Демонологічна лексика української мови

«Християнство в надприродні сили внесло певну систему. З плином часу на чолі всіх злих сил постав чорт, що тепер зветься дияволом, сатаною чи демоном. Останній помалу підпорядковував решту сил: володарів хат і природи та шкідників життя, які стали зватися бісами, і всі вони за християнства перейшли в силу злу, нечисту» [28, с. 138]. Чорт може перевтілюватися в будь-яку тварину, крім пса, бо пес - найщиріший друг людини. Отож, чорт - це родове поняття, яке обіймає всю нечисть.

В українських міфах і легендах концептуалізація лексеми чорт дає змогу вивести такі її символічні значення: «чорт в образі пана, який обманював бідного чоловіка»; «чорт як нечиста сила, з якою пов'язані всі мельники»; «чорт на горищі наводить страх на людей»; «чорт в образі перевертня клубка»; «чорт з'явиться як Сатана, коли не згадувати Господа Бога»; «чорт, якого під пахвою у вигляді яйця когута виносила жінка, як символічне начало людського зла»; «чорт в образі коханого»; «чорт в образі баранчика»; «чорт в образі кота»; «чорт в образі качура»; «чорт як образ того, що продають разом з ним»; «чорт в образі того, хто спокушає до самогубства».

Демономен чорт уживається у творі багато разів: на позначення належності («Пусти, вона моя або чортова» [83, с. 258]); відображення сили пристрасті і прагнення володіти людиною, де лексема чорт вживається з метою підкреслення заповзятості героя («Ні ти, ні сам чортяка не одійме од мене сестри; вона моя з душею і з тілом» [83, с. 257]); висловлення неприязного ставлення до Марка, де лексема використана як порівняння («Не було у мене ні товариша, ні побратима, і ні до кого не лежало у мене серце, ніхто й мене не любив; всі од мене жахались, як од чорта» [83, с. 255]).

«Слухай, чоловіче, - озвався січовик, - за пожегнання мусиш оддякувать, а не одвертать пику і чорти батька зна куди стромлять свої волові очі: розсердила його та зневага» [83, с. 242] - демонологічна лексема входить до складу фразеологічного звороту, що вживається на позначення способу дії. Лексема чорт виражає в контексті множину.

Чортова доля - демономен вживається у фразеологічній сполуці у формі прикметника і виражає оцінне ставлення мовця до іменника доля, означає важке, трагічне життя: «не характерник я і не чорт, - одказав чоловік, схиливши на груди голову, - тільки чортова у мене доля» [83, с. 244] або «так не дивуйся, що я не вдався у других людей і що доля моя чортова, а не чоловіча [83, с. 255]. Це фразеологічне сполучення в різних варіантах у творі використовується ще п'ять разів, що сприяє загостренню уваги читача на цій самохарактеристиці героя.

«Кругом того стола сиділа чортяча старшина, а самий найстарший сатана розлігся на високому дзиґлику. Побіля старшини товпились чорти і чортенята; деякі з чортенят чіплялись за павутину, а інші визирали з тріщин. Чорти об чімсь радились і ґвалтовно гомоніли, часто згадуючи ляхів і козаків. Став я прислухаться, аж, чую, найстарший сатана і каже: «Зібрав вас, панове чорти і чортенята, щоб порадиться з вами, що нам на світі робить з тими анахтемськими ляхами і козаками?.» [83, с. 260]. Зустрічаємо лексеми чортяча старшина, сатана, чорти, чортенята. Чортяча старшина - словосполучення з використанням демонологічної лексики, у якому на нечисту силу перенесені додаткові негативні риси. Автор намагається викрити суспільні вади та проблеми. Демономен сатана має християнське походження, у словнику ця лексема трактується як уявна надприродна істота, яку зображують у вигляді людини і яка є уособленням зла.

«Нема на світі нічого лютішого і між хижим звіром, як ляхи, прибравши до рук силу, і чорт того не робив з горшками, що вони діяли з людьми.» [83, с. 260]. У цьому разі вжито лексему чорт, яка не має негативного забарвлення, весь негатив автор переносить на людей, які гірше знущалися над людьми за чорта.

На підставі цієї концептуалізації можна стверджувати, що в якому б образі не поставала ця зооантропоморфна демонологічна істота, все-таки лексична семантика сигніфіката чорт має переважно негативні конотації, які викликають таке саме негативне ставлення людини до цього уявного персонажа.

Лексема біс уживається у творах О. Стороженка часто і позначає надприродну істоту, що втілює зло, проте жодного разу автор не подає опис демонологічного персонажа. У реченні «А ти мені скажи, який там біс сидить у твоїй торбі, що вона така важка?» [83, с. 244] використано усталене словосполучення «який біс». Варіації використання цієї лексеми є різноманітними: «Який би його біс і покинув Січ» [83, с. 246] (уживається у значенні займенникової конструкції з питальною інтонацією хто б); «Лучче ти мені скажи, який там бісяка сидить у твоїй гемонській торбі, що вона така дуже важка?» [83, с. 247] (уживається збільшена форма лексеми з метою підкреслення важкості ноші, яку має Марко); «Тільки, було, хто стане залицятися, а їх до біса було, або сестра на кого ласкаво спогляне…» [83, с. 256] (лексема входить до складу порівняння, але її вжито не в прямому значенні, а на позначення великої кількості людей).

«Як біля його не заходжувались єзуїти, яких бісиків йому не підпускали, а нічого не вдіяли; та уже чого вони не зроблять, як до чого припаде, здається, і сам сатана не вигадає, і скучаючи праведників, що виковерзують ті єзуїти» [83, с. 273]. Словосполучення підпускати бісиків входить до синонімічного ряду слова спокушати (чим) вабити, приваблювати, надити, принаджувати, манити, заманювати, підпускати бісиків кому, (надією) тішити; (на що) спонукувати, заохочувати, схиляти. Лексема сатана є запозиченням з грецької мови та вживається для протиставлення єзуїтам, які є гіршими у своїх вигадках за сатану, отже, демонологічна лексема має нейтральне забарвлення і вживається для посилення ефекту.

Прочвара - означає «чудище, пугало», трапляється в українській мові (прочвамра), польській мові (росzwаrа), литовській (kvarЮsti, kvarciuМ): «Вибачайте, чоловіче, - одказав січовик, - хоч мені тебе й жаль, але прочварі, Каїнові, руки не подам і побратимом не буду» [83, с. 245].

