Підстави відповідальності за порушення зобов’язання. Прострочення боржника або кредитора. Вина як підстава відповідальності

Размещено на http://www.allbest.ru

Міністерство освіти і науки України

Запорізький національний університет

юридичний факультет

кафедра Цивільного права

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Підстави відповідальності за порушення зобов'язання. Прострочення боржника або кредитора. Вина як підстава відповідальності

Виконала: студентка групи № 3422-А

Івженко Евеліна Олександрівна

Запоріжжя - 2014 рік



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ВИДИ І ФОРМИ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ

1.1 Поняття цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язань

1.2 Види цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язань

1.3 Форми цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язань

РОЗДІЛ 2. ПІДСТАВИ(УМОВИ) ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

2.1 Умови цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язання

2.2 Вина як підстава цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язання

РОЗДІЛ 3. ПРОСТРОЧЕННЯ БОРЖНИКА АБО КРЕДИТОРА

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ



ВСТУП

Розбудова правової держави є неможливою без створення гарантій для захисту прав і інтересів учасників майнового обороту, без забезпечення механізму функціонування такого специфічного демократичного інституту, яким є інститут цивільно-правової відповідальності.

Предметом цивільно-правового регулювання є особисті немайнові та майнові відносини. Але регулювання цивільно-правових відносин вирішує питання організації відносин між суб'єктами цивільного права тільки у разі, якщо реалізація цивільних прав і обов'язків з боку всіх учасників цивільних правовідносин є ідеальною. Якщо відбувається порушення цивільних прав, замість потреби в регулюванні цивільних правовідносин виникає потреба захистити права суб'єктів цивільного права. Відсутність механізму і правових підстав для цивільно-правового захисту усуває можливість стимулювання суб'єктів цивільного права до виконання своїх прав і обов'язків і, відповідно, робить безперспективною ідею цивільно-правового регулювання.

Залежно від змісту цивільного правопорушення застосовуються різні засоби цивільно-правового захисту. Основною метою цивільно-правового захисту є відновлення прав суб'єктів, чиї права порушенні. Водночас цивільне право допускає такі засоби захисту, призначенням яких є додатковий вплив на правопорушника з метою його покарання і стимулювання до позитивного ставлення при виконанні своїх цивільних прав і обов'язків у майбутньому. Різниця в основних цілях різних засобів захисту призвела до їх поділу на міри захисту і міри відповідальності.

Міри захисту спрямовані на виконання цивільно-правового обов'язку щодо суб'єкта, права якого порушенні. Міри відповідальності, крім відновлення прав потерпілого, завжди спричиняють несприятливі наслідки у майновій сфері особи, яка такі права порушила.

Саме тому дослідження питання цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язання є актуальним напрямком сучасної правової науки. Сукупність зазначених чинників й зумовила вибір даної теми дослідження.

Основна мета курсової роботи полягає у визначенні умов цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язання.

Визначена мета дослідження питання зумовила постановку і розв'язання основних завдань:

1.Проаналізувати поняття цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язання.

2.Охарактеризувати основні види і форми цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язання.

3. Визначити умови(підстави) цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язання.

4. Проаналізувати поняття прострочення боржника або кредитора.

Виходячи із вище наведеного об'єктом даної роботи являється цивільно-правова відповідальність як інститут цивільного права.

Предметом курсової роботи є особисті немайнові та майнові відносини які вирішують питання організації відносин між суб'єктами цивільного права.

З цією метою використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування тощо. У процесі розроблення проблеми використовувалися порівняльно-ретроспективний, формально-логічний, системного підходу, порівняльно-правовий та інші методи дослідження.

В процесі написання курсової роботи використовувалась нормативна база, навчальна та спеціальна література.

Структура курсової роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, три розділи, висновок та список використаної літератури.



РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ВИДИ І ФОРМИ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ

1.1 Поняття цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язань

Стосовно визначення цивільно-правової відповідальності та її характерних ознак в юридичній літературі вже багато років точиться дискусія. Зокрема, поняття цивільно-правової відповідальності нерідко пов'язують із санкцією за правопорушення. Питання про суть санкції та її співвідношення з поняттям відповідальності залишається дискусійним як у літературі із загальної теорії права, так і в галузевих юридичних науках. Зазначаючи, що санкція безпосередньо пов'язана з вимогою певної поведінки, яка міститься у правовій нормі, О. Лейст писав: «У юридичному обов'язку відображено вимогу належної поведінки, а санкція - спосіб державного примусу до виконання (додержання) цієї вимоги, загроза примусом на випадок її порушення» [13, c. 94].

Стосовно цивільно-правових відносин О. Красавчиков під санкцією розумів установлену законом міру майнових або інших правових невигідних для особи наслідків, яка застосовується в разі недодержання закону, невиконання прийнятих зобов'язань, заподіяння шкоди або за наявності інших передбачених законом підстав [9, c. 65].В указаному визначенні протиправність поведінки, з якою пов'язується застосування санкції, розглядається широко: вона охоплює весь спектр порушень цивільно-правових норм, незалежно від того, які міри при цьому будуть застосовані: міри відповідальності чи засоби захисту. Крім того, в це визначення включена характеристика можливих правопорушень, щодо яких необхідно застосувати охоронні цивільно-правові засоби, оскільки вказується не вид порушення: ним може бути не лише порушення зобов'язання, але і недотримання інших норм закону.

