Зобов’язання в цивільному праві України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ І. Загальна характеристика відшкодування шкоди в цивільному праві України

1.1 Зобов'язання щодо відшкодуванню шкоди та їх відмінність від інших зобов'язань

1.2 Підстави виникнення зобов'язань

1.3 Підстави звільнення від обов'язку відшкодування шкоди

1.4 Особливості відшкодування шкоди, заподіяної спільно декількома особами

Розділ ІІ. Особливості відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки

2.1 Поняття джерела підвищеної небезпеки

2.2 Умови відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки

2.3 Відшкодування ядерної шкоди

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Однією з підстав виникнення зобов'язань згідно зі ст. 11 ЦК України є заподіяння шкоди іншій особі. На відміну від інших зобов'язань, які виникають із правомірних актів (наприклад, договору, односторонньої угоди, адміністративного акта), цей вид зобов'язань виникає з неправомірних актів, яким є правопорушення, тобто протиправне, винне заподіяння шкоди деліктоздатною особою. Зобов'язання, що виникло внаслідок заподіяння шкоди, називають деліктними (від лат. delictum -- правопорушення). Заподіяння шкоди іншій особі не завжди породжує деліктне зобов'язання. Воно виникає там, де заподіювач шкоди і потерпілий не перебували між собою у зобов'язальних відносинах або шкода виникла незалежно від існуючих між сторонами зобов'язальних відносин.

Відсутність між потерпілим і заподіювачем зобов'язальних відносин до заподіяння шкоди не означає, що між ними не існувало ніяких цивільно-правових відносин. Вони перебували в абсолютних цивільних правовідносинах, змістом яких є абсолютне суб'єктивне цивільне право та абсолютний суб'єктивний цивільний обов'язок. Абсолютність суб'єктивного цивільного права полягає в тому, що воно охороняється від усіх і кожного, хто підпорядкований даному правовому режиму. До абсолютних прав належать: право власності, право на недоторканність життя і здоров'я, честі та гідності, особистої свободи, право на охорону здоров'я тощо. Якщо абсолютне суб'єктивне право охороняється від усіх і кожного, то кореспондуючий юридичний обов'язок також покладається на всіх і кожного. Абсолютний юридичний обов'язок характеризується пасивністю, його змістом є необхідність утримуватися від порушення чужого абсолютного суб'єктивного права. Невиконання такого обов'язку завжди призводить до порушення чужого суб'єктивного права і за наявності передбачених законом інших підстав породжує деліктне зобов'язання. Зміст деліктного зобов'язання становлять право кредитора та обов'язок боржника. Згідно зі ст. 11 ЦК України обов'язком боржника є вчинення дій, за допомогою яких майнова сфера була б поновлена до такого рівня, в якому вона перебувала до її порушення, а право кредитора -- одержати таке відшкодування.

Наведене вище визначення деліктного зобов'язання потребує ретельного його аналізу, вказує на необхідність проведення межі між зазначеним зобов'язанням і договірним охоронним зобов'язанням.

Цивільна недоговірна відповідальність за заподіяну шкоду настає у разі вчинення правопорушення. За загальним правилом така шкода відшкодовується у повному обсязі з урахуванням характеру і розміру негативних наслідків.

Наведені положення вказують на важливість детального розгляду недоговірних зобов'язань в цивільному праві України, що послужило стимулом при виборі теми курсової роботи.

відшкодування шкода ядерний зобов'язання

Розділ І. Загальна характеристика відшкодування шкоди в цивільному праві України

1.1 Зобов'язання щодо відшкодуванню шкоди та їх відмінність від інших зобов'язань

Загалом положення щодо відшкодування шкоди регулює глава 82 Цивільного кодексу України. Ст. 1166 Цивільного кодексу України визначає загальні підстави відповідальності за заподіяну майнову шкоду.

Майнова шкода, заподіяна неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, заподіяна майну фізичної або юридичної особи, відшкодовуються в повному обсязі особою, що цю шкоду заподіяла.

Особа, що заподіяла шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкода заподіяна не по її провині.

Шкода, заподіяна каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної чинності, відшкодовується у випадках, установлених законом. Шкода, заподіяна правомірними діями, відшкодовується у випадках, установлених Цивільним кодексом України і іншим законом.

Зобов'язання щодо відшкодування шкоди (деліктне зобов'язання) -- це цивільно-правове зобов'язання, по якому потерпілий (кредитор) має право жадати від особи, відповідальної за заподіяння шкоди (боржника) відшкодування в повному обсязі протиправно заподіяної шкоди шляхом відшкодування її в натурі або стягнення заподіяних збитків.

При застосуванні в практиці норм, що регулюють зобов'язання щодо відшкодування шкоди, важливе значення мають:

- постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ по позовам про відшкодування шкоди» від 23.07.92 р. №6;

- постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику по справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.95 р. №4;

- роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 01.04.94 р. №02-5/215.

Необхідно відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, заподіяні невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що виникає з договору (глава 51 Цивільного кодексу України), від зобов'язання, що виникає внаслідок заподіяння шкоди (глава 82 Цивільного кодексу України).