Словосполучення диявольська личина складається з двох компонентів, перший - вказує на належність до виду демонічних істот, другий - має негативне забарвлення, його вжито в переносному значенні. Іменник личина вживається на позначення недоброї, підступної людини: «співав, собачий син, співав, та й поклав кобзу, а я не доглядівся, де вона, сів на неї, та й потрощив диявольську личину» [83, с. 246].

Лексему нечисть вжито у формі прикметника на позначення стану душі головного героя: «нечиста моя совість» [83, с. 247].

До демонологічних назв належать і загальновживані лексеми мертвець, мертвий, мертвяк, небіжчик, покійний, труп тощо зі значенням «покійник, що шкодить живим». У творі «Марко Проклятий» представлено демономеном мрець. Демономен мрець вживається на позначення статусу неживої істоти, відповідно до матері та сестри Марка. «Рятуй себе і нас! - загомоніло по степу, і із землі піднялись купи мерців, простягаючи до Марка кістляві руки, і всі зблизились до його» [83, с. 250].

Людина, за народними уявленнями, продовжувала жити після смерті у двох субстанціях: у вигляді душі та духу. Неприродним вважалося повернення померлого у світ живих, але було можливим. Тим більше, що фізична смерть ще не означала зникнення людини. У світі живих людина - лише гість, «своєю» вона ставала на «тому світі» [82, с. 10-11].

Коли душа після смерті людини спокійно покидала тіло, то і стосунки померлого і живих були нормальними. Душі померлих піклувалися про живих, допомагаючи їм порадами, а в особливі дні, зокрема поминальні, прилітали до живих і частувалися. Коли ж душа не могла покинути тіло (а це могло бути наслідком неприродної смерті або смерті нехрещених, чаклунів), то до живих не дух прилітав, а повертався мрець [82, 398].

Через це стає зрозумілим різне ставлення людей до небіжчика та його душі. Загалом до мерців ставилися з певним острахом, хоча і вважали смерть природним явищем. Куди більше боялися душі померлого, і зовсім панічний жах викликали тіло «нечистого», а іноді і його душа.

У творі «Марко Проклятий» О. Стороженка спостерігаємо схоже ставлення до цього демономену. Марку, який убив власну матір та сестру, постійно приходять їхні привиди, і в пеклі він бачить мерців, що є його ріднею.

Гаспид належить до лайливої лексики, а отже, має знижене стилістичне забарвлення, уживається на позначення лексеми, що подібна за значенням до слів чорт; диявол, дідько, біс. // Уживається як лайливе слово. «Проклинаю тебе, - заголосила мати не своїм голосом, - на сім і на тім світі, проклинаю! Проклинаю і той час, в який я на світ тебе, гаспида, породила!.» [83, с. 258].

Марко в пеклі: «…як ухоплю чорта-патера за ноги і давай ним, неначе келепом, трощить бісів. Вони тікають від мене, а я, мов помелом, їх мету та все далі у пекло пру та пру…» [83, с. 330].

«І ходе Марко по світі зі своєю приважкою торбою і зі своєю пекельною нудьгою. І буде отак ходить до самого страшного суду, поки всім живим і мертвим не буде сказано по писанію - амінь» [83, с. 600].

Перш ніж перейти до докладного аналізу образу Марка Проклятого, потрібно ідентифікувати його в українській міфології, що є доволі непросто. Зовнішній опис героя у творі О. Стороженка такий: кремезність статури і нелюдська сила порівняно з іншими героями, як тілесна аномалія; чорний одяг і шапка, що притаманно героям-бісам; низький голос і характерне вміння передбачати майбутнє і знати минуле, володіти таємницями чаклування (козак-характерник); поєднання рис як людських, так і тваринних [83, с. 165; 83, с. 308].

Образ Марка Проклятого синтезує в собі всі три види героїв народної казки: він є і злодієм - носієм зла, насильства, за що й був покараний; є і знедоленим - страждає від своєї провини і постійних мук совісті; є і доброзичливцем - борцем проти зла й насильства над іншими, що є виконанням однієї з умов покаяння і прощення [83, с. 7 - 9]. Та жодна з названих ознак не є домінантною в цьому образі. Тому варто проаналізувати Марка Проклятого як інваріант образу вічного мандрівника Агасфера, Вічного Жида в літературі.

Літературний образ Марка дуже відрізняється від міфологічного, бо сюжетно-композиційна організація оповіді характеризується змістовим взаємонакладанням двох планів: історичного (національно-визвольна війна українського народу 1648-1654 рр.) і легендарно-фольклорного, що відрізняється складним синтезом мотивів і прийомів слов'янського фольклору, міфологічних алюзій і ремінісценцій.

До суто українських фольклорних згадок про Марка О. Стороженко додав ще кілька світових біблійних і міфологічних мотивів: братовбивства (гріх Каїна) і батьковбивства, інцест із рідною сестрою (міф про Едіпа), ініціація воїна (перетворення на вовкулаку та вампіризм), важкої ноші пам'яті про скоєне тощо.

Особливістю образу Марка Проклятого з нашаруванням усіх вищезазначених мотивів є те, що він почуває себе чужинцем у світі, вигнанцем-парієм, бо суспільство відштовхує його за злочинність, зберігаючи в такий спосіб свою моральну чистоту. Але не тільки злочин Марка був причиною вигнання, адже своєю відлюдькуватістю, небажанням сприймати загальновизнану релігію, неприйняттям людських традицій та навіть і фольклорним прізвиськом Пекельний Марко Проклятий чимось нагадує Чорта (Пекельника).

І щоб підкреслити виокремленість Марка, автор уже на початку твору його назві протиставляє світ, який на повні груди дихає життям: «Кругом тебе все живе, усе дише, дзиркотить, висвистує, а оддалі, навіть, невідь-відкіля виявляються озера, буцім чарами наливаються, мріють, котять хвилю за хвилею…» [83, с. 307] і тільки маленький натяк на існування Марка присутній серед усього «цвітіння»: «Вітер, як з лісу, навівав холодком і розносив квітчасті пахощі» [83, с. 308].

Особливий конфлікт повісті О. Стороженка виявляється після того, як незнайомець пропонує запорожцю підняти із землі його сумку (билинний мотив «тяжі»), чого останній зробити не зміг через неймовірну вагу (матеріалізацію тяжкості прокляття), хоча ця вага повинна була б бути відчутною тільки для Марка, адже чужий гріх завжди легший для іншої людини. І звірячі риси героя повісті О. Стороженка, і його належність до потойбічного світу пояснюється архаїчним ритуалом і пов'язаними з ним міфами.

