС індивіда, а отже, про її детермінуючу роль у свідомості особи: усі концепти є “емоційними” з точки зору того, що нічого не може бути осмислено (проконцептуалізовано та прокатегоризовано) без прямого чи непрямого втручання у когніцію емоційної сфери свідомості [153, с. 32; 395, с. 152]. Тож, емоції є тим “цементом”, який скріплює ККС представників будь-якої мовної спільноти.

ЕКС є динамічною лабільною семіотичною системою, історично-соціальним утворенням, розвиток якого зумовлений як екстралінгвістичними, так і власне лінгвістичними чинниками [151; 222, с. 63]. Лінгвістичними факторами, які визначають розвиток ЕКС у діахронії культури, є асиметрія мовного знака, розширення регістрів людського спілкування, соціальна, стилістична диференціація мови [179, c. 76]. Основними екстралінгвістичними факторами, що визначають формування та трансформацію ЕКС є ускладнення практичної діяльності людини, поява теоретичного знання як способу освоєння людиною світу, соціалізація особистості людини, моральна орієнтація суспільних інститутів [151].

Переважна частина ЕКС є вербалізованою. Вона знаково оформлюється різноплановими мовними засобами, переважно вторинної номінації - метафорою та метонімією: усі абстрактні концепти, у тому числі й емоційні, є метафоричними за своєю природою [400, c. 3]. Широке використання засобів вторинного означування емоцій зумовлено великою розповсюдженістю та продуктивністю таких типів номінації у мові на її сучасному етапі розвитку внаслідок, з одного боку, бідності прямих позначень психічного світу людини, а з іншого боку - архетиповості когніцій людини [131, с. 41; 153, с. 118].

Непрямі номінації емоцій є процесом і результатом оцінного переосмислення вже існуючих мовних реалій. В основі сучасного позначення емоцій лежать переноси найменувань реальних фрагментів світу (фізіологічні реакції організму людини, її фізичні дії, явища природи, міфологічні образи тощо) на психічну діяльність людини [222, с. 64; 395, с. 152-153; 427, c. 80].

Організаційно ЕКС являє собою сукупність ієрархічно упорядкованої множини вербалізованих за допомогою лексичних та фразеологічних засобів емоційних концептів (ЕК) - “квантів” структурованого знання про емоційне життя індивіда, які знаходяться один з одним у складних структурно-семантичних та функціональних відношеннях [153, с. 60]. Тому для дослідження природи ЕКС надзвичайно важливо проникнути в сутність ЕК, описати і відобразити їхні складові, проаналізувати ті мовні засоби, якими вони репрезентуються. Такий опис потребує врахування існуючих у соціокультурному житті спільноти психологічних, соціологічних і семіотичних факторів, що у сукупності утворюють загальнокультурний фактор, який детермінує формування та функціонування концептів як когнітивно-культурних явищ [151].

Одним з ядерних концептів у структурі ЕКС є ЕК СТРАХ, що акумулює знання про базову емоцію, без якої не є можливим саме існування людини. Опису сутності, семантичних, структурних та функціональних особливостей зазначеного концепту присвячено наступний параграф.

1.3 Емоційний концепт СТРАХ як фрагмент англомовної картини світу

Вивчення такого фрагменту англомовної картини світу, яким є ЕК СТРАХ, бачиться нами, перш за все, у розкритті його природи як інформаційного згустку, сформованого в результаті пізнання індивідом внутрішнього та зовнішнього проявів емоції страх. Під час реалізації окресленої мети ми беремо до уваги гетерогенну природу знання про вказану емоцію, що вважаємо за підставу для проведення аналізу семантичної структури досліджуваного ЕК у різновимірних площинах.

1.3.1 Лінгвопсихологічні передумови формування концепту СТРАХ

Емоція страх є одним з найважливіших компонентів ЕКС людини, який обумовлює процес пізнання та орієнтації людини у світі [354, с. 53; 426, с. 228], характеризуючись біологічними, психологічними та соціокультурними вимірами [448, с. 402]. Страх є фундаментальною властивістю людської істоти, природною універсальною базовою емоцією, що відображає інстинкт самозбереження і відіграє провідну роль у забезпеченні життєдіяльності людини [113, с. 34; 193, с. 6-7; 203, с. 72-73; 271, с. 168; 434, с. 14-15].

