Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми. Нейтралітет - феномен міжнародних відносин, що є відповіддю елемента системи міжнародних відносин (держави) на виклики та загрози існування самої системи загалом та цього її елемента зокрема. Нейтралітет - це похідна від певного типу взаємодії суб'єктів міжнародних відносин - конфлікту або війни. Будучи динамічним явищем, нейтралітет еволюціонує в процесі розвитку системи міжнародних відносин від однієї до іншої, набуваючи нових ознак і відкидаючи застарілі засади. Він є особливим міжнародно-правовим статусом держави і розглядається, як загальноприйнята формула в сучасному міжнародному праві.

Інтерес, який виявляється нині до міжнародно-правового інституту нейтралітету, зумовлений багатьма факторами, що мають різні історико-правові детермінанти. Поява поняття «нейтралітет» сходить ще до періоду античності. Спочатку під нейтралітетом розумівся нейтралітет тієї або іншої держави під час війни, проте надалі виникли такі його різновиди, як позитивний і постійний нейтралітет. Сьогодні нейтралітет, як інститут міжнародного гуманітарного права, є, передусім, інструментом, покликаним захистити населення держави від лихоліть, пов'язаних зі збройним конфліктом та його наслідками.

Міжнародно-правові проблеми нейтралітету жваво розглядалися в монографічних працях та підручниках такими іноземними правниками, як А.-В. Гефтер, Г. Йєллінек, А. Карназа, Й.Л. Клюбер, Ф. Лист, К. Пьолітц, А. Цорн, Ю. Шмельцінг та інші вчені. Окремі аспекти постійного нейтралітету висвітлені у роботах таких відомих юристів-міжнародників, як В.П. Даневський, П.Є. Казанський, Л.О. Камаровський, Д.І. Каченовський, Б.Е. Нольде, Ф.Ф. Мартенс, В.А. Уляницький та інші.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає в дослідженні теоретичних і практичних проблем нейтралітету як самостійного інституту сучасного міжнародного права.

Мета дослідження зумовлює необхідність вирішення таких завдань:

- визначити сутність нейтралітету в міжнародно-правовому аспекті, його принципи та форми;

- розглянути нейтралітет як вид статусу держави та особливості постійного нейтралітету в міжнародному праві;

- дослідити практичний досвід застосування нейтралітету країнами як особливого статусу в міжнародному праві;

- проаналізувати нейтралітет як стратегію зовнішньополітичної діяльності України та розгляд шляхів вирішення цього питання.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є нейтралітет як самостійний інститут міжнародного права.

Предметом дослідження є доктрина міжнародного та національного права; міжнародні і національні нормативно-правові акти, судова практика в межах тематики дослідження.

Методи дослідження. Для досягнення мети і вирішення поставлених завдань дослідження в роботі використані загальнонаукові і спеціальні методи пізнання правових явищ: індукції, системно-структурний, системно-функціональний, порівняльний, формально-логічний, історично-правовий, порівняно-правовий.

Обгрунтованість і достовірність положень, висновків, рекомендацій. Положення, висновки і рекомендації, наведені в роботі, є обґрунтованими і достовірними, тобто реально існуючими в теоретичній і практичній галузях.

Наукове значення отриманих результатів полягає в тому, що вони являються внеском у розвиток загальнотеоретичних положень про міжнародний нейтралітет та практичних питань його дослідження у міжнародному праві. Теоретична значимість дослідження визначається тим, що воно дозволяє визначити місце і роль нейтралітету в системі міжнародного права, а також зробити певні висновки щодо його перспектив.

Практичне значення отриманих результатів. Отримані результати дослідження можуть бути використані в подальшій науковій розробці концепції нейтралітету як в теоретичному плані, так і стосовно до держав, що встановив цей статус. Основні положення бакалаврської роботи можна використовувати при викладанні дисциплін «Міжнародне публічне право», «Право міжнародної безпеки», «Міжнародне гуманітарне право».

Апробація результатів роботи. Отримані в процесі бакалаврського дослідження результати обговорювались на кафедрі міжнародного права Інституту права імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету.

1. Поняття і характеристика нейтралітету в сучасному міжнародному праві

1.1 Поняття нейтралітету у міжнародному праві та його форми

Нейтралітет у міжнародному праві Статут ООН визначає як один з інститутів міжнародного права, побудований на визнанні прав нейтральної держави [1, с. 144]:

- на територіальну недоторканність і цілісність держави;

- на власні збройні сили, чисельність яких не перевищує потреб самооборони;

- на надання нею притулку біженцям і постраждалим внаслідок конфліктів;

- на економічну допомогу інших держав, якщо це не порушує її нейтралітету; а також її юридичних обов'язків:

- здійснювати миролюбну зовнішню політику, розвивати дружні взаємини з усіма без винятку державами, сприяти зміцненню загальних миру та безпеки;

- на практиці доводити готовність здійснювати міжнародне співробітництво з вирішення економічних, соціальних, культурних і гуманітарних проблем, сприяти та розвивати повагу до прав і основних свобод усіх без винятку людей, незалежно від раси, статі, мови та релігії;

- вирішувати міжнародні спори мирними засобами, спрямованими на зміцнення миру, безпеки і справедливості, утримуватися в міжнародних відносинах від погроз силою і від її застосування.

Міжнародне право вирізняє кілька форм нейтралітету [4, с. 207]:

1) воєнний (евентуальний) нейтралітет - неучасть у воєнному конфлікті; цей статус визначає позицію держави стосовно конкретного конфлікту, але стосовно іншого - ця позиція може змінюватися без порушення норм міжнародного права;

2) постійний нейтралітет - неучасть у будь-яких воєнних конфліктах (єдиним дозволеним для держави з постійним нейтралітетом видом воєнного конфлікту є оборонна війна ? коли вона збігається з індивідуальною самообороною), у воєнних блоках і союзах, діяльність яких спрямована проти інших держав; постійний нейтралітет передбачає також протидію втягуванню у війну, недопущення іноземного втручання у внутрішні справи, створення на власній території іноземних військових баз і формування загонів воюючих сторін, передачі воюючим сторонам техніки та боєприпасів; у випадку порушення цих правил воюючі сторони вправі вважати територію нейтральної держави театром воєнних дій;

3) неприєднання (позаблоковість) ? відмова від вступу до воєнних союзів без будь-яких гарантій або міжнародного визнання такого статусу іншими державами.

