Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. зобовязань із відшкодування у системі цивільного права україни

1.1 Поняття та особливості зобов'язань із відшкодування шкоди

• 1.2 Підстави (умови) зобов'язань із відшкодування шкоди
• Розділ 2. поняття про вину як умову виникнення зобовязань із відшкодування шкоди та законодавчі особливості її регулювання
• 2.1 Поняття вини у цивільному праві України
• 2.2 Умисел як різновид вини
• 2.3 Необережність як різновид вини
• Висновки
• Список використаних джерел
• Вступ
• Актуальність дослідження. У суспільстві відбувається постійні взаємодія людей один з одним і з предметами природи. Воно стає все більш інтенсивним, а його результати часто непередбачувані. Непоодинокі випадки, коли під час такої взаємодії майнових і особистих нематеріальних благ громадян, організацій та інших суб'єктів цивільного права наноситься збиток. Він може бути результатом випадкового збігу обставин і злого умислу, чий-то помилки і не підконтрольності сил природи. Виникає необхідність визначити, хто буде відповідати за наслідки такого збитку: той, хто його зазнав, або той, хто його завдав, або якась третя особа, яка не було ні заподіювача, ні потерпілим.

Можна, таким чином, констатувати, що у випадках заподіяння шкоди шкідливі наслідки зазвичай не можуть бути загладжені за допомогою якогось одного правового інституту (наприклад, страхування або пенсійного забезпечення). Для досягнення максимального соціального ефекту потрібна взаємодія різних правових засобів, в числі яких чільне місце належить зобов'язаннями внаслідок заподіяння шкоди, або, як їх інакше називають, деліктних зобов'язань.

Деліктні зобов'язання, як і інші види зобов'язань, своєю підставою виникнення визначають юридичний склад, зокрема цивільне правопорушення (делікт), що виражається у заподіянні шкоди іншій особі. До умов, наявність яких, як правило, є обов'язковою для виникнення зобов'язань із відшкодування шкоди, належать наступні умови:

наявність шкоди, заподіяної майну фізичних або юридичних осіб, та/або особистим немайновим благам фізичної чи юридичної особи;

неправомірні (протиправні) дії (бездіяльність) заподіювача шкоди;

причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, яка настала;

вина заподіювача шкоди.

Загальним принципом виникнення зобов'язань із відшкодування шкоди та настання цивільно-правової відповідальності є принцип вини. Відповідальність особи за заподіяну шкоду (як договірну, так і позадоговірну) виникає за загальним правилом лише тоді, коли вона винна, коли є її вина у формі умислу або необережності.

Питання вини на сьогодні особливо актуальною у цивільному праві України. Це пов'язано із малою дослідженістю теми вини у системі категорій цивільного права, так і з недостатньою висвітленістю цієї теми в межах законодавства.

У роботі ми спробуємо проаналізувати особливості категорії цивільно-правової вини, її видів через призму особливостей зобов'язань із відшкодування шкоди.

Метою роботи є дослідження теоретичної та законодавчої регламентації поняття цивільно-правової вини, місце основних властивостей та категорій цивільної вини у процесі виникнення зобов'язань із відшкодування шкоди та застосування до правопорушника заходів цивільно-правової відповідальності. До основних завдань роботи належать:

· Визначення поняття та особливостей зобов'язань із відшкодування шкоди;

· Встановлення підстав зобов'язань із відшкодування шкоди;

· Аналіз поняття вини як умови виникнення зобов'язань із відшкодування шкоди;

· Характеристика понять умислу та необережності як умов виникнення зобов'язань із відшкодування шкоди.

Методи дослідження, що використовувалися у процесі здійснення дослідження: метод аналізу та метод синтезу, системно-структурний метод, порівняльно-правовий метод, формально-логічний метод, метод тлумачення правових норм, за допомогою яких вдалося комплексно дослідити та проаналізувати правову природу такого цивільно-правового інституту як цивільно-правова вина.

Об'єктом дослідження є: суспільні відносини у сфері застосування до порушників цивільно-правових норм заходів цивільно-правової відповідальності. Предметом дослідження є теоретичні засади такої категорії цивільного права як цивільно-правова вина та аналіз її законодавчих особливостей.

Стан дослідженості. У юридичній літературі цивільно-правового характеру питання цивільно-правової вини досліджувалося публіцистичних працях вчених-цивілістів, так і у підручниках з цивільного права (Сергеев А. П., Толстой Ю. К., Суханов Е. А., Дзера О. В., Харитонов Є. О., Саніахметова Н.О., Шевченко Я. М. та ін.) тощо.

Структура роботи. Робота складається з вступу, 2 розділів, кожен із яких складається із 2 підрозділів, висновку і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи складає 29 сторінок.

Розділ 1. зобовязань із відшкодування у системі цивільного права україни

1.1 Поняття та особливості зобов'язань із відшкодування шкоди

Зобов'язання із заподіяння шкоди в усіх правових системах розглядаються як один з інститутів цивільного права і мають назву недоговірних зобов'язань або деліктних (unerlaubte Handlungen, delits, torts). [12] Хоча поняття «недоговірні зобов'язання», зокрема в континентальному праві, має ширше значення, оскільки охоплює, поряд з деліктними, зобов'язання з безпідставного збагачення та деякі інші.[24]

Зобов'язання із заподіяння шкоди вважаються деліктними, оскільки підставою їх виникнення є цивільне правопорушення (делікт). Зміст цих зобов'язань полягає в покладанні на боржника (заподіювача шкоди) обов'язку відшкодувати шкоду, завдану кредитору (потерпілому) неправомірними діями.

