Територія в міжнародному праві

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ВІДОКРЕМЛЕНИЙ СТРУКТУРНИЙ ПІДРОЗДІЛ

ЧЕРКАСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

«ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

Кафедра загально-правових дисциплін

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З дисципліни: «Міжнародне право»

на тему:

«Варіант №3»

Черкаси 2012

Зміст

1. Види територій

2. Історичні способи придбання територій

3. Міжнародно-правові способи придбання територій

Список використаної літератури

1. Види територій

Під територією в міжнародному праві розуміються різноманітні простори земної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряними просторами, а також космічний простір і небесні тіла, що знаходяться в ньому. Таким чином, термін «територія» використовується в міжнародному праві для позначення земного, а також позаземного простору, відмежованого від інших просторів певними межами, і такого, що має визначений юридичний статус (наприклад, статус державної території) і відповідний йому правовий режим. Правовий режим виступає у виді визнаних у міжнародному праві й у законодавстві держав специфічних рис і характеристик певної території, що в сукупності визначають і обумовлюють певний, відмінний від інших, порядок її використання. Території, які мають однакову юридичну природу й утворюють єдину просторову категорію, можуть відрізнятися специфічними особливостями свого правового режиму.

Розуміння міжнародним правом території переважно в просторовому аспекті не має нічого спільного з поняттям території в її природному значенні, як середовища існування земної фауни і флори, місцезнаходження природних багатств і ресурсів, середовище проживання людини і матеріальної основи її існування, хоча останнє і враховується в нормах міжнародного і національного права, що стосуються природокористування.

Виділяють три види територій:

а) державну;

б) міжнародну.

в) території зі змішаним і з особливим режимом.

Державна територія -- це територія, що правомірно знаходиться під суверенітетом конкретної держави, над якою нею здійснюється територіальне верховенство.

Міжнародна територія -- це територія, на яку не поширюється суверенітет якоїсь держави. Таких територій небагато: відкрите море; міжнародний район морського дна -- морське дно і його надра за межами континентального шельфу прибережних держав (за межами національної юрисдикції); повітряний простір за межами державних територій; Антарктика; космічний простір, Місяць та інші небесні тіла. На цій території, що знаходиться в загальному користуванні держав, діють загальновизнані принципи і норми міжнародного права. [1]

Територія зі змішаним режимом -- це територія, на якій діють одночасно як норми міжнародного права, так і норми національного законодавства прибережних держав.

Території зі змішаним режимом умовно можна розділити на дві групи:

1) ті, що прилягають, і виняткові економічні зони і континентальний шельф прибережних держав, що не входять до складу державної території прибережних держав;

2) міжнародні ріки, міжнародні протоки, що перекриваються територіальними водами прибережних держав, і міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав.

Своєрідним різновидом територій є території з особливим міжнародним режимом -- це демілітаризовані і нейтралізовані зони і зони миру (у разі їхнього встановлення). Виділення таких територій носить суто функціональний характер із метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночасно: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські острови, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла та ін.

У Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні й інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу (стаття 13 Конституції України). Таким чином, Основним Законом держави передбачене право народу на володіння, користування і розпорядження як самою територією, так і всіма її природними ресурсами і багатствами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають із міжнародного співробітництва держав на принципі взаємної вигоди і міжнародного права. Таким чином, територія виступає не тільки в якості матеріальної бази й екологічного середовища існування народу, але і є матеріальною базою суверенітету як основної властивості державної влади. Недарма міжнародне право передбачає, що жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування. Слід також враховувати, що як об'єкт права власності державна територія може бути предметом цивільно-правових угод: купівлі-про-дажу, міни, дарування, оренди та ін.

Територіальне верховенство держави прямо зв'язане з державним суверенітетом і виступає в якості одного з його складових елементів. Недарма стаття 2 Конституції України проголошує, що суверенітет України поширюється на всю її територію. У міжнародному праві, відповідно до визначення Міжнародного суду, територіальне верховенство розуміється як територіальний суверенітет.

Територіальний суверенітет можна визначити як право держави здійснювати виняткову юрисдикцію стосовно всіх осіб і предметів на своїй території. Отже, правовий режим усіх суб'єктів і об'єктів, що знаходяться на території держави, визначається і регулюється винятково її законами, і держава вправі не допускати на своїй території діяльності будь-якої іншої держави або організації.