Слід додати, що після завершення холодної війни у сфері міжнародної безпеки відбулися істотні зміни, що впливають на визначення державами своїх позицій у сфері безпеки, а сааме [11, с. 34]:

- «деідеологізація» міжнародного права;

- зникнення біполярного світу;

- поява нової сторони воєнних конфліктів - міжнародного тероризму;

- потреба активної участі у процесах економічної і політичної глобалізації, миротворчих операціях ООН, усуненні джерел напруженості у світі.

Нейтралітет як явище міжнародних відносин, у якому внутрішньополітичні аспекти відіграють вторинну роль, є породженням суспільних відносин у межах світової спільноти [37, с. 192]. Нейтралітет визначається трьома головними ознаками. По-перше, існує відповідність між типом нейтралітету і певною системою міжнародних відносин. По-друге, нейтральному властиве прагнення максимально ототожнитись зі світовою спільнотою як єдиним цілим. По-третє, нейтральна держава перебуває в центрі силової взаємодії великих держав та блоків [35, с. 12].

Доцільно говорити не про нейтралітет, а нейтралітети. Адже кожна з історичних систем міжнародних відносин передбачала існування відповідної історичної форми нейтралітету.

Міжнародні відносини від Вестфальської мирної угоди 1648 року до Першої світової війни розгорталися в рамках системи «балансу сил». Принципом організації цієї історичної системи міжнародних відносин був пошук і підтримання рівноваги у міждержавних взаєминах. Посилення однієї країни сприймалось як загроза [32, с. 61]. Одна держава вбачала в іншій водночас і потенційного ворога, і потенційного союзника. Превентивна дипломатія стала головною формою зовнішньополітичної діяльності. З метою запобігання зламу усталеного балансу сил національним актором, що наростив додаткову могутність, організовувалися коаліції і велися превентивні війни.

Поняття постійного нейтралітету ширше і включає евентуальний як складову або модель зовнішньополітичної поведінки постійного нейтрального статусу стосовно конкретної війни [21, с. 57]. Неучасть в актуальному збройному конфлікті - це лише один елемент зовнішньої політики постійно нейтральної держави. Другий може називатися невтягненням і полягає у забороні для постійно нейтральної держави таких зовнішньополітичних дій, які у майбутньому можуть призвести до участі у війні [16, с. 81]. Йдеться про військово-політичні угоди з потенційними учасниками збройного конфлікту або союзи, спрямовані проти третіх країн. Антивоєнне спрямування постійного нейтралітету не виключає, а навпаки, передбачає необмежене право нейтрального актора на самооборону.

Отже, система балансу сил зумовила появу постійного нейтралітету, який через відповідну історичну віддаленість і прив'язку варто називати класичним або традиційним. Така історична форма нейтралітету має антивоєнний характер і дві основні складові - неучасть і невтягнення [1,
с. 148].

Перша світова війна знаменувала початок формування нової системи міжнародних відносин, основаної на протистоянні двох керованих наддержавами блоків, кожен з яких уособлював відповідну ідеологічну систему. Остаточно біполярність утвердилася після Другої світової війни [37, с. 201].

Система біполярності передбачала існування відповідного типу нейтралітету, який був поєднанням негативної реакції постколоніальних країн на біполярне протистояння з їх модернізаційними прагненнями.

Варто вирізняти дві основні складові нейтралітету, типу неприєднання - позаблоковість (антибіполярність) та модернізаційність [32, с. 68].

Політика неприєднання вимагала від держави, що їй слідує, вживання зовнішньополітичних зусиль з метою подолання поділу світу на два ворогуючі блоки. Учасники Руху неприєднання зобов'язувалися визнавати і застосовувати принципи активного мирного співіснування, намагатися дипломатичними методами переконувати великі держави припинити гонку озброєнь, підтримувати багатосторонні ініціативи, спрямовані на послаблення великодержавного суперництва, сприяти мирному і справедливому полагодженню міжнародних конфліктів [21, с. 63].

Занадто послідовна антибіполярність часто призводила до демонізації великодержавності і намагань пояснити все зло тодішніх міжнародних відносин політикою наддержав.

Заперечення Рухом неприєднання блокового протиборства і відстоювання принципів мирного співіснування є модифікацією в нових історичних умовах антивоєнного спрямування нейтралітету, яке було властиве і традиційному нейтралітету [16, с. 84]. Підтвердженням послуговує зовнішньополітична установка країн неприєднання на утримання від участі у різних військово-політичних союзах і пактах, утворених за участю або під протекторатом однієї з великих держав-учасниць біполярного протистояння.

Другою складовою нейтралітету часів біполярності є модернізаційність. Перебудова традиціоналістських, спотворених колоніалізмом суспільств на сучасні, індустріальні соціуми стала головним завданням країн неприєднання. Вважається, що тільки успішне завершення цієї трансформації забезпечить незалежність і рівноправність країнам Третього світу [11, с. 41].

Модернізаційний характер соціальних систем країн неприєднання породжував деякі зовнішньополітичні ухили і односторонні політичні оцінки міжнародного середовища.

Нейтралістська зовнішня політика має перспективу як максимально інтернаціоналістська, тобто така, що відповідає ліберальним принципам світової спільноти. Нейтральний регіональний блок мислиться як мінімально замкнений і відкритий до подальшої глобалізації утвір [4, с. 29].

Локальні конфлікти становлять одну з найбільших загроз сучасним міжнародним відносинам. Відповідно зростає роль миротворства. Війна сьогодні - це не взаємне, регулярне і спрямоване застосування насильства державами, а його спонтанний спалах. Існує нагальна потреба у незаангажованих і неупереджених національних акторах, які змогли б стати інструментами світової спільноти у справі полагодження конфліктів. Новітні «нейтрали» мають всі підстави стати основними миротворцями [37, с. 205].

Отже, трьома ознаками гіпотетичної моделі сучасного нейтралітету є: регіоналізм, глобалізм, миротворство [32, с. 72].