Функціональне призначення страху полягає у тому, що він виявляється у вигляді афективно загостреного сприйняття загрози для життя, благополуччя чи самопочуття людини та активної чи пасивної реакції на несприятливі фактори навколишнього середовища [67, с. 12; 83, с. 84-85; 200, с. 12-13]. Погляд на світ крізь призму небезпеки приводить до специфічного викривлення дійсності, що безпосередньо позначається на характері її сприйняття індивідом, вірної інтерпретації ним подій, вдалого вибору шляхів подолання труднощів та збагнення неприємної й шкідливої для організму емоції [67, с. 4]. При цьому, крім прототипового “перспективного” прочитування страху як реакції на загрозливу майбутню подію, він може поставати як “ретроспективна” емоція, що виникає при розумовому відтворенні вже пережитої у минулому небезпеки [див. 427, с. 82].

Отже, першопричиною появи страху є фізичне чи ментальне сприйняття певного стану речей, яке категоризується свідомістю як небезпечна ситуація, що не відповідає потребі людини у почутті безпеки [203, с. 72; 279, с. 12; 383, c. 16; 427, с. 82]. Зазначена оцінка зумовлена тим, що виникає неузгодженість між змістовним компонентом установки та образом реальної ситуації - когнітивний дисонанс, який переживається як стан дискомфорту [324, с. 7-9]. Останній неминуче тягне пошук можливостей повернення почуття безпеки та спокою [208, с. 156].

Стан страху безпосередньо виявляється у мимовільних нейрофізіологічних та нейромоторних реакціях індивіда. До них відносяться, наприклад, такі симптоми як неможливість сконцентруватися, зниження тонусу мускулатури, збільшення частоти серцебиття, що відображає неспокій, дискомфорт, зміни у міміці та пантоміміці, мимовільні мовленнєві вигуки тощо [3, с. 367; 468, с. 44-45]. Ці симптоми є підставою для класифікації емоції як неприємної, такої, що приносить невдоволення, у більшості випадків дезорганізує діяльність індивіда, і відповідно оцінюється ним як негативна.

Після первинної інтуїтивної оцінки обов'язково з'являється більш усвідомлена інтелектуальна оцінка як самої небезпеки, так і свого психофізіологічного та фізичного стану [275, с. 572]. Оцінка тягне за собою появу осмисленого бажання припинення впливу несприятливого фактора, яке здійснюється через більш глибокий аналіз можливих шляхів виходу із ситуації та вироблення плану дій [193, с. 34; 274, с. 188]. Кристалізація замислу детермінується тим, як суб'єкт обмірковує план та приймає початкове та кінцеве рішення відносно тих кроків, що приведуть до бажаного результату. Сама емоція та оцінка сприяють формуванню інтенції, відмічають початок та кінець вольового акту.

На виході з ситуації відбуваються повністю чи частково усвідомлені та контрольовані дії та мовні реакції суб'єкта на фактор, що викликає страх: адаптація до навколишніх умов чи боротьба, або, навпаки, повне підкорення цьому емоційному переживанню з наступними негативними або позитивними для індивіда наслідками [13, с. 100; 329, с. 10; 345, с. 160-161; 393, с. 12]. При цьому людина спирається на минуле знання [64, с. 216; 142, с. 10; 349, с. 43].

Специфіка реакції людини на загрозу та виникнення емоції страх визначається рівнем її соціалізованості у межах конкретного етносу. Страх - базова емоція, яка, маючи біологічний вимір, соціально конструюється і набуває відповідних культурних характеристик [279, с. 12; 434, с. 305]. Йдеться про накладання суспільних обмежень на способи емоційної експресії, усвідомлювані та мимовільні дії індивіда, спрямовані на знаходження виходу із створеної ситуації [190, с. 664-665], серед яких чільне місце посідає вираження реакції на страх одиницями національної мови [351, с. 5]. При цьому, соціальна детермінація пояснює походження емоції, культурно-історична детермінація визначає форми її вираження та способи регуляції [222, с. 71], і ці знання включаються безпосередньо до структури ЕК.

Отриманий досвід структурується у свідомості людини у вигляді прототипової лінгвопсихологічної моделі [див. також 255, с. 12-13; 430, c. 140-142] емоції страх, що описується фіксованим набором подій: 1) небезпечна ситуація; 2) власне емоція страх та мимовільні реакції індивіда; 3) певним чином усвідомлені дії й мовні реакції людини [395, с. 150; 427, c. 81-84]. Зазначена модель узагальнює знання, що формують інформаційний стрижень ЕК СТРАХ і знаходять репрезентації різнорівневими лінгвістичними та комунікативними засобами. Тому аналіз останніх дає змогу “проникнути” до структури досліджуваного концепту, виявити суттєві та додаткові фрагменти його смислового наповнення.