Можуть мати місце випадки, коли сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння збитку однієї зі сторін іншій стороні не пов'язане з виконанням зобов'язання, що виникає із цього договору. При таких обставинах, незалежно від наявності договору, при вирішенні суперечки варто керуватися главою 82 Цивільного кодексу України.

Розмежування підстав цих зобов'язань необхідне ще й тому, що розмір відшкодування збитків, заподіяних кредиторові невиконанням зобов'язання за договором, може бути обмежений, а при відшкодуванні недоговірної шкоди він підлягає відшкодуванню в повному обсязі (ст. 1166 Цивільного кодексу України).

Збитки, заподіяні невиконанням договірних зобов'язань, повинен відшкодовувати контрагент за договором, а позадоговірний збиток відшкодовує особа, яка його заподіяла, або особа, відповідальна за заподіяння шкоди.

Як у договірних, так і в деліктних зобов'язаннях законодавство виходить із принципу провини контрагента або особи, що заподіяла шкоди. Однак у деліктних зобов'язаннях є виключення із загального правила, коли допускається покладання обов'язку на особу без її безпосередньої провини (ст. 1187 Цивільного кодексу України).

Розмежування договірної й деліктної відповідальності спрямовано на виключення конкуренції позовів, що випливають із них. Однак в окремих випадках законодавство допускає пред'явлення позову з делікту при наявності договору між сторонами. Так, при заподіянні шкоди життю або здоров'ю громадянина при виконанні договірних зобов'язань (наприклад, перевезення пасажирів) і у випадку заподіяння шкоди громадянинові-споживачеві внаслідок недоліків товару (роботи, послуги) потерпілий одержує право вибору позову.

Ознаки зобов'язання щодо відшкодування шкоди:

1. Правова форма реалізації цивільно-правової відповідальності заподіювача шкоди або міра захисту прав потерпілого;

2. Основні функції -- відновлення майнового положення потерпілого, яке він мав на момент до заподіяння шкоди, а також виховно-попереджувальний вплив;

3. Міри відповідальності, реалізовані через це зобов'язання, не роблять безпосереднього впливу на особистість правопорушника, а діють через обмеження його майнових інтересів;

4. Зобов'язання виникає при наявності передбачених законом умов і, як правило, лише при наявності протиправного поводження.

1.2 Підстави виникнення зобов'язань

Склад правопорушення включає чотири елементи -- умови відповідальності:

1) наявність шкоди в потерпілого;

2) протиправність поведінки заподіювача шкоди;

3) причинний зв'язок між поведінкою заподіювача шкоди й шкодою, що наступила;

4) провина заподіювача шкоди.

Роздивимося підстави виникнення зобов'язань детальніше.

1. Наявність шкоди в потерпілого -- вона може бути майновою і/або моральною.

Майнова шкода може бути у вигляді позитивного збитку й упущеної вигоди. Відшкодування моральної шкоди старим Цивільним кодексом не передбачалося. Проти позитивного рішення питання висувалися два основних заперечення: а) відшкодування моральної шкоди не прийнятно соціалістичній свідомості й праву; б) моральна шкода не може бути ні оцінена, ні відшкодована у грошовій формі. Що стосується моральної шкоди, то тут найбільш важливим є аспект запобігання порушень. Тому більш правильною є постановка питання не про відшкодування, а про цивільно-правову відповідальність за заподіяння моральної шкоди.

Згідно ч.1 ст.1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, заподіяна фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, відшкодовується особою, що її заподіяла, при наявності її провини, крім нижче вказаних випадків.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від провини органа державної влади, органа влади Автономної Республіки Крим, органа місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, що її причинили:

1) якщо шкода заподіяна каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкода заподіяна фізичній особі в результаті її незаконного осуду, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу взяття під варту або підписки про невиїзд, незаконної затримки, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) у деяких випадках, передбачених законом (ч. 3 ст. 1167 Цивільного кодексу України).

Окремо врегульовано в ст. 1168 Цивільного кодексу України відшкодування моральної шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи. Вона може бути відшкодована однократно або шляхом здійснення щомісячних платежів, а якщо моральна шкода заподіяна смертю фізичної особи, то відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновителям), дітям (усиновленим), а також особам, що проживали з нею однією родиною.

2. Протиправність поведінки заподіювача шкоди -- порушення норм права й суб'єктивного права потерпілого.

Закон передбачає ряд обставин, наявність яких виключає протиправність поведінки заподіювача шкоди:

а) дії щодо здійснення права й виконання обов'язків -- наприклад, дії організацій епідеміологічної служби по знищенню тварин, які створюють небезпеку зараження й поширення інфекційних захворювань; діяльність пожежних по гасінню пожежі;

б) згода потерпілого на заподіяння шкоди. Вона виключає протиправність поведінки заподіювача шкоди при наявності трьох умов: згода добровільна, стосується тих благ, якими потерпілий може розпоряджатися повністю й самостійно, відповідає вимогам закону про порядок здійснення цивільного права;

в) протиправність поведінки самого потерпілого (у деяких випадках).

