Вина, як умова виникнення деліктних зобов’язань із відшкодування шкоди, завданої внаслідок надзвичайних ситуацій

Мул А.М., аспірант кафедри цивільного права та процесу

Анотації

У статті досліджено доктринальні та законодавчі положення щодо значення вини як суб'єктивної умови у разі відшкодування шкоди, завданої внаслідок надзвичайних ситуацій. Особливу увагу приділено аспектам вини за експлуатації об'єктів підвищеної небезпеки та виникнення у зв'язку із цим надзвичайних ситуацій.

Ключові слова: деліктні зобов'язання, вина, відшкодування шкоди, надзвичайна ситуація, принцип ризику, цивільний захист.

В статье исследованы доктринальные и законодательные положения о значении вины как субъективного условия при возмещении вреда, причиненного вследствие чрезвычайных ситуаций. особое внимание уделено аспектам вины при эксплуатации объектов повышенной опасности и возникновении в связи с этим чрезвычайных ситуаций.

Ключевые слова: деликтные обязательства, вина, возмещение вреда, чрезвычайная ситуация, принцип риска, гражданская защита.

Key words: tort obligations, guilt, compensation for harm, emergency, risk principle, civil protection.

Поряд з об'єктивними умовами виникнення деліктних зобов'язань (протиправною поведінкою, шкодою та причинно-наслідковим зв'язком між ними) окремим значенням наділена і єдина суб'єктивна ознака - вина завдавача шкоди. У контексті надзвичайних ситуацій та їх руйнівних наслідків питання вини набуває особливої важливості та актуальності, потребуючи самостійного ґрунтовного дослідження. Так, необхідне вирішення проблеми неминучості вини для виникнення у відповідної особи обов'язку з відшкодування завданої надзвичайною ситуацією шкоди.

Проблематиці вини як суб'єктивної умови виникнення деліктних зобов'язань та настанню цивільно-правової відповідальності приділено значну увагу у працях вчених минулого і сьогодення. Цій тематиці присвячували свої роботи Б.С. Антимонов, В.М. Болдинов, Г. Братель, М.І. Бублик, В.П. Грибанов, С.Д. Гринько, О.В. Дмитрієва, О.С. Іоффе, С. Канзафарова, Т.С. Ківалова, О.Л. Невзгодіна, О.О. Отраднова, Є.А. Павлодський, Е.Е. Пірвіц, В.Д. Примак, Н.В. Терещенко, О.В. Церковна та ін. При цьому питання місця категорії вини саме у світлі виникнення деліктних зобов'язань із відшкодування шкоди, завданої внаслідок надзвичайних ситуацій, досі потребує додаткової уваги науковців.

Метою статті є визначення базових ознак та особливостей вини як суб'єктивної умови настання цивільної відповідальності за спричинення надзвичайної ситуації, її обов'язковості в загальній структурі складу відповідного цивільного правопорушення як комплексної підстави виникнення деліктних зобов'язань.

Досліджуючи вину як суб'єктивну умову настання цивільної відповідальності за спричинення надзвичайної ситуації та виникнення відповідних деліктних зобов'язань, необхідно найперше виходити з визнаної у доктрині та законодавчо закріпленої презумпції вини особи заподіювача шкоди та характеристики самої вини як психічного ставлення такої особи до своєї протиправної поведінки та її негативних (шкідливих) наслідків у формі умислу або необережності, що у разі деліктної відповідальності закріплюються лише на основі закону [1, с. 177] (сприймаючи загальноприйняту в українській цивілістиці «психологічну» концепцію вини, в основу якої покладено здатність особи усвідомлювати свої дії та їх можливий наслідок (бажати чи не бажати його настання) і керувати такими діями [2, с. 595, 603]). Під умислом, зокрема, розумітимемо усвідомлення протиправності своєї поведінки та бажання або свідоме допущення настання шкоди, а під необережністю - просту (особа не передбачала можливості настання шкідливих наслідків свого діяння, хоча могла та повинна була їх передбачити) та грубу (особа передбачала можливість настання шкідливих наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення) [3, с. 984] необережності, виокремлення яких, на відміну від ступенів умислу, має практичне значення у деліктному праві загалом та у контексті нашого дослідження зокрема. законодавчий вина цивільний