1.3.2 Семантична структура емоційного концепту СТРАХ у сучасній англійській мові

Дослідження емотивної лексики, так само, як різновекторний аналіз емотивного мовлення свідчить про те, що в ЕК відбиваються та осмислюються різноманітні фрагменти емоційної сфери людського буття [28; 71; 151; 221]. Репрезентації у мові конкретного етносу зазнають сконцентровані у відповідних ЕК знання про емоції, що є соціалізованими у конкретній культурі.

Зважаючи на багатоаспектність феномену емоцій і, відповідно, інформативну насиченість знання про нього, що акумулюється та структурується концептом, вербалізований ЕК можна визначити як складний динамічний структурно-смисловий конструкт людської свідомості, специфіка якого обумовлюється єдністю етнокультурного, соціокультурного та індивідуального досвіду мовця про певну емоцію [50, с. 5; 65; 124, с. 21; 151; 298, с. 51-52].

Широта обсягу та різнорідність семантики ЕК ставлять питання про виявлення та моделювання лінгвоконцептуальної архітектоніки зазначених концептів. Розв'язання поставленої проблеми пов'язане з рядом труднощів, що зумовлюються абстрактністю сфери емоцій, яку вони концептуалізують [321, с. 65-66]. Абстрактність та континуумність ЕКС спричиняють постійний пошук індивідуальною та колективною свідомістю способів мовного вираження емоцій, що зумовлює строкатість відповідного фрагменту МКС, мозаїчність мотивації номінантів емоцій, широке залучення засобів їхнього непрямого позначення. Аналіз останніх, спрямований на виявлення загальних принципів осмислення та мовної репрезентації ЕКС, відрізняється високою трудомісткістю.

У пошуку відповіді на поставлене питання, ми виділили два критерії щодо диференціації фіксованого в інформативній структурі ЕК СТРАХ знання: якісний та референційний. Перший стосується “модусності” знання як такого, що відноситься до поняттєвої, образної та інших сфер свідомості. Другий акцентує прив'язаність фрагментів досвіду до структурних елементів акту переживання емоції страх.

Аналіз семантики ЕК СТРАХ за якісним параметром ґрунтується на тому, що, будучи маркерами емоційної сфери людини [322, с. 25], ЕК відбивають інформацію про емоційно-особистісні якості та психофізичні стани індивіда, фізіологічні реакції організму, здійснюють активну інтерпретацію навколишньої реальності в ментальному світі людини [395, c. 150].

Описуючи інформативну структуру ЕК, Дж.Лакофф і М.Джонсон висунули припущення про його діадну структуру, що складається з інгерентного неметафоричного скелету концепту та набору конвенційних метафор, які семантично різноманітно “облачають” цей скелет [175, с. 491; 400, c. 128]. З іншого боку, такі вчені, як С.Г.Воркачов, В.І.Карасик, М.О.Красавский, дотримуються думки про тріадну архітектоніку ЕК. Структура ЕК підрозділяється на поняттєву складову (відбиває його ознакову та дефініційну структуру), образну складову (фіксує когнітивні метафори, що підтримують концепт у мовній свідомості) та ціннісну складову (етимологічні, асоціативні параметри; місце імені ЕК в лексичній системі та аксіологічному тезаурусі конкретної мови) [65; 124, с. 9-10; 151].

Синтез поданих підходів до аналізу структури вербалізованого ЕК результується у виділенні прототипових та непрототипових аспектів у кожній зі складових тріадної моделі концепту. Так, вважаємо, що у поняттєвій складовій ЕК можна виділити ряд дистинктивних (прототипових) ознак, які подають узагальнену сутність емоції, відбитої в ЕК, та ряд додаткових ознак різного ступеня конкретизації, які специфікують дистинктивні.

Образна складова ЕК включає образність, пов'язану з людиною, що переживає певну емоцію, та з ситуацією, в якій вона переживається. Симптоматика емоції - асоціація конкретної емоції з набором сенсорно-перцептивних та моторних реакцій організму, що її маніфестують, а також знання про прототипові ситуації, які супроводжують або провокують її виникнення, дає підстави розвести 1) перцептивний образ емоції як пучок прототипових її симптомів різних модальностей (виразні рухи, характерний вираз обличчя, внутрішні відчуття тощо) на фоні характерної ситуації, та 2) асоціативний образ емоції, який формується в результаті її осмислення шляхом метонімічного та метафоричного мапування [396].