Існування трьох історичних форм нейтралітету не заперечує можливості їх співіснування. Так, австрійський нейтралітет ближче до класичного нейтралітету «балансу сил», проте виник він за часів біполярності. Унікальний швейцарський нейтралітет існує дотепер, переживши дві системи міжнародних відносин.

Другою важливою ознакою нейтралітету є прагнення нейтрального актора максимально ототожнитись зі світовою спільнотою як єдиним цілим [11, с. 43]. Має місце зацікавленість світової спільноти в існуванні нейтральної держави і зворотня зацікавленість в існуванні певного світового порядку.

В даний час до числа нейтральних держав Європи відносяться Швейцарія, Австрія, Швеція, Фінляндія та Ірландія.

Швейцарія отримала статус постійно нейтральної держави в 1815 році, коли на Віденському конгресі Росія та інші європейські держави домовилися про визнання і гарантії «вічного нейтралітету» і недоторканності території цієї країни. Це рішення було закріплено в міжнародно-правовому плані підписанням в тому ж році відповідного акта в Парижі. Але спроби стати на шлях нейтралітету почали вживатися деякими швейцарськими кантонами ще з початку XVI століття. У 1848 році нейтралітет Швейцарської Конфедерації отримав законодавче закріплення і в Конституції країни. Також і в новій редакції швейцарської Конституції, прийнятої в 1999 році, в обов'язок уряду країни ставиться «вживати заходів для забезпечення зовнішньої безпеки, незалежності та нейтралітету Швейцарії» (ст. 185).

Австрія ж стала постійно нейтральною державою відповідно до Московського меморандуму від 15 квітня 1955 року, в якому була зафіксована домовленість, що австрійський уряд візьме на себе міжнародне зобов'язання про нейтралітет «такого роду, якого дотримується Швейцарія». Це зробило можливим укладення в тому ж році Державного договору з державами переможницями у Другій світовій війні про відновлення незалежної і демократичної Австрії. 26 жовтня 1955 Австрійська Республіка, прийнявши Федеральний конституційний закон про постійний нейтралітет, зобов'язалася підтримувати і захищати свій новий міжнародно-правовий статус «всіма наявними в її розпорядженні засобами» (ст. 1).

Швеція, усвідомивши в минулому столітті безперспективність збройного протистояння з Росією, вийшла на політику нейтралітету поступово. Шведський нейтралітет називають «традиційним», оскільки зовнішня політика залишається незмінною з початку ХIX століття, незважаючи на те що про нейтральний статус країни не згадується ні в одному законодавчому акті. Після Другої світової війни шведська політика нейтралітету зводилася до «утримання від членства у військових союзах з метою дотримання нейтралітету під час війни».

Що стосується Фінляндії, то вона почала дотримуватися політики нейтралітету з 1955 року. Її зовнішня політика характеризувалася добросусідськими відносинами з СРСР, з яким вона в 1948 році уклала Договір про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу.

І нарешті, Ірландія проводить політику нейтралітету з кінця 30-х років, що стало можливим лише після того, як Великобританія ліквідувала свої військово-морські бази на її території. Основою такої політики стала ірландська Конституція 1937 року, яка покінчила зі статусом домініону. У статті 28 основного закону зафіксовано, що «війна не повинна оголошуватися і держава не повинна брати участь у будь-якій війні без згоди Палати представників». Згідно з Конституцією країни лише «у разі вторгнення на її територію уряд може робити дії, які вважає необхідними для захисту».

У заявах уряду Ірландії сутність її нейтралітету визначається як «військовий нейтралітет», що припускає «неучасть у військових союзах» і насамперед у НАТО. Проте ірландська концепція нейтралітету є досить «розмитою» і була завжди прагматично орієнтована на Великобританію. Ірландія, наприклад, не входила в групу нейтральних і неприєднаних (Н + Н) НБСЄ і стала першою нейтральною державою членом «Спільного ринку» (1973 р.).

1.2 Принципи нейтралітету у міжнародному праві

Поняття нейтралітет є історичним, яке з часом дещо змінило своє первинне значення. Проблеми нейтралітету привертають значну увагу численних дослідників. Із процесом глобалізації та розпадом біполярної системи міжнародних відносин змінюється концепція нейтралітету, його сучасне розуміння і тлумачення [37, с. 208].

Проблеми та основні аспекти політики нейтралітету широко розглядаються у роботах різних вітчизняних та іноземних учених. Існуючі публікації розглядають певні аспекти нейтралітету, і подаються у формі статей. Варто звернути увагу на роботи Г. Яворської, А. Дмитрієва, що розглядали проблему постійного нейтралітету в системі колективної безпеки в контексті міжнародного права. Слід наголосити також на працях В. Вдовенко, яка запропонувала власні визначення поняття «нейтралітет».

Нейтралітет - це юридичний і політичний статус держави, яка зобов'язується не брати участі у війні між іншими державами, відмовляється від військової допомоги конфліктуючим сторонам, а в мирний час відмовляється від участі у військових блоках [12, с. 107].

Варто звернути увагу на те, що сьогодні поняття нейтралітету істотно розширилося і дещо змінилося його тлумачення. Якщо раніше воно малося на увазі виключно у військовому сенсі, то зараз це явище розглядається і в багатьох інших аспектах: економічному, політичному, екологічному та ін.

У статуті ООН подається визначення нейтралітету як одного із інститутів міжнародного права, який базується на визнанні прав кожної нейтральної держави на її територіальну недоторканність і цілісність; на власні збройні сили, чисельність яких не повинна перевищувати потреб самооборони; на право країни надавати притулок біженцям і постраждалим внаслідок конфліктів; на економічну допомогу інших держав, якщо це не порушує принципи нейтралітету [1, с. 160].

Для реалізації поставленої мети потрібно провести ретельний аналіз історії виникнення та розвитку інституту нейтралітету. Саме історико-правовий метод надає можливість зробити висновок щодо значення політики нейтралітету у зовнішній політиці держав [4, с. 245].

Міжнародно-правовою основою інституту нейтралітету став Головний акт Віденського конгресу 1815 року [11, с. 48]. Саме цей акт встановлює норму, що тільки внутрішній правопорядок кожної держави може забезпечити їй нейтральний статус. Цей документ заснував інститут міжнародно-правової гарантії нейтралітету, що стає одним із основних принципів нейтралітету.