Це заподіяння шкоди при здійсненні особою права на самозахист. Шкода, заподіяна особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі в стані необхідної оборони, якщо при цьому не перевищені її межі, не відшкодовується. Якщо при здійсненні особою права на самозахист вона заподіяла шкоду іншій особі, ця шкода повинна бути відшкодована особою, його що причинила. Якщо така шкода заподіяна способами самозахисту, не забороненими законом і не суперечним моральним підставам суспільства, вона відшкодовується особою, що зробила протиправну дію (ст. 1169 Цивільного кодексу України).

Від необхідної оборони варто відрізняти гостру потребу. Це стан, коли особа, запобігаючи більшій шкоді, що загрожує інтересам держави або суспільства, особистості або правам діючої або іншої особи, заподіює шкоду значно меншу, якщо ліквідація небезпеки зазначеним інтересам і правам не може бути усунута іншими шляхами й засобами (наприклад, шофер, прагнучи уникнути наїзду на пішохіда, заподіює збиток іншому автомобілю).

При необхідній обороні виключається й цивільно-правова, і кримінальна відповідальність. При гострій потребі кримінальна відповідальність виключається. Однак цивільне право не передбачає автоматичного звільнення заподіювача шкоди від майнової відповідальності. Можливі три варіанти рішення питання про відшкодування шкоди у випадку гострої потреби:

а) загальне правило -- шкода, заподіяна особі у зв'язку зі здійсненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам або інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами (гостра потреба), відшкодовується особою, що її заподіяла (ч.1 ст. 1171 Цивільного кодексу України). Особа, що відшкодувала шкоду, має право висунути зворотну вимогу до особи, в інтересах якої вона діяла;

б) ч.2 ст.1171 Цивільного кодексу України надає суду право, з огляду на обставини, при яких була заподіяна шкода в стані гострої потреби, покласти обов'язок її відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, що заподіяла шкоду;

в) суд може поставити за обов'язок особі, що заподіяла шкоду, а також особі, в інтересах якої діяла особа, відшкодувати шкоду в визначеній частці або звільнити їх від відшкодування шкоди частково або в повному обсязі (ч.2 ст. 1171 Цивільного кодексу України).

3. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою заподіювача й шкодою, що наступила.

Вирішення питання про встановлення причинного зв'язку ускладнюється тим, що закон передбачає в ряді випадків відповідальність одних осіб за дії інших -- відповідальність юридичної особи за дії її працівників, відповідальність батьків за дії малолітніх дітей і т.п. Тоді причинний зв'язок складається із двох або більше ланок: перша ланка виражає зв'язок поведінки безпосереднього заподіювача зі шкодою, що наступила, друга -- зв'язок між поведінкою безпосередньо заподіювача й діями відповідальної особи.

4. Провина заподіювача шкоди.

Норми цивільного права не встановлюють різного обсягу відшкодування залежно від того, чи була заподіяна шкода навмисна або необережна (на відміну від кримінального права) -- в обох випадках шкода відшкодовується повністю. Може мати значення форма провини потерпілого лише в тому випадку, якщо мова йде про змішану відповідальність.

На відміну від кримінального права діє презумпція винності -- заподіювач шкоди передбачається винним доти, поки не доведе, що його дії невинні. Оскільки встановлено презумпцію винності правопорушника, то позивач не повинен доводити наявність провини відповідача в заподіянні збитку, а, навпаки, на відповідача покладений тягар доказу того, що відсутня його провина в заподіянні збитку.

У випадках, передбачених цивільним законодавством, обов'язок відшкодування, у виключення із загального правила, може бути покладена на заподіювача шкоди незалежно від наявності його провини, тобто й за випадкове заподіяння (наприклад, відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки).

1.3 Підстави звільнення від обов'язку відшкодування шкоди

Звільнення від обов'язку відшкодування шкоди цивільним правом передбачається у випадку непереборної чинності, протиправних дій третіх осіб (для звільнення від обов'язку щодо відшкодуванню шкоди необхідно, щоб така поведінка містила в собі всі елементи складу правопорушення), обставин, що характеризують стан заподіювача шкоди, обставин, що характеризують поводження потерпілого (змішана відповідальність), майнового положення заподіювача шкоди.

Згідно ст. 1186 Цивільного кодексу України шкода, заподіяна фізичною особою, яка на момент її заподіяння не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, не відшкодовується. З урахуванням матеріального положення потерпілого й особи, що причинила шкоду, суд може ухвалити рішення про відшкодування нею цієї шкоди частково або в повному обсязі.

Якщо фізична особа, що заподіяла шкоду, сама довела себе до стану, у якому вона не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними в результаті вживання нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин і т.п., заподіяна нею шкода відшкодовується на загальних підставах.

Якщо шкода була заподіяна особою, яка не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними у зв'язку із психічним розладом або слабоумством, суд може ухвалити рішення про відшкодування цієї шкоди її чоловіком (дружиною), батьками, повнолітніми дітьми, якщо вони проживали разом із цією особою, знали про її психічний розлад або слабоумство, але не почали запобіжних заходів щодо шкоди.

Згідно ст. 1193 Цивільного кодексу України шкода, заподіяна потерпілому внаслідок його наміру, не відшкодовується. Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня провини потерпілого (а у випадку провини особи, що заподіяла шкоду, -- також залежно від ступеня її провини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом.