«Од мене все одцуралось: і небо, і земля, і саме пекло!. Мене прокляла мати, прокляв і батько з того світу - я Каїн!» [83, с. 312] - зображення процесу відторгнення людини відбувається за допомогою прямої мови героя.

У повісті ж О. Стороженка голос померлого батька подібним чином визначає долю Марка: «…не прийме тебе ні земля, ні пекло і будеш ти оглашенний, як той Каїн, блукати по світу до страшного суду, аж поки добрими ділами та щирим покаянням не спасеш своєї душі і загублених тобою душ!.» [83, с. 326].

Але з погляду архаїчних вірувань українців материнське прокляття тут страшніше, значущіше. Звісно, що серед богів, яким слов'яни поклонялися до прийняття християнства, були Род та Рожаниці, предки чоловічої та жіночої статі. Причому, під час народження дитини саме до рожаниць зверталися молитви, їм ставилася їжа. М. Костомаров такі традиції пояснює тим, що це «погоджувалося з уявленнями про дарування долі переважно матір'ю, а не батьком, звідки і пішло вірування, що материнське благословення, а однаково і прокляття сильніше за батьківське.

Подібно до того, як мати, народжуючи дитину, мала силу дати їй долю, праматері мали таку саму силу над своїми нащадками, і, можливо, за ними вважали ще більше сили, ніж за живою матір'ю, так як померлі продовжували життя в такій сфері, де взагалі… визнавалася здібність допомагати тим, що живуть на землі» [83, с. 275].

Лексема чорта-патера, що є прикладкою, уживається для відтворення легенди про козака, який у пеклі чортів бив, але найголовнішою її ознакою є перенесення соціальних проблем суспільства на демономени: «…як ухоплю чорта-патера за ноги і давай ним, неначе келепом, трощить бісів. Вони тікають від мене, а я, мов помелом, їх мету та все далі у пекло пру та пру…» [83, с. 330].

Цікавою деталлю в подорожі Марка до пекла є те, що потрапив він до нього через дупло дерева, дорогу до якого йому вказала Баба-Яга. В українській народній міфології Баба-Яга є однією з іпостасей змія-спокусника, охоронця дерева життя й безсмертя [83, с. 335 - 336]. Отож, Баба-Яга привела Марка до дерева життя, дупло в якому символізує гріхи людства, яких настільки багато, що вони «прорубали» собі путь аж до самого пекла. Усі ці образи містять тонкий натяк на те, що безсмертя, яке нібито і не приховує в собі ніякого жаху, насправді є пеклом на землі для його власника.

Лексема Баба-яга складається з двох компонентів: Баба і Яга, ім'я Яга походить від польського «язя» - змія. Баба-Яга - давній персонаж слов'янської міфології.

З'являється її образ і у творі О. Стороженка: «Довгенько-таки блукав я по галицькій землі, поки знайшов тамечки таку бабу-ягу і превелику чарівницю, що добре знала дорогу у пекло, бо й самій доводилось не раз там бувати. Не хотіла була вража баба мені казати, та як висипав я їй на стіл жменю дукатів, то от вона зараз і згодилась. «Так, чоловіче, - каже, - не дійдеш ти до пекла, не здержиш того пекельного вогню, а от як я тобі дам напиться чортового зілля, то сама земля під тобою розступиться, і ти зараз опинишся у пеклі, а там уже роби що сам знаєш» [83, с. 260]. У першому реченні вживаються демономени в номінативній функції (Баба-Яга, чарівниця), вони вказують на назву та на місце знаходження (пекло). Саркастичне забарвлення номену Баба-Яга з'являється в наступному реченні, коли Марко на означення вживає словосполучення вража баба, що є семантичним синонімом до лексеми відьма і вживається для створення номінативної характеристик жінок.

Лексема пекло засвідчує віру О. Стороженка в легенду, відповідно до якої в середині землі міститься пекло - вогонь невгасимий, у якому мучаться грішники. Пекло - церковнослов'янське слово пькъл, «смола», можливо латинське picula «смола».

Однак, у повісті О. Стороженка прояв у людині тваринного начала оцінюється не з язичницьких, а з християнських позицій як опоганення, оскільки означає спорідненість із демонічним. У повісті «Марко Проклятий» демонологічна лексика виконує різні функції: номінативну, оцінну, експресивну, що дає можливість говорити про розширення меж уживання лексем. Цьому сприяє найперше введення у контекст фразеологічних сполучень, які ефективніше виконують функцію вираження почуттів, емоцій та оцінок, і це пояснюється тим, що словосполучення дає змогу актуалізувати різні фрагменти лексико-семантичного значення, надавати додаткову інформацію, яка деталізує об'єкт.

3.2 Семантико-стилістичні особливості демононазв у «Лісової пісні» Лесі Українки

Леся Українка ототожнюється у свідомості багатьох українців з драмою-феєрією «Лісова пісня», що стала значним здобутком як української, так і світової літератури. Автограф твору датується 25 липня 1911 р. Поетеса написала його, перебуваючи на лікуванні, далеко від України, у Кутаїсі, «у самісінькій Колхіді».

Ностальгія за волинськими лісами, за краєм, де проминули її дитячі роки, народні звичаї, перекази про мавок надихнули її на створення драми. У листі до матері вона пише: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними, - пише Леся. - А то ще я здавна тую Мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабриці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодязному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечімним вона мені мріяла, як ми там ночували - пам'ятаєш? - у дядька Лева Скулинського. Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час», - я й сама не збагну чому. Зчарував мене сей образ на весь вік» [47, с. 378-379].

Звертаючись у «Лісовій пісні» до зображення природи рідного краю авторка особливу увагу приділяє демонолексиці, яка якнайповніше відтворює особливість народних уявлень батьківщини Лесі Українки. У центрі подій, які відбуваються в лісових хащах біля таємничого озера, - образ Мавки. Леся Українка відмовляється від прямого копіювання міфологічних образів, а намагається їх творчо переосмислити.

Мавка - персонаж слов'янської міфології, який належить до антропоморфних демонологічних персонажів, зокрема некродемономенів [88, с. 9]. Традиційно мавки - це сутності, які уособлюють душі дітей, що народилися мертвими, або померли нехрещеними. Мають вигляд гарних молодих дівчат, що співом та привабливим виглядом заманюють хлопців і залоскочуть до смерті. На відміну від русалок, різновидом яких є мавки, останні мали довге лляне волосся. Фонетичним різновидом до слова мавка є навка. Етимологічно навка походить від старослов'янського слова навь - мрець. Чеське nav - смерть, латиське nave - смерть. Можливо, слово «навь» є спорідненим з латинським navis - корабель, оскільки в давні часи покійника відправляли в останній шлях водою.

