Бінарна опозиція концептів життя та смерть у паремійному фонді

Смерть у персоніфікованому вигляді є жорстокою істотою, яка має свої плани щодо нас і не зважає на почуття людини: Смерть як іде, то не питає, чи боїшся ти її, чи ні [УНПП 1955: 150]; Смерть витягне хоч кого [УНППД 1963:219]; Лікар підіймає, а смерть не пускає [УНППД 1963:215]. Вона приходить без попередження: Смерть звістки не посилає [УНППД 1963:220].

Про її непохитність, віроломство свідчать ще й такі приклади: Від смерті ані відкупитися, ані відмолитися; Від смерті в печі не замажешся [УНППД 1963:219]; Жалістю не допомогти, коли смерть прийшла [УНППД 1963:219]; Ніхто не знає, де його смерть чекає; Смерть не повість, де чоловіка з'їсть [УНПП 1955: 143]. Страх аксіологізується можливим болем, стражданням, що передує смерті, потенційно тривалим негативом: Не смерть страшна, а недуга [УНППД 1963:220].

Людина сприймає абстрактну ідею часу, ототожнюючи його з реальністю. Модель часу втілюється в мові в об'єктивну реальність: час - це низка поколінь людей, людина - це ланка: Жили люди до нас, будуть жити й після нас [УНППД 1963:206]; Умер Іван, - умирать і нам [ЗУПП 2004: 109].

Заспокійливий, примиренський характер надають філософські міркування, особливо притаманні українській етнічній свідомості: Мруть люди, і нам те буде [УНППД 1963:218; ЗУПП 2004: 109]; Крути не верти, а вмирати треба; Хто на світ родився, тому смерті не минути; Скільки не жив, а вмирати треба; Нехай мруть та нам дорогу труть, а ми сухарів насушим та й за ними рушим [УНППД 1963:218]. Протилежне сприйняття бачимо в такому прикладі: Смерть боїться того, хто з нею бореться [УНПП 1955: 150].

Позитивні конотації смерті, помирання містять такі паремії: Дай, боже, умерти, а не просити смерті; Дай, боже, умерти, та не під чужим плотом [УНППД 1963:218]; Смерті не треба шукати, сама прийде; Не шукай смерті, вона тебе сама знайде; Просимо смерті, а не хочемо вмерти [УНППД 1963:219]. Типова ситуація просити смерті, шукати смерті відштовхується від іншої ситуації, коли життя гірше за смерть.

Норми християнського спрямування вказують на залежність смерті від життя людини, тобто смерть є логічним завершенням земного життя: Яке життя, така й смерть [УНППД 1963:220]. Якісна оцінка детермінує: хороше життя - хороша смерть, погане життя - погана смерть.

2.4 Символи води, землі, вогню у пареміях - репрезентанти концептів ЖИТТЯ і СМЕРТЬ

В антонімічній парі життя ~ смерть (за віруванням давніх слов'ян) обидва члени семантично пов'язані з водою. Нескінченний рух, плин води зверху вниз є додатковою ознакою життя. Час - життя вимірюється водою, що тече: Літа пливуть, як вода; Біжить мій вік, як вода по камінню; Пройшли роки, як гірська вода; Літа наші все минають, як дощова хмара [УНППД 1963:204].

Вода у фольклорному контексті виконує дві важливі функції: катарктичну (очищувальну) й животворну. Життя семантично представлене в архетипі води: Прожите, як пролите, - не повернеш; Що прожите, майже пролите (життя - це рідина); Так жить, як набіжить: не так, як хочеться, а так, як можеться [УНППД 1963:206].

Метафора ЖИТТЯ - ВОДА перетинається з іншою - ЖИТТЯ - ЗМІНА. У давнину море завжди викликало страх, жах, що було пов'язане з властивостями самого моря, яке несло небезпеку, смерть: Смерть не горе, а велике страшне море, Солдат умре в полі, а матрос у морі; Їздить морем - воювати з горем; Хто на морі не бував, той лиха не бачив [ЗУПП, c. 187]; Рибальська смерть - вода [ЗУПП, c. 47]; Водою пливши - удовою живши; У вдови - плакана доля [ЗУПП, c. 77].