Провина потерпілого не враховується при відшкодуванні додаткових витрат, передбачених ч.1 ст. 1195 Цивільного кодексу України, при відшкодуванні шкоди, заподіяної смертю годувальника й при відшкодуванні витрат на поховання.

Таким чином, закон надає юридичного значення протиправному поводженню потерпілого, якщо провина потерпілого була у формі наміру або грубої необережності. Проста необережність потерпілого законом не розглядається як підстава звільнення заподіювача від відповідальності. Намір потерпілого є абсолютною підставою для повного звільнення заподіювача від відшкодування шкоди. На відміну від наміру, груба необережність є підставою для повного або часткового звільнення заподіювача шкоди від відповідальності.

Питання про те, чи є необережність потерпілого грубою або простою, що не впливає на розмір відшкодування шкоди, повинне бути вирішене у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин. Зокрема, грубою необережністю може бути визнаний нетверезий стан потерпілого, що сприяло виникненню або збільшенню шкоди, порушення правил безпеки руху.

Наприклад, А. звернулася до суду з позовом до Б. про стягнення за каліцтво, посилаючись на те, що при переході шосе вона була збита автомашиною «Москвич», що належить відповідачеві. У результаті цього нещасного випадку вона протягом місяця перебувала в лікарні, а пізніше в неї була встановлена втрата професійної працездатності на 30%.

При розгляді справи в суді з'ясувалося, що дорожня подія відбулася в результаті необачності й необережності самої А., недотримання нею правил дорожнього руху. Переходячи вулицю, вона не переконалася в безпеці, ішла удалечині від пішохідної доріжки й раптово виявилася перед транспортом, що їхав.

Своїми неправильними діями А. створила аварійну обстановку, при якій водій Б. не мав можливості запобігти наїзду, хоча й вжив заходів щодо зупинки машини.

У такому випадку суд визнав грубу необережність потерпілої А. і відмовив у відшкодуванні заподіяної їй шкоди.

За загальним правилом це не є підставою для звільнення від відповідальності перед потерпілим. Однак ч.4 ст. 1193 Цивільного кодексу України передбачає, що суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, заподіяної фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкода заподіяна здійсненням злочину.

Це положення застосовується у виняткових випадках, коли стягнення збитку в повному розмірі неможливо або поставить відповідача в дуже важке положення.

1.4 Особливості відшкодування шкоди, заподіяної спільно декількома особами

Особи, спільними діями або бездіяльністю яких була заподіяна шкода, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно заподіяли шкоду, в частці у відповідності зі ступенем їхньої провини.

Особа, що відшкодувала шкоду, заподіяну іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи в розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної в здійсненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування осіб, що потерпіли від цього злочину.

Держава, що відшкодувала шкоду, заподіяну посадовою, службовою особою органа дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, має право зворотної вимоги до цієї особи тільки у випадку встановлення в її діях складу злочину по обвинувальному вироку суду у її відношенні, що вступив в законну чинність. Батьки (усиновителі), опікун або піклувальник, а також установа або особа, які зобов'язані здійснювати нагляд за малолітньою або неповнолітньою особою, які відшкодували шкоду, заподіяну малолітньою або неповнолітньою особою або фізичною особою, визнаною недієздатною, не мають права зворотної вимоги до цієї особи.

З урахуванням обставин справи суд на вибір потерпілого може поставити за обов'язок особі, що заподіяла шкоду майну, відшкодувати її в натурі (передати речі того ж роду й такої ж якості, полагодити ушкоджену річ і т.п.) або відшкодувати заподіяні збитки в повному обсязі.

Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення ушкодженої речі.

Особа, що застрахувала свою цивільну відповідальність, у випадку недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування заподіяної нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди й страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Розділ ІІ. Особливості відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки

2.1 Поняття джерела підвищеної небезпеки

Легальне визначення поняття «джерело підвищеної небезпеки» подане у Цивільному кодексі України.

Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або втримуванням транспортних засобів, механізмів і встаткування, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо-, вогненебезпечних і інших речовин, утримуванням диких звірів, службових собак і собак бійцівських порід і т.п., що створює підвищену небезпеку для особи, яка здійснює цю діяльність, і інших осіб (ч.1 ст.1187 Цивільного кодексу України).

Майнова відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, повинна наступати як при цілеспрямованому використанні відповідного предмета (речовини), так і мимовільному прояві його шкідливих властивостей (наприклад, у випадку заподіяння шкоди внаслідок мимовільного руху автомобіля).

Ознаки предметів, діяльність із якими створює підвищену небезпеку:

1) Шкідливі властивості. Такі механічні об'єкти, як літак, автомобіль небезпечні неможливістю їхньої миттєвої зупинки. Але самі по собі, без з'єднання з діяльністю по експлуатації джерела, вони не мають юридичного значення;

2) Неможливість повного контролю з боку людини. Якщо такий контроль можливий, то не можна визнати предмет таким, що створює підвищену небезпеку.

