Правова охорона знаку для товарів та послуг в Україні

Правомочність розпоряджання стосовно знаку для товарів та послуг також має свою специфіку. Наприклад, надаючи право користування знаком за ліцензійним договором, ліцензіат сам не позбавляється можливості продовжувати її використання тим чи іншим способом.

Отже, з впевненістю можна стверджувати, що правовий режим створення, використання охорони і захисту знаку для товарів та послуг значно відрізняється від правового режиму виникнення, використання і захисту матеріальних об'єктів права власності. Відмінність зазначених теорій також простежується і при встановленні строку дії виключних прав. Як відомо, тривалість дії виключних прав на результати інтелектуальної діяльності визначена законодавством, тоді як право власності взагалі обмежень у часі не має. Виключні права мають і певні територіальні обмеження. Набуття правової охорони знаку для товарів та послуг на території однієї держави, не отримує автоматичного визнання на території іншої - на відміну від права власності. Так, необхідно зареєструвати знак для товарів та послуг в кожній країні окремо, або здійснити міжнародну реєстрацію, але тільки на основі національної реєстрації. Якщо особа придбала річ в одній країні, вона визнається на підставі цього власником в усіх інших країнах. Високий розвиток продуктивних сил викликав до життя потребу в інститутах цивільного права, об'єктом яких визнаються дії з використання нематеріальних благ, здійснення яких дозволяється чи забороняється однією управомоченою особою у вигляді загального правила для всіх інших осіб. Тим самим права на нематеріальні об'єкти виділяються в особливу категорію виключних прав. Причому з речовими правами їх ріднить абсолютний характер, тобто управомоченій особі протистоїть необмежене коло осіб [111; С. 127]. Виключні права отримали в національному законодавстві та в науковій літературі назву “право інтелектуальної власності”. Однак поступова інтеграція України в Європейську Спільноту та уніфікація законодавства стосовно нематеріальних об'єктів показали, що використання терміна “інтелектуальна власність” в якості позначення юридичної категорії не можна визнати вдалим. Термін “власність” може створити тільки неправильну уяву про зміст права, його дію та способи його захисту. Тому невипадково, при визначенні змісту права на нематеріальні результати, закон говорить, що за правоволодільцем закріплюється “виключне право”.

На думку В.А. Дозорцева, вживання терміна “інтелектуальна власність” в юридичному значенні спричиняє плутанину ще водному відношенні, воно перешкоджає чіткому розрізненню нематеріального результату інтелектуальної діяльності, який є об'єктом виключних прав, і його матеріального носія - об'єкта права власності [28; С. 319].

Право на знак для товарів та послуг за своєю юридичною природою необхідно віднести до виключних прав. Із цього випливає, що юридична охорона права на знак для товарів та послуг повинна надавати тільки правоволодільцю зареєстрованого знаку для товарів та послуг юридично забезпечену можливість необмеженого господарчого використання його у виробництві і торгівлі, виключаючи водночас із числа користувачів усіх інших осіб. Із позитивного боку зміст цього зводиться до виключної можливості використовувати знак для товарів та послуг будь-яким способом, з негативного - до заборони всім іншим застосовувати такий самий знак таким же способом.

Ніхто, крім уповноваженої особи, не може використовувати знак. Кожне використання його іншими особами в будь-якій формі без згоди правоволодільця є правопорушенням.

2.2 Міжнародний досвід правового регулювання охорони знаку для товарів та послуг

Зростання промислового виробництва, розвиток міжнародної торгівлі, інтернаціоналізація виробничих процесів показали, що ефективного механізму охорони торгових марок у рамках національних правових систем недостатньо. Зі створенням міжнародного ринку правове регулювання суспільних відносин в галузі охорони права на торгову марку розвивається у напрямку поєднання норм внутрішнього цивільного законодавства з положеннями міжнародних угод.

Інтернаціоналізація економіки і культури обумовлює процес уніфікації законодавств різних країн з метою створення єдиних норм правового регулювання відносин у галузі міжнародного економічного і науково-технічного співробітництва.