У «Словнику символів» мавки визначаються як різновид русалок, що «живуть у лісах і символізують душі померлих дітей», які після смерті «постають у вигляді молодих красивих дівчат, котрі танцями і співом заманюють хлопців у ліс, де залоскочують їх до смерті або стинають їм голови» [77, с. 41].

Отже, традиційно мавки позиціонуються як злі духи, таке тлумачення повністю спростовує Леся Українка, яка подає власну інтерпретацію цього образу і робить його позитивним. Для її характеристики авторка наводить прикметники щира, людяна, віддана у коханні, духовно багата, прихильна до людей, здатна на самопожертву: «Чи ж то ганьба, / що маю серце не скупе, що скарбів / воно своїх не криє, тільки гойно / коханого обдарувало ними, / не дожидаючи вперед застави?» [47, с. 208].

У «Лісовій пісні» найбільшою лексико-семантичною групою демонологічної лексики є група некродемономенів: русалка, русалка польова, потерчата, «той, що греблі рве», «той, що в скалі сидить».

Русалка у східнослов'янській міфології - це жіночій демонологічний персонаж, що вшановується у святі русалій (тривають свята тиждень до і після Трійці). Учені стверджують, що вірування в русалок має давнє походження. У дохристиянські часи не було цвинтарів, а родини ховали померлих у лісі, на полі, на роздоріжжі, а чи опускали у воду. З приходом християнства, стали ховати мертвих на певних визначених місцях - на кладовищах. Самогубців та людей, що померли неприродною смертю, церква забороняла ховати на кладовищі, тому їх ховали, як і в період язичництва. Побутувало вірування, що вони потрапляють у розряд грішників, тому їх душі неприкаяні і блукають вічно.

М. Грушевський в «Історії української літературі» засвідчує наявність у римлян-язичників 26 травня свята rosalia або свята троянд, що пов'язане з культом померлих пращурів. Під впливом християнства міфічний образ русалок трансформувався і став ототожнюватися з негативним персонажем. За даними, що записані етнографами ХІХ ст., русалки - діти жіночої статі, що народилися мертвими або померли без хрещення, а також дорослі потопельниці. У них зовнішність привабливих дівчат. Їх також називають лоскотухами, а білоруси казитками. Етимологія лексеми русалка не має однозначного пояснення. М. Фасмер стверджує, що назва русалка похідна від давньоруського слова руса лита - «язичницьке свято весни», «воскресіння святих отців перед трійцею». Перевага надається поясненню, відповідно до якого вони походять від слів русло або роса; за іншою гіпотезою воно походить від прикметника русявий (у значенні світлий).

Здебільшого вони неприязно ставляться до людей. У «Лісовій пісні» русалка також є образом неоднозначним, з одного боку, авторка змальовує її як «волелюбну водяну царівну», «красиву панянку», «милу коханку», «чарівну озерянку» і под.: «…бо водяній царівні / нема на світі рівні!» [47, с. 163]; з іншого - як свавільну, глузливу, підступну, злу істоту, що не терпить людей: «Я не терплю солом'яного духу! / Я їх топлю, щоб вимити водою / той дух ненавидний. Залоскочу / тих натрутнів, як прийдуть!» [47, с. 171].

Синонімом до слова русалка виступають лексеми купалка, водяниця, лутовка, хітка, лобаса. Щодо слів навка або мавка, ундина, вілла думки дослідників розділилися: одні вважають їх словами-синонімами до русалки, інші стверджують, що ці слова не є спорідненими.

Лексема широко функціонує в усіх регіонах України, як у живому народному мовленні (відчутний вплив європейської культури), так і в художній літературі (Т. Шевченко, «Причинна», «Утоплена», Леся Українка «Лісова пісня», «Русалка», М. Старицький «Утоплена, або русальна ніч», М. Коцюбинський «Тіні забутих предків», Ганна Барвінок «Русалка», П. Куліш «Русалка», Б. Грінченко «На русалчин великдень» та ін.). Позитивне ставлення до міфоніму спостерігається під час аналізу номенів русалочка, русалонька, які утворені за допомогою зменшено-пестливих суфіксів - очк-, - оньк -.

Художньо довершеним у драмі є образ русалки польової, яка з'являється у творі не випадково. Леся Українка добре обізнана з українською міфологією, у якій розрізняється три види русалок: польові, водяні та лісові. За слов'янськими повір'ями, польові русалки були прихильними до людей, навіть допомагали їм, оберігаючи урожай. Красивою дівчиною, з волоссям, заквітчаним волошками, роменом, берізкою, постає перед читачами русалка польова у «Лісовій пісні»: «Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє, / з краю до краю. / Дай нам зажити веселого раю, / поки ще літечко сяє, / поки ще житечко не полягло, - / ще ж неминуче до нас не прийшло! / Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рідная! / Потім поникне краса моя бідная, / ляже додолу сама… / Сестро! не будь як зима, / що не вблагати її, не вмолити!» [47, с. 210].

Ще одним образом слов'янської міфології, що з'являється в «Лісовій пісні», є образ потерчат. Крім Лесі Українки, до їх зображення зверталися Т. Шевченко, М. Гоголь. Етимологічний словник української мови подає таке тлумачення міфоніму: «загублена або взагалі чужа дитина; дитина, що померла не хрещеною» [46, т. 4, с. 541]. «Словник символів» уживає цей номен на позначення дитини, яка померла нехрещеною, або власне її душу. За переказами, живуть потерчата переважно по озерах або болотах. Ходять у темряві з каганчиками, що блимають, то спалахуючи, то гаснучи. Отже, потерчата заманюють людей у болото.

Саме слово «потерча», як припускає етнолог Д. Зеленін, утворилося від слова «чорт»: пачортя - почертя - потерча - із характерним для української мови зближенням приголосних «ч» і «т». Водночас таке тлумачення походження слова є неоднозначним. Словами синонімами є потерчук, потирок, потир, потирка, потирча, потирчук, страдчата.

Леся Українка ставиться до цих персонажів зі співчуттям, що передається за допомогою слів: «сиротята-потерчата», «дитинчата-потерчата». У змалюванні потерчат авторка не відступає від народної традиції: «Потерчата в руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсім погасаючи» [47, с. 110]. Підбурюючи їх звести зі світу Лукаша, русалка говорить: «…такий, як батько ваш, що вас покинув, / що вашу ненечку занапастив. / Йому не треба жити» [47, с. 195].