Виключна культова, ритуальна значущість вогню не могла не відбитися в паремійному фонді. Так, за принципом аналогії людину порівнюють зі свічкою: Догоріла свічка до полички [УНППД 1963:221].

Порівняння ЖИТТЯ - СВІТОЧ реконструюється з виразу: Голова без ума, що лiхтар без свічки [ЗУПП 2004: 109]; Жиє, як без лою каганець [УНППД 1963:206]. Мотивовані асоціації, які пов'язують людину й світильник, каганець. Однак, порожній він не виконує своєї функції. В контексті марковано ідею наповненості як позитивної якості, порожності як негативу. Наповненість несе семантичну ознаку потенційності в плані виконування функцій.

Архетип ЗЕМЛІ є універсальним репрезентантом смерті: Добра була голова, та слава Богу, що земля її прибрала [ЗУПП 2004: 89]; Журба та горе з ніг звалять, а біда землею привалить; Родила мама, що не приймає й яма [УНПП 1955: 169]. Земля заспокоює людину, повертає її до коріння.

Отже, вода є семіотично наповненим природним елементом, пов'язаним як з життям, так і зі смертю. Вогонь, як і вода, має очищувальну та цілющу властивість. Він пов'язується з домашнім вогнищем, сонцем, денним світлом, літом, духовним началом людини. В землі відбувалася семантична матеріалізація протиставлення початку ~ кінця, поєднання в єдиний ланцюг циклу народження ~ смерть ~ відродження.

2.5 Перетинання кордонів між життям і смертю в паремійному фонді

Представляється важливим виокремити стереотипи, структура яких фіксує процес перетину кордону між життям і смертю, оскільки модель життя розглядається як певний процес, рух, несталість. Окремі елементи цілого в його розвитку можна вважати самостійними й розглядати їх як різні аспекти цілого.

Життя інтерпретується як “швидкоплинний, скороминучий, непомітний для зору рух у просторі”: Пішли мої літа, як вітер круг світа; Рік зійшов, якби з вітром пішов [УНППД 1963:204]; Життя біжить - як музика дзвенить; Лишай живе та доганяй мертве [УНППД 1963:205]. В останньому прикладі словосполучення доганяй мертве містить сему `примусового руху до того, що рухається попереду'.

Універсальна метафора ЖИТТЯ - ШЛЯХ ДО СМЕРТІ набуває додаткових характеристик: Нехай мруть та нам дорогу труть, а ми сухарів насушим та й за ними рушим [УНППД 1963:219]. Інтерпретуванню когнітивної структури допомагає значення предиката терти, що включає семи `м'яти', `піддавати механічній дії', `докладати зусиль'. Дієслово фізичної циклічної дії, агентивний каузатив терти містить ідею напруження, зусиль, тип впливу на об'єкт (дорогу). В семантичній площині дієслово терти функціонує як динамічне, межове [Мещанинов 1975: 201]. Тертя є важливою характеристикою життя в наївній картині світу: Не живе, тільки дні тре [УНППД 1963:206]. Рух по життю має певну мету: Живе собі - ні втік, ні піймав [УНППД 1963:206].

Відстань, що її може сприймати людина зором, у мовному матеріалі має часову проекцію: видима відстань є теперішнім часом, невидима - майбутнім. Етнічна свідомість не схвалює тенденцію заглядати вперед, порушувати норму, передбачувати.

За допомогою візуального коду структурується модель світу, впорядковується модель світосприйняття: На віку, як на довгій ниві; Дивиться вдовж, а живе впоперек [ЗУПП 2004: 107].

У повсякденній мовній свідомості концепт ЖИТТЯ пов'язаний з концептом СМЕРТЬ. У фокусі уваги етнічної свідомості знаходиться саме те, що стає можливістю для порівняння й свободи людини щодо вибору: Яке життя, така й смерть [УНППД 1963:205].

Метафору СМЕРТЬ - СПОКІЙ, КІНЕЦЬ, КРАЙ розглянемо в типових контекстуальних ситуаціях, наявних у таких прикладах: Життя - казка, смерть - розв'язка; Доходились ніжки, доробились ручки [УНППД 1963:219, 222]. Про скінченність життя свідчать дієслова з межовим відтінком доходились і доробились. Життя - це рух і робота, припинення праці, руху, за наївною логікою, означає смерть: доходились ніжки, доробились ручки, тобто виконали свою функцію. Метафору СМЕРТЬ - МЕЖА виводимо з прислів'їв: Вмирає той, кому прийшов час; Всяк умре, як час прийде.