Протягом Другої Гаазької конференції у 1907 році було затверджено ряд конвенцій, у яких юридично зафіксовані права та обов'язки нейтральних держав. Саме Гаазькі конвенції стали невід'ємною частиною міжнародного права, щодо захисту нейтралітету [35, с. 17]. Вони заклали принцип набуття нейтралітету по факту неучасті, кодифікували набуття країнами евентуального нейтралітету.

Сьогодні головним суб'єктом регулювання статусу нейтралітету є Генеральна Асамблея ООН. В той же час на Раду Безпеки ООН згідно із її Статутом покладений обов'язок підтримувати та регулювати міжнародний мир та безпеку [16, с. 88].

Статус нейтралітету передбачає певні права та обов'язки держав при здійсненні міжнародних відносин. Нейтральна країна повинна дотримуватись свого статусу не лише під час війни, але і у мирний час. вона зобов'язана налагоджувати дружні відносини з іншими країнами, проводити миролюбну політику, найголовніше, утримуватись від участі у військових блоках та союзах [21, с. 68].

Окрім наведених вимог, що стосуються військової сфери та торгівлі зброєю право нейтралітету не містить інших обмежень щодо дії нейтральної країни в економічній чи політичній сферах. Проте, перед нейтральними державами стоїть завдання дотримуватись своїх прав та обов'язків. Згідно з Гаазькою конвенцією V кожна країна, що має нейтральний статус, має право на збереження її національної території від перетворення її в театр військових дій [32, с. 77].

Інші країни зобов'язані поважати це право та не порушувати його. Але перед країнами нейтралами виникають і різні обов'язки: не брати участі у війні іншими державами, не надавати для дій іноземних військ своєї території, не допускати дискримінації у постачанні зброї та товарів військового призначення. І найголовніше - вони зобов'язуються захищати свій нейтралітет від порушень [11, с. 50].

Підсумовуючи, варто звернути увагу на те, що з часу виникнення інститут нейтралітету дещо трансформувався, в результаті чого виникли різні його типи та форми. Незважаючи на певні відмінності між ними, нейтралітет залишається однією з форм зовнішньо політичної стратегії держави [1, с. 181]. Вона може мати тимчасовий характер - евентуальний нейтралітет, може виражатися у зазначеному зовнішньополітичному курсі - постійний нейтралітет, набувати форм нейтралітету за традицією або позаблоковості. Всі ці типи і форми нейтралітету відрізняються правовим змістом, методами регулювання, правами та обов'язками.

Політика та поведінка нейтральних держав регулюється положеннями різних конвенцій та договорів. Насамперед, це Гаазькі конвенції та Статут Ради Безпеки ООН. У цих документах закріплені принципи поведінки держав з нейтральним статусом у разі виникнення збройних конфліктів та у мирний час. Нейтральні країни зобов'язані дотримуватись і виконувати ці принципи [37, с. 212].

Факт трансформації інституту нейтралітету свідчить про його ефективність як форми зовнішньої політики держави. Отже, нейтралітет відіграє роль своєрідного захисту, який захищає країну від негативних наслідків боротьби зовнішніх сил. Спонукає державу до повного зосередження на ефективному вирішенні її внутрішніх проблем.

Важливим моментом для розуміння специфіки швейцарського нейтралітету є з'ясування специфіки формування державності Швейцарії та її місця в європейському політичному полі до 1815 року. Вже в 14 столітті в договорах окремих кантонів з сусідніми державами вживався термін «stillsitzen» - аналог сучасного постійного нейтралітету. Проте основи нинішнього постійного нейтрального статусу Швейцарії були закладені в 1815 році актами Віденського конгресу і актами Швейцарського Сейму. Таким чином постійний нейтралітет Швейцарії обумовлений наступними документами:

- Декларацією держав, підписаної у Відні 20 березня 1815 р.;

- Актом вступу Швейцарського Сейму 27 травня 1815 р. до Декларації від 20 березня 1815 року;

- Паризькоїю декларацією 20 листопада 1815 р.

Дані акти зобов'язали союзні держави поважати швейцарський нейтралітет в сенсі безумовної заборони війни проти неї. Санкціонуючи назавжди принцип постійного нейтралітету, держави, таким чином, створили для Швейцарії постійний обов'язок бути нейтральною, і, насамперед, обов'язок не брати участь у війнах між іншими державами. Цьому обов'язку відповідає право інших держав вимагати, щоб Швейцарія утримувалася від участі у війнах між ними.

Після Віденського конгресу, незважаючи на політичні потрясіння в Європі в 19-20 ст., Швейцарії вдалося зберегти свій постійний нейтралітет. Більше того, в умовах військово-політичного протистояння країна стала свого роду центром для врегулювання конфліктів між великими державами, охоче надаючи послуги з проведення на своїй території переговорів і конференцій. Протягом зазначеного періоду країна йшла до так званого «класичного нейтралітету», який припускав неучасть Швейцарії в будь-яких міжнародних структурах, зокрема і в ООН.

У 90-і рр. ХХ століття відбуваються певні зміни у трактуванні політичним керівництвом Швейцарії концепції «класичного» постійного нейтралітету країни, викликані, в першу чергу, закінченням «холодної війни», розпадом Варшавського договору і, як наслідок, зняттям загрози глобальної ядерної війни. У прийнятій в 1993 р. Доповіді про зовнішню політику країни, в якій активно проводиться думка про нероздільність доль Швейцарії, Європи і всього світу, формулюються нові пріоритети швейцарського зовнішньополітичного курсу:

- Забезпечення національної безпеки;

- Вироблення позиції щодо приєднання до режимів санкцій Ради Безпеки ООН;

- Взаємини з Європейським союзом.

Відповідно до Доповіді про зовнішню політику Швейцарія поступово нарощує свою участь в органах, що займаються питаннями контролю над озброєннями і роззброєння (з 1996 року - повне членство в Женевській конференції з роззброєння), надає цивільний і військовий персонал для міжнародних миротворчих місій, в тому числі в якості спостерігачів ООН і ОБСЄ. З того ж року Швейцарія стає учасником програми НАТО «Партнерство заради миру», а з 1997 року - членом Ради євро-атлантичного співробітництва.