У континентальній цивільно-правовій системі деліктні зобов'язання засновані на нормах об'єктивного права, тому закон закріплює перелік умов, за яких вони виникають. До таких умов у німецькому та французькому праві належать:

шкода, завдана майну чи особистості ;

протиправне діяння, яким заподіяно шкоду;

причинний зв'язок між протиправним діянням і шкодою;

вина як психічне ставлення заподіювача шкоди до вчиненого ним порушення та його наслідків. [6]

Джерелами регулювання деліктних зобов'язань є кодекси (окремі глави у Французькому Цивільному кодексі і Німецькому цивільному уложенні) та спеціальні закони: про захист та інформування споживачів товарів і послуг, про морські пригоди й інші окремі види зобов'язань (Франція), про автомобільний транспорт, про повітряний транспорт, про відповідальність за шкоду, завдану використанням атомної енергії та радіоактивних речовин (ФРН) та інші. В англо-американському праві основним джерелом є судові прецеденти, а також діють норми спеціальних законів про відповідальність за шкоду, завдану повітряним судном та ін. (Англія), закони окремих штатів США.

Як окрема умова відповідальності розглядається в континентальному праві й праві США деліктоздатність особи, яка заподіяла шкоду (делінквента).

Умовою відповідальності може бути як майнова шкода, так і моральна (немайнова). Майнова шкода виражається у втраті чи пошкодженні майна, витратах, що їх вчинив потерпілий (позитивна шкода), і неодержаних ним доходах (упущена вигода). Моральною шкодою є душевні чи фізичні страждання та переживання.[24]

Американська доктрина розглядає шкоду як будь-яке ушкодження інтересів права, яке захищається, і виділяє такі її види: моральна або психічна (душевні страждання) -- приниження, гнів, сором, відчай, переляк, страх, неспокій, хвилювання тощо; шкода, завдана юридичним інтересам особи (правам і благам); шкода, завдана юридичним відносинам між особами (договірним, подружнім, батьківським тощо); фізична шкода, до якої належить майнова шкода й тілесна (фізичний біль, хвороба, погіршення фізичного стану людини, фізичне страждання). [20]

У праві всіх країн встановлено принцип повного відшкодування шкоди, який означає, що відшкодовується як позитивна шкода, так і неодержані доходи. В окремих випадках розмір компенсації може перевищувати розмір шкоди: коли шкоду завдано особистості, життю й здоров'ю (ФРН); коли поведінка особи має особливо небезпечний, зухвалий характер (США).[24]

Обсяг відповідальності може бути зменшено, якщо: є вина потерпілої особи, шкоду завдано душевнохворим громадянином; скрутним є матеріальне становище делінквента (континентальне право); розмір компенсації занадто великий (суддя має право зменшити його); закон передбачає зменшення компенсації (reduced damages); якщо платоспроможність відповідача є низькою (англо-американське право).[12]

В англо-американській правовій системі існує поняття номінальної шкоди, яке використовується судом у випадках, коли позивач не зазнав реальних збитків, але його права порушені та потребують захисту. Суд присуджує стягнення умовної (номінальної) суми, яка підтверджує право потерпілого (кредитора), наприклад, 1 дол. в США, 2 ф.ст. в Англії.[24]

Протиправні дії виявляються в порушенні норм об'єктивного права, яке захищає інтереси осіб, і в посяганні на чуже суб'єктивне право чи інтерес, зловживанні правом. Доктрина й судова практика США класифікують протиправні дії залежно від кількості потерпілих, проти яких вони були спрямовані: масовий делікт (проти дуже великої групи людей, наприклад внаслідок авіакатастрофи, аварії на АЕС, хімічному заводі та ін.); груповий делікт (проти колективу людей, наприклад дифамація колективу службовців корпорації); індивідуальний делікт (проти однієї фізичної особи).

За французькою концепцією цивільно-правової відповідальності протиправність діяння є елементом вини заподіювача шкоди.

Зарубіжна цивілістика досить докладно розглядає різноманітні теорії причинного зв'язку як умови відповідальності за заподіяння шкоди (теорія необхідного причинного зв'язку, теорія еквівалентності, теорія адекватного зв'язку та ін.). У доктрині й судовій практиці встановлено правило, згідно з яким протиправна дія повинна бути необхідною умовою виникнення шкоди. Тільки така шкода підлягає відшкодуванню. Не відшкодовується: шкода, що виникла без адекватного причинного зв'язку (ФРН), непряма шкода (Франція), занадто «віддалена» за причинним зв'язком (Англія та США).

Право Німеччини на відміну від французького закріплює систему так званого змішаного делікту, що охоплює генеральний та спеціальні делікти. При цьому не можна упевнено стверджувати, що існує чітке законодавче визначення генерального делікту, однак в окремих статтях НЦК (пар. 823, 826) формулюються положення про те, що обов'язок відшкодування шкоди настає в разі посягання на будь-яке право й внаслідок спричинення шкоди будь-якими протиправними діями. Поряд з цим, НЦК закріплює низку конкретних фактичних складів правопорушень (спеціальних або сингулярних деліктів): порушення посадовою особою службових обов'язків, посягання на життя, здоров'я, особисту свободу, особисту безпеку, ділову репутацію, жіночу гідність, зокрема використання її залежного становища, посягання на право власності та ін. Німецьке законодавство й судова практика не розмежовують делікти за формою вини заподіювача шкоди; будь-яке навмисне чи ненавмисне протиправне діяння, що спричинило шкоду, вважається деліктом.[12]

В англійському праві немає загального поняття делікту, але нормами загального права встановлено ряд самостійних фактичних складів цивільних правопорушень (torts), що спричиняють відшкодування шкоди, які умовно називають системою сингулярних деліктів. Конкретні склади правопорушень, яких досить багато, вироблені судовою практикою; за їх межами захист права вважається проблемним.

Умови відповідальності в окремих видах деліктів можуть відрізнятися. Зокрема, у деяких випадках наявність шкоди та наявність вини не мають вирішального значення для виникнення деліктного зобов'язання. Якщо фактичної шкоди немає, то може присуджуватися стягнення номінальних збитків.