Для того щоб правоохоронне правовідношення можна було назвати цивільно-правовою відповідальністю, за С. Братусем, наявність несприятливих майнових наслідків для особи після вчинення нею правопорушення повинна визначатись лише порівняно з правовідносинами, які існували до вчинення нею протиправної дії. Тому такі наслідки інакше називають негативними та додатковими до зобов'язання, яке виникло до факту цивільного правопорушення. У цьому поряд з правозахисною функцією цивільно-правової відповідальності проявляється функція покарання винної особи. Наприклад, невчасне виконання договору, крім обов'язку його виконати, покладає на правопорушника також обов'язок відшкодувати заподіянні збитки його неналежним виконанням. При цьому відшкодування заподіяних збитків буде додатковим майновим (несприятливим) обов'язком до обов'язку виконання договору.

Таким чином, найвагомішою ознакою цивільно-правової відповідальності є покладення на правопорушника додаткових негативних цивільно-правових обов'язків з-поміж тих, які на нього покладені за зобов'язанням: договірним чи не договірним. Лише додаткові обмеження, які покладають на правопорушника, вказують на необхідність застосування до нього засобів відповідальності. З цього приводу влучно висловлювався С. Братусь, що немає відповідальності, коли правопорушення не тягне за собою негативних наслідків порівняно з тим станом, в якому він знаходився до моменту вчинення правопорушення [6,c.56].

Отже, цивільно-правова відповідальність як різновид санкції - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які виявляються у позбавленні його певних прав або в заміні невиконаного обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового. [15, c.695].

З приводу співвідношення санкції і відповідальності влучно висловився Г. Єрьоменко, який зазначив, що відповідальність за порушення є санкцією, але не всіляка санкція є відповідальністю. Наприклад, усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном (ст. 391 ЦК) за змістом є санкцією, яка є наслідком правопорушення. Але така санкція не пов'язана з додатковими обмеженнями для правопорушника і, отже, не є мірою відповідальності, а мірою захисту речових прав. Отже, з одного боку, санкція, яка проявляється цивільно-правовій відповідальності, є мірою відповідальності за правопорушення, з різновидом санкції.

Однією із проблем інституту цивільно-правової відповідальності є відсутність обґрунтованого визначення поняття даної відповідальності, що в свою чергу породжує різноманітні дискусії. На думку В.Тархова, цивільна відповідальність являє собою обов'язок правопорушника дати звіт за свої дії. Проте обов'язок дати звіт за свої дії може мати місце і тоді, коли немає правопорушення. Крім того, закріплені в нормативних актах міри цивільно-правової відповідальності зовсім не зводяться до звіту за свої дії, а охоплюють собою реальні і негативні наслідки для правопорушника у формі відшкодування збитків, сплати неустойки, втрати завдатку тощо.

С.Братусь під цивільно-правовою відповідальністю розумів міри державного чи суспільного примусу, включаючи примус боржника до виконання взятого на себе обов'язку в натурі. Однак, такий підхід призводить до ототожнення поняття «санкції» і «відповідальності», оскільки примусовою силою держави забезпечується будь-яка санкція, передбачена нормами цивільного права. Санкцією є будь-які правові наслідки правопорушення, у тому числі й ті, застосування яких не тягне за собою настання додаткових несприятливих наслідків для правопорушника.

Оскільки в загальній теорії права існують дискусії щодо існування так званої «позитивної» відповідальності, то деякі автори вважають, що стосовно цивільно-правової відповідальності такі дискусії безпідставні. На думку Н.Єгорова, у сфері цивільно-правової відповідальності позитивна відповідальність співпадає із належним виконанням зобов'язань. Якщо має місце належне виконання зобов'язань, то немає місця для відповідальності. І навпаки, настання відповідальності виключає належне виконання зобов'язань [7, с. 480].

Однак, на мою думку, цивільно-правовій відповідальності притаманний позитивний аспект. По-перше, він має зовнішню форму вираження і проявляється у різних видах правомірної поведінки, а саме у виконанні зобов'язань, як договірних, так і не договірних. По-друге, позитивна цивільно-правова відповідальність є не тільки внутрішнім переконанням особи про необхідність діяти правомірно, а й має юридичну підставу, а саме обов'язок, який передбачений цивільно-правовими нормами та умовами договору, завдяки якому здійснюється формування у суб'єктів мотивів позитивної та необхідної, з точки зору права, поведінки.

1.2 Види цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язань

Поділ видів цивільно-правової відповідальності може здійснюватись за різними критеріями залежно від того, з якою метою такий поділ здійснюється. Так, В.Тархов здійснював поділ даної відповідальності за такими критеріями:

залежно від підстав застосування - розрізняють відповідальність договірну і позадоговірну (деліктну);

залежно від суб'єктів - цивільно-правова відповідальність може бути індивідуальною або спільною (частковою, солідарною, субсидіарною);

залежно від характеру відповідальності - міри, що впливають безпосередньо на свідомість особи (міри особистого характеру), і ті, що впливають опосередковано через майнові права й інтереси правопорушника;

залежно від цілей відповідальності - міри відповідальності можна поділити на відновлювальні (відшкодування шкоди) і каральні (репресивні і превентивні), стягнення неустойки тощо;

залежно від розмірів і обсягу - відповідальність буває повна, обмежена, підвищена;

залежно від характеру поділу відповідальності між кількома правопорушниками - виокремлюють часткову, солідарну і субсидіарну відповідальність [12, с. 90].