У науці підкреслюється і той факт, що презумпція вини повною мірою поширюється на ті випадки, коли йдеться про юридичних осіб, які не можуть діяти інакше, ніж шляхом діянь (поведінки) її працівників, а отже, вина юридичної особи - це вина її працівників під час виконання ними трудових (службових, посадових) обов'язків [4, с. 214]. У зв'язку із цим вина юридичних осіб у настанні надзвичайних ситуацій матиме місце крізь призму вини їх конкретних працівників, зокрема осіб, відповідальних за пожежний захист, за техніку безпеки, за функціонування тих чи інших систем на підприємствах, в установах і організаціях, а також працівників, які є завдавачами шкоди, навіть попри те, що не виконують жодних адміністративних, контрольних або інших подібних функцій.

Важливим у цьому зв'язку є положення п. 3.5 та п. 3.7 Правил техногенної безпеки у сфері цивільного захисту на підприємствах, в організаціях, установах та на небезпечних територіях (далі - Правила), затверджених Наказом Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи від 15 серпня 2007 р. № 557 [5], згідно з якими: 1) посадові особи, на яких поширюється дія цих Правил, несуть персональну відповідальність за особисті порушення вимог Правил, а також за невжиття заходів із припинення порушень підлеглими посадовими особами або робітниками; 2) працівник або інша особа, яка порушила вимоги Правил, несе, залежно від спричинених порушенням наслідків, особисту відповідальність відповідно до чинного законодавства, незалежно від того, що порушення сталося через особисте невиконання працівником (робітником) вимог Правил або через невірне виконання розпорядження відповідного керівника.

Ці положення розширюють як перелік осіб, вина яких у результаті опосередковано буде призводити до виникнення обов'язку з відшкодування завданої надзвичайною ситуацією шкоди відповідною юридичною особою, так і характер наявності такої вини - не лише за власні протиправні дії або бездіяльність, але і за невжиття заходів для припинення таких діянь, вчинюваних підлеглими. Останні, зокрема, несуть відповідальність як за неправильність виконання розпоряджень і наказів, так і за не пов'язані з ними правопорушення.

Зрозуміло, що у таких правових положеннях йдеться не про особисту цивільно-правову відповідальність працівників, яка виражається в обов'язку відшкодувати завдану шкоду, що лягає на відповідну юридичну особу, а про дисциплінарну чи матеріальну відповідальність працівників. Утім саме такі правові норми є проявом особливого відношення з боку держави як правотворця до важливості дотримання відповідних правил і законних розпоряджень у сфері гарантування техногенної безпеки, оскільки інакше реальною є загроза виникнення надзвичайних ситуацій техногенного характеру.

У світлі підходу до особливостей умов виникнення відповідальності за шкоду, завдану внаслідок надзвичайної ситуації, спричиненої експлуатацією об'єктів (джерел) підвищеної небезпеки (який детально висвітлюється нами в інших наукових статтях), іншим проявом такого особливого відношення є законодавче закріплення можливості виникнення цивільно-правової відповідальності без вини. Зокрема, виходячи з аналізу змісту ст. 1187 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) [6] щодо відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, вина не є абсолютною умовою цивільної відповідальності [7, с. 190]. Розглядатимемо також виникнення зобов'язань із відшкодування шкоди внаслідок надзвичайних ситуацій, які стали комплексним наслідком діяння певної особи за відсутності її вини. За таких умов склад цивільно-правового правопорушення заподіювача шкоди вчені нерідко називають «усіченим» [8, с. 342-346].