У законодавчій практиці США проблема чіткого формулювання цивільного правопорушення також залишається не вирішеною: відсутнє визначення генерального делікту. У доктрині з цього приводу також висловлюються різноманітні точки зору; практично, усі науковці визнають тільки те, що делікт (tort) не є договором. Взагалі право США розвиває систему сингулярних деліктів (окремих фактичних складів правопорушень), що відображені в нормах загального права, встановлює загальні принципи, з'ясовує та формулює цілі й ролі деліктних зобов'язань.

У деяких країнах спостерігаються тенденції до уніфікації договірної та деліктної відповідальності, допускається можливість застосування норм, які регулюють деліктну відповідальність, до договірних відносин, а в окремих з них сформувалося поняття так званої конкуренції позовів. Вона означає, що потерпілий має право самостійно визначитися, подавати позов про відшкодування шкоди як такої, що завдана в договірних відносинах або спричинена правопорушенням (деліктом), чи ні. Наслідки пред'явлення позову будуть дещо різними, оскільки існують суттєві розбіжності в регулюванні договірної та деліктної відповідальності щодо умов виникнення, тягаря доведення, наявності вини як обов'язкової умови відповідальності, можливості вимагати відшкодування моральної шкоди тощо. Конкуренція позовів допускається в праві ФРН, Англії та США, але не допускається французьким законодавством.[12]

Зобов'язання із заподіяння шкоди у системі українського законодавства також має свою специфіку.

Підставою для виникнення зобов'язань, як відомо, можуть бути не тільки правочини (в тому числі договори), а й інші юридичні факти, зокрема заподіяння шкоди іншій особі. Зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, належать до позадоговірних зобов'язань. Їх ще називають охоронними (а якщо виникли з правопорушення -- деліктними зобов'язаннями). Вони регламентуються окремою главою 82 Цивільного кодексу України «Відшкодування шкоди» і складають окремий цивільно-правовий інститут, який виконує передусім компенсаційну (відновлювальну) функцію і набуває особливого значення у сучасному суспільстві. В процесі реалізації дедалі різноманітніших, складніших відносин майновим та особистим немайновим благам їх учасників може бути заподіяна шкода. Якщо вона виникла поза межами договірних відносин, то виникає проблема: хто повинен відшкодовувати цю шкоду.

Підставою для виникнення таких зобов'язань є цивільне правопорушення (делікт), що виражається у заподіянні шкоди іншій особі.

Суб'єктами зобов'язання є: потерпілий -- особа, якій завдано шкоду, виступає як кредитор; особа, що несе відповідальність за шкоду (найчастіше, яка заподіяла шкоду), виступає як боржник. Суб'єкти такого зобов'язання не перебувають у договірних правовідносинах, бо дане зобов'язання виникає незалежно від останніх. Змістом такого зобов'язання є право потерпілого вимагати залагодження (відшкодування) шкоди та (або) компенсації моральної шкоди, а також обов'язок заподіювача шкоди вчинити зазначені дії.[24]

Загальні умови, наявність яких, як правило, є обов'язковою для покладення на особу відповідальності за заподіяння шкоди, визначені у відповідних статтях ЦК України.

Це такі умови: наявність шкоди, заподіяної майну фізичних або юридичних осіб, та/або особистим немайновим благам фізичної чи юридичної особи; неправомірні (протиправні) дії (бездіяльність) заподіювача шкоди; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, яка настала; вина заподіювача шкоди. Детальніше поняття та особливості зобов'язань із відшкодування шкоди розглянемо у наступному параграфі.

1.2 Підстави (умови) зобов'язань із відшкодування шкоди

Підставою для виникнення таких зобов'язань є цивільне правопорушення (делікт), що виражається у заподіянні шкоди іншій особі. Суб'єктами зобов'язання є: потерпілий -- особа, якій завдано шкоду, виступає як кредитор; особа, що несе відповідальність за шкоду (найчастіше, яка заподіяла шкоду), виступає як боржник. Суб'єкти такого зобов'язання не перебувають у договірних правовідносинах, бо дане зобов'язання виникає незалежно від останніх.

Змістом такого зобов'язання є право потерпілого вимагати залагодження (відшкодування) шкоди та (або) компенсації моральної шкоди, а також обов'язок заподіювача шкоди вчинити зазначені дії.[7]

Як уже зазначалося вище, до загальних умов, наявність яких, як правило, є обов'язковою для покладення на особу відповідальності за заподіяння шкоди, належать наступні умови:

наявність шкоди, заподіяної майну фізичних або юридичних осіб, та/або особистим немайновим благам фізичної чи юридичної особи;

неправомірні (протиправні) дії (бездіяльність) заподіювача шкоди;

причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, яка настала;

вина заподіювача шкоди. [6]

Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини.

Отже, підстава позадоговірної відповідальності -- це цивільне правопорушення, структурними елементами якого є шкода, протиправність поведінки, причинний зв'язок та вина.

Перші три умови -- протиправність, шкода та причинний зв'язок -- є об'єктивними, а четверта -- вина -- є суб'єктивною підставою цивільно-правової відповідальності.

Шкода може бути заподіяна і правомірними діями, до яких можна віднести дії вчинені при самозахисті від протиправних посягань та у стані крайньої необхідності. Питання про відповідальність за такі дії вирішується у законодавстві по-різному. Так, шкода, завдана при самозахисті -- у стані необхідної оборони, якщо не були перевищені її межі, не підлягає відшкодуванню. [8]

Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збитками. В ЦК України про відшкодування збитків як спосіб захисту цивільних прав йдеться у ч. 1 ст. 6, але питання про структуру збитків, умови та порядок стягнення їх вирішуються в нормах зобов'язального права.

Шкода ж, завдана у стані крайньої необхідності, має бути відшкодована особою, яка її заподіяла, з правом зворотної вимоги до особи, в інтересах якої вона діяла. Обов'язок відшкодування шкоди може бути покладений на особу, в чиїх інтересах діяв заподіювач шкоди, або віднесений на її рахунок. Крайньою необхідністю є дії щодо усунення небезпеки, яка загрожувала інтересам чи правам фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами. В інших випадках, встановлених законом, шкода, заподіяна правомірними діями, також може підлягати відшкодуванню.