Наочним прикладом такої уніфікації є остання “хвиля” зміни законодавств у галузі охорони торгових марок країн Європейського Співтовариства. Ці зміни були продиктовані вступом у дію нових міжнародних і регіональних угод, серед яких Угода TRIPS, яка набрала чинності у 1996 році, Директива з гармонізації Європейського Союзу (1989 рік), Інструкція по гармонізації Європейських торгових марок (1994 рік), які поклали початок новим тенденціям охорони торгових знаків.

В рамках даного дослідження вважаємо за необхідне провести аналіз джерел міжнародного законодавства у галузі охорони знаку для товарів та послуг, а також встановити їх значення для національного законодавства.

Як відомо, найбільш впливовою міжнародною конвенцією в галузі патентів і торгових марок є Міжнародна Конвенція з охорони промислової власності (Паризька конвенція 20 березня 1883 р.), яка діє і по цей час в редакції від 14 липня 1967 року. Від імені СРСР була підписана 12 жовтня 1967 р. і ратифікована 19 вересня 1968 р. Після проголошення незалежності нашої держави Кабінет Міністрів України своєю Заявою від 26 серпня 1992 року підтвердив дію на території держави Паризької конвенції. Це перша і найбільш загальна міжнародна угода в галузі охорони промислової власності. Членство в Паризькій конвенції є необхідною умовою участі країни в ряді інших угод у галузі промислової власності [52; С.179]. Паризька конвенція є повністю відкритою міжнародною угодою. За станом на 30 червня 1998 р. її учасниками були 149 держав.

Теоретично, положення Паризької конвенції з охорони промислової власності повинні виконуватись усіма країнами-учасницями. Практично ці положення набувають чинність і стають ефективними тільки після закріплення їх національним законодавством певної країни.

Відповідно до ст. 1(2) Паризької конвенції об'єктами охорони промислової власності є патенти на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торгові марки, фірмові найменування і зазначення походження чи найменування місця походження, а також акти припинення несумлінної конкуренції [94].

Мета Паризької конвенції - забезпечити захист прав, які спочатку виникли в одній державі, і діють на території всіх інших країн - учасників Конвенції, створити більш сприятливі умови захисту об'єктів промислової власності за кордоном. Оскільки, у Паризькій конвенції практично відсутні матеріальні норми, вона певною мірою уніфікує режим захисту і використання прав, охоронюваних на національному рівні. Саме національне законодавство визначає вимоги, сутність і обсяг правової охорони торгових марок. Територіальний суверенітет кожної держави в питаннях охорони торгових марок (так званий принцип «територіальності») закріплений Паризькою конвенцією. Таким чином, у даному випадку слід говорити не про охорону, а про міжнародно-правове регулювання охорони і використання торгових марок.

На підставі статті 19 Паризької конвенції в галузі охорони торгових марок, був прийнятий цілий ряд спеціальних міжнародних документів: Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1891 р., Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації товарних знаків від 15 червня 1957 р., Договір про реєстрацію товарних знаків від 12 червня 1973 р., Віденська угода про заснування Міжнародної класифікації зображуючих елементів знаків від 12 червня 1973 р. та інші [52; С. 82 - 84].

Доречно зазначити, що за станом на 01.01.1999 р. учасницями Мадридської угоди є 56 країн. Із грудня 1993 року Україна є учасницею Мадридської угоди.

Мадридська угода, як і Паризька конвенція, заснована на принципі територіальності, передбачає необхідність охорони торгової марки в країні походження і можливість будь-якої держави відмовляти в охороні, якщо це суперечить її національному праву. Характерна риса Мадридської угоди полягає в тому, що вона дозволяє правоволодільцю торгової марки, зареєстрованої в одній із країн - учасниць, одержати за порівняно низьку плату на підставі однієї заявки реєстрацію марки у всіх країнах-учасниць Угоди.