Життя-робота інтерпретується як фізичне навантаження. Тут діє механізм перенесення прототипної ситуації взаємодії людини з важкими предметами: “Життя - це важкий предмет; кожній людині призначено нести свій важкий предмет - власне життя; життя - вантаж, тягар; людина не в змозі підняти й нести додатковий вантаж”. Гештальтну метафору ЖИТТЯ - НАВАНТАЖЕННЯ виявляємо в такому українському прикладі: Коби-м тото витримав, то ще би-м довго жив [УНППД 1963:206]. Життя сприймається як виконування важкої, неприємної роботи: Тягни лямку, поки не викопають ямку [ЗУПП 2004: 76]. Життя хоча й інтерпретують в термінах важкості, але з позитивною оцінкою: якщо хочеш довго жити, маєш витримувати вантаж, що його приготувало для тебе життя.

Метафора життя - шлях до смерті вербалізується, набуваючи трансформованих ознак: Не поможе вже рута й маруна, як голова обернулася до труни; Треба свічки та води, бо вже очі не туди [ЗВ 1983: 214; УНППД 1963: 221]. Евфемістичні заміщення голова обернулася до труни, очі не туди пом'якшують негативну інформацію про неминучу скору смерть. Маніфестується ситуація зорового сприйняття майбутнього, смерті. Вона вже настільки близько, що її можна побачити. Контексти маркують шлях, який веде до смерті, через рух.

У типовій для повсякденної мови сполучуваності лексем зі значенням життя, смерть розкриваються властивості його прототипу, отже, виявляється колективне підсвідоме.

Розділ 3. Структурний аспект пареміологічних одиниць української мови на позначення бінарної опозиції концептів ЖИТТЯ/СМЕРТЬ

Традиційною стала кваліфікація частини паремій як узагальнено-особових речень на синтаксичному рівні. Проголошуючи такими лише односкладні речення з узагальненням дії - стану, характерних для будь-якої особи,мовознавці не були послідовними, ілюструючи даний тип реченнями різної будови. Якщо бути послідовними до кінця, то широке смислове узагальнення - це специфічна риса усіх паремій, незалежно від структури. Тому недоцільно виділяти окремий структурний тип односкладних узагальнено-особових речень. Типізовані моделі речень, властиві лише цій групі, відсутні. Як зазначав І.П. Распопов, момент узагальнення - це лише додатковий момент, який за певних умов може бути повідомлений реченням різних типів, без зміни їх конструктивного складу і будови. Проти виділення узагальнено-особових речень висловлювалися Н. Ю. Шведова, Є. Осипова та інші, маючи на те вагомі аргументи. Таким чином, речення з генералізативною семантикою варто кваліфікувати не як узагальнено-особові, а як речення з узагальненим значенням [Дуденко 2001: 184].

У пареміях відбуваються трансформації не лише на лексичному, а й на граматичному рівні - це наслідок єдиного процесу абстрагування й узагальнення. Втрачається безпосередній зв'язок з денотативною ситуацією, яку позначає синтаксичний прототип (речення). Лексичні і граматичні значення компонентів, що експонують дії, ознаки і відношення реальних предметів первинної номінації, утворюють новий сплав ідеального типу, що закріплюється у свідомості носіїв мови. Цей сплав набуває стійкого характеру, що зумовлює незмінність (інваріантність) лексемного складу і граматичних форм у пареміях. Як зауважують дослідники, “прислів'я - це живий організм зі структурними елементами-клітинами, які не можуть жити одна без одної” [Пазяк 1991: 289]. Отже, у пареміях маємо граматико-семантичний симбіоз форми і змісту в їх трансформованому вигляді.