Відповідним чином трансформується політика країни щодо участі в режимах міжнародних санкцій. У 1990 році країна автономно приєднується до санкцій ООН щодо Іраку, що стало істотною зміною зовнішньополітичного курсу країни, вперше з часів Другої світової війни відкрито і повністю підключилася до режиму міжнародних санкцій. Раніше це вважалося несумісним зі статусом постійного нейтралітету. В якості підстави бундесрат послався на вимогу міжнародної солідарності, а також зацікавленості Швейцарії в збереженні основоположних норм і принципів міжнародного права, вважаючи, що вони випливають з режиму санкцій зобов'язання економічного характеру, не суперечать нейтралітету і, крім того, їх дотримання не призведе до безпосереднього втягування країни в військові дії. Подібна політика знайшла своє відображення і в подальшому. У 1992 році Швейцарія приєднується до режиму санкцій проти Югославії та Лівії, в 1993 році - щодо Гаїті, в 1997 р. - Сьєрра-Леоне, в 1998 р. - проти Анголи і, нарешті, в 2000 році - проти руху «Талібан».

Крім того, Швейцарія підтримала та приєдналася до режимів санкцій Європейського Союзу, введеним без відповідних резолюцій ООН (щодо Югославії - 1998 р. і М'янми - 2000 р.).

З введенням ООН щодо Іраку військових санкцій для Швейцарії постає питання її участі в них і сумісності такого роду дій зі статусом постійного нейтралітету. У 1990 році країна відмовила в наданні свого повітряного простору для транзитного перельоту військових транспортних літаків для цієї мети. Однак таке положення зберігалося недовго. Відповідно до зовнішньополітичної доповіді 1993 року участь країни в режимах військових санкцій також вважається допустимим при тому, однак, умови, що на це є мандат Ради Безпеки ООН. При цьому дозвіл на проліт або транзит по території країни видається незалежно від того, чи виданий мандат відповідно до глави 6 (мирне врегулювання спорів), чи 7 Статуту ООН. На цій підставі у 1993 році бундесрат видав дозвіл на проліт літаків, що входять до складу миротворчих військ ООН в Югославії і щодо місії ОБСЄ в Косово в 1998 році, а також дозвіл на транзит по території країни для підрозділів IFOR / SFOR в Боснії і Герцеговині (1995 р.) та KFOR в Косово (1999 р.).

У 1998 році Швейцарія внаслідок безпосередньої зацікавленості у врегулюванні вогнища напруженості на Балканах приєднується не тільки до режиму санкцій ООН відносно Белграду на поставку зброї, але й до всеосяжних санкцій ЄС (дипломатичних та економічних). Таким чином, країна вперше приєдналася до економічних санкцій, введених без рішення Ради Безпеки ООН. Дана можливість передбачена в Доповіді про зовнішню політику країни 1993 р., згідно з яким Швейцарія може приєднуватися до економічних санкцій, введених поза рамками ООН, якщо вони робляться групою держав певного регіону щодо держави, порушує мир і безпеку, тобто в даному випадку Югославії.

Деякі юристи (Л.А. Моджорян, Є.Г. Жванія та ін.) вважають, що саме внутрішній конституційний закон від 26 жовтня 1955 остаточно встановив постійний нейтралітет Австрії.

Інша точка зору зводиться до того, що міжнародно-правове становище Австрії визначається сукупністю таких правових актів:

- Радянсько-Австрійське комюніке про перебування в Москві Урядової Делегації Австрії від 15 квітня 1955 року;

- Меморандум про результати переговорів між урядовими делегаціями СРСР і Урядовою Делегацією Австрійської Республіки від 15 квітня 1955 року;

- Державний Договір про відновлення незалежної і демократичної Австрії від 15 травня 1955 року;

- Федеральний конституційний закон про нейтралітет Австрії від
26 жовтня 1955 року.

Так, Ю.М. Прусаков стверджує, що тільки сукупність вищевказаних правових актів створила для Австрії статус постійно нейтральної держави. При цьому австрійський нейтралітет кваліфікується як постійний, договірний, визнаний і гарантований.

При встановленні ж того, які документи становлять основу статусу постійного нейтралітету Австрії, слід, як видається, керуватися політичною обстановкою, яка полягає в Державному Договорі 1955 р., та умовами, на яких відновлення суверенітету Австрії стало можливим. До числа останніх і відноситься статус постійного нейтралітету по швейцарському зразку, націлений головним чином на те, щоб, з різних причин, вивести країну з блокового протистояння, спрямувати її по шляху мирного і демократичного розвитку. Тому закон про постійний нейтралітет Австрії слід розглядати як неодмінну умову укладання Державного Договору, обумовлений вже на переговорах у Москві. У зв'язку з цим розумно погодитися з тими, хто розглядає сукупність зазначених документів як основи австрійського нейтралітету.

Згідно зі статтею 2 Державного Договору, союзні держави, а також ті держави, які приєднаються до договору, «будуть поважати незалежність і територіальну цілісність Австрії».

На цій підставі деякі юристи (зокрема Ю.М. Прусаков) доходять висновку, що це і є зобов'язання не порушувати постійного нейтралітету Австрії, хоча і немає прямого міжнародного акта великих держав про гарантії її постійного нейтралітету. Б.В. Ганюшкін ж з цього приводу пише:
«…відсутність формальних міжнародно-правових гарантій постійного нейтралітету Австрії означає лише, що виступ кожної з цих чотирьох держав, як разом з іншими, так і окремо, на захист австрійського нейтралітету є правом, але не обов'язком кожного з них, тобто вони зобов'язалися лише самі поважати, але не змушувати інших поважати цей нейтралітет».

В.Н. Дурденевский, не вказуючи прямо на гарантію постійного нейтралітету Австрії з боку великих держав, вважає, що хоча «формальних договірних гарантій австрійського нейтралітету не встановлено,… навряд чи, однак, підлягає сумніву, що австрійський нейтралітет підтримується визнанням з боку широкого кола країн, так і міццю світової громадської думки, і особливо прагненням величезної більшості австрійського народу до миру. Постійний нейтралітет Австрії має за собою реальне забезпечення».

