Що ж стосується гарантії постійного нейтралітету, то вона вельми бажана, поряд з визнанням, для забезпечення постійного нейтралітету [16, с. 90].

Між визнанням і гарантією постійного нейтралітету є відмінність. Вона полягає в тому, що визнання держави не має правового обов'язку щодо виступу проти порушника постійного нейтралітету. Визнана держава лише зобов'язана утримуватися від порушення постійного нейтралітету і не сприяти його порушенню. Визнання постійного нейтралітету породжує більш вузьке коло прав і обов'язків у відносинах між постійно нейтральною державою. Це визнає статус держави у порівнянні з правами та обов'язками, що випливають з гарантії постійного нейтралітету.

Смислове наповнення поняття гарантії стосовно статусу постійного нейтралітету з полягає в тому, що «держава-гарант зобов'язується сама не порушувати цей нейтралітет, не посягати на цілісність і недоторканність території постійно нейтральної держави тощо. Особливість зобов'язань гаранта полягає в тому, що він зобов'язаний не тільки сам поважати і не порушувати статус постійно нейтральної держави, а й змушувати визнавати постійний нейтралітет цієї держави. Цей обов'язок і становить сутність гарантії» [21, с. 72]. Все це говорить про те, що гарантійні зобов'язання носять активний характер.

Важливим моментом для розуміння суті такої гарантії є питання про її об'єкти. З цього приводу існують дві точки зору. Деякі юристи стверджують, що, як у випадку зі Швейцарією, гарантується лише територіальна недоторканність. Так, Б.Е. Нольде пише, що «гарантія постійного нейтралітету практично те ж саме, що гарантія територіальної недоторканності». Підстави для подібних тверджень зрозумілі - в 19 столітті, в період безперервних воєн, захист від зовнішньої загрози був основним завданням постійно нейтральних держав, тим більше що вони до «великих» не належали. Ефективним інструментом для її вирішення, як показує приклад Швейцарії, став постійний нейтралітет.

Однак постійний нейтралітет може бути порушений не тільки шляхом агресії третьої держави, але й іншими діями - наприклад, залученням постійно нейтральної держави у військовий союз, що, очевидно, неприпустимо ні за статусом постійного нейтралітету, ні за договором про його гарантування. При такому підході також береться до уваги друга частина поняття гарантії - зобов'язання постійно нейтральної держави підтримувати свій статус. Можлива, наприклад, наступна ситуація - саме постійно нейтральна держава проводить політику, несумісну з його статусом. Отже, як справедливо зазначає Б.В. Ганюшкін, «об'єктом договору про гарантії постійного нейтралітету є саме постійний нейтралітет держави, якій ці гарантії дані» [32, с. 79].

Складніше йде справа в разі встановлення постійного нейтралітету прийняттям закону про постійний нейтралітет. Багато юристів заперечують можливість гарантії встановленого таким шляхом нейтралітету, так як, на їхню думку, держави в цьому випадку не в змозі домогтися поваги свого статусу. Так, одним з аргументів на користь цієї точки зору було те, що «нейтралітет, оформлений в односторонньому порядку, є добровільно прийнятою політикою, яка має лише моральну цінність» [11, с. 53].

Як відомо, прийняття законів, в т.ч. про постійний нейтралітет, становить виняткову компетенцію держави. Але постає питання про юридичну силу закону про постійний нейтралітет для інших держав. Одностороннє волевиявлення держави бути постійно нейтральною саме по собі не створює відповідні зобов'язання з боку інших держав. Подібне внутрішнє волевиявлення породжує зобов'язання тільки для держави, що його прийняла. Для інших держав воно не має зобов'язуючої сили до того моменту, поки ними не визнано. Держави, що визнають постійний нейтралітет, встановлений в односторонньому порядку, зобов'язуються тим самим поважати його, тобто не втягувати таку державу у військові блоки, а під час війни дотримуватися щодо неї зобов'язання, передбачені міжнародними угодами про нейтралітет під час війни (слід, однак, зробити застереження, що, на відміну від договору про гарантії постійного нейтралітету, така заява може бути відкликана в будь-який момент). Під час війни становище постійно нейтральної держави, що оголосила про свій статус в односторонньому порядку, фактично не відрізняється від становища держави, що декларувала нейтралітет в конкретній війні [35, с. 22]. Воюючі зобов'язані поважати такий нейтралітет незалежно від того, яким способом він оформлений: шляхом декларації про нейтралітет або закону про постійний нейтралітет. Складніше йде справа саме в мирний час, коли в інших держав немає юридичного обов'язку поважати даний нейтралітет, якщо він не визнаний і не гарантований. Проте визнання і гарантія постійного нейтралітету не є умовою його існування. Держави, встановили нейтралітет в односторонньому порядку, можуть здійснювати його без гарантії з боку інших держав (що наочно підтверджує приклад Австрії, Туркменістану, Мальти і Камбоджі).

Сучасна практика показує, що держави, що прийняли закони про постійний нейтралітет, прагнуть оформити або попередньо оформляють свій статус також і шляхом підписання міжнародного договору (приклад - Австрія) [37, с. 231].

Гарантія договору про постійний нейтралітет здійснюється двома способами: індивідуально або колективно.

При індивідуальній гарантії держава-поручитель зобов'язана виступити в односторонньому порядку проти порушника нейтралітету незалежно від інших гарантів. Така гарантія була надана Швейцарії та Бельгії.

Колективна гарантія передбачає спільні виступи всіх держав-гарантів. Такий вид гарантії в 1867 році був наданий Люксембургу. Однак і в цьому випадку, якщо один з гарантів відмовиться виставити свої сили або буде не в змозі це зробити, то це не означає, що нейтральна держава не повинна отримати допомогу від інших гарантів [4, с. 250].

Терміни «індивідуальна» і «колективна» гарантія не є точними: перша в точному сенсі повинна даватися лише однією державою, а друга не висловлює відмінності від індивідуальної гарантії, яка дається колективом держав. У зв'язку з цим деякі юристи намагалися визначити єдине поняття гарантії постійного нейтралітету, в якому колективна та індивідуальна гарантії розчинялися. Б.Е. Нольде писав: «Гарантія є солідарне зобов'язання, де кожен відповідає незалежно від інших і де для виконання обов'язків по гарантії не потрібно зовсім сукупних дій усіх поручителів» [1, с. 202].