Окремо встановлюються правила відповідальності за заподіяння моральної шкоди. Вона відшкодовується, якщо завдана фізичній або юридичній особі неправомірними діями за наявності вини особи, яка її заподіяла. У випадках, коли шкоду завдано життю і здоров'ю фізичної особи джерелом підвищеної небезпеки, або внаслідок її незаконного затримання, незаконного застосування до неї як запобіжного заходу арешту або підписки про невиїзд, незаконного засудження, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, а також в інших випадках, встановлених законом, моральна шкода відшкодовується незалежно від вини.

Закон передбачає два способи залагодження майнової шкоди:

1) відшкодування в натурі (передати річ того ж роду та якості, полагодити пошкоджену річ тощо);

2) повне відшкодування завданих збитків, розмір яких визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для виправлення пошкодженої речі.

Окрім загальних положень, у ЦК України міститься ряд статей, які регулюють відповідальність за заподіяння шкоди у конкретних життєвих випадках, коли наявними є ще додаткові (спеціальні) умови відповідальності. Такі зобов'язання називають спеціальними деліктами. В них передбачається, зокрема, відшкодування юридичною особою шкоди, заподіяної її працівником; відшкодування шкоди, заподіяної: органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, у тому числі в галузі нормотворчої діяльності, або незаконними діями посадових осіб цих органів; незаконними діями посадової особи органу дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду; діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду; джерелом підвищеної небезпеки; заподіяної спільно кількома особами; заподіяної внаслідок недоліків товарів, робіт, послуг; заподіяної життю і здоров'ю працівника; ядерної шкоди тощо.[11]

Протиправною вважається така поведінка особи, яка порушує приписи закону чи іншого нормативного акта, або виявилася у невиконанні чи неналежному виконанні договірного зобов'язання.[13]

Протиправність поведінки (дія чи бездіяльність) боржника або кредитора полягає в порушенні договірного зобов'язання.

Як дія, так і бездіяльність -- це форми поведінки людини, в яких виражена її свідомість і воля. Вольова дія (бездіяльність) особи завжди допускає наявність і відображається в тому чи іншому вчинку, який підпадає під правовий вплив.

Протиправна дія (бездіяльність) особи характеризує зовнішню, очевидну сторону поведінки, що полягає у невиконанні юридичного обов'язку. Розуміння протиправної дії чи бездіяльності як об'єктивної категорії означає, що виявившись зовні, вона існує як факт, незалежний тепер від свідомості суб'єкта, і змінити який не неможливо.

Друга форма протиправної поведінки -- протиправна бездіяльність, якій відповідає юридичний обов'язок в активній формі -- обов'язок вчинити необхідні дії. Якщо протиправність дії полягає в тому, що особа вчиняє заборонені дії, то при бездіяльності особа не вчиняє дій, до яких вона нормативне зобов'язувалася.[16]

Однією з необхідних умов цивільно-правової відповідальності є наявність безпосереднього причинного зв'язку між протиправною поведінкою правопорушника і збитками потерпілої сторони. Мається на увазі, що протиправна дія або бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, що виникли у потерпілої особи, -- наслідком протиправної поведінки заподіювача.[13]

Причинний зв'язок -- це об'єктивний зв'язок між явищами природи або суспільного життя, при якому одне явище виступає як причина, а друге -- як наслідок: одне явище (причина) породжує, зумовлює виникнення другого явища (наслідку). Наприклад, за договором одна організація повинна була поставити іншій певну кількість сировини або палива. Договір постачальник не виконав. Внаслідок цього друга організація (покупець) не змогла виробити певної продукції і не одержала прибутків. У цьому прикладі невиконання договору є причиною, а збитки, яких зазнала друга організація, -- наслідком. Для того, щоб визнати особу відповідальною за шкоду, необхідно, щоб ця шкода була результатом саме її дій або бездіяльності, тобто, щоб між діями або бездіяльністю особи і шкодою був певний причинний зв'язок. Це безпосередньо випливає із змісту ст.ст.203, 440 ЦК України.

У більшості випадків встановити наявність необхідного причинного зв'язку між протиправною дією і шкодою неважко.

Вчені-правознавці, вирішуючи питання про причинний зв'язок у праві, виходять із вчення про причинні зв'язки, необхідність і випадковість, тобто з того, що світ є об'єктивною реальністю (отже, причинні зв'язки між явищами природи, суспільного життя мають об'єктивний характер), що існують необхідні і випадкові зв'язки між явищами об'єктивного світу. Необхідність випливає із самої суті певного процесу, виражає його закономірність. Випадковість зумовлюється неістотними для даного процесу зв'язками. Керуючись цими положеннями, більшість наших юристів визнають за потрібне досліджувати об'єктивні зв'язки між окремими явищами, але серед правознавців немає єдності у питанні про те, який саме причинний зв'язок може бути умовою цивільно-правової, як і кримінально-правової, відповідальності. [5]

Випадковий причинний зв'язок не може бути підставою цивільно-правової відповідальності. Отже, лише у разі, коли шкода є необхідним, закономірним наслідком дій особи, остання може бути визнана відповідальною за цю шкоду. Так, якщо одна організація не поставила іншій сировину, необхідним, закономірним наслідком цього буде те, що остання не одержить планових прибутків протягом певного часу. Закономірними будуть і збитки, яких зазнала ця організація, сплативши своїм контрагентам неустойку за невиконання договорів. Об'єктивний причинний зв'язок суд або арбітраж повинен встановлювати до і незалежно від суб'єктивної сторони цивільного правопорушення, тобто до і незалежно від з'ясування питання про те, винна особа, яка заподіяла шкоду, чи ні.

Якщо необхідний причинний зв'язок брати за підставу відповідальності, це дасть практиці критерій для відмежування причинного зв'язку, що може і повинен бути підставою відповідальності, від такого зв'язку, що не повинен братися нашою судовою та арбітражною практикою до уваги. [10] Такий підхід, нарешті, сприятиме розв'язанню питання про співвідношення випадку і непереборної сили.