Цікавими у драмі є і авторські демонологічні персонажі такі, як: «Той, що греблі рве» і «Той, що в скалі сидить». В образі «Того, що греблі рве» авторка виводить з «ледачою вдачею паниченька», «зрадливого і лукавого чарівниченька», «баламута», «чужинця», «пройдисвіта» й «душогубчика», здатного зводити людей: «…зірвемо греблю рівну, / утопим мельниківну!» [47, с. 167].

«Той, що в скалі сидить» змальований письменницею як злий дух - «темне, широке, страшне Марище», привид, примара, що живе під землею, де «…тихі, темні води / спокійно сплять, як мертві, тьмяні очі, / мовчазні скелі там стоять над ними / німими свідками подій, що вмерли» [47, с. 225]. Так, «Той, що в скалі сидить» - Мара, Марище - може інтерпретуватися і як примара убитого чоловіка, привид, і як міфічна істота в образі злої потвори, і як нечиста сила, різновид чорта.

Вживається у драмі-феєрії демонолексема упир. У «Словнику символів» зазначається, що побутує кілька варіантів цього образу. Згідно з одними уявленнями, упир є сином чорта і відьми, який з-поміж інших людей вирізняється злістю. Згідно з іншим віруванням, упирі мають тільки людський вигляд, а за своєю суттю це справжні чорти. Існує також повір'я, що упирі - це трупи відьом та інших людей, у які після смерті вселилися чорти і приводять їх у рух. Уночі упирі встають із гробів і ходять по світу. Вони заходять до хати, накидаються на сонних людей і висмоктують їхню кров, від чого людина помирає [82, с. 42]. Отже, можна стверджувати, що відповідно до народних вірувань в українській демонології на концептуальному рівні лексема упир семантизується через опозиційні концепти живий / мертвий, а на лексико-семантичному рівні - через лексеми вбивця, єретик, боговідступник, кровопивця.

Першу писемну згадку слова упир старослов'янською мовою відносять до 1047 р. і зустрічається воно у колофоні Книг пророків, що написаний священником. Образ його зустрічається і в українській літературі, зокрема в творах І. Котляревського, І. Франка, М. Коцюбинського та ін. Первісне значення слова невідоме: одні пов'язують його зі словом нетопир (рос. нетопырь), інші - з коренем слів рос. паримть (ширяти), перо (порівнюють зі старопольским wapiory). Існує версія про зв'язки з тюркськими мовами (татарське убирь - відьма).

Леся Українка вживає слово упириця - дериват суфіксального словотворення, утворена за допомогою суфікса - иця - (значення жіночої статі), який зараховуємо до некродемономенів. Так, Лукаш звертається до Мавки: «Се ти?. Ти упирицею прийшла, / щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай!» [47, с. 226]. У творі зазначена демонолексема вживається не у прямому значенні (на позначення демонологічної істоти), а у переносному як характеристика Мавки.

Вживає Леся Українка в «Лісовій пісні» і загальновживані лексеми, як: мрець, небіжчик, покійник, труп, які дослідники зараховують до тематичної групи некродемономенів. У драмі такі номени вживаються, проте позбавлені яскраво вираженого стилістичного забарвлення: «Корова в мене турського заводу, - / ще мій небіжчик десь придбав…» [47, с. 211]. Слово небіжчик є запозиченням з польської мови.

Лісовик у Лесі Українки змальований як «малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям». В народних віруваннях лісовик є символом небезпеки, яка підстерігає людину в лісі. Лісовик має теж антропозооморфне походження. Як правило, його міфологічний образ постає як антропоморфний, та все ж приписуваний йому елемент вбрання - волохата шапка із куниці - розуміється не як власне шапка, а як його зовнішність, що свідчить про зв'язок із тваринним світом. За легендами лісовик - це та істота, яка символізується зі смертю, яка підстерігає людину в лісі, і є дуже небезпечною для людини. Характерною особливістю лісовика, зазначають етнографи [1, с. 34], була відсутність тіні. Проте в українській етнографії [30, с. 77] побутує ще й такий погляд на лісовика як на «пастуха від звіра» - істоту, що охороняла дрібних звірів від хижаків та мисливців, тобто асоціюється з добром щодо тваринного світу.

В Етимологічному словнику української мови тлумачення цього слова відсутнє. Демономен лісовик виражений іменником чоловічого роду, що входить у семантичну групу назв істот і твориться за допомогою суфіксального способу від слова ліс. У драмі ж - це передусім персонаж, який прагне, щоб у лісі всі жили по правді і справедливості. Він шанує дядька Лева: «Люблю старого… Він нам приятель» [47, с. 171]; високо цінує волю і має розвинене почуття власної гідності, тому з болем звертається до Мавки: «До кого ти подібна? До служебки, / зарібниці», котрій «останній сором / не дає жебрачкою зробитись» [47, с. 221]. Лісовик не звик прощати зраду, тож Лукаша перетворює на вовкулаку, вважаючи це заслуженою карою: «Ти помсту ту злочином називаєш, / ту справедливу помсту, що завдав я / зрадливому коханцеві твоєму?» [47, с. 227]. Він любить і жаліє Мавку: «Дитино бідна, / чого ти йшла від нас у край понурий?» [47, с. 228], водночас обурюючись її рабською покірністю: «Не гідна ти дочкою лісу зватись!» [47, с. 227].

Водяник - це схожий на людину нечистий дух водоймищ. Антропозооморфний образ водяника найчастіше поставав в уяві українців як старий дід, покритий водоростями, з довгою бородою і хвостом. Вважалося, що його володіння обмежувалися водоймищем. Розгніваний водяник міг завдавати їм шкоди: розливати річки, руйнувати греблі, млини, топити людей. Водяник символізує собою зло, яке підстерігає людину у воді. Етнографи вважають, що вірування давніх українців у водяника бере початок з язичницьких уявлень про обожнення всього, пов'язаного з водною стихією [82, с. 179]. Традиційно злий водяник, що є втіленням водної стихії і який «в драговині цупкій привик од віка усе живе засмоктувати» [, с. 174], письменниця змальовує також як дбайливий господар, охоронець водних просторів, який скрізь «любить порядок». Він співчуває сиротятам-потерчатам, як батько, застерігає русалку від «Того, що греблі рве»: «Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю. / Та ж він тебе занапастив би тільки» [47, с. 169].

