Демонологічна лексика української мови

П.Єфіменко засвідчує ще один різновид упирів - одміни [3, 499]. Це діти, що народилися з великими головами й довгими руками (дефект кісток). Ця лексема має прозору етимологію, мотивується дієсловами обмінювати, однімати. І. Огієнко до розряду вампірів відносить лексеми мара, змора, мана [39, 237]. Але в інших джерелах ці лексеми зі значенням вампірів не знаходимо.

У XIX ст. лексеми вампір, упир, вурдалак диференціювалися і стали позначати різні поняття. В українській демонології упир має негативне семантичне забарвлення і є символом зла, смерті, біди, епідемій та стихійного лиха.

До демонологічних уявлень українців належить віра в привида, що трактується як дух померлого, який привиджується людям. Наприклад: Ось уже два роки, як він невтомно ходить до церкви, стоїть навколішках і молиться. Але привиди не кидають його, не дають йому спати (І. Микитенко). Лексема привид утворена, можливо, від привиджуватися усіченням основи. Іменники видиво, привиддя, примара, обмара, марище, мара, марево, манія, шурпа, облуда, причуда, візія, потороча, мрево, мана є синонімічним рядом до лексеми привид, частина визначених лексем є застарілими і не використовуються в сучасному мовленні.

У більшості регіонів України поширення набула лексема мара (дані можна знайти в атласі української мови, художніх текстах та наукових розвідках), що вживається на позначення істоти або предмету, що являється комусь; привид, примара; злий дух; різновид чорта, який заморочує людей, затемнюючи їх розум, щоб завести їх у небезпечне місце: Я не тінь. Перехрестись: я не щезну. Я не мара (І. Нечуй-Левицький). Відповідно до відомостей етимологічного словника, походження лексеми мара не зовсім зрозуміле; дослідники припускають, що вона, можливо, утворилася від лексем марний, морити, мерти, але здебільшого пов'язується її творення дієслівними формами маяти, манити, махати. Згадки про цього демонологічного персонажа можна знайти і в розвідках Митрополита Іларіона.

Лексема мара в українській мові є основою для творення низки похідних номенів: марище (вживається як збільшена форма від іменника мара, утворений суфіксальним способом за допомогою суфікса - ищ(е), який вживається для вираження семантики збільшення: Гетьте, марища! привиддя, хворі сни! нічнії мрії! (Леся Українка); примара (іменник утворений префіксальним способом при- і вживається на позначення тіні померлого у хворобливій уяві); марево (іменник, що вживається на позначення витвору уяви, має синоніми видіння і примара), обмара (назва утворена префіксальним способом а допомогою приєднання до основи мара префікса об-, має значення привид), манія (лексема пов'язана зі словами мнити, вводити в оману), облуда (вживається у значенні примара, мана, привид, походження лексеми не з'ясовано, лінгвісти припускають, що воно могло утворитись від іменника блуд. Блуд - це «нечиста сила, яка показується в різних видах чоловікові і водить його аж до змучення, а не раз і знущається над ним» [82, с. 392].

«Номінативна система досліджуваного міфоніма мрець в українській мові досить розмаїта. Про це свідчать етнографічні, фольклорні, літературні джерела. Більше того, ми маємо загальноукраїнські номени (упир, мара, привид та ін.) та регіональні варіанти (видиво, літавиця, лоскотуха, лоскотарка, шурпа, майка). Вони всі мають своєрідне лексичне забарвлення і стилістичне використання. Щодо активності цього явища слід зауважити, що деякі лексеми зберегли своє функціонування і в наш час (вампір, мавка, русалка, упир). А інші втратили (маявка, мана) і виконують локальну функцію (засвідчені в діалектних записах, художніх творах, фольклорі певних регіонів)» [88, с. 4].

Значною тематичною групою в демонологічній лексиці є антропоморфні лексеми на позначення людей з надприродними властивостями, до таких лексем відносяться: чародій, відьма, чарівник, чаклун, дика баба, вій. Етнографи вважають, що ці люди не є нечистою силою, але користуються її допомогою.

Чарівник - лексема чоловічого роду, що використовується на позначення людини, якій приписується здатність містичного впливу на людей і на явища природи для отримання потрібного ефекту. Великий тлумачний словник сучасної української мови подає два значення цієї лексеми: 1) застаріле чаклун [13, с. 1370], 2) людина, яка захоплює, приваблює чим-небудь [13, с. 1370]. Лексема у своїх реалізаціях на синтагматичному рівні часто обтяжуються атрибутами-кваліфікаторами за характером набутих знань та за оцінними характеристиками. Слово, окрім чоловічого роду, який є домінантним у стереотипному уявленні, має жіночий рід - чарівниця. Оказіанально слово чарівниця вживається у значенні «надзвичайно вродлива дівчина, жінка».

Етимологічно слово походить від давньоруського чари. Синонімом до цього слова є іменник чародій, чаклун, ворожбит, характерник, чорнокнижник, градівник, химородник, босоркан, кожна з цих лексем має різний відтінок у значенні. Лексеми чарівник та чародій мають позитивне стилістичне маркування, а лексема чаклун - негативне. У сучасній літературній мові переведено у розряд застарілих слів, тобто вийшло з активного вжитку.

Чарівника часто називають «знахарем», і навпаки. Проте функції їхні принципово відмінні. Якщо чаклун діє на шкоду людині й залежить від нечистої сили, то знахар із нечистою силою не водиться, а людям допомагає.

Вовкулака - людина, здатна обертатися вовком або зачаклована в цього звіра. Лексема вовкулака (вовкулак) тлумачиться у Великому тлумачному словнику сучасної української мови як: 1) збільшене до вовк; 2) за народними повір'ями - людина, що обертається у вовка [82, с. 153]; 3) про відлюдкувату людину [82, с. 153]; має негативно марковане лексичне значення. Вовк - символ хороброго воїна, він є першопредком, охоронцем роду. Культ вовка як предка племені й вождя бойової дружини дуже поширений у багатьох народів Євразії та Північної Америки. Етимологію слова вовкулака вчені тлумачать по-різному: як вовча шерсть, вовче кодло, рід, навіть вовковедмідь.