Інші юристи вважають за необхідне розрізняти поняття колективної та індивідуальної гарантій, тому що це дозволяє розрізняти методи, за допомогою яких гаранти зобов'язані відновити порушене право. Вони відзначають, що індивідуальна гарантія може даватися не тільки колективом держав, а й однією державою. Прикладом може служити двостороння угода про гарантії постійного нейтралітету, тобто договір про оборонний союз, що передбачає вступ постійно нейтральної держави спільно з іншою стороною у військові дії проти агресора, якщо останній здійснює напад на неї через територію постійно нейтральної держави. Укласти двосторонній договір про гарантії постійного нейтралітету-суверенне право контрагентів.

Під колективним гарантією потрібно розуміти саме спільний виступ гарантів проти порушника нейтралітету [37, с. 223].

Таким чином розгляд специфічних рис постійного нейтралітету, тобто особливих способів його встановлення, а також прав та обов'язків постійно нейтральних держав, дозволяє зробити висновок про те, що до теперішнього часу він склався в самостійний інститут міжнародного права.

Далі на підставі розглянутих специфічних рис робиться спроба сформулювати власне комплексне визначення постійного нейтралітету - це міжнародно-правове становище суверенної держави, яка в силу одностороннього волевиявлення або міжнародного договору зобов'язана не брати участь у всіх війнах, крім випадків самооборони, а в мирний час проводити політику, що перешкоджає прямому чи непрямому втягуванню його в війну (тобто не вступати у військові союзи, не допускати розміщення на своїй території іноземних військових баз, не укладати договорів, що сприяють економічній або політичній підготовці війни) [43, с. 4].

У висновку глави наголошується, що практика сучасних постійно нейтральних держав йде по шляху розширення їхніх прав і обов'язків у порівнянні з тим положенням, яке існувало в 19 столітті.

Говорячи в загальному плані, якщо мова йде про режим санкцій Ради Безпеки ООН, то Швейцарія приймає участь як у військових, так і економічні санкціях (обмежуючи свою військову присутність технічним персоналом і спостерігачами). Пояснюється така позиція необхідністю підтримання миру і безпеки, а також дотримання основних норм і принципів міжнародного права. Автор зазначає, що при цьому Швейцарія певною мірою сприяє реалізації політики нейтралітету як одного з міжнародно-правових інститутів, закріпленого в міжнародних договорах і конвенціях. Що ж до санкцій, що вводяться регіональними організаціями (групами держав, мова йде насамперед про ЄС), то Швейцарія приєднується тільки до санкцій невійськового характеру (дипломатичні і політичні) в інтересах збереження миру та безпеки.

На підставі аналізу наведених вище міркувань з приводу нинішньої моделі автономного підключення Швейцарії до режимів санкцій ООН і ЄС невійськового характеру автор приходить до висновку, що вона не може вважатися порушенням нейтралітету держави, оскільки, по-перше, має на меті підтримку міжнародного миру і безпеки, а, по-друге, не призведе до втягування країни у військові блоки і безпосередньо у військові дії. З тієї ж причини виправдана участь Швейцарської конфедерації під вводяться за рішенням Ради Безпеки ООН санкції військового характеру, обмежується напрямком технічного та медичного персоналу. Здається, в даному питанні керівництву країни вдалося вдало адаптувати зовнішньополітичний курс до нових міжнародних реалій.

Про намір Швейцарії і далі бути постійно нейтральною вельми недвозначно свідчить про той факт, що, незважаючи на всі перераховані перетворення, у прийнятій 18 квітня і вступившій в силу 1 січня 2000 нової конституції Швейцарії підтверджується вірність курсу нейтралітету, підтримка якого є обов'язком Федеральних Зборів, яке «вживає заходів щодо забезпечення зовнішньої безпеки незалежності і нейтралітету Швейцарії». Це ж завдання стоїть і перед Федеральною радою - вищим виконавчим і розпорядчим органом влади країни.

Звичайно не може не викликати певних побоювань намір керівництва країни тримати курс на вступ в ЄС, особливо якщо військовий компонент останнього отримає завершеність, однак за станом на даний момент противникам такого розвитку вдається «нейтралізувати» наміри Уряду, перевівши питання з площини безпосередніх завдань у справах майбутнього. Членство ж Швейцарії в НАТО, якщо таке взагалі відбудеться, малоймовірно, оскільки опозиційні партії і більшість населення налаштовані дуже скептично на цей рахунок.

Дещо в іншій площині лежить питання можливого членства країни в ООН. Відомо, наприклад, що постійно нейтральна Австрія є членом даної організації. В останні роки в цьому питанні намітилася суттєва перевага прихильників вступу країни в ООН. Так, якщо на референдумі в 1986 році більше 75 відсотків швейцарців проголосували проти вступу, то 3 березня 2002 54,6% швейцарців висловилися за вступ країни до цієї міжнародної організації. Не виключено, що офіційна заявка Швейцарії буде розглянута восени на 57-й сесії генеральної Асамблеї ООН.

З 1986 року на світовій арені відбулися зміни, «холодна війна» закінчилася, і тепер потрібно пристосовуватися до нових реалій. Альпійська республіка вже є членом ряду спеціалізованих установ ООН, і її сумарний щорічний внесок в їх діяльність складає близько 300 млн. доларів. У разі вступу в ООН вона буде платити приблизно на 30 млн. доларів більше, що цій країні цілком під силу.

У зв'язку з цим зазначається, що вже проводячи політику приєднання до санкцій Ради Безпеки, Швейцарія могла б оформити своє членство в ООН без зримих наслідків для статусу постійного нейтралітету, хоча її вступ до даної організації як в найближчому майбутньому, так і на довгострокову перспективу не гарантовано.

Одним словом, швейцарський нейтралітет перебуває ніби на перехідному етапі - від механізму захисту національних інтересів та самоізоляції до інструменту активної зовнішньої політики. Незважаючи на нападки з різних сторін, постійний нейтралітет Швейцарії має солідний запас міцності і, очевидно, збереже своє значення на тривалу перспективу.