Проте Леся Українка згаданих демонологічних персонажів подає не лише у негативному плані. Не позбавлений окремих позитивних рис у драмі і Куць - «молоденький чортик-панич», що живе на болоті і не проти поживитися людьми: «Поки не в болоті, - сухо в мене в роті!» [47, с. 196]. Проте він, як і лісовик, шкодує за дядьком Левом: «…признатися-таки старого шкода, / бо він умів тримати з нами згоду» [47, с. 230], карає злих людей, що «зрушили умову»: «Ну, й я ж віддячив їм! Найкращі коні / на смерть заїздив; куплять - знов заїжджу» [47, с. 230].

Номени водяник, лісовик характеризують нечисту силу за місцем локалізації, Куць - за зовнішніми рисами, перелесник - за внутрішніми властивостями, характером дії.

Демономен перелісник вживається на позначення літаючого духу спокуси, який заманює жінок і дівчат, кохається з ними вночі й забирає силу та вроду. Уявлявся в образі гарного, палкого юнака. Іменник не зафіксований у Етимологічному словнику української мови, утворений за допомогою префіксально-суфіксального способу. Позначає осіб чоловічого роду.

У драмі перелесник належить до антропоморфних демонологічних персонажів, сестрицями якого є «гірські русалки». З іншого боку, в його образі Леся Українка змальовує нам такого собі спокусника жінок: «Щастя-то зрада… / тим воно й гарне, що вічно летить!» [47, с. 224], здатного до метаморфоз. Зокрема, у ремарці авторка зауважує: «В сю мить з неба вогненним змієм-метеором злітає перелесник і обіймає вербу (Мавку)», промовляючи: «Я визволю тебе, моя кохана!» [47, с. 242].

У своїй творчості Леся Українка зверталась до цього образу і у поезії «Як я люблю оці години праці»:…До неї уночі з'являвся перелесник, / Не дьяволом з'являвся, не марою, / Спадав летючою зорею в хату, / А в хаті гарним парубком ставав… /..На ранок, як співали треті півні, / Зникав той перелесник, а дівчина / Уквітчана, убрана засипала / Камінним сном. А потім цілий день / Бліда ходила, мов яка сновида… [47, с. 223]. Перелесник, судячи з імені (від ст. слов. прелесть) - спокусник, у християн близьке до перелюбодій - «осквернитель шлюбного ложа», який спокушає заміжніх жінок. Леся Українка зберегла нам народне уявлення про здатність перелесника до метаморфоз (летюча зоря перетворюється в гарного парубка), що споріднює його з Велесом (Зміуланом), а наявні в нього коштовні подарунки нагадують ще одну особливість Велеса - охоронця таємних скарбів. Однак, за своєю основною характерною рисою - палкого коханця і спокусника - перелесник найближчий до Ярила.

До назв антропозооморфно-зооморфних персонажів можна віднести вжиту в «Лісовій пісні» демонолексему вовкулака. В українській міфології це «людина-оборотень, що має надприродну здатність перевтілюватися у вовка» [34, с. 40]. За народними повір'ями вовкулаки можуть бути вродженими та оберненими. Це напівфантастична істота - людина у вовчому вигляді. «Вовкулака, як зазначає О. Воропай, - це завжди понурий, завжди чимось невдоволений чоловік; у день святого Юрія він перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день зимового Миколая він знову перекидається чоловіком. Вовкулака, бувши в людській іпостаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв людських не знає» [21, т. 1, с. 5-6].

Словоформа вовкулака, як вважають дослідники [34, с. 80], є двокомпонентною, перша частина якої не потребує роз'яснення, а друга - dlak, dlaka (у чехів), кодлак (у Галичині), chlaka, chlak (у сербів) - означає вовна, шерсть. Від слова кодлак в українській мові походить лексема кудлатий (оброслий волоссям, шерстю). Звідси, вовкулака може в буквальному розумінні виводитися і як вовча шерсть. Лексема вовкулак має польське походження від слова wilkolak. Л. Залізняк стверджує, що «вовкулака» походить від болгарського vlokodlak, що означає «вкритий вовчою шкірою».

У драмі на вовкулаку перетворюється Лукаш: «Тепер він вовкулака дикий! / Хай скавучить, нехай голосить, виє, / хай прагне крові людської - не вгасить / своєї муки злої!» [47, с. 227]. Обернені вовкулаки, на відміну від вроджених, могли повернутися до людської подоби. І Мавка силою своєї любові рятує Лукаша: «В серці / знайшла я теє слово чарівне, / що й озвірілих в люди повертає» [47, с. 227]. Найглибша боротьба пристрастей якраз і відбувається у цьому епізоді. Тут людина стає звіром і знову людиною, кохання перемагає смерть, а чистий вогонь палить усе нікчемне і брудне. Леся Українка наслідує усталену традицію європейських народів зображувати перевертня у вигляді вовка. У людській уяві перевертні асоціювались зі злими духами. Міфологічний образ вовкулаки семантизується як безсилля людини перед темними надприродними силами, як туга за справжнім людським життям. Це також один із багатьох образів, через який народ застерігав людину від біди, що може на неї чекати. Цей образ нагадував про необхідність мати в своїй душі Бога, ніколи про нього не забувати, не грішити, щоб не бути тяжко покараним за скоєне зло.

У драмі знаходимо, хоча й поодинокі, вживання інших демонолексем: пропасниця, пропасниця-трясовиця, щупле-дівиця: «Щупле-Дівице, / пропаснице-трясовице!. / Ось тобі полинь - / згинь, маро, згинь!» [47, с. 187]. Хвороби асоціювались з певними образами.

Крім демономенів Леся Українка використовує демонологічні конструкції, що за своєю синтаксичною будовою представлені словосполученнями: кодло лісове; вся сила лісова і водяна, гірська й повітряна; погань лісова; лісовий рід; порода лісова, тощо.

В Україні слово «кодло», яке є складовою частиною російської та болгарської назв перевертня, вживається і в значенні рід, плем'я. У «Лісовій пісні» це словосполучення вживається лише раз у мові дядька Лева: «Ей, кодло лісове! Така в вас правда!» [47, дія І, с. 187]; «Я з кодлом лісовим не накладаю» [47, дія ІІІ, с. 217].

Зворот «погань лісова» має у творі негативне забарвлення і оцінне ставлення матері Лукаша до лісних жителів: «Та що ж, принаджуй / ту погань лісову» [47, дія ІІ, с. 217]. Іменник погань вживається у переносному значенні і означає оцінку істот, що викликають відразу, огиду, зневагу у людини.