Відьма - за народним повір'ям - жінка, яка, знаючись із нечистою силою, завдає людям шкоди [82, с. 145]. Лексичне значення слова відьма в українській мові називає жінку, що знається з нечистим, володіє надприродною силою і використовує її для того, щоб шкодити людям. Вчені зазначали, що, на відміну від більшості міфологічних персонажів (чортів, русалок, домовиків тощо), відьма не є істотою однозначно демонічною. Двоїстість її природи визначалася також водночас її належністю до двох світів - людського, у якому вона реальна особа як жителька села, і потойбічного, у якому відьма виступає знаряддям шкідливих сил світу смерті. Маючи подвійне життя в цих двох вимірах, відьма чергує дві свої ролі (людини вдень і демона вночі).

Природа відьми подвійна: з одного боку, вона належить до світу демонів, до потойбіччя; з іншого - до світу людей. Зовнішній вигляд відьом також відзначається двоїстістю: вдень - це дуже вродлива молода дівчина чи жінка із пристрасним поглядом; уночі - неохайна стара карга із розпущеним сивим волоссям. Саме слово відьма має давньоруський корінь в?дь, пов'язаний зі значеннями відати, знати, провидіти.

Слов'янське слово відьма, відьмак, ведун, ведунья має староруський корінь в?дъ, що має значення: «відати» («знати»). Санскритське уесіа - означає «священне знання». Отже, можна припустити, що за найдавніших часів відьмами називали жінок, які зберігали таємні знання про світ і людину. Негативне забарвлення демонономен здобув у часи запровадження християнства. Слово відьма має також лайливе, заздрісне і саркастичне значення. Оказіанально слово відьма вживається у значенні вульгарна, дратівлива жінка.

Трансформація поняття відьма у світогляді українців (від представника особливої касти до нечистої сили) відбулося внаслідок дії екстралінгвістичних чинників - впливу християнства. Негативного значення лексемі надали християнські уявлення про жінку як джерело гріха, а також боротьба християнства з язичництвом.

Лексема відьма у своїх реалізаціях на синтагматичному рівні часто обтяжуються атрибутивними кваліфікаторами:

за віковими характеристиками: молода - стара (Ой ти, бабо, ой ти стара відьмо, запрягаймо й їдьмо за криницю, за пшеницю, а поки ще видно) [91, с. 73];

за місцем проживання: лісна - сільська;

за оцінними характеристиками дій: біла, чорна, розумна;

за зв'язком з нечистою силою: бісова - чортова [91, с. 74].

У межах лексико-семантичної групи відьма виділяємо словотвірну парадигму із стрижневим словом відьма, яка об'єднує такі номени: відьмиці, відьмище, відмочка, відломка, відьмечка. Від цієї лексеми утворені різні частини мови: відьмацький, відьмачий, відьмин, відьмити, відьмування, відьмувати, відьомство, відьомський.

Відьмак - персонаж демонології, що володіє магічними здібностями. У сучасній українській мові відьмак - за народними повір'ями - чоловік, який знається з нечистою силою [13, с. 145]. Є майже тотожним до лексеми відьма, водночас на відміну від відьми може бути наділений позитивними якостями. Етимологічне походження йде від праслав'янського слова vede (я знаю). До споріднених термінів можна зарахувати лексеми відьма, поведать.

Ведун або віщун - (у міфології) людина, обдарована надприродною мудрістю. Походить від слова «відати». У слов'янській міфології ведуни - синоніми слів відьма, маг. Активні ведуни практикують волшебну (магію) і є волхвами.

Волхви (слово давньоруського походження («чарівники», «ворожать») - мудреці, або маги (санскрит - mah, клинописне письмо - magush, латинська мова - magis, російська мова - жрець), що користувалися великим впливом у давнину. Мудрість і сила їх полягала в приписуваних ним знаннях різних таємниць, недоступних звичайним людям.

Вій - багатозначна антропоморфна лексема чоловічого роду, що в сучасній мові найчастіше вживається на позначення жмутку сіна для заплітання коси; відповідно до другого значення, вій - персонаж української демонології, який найчастіше постає в образі старезного діда з густими й довгими бровами та віями, через які нічого не бачить.

Усуненням усіх дій нечистої сили займалися знахарі (ведуни), які поділялися на травників, костоправів, кровопускателів, повитух - люди, добре обізнані з народними методами лікування, а також із замовляннями та заклинаннями. За переказами, між знахарями та чаклунами улаштовувалися змагання: чаклуни намагалися якнайбільше наробити капостей, ведуни - якнайшвидше ліквідувати їх. Бувало, такі змагання відбувалися і між чаклунами: адже вони могли і виправляти зло, а не тільки його вчиняти.

Отже, чародії та знахарі були своєрідною проміжною ланкою між двома світами - уявним, фантастичним, демонічним та реальним, раціональним, людським. Символічна боротьба знахарів та чаклунів замикала коло світоглядних уявлень людини, де фантастичне немовби компенсувало ті якості, яких у неї не вистачало в суворій боротьбі за виживання; нечиста ж сила уособлювала всі ті злидні, що випадали на її долю.

Для етнографії демонічний світ являє неабиякий інтерес насамперед у плані пізнання духовного розвою людини, розкриття етнічних символів, утілених у демонічні образи. Демонологічна лексика, що вживається на позначення лексем із певним стилістично маркованим забарвленням, є достатньо різноманітною.

Отже, дослідження з української демонології стали вагомим здобутком національної історіографії другої половини XIX - початку ХХ ст. Розвідки українських істориків та етнографів відіграли позитивну роль у розвитку науки. Ці праці стали відповіддю на реальну потребу суспільства пояснити важливий аспект духовного життя українського народу.

Дослідження української демонології було не випадковим явищем, а зумовлювалося прагненням зберегти досвід і мудрість попередніх поколінь. Перші зразки демонологічної лексики можна знайти ще у пам'ятках язичницької культури, поступово вони стали просочуватися в богословську та світську літературу. Реакція богословів на демонологію була негативною, натомість світська література сприймала її як уявлення предків про оточуючий світ.