Так, громадянин А., їдучи до відрядження, попросив сусіда Б. доглянути за його автомашиною. Б., уночі прогріваючи мотор, заснув у кабіні. Від роботи, мотора в гаражі скопилося багато вихлопних газів. Б. отруївся й умер. По цій справі було встановлено, що смерть громадянина відбулася від отруєння вихлопними газами автомобіля, сконцентрованими в закритому приміщенні (у гаражі). Суд обґрунтовано не визнав автомобіль у даній ситуації джерелом підвищеної небезпеки.

Транспортний засіб, що не рухається, не може розглядатися як предмет, що створює підвищену небезпеку, при наїзді на нього іншого транспортного засобу.

Види предметів, діяльність із якими створює підвищену небезпеку.

По перевазі шкідливих властивостей ці предмети прийняте поділяти на:

1) Механічні (автомашини, рухомий залізничний склад, річкові й морські судна, виробничо-механічне встаткування підприємств);

2) Теплові (устаткування гарячих цехів, паросилові установки з підвищеним тиском і т.п.);

3) Електричні (устаткування й інші агрегати енергосистеми, що перебувають під високою напругою -- 380 вольтів і вище);

4) Хімічні, отруйні, вибухові й вогненебезпечні речовини (бензин, бензол, керосин, ефір, отрути);

5) Радіоактивні;

6) Біологічні -- дикі тварини, деякі види мікробіологічних організмів.

Так, громадянина А. укусила змія, придбана медінститутом для проведення досвідів. В іншій ситуації Б., задивившись на слона в зооцирку, необережно пригорнувся до клітки із чорною пантерою, що скалічила йому руку.

У цих випадках шкода заподіяна біологічними предметами, що створюють підвищену небезпеку (дикими тваринами), і відповідальність може бути покладена на їхніх власників.

Свійські тварини, як правило, не зізнаються такими, що створюють підвищену небезпеку.

Наприклад, позивач звернувся до суду з позовом до громадянина А. про відшкодування шкоди, заподіяної йому. Гусаки паслися на викошеному полі відповідача. Він спустив собаку, що знищила гусаків. Суд задовольнив позов, посилаючись на ст. 450 Цивільного кодексу України, що передбачала відшкодування шкоди, заподіяного джерелом підвищеної небезпеки. У цьому випадку посилання на цю статтю було помилкове, оскільки шкода заподіяна собакою -- свійською твариною, що не вважається джерелом підвищеної небезпеки. Відшкодування шкоди в цьому випадку повинне здійснюватися за загальними правилами зобов'язань щодо відшкодування шкоди.

Згідно ч.1 ст. 1187 Цивільного кодексу України службові собаки й собаки бійцівської породи зізнаються такими, що створюють підвищену небезпеку.

2.2 Умови відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки

Насамперед необхідно визначити учасників відносин відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки.

Особа, зобов'язана до відшкодування шкоди, -- власник предмета (речовини), діяльність із яким створює підвищену небезпеку, тобто особа, що здійснює діяльність, яка є джерелом підвищеної небезпеки.

Шкода, заподіяна джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, що на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди й т.п.) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або втримування якого створює підвищену небезпеку (ч.2 ст.1187 Цивільного кодексу України).

Не є власником і не відповідає за шкоду особа, що управляє джерелом підвищеної небезпеки в чинність трудових відносин із власником цього джерела (шофер, машиніст, оператор і т.п.).

Не впливають на виникнення обов'язку власника джерела підвищеної небезпеки щодо відшкодування заподіяної їм шкоди наступні обставини: а) у який час було зроблене заподіяння шкоди -- службовий або неслужбовий; б) чи було довірене джерело підвищеної небезпеки працівнику в процесі виконання їм трудових обов'язків або він самовільно, неправомірно використав його у своїх особистих цілях.

Особи, управомочені на відшкодування шкоди. За загальним правилом, -- це потерпілі. Є два виключення: а) при заподіянні смерті потерпілому управомоченими є особи, які зазначені в законі; б) відповідальність власника джерела підвищеної небезпеки перед особами, що обслуговують це джерело, визначається за правилами не ст. 1187 Цивільного кодексу України, а ст. 1195 Цивільного кодексу України внаслідок наявності трудових відносин між власником джерела підвищеної небезпеки й обслуговуючою його особою (наприклад, якщо електрик уражений струмом під час виконання службових обов'язків, то відповідальність буде нести підприємство по ст. 1195 Цивільного кодексу України).

Умови відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки: протиправність поводження заподіювача шкоди, наявність шкоди в потерпілого, причинний зв'язок між ними. Провина не є необхідною умовою.

Підстави звільнення від обов'язків відшкодування:

а) непереборна чинність;

б) намір потерпілого.