За умовами Мадридської угоди подача заявки на реєстрацію торгової марки від імені якого-небудь або (включаючи й українського) заявника може здійснюватися тільки на базі національної реєстрації.

За допомогою Мадридської угоди забезпечується правова охорона торгової марки, зареєстрованої в країні походження, в усіх країнах Мадридського Союзу. Істотною перевагою Мадридської угоди є те, що заявка подається тільки через національне Патентне відомство, і, отже, може відпасти необхідність у послугах патентних повірених. Крім сказаного, виключається необхідність у дотриманні правил національних законодавств щодо відбитка знаків.

Строк експертизи за Мадридською угодою обмежений дванадцятьма місяцями. Протягом цього строку заявник одержує інформацію про захист своїх прав у всіх зазначених ним у заявці країнах чи про відмову в охороні національними відомствами. Крім того, правоволодільцю торгової марки необхідно стежити і продовжувати строк дії реєстрації тільки в країні національної реєстрації.

При цьому, у випадку анулювання торгової марки в національному відомстві заявника (припинення національної реєстрації) протягом п'яти років після міжнародної реєстрації торгової марки, міжнародна реєстрація марки анулюється. Іншими словами, правоволоділець торгової марки втрачає свої права на марку також і в тих країнах, де вона була зареєстрована за Мадридською угодою. Це положення одержало назву «центральної атаки».

Незважаючи на ряд переваг, передбачених Мадридською угодою, багато країн, у тому числі США, Японія, Великобританія, Канада, Австралія, активно захищаючи свої торгові марки, не поспішали приєднуватися до цієї системи. Ряд положень Мадридської угоди обумовили негативне ставлення до неї США і Великобританії, а саме: вимога обґрунтовувати міжнародні заявки на реєстрації в країні походження; положення, називане “центральною атакою”, наслідком дії якої є скасування всіх міжнародних реєстрацій, якщо реєстрація в країні походження анульована протягом п'яти років; вимога про подачу заявки французькою мовою.

Підписаний у 1989 р. Протокол до Мадридської угоди (далі Протокол) знімає багато правових перешкод, даючи можливість необмеженому колу країн, включаючи названі, шляхом вибору прийнятних для них умов, стати учасниками системи міжнародної реєстрації товарних [109].

Умови Протоколу дозволяють також регіональним системам (міжурядовим організаціям), що мають спеціальні відомства з реєстрації торгових марок (таким як європейська система), бути суб'єктами зазначеної угоди. Це спрямовано на максимальне охоплення країн, що стають учасницями двох угод, які діють у рамках Мадридського союзу.

Протокол дозволяє реєструвати торгову марку в країнах-учасницях Мадридської угоди, країнах, що підписали Протокол, і країнах Європейського Економічного Співтовариства одночасно. Протокол не може діяти незалежно від Мадридської угоди.

34 країни ратифікували Протокол до Мадридської угоди. Приєдналися до Протоколу і країни Європейського Економічного Співтовариства. Після прийняття Верховною Радою Закону 1 червня 2000 р. Україна також стала учасницею Протоколу. Асамблеєю Мадридського союзу з міжнародної реєстрації знаків, що відбулась 15-18 січня 1996 р. була схвалена Загальна інструкція до Мадридської угоди і Протоколу, що встановлює правила процедури для Мадридської угоди і Протоколу, а також для обох угод одночасно.

У 1935 р. Об'єднаним міжнародним бюро з охорони інтелектуальної власності було розроблено Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації торгових марок (далі МКТУ). Спочатку МКТУ являла собою основну класифікаційну схему для систематизації найменувань товарів. Класифікація складалася з 34 класів товарів і алфавітного переліку товарів. Пізніше класифікація була доповнена переліком класів послуг (вісім класів) і уперше видана ВОІС у 1963 р. французькою мовою.