Як наслідок - редукція синтаксичної парадигми пареміотвірного речення-прототипу, деактуалізація значень синтаксичного часу, способу і особи, які формували первинну предикативність. У результаті паремії мають позачасовий, “всеосібний” характер - стосуються не конкретної актуалізованої особи, а всіх і кожного за певних обставин, не мають часової парадигми: Сталося - минулося [ЗВ 1983 212]; Минулося - забулося [СБУВ 1998: 451], Вік прожити - не дощову годину перестояти; [ЗУПП 2004: 107], День за день, ніч за ніч - і к смерті ближче; День за днем та все ближче до смерті [УННП, c. 153]. Парадигма, можлива з формально-граматичного боку, є неможливою у паремійному значенні.

За композицією паремії дуже різноманітні - від простих узагальнюючих суджень (типу «Догоріла свічка до полички [УНППД 1963:221]), до складних з точки зору структури та змісту тверджень, розуміння яких ускладнюється різними чинниками (підтекстом, іронічним забарвленням). Як і в багатьох інших фольклорних жанрах, тут основну роль відіграє асоціативність та художня образність тексту.

У структурі паремій спостерігаються різні композиційні прийоми: зіставлення -- одне явище чи поняття зіставляється з іншим на основі подібності, спорідненості: Умер Іван, - умирать і нам [ЗУПП 2004: 109]; контрасту - протиставлення явищ, якостей чи дій: «Не смерть страшна, а недуга [УНППД 1963:220]»; антитези, в основі якої суперечність між явищами дійсності, заперечення однієї думки іншою: Лікар підіймає, а смерть не пускає [УНППД 1963:215].

Багатьом пареміям властива симетрична структура за принципом паралелізму:

а) прямого: життя, така й смерть [УНППД 1963:205];

б) контрастного: Життя - казка, смерть - розв'язка [УНППД 1963:219, 222];

в) психологічного: Їздить морем - воювати з горем [ЗУПП, c. 187].

Поширена структура паремій у формі дилеми - двох взаємовиключних компонентів: День довгий, а вік короткий [УНППД 1963:204], Життя коротке, а горе довговічне [УНППД 1963:205], Гадка за горами, а смерть за плечами [УНПП 1955: 151].

До найпоширеніших відносяться також прислівґя, стрижнем композиції яких є причинно-наслідковий звґязок: Сталося - минулося [ЗВ 1983 212]; Минулося - забулося [СБУВ 1998: 451], Як по шістдесят літ віку, то вже й по мужик; Як сорок літ стане - жінка в'яне [УНППД 1963:205], Хто на світ родився, тому смерті не минути; Скільки не жив, а вмирати треба; Нехай мруть та нам дорогу труть, а ми сухарів насушим та й за ними рушим [УНППД 1963:218].

Значний шар у складі паремій на позначення опозиції ЖИТТЯ/СМЕРТЬ утворюють такі, що демонструють один з найдавніших видів інтелектуальної діяльності людини - компаративну організацію. Порівняння в пізнанні навколишнього світу (і відображенні його в мовній діяльності) відіграє важливу роль, оскільки все пізнається у порівнянні.

Хоча градаційна паремія відповідає мовній моделі порівняння і містить суб'єкт, об'єкт, основу порівняння та показник порівняльних відношень, вона має й певні особливості як структурної організації, так і значеннєвого наповнення, що пов'язані зі специфікою цього фольклорного жанру.

У порівняльних конструкціях з поширеними аргументами порівнюються не просто будь-які предмети, а лише два предмети у їхній ситуативній віднесеності: Літа пливуть, як вода; Біжить мій вік, як вода по камінню; Пройшли роки, як гірська вода; Літа наші все минають, як дощова хмара [УНППД 1963:204]. У цих пареміях ад'єктивні та неад'єктивні поширювачі й лімітативи превалюють у загальній оцінці всього образу. Уточнюючи (звужуючи) значення аргумента, вони передають йому свою оцінність.

На тлі виявленої закономірності побудови градаційних конструкцій розкриваються механізми зсуву норми, щодо якої в градаційних пареміях характеризуються порівнювані аргументи. І якщо для звичайної мови існування норми в градації припустиме, то в мові фольклору поширювачі й лімітативи переводять аргументи, що порівнюються, в інший простір, у якому з'являється й існує своя норма.