Територіальний суверенітет це дуже складне і комплексне поняття, що має системостворюючі характеристики. При практичній реалізації він виявляється у виді територіального верховенства народу і держави. Таке верховенство передбачає:

-- право народу на самовизначення, тобто право кожного народу вільно установлювати свій політичний статус, вільно вибирати і забезпечувати свій політичний, економічний і культурний розвиток без будь-якого втручання ззовні (див. статті 1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року);

-- визнання того, що будь-які територіальні зміни статусу державної території або її частини як у бік збільшення, так і у бік зменшення, будь-яка зміна державних кордонів повинні провадитися винятково у відповідносте з прямим волевиявленням народу, згодою держави і міжнародного права без будь-якого втручання ззовні, погрози силою або її застосування, з обов'язковим наступним завердженням будь-яких територіальних змін вищим законодавчим органом держави. Будь-які територіальні спори повинні вирішуватися винятково мирними способами шляхом переговорів у відповідності зі статтею 33 Статуту ООН і чинними міжнародними угодами;

-- право держави на прийняття законів і правил, що регулюють режим державної території й окремих її складових частин, питання громадянства, місця проживання, переміщення, в'їзду і виїзду з країни й інших прав і свобод людини;

-- виняткову й абсолютну владу держави в межах державної території, що виключає владу будь-якої іншої держави, якщо інше не встановлено спеціальною міжнародною угодою. Це означає, що на території держави виключається будь-яка діяльність публічної влади іншої держави і що вища влада держави здійснюється системою державних органів у законодавчій, виконавчій, адміністративній і судовій сферах;

-- невтручання у внутрішні справи держави з боку інших держав, міжнародних організацій, іноземних фізичних і юридичних осіб;

-- визнання недоторканності державної території, що виключає будь-які дії інших держав проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави, застосування сили або погрози силою, а також будь-яку воєнну окупацію в

-порушення міжнародного права;

-- наявність невід'ємного права держави всіма наявними законними способами захищати недоторканність своєї території і державних кордонів, політичну незалежність і цілісність своєї держави, а також життя, майно, честь і гідність громадян, майнові та інші немайнові права фізичних і юридичних осіб;

-- право держави на застосування всіх законних способів владного примусу для дотримання законів і правил як до власних фізичних і юридичних осіб, так і до іноземців, що знаходяться на її території, якщо інше не встановлено чинними міжнародними угодами. Отже, влада даної держави є вищою владою стосовно всіх фізичних і юридичних осіб, що знаходяться в межах її території;

-- виключне право територіального суверена на надання дозволу із використання державної території і її природних ресурсів іноземними фізичними і юридичними особами і здійснення безпосереднього контролю за цим. Отже, ніхто не вправі насильно позбавляти державу в належній їй території відповідних природних ресурсів і змінювати державні кордони. Земля і державні надра не можуть використовуватися іншими державами або їхніми представниками в промислових цілях без згоди територіального суверена.

Межі дії територіального верховенства кожної держави обмежуються її державними кордонами. Правда, у ряді випадків держави вправі здійснювати свою юрисдикцію стосовно осіб і дій, вчинених за межами своєї території. Є загальновизнаним, що юрисдикція держави може поширюватися за межами її кордонів тільки на свої військові кораблі у відкритому морі, повітряні судна поза своєю територією і на космічні об'єкти та їхні екіпажі. Крім того, в ординарних умовах за межами державних кордонів держави можуть здійснювати лише визначені права на живі і мінеральні ресурси окремих морських районів (наприклад, у межах своїх економічної зони і континентального шельфу) та іншу точно обмежену цілеспрямовану юрисдикцію, що допускається міжнародними угодами і міжнародними порядками (наприклад, у межах зони, що прилягає, та виняткової економічної зони, в Антарктиці і т.д.). [1]

Сучасне міжнародне право забороняє зловживання територіальним верховенством. У якості таких зловживань розцінюються: підготовка і засилання збройних формувань на територію іншої держави; перенос морського, річкового і повітряного забруднення на територію іншої держави; пропаганда війни і расизму, розпал ненависті до народів сусідніх держав; попуск і неприйняття заходів для припинення злочинів, наслідки яких поширюються або можуть поширюватися на територію іншої держави, та ін.