Таким чином, класифікація відповідальності здійснюється за інститутами цивільного права: інститутом договірних зобов'язань та інститутом не договірних зобов'язань.

Договірною вважається відповідальність у формі відшкодування збитків, сплати неустойки, втрати завдатку, позбавлення суб'єктивного права за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, яке виникло з договору.

Договірна відповідальність випливає з порушення регулятивних правовідносин і наступає при невиконанні або неналежному виконанні боржником свого обов'язку у відносному право відношенні де конкретному праву кредитора відповідає конкретний обов'язок боржника, а зміст обов'язку відшкодування шкоди у разі порушення зобов'язань міститься в умовах договору, сформованих за взаємною згодою сторін. Принцип свободи договору обумовлює диспозитивний характер більшості норм інституту договірної відповідальності.

Підставою застосування договірної відповідальності є не сам договір, а факт заподіяння шкоди невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання: саме у цьому і проявляється диспозитивний характер договірної відповідальності. Проте слід взяти до уваги той фактор, що диспозитивність договірної відповідальності також має певні межі, встановлені законом. Правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання, є нікчемним (ст.614 ЦК).

Не договірною є відповідальність, що настає за вчинення протиправних дій однією особою щодо іншої за відсутності між ними договору або незалежно від наявних між ними договірних відносин.

При заподіянні не договірної (деліктної) шкоди відбувається порушення правоохоронних правовідносин, у яких абсолютним правам (наприклад, право власності) суб'єктів цивільного права кореспондує пасивний обов'язок боржника не порушувати ці права. У зв'язку з тим, що такі абсолютні права гарантовані державою і перебувають під її охороною, закон є єдиною підставою, що дозволяє такі права захистити. Деліктна відповідальність виникає з моменту заподіяння шкоди майну або особі потерпілого (кредитора). Правила про деліктну відповідальність не можуть змінюватися за угодою сторін.

Юридичне значення поділу відповідальності на договірну і не договірну полягає у тому, що форми і розміри не договірної відповідальності визначаються тільки законом, водночас як договірної відповідальності - визначаються як законом, так і умовами договору. Договором може бути передбачена відповідальність, у тому числі за правопорушення, за які чинне законодавство відповідальності не передбачає, або інша форма відповідальності, ніж та, що прямо передбачена законодавством, якщо законом не передбачено інше. Наприклад, розмір неустойки, встановлений законом, у договорі може бути збільшений або зменшений, крім випадків, передбачених законом (ст.551 ЦК).

У цивільно-правовому зобов'язанні з боку кредитора або боржника можуть діяти дві або більше осіб. Залежно від розподілу прав та обов'язків між суб'єктами зобов'язання із множинністю осіб розрізняють часткові (пайові), солідарні та додаткові (субсидіарні) зобов'язання. Відповідальність за порушення цих зобов'язань теж буває частковою, солідарною або субсидіарною.

Часткове зобов'язання має місце тоді, коли в ньому беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників і кожен із кредиторів має право вимагати виконання, а кожен з боржників повинен виконати зобов'язання у певній частині (пайці) [9, с. 70]. Відповідно до ст.540 ЦК, якщо у зобов'язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов'язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актом цивільного законодавства.

Отож, часткова відповідальність передбачає, що кожний з боржників несе перед кредитором відповідальність тільки у тій частці, яка припадає на нього відповідно до закону або договору. Частки кожного з боржників визнаються рівними, якщо законом або договором не визначений інший розмір.

Солідарні зобов'язання виникають тоді, коли вони передбачені договором, встановлені законом чи іншими правовими актами, зокрема при неподільності предмета зобов'язання. [15, с. 698]. Якщо, наприклад, у такому зобов'язанні є один кредитор і кілька боржників, то кредитор має право вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. Не одержавши повного задоволення своїх вимог від одного із солідарних боржників, кредитор має право вимагати неодержане з решти солідарних боржників. Усі боржники залишаються зобов'язаними доти, доки зобов'язання не буде виконано повністю. Відповідно до ч.4 ст.543 ЦК виконання солідарного обов'язку у повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором. Отже, при порушенні солідарного обов'язку настає солідарна відповідальність, за якої кредитор може вимагати оплати неустойки або відшкодування збитків як від усіх боржників разом, так і з кожного окремо. Так відповідно до ч.1 ст.554 ЦК у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Причому поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Субсидіарна відповідальність має місце тоді, коли в зобов'язаннях беруть участь два боржники, один з яких являється основним, а другий - додатковим (субсидіарним) [7, с. 486]. При цьому субсидіарний боржник несе відповідальність перед кредитором додатково до відповідальності основного боржника. Така субсидіарна відповідальність може бути передбачена законом, іншими правовими актами або умовами договору. Так, відповідно до ч.1 ст.119 ЦК учасники повного товариства солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаними усім майном, що їм належить. За договором поруки сторони можуть передбачити, що поручитель несе субсидіарну відповідальність перед кредитором за невиконання або неналежне виконання боржником обов'язку, забезпеченого порукою (ч.1 ст.554 ЦК).