У пареміях, де порівнюються суб'єкт і об'єкт, парадоксальність виникає за рахунок зіставлення абстрактного поняття з конкретним. Найчастіше абстрактне поняття є суб'єктом: Голова без ума, що лiхтар без свічки [ЗУПП 2004: 109]. Аналіз принципів побудови поширених паремій показує, що поширювачі часто перебувають в антонімічних відношеннях, наділяючи сутності, які порівнюються, контрастними властивостями: Як не мудруй, а вмерти треба; Смерті не відперти: як народився, а треба умерти [УНППД 1963:217]; Що не родиться, не вмирає; Скільки не живи, а помирати треба; Хоч круть, хоч верть, а все найдеш у черепочку смерть; Або верть-круть, або круть-верть, а неминуча смерть [УНППД 1963:218, 219; УНПП 1955: 314].

Оскільки всі паремії будуються на співвіднесенні зовнішньої семантичної форми із внутрішньою, порівняння завжди пронизує їх. Тому звертання до градаційних паремій, в основі яких лежить порівняння - різновид співвіднесення - цікаве не лише для опису категорії компаративності, але й для розуміння семантичної специфіки всіх паремій.

Як за походженням, так і за характером функціонування паремії мають насамперед комунікативну спрямованість - використовуються у живому розмовному мовленні або як структурні компоненти зафіксованого на письмі тексту. Паремійні висловлення можна вважати автосемантичними текстами, оскільки відзначаються відносною самостійністю, висловлюють закінчене судження. Їм притаманні ознаки тексту: цілісність, зв'язність, структурна організація, завершеність, - а також текстові категорії: інформація, ретропроспекція тощо. Зауважимо, що всі ознаки і категорії мають специфічний вияв у пареміях.

Як висловлення паремії характеризуються певними особливостями інтонації, порядку слів та актуального членування. Щодо останнього, дозволимо собі не погодитись із А. Ф. Калініним, який членував прислів'я як звичайні речення [Калинин 1979: 20-21]. Вважаємо, що паремії не членуються на тему і рему. Оскільки експліцитно паремія не пов'язується з текстом, це говорить про відсутність експліцитно вираженої теми. Темою є контекст, що імпліцитно розгортає те, про що узагальнено говориться у рематизованій паремії. Сама паремія є ремою. Отже, ці висловлення належать до нерозчленованих.

Отже, паремії можуть будуватись за різними композиційними структурами (симетричними, асиметричними), в основі яких лежать різні смислові аспекти. Окрім названих вище, що є найпоширенішими, може бути велика кількість інших композиційних формул.

Висновки

З'ясувавши значення термінів „паремія”, „пареміологія” зауважимо, що паремія - це мовне явище, яке відбиває життя народу, риси характеру, вчинки, події, життєвий досвід, реалії оточуючого світу, релігійні уявлення.

Паремія - видове поняття, що вміщує в собі прислів'я, приказки, примовки, загадки, прикмети, повір'я, скоромовки, замовляння та ін. Її ознаки: постійний кількісний склад, цілісне лексичне значення, відтворюваність у процесі мовлення, граматичну організацію за моделлю словосполучення чи речення. Визначальні ознаки паремії: складається зі слів з вільним значенням, має буквальне та переносне значення, характеризується дидактизмом, повчальністю.

Лінгвокультурологічний підхід у дослідженні виражається в систематизації паремійних одиниць за концептами. Під поняттям лінгвокультурного концепту розуміється умовна ментальна одиниця, що експлікує елементи культури в мові або мовленні.

Концепти ЖИТТЯ і СМЕРТЬ, здебільшого, пов'язані з просторовими коцептуальними опозиціями, що зумовлено будовою тіла та географічним аспектом. Характерною рисою виявлених просторових моделей опозиції життя й смерті, властивих українській мовній свідомості, є ієрархічність, структурність і впорядкованість. Локальне переміщення з одного сакрального простору, пов'язаного з життям, до іншого, що має безпосередній зв'язок зі смертю, викликає переміщення від життєвого простору до простору смерті.

Концепт СМЕРТЬ характеризується множинністю реалізації. Суб'єктивний простір конструюється на основі чинника тілесності. Межі простору суб'єкта рухомі через свою залежність від психологічних чинників. Соматичні маркери здатні репрезентувати фрагмент ситуації далекого майбутнього, його ще не можна побачити, але цей фрагмент знаходиться у психологічному просторі мовця.