Постійний нейтралітет Туркменістану розглядається як положення туркменського конституційного закону від 27 грудня 1995 року про постійний нейтралітет. Одночасно в Конституцію країни були внесені зміни та доповнення, які фіксують цей статус: «Туркменістан на підставі закону має статус постійного нейтралітету…. визнаний світовою спільнотою постійний нейтралітет Туркменістану є основою його внутрішньої і зовнішньої політики». Раніше, 12 грудня того ж року Генеральна асамблея ООН прийняла резолюцію №50/80 «Постійний нейтралітет Туркменістану», в якій, «вітаючи законодавче закріплення Туркменістаном статусу постійного нейтралітету, 1) визнає і підтримує проголошений статус постійного нейтралітету і 2) закликає держави - члени ООН поважати і підтримувати цей статус Республіки, поважаючи також незалежність, суверенітет і територіальну цілісність».

Положення даної резолюції тлумачаться офіційним Ашхабадом і деякими юристами як якась особлива гарантія світовим співтовариством (ООН) статусу постійного нейтралітету країни. Стверджується, зокрема, що «гарантії міжнародного співтовариства складаються в дотриманні всіма членами ООН своїх зобов'язань по відношенню до Туркменістану.

Виходячи з цього випливає важлива обставина, що такий статус не може бути змінений або скасований в односторонньому порядку, без згоди на це всіх членів ООН». Таким чином, гарантія в обов'язковості положень резолюції Генеральної асамблеї для всіх держав, яку прийняли, робить неможливим на цій підставі скасування статусу постійного нейтралітету. Мабуть, передбачається, що резолюція - це свого роду договір між Туркменістаном, з одного боку, та ООН в особі її членів - з іншого.

Аналіз же правової природи резолюції ООН дозволяє прийти до висновку, що, вона не має обов'язкової юридичної сили, отже, ні про яке договорі між Туркменістаном і ООН в особі її членів не йдеться. Звідси випливає важлива обставина - члени ООН не зобов'язані не порушувати статус постійного нейтралітету країни (якщо тільки таке порушення не створює загрози міжнародному миру та безпеки). І, більше того, не повинна брати на себе обов'язки захищати такий статус, «змушувати» треті країни визнавати постійний нейтралітет Туркменії.

Пункт 2 резолюції в цьому відношенні дуже красномовний - Генеральна асамблея «закликає держави-члени ООН поважати і підтримувати цей статус Республіки», тобто мова в даному випадку йде виключно про рекомендації з боку Організації, не більше того. Скористатися ними, залишається на розсуді самих держав.

Таким чином, відповідь на питання про вірогідність постійного нейтралітету Туркменістану, як видається, очевидна - гарантій в тому сенсі, в якому вони існують стосовно Швейцарії, не існує. Поважати статус постійного нейтралітету Туркменістану, чи підтримувати його чи ні, вирішують держави в кожному окремому випадку. Тим більше не має підстав твердження, що існує взаємний обов'язок Туркменістану та ООН в цьому питанні. Перший у праві скасувати встановлений ним статус в будь-який час без попередньої згоди членів ООН, що випливає з суверенного права кожної держави встановлювати внутрішні закони.

Основне питання, очевидно, полягає в тому, що ж все-таки гарантується: постійний нейтралітет Туркменістану або його територіальна цілісність і недоторканність, що логічно випливає з членства Республіки в ООН. Відповідь міститься в самій резолюції. Пункт 22 гласить: «…., поважаючи також незалежність, суверенітет і територіальну цілісність». Отже, за висловом Б.Е. Нольде, в даному випадку «гарантія постійного нейтралітету практично те ж саме, що гарантія територіальної недоторканності». Витікає ж вона не з резолюції ГА ООН, а, по-перше, з с. 2 Статуту Організації, що встановлює загальні принципи міжнародного права, по-друге, з Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН від 24 жовтня 1970 р. і, по-третє, з положень Заключного акта НБСЄ 1975 р. Згадана резолюція ГА ООН означає лише, що постійний нейтралітет Туркменістану визнаний даною міжнародною організацією та її членами.

Наведені вище міркування жодною мірою не применшують значення постійного нейтралітету Туркменістану як для самої країни, так і для встановлення та підтримання миру і безпеки в регіоні. Так, столиця країни в 1997, 1998 і 2000 рр. ставала місцем проведення переговорів з врегулювання ситуації в Афганістані між представниками НАТО і руху «Талібан».

Присвоєння Туркменістану світовим Співтовариством Націй статусу постійного нейтралітету, який виступає нині важливим фактором сталого розвитку в глобальному і регіональному масштабах, багато в чому визначило міжнародний авторитет країни. Філософія нейтралітету забезпечує поєднання інтересів розвитку Туркменістану з інтересами загальносвітового розвитку, при цьому виходить з цілісності багатополярного світу.

Нейтралітет - один з найдавніших інститутів права війни. Однак у сучасному міжнародному праві він знайшов чимало нових рис.

Постійний нейтралітет держави гарантує право територіальної недоторканності. Ніхто не повинен порушувати територіальну недоторканність і, тим більше, територіальну цілісність постійно нейтральної держави. На її території забороняється ведення військових операцій, прохід військ воюючих держав.

Принципово важливим для з'ясування суті постійного нейтралітету є питання про способи його встановлення та гарантії цього статусу. Є два способи юридичного встановлення постійного нейтралітету держави [11, с. 49]:

- Укладення міжнародного договору про постійний нейтралітет;

- Прийняття закону про постійний нейтралітет, визнаний іншими державами.

Міжнародна практика показує, що, як правило, постійно нейтральні держави є учасниками договору про свій статус (виняток - Швейцарія). Договір про постійний нейтралітет може бути багатостороннім. Встановлення постійного нейтралітету держави шляхом укладення міжнародного договору створює взаємні права і обов'язки учасників угоди. Треті держави не повинні порушувати статус такої держави.

3. Нейтралітет як стратегія зовнішньополітичної діяльності України

3.1 Нейтралітет як зовнішньополітична стратегія України

Українська спільнота останнім часом має різні точки зору з найрізноманітніших питань. Серед усіх цих проблем дуже гостро стоїть питання про те, на чиїй же стороні Україна та про необхідність для неї виступати в майбутньому до НАТО, і з ким треба в майбутньому їй дружити. І останнім часом все більше Україні починають нав'язувати, саме нав'язувати питання членства в НАТО.