Положення щодо субсидіарної відповідальності знайшло своє відображення в ст. 619 ЦК України. До пред'явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, кредитор повинен пред'явити вимогу до основного боржника. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред'явлену вимогу, кредитор може пред'явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність (якщо ця вимога може бути задоволена шляхом зарахування зустрічної вимоги до основного боржника). Кредитор не може вимагати задоволення своєї вимоги від особи, яка несе субсидіарну відповідальність, якщо ця вимога може бути задоволена шляхом зарахування зустрічної вимоги до основного боржника. Особа, яка несе субсидіарну відповідальність, повинна до задоволення вимоги, пред'явленої їй кредитором, повідомити про це основного боржника, а у разі пред'явлення позову, - подати клопотання про залучення основного боржника до участі у справі. У разі недоотримання цих вимог особою, яка несе субсидіарну відповідальність, основний боржник має право висунути проти регресної вимоги особи, яка несе субсидіарну відповідальність, заперечення, які він мав проти кредитора.

Таким чином, суть субсидіарної (додаткової) відповідальності полягає у тому, що вона:

настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором;

є покладанням додаткової відповідальності, що передбачає наявність основної відповідальності, яку несе основна відповідальна особа;

покладається на осіб, які не несуть безпосередньо основної відповідальності перед кредитором;

не може перевищувати обсягу основної відповідальності [10, с. 418].

Основна мета встановлення такого виду відповідальності - посилення гарантій забезпечення права кредитора на відшкодування заподіяної йому шкоди за рахунок інших осіб, які в основному зобов'язанні безпосередньої участі не беруть.

Відповідальність, яка наступає з вини обох сторін (кредитора і боржника), називається змішаною [12, с. 94]. І хоча відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання несе тільки боржник, зменшення обсягу такої відповідальності для боржника дає право зробити припущення, що частина його відповідальності перерозподіляється між ним і кредитором. Кредитор внаслідок такого перерозподілу отримує відшкодування не в повному обсязі.

Змішану відповідальність не слід плутати зі спільним заподіянням шкоди, яке здійснюється кількома боржниками, але сам потерпілий залишається невинним. У разі спільного заподіяння шкоди наступає часткова або солідарна відповідальність. Згідно ч.1 ст.1190 ЦК особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини.

З окремих видів зобов'язань закон чи інші правові акти можуть встановлювати підвищену відповідальність за порушення цивільних прав та обов'язків. Наприклад, за заявою потерпілого у разі збільшення розміру мінімальної заробітної плати, розмір відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, підлягає відповідному збільшенню якщо його працездатність знизилася порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди (ст.1203 ЦК).

Бувають випадки, коли у виконанні зобов'язання, крім основного боржника, можуть брати участь інші особи. Так, відповідно до ч.1 ст.528 ЦК виконання обов'язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. У цьому разі кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою. Виникає закономірно питання: на кого покладається обов'язок відшкодувати заподіяні збитки кредитору у разі невиконання або неналежного виконання обов'язку боржника іншими особами? Відповідь на це питання дає нам правило, закріплене ст.618 ЦК і яке наголошує, що боржник відповідає за порушення зобов'язання іншими особами, на яких було покладено його виконання, якщо договором або законом не встановлено відповідальність безпосереднього виконавця.

Таким чином, від субсидіарної відповідальності необхідно відрізняти відповідальність боржника за дії інших осіб, яка має місце у тих випадках, коли виконання обов'язку покладено боржником на інших осіб. На відміну від субсидіарного боржника, третя особа не пов'язана із кредитом цивільними правовідносинами. В силу цього кредитор, за загальним правилом, може пред'явити свої вимоги, що випливають із невиконання або неналежного виконання зобов'язання, тільки до свого боржника, але не до третьої особи, яка не виконала або неналежним чином виконала зобов'язання.



1.3 Форми цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язань

У літературі наводяться різноманітні класифікації форм цивільно-правової відповідальності. Так, Є.Харитонов та М.Саніахметова класифікують форми цивільно-правової відповідальності на загальні і спеціальні. [10, с. 42]. Загальною формою відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань є обов'язок боржника відшкодувати збитки, заподіяні правопорушенням кредитору. Ця форма відповідальності застосовується у випадках невиконання будь-якого договірного зобов'язання, внаслідок чого вона і розглядається як загальна категорія. Однак, для притягнення боржника до цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитків необхідно, щоб ці збитки виникли.

Якщо ж вони відсутні, застосовуються спеціальні форми відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань, до яких відносять стягнення неустойки (штрафу, пені), втрату завдатку і різні санкції, що застосовуються в зобов'язаннях окремих видів. Слід зазначити, що оскільки стягнення збитків, які виникли внаслідок порушення договору, є загальною формою відповідальності, то відповідне правило безпосередньо передбачене в абз.4 ч.1 ст.611 ЦК України. Навіть якщо сторони в договорі не передбачили такий захід відповідальності, застосування його є можливим і обґрунтованим.

Отже, стягнення збитків можливе незалежно від спеціальної згадки про це в договорі. Проте, як свідчить практика укладення договорів між громадянами і державними організаціями, а також між громадянами і комерційними структурами, якщо згадка про таку форму відповідальності і міститься в розділі договору про відповідальність сторін, то найчастіше це положення формується таким чином: у випадку виникнення збитків у однієї з сторін договору з вини іншої сторони, винний відшкодовує збитки в обсязі, порядку і на умовах, передбачених чинним цивільним законодавством.