Державна територія складається із сухопутної, водної і повітряної території, а також надр.

Сухопутною територією держави є вся суша в межах державних кордонів, острови й анклави незалежно від їхнього місцезнаходження.

Водна територія держави містить у собі водні простори, що знаходяться на сухопутній території й островах (озера, ріки, канали, водоймища), а також внутрішні води і територіальне море.

Повітряна територія держави являє собою стовп повітря визначеної висоти і включає весь повітряний простір над її сухопутною і водною територіями.

Надра -- частина земної кори, розташована нижче грунтового прошарку і дна водойм, що простирається до глибин, технічно доступних геологічному вивченню й освоєнню.

Сухопутна територія включає всю сушу, незалежно від місця розташування її окремих складових частин. Будинки і споруди, що спираються на грунт або проникають усередину його, розглядаються як приналежність території, і усе, що відбувається на них або в них, відбувається в межах державної території.

Острівні території або анклави характеризують окреме розташування частин сухопутної території. Острів, відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 року -- це природно утворений простір суші, оточений водою, що знаходиться вище рівня води під час приливу. За винятком скель, не придатних для підтримки життя людини або самостійної господарської діяльності, острови в однаковій мірі з іншими частинами сухопутної території держави можуть мати територіальні води, зону, що прилягає, або континентальний шельф, економічну зону. У певних випадках наявність острова поруч із континентальним узбережжям може стати фактором, що впливає на проходження прямих вихідних ліній для відліку ширини територіальних вод. При перебуванні острову поблизу території іншої держави або у вузькому морському проході нерідко виникає необхідність у міжнародних угодах для визначення статусу морських проходів (наприклад, шведсько-датська конвенція 1938 року в зв'язку з наявністю в протоці Зунд острова Кіркхольм). Відповідно до діючого в Україні законодавства, острови, що належать Україні (зокрема, острів Зміїний, розташований у Чорному морі), мають територіальні води, економічну зону і континентальний шельф.

Анклав -- частина території однієї держави, оточена зі всіх боків сухопутною територією іншої держави і яка не має морського берега. Анклав складає невід'ємну частину території тієї держави, якій належить. В даний час відомі лише декілька анклавів: на території Швейцарії розташовані анклави Бюзінген (ФРН) і Кам-піоне-д'Італія (Італія), на території Нідерландів -- Бар-ле-Нассау, Барле-Хорті (Бельгія) і, навпаки, -- Варле-Дус (Бельгія) у Нідерландів, іспанське місто Плівія розташоване у межах французького департаменту Східних Піренеїв і відділене від Іспанії французькою сухопутною територією. [3]

Існування анклавів зумовлює необхідність забезпечення доступу до них (вирішення питань проїзду в них через територію іншої держави, інших життєво важливих питань існування території і її населення), що звичайно вирішується міжнародними угодами.

Якщо частина території однієї держави відрізана частково сухопутною територією і частково морською територією іншої держави, вона розглядається в якості напіванклава, оскільки є морський берег, до якого можливий доступ із боку моря (наприклад, Калінінград і Калінінградська область Росії, що мають вихід до Балтійського моря; іспанські території Сеута і Мелілья, оточені територією Марокко, але які мають вихід до Середземного моря).

До надр належать суцільні породи, породи, що знаходяться в рідкому і газоподібному стані, у тому числі такі, що містять корисні копалини й енергетичні ресурси, і наявні серед порід природні пустоти. Надра містять у собі не тільки підземні ділянки, але і ділянки дна водойм, континентального шельфу і виняткової (морської) економічної зони. Правовий режим штучних об'єктів у надрах -- підземних споруд і виробіток -- визначається Гірничим Законом України від б жовтня 1999 року лише в межах, необхідних для забезпечення охорони надр і безпеки гірничих робіт. Правовий резким підземних вод визначається також і Водним кодексом України 1995 року.

Водна територія держави складається з внутрішніх морських та інших вод і територіальних вод (територіального моря).