З огляду на особливості досліджуваних зобов'язань та правову природу надзвичайних ситуацій, необхідно розглянути питання теоретичного обґрунтування встановлення безвинної відповідальності та правову концепцію ризику як можливої умови виникнення такої відповідальності, що також перебуває у безпосередньому зв'язку з необхідністю здійснення заходів посиленого контролю за людською діяльністю у вказаній сфері та встановлення спеціальних умов виникнення деліктного зобов'язання у зв'язку з порушенням відповідних норм і правил. Тому доречно вказати і на той факт, що вченими, зокрема С.Д. Гринько, поряд із принципом вини виокремлюється принцип ризику, на основі яких вина і ризик є умовами виникнення цивільної відповідальності та деліктних зобов'язань [2, с. 592]. А отже, за відсутності вини завдавача шкоди можна говорити про притягнення його до цивільної відповідальності та виникнення обов'язку з відшкодування завданої внаслідок надзвичайної ситуації шкоди виключно на принципі ризику, але лише у випадках, передбачених чинним законодавством.

Одним із розробників концепції відповідальності незалежно від вини особи (також і без вини як такої) у контексті відповідальності за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, був ще Б.С. Антимонов [9, с. 32]. Надалі ці положення були розвинуті та додаткового обґрунтовані у працях інших вітчизняних та зарубіжних вчених [10; 11; 12; 13; 14].

Дослідженню вини як суб'єктивної умови у зобов'язаннях із відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, у сучасній науці цивільного права присвячені праці і Н.В. Терещенко, яка серед правових теорій, що пояснюють сутність безвинної відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки, виділяє та досліджує теорію професійного ризику, теорію вигоди (які мають спільні риси) та теорію стимулювання. Так, учена зазначає, що прихильники теорії професійного ризику вважали, що підприємство, яке здійснює діяльність, небезпечну для оточення, заздалегідь може врахувати можливі несприятливі наслідки цієї діяльності у разі калькуляції цін на продукцію, тобто таким чином перекласти всі витрати з відшкодування можливих збитків на споживачів як у випадку винної, так і безвинної поведінки (головні недоліки теорії: останнє положення суперечить загальним принципам винної відповідальності та насправді не пояснює відповідальності власника джерела підвищеної небезпеки); відповідно ж до теорії вигоди відшкодувати збитки незалежно від вини повинен той, хто отримує зиск від діяльності підприємства (недоліки ті самі: відсутність обґрунтування підвищеної відповідальності володільців джерел підвищеної небезпеки та пояснення випадків відповідальності підприємств, що є вигідними для держави, але не отримують прибутків (дослідницькі установи)). Натомість найбільшого поширення, як резюмує Н.В. Терещенко, визначаючи також указані відносини як такі, що є різновидом цивільно-правової відповідальності, у науці здобула теорія стимулювання, яка полягає в тому, що, встановлюючи підвищену відповідальність володільців джерел підвищеної небезпеки, закон стимулює останніх до такої організації діяльності, яка б максимально знизила шкідливість зазначених джерел або зовсім їх усунула, що можливо за умови максимального використання досягнень науки та техніки, а також стимулює до нових винаходів у галузі техніки, зокрема техніки безпеки [15, с. 77-79].

В.М. Болдинов із цього приводу зазначає, що правових норм, що закріплюють, які саме негативні (шкідливі) наслідки повинен передбачити відповідний суб'єкт, не існує, що пов'язано з відсутністю первинної необхідності встановлення зобов'язання особи передбачити конкретну шкоду. Натомість закон може зобов'язати власника джерела підвищеної небезпеки діяти певним чином та заборонити поведінку, яка може мати наслідком завдання шкоди. За таких умов, за висловом ученого, правова норма вчить, попереджає та зобов'язує бути гранично уважним і обережним, тобто проявляти необхідні вольові зусилля, а по суті, передбачити завдання шкоди. Це встановлює своєрідну презумпцію передбачення вини, коли порушення правил експлуатації об'єкта підвищеної небезпеки («зовнішня» протиправність діяння) слугує «індикатором» вини для правозастосовного органу - порушив означає винен[13, с. 109].