На підставі проведеного аналізу змісту гарантії постійного нейтралітету автор поділяє думку тих, хто вважає, що формулювання статті 2 Державного Договору може трактуватися лише як зобов'язання не порушувати даний статус країни, тобто формальні гарантії постійного нейтралітету Австрії відсутні.

На відміну від Швейцарії Австрія в 1955 р. стає членом ООН, а в 1956 р. - Ради Європи. В 1995 р. країна вступає до ЄС, тобто з'являється курс керівництва країни на адаптацію постійного нейтралітету до нових міжнародних реалій, все частіше лунають заклики до скасування статусу постійного нейтралітету. Відповідно формулюються нові пріоритети австрійського зовнішньополітичного курсу:

- Посилення ЄС і місця Австрії в ньому,

- Просування економічних інтересів країни на міжнародних ринках,

- Сприяння зміцненню ролі ООН та інших міжнародних організацій у справі забезпечення міжнародного миру і безпеки, і т. п.

При цьому особливу заклопотаність, на думку автора, викликає той факт, що в рамках ЄС вирішальне значення для Австрії набуває єдина політика в галузі безпеки і оборони, яка в справі врегулювання криз покликана стати важливим доповненням до діяльності ООН. Крім того, викликають побоювання про все наростаючі зусилля Австрії щодо зближення з НАТО в рамках програми «Партнерство заради миру».

У зв'язку з цим, беручи до уваги нинішній внутрішньополітичний розклад сил, автор робимо висновок про те, що конституційний закон про постійний нейтралітет Австрії збережеться і вступ країни в НАТО в найближчому майбутньому не відбудеться. Це визнається і правлячим австрійським керівництвом, адже для вступу країни в Альянс потрібно 2/3 голосів членів Національної ради. Небезпека буде представляти саме участь країни в GASP, особливо в міру формування військової складової ЄС. Це може привести до того, що країна де-юре збереже закон про постійний нейтралітет, а де-факто стане учасником військово-політичного союзу, що очевидно суперечить змісту нейтралітету (участь у військових організаціях і блоках).

У зв'язку з цим зазначається, що ув'зязка питання скасування статусу постійного нейтралітету з необхідністю розширення можливостей здійснення миротворчої діяльності неспроможна. Така діяльність вільно може здійснюватися в рамках ООН, ОБСЄ та ЄС (з певними застереженнями), про що свідчить історія зовнішньої політики Австрії після 1955 р. До того ж, залишаючись нейтральною, країна зможе краще «враховувати специфіку своїх власних інтересів і тривог і суверенно приймати по ним адекватні рішення».

Нейтралітет Туркменістану за своїм походженням є загальновизнаним; за формою - постійним; по суті - позитивним, конструктивним, а це основа активності держави при розвитку дружніх відносин між країнами і підтримці миру, сталого розвитку в усьому світі. У своєму виступі на 66-й сесії Генеральної Асамблеї ООН Президент Туркменістану Гурбангули Бердимухамедов коротко сформулював цілі Туркменістану, що випливають із сутності нейтралітету як «світ через розвиток», і з цієї точки зору запропонував ряд нових ініціатив, виклавши також логічне продовження ідей, висунутих в ході пройшли сесій Генеральної Асамблеї ООН.

Таким чином, Туркменістан вносить лепту у розвиток міжнародних відносин і міжнародного права. Крім того, порівняльні дослідження показують, що цілі нейтралітету Туркменістану та Цілі Розвитку Тисячоліття ООН єдині, вони спрямовані на мир і стабільний розвиток, виходячи з людських вимірів. Про це також свідчать міжнародні ініціативи нашої країни і заходи по їх реалізації.

Геополітичне розташування Туркменістану і активно реалізується політика позитивного нейтралітету обумовлюють його істотну роль у регіональному і глобальному масштабах. Нова модель туркменського нейтралітету стала відбувся феноменом в системі міжнародного права, механізмом поєднання геополітичних інтересів, важливим фактором забезпечення регіональної стабільності та встановлення цивілізованого діалогу на конструктивній основі.

Сутність сучасної політики позитивного нейтралітету, її фундаментальні положення аргументовано розкриті у виступі Президента Туркменістану Гурбангули Бердимухамедова на відкритті нової будівлі Інституту міжнародних відносин МЗС Туркменістану як «миролюбність, невтручання в справи інших держав, повага їх суверенітету і територіальної цілісності, неучасть у міжнародних військових організаціях та договорах».

Концепція нейтралітету країни своєрідна тим, що охоплює досягнення ряду гуманітарних питань світової культури, тобто демократія, приватна власність, ринкова економіка, права і свободи людини є його складовою частиною. Дана концепція характеризується гармонійним поєднанням національної та світової культури. Уважне ставлення до культурної спадщини народу збігається з цілями і завданнями міжнародних норм і національного законодавства. 4 серпня 2011 Туркменістан ратифікував Конвенцію про охорону нематеріальної культурної спадщини Організації з освіти, науки та культури ООН.

XXI століття тісно пов'язане з інноваціями, перетвореннями в сфері науки і освіти, відповідно в основі інноваційної моделі розвитку, обраної Туркменістаном, лежить розвиток нових підходів до науки й освіти. Впроваджуючи в науку і освіту світові стандарти, країна нарощує взаємодію в гуманітарній сфері з ООН, Євросоюзом, провідними науково-освітніми центрами інших країн. Розвитку конструктивного, взаємовигідного співробітництва з усіма закордонними партнерами сприяють спільні заходи з ООН та її спеціалізованими установами та іншими міжнародними організаціями. Столиця Туркменістану Ашхабад за останній час стала центром міжнародних конференцій, семінарів та «круглих столів».

Унікальний, що не має аналогів у світовій практиці, міжнародно-правовий статус «постійний нейтралітет», закріплений за Туркменістаном Спеціальної Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, ось вже впродовж 16 років підтверджує свою історичну доцільність. Країна послідовно розвиває дружні відносини і взаємовигідне економічне співробітництво з багатьма державами світу.