Внутрішні морські води -- це моря, повністю оточені сушею однієї і тієї держави (наприклад, Аральське море в Росії); моря, узбережжя яких і обидва береги з'єднані з іншим морем або океаном, знаходяться в межах однієї держави (наприклад, Біле море); води морських портів і рейдів; морські бухти, губи, лимани і затоки, береги яких належать одній державі, а затоки в тому випадку, якщо ширина входу у затоку рівна подвоєній ширині територіальних вод. Крім того, сюди належать води «історичних заток». До внутрішніх вод належать також води рік і озер, що омивають береги однієї держави.

Територіальне море (раніше -- територіальні води) у п.1 статті 2 Конвенції ООН з морського права 1982 року визначається як «морський пояс, який примикає» до сухопутної території держави. Відповідно до цього міжнародно-правового акта кожна держава вправі встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль, і котра відміряється від вихідних ліній. Під вихідними лініями розуміється лінія найбільшого відливу уздовж берега, зазначена на офіційно визнаних прибережною державою морських картах значного масштабу. При відсутності припливів (як, наприклад, на Чорному морі) ширина територіальних вод відміряється від берегової полоси. За наявності островів, розташованих на атолах, або островів, оточених рифами, для виміру ширини територіального моря служить звернена до моря лінія рифу при найбільшому відливі. Прямі вихідні лінії, на відміну від вихідних ліній, проводяться тоді, коли лінія берега порізана і звивиста, або близько до неї є ланцюг островів, що утруднює судоводіння . Такі лінії проводяться по береговій смузі шляхом з'єднання на ній вихідних точок через кожні 40-60 км.

У п. 1 статті 2 Конвенції ООН з морського права закріплено, що на територіальне море поширюється суверенітет прибережної держави. Він поширюється також на повітряний простір над територіальним морем, на його дно і надра.

У відповідності зі статтею 5 Закону України «Про державний кордон» до територіальних вод України належать морські води шириною 12 морських миль, що відраховуються від лінії найбільшого відливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, що з'єднують відповідні точки. Географічні координати цих точок затверджуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. В окремих випадках інша ширина територіального моря України може встановлюватися міжнародними договорами України, а при відсутності договорів -- відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Повітряна територія держави -- це стовп повітря над- сухопутною і водною територією держави в межах її державних кордонів. Таким чином, нижньою межею повітряної території держави є її сухопутний і водний кордони. Верхня межа повітряного кордону, що відокремлює державну територію від космічного простору, котрий є міжнародною територією, дотепер конвенційно не визначена. У законодавстві України це питання також не урегульоване. Проблема визначення верхньої межі повітряної території особливо актуалізувалася в останні десятиліття й обумовлена появою літаків, що літали за межами досяжності протиповітряної оборони держав, і появою супутників та космічних кораблів, орбіта яких знаходилася над територією багатьох держав і змінити яку було практично неможливо. Існує звичайна норма міжнародного права, відповідно до котрої верхня межа повітряної території держави знаходиться на висоті 100-110 км над рівнем моря, оскільки саме на такій висоті знаходяться мінімальні перигеї орбіт штучних супутників Землі (найближча до Землі точка орбіти, що знаходиться на межі космічного і повітряного простору, після перетинання котрої космічні апарати згорають у повітряних шарах атмосфери).

Правовий режим її повітряного простору установлюється винятково даною державою. Але держави на засадах взаємності і за взаємною згодою беруть на себе міжнародні зобов'язання про польоти на їхню територію і через їхню територію (транзитом) іноземних повітряних апаратів. Ці зобов'язання складають предмет регулювання міжнародного повітряного права.