Згідно ч.5 ст.1187 Цивільного кодексу України особа, що здійснює діяльність, яка є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за заподіяну шкоду, якщо вона не доведе, що шкода була заподіяна внаслідок непереборної чинності або наміру потерпілого;

в) груба необережність потерпілого -- тягне повне або часткове звільнення від відповідальності. При наявності провини особи, яка заподіяла шкоду і здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, груба необережність потерпілого не може бути основою для відмови у відшкодуванні збитку;

г) неправомірне заволодіння джерелом підвищеної небезпеки третьою особою. У Цивільному кодексі України прямо не передбачена ця підстава звільнення від відповідальності. Однак це випливає із правила, установленого в ч. 3 ст.1198 Цивільного кодексу України: особа, що неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, що заподіяв шкоду діяльністю, пов'язаною з його використанням, зберіганням або втримуванням, зобов'язана відшкодувати її на загальних підставах.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.03.92 р. власник джерела підвищеної небезпеки не відповідає за шкоду, заподіяну цим джерелом, якщо доведе, що воно вийшло з його володіння не по його провині, а внаслідок протиправних дій інших осіб (наприклад, при крадіжці транспортного засобу).

Так, А., будучи в нетверезому стані, погнав з території гаража лижної бази трактор, що належить комбінату. Виїжджаючи на цьому тракторі, він зробив наїзд на Б., заподіявши йому тілесні ушкодження. Територія гаража охоронялася сторожем, що не відкрив ворота й не дозволив А. вивести трактор. Однак А., незважаючи на заперечення сторожа, зламав ворота й вивів трактор. У цьому випадку відшкодовувати шкоду повинен безпосередній заподіювач шкоди -- А.

Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість його власника, шкода, заподіяна діяльністю щодо його використання, зберігання або втримування, відшкодовується ними спільно, у долі, що визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення (ч.4 ст. 1187 Цивільного кодексу України).

Таким чином, при заподіянні шкоди предметом, діяльність із яким створює підвищену небезпеку, що вибула з володіння його власника в результаті протиправних дій інших осіб, але при наявності також винного поводження власника, відповідальність за заподіяну шкоду може бути покладена судом як на особу, що використала джерело підвищеної небезпеки, так і на його власника. Відповідальність власника джерела підвищеної небезпеки може наступити, зокрема, коли по його провині не була забезпечена належна його охорона. У цьому випадку на кожного із заподіювачів шкоди може бути покладена відповідальність за шкоду в пайовому порядку залежно від ступеня провини кожного з них.

Так, А. на стоянці таксі сів до машини й попросив шофера Б. відвезти його додому. Однак останній відмовився виконати його прохання. Тоді А., скориставшись тим, що шофер Б. залишив без догляду автомашину із працюючим мотором і ключем запалювання в замку, сів за кермо й поїхав по вулиці. Проїхавши метрів 200-300, А. зробив наїзд на машину, що стояла на обочині, приналежну В. У цьому випадку відповідальність за заподіяну шкоду може бути покладена в пайовому порядку як на безпосереднього заподіювача шкоди А., так і на шофера Б., що не забезпечив належну охорону автомашини, залишивши її без догляду з працюючим мотором.

Шкода, заподіяна внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме:

1) шкода, заподіяна одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою;

2) при наявності провини тільки особи, якій заподіяна шкода, вона їй не відшкодовується;

3) при наявності провини всіх осіб, діяльністю яких була заподіяна шкода, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

Якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки була заподіяна шкода іншим особам, особи, які спільно заподіяли шкоду, зобов'язані її відшкодувати незалежно від їхньої провини (ст.1188 Цивільного кодексу України).

2.3 Відшкодування ядерної шкоди

Ухвалення в Україні законів “Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення”, “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” та “Про страхування” зумовило запровадження механізму страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду.

Але для більш точного розуміння цього питання треба заглибитись в історію. У Радянському Союзі атомні станції, як і всі інші підприємства, були у державній власності.

Тобто, відповідальність за господарську діяльність та її наслідки несла держава. Зважаючи на тодішню політичну ситуацію, про приєднання СРСР до вимог міжнародних конвенцій не могло бути й мови. Ми жили тоді за власними законами, що й підтверджує, до речі, аварія на Чорнобильській АЕС, яку спочатку замовчували, а потім героїчно долали її наслідки.

Тому це питання має розглядатися передусім у контексті проголошення незалежності України, з 24 серпня 1991 року. Після розпаду Радянського Союзу перед Україною постало питання безпеки ядерних енергоблоків та створення власної нормативно-правової бази для експлуатації атомних станцій. Згодом Верховною Радою України були прийняті основні законодавчі акти про подальший розвиток ядерної енергетики.

Йдеться передусім про такі закони, як “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”(1995 р.), “Про поводження з радіоактивними відходами” (1995 р.). Було ратифіковано також закони України “Про приєднання до Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду” (1996 р.) та “Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення” (2001 р.).

Водночас приймалися інші нормативно-правові акти, що стосуються безпечного та надійного функціонування ядерної галузі. Таким чином Україна створила законодавче поле, в якому має існувати атомна енергетика як один із визначальних секторів економіки держави.

Постанова Кабінету Міністрів України №953 від 23 червня 2003 року “Про обов'язкове страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду” затверджує порядок і правила страхування, типовий договір, особливі умови ліцензування діяльності з обов'язкового страхування та положення про ядерний страховий пул. Тобто, нормативні акти, які створюють основні засади фінансового забезпечення цивільної відповідальності оператора за ядерну шкоду.