Погоджуємось із загальними положеннями висловлених вище тверджень науковців щодо презумпції передбачення вини, яка тісно пов'язана з концепцією стимулювання власника або відповідальної особи, що здійснюють експлуатацію об'єкта (джерела) підвищеної небезпеки, до здійснення такої діяльності максимально безпечним способом з урахуванням можливих негативних наслідків та їх недопущенням. Але до об'єктивної або зовнішньої протиправності, яка охарактеризована вище, потрібно додати можливість виникнення відповідного деліктного зобов'язання і за відсутності порушення конкретних норм і правил, що тісно пов'язано з безвинною відповідальністю, яка матиме місце у досліджуваних правовідносинах. Адже цивільна відповідальність тут виникатиме незалежно від порушення об'єктивних норм права та наявності вини особи, що їх порушила - достатньо факту завдання шкоди (суб'єктивної протиправності) та законодавчо покладеного на таку особу обов'язку відшкодування завданої шкоди навіть за безвинності її діянь, де ключовою умовою буде причинно-наслід-ковий зв'язок між такою шкодою та, через суб'єктивну протиправність і принцип ризику, із самою експлуатацією об'єкта підвищеної небезпеки.

З наявністю загалом особливої небезпеки діяльності, яка потенційно може призвести до виникнення надзвичайних ситуацій, пов'язано і встановлення механізмів адміністративного контролю за господарською та іншими видами діяльності відповідних суб'єктів, а також закріплення інших видів відповідальності за протиправні діяння, що спричинили настання надзвичайних ситуацій - кримінальної, дисциплінарної, адміністративної. Ці положення важливі, зокрема та особливо, стосовно надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру, спричинених протиправними діяннями під час експлуатації об'єктів підвищеної небезпеки, коли об'єктивність такої небезпеки відображається і в суб'єктивній формі - психічному сприйнятті відповідною особою факту неординарної небезпечності здійснюваної ним діяльності крізь призму категорії та принципу ризику.

Вважаємо, що принцип ризику за своєю сутністю та метою законодавчого закріплення не є унікальним правовим поняттям, адже подібні категорії можуть застосовуватись і в інших зобов'язаннях із відшкодування шкоди за відсутності вини її завдавача та об'єктивної протиправності, що свідчитиме про наявність цивільно-правової відповідальності. У зв'язку із цим необхідно розглянути думку Т.С. Ківалової, яка вважає, що неправильно ототожнювати відносини відповідальності за завдання шкоди і зобов'язання відшкодування шкоди за відсутності вини особи, яка завдала шкоду (чому передує факт відсутності неправомірності дій такої особи), або у разі покладення обов'язку відшкодування шкоди на суб'єкта, який не завдав шкоди безпосередньо. Оскільки, на думку автора, відмінність між цими категоріями, зокрема, виявляється в тому, що, як правило, відповідальність за завдання шкоди базується на засадах вини, тоді як у випадках, передбачених законом, покладання обов'язку відшкодування шкоди на певну особу може мати місце незалежно від вини останньої, що має місце у випадках, окреслених у ч. ч. 3-4 ст. 1166, ст. 1169-1176 ЦК України [16, с. 21].

Можемо погодитись із такою позицією лише вибірково стосовно окремих із наведених автором різновидів зобов'язань: 1) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили (ч. 3 ст. 1166 ЦК України), що не врегульовується нормами ЦК України та загалом не є цивілістичним інститутом зобов'язань із відшкодування шкоди, що ми детально розкрили та обґрунтували вище; 2) відшкодування шкоди, завданої правомірними діями (ч. 4 ст. 1166, ст. 1170 ЦК України), що регулюється цивільним законодавством та, дійсно, не свідчить про притягнення особи, що завдала такої шкоди, до цивільно-правової відповідальності. Але не погоджуємось із висновком, який стосується відсутності такої відповідальності: у разі відшкодування шкоди, завданої особою під час здійснення нею права на самозахист або особою, яка вчинила протиправну дію, якщо така шкода завдана третій особі, а також завданої шкоди у стані крайньої необхідності (ч. 2 ст. 1169, ст. 1171 ЦК України); у разі відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою (ст. 1172 ЦК України) із причин, обґрунтованих нами вище; у разі відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, зокрема у сфері нормотворчої та правоохоронної діяльності (ст. ст. 1173--1176 ЦК України). В останньому випадку, окрім суб'єктивного аспекту протиправності та законодавчо зумовленого обов'язку відшкодування завданої шкоди навіть за відсутності вини особи, має місце також особлива форма прояву принципу забезпечення рівності сторін, оскільки, на думку В.Д. Примака, яку приводить також С.Д. Гринько, підставою безвинності відповідальності у такому разі слугуватиме заздалегідь вразливе становище потерпілої особи у зазначених публічно-правових відносинах, а також підвищені вимоги до держави та муніципальних утворень як суб'єктів надання відповідних управлінських послуг і нормотворення і до держави як первинного суб'єкта публічної правоохоронної функції та функції здійснення правосуддя [17, с. 122]. Але цим схожі виняткові функції, покладені суспільством на державу, звичайно, не вичерпуються.