Щодо спеціальної форми відповідальності, то до неї насамперед слід віднести деякі способи забезпечення зобов'язань, передбачених гл.49 ЦК. Такими способами є неустойка, застава, порука, гарантія, притримання, завдаток (ст.546 ЦК).

Серед всіх форм цивільно-правової відповідальності особливе місце займає відшкодування збитків. Обумовлено це тим, що найбільш суттєвим і розповсюдженим наслідком порушення цивільних прав є збитки. У зв'язку із цим дана форма відповідальності має загальне значення і застосовується у всіх випадках порушення цивільних прав, якщо законом або договором не передбачено інше, тоді як інші форми цивільно-правової відповідальності застосовуються у випадках, прямо передбачених законом або договором.

Як загальна міра цивільно-правової відповідальності відшкодування збитків застосовується при будь-яких порушеннях зобов'язання, як договірних, так і не договірних. Відшкодування збитків спрямовано на поновлення майнового становища потерпілого, яке існувало до правопорушення, за рахунок майна правопорушника. Тому відшкодування збитків завжди носить компенсаційний характер.

Відповідальність у формі відшкодування збитків має місце тоді, коли в результаті цивільного правопорушення особі заподіяно збитки. Стаття 22 ЦК відзначає, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. При цьому збитками є:

втрати, яких вона зазнала в зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або має зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).

Закріплений також принцип відшкодування збитків у повному обсязі, якщо договір або закон не передбачають відшкодування в меншому або більшому розмірі. Крім того, на вимогу особи, якій завдано шкоди, а також відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована в інший спосіб. Зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того самого роду та тієї самої якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

Необхідно відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що випливає з договору (ст.ст.611, 623 ЦК), від не договірної шкоди, тобто від зобов'язання, що виникає внаслідок заподіяння шкоди (глава 82 ЦК). Якщо сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією із сторін другій стороні не пов'язане з виконанням зобов'язання, що випливає з цього договору, то підлягають застосуванню правила глави 82 ЦК.

На кредитора покладається обов'язок довести розмір збитків, завданих йому порушенням зобов'язання. При цьому кредитор має не лише точно підрахувати розмір заподіяних йому збитків, але й, як правило, підтвердити їх документально. Пред'явлення вимог про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи, (вигода) не є абстрактними, а дійсно було б ним отримані у разі належного виконання боржником своїх обов'язків. При визначенні реальності неодержаних доходів мають враховуватися заходи, вжиті кредитором для їх одержання, зроблені з цією метою.

Слід сказати, що незважаючи на відшкодування заподіяних збитків, останні можуть бути відшкодовані тільки в деякій їхній частині або ж зовсім залишитися невідшкодованими. І таке на практиці трапляється досить часто. Це відбувається внаслідок наступних причин: невиконання чи неналежне виконання боржником своїх обов'язків не призводить до збитків у кредитора або внаслідок відсутності у кредитора можливості довести в порядку, передбаченому законом, факт нанесення збитків та надати точний і переконливий розрахунок суми понесених збитків.

Наведені причини свідчать про те, що у випадку виникнення спору та його розгляду в суді потерпілій стороні потрібно буде доводити розмір понесених збитків. І якщо при цьому докази будуть недостатньо переконливі для суддів чи арбітрів, винна сторона легко доведе свою невинність і відповідно не відшкодовуватиме заподіяні збитки.

Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували в день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконано, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.

Однією із форм цивільно-правової відповідальності є неустойка. Це один з найпопулярніших та поширених способів забезпечення виконання зобов'язання. Привабливість неустойки та її широке використання з метою забезпечення зобов'язань пояснюються насамперед багатофункціональним призначенням останньої. По-перше, неустойка відіграє превентивну роль, сприяючи запобіганню можливим порушенням договірної дисципліни. По-друге, вона являє собою зручний засіб спрощеної компенсації втрат кредитора, викликаних невиконанням або неналежним виконанням боржником своїх зобов'язань. І нарешті, неустойка має характер санкції, покарання боржника за порушення своїх обов'язків, через те що покладає на нього додатковий економічно невигідний наслідок майнового характеру - сплату певного штрафу [11, с. 110].

Із прийняттям ГК та ЦК значних змін зазнали численні положення українського законодавства, у тому числі інститут юридичної відповідальності.

ч.1 ст. 549 ЦК визначає неустойку як грошову суму або інше майно, які боржник має передати кредитору в разі порушення боржником зобов'язання. Неустойка за ЦК України може виступати у вигляді штрафу та пені. ч.2 ст.549 ЦК дає визначення цих понять. Так, штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежного виконаного зобов'язання. Пенею відповідно до ч.3 ст.549 ЦК є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до ч.1 ст.551 ЦК предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно, тоді як п.1 ст.230 ГК визначає штрафні санкції виключно як господарські санкції у вигляді певної грошової суми.

Цікавим є питання про те, чи можуть сторони на свій розсуд передбачати в договорі інші розміри неустойки (штрафних санкцій), ніж визначені законом? ЦК вирішує це питання однозначно. Стаття 6 ЦК передбачає, що сторони в договорі можуть відступати від положень актів цивільного законодавства і врегульовувати свої відносини на власний розсуд. Можливість відступати від положень актів цивільного законодавства у сторін відсутня лише в тому разі, коли в цих актах прямо вказано про це, а також у випадку, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Більше того, крім цих загальних положень, що закріплюють свободу, п.2.ст.551 ЦК містить більш деталізоване повторення фактично тієї самої норми, конкретизованої щодо неустойки. Так, встановлений законом розмір неустойки може бути збільшений у договорі. Розмір неустойки може бути зменшений у договорі порівняно з розміром, встановленим цивільним законодавством, крім випадків, передбачених законом.