У вербалізації концепту ЖИТТЯ суттєвим є чинник безпосереднього сприйняття часу. Час як абстракція іноді унаочнюється в мові через іншу абстракцію - простір. У процесі концептуалізації відбувається матеріалізація мовної одиниці як відбиття причиново-наслідкових зв'язків.

Характерною рисою виявлених просторових моделей ЖИТТЯ й СМЕРТІ, властивих українській мовній свідомості, є ієрархічність, структурність і впорядкованість простору життя і смерті. Українська мовна культура зберігає зв'язок із язичницькими віруваннями, що й відбито в мові.

Заперечення, переоцінка, витіснення, відчуження, заміщення є когнітивними операціями для вербалізації концепту СМЕРТЬ з метою психологічного захисту. У мовному матеріалі завдяки дії захисних механізмів відбувається трансформування негативного для сприйняття явища.

Концепт СМЕРТЬ має референційні значення, втілені в архетипних мотивах: занурення у воду, темряви, сну, спокою, порожнечі, розділення, розлуки. Трансформація архетипу води актуалізує концепт СМЕРТЬ. Диференційною ознакою, закладеною в цьому архетипі, є рух. Актуалізація концепту ЖИТТЯ відбувається за наявності цієї ознаки, концепту СМЕРТЬ - за її відсутності. Концепт СМЕРТЬ в когнітивному позасвідомому має деталізовані позначення з негативною конотацією відсутності світла, концепт ЖИТТЯ - вербалізований їхніми антонімами зі значенням наявності світла.

Українська лінгвокультура розглядає концепт життя крізь призму його бінарної опозиції - концепту смерть, концепт смерть, у свою чергу, репрезентований крізь концепт життя. Мовне втілення таких універсальних концептів, як життя, смерть, демонструє національно-культурні розбіжності їхнього сприйняття й вербалізації, особливості картини світу різних етносів.

Використання різноманітного мовного матеріалу, багатофункційність предметів і надбань культурно-історичної дійсності, багатство форм втілення аналізованих компонентів на образному та функціональному рівнях свідчать про високий рівень розвитку культурної традиції від індоєвропейської спільноти до національної своєрідності. Багатогранність та глибинність розуміння понять «життя» і «смерть» в національній мовно-культурній традиції українців свідчать про естетичну домінантність та глибоку філософську обумовленість традиційних уявлень українців про життя і смерть.

Список використаної літератури

1. Авксентьєв Л.Г. Українська фразеологія / Л.Г. Авксентьєв, В.Д. Ужченко. - Харків: Основа, 1990. - 197 с.

2. Апресян В Ю. Начало после конца: глаголы оживать и воскресать // Логический анализ языка: Семантика начала и конца. - М.: Индрик, 2002. - С. 19-26.

3. Бацевич Ф.С. Словник термінів міжкультурної комунікації. / Флорій Сергійович Бацевич. - К.: Довіра, 2014. - 205 с.

4. Близнюк О.О. Концепти життя і смерть: лінгвокультурологічний аспект (на матеріалі паремійного фонду української та італійської мов). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. - Київ, 2014. - 214 с.

5. Близнюк О.О. Концепти ЖИТТЯ і СМЕРТЬ крізь призму української та італійської ментальності // Науковий часопис НПУ ім. М.П.Драгоманова. - Серія №9. Сучасні тенденції розвитку мов - К.: НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2014. - Вип. 1. - С. 183-187.

6. Гамкрелидзе Т.В. / Индоевропейский язык и индоевропейцы: Реконструкция и историко-типологический анализ праязыка и протокультуры: В 2 кн. Кн. 2// Иванов В.В., Гамкрелидзе Т.В. - Тбилиси: Изд-во Тбилисск. ун-та, 1984. - 428 с.

7. Голубовська І.О. Паремії як відбиття ціннісних пріоритетів етнічної спільності // Мовознавство. - 2004. - № 2-3. - С. 66-74.

8. Грабарова Э.В. Концепт “savoir vivre” - умение жить // Иная ментальность / Карасик В.И. и др. - М.: Гнозис, 2005. - С. 257-333.

9. Дуденко О.В. Номінативна та комунікативна природа українських паремій: автореф. дис. канд. філ. наук. К. нац. ун-т. - К., 2002. - 19 с.