Не менш важливе значення для виникнення зобов'язання із відшкодування шкоди має і питання вини. Вина як умова виникнення зобов'язань із відшкодування шкоди є т.зв. суб'єктивною підставою цивільно-правової відповідальності.

Особливості цивільно-правової категорії вини умови виникнення зобов'язань із відшкодування шкоди розглянемо у наступному розділі.

Розділ 2. поняття про вину як умову виникнення зобовязань із відшкодування шкоди та законодавчі особливості її регулювання

вина цивільний правовий відповідальність

2.1 Поняття вини у цивільному праві України

Право усіх країн (англо-американська, романо-германська правові системи) встановлює обов'язковою умовою зобов'язань із відшкодування шкоди, а конкретно відповідальності за заподіяння шкоди вину делінквента.

На відміну від договірних відносин у зобов'язаннях із заподіяння шкоди наявність вини відповідача не припускається, її слід довести; тягар доказування вини покладено на потерпілого.

Форма вини (умисел, недбалість, необережність), як правило, не впливає на розмір відповідальності. Спільна вина кількох осіб спричиняє солідарну відповідальність. Наявність вини потерпілої особи у формі недбалості або необережності зменшує розмір відповідальності делінквента. Якщо вина потерпілого існує у формі умислу, а також у разі прохання або згоди його на спричинення йому шкоди, заподіювач шкоди звільняється від відповідальності. [12]

У передбачених законом і судовою практикою випадках можливе настання так званої абсолютної відповідальності, тобто відповідальності незалежно від вини, без вини заподіювача шкоди. До обставин, які спричиняють безвинну відповідальність у країнах континентального права відносять: заподіяння шкоди діями працівників під час виконання службових обов'язків, за які відповідає роботодавець (пар. 831 НЦК, ст. 1384 ФЦК), заподіяння шкоди будівлями (пар. 836-838 НЦК, ст. 1386 ФЦК), тваринами (пар. 833-834 НЦК, ст. 1385 ФЦК), неякісними товарами, джерелом підвищеної небезпеки, а також спричинення моральної шкоди поширенням відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію. [20]

У країнах англо-американського права такими обставинами, як правило, є: заподіяння шкоди тваринами, зокрема й домашніми та дикими; заподіяння шкоди пасажирові в момент посадки чи висадки, старту, польоту чи посадки літака; унаслідок недоліків товарів та послуг, діяльності, що створює підвищену небезпеку. Законодавство деяких штатів США встановлює інші правила.

Право цих країн визнає можливість звільнення від відповідальності за заподіяння шкоди, якщо: делінквент діяв у стані необхідної оборони (може бути приватною чи публічною), захищав власність, виконував державні функції, шкоду завдано з вини (за згодою чи на прохання) потерпілого, потерпілий (позивач) узяв на себе ризик заподіяння шкоди (США); закінчився строк позовної давності.

Такими є загальні правила деліктної відповідальності, разом з тим, право кожної країни має свої особливості інституту позадоговірної відповідальності. Найбільш прозорою видається система генерального делікту, що закріплена в законодавстві Франції.

У відповідній статті ФЦК (ст. 1382) закріплено загальні правила деліктної відповідальності: будь-які дії, що завдають шкоди іншій особі, зобов'язують винного відшкодувати її. Положення цієї статті застосовуються до будь-якого цивільного правопорушення, до всіх випадків заподіяння шкоди, тому мають назву «генеральний делікт». Судова практика за формою вини відрізняє поняття квазіделікту -- протиправне заподіяння шкоди, що сталося внаслідок необережних дій делінквента; деліктом є тільки навмисні протиправні діяння. Проте юридичні наслідки і деліктів, і квазіделіктів однакові -- обов'язок відшкодувати шкоду.[20]

Як уже зазначалося вище, наявність майнової шкоди, протиправність дій особи, яка заподіяла шкоду, необхідний причинний зв'язок між діями та шкодою -- всі ці умови складають об'єктивну сторону цивільного правопорушення. Між тим є ще і суб'єктивна сторона цивільного правопорушення. Її складає вина особи, що заподіяла шкоду. Вина як умова цивільно-правової відповідальності. Звичайно, наші цивілісти (як і криміналісти) під виною розуміють психічне ставлення особи у формі умислу або необережності до своєї протиправної дії (або бездіяльності) та її результату. [22, с. 624]

За твердженням О. В. Дзери вина відповідно до функції, яку вона виконує у структурі правопорушення, у цивілістичній літературі визначається як психічне ставлення особи до вчинюваної нею протиправної дії чи бездіяльності та її можливих наслідків. [23, с. 518] Категорія "психічне ставлення", що використовується в понятті вини, виражає оцінку (можливість оцінки) поведінки, передбачення або можливість передбачення настання шкідливих наслідків. Вина тісно пов'язана з протиправністю та її наслідками. Питання про вину виникає лише за умови, коли вчинено протиправну поведінку. Маючи спільні риси з протиправністю, вина відрізняється від неї усвідомленням або можливістю усвідомлення протиправного чи соціально значущого характеру дії (бездіяльності) і передбаченням або можливістю передбачення шкідливих наслідків.

Проте на відміну від права кримінального у якому діє презумпція невиннуватості), то у цивільному праві діє припущення (презумпція) вини особи, яка вчинила правопорушення.

Відповідно до ч. 2 ст. 1166 ЦК характерними ознаками вини у цивільному праві є:

а) вина заподіювача шкоди припускається, тобто обов'язок довести відсутність вини заподіювача покладається на нього самого; до цього часу він вважається винним;

б) обсяг відшкодування не залежить від завдання шкоди умисно чи необережно, тобто береться до уваги тільки наявність вини, а не її форма.