Навіщо ж Україні вступати в НАТО, і навіщо НАТО вступ нашої країни. А відповідь лежить на поверхні, описаний у визначенні терміна - нейтралітет, п. 2., а саме в разі вступу України в НАТО вона зможе надавати територію для використання воюючим сторонам (базування, транзит, переліт тощо). За договором вони орендуватимуть територію до певного терміну, а потім знайдуть нову базу в Чорному морі. А ось нейтральний статус і можливість його отримання одразу втратить свій зміст. Тому і буде для НАТО дуже вигідним прийняття рішення про членство України в НАТО.

А нейтральний статус Україні дасть набагато більше можливостей і перспектив на майбутнє. Нейтральний статус держави дає державі можливість вирішувати конфлікти сторін, а чим це не просування своїх інтересів в світі, це також і світовий авторитет і визнання, якого ніколи не досягти слузі вояки. Також нейтральний статус держави здатний захистити саму державу від різних внутрішніх конфліктів, т.к. якщо нейтралітет визначений як державна політика, то усілякі конфлікти просто визначаються поза законом і швидко локалізюється.

Це питання є дуже важливим для вирішення долі країни у майбутньому. Наприклад, в кінці 1990-х років багато австрійські політики, в тому числі на вищих державних посадах, всерйоз ставили питання про скасування нейтралітету і доцільності членства країни в НАТО. Проте населення країни і опозиційні партії вирішили не поспішати. Вже на початку 2000-х років в керівні політичні кола цієї країни почало повертатися розуміння, що нейтралітет є важливим фактором міжнародної та національної безпеки.

1995 р. Туркменістан проголосив постійний нейтралітет. 12 грудня 1995 була прийнята Резолюція Генеральної Асамблеї ООН №50/80, в якій висловлюється сподівання на те, що «статус постійного нейтралітету Туркменістану буде сприяти зміцненню миру та безпеки в регіоні».

У цій резолюції ООН «визнає і підтримує проголошений Туркменістаном статус постійного нейтралітету». Подібний унікальний документ прийнятий вперше в діяльності всього міжнародного співтовариства націй. Підтримка нейтралітету ООН - рідкісне явище в більш ніж півстолітній історії цієї міжнародної організації. Резолюція ГА ООН закликає поважати і підтримувати нейтралітет Туркменістану. За її ухвалення на сесії ГА проголосували 185 держав-членів світового співтовариства.

Останнім часом темі відносин з Євросоюзом і Російською Федерацією присвячено багато уваги. Природним чином тема полярних відносин України з сусідами набула новий, свіжий відтінок актуальності.

Отже, нейтралітет Україні, щодо ЄС та Росії став би тією золотою серединою - для втілення цього в життя необхідна лише політична воля.

Разом з тим, щодо України із структурами ЄС до цих пір немає ніякої конкретики.

Висновок напрошується сам по собі. Ні ЄС, ні українські політики по-справжньому не хочуть злиття. Тобто, як би проводяться заходи щодо впровадження в життя всіх необхідних формальностей. Проводяться двосторонні зустрічі на різних рівнях.

Але, по-перше, Європі не потрібна Україні в тому вигляді, в якому вона є зараз. З такими демографічними показниками, українські політики повинні бути представлені в Європарламенті на рівні Франції та Італії, що спричинило б неминучу розкроювання політичної карти. По-друге, для Європи наша країна стала грати роль такого собі буфера у відносинах з РФ. Причому такого «буфера», якого вже нічим не можна замінити - «вже не Європа, але ще не Росія».

Україна поволі відводиться те місце, яке займає Туреччина. Це держава стала кандидатом на вступ до ЄС в 2000 році за умови реформ, зокрема законодавства про захист прав людини. Минуло більше десяти років, але все частіше лунають голоси, що Туреччина не дуже бажаний гість в якості члена ЄС. Щось подібне може відбуватися і відбувається з України. Протягом довгого періоду часу, країна буде, як баласт між Сходом і Заходом.

Так і у відношенні з Росією перешкодою став банальний меркантильний інтерес. Як би не говорили про «Руський світ» у світлі братніх відносин між народами, але все це побудовано на нестримних імперських амбіціях Кремля.

У результаті, без самосвідомості як нації, без вимальовування чітких кордонів національної ідентичності, без внутрішнього мотивації для змін - не вийде нічого поміняти. Поки в суспільстві і серед політиків не зрозуміють, що в першу чергу «ми - українці», а не європейці чи росіяни, буде важко зрушити з місця.

Політичний нейтралітет України це не багатовекторність, і не авторитаризм місцевих володарів, а втілення демократії в суспільстві зсередини. Адже тільки завдяки чіткій політичній волі в нашій країні можна дістатись змін після довгих років.

З огляду на наведені міжнародні правові норми та особливості сучасної ситуації у сфері міжнародної безпеки, обираючи модель забезпечення національної безпеки України, бажано враховувати наступні зауваження, що стосуються нейтрального статусу.

1. У законодавстві України немає правових засад, які б визначали пріоритетом зовнішньої політики набуття нею нейтрального статусу. Базовим положенням руху за нейтралітет України є посилання на преамбулу Конституції України, де згадується Акт про проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.), в якому, своєю чергою, міститься положення про виконання Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). У Декларації дійсно йшлося про намір держави набути статусу постійного нейтралітету: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї».

Прийнятий за результатами референдуму 1991 р. Акт про проголошення незалежності України не підтвердив наміри нейтралітету, оскільки його положення: «здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України», - стосується винятково зазначених у ньому аспектів: верховенство Законів України на її території, незалежність і самостійність держави, неподільність і недоторканність її території. Таким чином, посилання в Конституції України на Акт про проголошення незалежності жодним чином не стосується нейтрального статусу. Більше того, відсутність у ній відповідних положень про нейтральний статус України автоматично позбавляє правових засад про наміри «стати в майбутньому постійно нейтральною державою», - оскільки в законодавстві України (верховенство якого на її території проголошується Декларацією про державний суверенітет), крім курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію, іншого не визначено.