2. Історичні способи придбання територій

У минулих століттях у практиці міжнародного права виробилося п'ять способів придбання державної території:

1) окупація,

2) насильницька цесія,

3) право давності,

4) завоювання,

5) акреція

Окупація (від латин. occupatio -- захват) військова, в міжнародному праві тимчасове заняття озброєними силами території противника. Породжує певні наслідки для учасників озброєного конфлікту. Режим О. закріплений в Гаагських (1899 і 1907) і Женевських (1949) конвенціях про законах і звичаях війни. Женевська конвенція 1949 «Про захист цивільного населення» передбачає, зокрема, право населення окупованої території зберігати вірність своїй державі, забороняє колективні покарання і угін населення і т.д. Міжнародне право рахує О. виглядом тимчасового перебування військ однієї держави на території іншого в умовах стану війни між ними. При окупації влада окупованої держави практично припиняється адміністративне управління територією здійснюється військовим командуванням окупаційних військ з дотриманням норм міжнародного права. [5]

Держава, що окуповує, повинна приймати заходи по впорядкуванню суспільного і господарського життя на зайнятій території на користь цивільного населення. Оскільки окупація -- тимчасове явище, включення окупованої території до складу держави, що окуповує, забороняється. Важливий елемент режиму окупації -- забезпечення безпеки окупаційних військ, їх майна і комунікацій. Військові власті видають на окупованій території однобічні акти відносно населення і місцевих органів влади і забезпечують їх дотримання певними заходами примусу. Порушення окупаційними властями і особами із складу окупаційних військ норм міжнародного права, що стосуються окупації, вабить політичну, матеріальну або моральну відповідальність держави, що окуповує, або кримінальну відповідальність винних фізичних осіб. Відповідальність держав і фізичних осіб може виникнути не лише за порушення законів і звичаїв війни, але і за злочини проти світу в тому випадку, якщо окупація з'явилася наслідком агресивної війни.

У практиці I-ої світової війни 1914--18 і особливо 2-ої світової війни 1939--45 відомі багаточисельні факти грубого порушення фашистською Німеччиною і її союзниками норм міжнародного права, перш за все відносно цивільного населення. Німеччина заявила про те, що вона не зв'язана міжнародними правилами і звичаями війни, і висунула т.з. доктрину придушення. Вона включила багато окупованих нею країн до складу Німеччини, а на території цих країн, особливо на тимчасово окупованій території СРСР, ввела жорстокий режим придушення і знищення цивільного населення, скоївши тяжкі злочини проти людства і людяності.

Акреція - (лат. ассгегіо -- приріст, збільшення) -- природне збільшення території шляхом тривалого процесу нагромадження (під впливом течії води) піску у дельті ріки чи внаслідок появи острова вулканічного походження у межах територіальних вод. Стосовно відкритого моря, то такі острови (вони мають підніматися над рівнем води, тобто не покриватися нею під час припливу) включаються до території держави, яка першою нотифікувала про це ін. держави, за умови, що останні не висловили істотних заперечень. Надалі щодо таких нових територій діє доктрина т. з. історичних правопідстав.

При цьому за Конвенцією ООН по морському праву 1982 острови, які є непридатними для підтримання життя людини чи для самостійної господарської діяльності (скелі), не мають своїх виключних (морських) економічних зон і континентального шельфу. Якщо ж явище акреції. спостерігається у межах територіальних вод, воно може впливати на переміщення уперед морського кордону прибережжя держави. Можливе також природне збільшення території однієї держави за рахунок іншої внаслідок, напрямлення, зміни русла ріки чи нагромадження грунту новою течією. Проте це потребує врегулювання між суміжними державами. З погляду міжнародного права і практики (в т. ч. України) державні кордон проходить, як правило, на судноплавних річках по середині гол. фарватеру, або тальвегу, а на несудноплавних -- по їх середині. У разі зміни тальвегу відбувається відповідна зміна лінії кордону, тоді як при відхиленні в той чи той бік русла несудноплавної річки кордон залишається на середині старого русла, навіть коли воно висохло. Для того щоб кордон ішов по новому руслу, треба заздалегідь передбачити це угодою або укласти таку угоду.

Насильницька цесія (поступка території) -- насильницька передача території однієї держави іншій. Історично цесія є односторонньою угодою заінтересованих держав на територіальну зміну. Раніше держава поступалася частиною своєї території під певним тиском і практично без усякої компенсації. [7]

3. Міжнародно-правові способи придбання територій

Загальні зміни в міжнародному праві в першій половині XX століття зробили істотний вплив на способи придбання державної території. Поява принципу заборони погрози або застосування сили зробило протиправним збройний напад і вторгнення на іноземну територію, а виникнення принципу недоторканності і цілісності державної території зробило протиправним насильницьку зміну приналежності державної території. Все це, а також поява принципу самовизначення зажадало перегляду перерахованих способів придбання території.