Статус нейтралітету дозволяє Туркменістану вирішувати проблему забезпечення безпеки свого суверенітету і територіальної цілісності, адже гарантом туркменського нейтралітету є світове співтовариство в особі ООН. Крім того, статус постійного нейтралітету дозволяє грати Туркменістану роль центральноазіатського миротворчого центру. Прикладом може служити діяльність Регіонального центру ООН по превентивній дипломатії для Центральної Азії зі штаб-квартирою в Ашхабаді.

Дотримуючись у зовнішній політиці принципів постійного нейтралітету, Туркменістан приєднався до багатьох міжнародних конвенцій, імплементує їх норми в національне законодавство. При цьому відповідно до статті 6 Основного Закону Туркменістан визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права. Приміром, з урахуванням рекомендацій ВОІВ прийнятий ряд законів Туркменістану в сфері інтелектуальної власності і засобів індивідуалізації, а також підготовлено проекти нормативних актів про охорону авторських і суміжних прав.

Сьогодні поняття нейтралітету істотно розширилося і дещо змінилося його тлумачення. Якщо раніше воно малося на увазі виключно у військовому сенсі, то зараз це явище розглядається і в багатьох інших аспектах: економічному, політичному, екологічному та ін.

У статуті ООН подається визначення нейтралітету як одного із інститутів міжнародного права, який базується на визнанні прав кожної нейтральної держави на її територіальну недоторканність і цілісність; на власні збройні сили, чисельність яких не повинна перевищувати потреб самооборони; на право країни надавати притулок біженцям і постраждалим внаслідок конфліктів; на економічну допомогу інших держав, якщо це не порушує принципи нейтралітету Політика та поведінка нейтральних держав регулюється положеннями різних конвенцій та договорів.

Концепція нейтралітету Туркменістану своєрідна тим, що охоплює досягнення ряду гуманітарних питань світової культури, тобто демократія, приватна власність, ринкова економіка, права і свободи людини є його складовою частиною. Дана концепція характеризується гармонійним поєднанням національної та світової культури.

2. Види нейтралітету у міжнародному праві

2.1 Нейтралітет як вид статусу держави в міжнародно-правових відносинах

Зростання кількості конфліктів неміжнародного характеру і відрізняє їх жорстокість, що надає особливого значення поширенню на них певних гуманітарних норм. Основні загальновизнані норми щодо конфліктів неміжнародного характеру містяться в ст. 3, загальної для всіх Женевських конвенцій 1949 р.

Нейтралітет - один з найдавніших інститутів права війни. Однак у сучасному міжнародному праві він знайшов чимало нових рис. Як інститут міжнародного гуманітарного права він розглядається насамперед як інструмент, покликаний захистити населення держави від лих, пов'язаних із збройним конфліктом.

Після набуття чинності Статутом ООН, що поставив застосування сили поза законом і зобов'язав держави співпрацювати в підтримці миру і безпеки, в літературі почали висловлюватися погляди, що заперечують можливість нейтралітету. Необгрунтованість такого роду поглядів була підтверджена Міжнародним судом. У Консультативному укладанні про ядерну зброю Суд визначив, що принцип нейтралітету має кардинальне значенням, аналогічне тому, яке належить іншим гуманітарним принципам і нормам.

У класичному вигляді нейтралітет являв собою персоніфікацію міжнародної політики держави в умовах традиційної політики «балансу сил». Країна намагалася набути нейтрального статусу, коли опинялась між різними центрами силового протистояння.

Аналіз розвитку і специфічних рис нейтралітету дозволяє з упевненістю констатувати, що він склався в самостійний інститут міжнародного права. Це доводять як особливі форми його встановлення, так і специфіка правовідносин випливає як для постійно нейтральних держав, так і для тих країн, які визнали цей статус.

Постійний нейтралітет - встановлюється шляхом міжнародної угоди зобов'язання держави не брати участь в якій би то не було війни, крім випадків збройного захисту власної території від нападу або від спроб воюючих держав включити її в орбіту війни. Учасниками такої угоди є нейтралізуюча країна і зацікавлені в нейтралізації держави, - як правило, великі держави.

Причому, визнання нейтралітету країни міжнародною спільнотою є важливою обставиною. Як відомо, постійно нейтральною є держава, чия незалежність і цілісність гарантуються міжнародними договорами. Слід також мати на увазі, що постійний нейтралітет відрізняється від евентуального, тобто нейтралітету під час війни, коли держава бере на себе зобов'язання не брати участі в тому чи іншому збройному конфлікті.

Особливою формою нейтралітету було висунуте Росією, а потім підтримане Данією і Швецією (під час війни північноамериканських штатів з Великою Британією 1780 року), поняття збройного нейтралітету, що регулювало відносини нейтральних і воюючих країн у сфері судноплавства й торгівлі під час війни.

Тобто, за своїм змістом, постійний нейтралітет є значно ширшим поняттям, що включає евентуальний нейтралітет як постійну складову, але не обмежується ним і передбачає заборону для постійно нейтральної країни будь-яких дій, які в майбутньому можуть призвести до участі у війні. Такий нейтралітет має чітке антивоєнне спрямування і передбачає дві взаємопов'язані складові: неучасті та невтягнення. Традиційний нейтралітет передбачає необмежене право нейтральної країни на самооборону від збройного нападу.

2.2 Особливості постійного нейтралітету в міжнародному праві

Передусім, постійно нейтральній державі заборонялося ведення будь-якої війни, за винятком випадку самооборони. Цю заборону вводила та головна ознака, яка дозволяє виділити цю державу з інших суб'єктів міжнародного права [4, с. 240].

Постійний нейтралітет держави гарантує право територіальної недоторканності. Ніхто не повинен порушувати територіальну недоторканність і, тим більше, територіальну цілісність постійно нейтральної держави. На її території забороняється ведення військових операцій, прохід військ воюючих держав.

Постійно нейтральна держава має право надавати притулок.

Постійно нейтральна держава має право в разі агресії або посягання на її нейтралітет звернутися до гарантів за допомогою, а також до Ради Безпеки, яка повина здійснити необхідні заходи для усунення порушення нейтралітету держави [21, с. 75].