Суттєвих змін демонологічна лексика зазнала з прийняттям християнства, яке мало як позитивний (збагачення новими демономенами), так і негативний вплив (руйнування попередніх уявлень, зміна оцінного навантаження щодо деяких лексем) на розвиток української демонології. Християнська культура сприймає й вирішує проблему добра і зла з погляду онтологічного й космічного статусу, виходячи з платонівського поняття блага. Заснована на Старому і Новому Завіті, вона акумулювала уявлення людини про дійсне, про благо і зло, зводячи їх до конкретних виразників. Але християнство ствердило неможливість раціонального пізнання метаісторичного змісту добра і зла.

Найбільш продуктивним періодом збирання, упорядкування та систематизації інформації з української демонології стало ХІХ століття. Натомість ХХ століття позначилося на розвитку демонологічної лексики, що отримала потужний розвиток. Значна частина українського фольклору перейнята моторошно-містичними мотивами. Українська фольклорна демонологія викликала до життя потужну, досі продуктивну магічну течію в індивідуально-авторській літературі. Цю останню містично-демонологічну тематику збагачували насамперед письменники-українці: А. Погорільський, О. Сомов, М. Гоголь, Є. Гребінка, Г. Данилевський, Г. Квітка-Основ'яненко, В. Забіла, Т. Шевченко, О. Стороженко, А. Свидницький, С. Руданський, І. Нечуй-Левицький, І. Манжура, Л. Українка тощо.

Порівняння номінації нечисті засвідчило певні відмінності: в українській мові одними з головних ознак номінації злих духів є їхня темпоральна діяльність та середовище перебування.

Нечиста сила приймає різне зовнішнє втілення - антропоморфне, зооморфне, предметне; вона може бути явищем або чимось невидимим. У зовнішності нечистої сили може спостерігатися суміш різних типів. Визначено, що спільним для всіх представників нечистої сили є належність їх до негативного - потойбічного світу, а, отже, їх протиставлення відповідно до позиції позитивний-негативний. Проаналізовано основні демонологічні образи і визначено особливості їх творення, походження, лексико-семантичні особливості та способи словотворення.

2. Сфера функціонування демонологічної лексики

2.1 Демонологічна лексика як різновид спеціалізованої лексики

Українська мова - універсальна й органічна система, її важливою складовою є лексика, що відтворює всю різноманітність мовленнєвого багатства. Уся сукупність слів є складною організованою системою, елементи якої тісно пов'язані спільністю чи протилежністю значень, стилістичного забарвлення, сфери вживання тощо. За сферою використання словниковий склад сучасної української мови поділяють на дві групи: загальновживана, або загальнонародна, лексика і лексика обмеженого вживання. Демонологічна лексика є різновидом лексики обмеженого вживання.

Термін «демонологія» у сучасній українській мові (має давньогрецьке походження) - це сукупність міфічних уявлень народу про злих духів (демонів), що виникли на основі первісної віри в духів [80, с. 239]. Проте у вітчизняній науковій думці немає одностайного погляду на визначення поняття «демонологія» й окреслення системи демонологічних персонажів.

Докладніше схарактеризувати демонологію уможливлюють визначення, згідно з якими вона є сутністю міфологічних уявлень, заснованих на вірі в духів, демонів, які шкодять або сприяють людині в її справах [82, с. 219], релігійним ученням про демонів, яке виникло на ґрунті первісної віри в духів [77, с. 336], світом надзвичайних явищ, який із часом був персоніфікований та одухотворений [77, с. 129].

Переважна частина демонічних образів має дохристиянське походження. Демонологічні уявлення пов'язують із явищами природи, господарсько-побутового життя. Первісна людина бачила навколо себе цілий світ вищих істот, які були сильніші від неї. Вона намагалася їм не нашкодити, і це давало їй заспокоєння. Народна уява найчастіше надавала демонічним істотам людську подобу, наділяла їх антропоморфними рисами. Так виникла велика кількість божків та духів: русалки, лісовики, домовики, водяники, мавки тощо. Демонологія була досить розвинена і втілювала своєрідну єдність людини з природою.

У класичному літературознавстві демон (daimоn) означає діяча, що володіє надлюдською силою, належить до невидимого світу. Сакральна ж релігія, яка ґрунтується на усвідомленні й вірі в демонів визначається як пандемонізм, що не заважає їй бути разом із тим і культом померлих чи предків; адже між демонічними силами природи й душами людей початково не прокладалося певного кордону: померлий предок міг утілюватися в будь-якому священному камені, дереві, зірці тощо, а з іншого боку, будь-який природний дух міг приймати людський образ, змішуватися з людьми і ставати демоном-родоначальником [36].

Лексема демон походить з грецької міфології і використовується на позначення узагальненого уявлення про певну невизначену і неоформлену божественну силу зла. У Словнику символів зазначено, що «більшість образів української демонології має дохристиянське походження та з'явилися раніше, ніж із хаосу утворився світ» [77, с. 38]. В українській культурі прийнято розрізняти язичницьку та християнську демонологію. Система вірувань українців неоднорідна - складається з регіональних варіантів, що є наслідком зародження її в суперечливих умовах.

В етнологічних дослідженнях демонологічні персонажі найчастіше аналізуються в системі міфологічних образів. Єдиною працею, у якій порушено закономірність, є «Словник української демонології» Г. Скрипника. Основним елементом демонології вважається міфологічний персонаж, який потрактовано як сукупність релевантних, стійко повторюваних у традиції ознак та функцій, скріплених іменем [88, с. 5].

Дослідники народної демонології відзначають задовільну наукову термінологію, що історично склалася, за допомогою якої можна було б достатньо точно і несуперечливо визначити найважливіший елемент демонологічної системи - персонажа нечистої сили. Нез'ясованим залишається питання про належність до демонологічних назв номенів людей, наділених надприродними здібностями.

Традиційно прийняті в науці й активно використовувані в конкретних працях визначення демон, демонічна істота (або міфічна істота, надприродна істота), нечиста сила, духи відображають такі властивості об'єкту, що вивчається, як його нереальність, фантастичність, належність до сфери «нечистого» (у порівнянні із сакральними силами християнського культу), безтілесність, зв'язок із людською душею.

Напівдемонічна істота - клас живих людей, наділених демонічними здібностями (відьми, чаклуни, знахарі, планетники, змори). «Проте відомо, що народна демонологія охоплює цілий ряд образів, що мають перехідні форми, які посідають позицію між класом духів і класом живих людей, що характеризуються деякими демонічними ознаками» [98, с. 134]. Для розуміння сутності демонологічного персонажа необхідно провести ідентифікацію, щоб встановити ознаки, які виокремлюють певний персонаж із ряду інших образів; визначити питання про належність / неналежність персонажа до певного класу однотипних образів.