Отже, вина у цивільному праві може виявлятися у формі умислу і необережності. Особа, яка передбачає шкідливі наслідки своєї протиправної поведінки і бажає їх настання або ставиться до їх настання байдуже, -- діє умисно (вина у формі умислу). Якщо особа передбачає негативні наслідки своєї протиправної поведінки і не бажаючи їх, легковажно, без достатніх підстав гадає їх відвернути або (стосовно договірних зобов'язань) бажає виконати зобов'язання, але не мобілізує своїх сил та можливостей для цього, або коли особа не передбачає шкідливих наслідків своєї протиправної поведінки, але за обставинами справи повинна була б їх передбачити -- вона діє необережно (вина у формі необережності). [19]

Таким чином підставою цивільно-правової відповідальності є вина як у формі умислу, так і у формі необережності.

Спробуймо далі розглянути поділ вини у цивільному праві детальніше.

2.2 Умисел як різновид вини

Залежно від співвідношення психічних елементів, що утворюють зміст вини, визначаються її форми -- умисел і необережність. Для першої форми вини -- умислу -- характерним є усвідомлення особою суспільної небезпеки своєї поведінки, передбачення негативних її наслідків, бажання такої поведінки або небажання, але свідоме її допущення. В основу цієї характеристики умислу покладено різницю між його видами -- прямим і евентуальним. [22, с. 519]

Якщо робити порівняння із нормами кримінального законодавства, то слід зазначити, що цивільно-правовий умисел за правовою природою відрізняється від кримінально-правового самою спрямованістю такого умислу, особливостями відповідальності та специфікою такого умислу.

Цивільне законодавство не поділяє умисел на види, оскільки немає такої потреби. Справа не лише в тому, що види умислу, як у цілому форми вини, не впливають на розмір відповідальності. При умисному цивільному правопорушенні правопорушник ні прямо, ні евентуальне не ставить собі за мету завдати шкоду, зокрема громадянинові, його праву на недоторканність життя і здоров'я, яке порушує.[19]

Усвідомлюючи соціальне значення своєї поведінки та можливі її наслідки, правопорушник не намагається їх досягти -- він намагається досягти іншого результату, корисного для нього самого.

Умисел характеризується тим, що особа, яка вчиняє цивільного правопорушення, передбачає або свідомо допускає його наслідки.

Для покладення відповідальності за цивільне правопорушення, крім зазначених вище трьох об'єктивних умов -- протиправності, збитків і причинного зв'язку, за загальним правилом, необхідна ще одна умова -- вина заподіювача. Вина в цивільному праві розглядається як психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків.

У цивільному праві діє припущення (презумпція) вини особи, яка вчинила правопорушення. Відповідно до ЦК України особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або необережності), крім випадків, передбачених законом або договором. Відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов'язання. Коли невиконання або неналежне виконання зобов'язання зумовлено умислом або необережністю кредитора, боржник звільняється від відповідальності, якщо інше не встановлено законом. Іноді невиконання зобов'язання є наслідком винної поведінки обох сторін (змішана вина). Тоді суд відповідно до ступеня вини кожної із сторін зменшує розмір відповідальності боржника. Відповідальність боржника може бути зменшена також у тому разі, коли кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов'язання, або не вжив заходів до зменшення їх.[6]

У переважній більшості випадків, договірна або позадоговірна шкода заподіюються не умисно, а з необережності. Як правило, боржник (або заподіювач позадоговірної шкоди) не бажає, щоб його контрагенту за договором або відповідно потерпілому було завдано шкоди. У практиці велике значення має питання щодо відмежування необережності від простого випадку. Необережність, як зазначалося, має місце у випадках, коли боржник або заподіювач позадоговірної шкоди не передбачав наслідків своєї протиправної поведінки, хоча повинен їх передбачати, або передбачає ці наслідки, але має намір їх відвернути, проте не робить для цього того, що повинен зробити.

Виникають запитання: як визначити у кожному окремому випадку, що міг і повинен був передбачати боржник або заподіювач позадоговірної шкоди? Де та межа вимог, які ми вправі пред'явити до особи, а отже, де критерій, що дозволяє відрізняти необережність від випадку. У юридичній літературі це питання є спірним.

Прихильники суб'єктивного масштабу вважали, що у кожному окремому випадку слід вивчати суб'єктивні можливості даної особи, не користуючись якимсь зразком для порівняння. Прихильники об'єктивного масштабу стверджують, що поведінку особи необхідно порівнювати з тим, як би поводила себе людина, яка береться за зразок. Поведінка останньої і приймається за масштаб при вирішенні питання про відповідальність. На нашу думку, було б не правильно відмовитись від будь-якого об'єктивного критерію масштабу. Кожного разу, коли судді доводиться вирішувати питання, чи належним чином поводила себе дана особа, у нього обов'язково виникає уявлення про належну поведінку у даних конкретних умовах. Яку ж поведінку громадянина можна було б брати за зразок? Гадаємо, що об'єктивним масштабом відповідальності можуть служити максимальна передбачливість, максимальне напруження всіх сил та здібностей громадянина, який мав би такі самі індивідуальні особливості, що й дана конкретна особа професія, вік, освіта, стан здоров'я тощо, у даних конкретних умовах місця та часу. Такий об'єктивний масштаб дозволяє врахувати індивідуальні особливості кожної даної особи, а отже, дозволяє на практиці здійснити принцип вини. [20]

Загальним принципом цивільно-правової відповідальності є принцип вини. Відповідальність особи за заподіяну шкоду (як договірну, так і позадоговірну) виникає за загальним правилом лише тоді, коли вона винна, коли є її вина у формі умислу або необережності. За невиконання або неналежне виконання договору, що сталося без вини боржника, а також за випадкове заподіяння позадоговірної шкоди, відповідальність, як правило, не виникає. Цей принцип виражений у ЦК України, що регулює відповідальність за невиконання зобов'язань. Також ЦК України передбачає загальні положення про відповідальність за заподіяння позадоговірної шкоди. При чому норми ЦК України встановлюють презумпцію вини боржника, який не виконав зобов'язання, або відповідно презумпцію вини заподіювача позадоговірної шкоди. Це означає, що особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, вважається винною у цьому, якщо не доведе протилежне. Так само й той, хто заподіяв шкоду особі або майну громадянина, вважається винним, якщо не доведе, що шкоду заподіяно не з його вини. Презумпцію вини у цивільному праві встановлено законодавцем, виходячи з міркувань доцільності, найповнішого захисту інтересів громадян і організацій.