Значуща складова ЕК містить уявлення про універсальну оцінку емоції як позитивної чи негативної, закріплену в ККС англомовної спільноти, та нехарактерну її оцінку як результат індивідуальних переживань окремого емоційного стану у певній ситуації й усвідомлення амбівалентності емоцій. Ураховуючи зазначене, у структурі ЕК виділяємо ядро як прототиповий, “інгерентний скелет” знання про емоцію, та периферію, до складу якої включаємо усі інші знання. Застосувавши розроблену стратифікацію семантики ЕК до досліджуваного ЕК СТРАХ, можемо змоделювати його структуру у вигляді рівневої схеми, горизонтальний напрям якої відбиває його тріадну структурацію, а вертикальний напрям - діадну (див. Таблиця 1.1).

Ядро ЕК СТРАХ складає емоційне поняття, що формується на перцептивних образах та оцінці. Периферія формується по мірі “занурення” концепту в англомовний культурний простір, коли емоційне поняття про страх сполучається з розгорнутим оцінним досвідом індивіда, детермінованим світобаченням етносу, та обростає додатковими ознаками [151], які відтворюють вірогідний характер світу, вписуються у глобальну систему його зв'язків як компонент сумарного знання [22, с. 193; 231, с. 23-25; 238].

Таблиця 1.1

Рівнева модель структури ЕК СТРАХ

Крім того, до семантики ЕК потрапляють асоціативні образи, які супроводжують це поняття та його оцінку [217, с. 68; 395, c. 150]. Отже, когнітивні, психологічні та соціокультурні характеристики є головним чинником формування смислової сутності ЕК СТРАХ у англійській ККС.

Аналіз інформаційної структури ЕК СТРАХ за референційним принципом дає підстави для дискретизації окремих частин концепту відповідно до ряду подій, описаних у попередньому підрозділі прототипової лінгвопсихологічної моделі страху. ЕК являє собою поняття, що представляє ситуацію, у якій суб'єкт переживає певний емоційний стан [327, с. 190]. Референтна ситуація визначається як локалізований у людській (особистісній чи суспільній) сфері фрагмент оточуючої реальності, в якому втілюється певне просторово-часове співположення об'єктів, що здатні симультанно сприйматися індивідом [19, с. 17-18; 118, с. 158-159]. Категоризовані ситуації характеризуються стереотипністю та стандартністю, відбиваючи соціально значущу інтерпретацію інформації [391, с. 192; 422, с. 68]. Найпростішими елементами ситуації є події, до яких відносять природні фактори, а також акти поведінки людини (дії, поступки, стани, зміни тощо) [7, с. 103; 69, с. 335; 87, с. 82]. Вони фіксуються свідомістю людини як результат пізнання світу з метою вираження цих елементів засобами мови [423, с. 855].

На концептуальному рівні свідомості емоція представляється як ланка розгорнутого причинно-наслідкового ланцюга, що включає три події: 1) подія, яка викликала емоцію; 2) власне емоція; 3) реакція. Для опису трьох фундаментальних моментів ситуації виникнення та переживання індивідом емоції страх, найбільш вдало виявляється залучення фреймової структури, оскільки саме фрейм створює логічно завершену схематизовану “картину” у процесі пізнання стереотипної ситуації, фіксуючи у своїй структурі характерні особливості ряду схожих ситуацій, вказуючи на вербалізовані ділянки виділеної області знань [30, с. 62; 367, c. 13; 430, с. 211]. Фрейм імплікує комплексну ситуацію; його можна співвіднести з кадром, до якого попадає все, що є типовим та суттєвим для даної сукупності обставин [30, с. 55]. У нашому випадку, на увагу заслуговує зауваження Ч.Філлмора про те, що лексичні одиниці, які позначають емоції можуть бути обхвачені одиничними фреймами [325, с. 199].

Фрейм ЕК СТРАХ, який містить дані декларативного характеру, відображає постійні та незмінні риси ситуації виникнення страху: поява ЗАГРОЗИ зумовлює виникнення СТРАХУ, який виявляється у фізіологічних та поведінкових РЕАКЦІЯХ людини (див. Додаток А). Зазначені інформаційні блоки розподілені по терміналах фрейму, які корелюють з відповідними актуалізованими концептами. Під час сприйняття ситуації ці концепти активізуються разом з тими зв'язками, що існують між ними, і по мірі заповнення терміналів у свідомості людини відтворюється фрейм ситуації, яка виникла [98]. Пов'язані між собою концепти утворюють інформаційну сітку, яка визначає спосіб користування фреймом та прийоми його застосування.