Текст МКТУ був визнаний офіційним у результаті Угоди, укладеної зацікавленими у використанні МКТУ країнами на дипломатичній конференції 15 червня 1957 р. у Ніцці (Ніццька угода). Угода відноситься до ряду класифікаційних і передбачає координацію робіт із застосування і періодичного перегляду МКТУ з метою реєстрації торгових марок. Патентні відомства країн-учасниць повинні відзначати символи класів при кожній реєстрації [89].

Угода переглядалася в Стокгольмі в 1967 р. і в Женеві в 1977 р. У 1979 р. в Угоду було внесено виправлення, аналогічні до виправлень у Конвенції ВОІС. Згодом ці виправлення неодноразово переглядалися. Ніццькою угодою передбачається прийняття країнами, що її підписали, єдиної класифікації товарів і послуг для реєстрації торгових марок і знаків обслуговування. МКТУ являє собою перелік класів товарів і послуг із примітками (поясненнями) щодо їхнього змісту, а також алфавітно-предметним покажчиком найменувань товарів і послуг з віднесенням їх до відповідного класу (АПУ). Угода відкрита для країн-учасниць Паризької конвенції. На початок 1999 р. у ній брали участь 54 держави, у тому числі з червня 2000 р. Україна. Фактично класифікацією користуються понад 100 країн, а також Міжнародне бюро ВОІС, Відомство Бенілюксу з торгових марок, Африканська організація інтелектуальної власності (АОІВ), а також Відомство з гармонізації внутрішнього ринку (торгові марки і промислові зразки) Європейського Співтовариства.

Відповідно до Угоди (ст. 1) країни-учасниці використовують єдину класифікацію товарів і послуг з метою реєстрації торгових марок і знаків обслуговування. Класифікація розробляється англійською і французькою мовами; ВОІС сприяє зацікавленим державам у підготовці перекладів класифікації на робочі мови своїх відомств з торгових марок [91; С. 395].

Сьогодні діє восьма редакція класифікації, відповідно до якої перелік класів включає 34 класи для товарів і 11 класів для послуг, а також алфавітний перелік товарів і послуг із зазначенням класу, до якого належить кожний товар чи послуга, містить близько 11000 найменувань. Країни-учасниці Угоди створюють Міжнародний (Ніццький) союз, вищим органом якого є Асамблея, яка приймає дворічну програму і бюджет Союзу.

Поряд із переліченими міжнародними правовими актами, укладеними в рамках Паризької конвенції, діє Найробський договір про охорону олімпійського символу (Найробський договір). Найробський договір займає важливе місце в галузі охорони торгових марок. Найробський договір був підписаний у м. Найробі (столиця Кенії) 26 вересня 1981 р. у ході Дипломатичної конференції з перегляду Паризької конвенції.

Згідно з Найробським договором будь-яка країна-учасниця зобов'язана відмовляти в реєстрації чи визнанні недійсної реєстрації в якості марки і забороняти шляхом відповідних заходів використання як марки чи іншого позначення в комерційних цілях будь-якого позначення, що складається з олімпійського символу чи містить цей символ у такому вигляді, як це визначено в Статуті Міжнародного олімпійського комітету, крім тих випадків, коли на це мається дозвіл Міжнародного олімпійського комітету. Найробський Договір відкритий для всіх держав-членів ВОІС, Паризького союзу, ООН чи будь-якої спеціалізованої установи ООН.

Крім названих договорів Україна приєдналася до Договору про закони про торгові марки (далі Договір ТLТ) і має намір приєднатися до Угоди про торгові аспекти прав на інтелектуальну власність (далі Угода TRIPS). Договір ТLТ укладено у 1994 році в Женеві і вступив в дію з 1 вересня 1996 р. [52; С.110]. Його головна мета - зробити систему реєстрації торгових марок зручнішою для користувачів. Це може бути досягнуто шляхом спрощення та гармонізації процедур і усунення недоліків, що забезпечує надійність охорони марок.