Боржник, що не виконав договірного зобов'язання, або заподіювач позадоговірної шкоди краще обізнаний з обставинами, в яких йому доводилося діяти, і які так чи інакше впливали на заподіяння шкоди ніж контрагент за договором, чи відповідно потерпілий. Тому їм легше довести свою невинуватість, ніж кредитору за договором або потерпілому їхню вину. Як зазначалося вище, за загальним правилом цивільно-правова відповідальність настає лише при наявності вини особи, що заподіяла договірну або позадоговірну шкоду. Але відповідно до ЦК України у договорі може бути передбачене й інше, а саме, що відповідальність за невиконання зобов'язання настає незалежно від того, винен боржник чи ні. [7]

Крім того, ряд винятків із загального принципу цивільно-правові відповідальності (принципу вини) безпосередньо передбачено у законодавстві, і у цих випадках відповідальність настає незалежно від того чи винен боржник у невиконанні договору, чи особа, що заподіяла позадоговірну шкоду. Тут досить, щоб були наявними об'єктивні умови відповідальності: шкода, протиправність дій особи, необхідний причинний зв'язок між протиправною дією і шкодою. Таку підвищену відповідальність передбачено, зокрема, за невиконання або неналежне виконання зобов'язань при здійсненнім підприємницької діяльності. Тут боржник може звільнятись від відповідальності лише довівши, що належне виконання зобов'язання стало неможливим внаслідок непереборної сили (стихійні явища, військові дії тощо).

2.3 Необережність як різновид вини

ЦК України, як і ЦК інших суверенних республік, розрізняють грубу і просту необережність. В одних випадках при вирішенні питання про те, чи повинна особа нести відповідальність, враховується тільки груба необережність, в інших -- як груба, так і проста необережність. Питання про те, яка саме необережність мала місце, може бути вирішене при аналізі всієї сукупності обставин, за яких було заподіяно договірну чи позадоговірну шкоду.

У цивільному праві порівняно більше значення має сама вина у формі необережності.

Для другої форми вини -- необережності -- характерно, що особа, яка вчиняє правопорушення, передбачала можливість настання негативних наслідків своєї поведінки, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості таких наслідків, хоч повинна була або могла їх передбачити.

На відміну від кримінального законодавства, цивільне розрізняє просту і грубу необережність, що має значення при визначенні розміру відшкодування шкоди.

Для розмежування простої і грубої необережності можна використати відоме положення римського права "нерозуміння того, що всі розуміють". При грубій необережності особа порушує елементарні правила поведінки, а тому ступінь шкідливих наслідків досить великий. При простій необережності, навпаки, протиправність полягає у порушенні складних правил, у зв'язку з чим ступінь передбачення наслідків досить малий.[18]

У цивільному праві необережність поділяється на легку і грубу, хоч критеріїв їх розмежування немає ні в законодавстві, як і не окреслено чітких їх контурів у судовій практиці та літературі. Все залежить від характеру вимог, які недодержані особою у тій чи іншій ситуації.

Якщо для покладення на правопорушника цивільної відповідальності у сфері відшкодування збитків необхідний повний склад цивільного правопорушення (протиправність поведінки, шкода, причинний зв'язок, вина), то для стягнення неустойки або втрати завдатку кредиторові досить довести, що поведінка боржника є протиправною, а вина є або припускається, коли він не довів відсутності своєї вини в порушенні зобов'язання. Тут має місце неповний склад правопорушення.

Особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що вона може настати і без вини, якщо це передбачено законом або договором. Наприклад, у разі заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки, незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду та деяких інших, відповідальність настає незалежно від вини.[17]

Вирішення питання про реалізацію зобов'язання, що виникло із заподіяння шкоди, залежить і від поведінки потерпілого. Наявність його вини може зумовити повне або часткове звільнення заподіювача шкоди від відповідальності. Так, шкода, яка виникла внаслідок умислу потерпілого, відшкодуванню не підлягає. Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого розмір відшкодування може бути зменшений, якщо інше не встановлено законом. Суд також може зменшити розмір відшкодування шкоди, заподіяної фізичною особою, з урахуванням її майнового стану, якщо він був до заподіяння шкоди або стане внаслідок її відшкодування у повному обсязі вкрай скрутним. Однак у випадках, коли шкоду завдано злочином, зменшення розміру відповідальності за згаданою підставою неможливе.

У переважній більшості випадків договірна або позадоговірна шкода заподіюються не умисно, а з необережності. Як правило, боржник (або заподіювач позадоговірної шкоди) не бажає, щоб його контрагенту за договором було завдано шкоду. У практиці велике значення має питання щодо відмежування необережності від простого випадку.

Необережність, як зазначалося, має місце у випадках, коли боржник або заподіювач позадоговірної шкоди не передбачав наслідків своєї протиправної поведінки, хоча повинен їх передбачати, або передбачає ці наслідки, але має намір їх відвернути, проте не робить для цього того, що повинен зробити.

Особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що вона може настати і без вини, якщо це передбачено законом або договором. Так, згідно ЦК України боржник, який прострочив виконання, відповідає перед кредитором за збитки, завдані простроченням, і за неможливість виконання, що випадково (тобто за відсутності його вини) настала після прострочення.

У ЦК України відповідальність без вини (крім дії непереборної сили) пропонується встановити для осіб за порушення зобов'язань у зв'язку із здійсненням ними підприємницької діяльності. У цій діяльності підприємцям доводиться нерідко приймати рішення в умовах невизначеності та ризику. Щоб зменшити несприятливий вплив на підприємництво факторів порушення зобов'язань контрагентами, можуть бути використані різні заходи:

· проведення моніторингу (спостереження та оцінка процесів підприємництва);

· співробітництво з консультативними фірмами в галузі аудиту, менеджменту, інформації, права; вибір надійних партнерів;

· співробітництво з конкурентами на ринку товарів тощо.