Л. Виноградова відзначає, що однією з головних проблем у вивченні народної демонології є співвідношення імен та їх денотатів. Однозначна відповідність імені й референта можлива тільки для однієї локальної традиції.

Терміну демонологічний персонаж у наукових описах відповідає певний набір найбільш показових ознак (функцій, мотивів), закріплених за певним ім'ям. Кожна з цих ознак окремо не є властивістю єдиного міфологічного персонажа, а входить до комбінації характеристик різних образів. «У народній демонології існує комплекс характерних ознак, які маркують зовнішній вигляд та іпостась міфологічних персонажів. Для одних із них характерний антропоморфний вигляд, для інших - зооморфний, треті представляються невидимими або мають вигляд неясних атмосферних явищ. Деяким персонажам приписувався вигляд людини з зооморфними рисами. Характерною рисою міфологічних персонажів також є здатність змінювати свій вигляд, обертатися на тварину, людину або предмет, тому більшість демонів має декілька причин, які змінюються залежно від ситуації. Народна демонологія також приписує демонам статеві відмінності, вікові характеристики, національні та соціальні ознаки» [98, с. 18].

Демонологія виділяє важливі особливості персонажа, які вказують на його належність до «іншого» світу: «тілесні аномалії (кривизна, сліпота, кульгавість, горбатість, відсутність спинного хребта, два ряди зубів, волохатість, завеликий чи замалий зріст тощо), особливості одягу (його відсутність, вінок, покривало, брудний одяг тощо), кольорова характеристика (найбільш значущими кольорами є червоний, білий, чорний, рідше - зелений, синій та ін.). Розпізнавальною ознакою належності персонажа до потойбічного світу також є строкатість одягу або шкіри (якщо це, наприклад, змія). Також образ демона часто доповнюється атрибутами, з якими він звичайно з'являється: коса, серп, батіг, веретено, гребінець, музичний інструмент» [88, с. 18].

Найбільш важливим елементом міфологічного персонажа, що звичайно формує його образ, вважається ланка функцій та дій, які приписуються тому чи іншому персонажеві.

Польський етнограф К. Мошинський стверджував, що демонологічні мотиви вільно мігрують, існуючи незалежно від назв конкретних персонажів. Це ставить перед дослідниками низку питань про характер співвідношення слова і поняття в демонологічній системі.

Специфіка міфологічної лексики зумовлена її особливим семантичним статусом. Йдеться про незвичайний характер взаємодії імені та реальності, що позначається ним. Відсутність реалій, найменуванням яких служать терміни демонологічної сфери, їх належність виключно до сфери розумової діяльності людини, то виникають труднощі у встановленні чіткої системи понять, які охоплюють ці слова. Отже, лінгвісти змушені аналізувати проблему не від поняття до слова, а від наявного слова до встановлення поняття. Для визначення змісту таких слів дослідник фіксує пов'язані з ним вірування, легенди, розповіді і тоді отримує можливість відновити їх умовне значення.

Наочного значення слова в реальній дійсності немає, а ментальну суть, що стоїть за демонологічним терміном, ще необхідно встановити, - особливу роль у співвідношенні «означуване - знак» набуває саме знак. Серед одиниць для опису демонологічної системи істотними є ознаки зовнішнього вигляду або локативно-темпоральні особливості, і шкідливі функції демона, і деякі мотиви, тобто більш-менш стійкі одиниці оповіді.

Потреба двостороннього опису демонологічних вірувань (через систему персонажів і через покажчик функцій і мотивів) відчувалася в наукових дослідженнях (Е. Помаранчевої, В. Зіновєва). Нині спроби вивчення «нижчої» міфології як комплексу демонологічних функцій простежуються у працях Е. Левкієвської.

Особливістю народної демонології є численність назв одного й того самого персонажа, що пов'язано зі страхом вимови імені демона, тому що вважається, що це водночас є його викликанням. Цим зумовлено табуювання імені - заміна справжнього імені на безпечні імена. Табуйовані імена будуються або на перекрученні первинного фонетичного звучання слова, перестановці складів, або на називанні демонів задобрювальними іменами, власними іменами, а також на означеннях, що підкреслюють небезпечність демона та його належність до «іншого» світу, на лексемах, запозичених з інших мов. Наприклад, в українській демонології на позначення чорта використовують такі лексеми: дідько, він, той, осинавець, щезник, біс, диявол, люципер, сатана, сатанаiл, лихий, злий, нечистий, куций, рябий, лукавий, ірод, змій, дябел, чорний, проклятий, курний, той що за спиною.

Демонологічні лексеми можуть мати родове розрізнення, наприклад, відьма - відьмак, перелесниця - перелесник. Проте за переважною більшістю номенів закріплена належність до певного роду (вовкулака - чоловічій рід, мавка - жіночий рід), який не змінюється залежно від мовного контексту.

Лексеми на позначення демонологічних істот у своїх реалізаціях на синтагматичному рівні мають додаткове атрибутивне навантаження, що сприяє називанню за віковими характеристиками; за характером набутих знань; за місцем проживання; за оцінними характеристиками дії; за зв'язком з нечистою силою.

За семантикою демонологічна лексика поділяється на два типи: 1) моносемантичні одиниці, що передбачають наявність тільки одного значення (вампір - злий дух, який живе у тілі мерця і п'є кров людей; гайовик - злий дух гаю); 2) полісемантичні одиниці, передбачають наявність у лексемі декількох значень (нічниця - зла демонічна істота, яка відбирає у людини, особливо у маленьких дітей, сон; а також, за віруванням гуцулів один зі злих духів). Переважна більшість лексем народної демонології є моносемантичними.

За способом номінації демономени поділяються на первинні та вторинні найменування. Первинна номінація забезпечує «першообразне членування предметного світу та людського досвіду, детермінуючи мовну картину світу» (гайовик - злий дух гаю, його охоронець, господар).

У межах лексико-семантичних груп на позначення демонологічних персонажів можна виділити словотвірну парадигму зі стрижневим словом, у якій кількість лексем, що входить до її складу, залежить від демономену.