З утвердженням в міжнародному праві принципу самовизначення народів всі найбільші і суттєві територіальні зміни відбуваються або повинні відбуватися на його основі. Під принципом самовизначення народів розуміється. Право кожного народу самостійно вирішувати питання про входження до складу тієї чи іншої держави, утворення самостійної держави (зовнішня сторона) і визначення свого внутрішнього устрою (внутрішня сторона). З точки зору територіального розмежування першорядне значення має зовнішня сторона, бо, вирішуючи питання про входження до складу тієї чи іншої держави чи освіті самостійної держави, що самовизначається народ тим самим вирішує і питання про приналежність своїй території тієї чи іншої держави або, у разі утворення самостійної держави , питання про перетворення своїй території в окрему державну територію.

Самовизначення не виключає інших видів зміни приналежності території. Територія держави може змінюватися в результаті:

поділу існуючої держави,

виходу частини території зі складу держави,

об'єднання двох або кількох держав;

цесії.

Під цесії зазвичай розуміється передача суверенітету над певною територією однією державою іншій за угодою між ними. Загальновизнано, що суб'єктами договору цесії можуть бути тільки держави. Тому не є цесією передача будь-якої території приватним особам або корпораціям і навпаки - від приватних осіб чи корпорацій - державі.

Об'єктом цесії є передача суверенітету над територією. Тому не є цессией передача здійснення будь-яких прав на певній території без передачі права міжнародно-правової власності на цю ж територію, як, наприклад, у випадку, оренди територій. [8]

Вважається, що держава може передавати право на територіальний суверенітет лише в тому обсязі, в якому воно саме володіє цим правом.

Природним результатом передачі території є зміна громадянства її населення, якому надається право вибору між старим і новим громадянством (оптиці).

Цессія може відбуватися, путчем взаємного обміну рівноцінними ділянками між прикордонними державами, зокрема, виходячи з економічного тяжіння обмінюваних уча'стков. Передача невеликого прикордонного ділянки може бути проведена і на іншій основі, без обміну рівноцінними ділянками території, за умови, однак, достатнього врахування, як загальнонаціональних інтересів, так і інтересів населення переданого ділянки, якщо таке є. У 1967 році між Францією та Італією була досягнута домовленість про зміну прикордонної лінії між ними в районі Клавьере в Альпах.

Іншою формою компенсації за передачу ділянки території може бути виплата узгодженої грошової суми (приклад, Договір між СРСР і Фінляндією від 3.02.1947 р.). Очевидно, що відступлені за грошову компенсацію можуть бути порівняно невеликі території, які є незаселеними або малозаселеними. Оскільки відступається хоч і невелика частина, але все ж частина національної території, то ця поступка має відповідати загальнонаціональним інтересам. З іншого боку, якщо загальнонаціональні інтереси вимагають передачі малозаселеною ділянки, то повинні забезпечуватися інтереси невеликого населення переданої території.

Таким чином, цесія території може приймати різні форми, але обов'язковим елементів цесії є добровільна згода, і зміст якої повністю відповідає принципам самовизначення народів і територіальної цілісності. Стосовно до населеної території правомірна тільки така цесія, в основі якої лежить вільне волевиявлення проживають на ній людей. У кожному випадку враховуються економічні, географічні, оборонні та інші інтереси сторін, а також інтереси забезпечення загального миру і безпеки.

В якій би формі цесія не відбувалася, вона повинна бути оформлена укладенням договору між відповідними державами, який є найбільш ясною формою волевиявлення сторін. Підставою всякої цесії є угода. Оскільки цесія оформляється укладенням міжнародного договору, то крім її відповідності праву націй на самовизначення іншими критеріями її правомірності будуть всі ті критерії, які визначають правомірність міжнародного договору. У договорі цесії, як і у всякому договорі, воля сторін повинна бути виражена добровільно, без насильства. Договори про передачу території (цесії) вимагають ратифікації, оскільки державна територія є не власністю уряду, а надбанням народу цієї держави.