Таким чином, ЦК є досить ліберальним щодо визначення меж свободи фізичних і юридичних осіб передбачати на випадок порушення зобов'язань однією зі сторін договору такий розмір неустойки, який вони вважають за потрібне.

ГК України підходить до урегулювання цього питання дещо інакше. Пункт 1 ст.231 ГК містить норму, що регулює питання визначення розміру штрафних санкцій. Відповідно до цієї норми щодо окремих видів зобов'язань закон може визначати розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається [3].

Тлумачення даної норми може бути таким: якщо закон передбачає розмір штрафних санкцій щодо певних видів зобов'язань, сторони не мають права на свій розсуд змінювати цей розмір, незалежно від того, чи містить закон пряму вказівку на те, що змінювати ці норми договором не можна [8, с. 82].

Правильність подібного тлумачення підтверджується положеннями п. 4 вище вказаної статті, відповідно до яких штрафні санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором, у тому випадку, якщо розмір санкцій не визначено законом.

Таким чином, ГК значно звужує порівняно з нормами ЦК можливості суб'єктів господарських відносин у сфері самостійного визначення розміру неустойки (штрафних санкцій). Якщо враховувати те, що більша частина всіх договорів укладається саме учасниками відносин у сфері господарювання, подібне обмеження є вельми суттєвим. І з огляду на широке поширення господарських зобов'язань, мета такого обмеження не є зрозумілою.

Одним із способів забезпечення виконання зобов'язання є завдаток. Так, відповідно до ч.1. ст.570 ЦК завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредитові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання. Значення завдатку як способу забезпечення виконання зобов'язання полягає в тому, що він, перш за все, має на меті запобігти невиконанню договору, який він забезпечує. Однак, як це часто буває на практиці, незважаючи на забезпеченість виконання зобов'язання, зобов'язання не виконується або виконується неналежним чином. Таким чином, одна із сторін у зобов'язанні має право на відшкодування збитків, які виникають в результаті порушення такого зобов'язання. Проте, виникає питання: як співвідносяться між собою збитки та грошова сума, яка внесена як завдаток? Відповідь на це питання дає правило, яке закріплене у ст.571 ЦК:

1. Якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора.

Якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, він зобов'язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості.

2. Сторона, винна у порушенні зобов'язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором.

Отже, якщо за порушення договору відповідає сторона, яка надала завдаток, вона повинна відшкодувати збитки в частині, що перевищує суму завдатку. У випадку, коли за невиконання або неналежне виконання договору відповідає кредитор, боржник може вимагати сплати подвійної суми завдатку (або повернення майна, отриманого як завдаток, та додаткової сплати суми у розмірі вартості цього завдатку), а також відшкодування збитків в частині, що перевищує однократну суму завдатку. Тобто, якщо договір порушений з вини особи, яка дала завдаток, то вона втрачає завдаток, а якщо договір порушений з вини особи, яка отримала завдаток, то остання повинна повернути завдаток в подвійному розмірі (якщо це грошовий завдаток) або повернути рухоме майно, отримане від боржника як завдаток, та додатково сплатити суму у розмірі вартості цього завдатку.

Слід відмітити, що правило, яке закріплене в ч.1 ст.571 ЦК, застосовується при будь-якому порушенні договірного зобов'язання. Така норма є новелою для цивільного законодавства України, адже раніше за ЦК 1963р. згадані правила були обов'язковими лише у ситуації, коли відповідне зобов'язання не виконувалось сторонами у повному обсязі, і не розповсюджувалось на випадки неналежного виконання зобов'язання [4, c. 502].

Оскільки за ст.610 ЦК порушенням зобов'язання визнається його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання), сфера застосування норми про наслідки невиконання зобов'язання, забезпеченого завдатком, значно розширилась.

Таким чином, підсумовуючи вище наведене, можна сказати, що втрата завдатку є однією із форм цивільно-правової відповідальності.



РОЗДІЛ 2. ПІДСТАВИ (УМОВИ) ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

2.1 Підстави цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язання

Юридичною підставою для усіх видів цивільно-правової відповідальності є норма права, що була порушена, а фактичною підставою цивільно-правової відповідальності є наявність певних умов, що у своїй сукупності утворюють склад цивільного правопорушення. Необхідними умовами цивільно-правової відповідальності за загальним правилом є: протиправність поведінки особи; шкода, як результат протиправної поведінки; причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою; вина особи, що заподіяла шкоду[14,c. 83].

Протиправність поведінки особи, на яку покладається цивільно-правова відповідальність, завжди є обов'язковою умовою. Правомірні дії особи не можуть спричиняти її майнової відповідальності, за винятком випадків, передбачених у законі. Такий виняток міститься, наприклад, у ст. 1171 ЦК, згідно з якою шкода,завдана особою у стані крайньої необхідності, тобто в результаті правомірних дій, підлягає відшкодуванню особою, яка її завдала(див. коментар до гл.82 ЦК). Протиправними в цивільному праві можуть бути як дії, так і бездіяльність особи, наприклад, поза невиконанні особою передбаченого законом або договором обов'язку здійснити певні дії. Якщо в сфері позадоговірних зобов'язані порушення стороною приписів правових норм, що завжди у цій сфері мають імперативний характер, безумовно свідчать про протиправність поведінки особи, то в сфері договірних зобов'язань протиправною є така поведінка, яка порушує лише такі імперативні приписи актів цивільного законодавства, від яких сторони відповідно до ст.6 ЦК не можуть відступити в договорі (див. коментар до гл.1 ЦК), а також поведінка, що призводить до порушення і договірного зобов'язання.