Система вторинних найменувань створюється шляхом перенесення найменування на основі асоціативних зв'язків. Вторинна номінація набуває особливого значення у композиційній будові тексту в аспекті його художньої структури та персонажних характеристик. Вторинною номінацією вважаємо процес використання фонетичної оболонки існуючих номінаційних одиниць для відтворення первинного позначення персонажа, а вторинною композиційно зумовленою номінацією - використання вторинних найменувань у композиційних елементах художнього тексту. Вторинні номінації утворюються за допомогою стилістичних засобів: метафори, метонімії, перифраза, порівняння, оксюморона, градації, що сприяє інтенсифікації художньої експресії, а також поглибленій характеристиці персонажів.

Власна назва демонологічного персонажа, або його демономен, завжди мотивована його ознаками, тому здатна викликати відповідні емоційні та логічні асоціації. Стилістична функція демономена виявляється в конкретних контекстуальних зв'язках, що дає підстави говорити про контекстуальне значення таких назв.

Демономени української міфології мають декілька типів номінації: ідентифікуюча номінація, територіальна номінація (притаманна переважно лексемам на позначення язичницьких демонологічних персонажів, наприклад, лісовик, польовик, водяник), стилістично маркована номінація (демонологічні персонажі виражаються маркованою / немаркованою лексикою відповідно до їх семантики).

До того ж лексику на позначення демономенів необхідно розрізняти відповідно до низки опозицій: антропоморфний / зооморфний, тілесний/безтілесний, симетричний / асиметричний тощо.

Важливого значення для трактування демонолексем у сучасній мові набуває процедура аналізу походження лексеми, яка є складною і не завжди однозначною, але, незважаючи на це, вона допомагає усвідомлено підійти до трактування слова.

Окремі демономени зазнали трансформації понять у світогляді українців унаслідок дії екстралінгвальних чинників - впливу християнства. У більшості випадків лексеми набули негативного забарвлення, яке докорінно змінило їх первісне значення, яке вийшло з ужитку.

Нині інтерес до демонологічної лексики пов'язують із актуалізацією проблеми національного відродження, а через це - із посиленням уваги до духовно-культурної спадщини українського народу.

2.2 Структурно-тематична організація демонологічної лексики

Демонологічна лексика сучасної української мови утворює структуровану, достатньо розгалужену, незамкнену мікросистему, що постійно розвивається. До найменш розроблених у сучасній науці, що вивчає нижчу міфологію, належить проблема класифікації персонажів народної демонології. Жодна з відомих нині класифікацій (ні в межах окремих етнічних традицій, ні в спільнослов'янському вимірі) не може бути визнана задовільною: до цього часу дослідники так і не змогли розробити надійну, теоретично обгрунтовану, наукову класифікаційну схему, у межах якої вдалося б згрупувати все різномаїття персонажних типів.

Отже, єдиної загальноприйнятої класифікації демонологічної лексики не існує, причини такої ситуації - незначна кількість дослідників і відсутність чіткого визначення поняття «демонологічна лексика». Остання проблема спричиняє найбільше труднощів для науковців, тому що робить поняття «демонолексика» розмитим.

Щоб розподілити міфологічні персонажі за певними рубриками, учені зазвичай враховували такі параметри: житло (духи локусов), тобто належність персонажів до домашнього (домашні духи) або природного (духи природи) простору; час появи (полудніца, нічниця, п'ятниця і т. п.); належність до категорії живих людей (напівдемонічні істоти) або до демонів; особлива група виокремлювалася за принципом походження міфологічного персонажа, тобто виходячи з його генетичних зв'язків з душами померлих людей (вампір, русалка); враховувалися основні функції або сфери діяльності персонажів (атмосферні духи, духи долі, духи хвороб). Л. Виноградова стверджує, що в багатьох версіях таких класифікацій виразно видно, як систематизатору доводиться долати «опір матеріалу». Проблеми з класифікацією пов'язані із загальними проблемами вивчення народної демонології, зокрема з тією обставиною, що типологія персонажів залежить від багатозначної структури самого образу. Покладена в основу систематизації одна ознака (навіть найголовніша) не може служити достатнім критерієм для виділення персонажного типу. Отже, Л. Виноградова у своїй класифікації виділяє дванадцять груп демонів.

Л. Виноградова переконана, що демонологічних персонажів у слов'янській міфології необхідно протиставляти за ознакою «людина - не людина (демон)». Тематичну групу «люди» становлять дві лексико-семантичні підгрупи: «живі люди» і «мерці».

Лексико-семантична група «живі люди», на думку дослідниці, включає міфологічні образи людей, що мають надприродні здібності; образи людей, що стали жертвами впливу нечистої сили (біснуваті, одержимі, юродиві); люди, що були викрадені нечистою силою і перетворилися на тварин (оборотні, вовкулаки, прокляті діти, невидимі); образи людей, що наділені демонічною душею (змора, планетник, чорнокнижник); люди, які свідомо вступили у згоду з демонічними силами і були наділені надприродними демонічними здібностями (відьми, знахарі, чарівники, чародії).

Друга лексико-семантична група - «мерці»: душі померлих родичів; душі померлих людей (вампір, домовик, русалка, померлі нехрещені діти).

У тематичну групу «демонів» дослідниця об'єднує лексико-семантичні групи, які виокремлюються за функціональною ознакою: духи-господарі дому (дворовий, банник); духи-господарі природних локусів (водяний, болотник, омутник); духи хвороб (лихоманка, трясовиця тощо); духи, що уособлюють нещастя (недоля, злидні, лихо); духи-пугала (бабай, бадай, бука, рохля); персоніфікація часу (ночниця, півношник); дух-коханець (змій); духи-охоронці скарбів. Л. Виноградова переконана, що окремо в цій системі перебуває образ чорта, який може заміщати майже будь-який демонологічний образ, виступати в статусі узагальненої (родової) фігури.

Варто зазначити, що наведена дослідницею класифікація викликає неоднозначне ставлення, бо ознаки, за якими поділено демономенів на лексико-семантичні групи, - є різні. В основу тематичної групи «демони» покладено функціональну ознаку, основа тематичної групи «люди» - це характеристика людей за їх здібностями, їх здобутими ознаками тощо.