За сучасним міжнародним правом не відноситься до цесії завоювання території з подальшим оформленням захоплення в договорі, оскільки воно (тобто право) не визнає згоди, вирваного силою, а тим більше шляхом насильницького захоплення території.

Міжнародно-правові сервітути:

Верховенство держави як суверена над його національними володіннями є одним з фундаментальних принципів міжнародного права. Воно в основному зводиться до наступного: влада держави є найвищою по відношенню до всіх фізичним та юридичним особам, що знаходяться на його території; держава не може бути насильно позбавлене належної йому території, його межі непорушні і недоторканні; в межах державної території виключається публічна влада будь-якого іншого держави; вища влада держави здійснюється системою державних органів у законодавчої, виконавчої, судової, адміністративної сферах; юрисдикція держави в окремих випадках може поширюватися за межі його території (наприклад, юрисдикція над морськими і повітряними судами і їх екіпажами); земля і природні ресурси держави не можуть використовуватися іншими державами без прямої згоди територіального суверена. Межі територіального верховенства держави позначені державними кордонами. Проте, є деякі обмеження, які за загальним визнанням пов'язують територіального суверена при здійсненні ним права контролю. Договори, що передбачають або в інтересах усіх держав, або в інтересах певних груп держав обмеження територіального суверенітету, не потрібні міжнародним правом, значно різняться між собою. Ці договори, по-перше, можуть передбачати надання в оренду певних районів на вічні часи, з наділенням орендаря по суті правами суверенітету (наприклад, конвенція між США і Панамою від 18.11.1903 про спорудження судноплавного каналу). По-друге, вони можуть надати право проходу або проїзду через свою територію або зобов'язати територіального суверена не зводити укріплення вздовж кордону (ст. 42 Версальського мирного договору забороняв Німеччині зводити будь-які укріплення на лівому березі Рейну). Такі права іменуються сервітутами. [9]

Однак у питанні про характер та обсяг поступок, іменованих сервітутами, немає одностайності. Вживання цього терміна скоріше затемнює, ніж вносить ясність у розуміння того, що саме має місце, коли договірні держави обтяжують територію обмежувальними зобов'язаннями в інтересах не територіального суверена.

Вважається, що поняття сервітуту охоплює належним чином ті обмеження територіального верховенства держави, в результаті яких вся територія або її частина використовується для постійного обслуговування певних інтересів іншої держави. [10]

Міжнародне право не зобов'язує одну державу надавати право сухопутного транзиту через свої національні володіння іншій державі. Очевидно, однак, що принцип, в силу якого міжнародне спілкування вимагає, щоб територія кожного з його членів була доступна в напрямку до моря і від моря, достатньо всеосяжний, щоб включати і право користування будь-яким видом повідомлень. Цей принцип може бути практично застосований не лише для водних шляхів, а й для сухопутного транзиту. Від старої, заснованої на доцільності і вигідності, теорії про сервітути, які стосуються землі, нова теорія відрізняється принципом, в якому йдеться, що жодна нація не повинна бути відрізана від моря і позбавлена можливості займатися океанської торгівлею. Вимоги про надання права транзиту через іноземну територію повинні у всіх випадках залежати від умов, які ставляться сувереном даної території.

Список використаної літератури

міжнародний право територія

1. Бірюков П.Н. Міжнародне право: Навчальний посібник. - М., 2003.

2. Ю.М. Колосова, В.І. Кузнєцова .Міжнародне право: Підручник. .. - М., 1998

3. Закон України «Про державний кордон»

4. Клименко Б.М. Державна територія. Питання теорії та практики міжнародного права. - М., 1994

5. Волова Л.І. Плебісцит у міжнародному праві. М., 1999

6. Постишев В.М., Даниленко Г.М. Концепція загальної спадщини людства в міжнародному праві. / / СДП. 1998. № 6

7. Бекяшева К., Міжнародне публічне право.Учебнік .- Москва, Проспект, 1998.

8 Баймуратов М.О. Міжнародне право 2002р.

9. Опришко В. Ф. Міжнародне економічне право: Підручник. -- Видання друге, перероблене і доповнене. -- К.: КНЕУ, 2003

10 Дахно І. І. - Міжнародне приватне право - Навчальний посібник. К.: МАУП, 2004 р.

Размещено на www.allbest.