Згадаймо, що в ухваленій Постановою Верховної Ради УРСР від 19 червня 1991 р. Концепції нової Конституції України йшлося про необхідність внесення до неї окремої глави «Неучасть у військових блоках. Постійно нейтральний і без'ядерний статус», у якому передбачалося конкретизувати відповідні положення Декларації про державний суверенітет України. Той факт, що це положення ухвалене не було, говорить само за себе. І намір повернути процес у зворотному напрямі є лише спробою реваншу.

2. В умовах глобалізаційних процесів, відсутності міжблокового протистояння та крупномасштабних воєнних конфліктів, виходу на авансцену світової безпеки міжнародного тероризму статус воєнного нейтралітету втрачає сенс. Від загроз, пов'язаних з міжнародним тероризмом, не врятує ні воєнний, ні постійний нейтралітет. Та й незрозуміло - стосовно кого він запроваджується. Бути нейтральними до терористів у сучасних умовах, коли відбуваються докорінні зміни в геополітиці, навіть успішні європейські нейтральні країни (Австрія, Фінляндія, Швеція) постали перед складним вибором засобів подальшого забезпечення національної безпеки та поступово «дрейфують» у напрямі систем колективної безпеки.

3. Історичний досвід свідчить про можливість порушення самопроголошеного нейтралітету «сильною стороною». Так, під час Першої Світової війни нейтралітет Бельгії і Люксембургу був порушений Німеччиною; в 1915 р. Туреччина порушила нейтралітет Греції; напередодні Другої Світової війни (1936 р.) нейтралітет Бельгії і Люксембургу повторно порушений Німеччиною; у 1939 р. нею ж порушено нейтралітет Нідерландів; нейтралітет Ісландії, оголошений в 1918 р. в односторонньому порядку, ніким не був визнаний, а згодом (у 1940 р.) - скасований.

Не можна не враховувати і досвід порушення СРСР самопроголошеного нейтралітету Угорщини під час подій 1956 р. Варто нагадати: після обрання 23-24 жовтня 1956 р. нового керівництва Угорської партії трудящих та нового Уряду Угорщини, СРСР ввів на її територію додаткові війська. У відповідь на це, 1 листопада 1956 р. Уряд І. Надя оголосив про вихід країни з Організації Варшавського Договору (ОВД) та вибір нею нейтрального статусу. Однак це не завадило Радянському Союзу за політичної підтримки країн-членів ОВД і Китаю розпочати військову інтервенцію (операція Вихрь, у якій брали участь близько 60 тис. військових) з метою придушення угорського повстання, арешту революційного Уряду та заміни його на маріонетковий, на чолі з комуністичним лідером Я. Кадаром.

Загалом виявляється, що самопроголошений нейтралітет є не дійсним статусом держави, а лише декларацією про бажання держави убезпечити себе від зовнішнього втручання. До речі, всі названі вище країни, нейтралітет яких був порушений, після Другої Світової і холодної воєн стали членами НАТО.

3.3 Нейтралітет як вибір моделі забезпечення національної безпеки України

Нейтралітет - тема дуже актуальна, і сьогодні стає відносно модною, хоча негатив з боку влади України досить яскраво виражений. На пострадянському просторі, в його європейській частині, залишилося тільки 2 держави, що не входять у будь-якій блок - Україна і Молдова. Якщо в ст. 11 Конституції Молдови, написано, що вона нейтральна держава (хоча цей нейтралітет не оформлений згідно з міжнародним правом), то республіка Молдова проголошує свій постійний нейтралітет і не допускає розміщення на своїй території збройних сил інших держав. Україна - теж нейтральна, вірніше «позаблокова». Той факт, що ця «позаблоковість» України вже більше 15 років наводить на роздуми.

У вступній частині Конституції України: «Керуючий актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним Голосуванням, приймаємо Констітуцію - Основний Закон України».

У акті проголошення незалежності України записано: «Здійснюючі Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістічної республіки урочисто проголошує незалежність України та Створення Самостійної укріїнської держави - України.

Декларація про державний суверенітет України прийнята Верховною Радою Української Радянської Соціалістічної республіки 16 липня 1990 р. В ній записано «Українська РСР проголошує урочистих про Свій намір стати у майбутньому Постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військовіх блоках і дотримується неядерних Принципів».

Конституція, як відомо, - основний закон країни. Дивимося далі, п. 5 ст. 85 Конституції України, «засади зовнішньої и внутрішньої політики визначаються Верховною Радою». Зараз у ВР саме розробляється новий Закон «Основні напрямки зовнішньої и внутрішньої політики України». Постанова ВР України від 2 липня 1993 р: «З огляду на кардінальні Зміни, які відбуліся після розпаду СРСР, и які визначена Сучасне геополітічне становище України, проголошеній нею намір стати у майбутнє нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до новіх умов і не може вважатися перешкодою її повномасштабної участі в загальноевропейських структурах безпеки.

Отже, ця Постанова діє і відповідає Конституції, незважаючи на те, що Постанова датована 1993 роком, а Конституція України прийнята в 1996 р. Але назва і зміст цієї Постанови повністю відповідають вимогам Конституції.

Колізія полягає в тому, що в 2003 р. з'явився Закон про національну безпеку України, згідно з яким, Україна рухається в НАТО. Закон про основи націнальнї безпеки: Забезпечення повної и повноправної участі в загальноєвропейській та регіональній системах колективної безпеки, набуття членства в ЄС та організації південноатлантичного блоку». Теж Закон. За ідеєю, приймаючи цей Закон, на сесії ВР, потрібно було сказати, що всі попередні постанови й закони втратили чинність. Цього не було зроблено. Ось і виходить, що Україна, йде відразу в двох напрямках. Це «багатовекторна» країна не тільки на словах, а й відносно Законів.

Наступний момент, на який хотілося б звернути увагу, більш складний. Військова доктрина України 1993 року, з поправками 2001 року, коли вже діяла Конституція. Вона була затверджена Верховною Радою України. Потім її допрацьовували.

Тобто в 2001 році саме ВР курирувала розробку військової доктрини України. Цей процес рухався до кінця 2002 р., а в 2003 році раптом з'являється Закон України ВР №39, де ВР, вступаючи в протиріччя з Конституцією, віддає свої права Президенту. Написано «Відповідно до цього Закону, розробляється и затверджується Президентом України Стратегія національної безпеки України, Воєнна Доктрина України…». Таким чином, вийшов прецедент. Тобто існувала військова Доктрина, затверджена ВР, новий проект, який розроблявся ВР, - це все відкинуто - і виданий новий Закон. За яким, він суперечить Конституції, право розробки Військової Доктрини віддається Президенту.