Під шкодою як наслідком протиправної поведінки особи, розуміють зменшення або втрату певного особистого (немайнового)чи майнового блага, а тому залежно від об'єкта цивільного правопорушення розрізняють майнову та немайнову (моральну) шкоду.

Наявність такої умови цивільно-правової відповідальності,як причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи і шкодою (збитками), зумовлена необхідністю встановлення того факту,що саме протиправна поведінки конкретної особи, на яку покладається така відповідальність, є тією безпосередньою причиною, що спричинила шкоду (збитки) іншій особі. Коли виникнення шкоди (збитків) є результатом єдиної дії особи, труднощів у встановленні причинного зв'язку не виникає. Труднощі виникають тоді, коли негативним наслідкам передують декілька діянь. Саме у цих випадках необхідно з усього ланцюжка загального взаємозв'язку явищ, які відносяться до конкретної справи, виділити лише ті з діянь, які були необхідними і достатніми для заподіяння шкоди (спричинення збитків). У практичній площині питання про наявність або відсутність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи і шкодою (збитками) -- це питання факту, яке має бути вирішено судом шляхом детальної оцінки усіх фактичних обставин справи, у тому числі й результатів можливих експертиз.

2.2 Вина як підстава цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язання

майновий вина зобов'язання відповідальність

Вина в цивільному праві тривалий час розглядалась як психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків і вважалася суб'єктивною підставою цивільно-правової відповідальності. Певною мірою це було пов'язано з тим, що цивільно-правова відповідальність розглядалась як різновид загально-юридичної відповідальності, стосовно якої вина визнавалася не тільки її обов'язковою умовою, а й заходом відповідальності, оскільки вид і розмір, наприклад, кримінальної відповідальності залежать від форми вини, що поділяється на умисну та необережну, а кожна з них має ще й відповідні види. Саме тому КК у ст.ст.23--25 містить законодавчі визначення усіх форм та видів вини. Хоча і у цивільному праві вина згідно зі ст.614 ЦК формально також поділяється на зазначені форми, а необережність у свою чергу буває легкою чи грубою, ні ЦК, ні інші акти цивільного законодавства не закріплюють аналогічних визначень, оскільки форми та види вини в цивільному праві мають певною мірою умовний характер. Лише як виняток із загального правила в ЦК інколи є посилання на умисну або необережну форму вини. При цьому умисел у цивільному праві включає елемент наміру, тоді як необережність пов'язана з недотриманням стороною вимог уважності та обачливості. Взагалі вина в цивільному праві є лише підставою відповідальності, а не її заходом. Заходом цивільно-правової відповідальності є розмір завданої шкоди (спричинених збитків). Це пов'язано з тим, що головною функцією цивільно-правової відповідальності є компенсаційна функція, суть якої полягає у поновленні порушеної майнової сфери особи шляхом відшкодування їй заподіяної шкоди (спричинених збитків), а тому для настання цивільно-правової відповідальності, за загальним правилом, достатньо наявності вини у будь-якій формі. Більш того, відповідно до ст.614 ЦК договором або законом може передбачатися цивільно-правова відповідальність незалежно від вини особи, яка порушила зобов'язання. Така відповідальність передбачена наприклад ст.950 ЦК для професійного зберігача, який відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця (див. коментар до гл.66 ЦК). Незалежно від вини відшкодовується шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, оскільки згідно зі ст.1187 ЦК особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого (див. коментар до гл.82 ЦК). З урахуванням зазначених чинників ЦК відмовився від традиційного підходу до розуміння вини. Про це свідчить правило, закріплене в п.2 ч.1 ст.614 ЦК, згідно з яким особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Отже, є усі підстави стверджувати, що під виною ЦК визнає не психічне відношення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків, а невжиття нею об'єктивно існуючих заходів, що залежать від неї і спрямованих на недопущення порушення зобов'язання. У такий спосіб вина в цивільному праві переводиться зі сфери суб'єктивних психічних відчуттів у сферу об'єктивно можливої поведінки особи з урахуванням обставин конкретної ситуації. Згідно зі ст.614 ЦК особа, яка порушила зобов'язання, вважається винною в цьому, поки не доведе відсутність своєї вини. Аналогічне правило закріплено в ст.1166 ЦК стосовно особи, яка завдала шкоди іншій особі. Отже, в цивільному праві діє презумпція (припущення) вини правопорушника. Це означає, що потерпіла від правопорушення особа не зобов'язана доводити вину правопорушника, а останній, якщо він вважає себе невинним, зобов'язаний довести це (спростувати вказану презумпцію).