Сьома стаття Віденської конвенції передбачає відповідальність оператора ядерної установки за аварію на атомній станції. Оператор -- це не людина, що виконує команди. Оператор -- це державне підприємство “Національна атомна енергогенеруюча компанія “Енергоатом”, яке об'єднує 13 ядерних енергоблоків на майданчиках чотирьох АЕС: Запорізькій, Рівненській, Хмельницькій, Південно-Українській, і веде свою господарську діяльність відповідно до чинного законодавства, перебуваючи у суворому нормативному полі вимог ядерної та радіаційної безпеки.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 червня 1998 р. за №830 “Про призначення експлуатуючої організації (оператора) ядерних установок” оператором визначено компанію “Енергоатом”. Згідно із положеннями Закону України “Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення”, потрібно було розробити особливі умови ліцензування діяльності зі страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду; положення про ядерний страховий пул України; типову форму договору; порядок обчислення тарифів.

Ці завдання були знайшли своє відображення у постанові Кабінету Міністрів України №95 від 23 червня 2003 р. “Про обов'язкове страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду”. Нині розроблено ще один нормативно-правовий акт -- постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження порядку обчислення тарифів при обов'язковому страхуванні цивільної відповідальності за ядерну шкоду”. Віденська конвенція з питань цивільної відповідальності за ядерну шкоду дає таку можливість, не визначаючи жорстко умови та форми фінансового забезпечення відшкодування збитків, а пропонує варіанти: власні активи оператора, страхування, співстрахування, державні гарантії. При підготовці цих документів було вирішено запровадити страхування.

До 1996 року в Україні не існувало методики обчислення завданих збитків унаслідок використання атомної енергетики. Тому для подолання наслідків атомної катастрофи був введений обов'язковий збір до Фонду для здійснення заходів, пов'язаних із ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та соціального захисту населення, що за час від 1991 до 1997 року становив 12, а згодом -- 10 відсотків від обсягу реалізованої продукції. Тобто, вся Україна стала платником податку, запровадженого для розв'язання проблем, пов'язаних із подоланням наслідків катастрофи.

Нині ці положення визначені у Законі України “Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення”, які були обраховані відповідно до діючих норм.

Потреба у страхуванні атомних станцій та заводів з переробки відпрацьованого ядерного палива перевищує фінансові можливості одної страхової компанії. Оптимальним страховим механізмом їхнього захисту є створення національних пулів, які забезпечують максимальну страхову ємність через поєднання фінансової відповідальності за ядерними ризиками страхових компаній окремих країн. У світі існує до 30 ядерних страхових національних пулів, сумарна ємність яких оцінюється в 3 мільярди доларів США. Потенційні фінансові можливості відшкодування збитків при виникненні страхового випадку залежать від рівня розвитку економіки та системи страхування країни. У світовій практиці забезпечення фінансового відшкодування оператора за ядерну шкоду, заподіяну третім особам, найбільшого поширення набуло саме страхування.

Враховуючи світовий досвід, Україна теж впроваджує страхування, оскільки оператор ядерної установки не може покрити значну частину відповідальності за рахунок власних активів. Ядерний страховий пул нашої держави -- це об'єднання страховиків-резидентів України, які отримали ліцензію на проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду.

Пул утворюється для координації діяльності членів пулу стосовно страхування цивільної відповідальності оператора ядерної установки за ядерну шкоду і забезпечує фінансову надійність страхування. У міру накопичення коштів у резервному фонді ядерного страхування страхові платежі можуть зменшуватися, від чого зменшиться сума, що звільнюється від оподаткування.

Впровадження норм Закону України “Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення” цілком відповідає нормам європейського законодавства.

Висновки

Після проведеного аналізу та співставлення деліктного зобов'язання із відшкодування шкоди з іншими цивільними охоронними зобов'язаннями, можна сказати, що:

* по-перше, юридичними фактами, на підставі яких виникає деліктне зобов'язання, є порушення абсолютного пасивного обов'язку і тим самим -- абсолютного права, тобто порушення абсолютних правовідносин шляхом вчинення протиправного і, як правило, винного діяння. Договірне охоронне зобов'язання теж виникає внаслідок цивільних правовідносин (делікту). Але воно є результатом порушення інших за своєю природою прав, обов'язків та правовідносин, а саме: відносних договірних прав та обов'язків і, отже, відносних правовідносин, у рамках яких здійснюється цивільний договір;

* по-друге, різна юридична природа обов'язку заподіювана в деліктному зобов'язанні і обов'язку боржника в договірному охоронному зобов'язанні. Обов'язок заподіювача -- це його новий відносний обов'язок, який покладається на нього законом замість порушеного ним абсолютного обов'язку пасивного типу в абсолютних правовідносинах. Обов'язок боржника -- це додатковий обов'язок, що виникає в результаті невиконання або неналежного виконання ним договірного обов'язку: поставити продукцію, виконати роботу, надати послуги тощо. Додатковий обов'язок боржника приєднується до невиконаного чи неналежне виконаного ним договірного обов'язку;

* по-третє, різний зміст зазначених обов'язків заподіювача і боржника. Заподіювач у деліктному зобов'язанні зобов'язаний відшкодувати заподіяну шкоду шляхом відшкодування її в натурі або відшкодування заподіяних збитків. Обов'язок боржника в договірному охоронному зобов'язанні полягає у відшкодуванні заподіяних збитків, у сплаті неустойки, штрафу, пені. Якщо інше не передбачено законом або договором, виконання боржником додаткового обов'язку в договірному охоронному зобов'язанні не виключає виконання основного обов'язку (поставити продукцію, виконати роботу, надати послуги тощо) в договірному регулятивному зобов'язанні.