Мовний зворот «порода лісова» навпаки вживається у драмі позитивному оціночному судженні: «Але, щоправда, я таки вподобав / породу вашу лісову» [47, дія ІІ, с. 217]. Іменник порода вживається у переносному значенні і позначає сукупність рис вдачі, характеру, що створює певний тип людей.

«Здебільшого лексико-семантичні трансформації демонологічної лексики зумовлені екстралінгвальними чинниками, до яких належать переоцінка носіями мови назв за критерієм добро / зло, оберегові заборони на вживання демонологічних найменувань та деякі інші» [88, с. 14].

У переважній більшості Леся Українка дотримується народних уявлень про демонологічних істот, тому часто демонолексеми у мові драми-феєрії позначають суб'єкти, поведінка яких є відхиленням від моральних, соціальних норм, наприклад: «Ще ж Водяник стіжка їм підмочив, / а Потерчата збіжжя погноїли, / Пропасниця їх досі б'є за те, / що озеро коноплями згидили» [47, с. 230]; які, проте, не позбавлені окремих позитивних рис: «Що лісове, то не погане, сестро…» [47, с. 204].

Крім прямого називання демонологічних образів у «Лісовій пісні» Леся Українка демонолексика вживається і у переносному значенні на позначення людей. Письменниця йде за усталеною традицією етнографів, які вважали, що поняття «демонологія» поширюємо і на людей з демонічними властивостями, здібностями. У драмі «Лісова пісня» Леся Українка використовує лексеми відьма, чаклунка, баба, що є прикладами назв антропоморфних демонологічних персонажів.

Відьма - жінка з надприродними силами, які вона вживає, звичайно, на шкоду людям: «Ще й відьму, що в чортиці бабувала, / гарненько попросив, щоб їм корови / геть чисто попсувала» [47, с. 230]. Отже, лексему відьма Леся Українка вживає не лише на позначення осіб, що мають надприродні здібності, а й для називання злих, сварливих жінок, наприклад, Килини і Матері: «Ой, синоньку! Ой, що ж я набідилась / з отею відьмою!» [47, с. 238] або «О, горе! / Хто б говорив! Уже таких відьом, / таких нехлюй, як ти, світ не видав!» [47, с. 239]. Етимологія слова відьма має давньоруський корінь «в?дъ», що пов'язаний із значеннями «відати», «знати», «провидіти». У санскриті «veda» означає «священне знання». У давнину слово відьма не мало однозначно осудливого значення, означало жінок що зберігали таємне, сакральне знання. Синонімами до лексеми відьма виступають слова чарівниця, чаклунка, Баба-Яга.

До таких найменувань належать і номінати осіб, які магічними діями допомагають людям, лікують: «Ходімо на село, закличу бабу, - / тра вилляти переполох!» [47, с. 243]. На характер дії вказує демонолексема чаклунка: «Ой! Що се за сопілка? Чари! Чари! / Кажи, чаклунко, що то за верба?» [47, с. 241] - запитує Лукаш Килину, яка перед тим закляла Мавку.

«Загалом усі демонологічні найменування позначені маркованістю, зокрема, символізують про підкреслено негативне чи позитивне ставлення до названих реалій з боку мовця. Позитивні або негативні конотації доповнюють предметно-понятійний зміст демононазв і надають їм експресивної функції» [91, с. 12].

Демонологічна лексика «Лісової пісні» має ще два демономени: злидні і доля, що є персоніфікованими образами, побудовані на прийомі контрасту, бо доля є позитивним началом і невіддільна від людини, а злидні є втіленням протилежного начала й діють цілком самостійно та незалежно від людини. Злидні уособлюються в образі маленьких істот, котрі, як живуть під піччю, вони є символом бідності. Леся Українка зображує їх завжди голодними, готовими з'їсти Мавку чи Куця. Мати й Килина своїми прокльонами самі закликають їх до хати: «…бодай так вас самих посіли злидні!» [47, с. 233]. За народними уявленнями позбутися злиднів практично неможливо, авторка теж наголошує на цьому, після пожежі у будинку Лукаша авторка у ремарці зазначає: «…на клунках та мішках виносять скулених злиднів, що потім ховаються у ті мішки» [47, с. 242]. Авторської інтерпретації зазнає образ долі (Мавки, Постаті Мавки), тобто образ примари, привида, а отже, антропоморфний демонологічний персонаж. Монолог долі сповнений болю, розпуки, туги за минулим: «Я - загублена доля. / Завела мене у дебрі / нерозумна сваволя» [47, с. 244]. І хоча доля пророкує швидку фізичну смерть Мавки: «Ой, тепер я плачу, бо вже чую й бачу, / що загинути мушу» [47, с. 245].

Демонологічна лексика у творі займає значне місце і вживається переважно на позначення демонологічних персонажів. Причини вживання даного шару лексики були неоднозначними, з одного боку, це знання Лесі Українки і туга за батьківщиною, з іншого - вплив романтизму, що спонукав відтворити красу рідного краю та його історію. Проте як видно з листування Лесі Українки, перша причина була більш вагомою. Демононіми використані Лесею Українкою мають язичницьке походження, хоча з тексту читач помічає, що під впливом християнської культури ці образи частково зазнали трансформації. Отже, в «Лісовій пісні» у значенні демонолексем відображається переважно язичницька картина світу, що здебільшого характеризується шанобливим ставленням до духів природи. Частина демономенів у Лесі Українки здобула авторське тлумачення, а тому не відповідає етнологічному тлумаченню. Про позитивне чи негативне ставлення автора до демономенів свідчать конотації, що доповнюють предметно-понятійний зміст демонологічних лексем і надають їм експресивної функції. Мовний контекст драми є яскравим свідченням експресивного багатства української мови у її виразно національних гранях.

Місцем функціонування демонологічної лексики є художня література. Важливе місце посідає даний різновид лексики у творчості О. Сторженка та Лесі Українки. Вживання демонологічної лексики активізувалося у добу романтизму, де автори прагнули відтворити цікаві історії з минувшини і використовували для розгортання сюжету як демономени, так і утворені на їх основі похідні конструкції. На основі язичницьких та християнських уявлень були створені літературні герої-демони, які жили і діяли поряд із людьми. Відповідно до кожної релігії, які зберегли ці образи, демони наділялися певними властивостями й можливостями, зовнішністю й характером.