Тривалий час демономени були включені до загальної класифікації міфологічних образів та міфологічної лексики, тому докладної класифікації на тематичні або лексико-семантичні групи не було.

В. Давидюк трактує систему міфічних образів з погляду їх історичної еволюції і поділяє на найдавніші тератоморфні образи (страхопуд, одноокі та чотириокі страховиська, змій-полоз), тотемістичні зооморфні образи (вуж-перевертень, вовкулака), образи анімістичних духів (поділяються на три категорії: блукаючі духи - злі духи - земляні духи, образи злиднів, біди, блуду, демони чуми, холери; духи природи - лісовики, водяники, польові біси, мавки, богині, домовики; духи населених місць - духи-господарі могил, пагорбів, хатин-пусток, руїн), заставні сили (упирі, русалки, мавки, потерчата, мерці, потопельники, покутники), люди, наділені фантастичними якостями (чаклун-чарівник, чародій, характерник, ворожбит, ведун, заговорник, чорнокнижник, знахар, шептун; відьма-чарівниця, чаклунка, ворожка, ведунья, гадалка, чародійка), окремо виділяє зооботаноморфний етіологічний епос (мотиви про походження окремих видів флори і фауни шляхом метаморфози інших природних форм - перевтілення людей у тварин, дерева, квіти, скелі тощо) [28, с. 75].

І. Нечуй-Левицький у ХІХ столітті запропонував поділ українських демонічних персонажів на геоморфні, антроморфні та зооморфні.

В. Милорадович звужував класифікацію лексем на позначення демонологічних істот до чотирьох типів: мерці, русалки, чорти та українська відьма. Запропонована класифікація не включає низку важливих в українській міфології демонологічних персонажів і не дає уявлення про принципи виділення типів.

Найповнішою та найвдалішою системою демонологічних істот у ХІХ столітті була класифікація В. Гнатюка. Під час класифікації демонічних постатей він керувався описовим методом. Головним критерієм виокремлення демона служить його сила, міць, становище. Фольклорист виділяв вісім класів міфічних істот: всесвіт, боги, духи, персоніфікації, час і його зміни (пори року, місяці, дні, години), хвороби, чудовиська, люди з надприродною силою.

З енциклопедичному словнику М. Власової «Російські забобони» вся персонажна система російської демонології описується приблизно в п'ятистах словникових статтях, проте все різноманіття образів можна спростити до невеликої групи персонажних типів (трохи більше 20-ти); водночас список найменувань конкретних образів (разом з їх локальними варіантами) наближається до тисячі термінів.

Нині, мабуть, найчастіше вживаною в науковому обігу мовознавців і найбільш повною є класифікація, запропонована Н. Тяпкіною, яка «демонологічні назви класифікує за зовнішніми ознаками денотата в тематичні групи» [88, с. 13]. І за цією ознакою виділяє «Назви антропоморфних демонологічних персонажів», «Назви антропозооморфно-зооморфних демонологічних персонажів». Водночас, на думку дослідниці, такі групи є дуже загальними для аналізу і не відображають усієї складності явища, тому Н. Тяпкіна пропонує в межах тематичних груп виділяти лексико-семантичні групи, що формуються за «характером зв'язків між самими лексичними одиницями» [88, с. 13].

У межах «Назв антропоморфних демонологічних персонажів» дослідниця виділяє дві лексико-семантичні групи: лексико-семантична група «Відьма» та лексико-семантична група «Некродемономени». Найбільш суперечною видається назва першої групи «Відьма», бо збиває читача на ототожнення з конкретною демонологічною лексемою - відьма. Проте дослідниця в межах цієї лексико-семантичної групи виділяє чотири підгрупи, щоб чітко окреслити лексичні одиниці, які включені до групи. Єднальним елементом між словами є те, що вони вживаються на позначення живих людей з надприродними здібностями. Виділено: номени людей, що чинять тільки зло; назви істот, які можуть і відганяти злих духів, і лиходіяти; найменування людей, які магічними діями лікують; номени осіб, здатних передбачати майбутнє. Н. Тяпкіна наголошує на умовності поділу лексичного масиву на підгрупи, бо частина найменувань знаходиться на перетині декількох семантичних груп, а отже, є полісемантичною.

У межах лексико-семантичної групи «Некродемономени» теж зроблено поділ на підгрупи і виділено: номени заставного мерця, русалки, упиря, привиду. Тут виділено лише маленьку лакуну демономенів, бо пропущені такі лексичні одиниці, як: чугайстер, потерчата, перелісник, які не виділяються окремо. Мавка та потерчата, наприклад, потрапляють в групу «Номени русалки», що може бути сприйнято неоднозначно, особливо щодо номена потерчата.

До другої тематичної групи Н. Тяпкіна зараховує «Назви антропозооморфно-зооморфних демонологічних персонажів», тобто «номени демонологічних персонажів, які, за народною уявою, подібні до тварин або ж до людей і тварин водночас» [88, с. 12]. Цю тематичну групу переділено на чотири лексико-семантичні групи: «Перевертень», «Потвора», «Змій», «Чорт». Об'єднані у другій групі назви антропозооморфних і зооморфних демонологічних персонажів є неоднозначними, проте можливими, бо в українській міфології зооморфних демонологічних персонажів дуже мало, що може свідчити про близькість людини до тваринного світу і глибоке його розуміння.

Розширення семного складу лексичного значення демононазв спричинене відображенням у ньому елементів різних картин світу: язичницької (відьма, русалка, мавка, чорт та ін.) і християнської (демон, біс, диявол, сатана та ін.).

Класифікувати демонологічну лексику намагалися ще у ХІХ столітті, проте недостатня кількість фактичного матеріалу та досліджень її мовних особливостей зробили всі запропоновані поділи недосконалими. Наявність значної кількості класифікацій демонологічної лексики не вирішили питання щодо її впорядкування, тому що більшість із них в основі мають групування лексем відповідно до декількох ознак, що унеможливлює об'єктивність і чіткість поділу.

Лексика української мови поділяється на дві групи, які вступають між собою в опозицію. До першої групи належать загальновживані, стилістично нейтральні (міжстильові), активні на певному етапі розвитку мови лексичні одиниці, що вживаються усіма носіями мови без обмежень, у будь-якому різновиді мовлення. Другу групу репрезентують марковані слова, обмежені з певних причин у функціонуванні і протиставлені своїми диференційними ознаками активному, загальновживаному, стилістично нейтральному номінативному складу мови. Марковані лексеми мають супровідну, додаткову інформацію (до лексичного і граматичного значення) про сфери вживання, часову віднесеність та функційно-стилістичне використання лексичних одиниць.