На підставі цього Закону Кучма в 2004 р. видає Указ Президента «Про воєнну доктрину України». Цей Указ вийшов у червні. У липні 2004 р. Президент України Леонід Кучма офіційно заявив, що з військової доктрини республіки вилучено положення про підготовку його країни до вступу в НАТО. Потім до влади прийшов Ющенко, і ввів поправку в квітні 2005 року, що «кінцевою Метою є вступ до НАТО». Ось такі колізії.

Справа в тому, що Нейтралітет, який закладений в Декларації про незалежність, відповідає інтересам Україні повністю. Відповідає в плані безпеки.

Аналізуючи європейську політику, її нову і новітню історію і якщо звернути увагу на європейські країни, насамперед нейтральні країни - це, Австрія та Фінляндія, Ірландія і Швеція… Австрія входила до складу Німеччини, а Фінляндія - до складу Росії. Можна провести чіткі паралелі. Не слід прямолінійно сприймати нейтралітет - це панацею. Всі європейські держави, які стали нейтральними, зробили цей крок вимушено. Тобто, обставини змушують.

Обставини, які змусили Австрію: 1) після війни гостро стояло питання державності, бути чи не бути Австрії самодостатнім самостійною державою, адже раніше вона входила до складу Німеччини. 2) Питання виведення військ.

У Фінляндії - це питання взаємин з Росією і ліквідація військово-морської бази ПОРКАЛА-Удд. Угода була підписана на 50 років.

В Ірландії - питання, яке до цих пір стоїть досить гостро - це Белфаст - загроза бути поглинутим Англією. І в частині Ірландії - це боротьба католиків і англіканської церкви (насправді це великі об'єднання).

У Швейцарії - питання про єдність держави. Оскільки там був вплив Італії, Німеччини і Франції, і на початку 19 століття там, подібно України на порозі 21 століття, стояло питання про цілісність держави. Це проблемаі нашої країни Схід-Захід.

Таким чином, всі ці чинники, як би підсумовувалися в Україну. Причини, які призвели до нейтралітету, змусили піти на нейтралітет, вони якраз і зосередилися в Росії.

Приміром, Фіни констатують, що 1) протяжність їх кордону з Росією (1400 км) і 2) 2 війни 1939-40 гг. і 1941 - 44 гг. змусили шукати вихід - і він виявився досить вдалим. Зараз, як бачимо, відносини Фінляндії з Росією дуже хороші. У нас є така ж проблема - 2000 км сухопутного кордону лише з Росією. Незважаючи на те, що у нас була торгова війна, словесна, потрібно враховувати, що жити-то все одно поруч. Фінляндія на 80% по енергоносіях залежить від Росії. Повна аналогія з нашою ситуацією.

Ми вважаємо, що та ситуація, яка склалася на Україні - це проблема «Схід - Захід»; це 5 конфесій, які конфліктують між собою, це проблема двох мов. До речі, у Фінляндії ця проблема стояла досить гостро і вирішувалася протягом 20 років у 20 - 30 роки - у результаті двомовність вони записали в Конституції - це окрема дуже цікава тема. Повна абсолютна аналогія проблем. Тому, потрібно замислитися, можливо, це саме те правильне рішення.

Нейтралітет - це те положення, яке повинно влаштовувати не тільки Україну. Щоб Україну визнали, її нейтралітет повинен влаштовувати Європу і Росію. Якщо дивитися на стан подій, які зараз відбуваються у нас в Україні, то варіант нейтралітету України на сьогодні влаштовує Росію.

Для Європейського Союзу цей варіант (нейтралітет Україніи) прийнятний, тому що їм потрібна стабільність в поставках енергоносіїв через територію Україну і їм в Європі не потрібна зона підвищеної небезпеки і конфлікту (України, Росія, опікується США). Відома позиція Франції, яка категорично проти вступу України в ЄС. Французи не приховують, що Українаі, як член НАТО в Європейському Союзі не бажана. Тому що сьогодні ситуація міняється: так, НАТО залишається парасолькою безпеки, але Європа сьогодні напрацювала свою систему колективної безпеки. Є відповідні документи, які регламентують взаємодію системи Безпеки ЄС і НАТО. Вони передбачають як спільне взаємодія на базі інфраструктури НАТО з використанням Штабу НАТО і представників ЄС, так і самостійне проведення операцій. Приклад операцій, що проводяться європейцями самостійно - Конго і Ліван. До Лівану, як Ви знаєте, НАТО не допустили, що є важливим знаковим моментом, який треба враховувати.

Тому, коли йдеться про НАТО, ЄС і нейтралітет, то ми повинні бачити Україну з боку. Україні - як найбільшій за територією європейській державі входження в НАТО, а потім в ЄС Україна разом з Польщею, - це близько 100 млн. чоловік. У Європі Польщу вважають лобістом Сполучених Штатів, а це для Європи це небажано.

Повертаючись до проблем безпеки, зазначимо, що всі нейтральні країни є членами ЗЄС та ЄС (Австрія, Швейцарія, Фінляндія) та беруть участь у бойових діях в Афганістані. Але під керівництвом Європейського Союзу. Тобто нейтралітет, на кшталт австрійського і фінського, - це майбутнє України.

Противники нейтралітету України не хочуть аналізувати і враховувати ці чинники, не хочуть аналізувати причини, що призвели європейські країни до нейтралітету. І про систему колективної безпеки Європи, про її розвиток, про її плани на майбутнє, про її операції - ще мало що відомо, практично немає інформації.

Якщо ми входимо до ЄС, який, безсумнівно, за можливостями військової складової поступається НАТО, але ми для ЄС - вагома країна, значить, помітна, значить, зовсім інше ставлення. І вони в нас потребують, тому що вони конкурують з США, домагаючись своєї, європейської самостійної політики.

Україна від нейтралітету нікуди не піде. Це завдання не має іншого рішення. І той законопроект, який готується зараз в Україні буде винесений на голосування, і, природно ВР проголосує. Швидше за все прийняття нейтралітету для України неминуче.