У контексті нашого наукового дослідження та проблематики держава також виступає первинним публічно-правовим суб'єктом забезпечення цивільного захисту, що випливає із численних правових положень Кодексу цивільного захисту України (далі - КЦЗ України) [18] та інших правових актів і проявляється як у засадничих нормах, які закріплюють загальні завдання та повноваження відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових і службових осіб, так і в розгалужених положеннях щодо наділення останніх конкретними обов'язками зі здійснення контролю, ліцензування, моніторингу, попередження надзвичайних ситуацій на відповідних суб'єктах господарювання незалежно від їх форм власності та ліквідації наслідків таких ситуацій.

Так, частина 1 ст. 6 КЦЗ України передбачає, що цивільний захист забезпечується з урахуванням особливостей, визначених Законом України «Про основи національної безпеки України» [19], суб'єктами, уповноваженими захищати населення, території, навколишнє природне середовище і майно, згідно з вимогами цього Кодексу в мирний час, а також в особливий період, у межах реалізації заходів держави щодо оборони України. Частини 2-3 згаданої статті УЦЗ України визначають, що координацію діяльності органів виконавчої влади у сфері цивільного захисту в межах своїх повноважень здійснюють Рада національної безпеки й оборони України та Кабінет Міністрів України.

Для координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, пов'язаної з техногенно-екологічною безпекою, захистом населення і територій, запобіганням і реагуванням на надзвичайні ситуації, здійснюються такі кроки: 1) Кабінетом Міністрів України утворюється Державна комісія з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій; 2) Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями утворюються регіональні комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій; 3) районними державними адміністраціями, виконавчими органами міських рад, районними у містах та селищними радами утворюються місцеві комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій; 4) керівними органами підприємств, установ та організацій утворюються комісії з питань надзвичайних ситуацій.

Частиною 4 ст. 6 КЦЗ України для координації робіт із ліквідації конкретної надзвичайної ситуації та її наслідків на державному, регіональному, місцевому та об'єктовому рівнях передбачається утворення спеціальних комісій із ліквідації надзвичайної ситуації. Вважаємо, що наявна система цивільного захисту, ключову роль у функціонуванні якої відіграє саме держава та територіальні громади (через їх представницькі органи) як носії публічної влади у державі, передбачає, подібно до зазначених вище правотворчої та правоохоронної систем, системи правосуддя, і покладення на таких суб'єктів додаткових умов відшкодування заподіяної шкоди. Також передбачає виникнення обов'язку з відшкодування шкоди, завданої внаслідок надзвичайної ситуації за відсутності вини конкретного органу або посадової чи службової особи, що були відповідальними за забезпечення цивільного захисту в певній сфері або на окремій території. Тут, аналогічно до відповідальності, що покладається на власників об'єктів (джерел) підвищеної небезпеки, значущими умовами є факт завдання шкоди правам осіб та причинно-наслідковий зв'язок між суб'єктивною протиправністю та такою шкодою.