Більшість положень Договору ТLТ полягає у спрощенні процедури, яку повинно здійснювати національне патентне відомство. Процедура поділена на три стадії: заявка на реєстрацію, зміни після реєстрації і подовження чинності реєстрації. Слід зазначити, що Договір ТLТ став першим міжнародним актом в сфері охорони права на торгову марку, в підготовці якого приймала участь Україна [52; C. 111]. Проблеми правової охорони інтелектуальної власності пов'язані з процесами подолання кризових явищ в економіці України та інтеграції до міжнародної економіки - вступ до Світової організації торгівлі (СОТ).

Засади створення цивілізованої системи міжнародної торгівлі були закладені ще в 1948 році, коли на Женевській конференції 23 країни підписали Генеральну угоду з тарифів і торгівлі (ГАТТ). Мета Угоди є розробка і узгодження принципів створення нормативно-правової бази для лібералізації міжнародних торгових відносин.

Багаторічні переговори і консультації у рамках ГАТТ завершились конференцією в Маракеші (Марокко) у 1993 році, на якій було вирішено створити Світову організацію торгівлі. Ця організація є механізмом реалізації комплексу міжнародних договорів, які підписані державами-учасницями ГААТ. На цей час членами СОТ є більше 130 країн, на які приходиться близько 90% обсягу світової економіки [52; С. 117]. В межах Договору про створення Світової організації діє Угода з торгових аспектів прав інтелектуальної власності (Угода TRIPS), метою якої є ліквідація перешкод на шляху розвитку міжнародної торгівлі, сприяння забезпеченню ефективного і достатнього захисту прав інтелектуальної власності. Головною метою членства в СОТ є відповідність національного законодавства стандартам і нормам міжнародних договорів СОТ.

Забезпечення в Україні сприятливих умов для надання, використання і захисту прав на об'єкти інтелектуальної власності потребують подальшого удосконалення нормативно-правової бази. Ці норми повинні бути приведені у відповідності до норм міжнародних угод і договорів, учасницею яких є чи до яких бажає приєднатись Україна.

Норми Угоди TRIPS покладені в основу більшості міжнародних договорів у торгово-економічній сфері, які приймались у світовому товаристві після 1 січня 1995 р. Угода TRIPS встановлює стандарти, яких повинні притримуватись країни-члени СОТ у галузі охорони та захисту об'єктів інтелектуальної власності. За умовами СОТ країна-учасник повинна забезпечити відповідність стандартам, які встановлені в Угоді на момент вступу чи після закінчення перехідного періоду, надання якого передбачено в деяких чітко визначених випадках. Насамперед, ст. 15(1) Угоди TRIPS дає загальне визначення торгової марки - це будь-яке позначення, за допомогою якого можна відрізнити товари або послуги одного підприємства від товарів або послуг інших підприємств. Також Угода TRIPS визначає умови надання охороноздатності позначенню в якості торгової марки і зобов'язує держави, які приєднались до неї, надавати правоволодільцям торгових марок виключних прав на їх використання. Угода визначає строк охорони марки, який не може бути менше семи роки. При цьому реєстрація торгової марки може поновлюватись без обмежень будь-яким строком (ст. 18 Угоди TRIPS).

Крім того, в ст. 20 Угоди TRIPS зазначається, що не припускається обмеження у здійсненні права на марку. В частині ІІІ Угоди TRIPS детально викладені процесуальні норми, тобто права та обов'язки учасників спору, стосовно порушень прав на об'єкти інтелектуальної власності, права судових органів при винесені рішень чи при попередньому забезпеченні позовів про порушення прав на об'єкти інтелектуальної власності. Відповідно до вимог Угоди TRIPS країни-учасниці зобов'язані забезпечити на своїй території дію таких процедур, які дозволяють здійснити засоби, які запобігають правопорушенням в галузі охорони інтелектуальної власності та їх недопущення в майбутньому.