Викладене у розділі 3 дозволяє дійти таких висновків:

Як вбачається, політика нейтралітету для України, у разі вибору нею статусу нейтральної держави, значно поліпшиться. Прийняття цього статусу дозволить Україні будувати рівноправні економічні відносини з усіма державами, не беручи до уваги їхню причетність до військово-політичних блоків. При цьому до України не можуть застосовуватися дискримінаційні заходи. З досвіду нейтралітету Австрії, Швейцарії, Швеції та Фінляндії слід очікувати сприятливих умов для розвитку економіки, а також зростання інвестицій за рахунок появи реальної можливості, гарантувати іншим державам і приватним фірмам стабільність розвитку зовнішньої і внутрішньої політики України на довгостроковий період.

У сформованих обставинах важливо те, що нейтралітет зможе стати гарантією збереження територіальної цілісності та єдності України, а також дозволив би їй утримувати безпечну дистанцію від Росії і не дав би повторити долю Білорусі, що позбулася при тісному зближенні з РФ більшої частини свого суверенітету. Значно б зменшилася напруга в суспільстві щодо вирішення питання орієнтації України на «Захід» або «Схід», а також вступу до НАТО, повномасштабного приєднання до СНД або до військово-політичного союзу Білорусь-Росія.

Проте, не можна не погодитися з тим, що відкрита боротьба проти прагнення України стати нейтральною не буде підтримана переважною більшістю населення будь-якого цивілізованого держави та їх урядами. Отже, доходимо висновку, що в результаті набуття реального нейтралітету, Україна, враховуючи розміри її території та чисельність населення, з часом дійсно могла б стати однією з основних нейтральних держав світу й отримати новий імпульс для свого розвитку та європейської інтеграції.

Висновки

Аналіз концептуальних засад нейтралітету та особливостей його застосування в зовнішньополітичній практиці держав, показує, що нейтральні країни намагаються ефективно використовувати переваги нейтралітету, пристосовуючи його до ситуацій, які виникають на міжнародній арені.

Ера нейтралітету в Європі добігає кінця. У всіх нейтральних державах точаться дискусії, як його позбутися конституційним шляхом. Нейтралітет ускладнював переговори щодо інтеграції цих держав до Європейського союзу, а після їх прийняття до ЄС й надалі означає білу пляму в рішенні загальноєвропейської безпекової ситуації. Із падінням «залізної завіси» зникла й остання причина його існування, тому що не передбачається відновлення антагоністичних відносин між Сходом та Заходом, а починає втілюватися нова модель співпраці, яка мала би перейти до певного стратегічного партнерства між Росією і НАТО.

Слід зауважити, що нейтралітет, навіть закріплений у міжнародних договорах, не дає імунітету від порушень суверенітету й територіальної цілісності.

В результаті виконання бакалаврської роботи ми дійшли наступних висновків:

1. Нейтралітет визначається трьома головними ознаками. По-перше, існує відповідність між типом нейтралітету і певною системою міжнародних відносин.

По-друге, нейтральному властиве прагнення максимально ототожнитись зі світовою спільнотою як єдиним цілим. По-третє, нейтральна держава перебуває в центрі силової взаємодії великих держав та блоків.

2. Поняття «постійного нейтралітету» ширше і включає евентуальний як складову або модель зовнішньополітичної поведінки постійного нейтрального статусу стосовно конкретної війни.

Постійний нейтралітет держави гарантує право територіальної недоторканності. Ніхто не повинен порушувати територіальну недоторканність і, тим більше, територіальну цілісність постійно нейтральної держави. На її території забороняється ведення військових операцій, прохід військ воюючих держав.

Аналіз розвитку і специфічних рис постійного нейтралітету дозволяє з упевненістю констатувати, що він склався в самостійний інститут міжнародного права. Це доводять як особливі форми його встановлення, так і специфіка правовідносин випливає як для постійно нейтральних держав, так і для тих країн, які визнали цей статус.

Розгляд особливостей постійного нейтралітету дозволяє дати йому чітке визначення - це міжнародно-правове становище суверенної держави, яка в силу одностороннього волевиявлення або міжнародного договору зобов'язана не брати участь у всіх війнах, крім випадків самооборони, а в мирний час проводити політику, що перешкоджає втягуванню його у війну, тобто не вступати у військові союзи, не допускати розміщення на своїй території іноземних військових баз, не укладати договорів, що сприяють економічній або політичній підготовці війни.

4. Практика встановлення постійного нейтралітету такими державам, як Австрія і Туркменістан дозволяє зробити висновок про те, що гарантія постійного нейтралітету з боку міжнародного співтовариства не є необхідною умовою його існування, хоча всі постійно нейтральні країни прагнули до визнання свого статусу іншими державами.

Аналіз практики швейцарської миротворчості дозволяє стверджувати, що підключення Швейцарії до режимів санкцій ООН і ЄС невійськового характеру сумісно з її постійним нейтралітетом, т.я. по-перше, така модель має на меті підтримку міжнародного миру і безпеки, і, по-друге, не призведе до втягування країни у військові блоки і безпосередньо у військові дії.

Стабільне політичне становище и успішній економічний розвиток Швейцарії, Австрії та ін. постійно нейтральних держав демонструє важливу рольу встановленні статусу країни.

5. Існування трьох історичних форм нейтралітету не заперечує можливості їх співіснування. Так, австрійський нейтралітет ближче до класичного нейтралітету «балансу сил», проте виник він за часів біполярності. Унікальний швейцарський нейтралітет існує дотепер, переживши дві системи міжнародних відносин.

6. Політика та поведінка нейтральних держав регулюється положеннями різних конвенцій та договорів. Насамперед, це Гаазькі конвенції та Статут Ради Безпеки ООН, у яких закріплені принципи поведінки держав з нейтральним статусом у разі виникнення збройних конфліктів та у мирний час. Нейтральні країни зобов'язані дотримуватись і виконувати ці принципи

7. Політика нейтралітету для України у разі вибору нею статусу нейтральної держави значно поліпшиться. Прийняття цього статусу дозволить Україні будувати рівноправні економічні відносини з усіма державами, не беручи до уваги їхню причетність до військово-політичних блоків. При цьому до України не можуть застосовуватися дискримінаційні заходи. З досвіду нейтралітету Австрії, Швейцарії, Швеції та Фінляндії слід очікувати сприятливих умов для розвитку економіки, а також зростання інвестицій за рахунок появи реальної можливості, гарантувати іншим державам і приватним фірмам стабільність розвитку зовнішньої і внутрішньої політики України на довгостроковий період.