Демонологічна лексика є одним із компонентів загальної лексичної системи сучасної української мови і належить до групи маркованих слів. Незважаючи на це, її особливості ще малодосліджені. Причини такого стану різні: відсутність єдиного потрактування терміна «демонологія», «демонологічна лексика»; єдиної чіткої класифікації демононазв.

Визначено, що для розуміння сутності демонологічного персонажа необхідно провести ідентифікацію, щоб встановити ознаки, які виділяють певний персонаж з ряду інших образів; визначити питання про належність/ неналежність персонажа до певного класу однотипних образів.

Лексеми на позначення демонологічних істот у своїх реалізаціях на синтагматичному рівні мають додаткове атрибутивне навантаження.

За семантикою демонологічна лексика поділяється на два типи: 1) моносемантичні одиниці, що передбачають наявність тільки одного значення (вампір - злий дух, який живе у тілі мерця і п'є кров людей; гайовик - злий дух гаю); 2) полісемантичні одиниці, передбачають наявність у лексемі декількох значень (нічниця - зла демонічна істота, яка відбирає у людини, особливо у маленьких дітей, сон; а також, за віруванням гуцулів один зі злих духів). Переважна більшість лексем народної демонології є моносемантичними.

За способом номінації демономени поділяються на первинні та вторинні найменування. Перевагу в українській мові надають лексемам із первинним найменуванням.

За походженням демонологічна лексика є різноманітною, здебільшого це слова, що утворилися від давньоруської або старослов'янської лексеми, проте увійшли в ужиток у період впровадження християнства, переважно мають грецьке або латинське походження.

Основним способом творення демонологічної лексики є суфіксальний спосіб, значно менша частотність належить префіксальному способу і майже не вживається осново або словоскладання.

Отже, демонологічну лексику можна схарактеризувати як лексику, обмежену у функціонуванні і протиставлену своїми диференційними ознаками активному, загальновживаному, нейтральному номінативному складу мови.

3. Семантико-функційні параметри демонологічної лексики

3.1 Тематичні групи демонологічних персонажів у творчості О. Стороженка

Творчий доробок О. Стороженка є невеликим за обсягом, проте відзначається тяжінням до активного використання демонологічної лексики, способи використання якої є різноманітними. Історичні умови, у яких творився й розвивався романтизм як літературний напрям, або, в побутовому значенні, саме життя формувало русло, по якому спрямовується в тому чи іншому напрямку, із тією чи іншою заданістю суспільна думка, не стільки виражаючи, скільки формуючи настрої, потрібні для певних умов. Країни, ступаючи на шлях революцій та буржуазного розвитку, дуже швидко зазнали гіркого присмаку розчарування, наслідком якого і став «демонізм» (форма давніх вірувань, що ґрунтуються на вірі в існування надприродних істот-демонів [16, с. 336]), що представляв своєрідний відгук на суспільну нерішучість. І якщо дияволізм як явище літературної сюжетики і християнської демонології існувало давно, то демонізм був явищем новим [16, с. 6].

«Відсутність світоглядної єдності є характерною ознакою для вирішення літературою основних питань людського існування» [16, с. 5], роз'яснення складних взаємовідносин людини зі світом, суспільством - відтворення духовних пошуків епохи. У вирішенні цих проблем письменники зверталися до образів-демонів, що, привертаючи до себе увагу розбещеного та зневіреного читача, актуалізували загальнопоширені та вічно насущні для всіх питання з метою відродити загальнолюдські цінності, властиві як народній культурі, так і християнській моралі.

«Марко Проклятий» - найбільший твір Олекси Стороженка. Оригінальність твору полягає не тільки в тому, що це перше оброблення фольклорного образу Марка Пекельного в українській літературі, а й у тому, що це чи не найперший приклад синтезу багатьох популярних світових мотивів в одному українському творі. Автор працював над цією повістю більше тридцяти років, збираючи з народних уст найрізноманітніші згадки про Марка. Тому український фольклор став не тільки основою сюжету, а й джерелом поповнення лексикону письменника демонологічною лексикою.

Серед перших дослідників літературної спадщини О. Стороженка треба зазначити М. Петрова та І. Тешенка, хоча глибокого аналізу повісті «Марко Проклятий» ними зроблено не було. У працях М. Бернштейна, А.Іщука, Р. Міщука, П. Хропка та Ф. Якубовського спостерігається тенденція ідеологізації літератури, тому дослідження образу Марка в аспектах міфологізму та демонологізації зроблено не було. Важливими є дослідження фольклорної оповідної прози письменника у працях Н. Крутикової, та й вони підпорядковані концепції потлумачення Олекси Стороженка як продовжувача Гоголівської традиції в українській літературі.

Нині дослідження повісті «Марко Проклятий» набули нового напрямку. Статті Н. Поліщук, В. Мусій, В. Балушка, А. Нямцу присвячені насамперед аналізові авторського трактування легенди про Марка, а також підтекстам і літературним традиціям у творі. Важливим дослідженням для поглиблення розуміння образу Марка Проклятого стала стаття А. Веселовського «Легенда о Вечном Жиде и об императоре Траяне», що містила аналіз деяких мотивів світової літератури, які використав Стороженко у своєму творі.

Науковці спеціально не досліджували «Марка Проклятого» О. Стороженка в аспекті міфологізму, а М. Петров узагалі скептично поставився до можливого існування легенди про Марка Проклятого в «українському фольклорі, який засвідчує лише про Марка Багатого, що не має ніякого стосунку до нашого твору». М. Петров підтримує думку Крижанівського, зауважуючи, що приказка «Товчеться, як Марко по пеклу» є дослівним перекладом польської приказки про християнського святого [83, с. 19]. Така думка можлива, бо в жодному словнику української міфології цей образ також не згадується, але все ж існують кілька згадок у фольклорі про грішника Марка, які заперечують твердження М. Петрова, а причиною таких думок було те, що ці фольклорні твори були надруковані пізніше, ніж вийшли «Очерки истории украинской литературы ХІХ ст.». У журналі «Киевская старина» за 1885 рік було надруковано «малорусскаю легенду въ стихотворномъ переложеніи конца ХVIII века» [83, с. 19] «Пекельний Марко» про козака, що пішов у пекло «лад наводити» за наказом апостола Петра.