Обрані для аналізу повість О. Стороженка «Марко Проклятий» та драма «Лісова пісня» Лесі Українки засвідчили вживання демонологічної лексики. У О. Стороженка головний герой Марко Проклятий є уособленням демонічних сил, проте більша частина демономенів і похідних від них використовується для характеристики персонажа, дій, які він вчиняє та створення порівняльних зворотів чи фразеологічних конструкцій. У творі наявні лексеми: чорт, диявол, сатана, мерці, біс, переважна більшість з яких з'явились в українській лексиці після запровадження християнства. Лексем на позначення демономенів, що відносять до періоду язичництва є небагато: чорт, вовкулака.

У драмі «Лісова пісня» Лесі Українки демономени є головними дійовими особами. Авторка олюднює довколишній світ природи відповідно до уявлень давніх слов'ян. Вжито лексеми лісовик, водяник, мавка, русалка, потерчата, злидні, перелесник. Створено два новотвори демонологічних назв на основі народних уявлень: той, що греблю рве та той що в скелі сидить. Лексеми на позначення демонологічних істот виражені іменником і виконують номінативну функцію. Леся Українка, крім образу мавки, практично не відходить від народних традицій у потрактуванні і зображенні образів демонологічних персонажів. Водночас кожен з демонологічних образів у «Лісовій пісні» не є механічним перенесенням народних уявлень про надприродні сили, зафіксовані етнографами. Частина з них, залишаючись демонічними істотами, наділені загальнолюдськими рисами, вміють як люди сприймати довколишній світ, відчувати і переживати, їх спіткають радощі і невдачі.

Висновки

Демонологічна лексика, що є складовою лексичної системи сучасної української мови вживається на позначення реалій демонології, що є органічною частиною міфології, яка з давніх-давен була важливим складником суспільного життя українського народу. Українська демонологія сформувалася в період язичництва, але кардинально змінилася під діями екстралінгвальних чинників - впливом християнства.

Опрацювання літератури, присвяченої вивченню демонології та демонологічної лексики української мови, засвідчило: під впливом значного національного і культурного піднесення в Україні відбулося підвищення наукового інтересу до світу вірувань та повір'їв. Така ситуація спостерігалася в середині ХІХ - на початоку ХХ ст. - у часи романтизму та неоромантизму.

У цей період відбувається активне збирання зразків народної демонології, тлумачення, систематизування набутої інформації, завдяки фольклорним та мовним експедиціям. Увага до демонологічної лексики посилилася завдяки працям В. Гнатюка, П. Чубинського, В. Милорадовича, І. Нечуя-Левицького та художній літературі, а саме творам О. Стороженка, М. Гоголя, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся.

Демонологія відображала частину картини світу українців і була побудована на їхніх уявленнях про довкілля і процеси, які в ньому відбуваються. На формування уявлень українців мала вплив релігія та суспільний лад, що формували певну картину світу. В українців упродовж історичного розвитку демонології відбулася кардинальна зміна семантичного наповнення багатьох лексем, а також існування частини з них. Така ситуація склалася завдяки переходу українців від язичницького до християнського вірування.

Язичницька релігія й уявлення про світ, які були їй притаманні, робили людину ближчою до навколишнього світу, завдяки цьому в міфології природа часто олюднювалася. Християнська релігія і культура, з одного боку, збагатили демонологічну лексику завдяки появі нових лексем, а з іншого боку, - стали причиною зникнення або кардинальної зміни у лексичному значенні понять.

Демонологічна лексика - це спеціальна лексика, що вживається для позначення слів певного семантичного забарвлення, які обслуговують демонологію.

Українська демонологічна лексика поділяється на три групи: антропоморфну, зооморфну та антропо-зооморфну, кожна з них має свої лексико-семантичні групи, які становлять розгалужену і незамкнену мікросистему.

Незважаючи на тривалий процес формування, демонологічна лексика не є консервативною, а розвивається, набуваючи якісних ознак як у словотворенні, так і в семантиці. Розширення семного складу лексичного значення назв спричинене відображенням у ньому елементів різних картин світу: язичницької (відьмочка, домовичок, мавочка, русалочка, чортяточко), що характеризується шанобливим ставленням до духів природи, та християнської (диявол, сатана) з різко негативною оцінкою демонів зла.

Демонологічна лексика має вихід у різні сфери функціонування мови. Як загальновживані одиниці демономени притаманні більшості стилів мови, проте в межах кожного з них вони зазнають певних семантичних модифікацій. У публіцистичному стилі ресурси демонологічної лексики використовуються на позначення понять суспільно-політичної ситуації в Україні. Розмовно-побутовий стиль послуговується демономенами на позначення людей за різними ознаками.

У сучасному світі найбільш активним місцем уживання демономенів є художня література, яка характеризуються залученням демонологічної лексики, образної системи для відтворення народних вірувань та уявлень.

Демонологічна лексика є важливим компонентом у формуванні сучасної української літературної мови, яка постійно розвивається, збагачуючи літературно-мистецькі жанри художніми засобами. Більшість загальновживаних демономенів зафіксовано в етнографічних та фольклорних джерелах, художній літературі. Засвідчено широке функціонування демонологічних назв у художніх текстах ХІХ ст. (Т. Шевченко, Леся Українка, М. Коцюбинський, Б. Грінченко та ін.) і в сучасних літературних творах (Л. Костенко, В. Шевчук, О. Забужко, Є. Кононенко, брати Капранови та ін.). Письменники ХІХ ст. використовують демономени з метою відображення християнсько-релігійного світогляду українця з яскравими елементами язичництва.

За походженням демонологічна лексика неоднорідна, бо слова, що вживаються на позначення українських демонологічних назв містять праслов'янські утворення (бала, біс, відьма, волхв, дідько, чорт, яга та ін.), запозичення (астролог, василіск, екстрасенс, маг, полтергейст, сатана, шаман) та питомо українські слова (вовкун, дияволка, русалонька, чортисько, чортяточко та ін.), які кількісно переважають.

Незважаючи на відсутність передумов до активного поповнення демонологічної лексики, еволюція аналізованої лексико-семантичної мікросистеми відбувається і простежується на рівні якісних і кількісних характеристик складників. Первинним механізмом її розвитку є формування значень на грунті існуючих понять (відьма - жінка, яка багато знає та жінка, яка займається чаклуванням; русалка - дівчина-утоплениця або дівчина-риба), словотворення (відьмище, вовкун, дракончик, непрості, упирятко), запозичення (василіск, гідра, полтергейст, сукуб).