Постійно нейтральна держава має свої власні збройні сили, і це не суперечить її статусу, так як випливає з її права на самооборону як суверенної держави. Але ці збройні сили повинні бути помірними і служити тільки цілям самооборони [37, с. 210].

Поряд з перерахованими вище правами постійно нейтральна держава в мирний час несе і певні обов'язки: вона не має права брати участь у війнах і військових блоках, не має права надавати свою територію для будівництва іноземних військових баз і дозволяти прохід збройним силам іноземних держав через свою територію. Все це становить специфічні риси постійно нейтральної держави.

Принципово важливим для з'ясування суті постійного нейтралітету є питання про способи його встановлення та гарантії цього статусу. Є два способи юридичного встановлення постійного нейтралітету держави [11, с. 49]:

- Укладення міжнародного договору про постійний нейтралітет;

- Прийняття закону про постійний нейтралітет, визнаний іншими державами.

Першим способом встановлено постійний нейтралітет Швейцарії, Австрії, Лаосу. У 19 столітті договірним шляхом оформлявся також нейтралітет Бельгії і Люксембургу [35, с. 20].

Угода про постійний нейтралітет має відповідати волі держави, яка буде мати цей статус. Неприпустимо нав'язування постійного нейтралітету державі, яка не бажає його прийняти. Історія показала, що нав'язаний нейтралітет, наприклад, нейтралітет Люксембурга, не був міцним [16, с. 89].

Міжнародна практика показує, що, як правило, постійно нейтральні держави є учасниками договору про свій статус (виняток - Швейцарія). Договір про постійний нейтралітет може бути багатостороннім [21, с. 67]. Наприклад, декларацію про постійний нейтралітет Лаосу від 23 липня 1962 року і протокол до неї підписали 14 держав, включаючи Лаос. Однак можливе досягнення домовленості про постійний нейтралітет якої-небудь держави в двосторонній угоді. Так, в радянсько-австрійському меморандумі 15 квітня 1955 було встановлено, що Австрія стане постійно нейтральною [32, с. 78].

Угода про постійний нейтралітет встановлює взаємні права та обов'язки між постійно нейтральною державою та іншими учасниками договору. Тут волі сторін знаходяться в тісному взаємозв'язку. Неприпустимо, щоб постійно нейтральна держава мала тільки обов'язки, а його контрагенти - права. Правам та обов'язками постійно нейтральної держави повинні відповідати права та обов'язки держав, що визнають або гарантують його постійний нейтралітет.

Особливістю договору про постійний нейтралітет є те, що він безстроковий, полягає на «вічні часи», а не на період однієї або кількох воєн [37, с. 217]. Якщо постійний нейтралітет порушений агресором, то це ще не означає, що договір про нього перестає діяти. Але нерідко після докорінної зміни міжнародної обстановки ставилося питання про скасування постійного нейтралітету держави. Так було з Бельгією і Люксембургом після першої світової війни. Однак принцип суверенної рівності держав вимагає при вирішенні питання про скасування договору про постійний нейтралітет явного згоди на це всіх учасників угоди, і ця точка зору є загальновизнаною [4, с. 260]. Саме постійно нейтральна держава може в односторонньому порядку заявити про продовження політики постійного нейтралітету після скасування договору про постійний нейтралітет.

Якщо договір про постійний нейтралітет не скасований, то його положення обов'язкові для всіх учасників угоди. Неприпустима відмова одного з учасників багатосторонньої угоди про постійному нейтралітеті від своїх зобов'язань.

Таким чином, встановлення постійного нейтралітету держави шляхом укладення міжнародного договору створює взаємні права і обов'язки учасників угоди. Треті держави не повинні порушувати статус такої держави.

Іншим способом встановлення постійного нейтралітету є прийняття державою закону про постійний нейтралітет при визнанні його з боку інших держав (приклад - Туркменістан, Мальта, Камбоджа). В цьому випадку є лише одностороннє волевиявлення держави не брати участь у війнах, а в мирний час проводити політику, яка перешкоджає втягуванню у війну [37, с. 82].

Для забезпечення стійкості свого постійного нейтралітету держави зацікавлені в його визнанні та гарантіях з боку інших держав. В даний час можна назвати кілька способів визнання постійного нейтралітету [117,
с. 212].

По-перше, найпоширенішим способом є визнання постійного нейтралітету мовчазно або за допомогою односторонньої декларації. Таким шляхом багато держав визнали постійний нейтралітет Швейцарії, Австрії. Наприклад, Соціалістична Республіка Румунія спеціальною заявою визнала в грудні 1955 року постійний нейтралітет Австрії.

По-друге, постійний нейтралітет держави може бути визнаний за допомогою укладення міжнародного договору між зацікавленими сторонами [1, с. 270]. Визнання нейтралітету може міститися або в договорі про встановлення постійно нейтрального статусу будь-якої держави, або в особливому угоді про визнання постійного нейтралітету, підписаному на спеціально скликаній для цієї мети конференції. Прикладом першого випадку є визнання постійного нейтралітету Швейцарії, Бельгії та Люксембургу учасниками міжнародних угод про встановлення їх постійно нейтрального статусу.

По-третє, на попередніх переговорах між зацікавленими державами може бути досягнута домовленість про визнання статусу постійного нейтралітету, якщо дана держава прийме його в майбутньому [37, с. 212]. Наприклад, під час переговорів у квітні 1955 року в Москві між урядовими делегаціями СРСР і Австрійської Республіки з питання укладення Австрійського Державного договору була досягнута домовленість про те, що Австрія встановить статус постійного нейтралітету, беручи до уваги заяву СРСР про визнання її нейтралітету. На нараді міністрів закордонних справ чотирьох держав у Відні 14 травня 1955 представники західних держав підтримали намір Австрії дотримуватися постійного нейтралітету. Було встановлено, що Австрія представить на нараді проект декларації про нейтралітет, а СРСР - проект заяви чотирьох держав про повагу її статусу. Після того, як австрійський парламент 26 жовтня 1955 прийняв закон про постійний нейтралітет, чотири держави - СРСР, США, Англія і Франція першими визнали постійно нейтральний статус цієї держави [37, с. 212].

По-четверте, визнанням постійного нейтралітету держави може бути факт використання його послуг в ряді дій ООН.