Певну роль у цій сфері може відіграти і страхування підприємницьких ризиків (наприклад, страхування від неповернення кредитів банкові).[19]

Для притягнення особи до цивільно-правової відповідальності потрібен або повний склад правопорушення, що складається з чотирьох елементів (протиправність, шкода, причинний зв'язок, вина), або у випадках, зазначених у законі чи договорі, -- неповний, усічений склад -- протиправність і вина (при стягненні неустойки, втраті завдатку тощо). За відсутності хоч би одного з цих елементів (крім випадків безвинної відповідальності) цивільна відповідальність не настає.

Отже, вина незалежно від категорії та вини є обов'язковою підставою зобов'язань із відшкодування шкоди.

Висновки

Підставою для виникнення зобов'язань, як відомо, можуть бути не тільки правочини (в тому числі договори), а й інші юридичні факти, зокрема заподіяння шкоди іншій особі.

Зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, належать до позадоговірних зобов'язань. В процесі реалізації дедалі різноманітніших, складніших відносин майновим та особистим немайновим благам їх учасників може бути заподіяна шкода. Якщо вона виникла поза межами договірних відносин, то виникає проблема: хто повинен відшкодовувати цю шкоду.

Підставою для виникнення таких зобов'язань є цивільне правопорушення (делікт), що виражається у заподіянні шкоди іншій особі. Суб'єкти такого зобов'язання не перебувають у договірних правовідносинах, бо дане зобов'язання виникає незалежно від останніх. Змістом такого зобов'язання є право потерпілого вимагати залагодження (відшкодування) шкоди та (або) компенсації моральної шкоди, а також обов'язок заподіювача шкоди вчинити зазначені дії.

Для покладення відповідальності за цивільне правопорушення, крім зазначених вище трьох об'єктивних умов -- протиправності, збитків і причинного зв'язку, за загальним правилом, необхідна ще одна умова -- вина заподіювача.

Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини.

Вина в цивільному праві розглядається як психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків.

Вина відповідно до функції, яку вона виконує у структурі правопорушення,у цивілістичній літературі визначається як психічне ставлення особи до вчинюваної нею протиправної дії чи бездіяльності та її можливих наслідків. Категорія"психічне ставлення", що використовується в понятті вини, виражає оцінку(можливість оцінки) поведінки, передбачення або можливість передбачення настання шкідливих наслідків. Вина тісно пов'язана з протиправністю та її наслідками. Питання про вину виникає лише за умови, коли вчинено протиправну поведінку. Маючи спільні риси з протиправністю, вина відрізняється від неї усвідомленням або можливістю усвідомлення протиправного чи соціально значущого характеру дії (бездіяльності) і передбаченням або можливістю передбачення шкідливих наслідків.

Характерними ознаками вини у цивільному праві є: а) вина заподіювача шкоди припускається, тобто обов'язок довести відсутність вини заподіювача покладається на нього самого; до цього часу він вважається винним; б) обсяг відшкодування не залежить від завдання шкоди умисно чи необережно, тобто береться до уваги тільки наявність вини, а не її форма.

Залежно від співвідношення психічних елементів, що утворюють зміст вини,визначаються її форми -- умисел і необережність.

Специфіка вини к цивільному праві - те насамперед фактор того, що не залежно від виду і категорії вини, але за її наявності настає цивільно-правова відповідальність.

На відміну від кримінального права, де існує презумпція (припущення) невинуватості, в цивільному законодавстві передбачено протилежне правило: "той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, коли доведе, щошкоду заподіяно не з його вини".

Припущення вини заподіювача шкоди належить до презумпцій, що можуть бути спростовані, тобто довівши свою невинуватість, заподіювач тим самим спростовує презумпцію, доводить її хибність. Якщо в процесі дослідження всіх матеріалів справи не вдалося спростувати цю презумпцію, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. Презумпція вини заподіювача шкоди -- одна з правових форм вираження принципу рівності сторін у цивільному процесі (щодо складності доведення).

В ЦК України відтворена презумпція винуватості заподіювача шкоди, як одна з характерних галузевих особливостей цивільного права. Використання її в цивільному праві -- результат врахування багаторічного досвіду судової практики. Остання свідчить на користь того, що заподіювачу (боржнику) легше довести свою невинуватість, ніж потерпілому (кредиторові) довести винність зобов'язаної особи.

Отже підстава позадоговірної відповідальності -- це цивільне правопорушення, структурними елементами якого є шкода, протиправність поведінки, причинний зв'язок та вина.

На сьогодні на законодавчому рівні відсутні достатньо прописані норми щодо цивільно-правової вини як умови виникнення цивільного зобов'язання із відшкодування шкоди, що, на нашу думку, є негативних фактором для виникнення таких зобов'язань та настання цивільно-правової відповідальності. Так на нашу думку, доречно було б внести відповідні норми до ЦК України.

Список використаних джерел

1. конституція україни від 28. 06. 1996 р. // Відомості Верховної Ради. - 1996. - № 30. - с. 141. (зі змінами). [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// www. zakon. rada. gov. ua

2. Цивільний кодекс України від 16. 01. 2003 р. //Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 40-44. - С. 356. (зі змінами). [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// www. zakon. rada. gov. ua

3. Кримінальний кодекс України від 16. 04. 2001 р. //Відомості Верховної Ради. - 2001. - № 25-26. - С. 131. (зі змінами). [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// www. zakon. rada. gov. ua

4. Закон України «Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 01. 12. 1994 р. //Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 1. - С. 1. (зі змінами). [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// www. zakon. rada. gov. ua

5. Белов В. А. Гражданское право: Общая и Особенная части: Учеб. - М.: ао “Центр ЮрИнформ”, 2003. - 833 с.

6. Вина у цивільному праві. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://advokat-didenko.com/glossary/272/