Різниця у змісті зазначених обов'язків заподіювача і боржника пояснюється тим, що неустойка, як засіб забезпечення виконання договірного зобов'язання, та штрафні санкції (штрафи, пеня) не застосовуються до деліктного зобов'язання. Метою останнього, як це зазначено в імперативних нормах ст. 276 ЦК України, є поновлення первісного майнового стану потерпілого, а якщо це неможливо -- відшкодування заподіяних збитків;

* по-четверте, деліктне зобов'язання і договірне охоронне зобов'язання різняться об'єктом. У деліктному зобов'язанні обов'язок заподіювача спрямований на поновлення порушеного абсолютного права, а якщо це неможливо -- на відшкодування заподіяних збитків. У договірному зобов'язанні обов'язок боржника спрямований на забезпечення виконання договору. Це пояснюється тим, що боржник, не спричиняючи шкоди невиконанням договору, все ж таки зобов'язаний сплатити неустойку, штраф, пеню за самий факт порушення договору. В цьому полягає штрафний характер договірної відповідальності, її стимулююче значення в справі додержання договірної дисципліни;

* по-п'яте, суб'єктний склад деліктного зобов'язання визначається так: уповноважена особа в ньому збігається з уповноваженою особою в абсолютних правовідносинах, тобто з носієм абсолютного права. Щодо зобов'язаної особи, то нею стає будь-яка зобов'язана особа в абсолютних правовідносинах, яка порушила абсолютне право. Суб'єктний склад договірного охоронного зобов'язання зумовлений суб'єктним складом договірного регулятивного зобов'язання. Це кредитор і боржник як цілком конкретні учасники договірних регулятивних правовідносин. Вони ж є суб'єктами договірного охоронного зобов'язання.

Список використаних джерел

Нормативні акти

1. Конституція України: прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червень 1996 року // Відомості Верховної Ради. -- 1996. -- №30. -- Ст. 141.

2. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради. -- 2003. -- №40-44. -- Ст. 356.

3. Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року // Офіційний вісник України. -- 1995. -- №6. -- С. 102.

Спеціальна література

4. Анікушин С.В. Недоговірні зобов'язання в новому законодавстві // Юстиніан. -- 2004. -- №9. -- С. 20-23.

5. Бойко О. Кодекс шукає відповідачів // Інформаційний бюлетень Центру суспільно-правових досліджень за 2004 рік. -- С. 102-113.

6. Бориславська Є.В. Відшкодування шкоди за законодавством України: Монографія. -- Херсон: Видавництво „Олді-Плюс”. -- 2005. -- 122 с.

7. Гражданское право. Учебник. Часть III / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. -- М.: ПРОСПЕКТ, 1998. -- 592 с.

8. Гуев А.Н. Постатейный комментарий к части третьей Гражданского кодекса Российской Федерации. -- М.: ИНФРА-М, 2002. -- 596 с.

9. Дмитриченко Б.В. Податок на шкоду // Взгляд. -- 2004. -- №50. -- С. 2.

10. Ковтунець О. Вивчаємо нове цивільне законодавство. -- Юридична газета. -- 2004. -- №2. -- С. 4-5.

11. Коломієць С.О. Прийняти чи не прийняти: ось у чому питання... // Понеділок. -- 2003. -- №12. -- С. 13-14.

12. Лепеха О.І. Потрібно відшкодувати... // Понеділок. -- 2005. -- №1. -- С. 17-18.

13. Литовченко Л. Відшкодування заподіяної шкоди: реалії сьогодення // Бюлетень Сумського центру юридичної допомоги. -- 2003. -- С. 12-22.

14. Маринченко В. Новації Цивільного кодексу України // Понеділок. -- 2004. -- №12. -- С. 3-6.

15. Павлова Л.М. Недоговірні зобов'язання за новим Цивільним кодексом України // Повідомлення Департаменту у справах цивільного стану громадян та нотаріату. -- 2004. -- С. 54-59.

16. Рабовська С.Я. Цивільні права і недоговірні обов'язки // Юриспруденція. -- 2004. -- №4. -- С. 24-27.

17. Терлецький О. Динаміка інституту відшкодування шкоди // Юстиніан. -- 2004. -- №26. -- С. 12-16.

18. Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право Украины: Учебник. -- Х.: ООО «Одиссей», 2004. -- 960 с.

19. Цивільне право / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. -- К.: Юрінком Інтер, 1999. -- 862 с.

20. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. -- Т. 1. Загальна частина: -- К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. -- 408 с.

21. Цивільне право України: Підручник / Є.О. Харитонов, Н.О. Саніахметова. -- К.: Істина, 2003. -- 776 с.

Размещено на Allbest.ru