У сформованих обставинах важливо те, що нейтралітет зможе стати гарантією збереження територіальної цілісності та єдності України, а також дозволив би їй утримувати безпечну дистанцію від Росії і не дав би повторити долю Білорусі, що позбулася при тісному зближенні з РФ більшої частини свого суверенітету. Проте не можна не погодитися з тим, що відкрита боротьба проти прагнення України стати нейтральною не буде підтримана переважною більшістю населення будь-якого цивілізованого держави та їх урядами.

За умови набуття реального нейтралітету України, враховуючи розміри її території та чисельність населення, з часом дійсно могла б стати одним з основних нейтральних держав світу і отримати новий імпульс для свого розвитку і європейської інтеграції.

8. Питання скасування статусу постійного нейтралітету з необхідністю розширення можливостей здійснення миротворчої діяльності неспроможна. Така діяльність вільно може здійснюватися в рамках ООН, ОБСЄ та ЄС (з певними застереженнями), про що свідчить історія зовнішньої політики Австрії після 1955 р. До того ж, залишаючись нейтральною, країна зможе краще враховувати специфіку своїх власних інтересів і тривог і суверенно приймати по ним адекватні рішення.

9. Присвоєння Туркменістану світовим Співтовариством Націй статусу постійного нейтралітету, який виступає нині важливим фактором сталого розвитку в глобальному і регіональному масштабах, багато в чому визначило міжнародний авторитет країни. Філософія нейтралітету забезпечує поєднання інтересів розвитку Туркменістану з інтересами загальносвітового розвитку, при цьому виходить з цілісності багатополярного світу. Статус нейтралітету дозволяє йому вирішувати проблему забезпечення безпеки свого суверенітету і територіальної цілісності, адже гарантом туркменського нейтралітету є світове співтовариство в особі ООН. Крім того, статус постійного нейтралітету дозволяє грати Туркменістану роль центральноазіатського миротворчого центру.

На підставі аналізу міжнародних документів і доктрини можна з упевненістю констатувати, що постійний нейтралітет Туркменістану не є гарантованим, що, однак, не перешкоджає його існуванню і значенню для всього регіону. Йдеться про універсальне визнання туркменського нейтралітету з боку міжнародного співтовариства в особі ООН.

Список джерел

нейтралітет держава стратегія безпека

1. Антонович М. Міжнародне публічне право: [навч. посібник для студ. вузів] / М. Антонович. - К.: КМ Академія: Алерта, 2003. - 307 с.

2. Баймуратов М.О. Міжнародне право / М.О. Баймуратов - Х.: Одіссей, 2001. - 672 с.

3. Батира К.І. Загальна історія держави і права / К.І. Батира. - К.: Билина, 1997. - 237 с.

4. Буткевич В. Міжнародне право: Основи теорії: [підручник для студ. вищ. навч. закл.] / В. Буткевич, В. Мицик, О. Задорожній. - К.: Либідь, 2002. - 605 с.

5. Будник М. Украина и международный процесс разоружения и контроля за разоружением / М. Будник. - Днепропетровск. - 2009. - 126 с.

6. Вдовенко В.М. Роль і місце європейських нейтральних країн в загальноєвропейській системі безпеки / В.М. Вдовенко // Актуальні проблеми міжнародних відносин. -2005. - Вип.52. - Ч. 1. - С. 143-152.

7. Горбулин В.П. Оборонно-промышленный комплекс Украины - современное состояние и реструктуризация / В.П. Горбулин., А.И. Шевцов, В.С. Шеховцов и др. // Технологич. системы. - К. - 2001. - №2 (8). С. 43-49.

8. Дацюк С. Тезисы по внешней политике Украины / С. Дацюк // Тезисы по внешней политике Украины. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// xyz.org.ua/russian/win/strategy/foreign_policy.html.

9. Дахно І.І. Міжнародне приватне право / Дахно І.І. - К.: МАУП, 2001. - 312 с.

10. Дмитрієв А.І. Інститут постійного нейтралітету в міжнародному праві: Монографія / А.І. Дмитрієв. - К.: Юрид. думка, 2005. -312 с.

11. Дмитрієв А.І. Міжнародне публічне право: [навч. посібник] / А.І. Дмитрієв, В.І. Муравйов. - К.: Юрінком Інтер - 2000. - 186 с.

12. Додонов В.М. Международное право: Словарь-справочник / В.М. Додонов. - М., 2007. - 220 с.

13. Игнатенко Г.В. Международное право: [учебник для вузов] / Г.В. Игнатенко, О.И. Тиунов. - М.: Норма: Инфра - М, 1999. - 384 с.

14. Жидкова О.А. Історія держави і права зарубіжних країн. - [в 2-х ч.] / О.А. Жидкова. - М.: Норма, 1996. - Ч.I. - 234 с.

15. Кенбанов Е.А. Статус Туркменистана как постоянно нейтрального государства / Е.А. Кенбанов // Московский журнал международного права. - 1998. - №4 (32). - С. 80-85.

16. Кисіль В.І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації / В.В.І. Кисіль. - К.: Україна, 2000. - 196 с.

17. Кондаков А.В. Постоянный нейтралитет в международном праве: автореф. дис. на соиск. ученой степени канд. юрид. наук: 12.00.10. - М., 2002. - 14 c.

18. Конституция Туркменистана. Общественно-политическое издание. - Ашхабад: Туркменская гос. изд. служба, 2007. - 55 с.

19. Копєйчикова В.В. Правознавство / В.В. Копєйчикова. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 226 с.

20. Лукашук И.И. Нормы международного права в международной нормативной системе / И.И. Лукашук. - М.: Спарк, 1997. - 288 с.

21. Лукашук И.И. Международное право. Елементарний курс / И.И. Лукашук, Г.Г. Шинкарецкая. - М.: Спарк, 1999. - 198 с.