Марко Проклятий належить до демонічних істот, та належність його до демонології є доволі відносною, бо загальні характеристики героя не вписуються в жоден з образів української міфології (чорта, упиря, відьмака, мерця, перевертня тощо). Не є він людиною, бо з нього вийшла душа («моя душа… літає по світі та збирає мої тяжкі гріхи» [83, с. 315]), але не є він і духом (безтілесною «нематеріальною» силою, яка творить або певним чином впливає на матеріальне тілесне життя людей), що є невидимою істотою, ні демоном (надприродною істотою, що володіє надлюдськими, переважно злими, силами).

Марко виступає тут певною тілесною істотою, проклятою безсмертям і наділеною певними надприродними вміннями та деякими знаннями про минуле і майбутнє. З цієї позиції Марка Проклятого можна визначити тільки як Нечисту Силу (неозначено чітким поняттям з огляду на фактичне двовір'я українців), що є також доволі загальною назвою [83, с. 24 - 25].

Літературний образ Марка дуже відрізняється від міфологічного, бо сюжетно-композиційна організація оповіді характеризується змістовим взаємонакладанням двох планів [83, с. 26]: історичного (національно-визвольна війна українського народу 1648-1654 рр.) і легендарно-фольклорного, що відрізняється складним синтезом мотивів і прийомів слов'янського фольклору, міфологічних алюзій і ремінісценцій.

До суто українських фольклорних згадок про Марка О. Стороженко додав ще кілька світових біблійних і міфологічних мотивів: братовбивства (гріх Каїна) і батьковбивства, інцест із рідною сестрою (міф про Едіпа), ініціація воїна (перетворення на вовкулаку та вампіризм), важкої ноші пам'яті про скоєне тощо.

Своєю відлюдькуватістю, небажанням сприймати загальновизнану релігію, неприйняттям людських традицій та навіть і фольклорним прізвиськом Пекельний Марко Проклятий чимось нагадує Чорта (Пекельника).

Н. Поліщук вважає, що в аналізі образу Марка важливою є міфологема відродження героя, яка є спільною для західно - (Агасфера) і східноєвропейської (української) архаїчної ментальності. І звірячі риси героя повісті О. Стороженка, і його належність до потойбічного світу пояснюється архаїчним ритуалом і пов'язаними з ним міфами. Для юнаків, які проходять ініціальні обряди, якраз і характерна виділеність із соціального світу та певна прилученість до царства мертвих, як і для героя повісті. Ініціація містила в собі піднесення людини на новий, вищий рівень. На час цього перехідного обряду відбувалися не тільки іспити, що символізували вмираня-воскресіння.

Відомо, що в архаїчну епоху, проходячи обряди посвячення в повноправні члени чоловічого співтовариства племені, хлопців ізолювали в особливому лісовому таборі. Цей табір ініціації уподібнювався потойбічному світові, а самі ініціанти, потрапляючи до нього, переживали ритуальну смерть. Тут вони, як і Марко-підліток, піддавалися різним важким фізичним випробуванням і жили подібно до звірів (вовків) [83, с. 7]. У прадавнину юнаки-ініціанти ритуально перероджувалися не лише на вовків, а й на псів, а іноді вважалися і псами-вовками. Корені подібної віри в перетворення, безумовно, у тотемічних уявленнях, коли існувала віра в допомогу тотемного Духа-предка, охоронця племені.

Однак, у повісті О. Стороженка прояв у людині тваринного начала оцінюється не з язичницьких, а з християнських позицій як опоганення, оскільки означає спорідненість із демонічним.

Цікавою деталлю в подорожі Марка до пекла є те, що потрапив він до нього через дупло дерева, дорогу до якого йому вказала Баба-Яга. В українській народній міфології Баба-Яга є однією з іпостасей змія-спокусника, охоронця дерева життя й безсмертя [83, с. 335 - 336]. Отож Баба-Яга привела Марка до дерева життя, дупло в якому символізує гріхи людства, яких настільки багато, що вони «прорубали» собі путь аж до самого пекла. Усі ці образи містять у собі тонкий натяк на те, що безсмертя, яке нібито і не приховує в собі ніякого жаху, насправді є пеклом на землі для його власника.

Демононім пекло використовується в порівняльному звороті і має оцінну характеристику та вживається для створення ступеня перебільшення: «Чи не схотілось тобі, козаче, тичка подуть? - спитав чоловік, зареготавшись на весь степ, наче саме пекло зареготало» [83, с. 243].

Чорт - лексема, вжита у порівняльному звороті і стилістично покликана підкреслити незвичайність людини: «Скажи мені, чоловіче, - спитав він, що ти таке на світі: чи який характерник, чи, може, сам чорт?» [83, с. 243].

Образ чорта, згідно з народними віруваннями [82, с. 201], виник раніше, аніж із хаосу утворився світ, про що свідчить українська легенда «Створення землі» [82, с. 202].

В українській демонології, як зазначає В. Войтович, «чорт первісно жрець Чорнобога (уявлявся переважно людиною з лев'ячими рисами) є злим духом, людиною, наділеною великою магічною силою, яку дають їй знання, почерпнуті зі стародавніх книг, написаних тайнописом (чертами і різами)» [20, с. 591].

Чорт може приймати людську зовнішність, але його чортячу подобу видають ріжки, рило, ратиці, шерсть, хвіст. Відомий етнограф вважав образ чорта фольклорним за походженням, але дуже потерпілим під впливом християнства, через що він утратив свої первісні ознаки. Загалом лексема чорт є семантичною універсалією, адже, на думку В. Милорадовича, який досліджував питання походження чорта як фантастичної істоти, має аналогічні відповідники в багатьох народів [56, с. 26-27].

В українській міфології чорти є зооантропоморфними істотами, які символізують таємничі надприродні сили, усі недобрі починання на землі [56, с. 123]. Чорти і похідні від них образи також є символами зла, незважаючи на те, що за певних обставин можуть допомагати людям.