З окреслених вище причин не можемо повністю погодитись і з висновком І.С. Канзафарової, що відповідальність без вини суперечить принципу справедливості, і якщо закон передбачає відшкодувати випадково заподіяні збитки іншій особі, то це обов'язок на принципі ризику і він є не відповідальністю, а її моделлю - квазівідповідальністю [20, с. 92], оскільки, попри слушне зауваження про побудову таких зобов'язань на принципі ризику, а не вини, це не виключає застосування механізмів цивільно-правової відповідальності, адже присутні ключові умови останньої - наявність шкоди та причинно-наслідкового зв'язку між нею та, хоч і лише в суб'єктивному розумінні (порушуючи лише права та законні інтереси осіб, а не норми права), протиправними діянннями осіб. А отже, необхідно стверджувати і про те, що у чинних положеннях цивільного законодавства та у доктрині цивільного права (зокрема, безвинну відповідальність у цивільному праві детально обґрунтовує у своїх працях О.В. Дмитрієва [12]) визнаються можливими та необхідними деліктні зобов'язання, що ґрунтуються на обов'язку відшкодувати шкоду, завдану випадком (підкреслював у своїх працях ще Е.Е. Пірвіц [2І]), але лише простим випадком, коли має місце необхідний причинно-наслідковий зв'язок. Також це, цілком виправдано, стосується і зобов'язань із відшкодування шкоди, завданої надзвичайною ситуацією внаслідок експлуатації об'єктів (джерел) підвищеної небезпеки та надзвичайною ситуацією, спричиненою діяннями органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та/або службових осіб.

Існує і ряд винятків виключно винної відповідальності особи за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, які підкреслюються в науковій літературі: відшкодування шкоди, заподіяної володільцям джерел підвищеної небезпеки внаслідок взаємодії останніх (п. 3 ч. 1 ст. 1188 ЦК України), коли до істотних обставин, залежно від яких за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці, потрібно також відносити форму і ступінь вини кожної з таких осіб; компенсація моральної шкоди, що виникла в разі заподіяння джерелом підвищеної небезпеки, окрім шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи (п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК України); відповідальність законного володільця джерела підвищеної небезпеки у разі неправомірного заволодіння іншою особою, якщо цьому сприяла недбалість її власника (володільця) (ч. 4 ст. 1187 ЦК України); у разі подання регресного позову за заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки до іншого солідарного боржника або до безпосереднього заподіювача - працівника володільця джерела підвищеної небезпеки [15, с. 51].

Необхідно згадати і про певні обмеження, пов'язані із суб'єктивною умовою вини для виникнення зобов'язань із відшкодування моральної шкоди, спричиненої надзвичайною ситуацією. Так, потрібно звертатись до загальних положень цивільного законодавства, які визначають, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за загальним правилом, за наявності її вини, і лише в передбачених законом випадках - за відсутності останньої. Одним із таких випадків пункт 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК України закріплює завдання шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, що дозволяє нам поширити цю норму і на виникнення обов'язку з відшкодування завданої надзвичайною ситуацією, пов'язаною із експлуатацією об'єктів підвищеної небезпеки, моральної шкоди. Також це положення є особливим різновидом (або додатковою характеристикою) забезпечення однієї з функцій вини у правовідносинах із компенсації немайнових втрат суб'єктів цивільного права, якою В.Д. Примак визначає функцію морально-правового регулятора, покликаного допомогти встановити справедливий, морально виправданий розмір відшкодування такої шкоди незалежно від того, чи позначилися на її особливостях ті чи інші ознаки виявленої правопорушником вини [22, с. 76] (або за її відсутності загалом - А.М.).

Висновки

Таким чином, вина як елемент у мозаїці умов виникнення зобов'язань із відшкодування шкоди, завданої надзвичайною ситуацією, значною мірою диференційована, оскільки залежить від зумовлених вище факторів та в окреслених випадках не є обов'язковою для притягнення відповідних осіб до цивільно-правової відповідальності. Зокрема, у разі завдання такої шкоди внаслідок експлуатації об'єктів підвищеної небезпеки або за суб'єктивної протиправності діянь органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових або службових осіб. Складність такого підходу зумовлюється і потенційними практичними труднощами у розмежуванні та встановленні як вини (що впливатиме, наприклад, на відшкодування моральної шкоди), так і причинно-наслідкового зв'язку між тим, чиї саме протиправні діяння призвели до виникнення надзвичайної ситуації внаслідок експлуатації об'єктів підвищеної небезпеки: держави через її органи та посадових або службових осіб чи відповідного суб'єкта господарювання. Відповідь на це запитання повинна встановлюватись у кожному конкретному випадку окремо та впливати на покладення обов'язку відшкодувати завдану шкоду або розмір такого відшкодування.