10. Дуденко О. Українські паремії: функціонально-граматичний феномен // Наукові записки. Вип. 31. Серія: Філологічні науки (мовознавство). - Кіровоград: РВУ КДПУ ім. В. Винниченка, 2001. - С. 184-186.

11. Жайворонок В.В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник / В.В. Жайворонок. - К.: Довіра, 2006. - 703 с.

12. Жуйкова М. Номінації смерті та архаїчне мислення // Thanatos. Студії з інтегральної культурології. - 1996. - Вип. 1. - С. 28-62.

13. ЗВ - Золота вежа: Українські народні казки, легенди, притчі, перекази, загадки та приповідки / Передм., упоряд., запис і підгот. текстів С.Г. Пушика. - Ужгород: Карпати, 1983. - 224 с.

14. ЗУПП - Багмет А., Дащенко М., Андрущенко К. Збірка українських приказок та прислів'їв. - К.: Техника, 2004. - 224 с.

15. Іванова І.Б. Універсальний соціокультурний концепт Життя в українській моделі світу // Філософські перипетії. Вісник Харківського національного університету. - Харків, 2005. - № 654. - С. 240-244.

16. Іванова І.Б. Універсальний культурний Концепт Життя в українській фразеології // Система і структура східнослов'янських мов: Сучасні тенденції розвитку слов'янських мов: Збірник наукових праць - К.: Т-во «Знання» України, 2003. - С. 163-166.

17. Іванова І.Б. Універсальний культурний Концепт Життя в українській фразеології // Система і структура східнослов'янських мов: Сучасні тенденції розвитку слов'янських мов: Збірник наукових праць - К.: Знання України, 2003. - С. 163-166.

18. Іванова І.Б. Фразеосемантичне поле «життя/смерть»: національні стереотипи та їх кореляції: автореферат дис. на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук / 10.02.01. - К., 2008. - 22 с.

19. Калинин А.Ф. Основные аспекты структурного типа обобщенно-личных предложений. - М.: АКД, 1979. - 23 с.

20. Кононенко В.І. Рідне слово. - К.: Богдана, 2001. - 303 с.

21. Коцюба З.Г. Паремійні фонди мов як контамінація різночасових міжкультурних світоглядних нашарувань / З.Г. Коцюба // Мовознавство. - 2008. - № 4/5. - С. 101 - 118.

22. Краснобаєва-Чорна Ж.В. Концепт Дорога у структурі концепту Життя (ідеографічний і когнітивний аспекти) // Учені записки Таврійського національного університету ім В.І. Вернадського. Серія "Філологія". Т. 20 (59). - 2014. - № 6. - С. 85-91.

23. КСКТ - Краткий словарь когнитивных терминов / Кубрякова Е.С., Демьянков В.З., Панкрац Ю.Г., Лузина Л.Г. - М., 1996.

24. Лексикон загального та порівняльного літературознавства / Під ред. А. Волкова. - Чернівці: Золоті литаври, 2001. - 636 с.

25. Літературознавчий словник-довідник / Під ред. Р.Т. Гром'яка, Ю.І. Коваліва та ін. - К.: Академія, 1997. - 752 с.

26. Маслова В.А. Введение в когнитивную лингвистику: Учебное пособие / В.А. Маслова. - М.: Флинта: Наука, 2004.- 296 с.

27. Мещанинов И.И. Проблемы развития языка. - Л.: Наука, 1975. - 352 с.

28. Молчанова Г.Г. Антропонимическая паремия как иконический знак и культурологический признак // Вестник МГУ. Серия 19: Лингвистика и межкультурная коммуникация. - 2004. - № 4. - С. 87-96.

29. Ницше Ф. Антихристианин / Пер. с нем. А.В.Михайлова // Сумерки богов. - М.: Политиздат, 1990. - С. 17-93.

30. Пазяк М.М. Українські прислів'я та приказки: Проблеми пареміології та пареміографії. - К.: Наук. думка, 1984. - 203 с.

31. Прислів'я та приказки: Природа. Господарська діяльність людини / упоряд. М.М. Пазяк. - К.: Наук. думка, 1989. - 480 с.

Размещено на Allbest.ru