Незважаючи на відсутнє розширення кола обставин, за яких цивільно-правова відповідальність настає незалежно від наявності вини учасників цивільних правовідносин, принцип вини залишається однією з головних засад, на котрих побудовано інститут відповідальності в українському цивільному праві. Вина боржника (заподіювача шкоди) розглядається як загальна умова виникнення цивільного правоохоронного зобов'язання, в рамках реалізації якого відбувається перенесення у майнову сферу суб'єкта відповідальності негативних наслідків вчиненого ним правопорушення і досягається мета повного відшкодування чи іншої справедливої компенсації зазначених кредитором (потерпілим) майнових чи немайнових втрат [5, с. 115].



РОЗДІЛ 3. ПРОСТРОЧЕННЯ БОРЖНИКА АБО КРЕДИТОРА

Боржник, який прострочив виконання простроченого зобов'язання, відповідає перед кредитором (кредиторами) за збитки, і за неможливість виконання, що випадково виникла після прострочення. Так, навіть якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора, він має право відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків. Але боржник не вважається таким, що прострочив виконання зобов'язання, доки воно не може бути виконано внаслідок прострочення кредитора. Передбачені також випадки прострочення виконання з боку кредитора.

Кредитор вважається таким, що прострочив виконання господарського зобов'язання, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не виконав дій, що передбачені законом, іншими правовими актами, або випливають із змісту зобов'язання, до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобов'язання перед кредитором. Прострочення кредитора дає боржникові право на відшкодування завданих простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не спричинено умисно або через необережність його самого або тих осіб, на яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання. Після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає за виконання на загальних підставах. У разі якщо кредитор не виконав зазначених дій за погодженням сторін допускається відстрочення виконання на строк прострочення кредитора.



ВИСНОВКИ

Підсумовуючи результати дослідження, варто наголосити на такому:

Вивчення і дослідження проблем цивільно-правової відповідальності неможливе без звернення до загальнотеоретичних положень з проблем юридичної відповідальності в цілому. Проблеми розуміння юридичної відповідальності, незважаючи на їх розробленість у теорії права та галузевих юридичних науках, до цього часу залишаються дискусійними. Однак, розглядаючи проблему її розуміння, можна виділити дві основні групи вчених: прихильників позитивного (добровільного) та ретроспективного (негативного) розуміння юридичної відповідальності.

Однак зрозуміти сутність такого цілісного явища, як юридична відповідальність без однієї з її форм неможливо. У процесі формування правомірної відповідальності, юридична відповідальність наділена значною позитивною спрямованістю, сутність якої може бути розкрита лише через взаємодію та взаємообумовленість двох її форм - позитивної (добровільної) та ретроспективної (негативної). Тому в умовах сьогоденного розвитку правової науки та законодавчої практики інститут юридичної відповідальності слід розглядати як комплексне соціально-правове явище.

Саме завдяки «двоаспектному» розумінню юридичної відповідальності можна пояснити взаємозв'язок диспозиції та санкції правової норми. Завданням юридичної відповідальності є не тільки покарання правопорушника, а й утримання його від вчинення нових правопорушень та стимулювання правомірної поведінки.

Характерною ознакою правового регулювання цивільної відповідальності є не тільки розміщення норм про відповідальність в різних розділах ЦК, але і відсутність єдиної структури цивільної відповідальності, відсутність єдиного чітко вираженого стержня, наявність якого дозволили би сформувати єдине поняття цивільно-правової відповідальності і відповідно організувати нормотворчу політику.

Враховуючи те, що відповідно до ч.1 ст.1 ЦК цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, можна сказати, що ознакою, яка органічно об'єднує всі правові інститути цивільного права, в тому числі інститут цивільно-правової відповідальності, є предмет і метод правового регулювання.

Такі ознаки цивільно-правових відносин, як юридична рівність, вільне волевиявлення, майнова самостійність їх учасників, властиві і цивільно-правовій відповідальності, незалежно від того, в якій галузі діяльності вона б не виникла.

Таким чином, не виправдана сьогодні існуюча структура правового регулювання цивільної відповідальності, яка передбачає розміщення норм про відповідальність в складі різних цивільно-правових інститутів, навіть і враховуючи те, що відсутні єдині загальні положення про цивільно-правову відповідальність.

Визначення поняття цивільно-правової відповідальності на сьогоднішній день відсутнє в законодавстві України. Тим більше, що ЦК не вживає термін «цивільно-правова відповідальність», а використовує тільки «відповідальність за порушення зобов'язання».

Натомість визначення поняття цивільно-правової відповідальності дається в літературі. Аналізуючи визначення цивільно-правової відповідальності на сторінках літератури можна зауважити, що більшість із них не враховують основні ознаки, які характерні для даної відповідальності

На мою думку, при визначенні поняття цивільно-правової відповідальності необхідно врахувати такі особливості:

настання несприятливих наслідків майнового характеру для правопорушника;

співвідношення санкції і цивільно-правової відповідальності;

забезпеченість цивільно-правової відповідальності державним примусом;

підставу виникнення цивільно-правової відповідальності.

З урахуванням названих ознак цивільно-правова відповідальність як різновид санкції - це охоронне правовідношення, що виникає в результаті порушення суб'єктивного права і виражається у вигляді несприятливих наслідків майнового характеру для правопорушника, які забезпечуються державним примусом.



СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України: Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року//http://zakon1.rada.gov.ua//cgi-bin/laws/main.cgi; http://www.ligazakon.ua/

2. Цивільний кодекс України. - Х.: Одіссей, 2013. - 384с.

3. Господарський кодекс України. - К.: Школа, 2003 - 192 с.