Література

1. Чикишева Н.А. Презюмирование вины при применении договорной и деликтной ответственности / Н.А. Чикишева // Власть. - 2016. - № 3. - С. 171-177.

2. Гринько С.Д. Деліктні зобов'язання римського приватного права: поняття, система, рецепція : [монографія] / С.Д. Гринько ; за наук. ред. Є.О. Харитонова. - Хмельницький : Хмельницький ун-т управління та права, 2012. - 724 с.

3. Цивільне право України. Особлива частина : [підручник] / за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, Р.А. Майдани- ка. - 3-тє вид. перероб. і допов. - К. : Юрінком Інтер, 2010. - 1176 с.

4. Невзгодина Е.Л. Вина как условие ответственности во внедоговорных обязательствах по законодательству Российской Федерации / Е.Л. Невзгодина // Вестник Омского университета. - 2010. - № 3. - С. 210-214.

5. Про затвердження Правил техногенної безпеки у сфері цивільного захисту на підприємствах, в організаціях, установах та на небезпечних територіях : Наказ Міністерства україни з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи від 15 серпня 2007 р. № 557 // Офіційний вісник України. - 2007. - № 67. - Ст. 2595.

6. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435- IV // Офіційний вісник України. - 2003. - № 11. - Ст. 461.

7. Бааджи Н.П. Підстави та умови виникнення зобов'язань із відшкодування шкоди / Н.П. Бааджи // Актуальні проблеми держави і права. - 2008. - № 39. - С. 184-190.

8. Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав / В.П. Грибанов. - М. : Статут, 2000. - 411 с.

9. Антимонов Б.С. Гражданская ответственность за вред, причиненный источником повышенной опасности / Б.С. Антимонов. - М. : Госюриздат, 1952. - 300 с.

10. Иоффе О.С. Вина и ответственность по советскому праву / О.С. Иоффе // Советское государство и право. - 1972. - № 9. - С. 34-43.

11. Варкалло В.В. Об ответственности по гражданскому праву / В.В. Варкалло. - М. : Юридическая литература, 1978. - 350 с.

12. Дмитриева О.В. Ответственность без вины в гражданском праве : дисс. канд. юрид. наук / О.В. Дмитриева. - СПб., 1996. - 188 с.

13. Болдинов В.М. Ответственность за причинение вреда источником повышенной опасности / В.М. Болдинов. - СПб. : Юридический центр Пресс, 2002. - 372 с.

14. Гринько С.Д. Значення вини в деліктних зобов'язаннях / С.Д. Гринько // Університетські наукові записки.

15. - Терещенко Н.В. Особливості відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки : дис. ... канд. юрид. наук / Н.В. Терещенко ; Нац. ун-т внутр. справ. - X., 2003. - 163 с.

16. Ківалова Т.С. Підстави деліктної відповідальності за завдання шкоди / Т.С. Ківалова // Часопис цивілістики. - Вип. 8. - С. 19-22.

17. Примак В.Д. Цивільно-правова відповідальність юридичних осіб : [монографія] / В.Д. Примак. - К. : Юрінком Ін- тер, 2007. - 432 с.

18. Кодекс цивільного захисту України від 2 жовтня 2012 р. № 5403-М // Офіційний вісник України. - 2012. - № 89. - Ст. 3589.

19. Про основи національної безпеки України : Закон України від 19 червня 2003 р. № 964-^ // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 39. - Ст. 351

20. Канзафарова І.С. До проблеми цивільно-правової відповідальності без вини / І.С. Канзафарова // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. - 2003. - № 3-4. - С. 89-92.

21. Пирвиц Э.Э. Значение вины, случая и непреодолимой силы в гражданском праве (часть первая) / Э.Э. Пирвиц // Вестник гражданского права. - 2010. - № 5. - С. 171-215.

Размещено на Allbest.ru