Підписаний у 1957 р. Римський договір про створення Європейського Економічного Співтовариства містить ряд положень, які стосуються і торгових марок. Слід зазначити, що 13 грудня 1991 р. на засіданні Європейського Союзу в м. Маастріхті був схвалений останній проект Договору про Європейський Союз. Перший розділ першої частини Договору містить зміни: з назви «Європейське Економічне Співтовариство» викреслене слово «економічне». Серед основних цілей Договору є такі, як зняття перешкод для вільного руху товарів і послуг, становлення системи, що забезпечує розвиток конкуренції, створення загального ринку.

З метою забезпечення вільного обігу товарів і свободи надання послуг та добросовісної конкуренції у рамках спільного ринку перед Європейською спільнотою постала необхідність гармонізації національних законодавств у рамках Європейського Союзу, зокрема законодавства у галузі охорони прав на торгові марки. Так відповідно до ст. 100 Угоди про заснування європейського економічного співтовариства (The Treaty Establishing The European Economic Community) розроблена Директива ЄЕС №89/104 з гармонізації національних законодавств про торгові марки (далі - Директива), яка діє з 1989 року.

Відповідно до Директиви нові законодавства країн-учасниць ЄС мали бути введені в дію до кінця 1992 року. Але не всі держави змінили своє законодавство до встановленого строку. Наприклад, у Великобританії новий закон введено в дію у листопаді 1994 року, у Німеччині - у жовтні 1994 року. Франція прийняла закон у січні 1991 року, а Іспанія - у грудні 2001 року. Цікаво, що оновлення законодавства в зазначених країнах не перетворило право на торгову марку в чисто реєстраційне.

Слід зазначити, що Директива не потребує встановлення однакових процедур реєстрації торгових марок, визнання їх недійсними в адміністративному та судовому порядку, але вимагає в першу чергу однакових умов надання прав і продовження їх дії в усіх країнах, які входять до ЄС. Друга мета полягає в уніфікації умов правової охорони марки. Головна мета охорони полягає в забезпеченні функції відрізнення товару, а умовою її отримання є відсутність небезпеки змішування товарів, які виготовляють різні виробники, на підставі вивчення ступені відомості вже чинних торгових марок, асоціацій, які можуть виникати між чинних і вперше заявлених марок, схожість марок і схожість товарів.

Директива встановлює абсолютні підстави для відмови у реєстрації торгової марки. Відповідно до ст. 3 Директиви не підлягає реєстрації позначення, якщо воно: не може бути маркою (не може бути представлено у графічному вигляді); не має розрізняльної здатності, складається лише з позначень, що використовуються в торгівлі для зазначення виду, якості, кількості, призначення, географічного походження або часу виготовлення товарів чи надання послуги або інших характеристик товарів; є загальновживаним символом; складається лише з форми, обумовленої характером самих товарів або форми товарів, необхідної для отримання технічного результату, або форми, яка надає значну цінність товару; суперечить державній політиці та прийнятним принципам моралі; вводить в оману споживача щодо характеру, якості або географічного походження товарів або послуг; застосування цього позначення може бути заборонено відповідно до положень іншого закону; є релігійним символом, або містить знак високого символічного значення; містить заявку на реєстрацію марки, яку було подано заявником недобросовісно. Важливим, з точки зору його практичного застосування, є положення Директиви щодо “вичерпання прав” на знак для товарів та послуг. Частиною 1 ст. 7 Директиви встановлено, що торгова марка не повинна надавати правоволодільцю права забороняти її застосування щодо товарів, які було випущено на ринок під цією маркою правоволодільцем або за його згодою. При цьому це не стосується, якщо є правомірні підстави для заперечення правоволодільцем подальшої комерціалізації товарів, особливо у випадку зміни стану товарів або погіршання його випуску на ринок [21].

Важливим положенням Директиви є і те, що передбачається обов'язкова процедура публікації відомостей про поданні на реєстрацію позначення перед реєстрацією їх в реєстрі або одразу ж після реєстрації. Це дає можливість надання заперечень третіх осіб щодо наявності пріоритетних прав, проведення експертизи позначень з урахуванням заперечень третіх осіб та аргументації заявника у відповідь на заперечення. Введення такої процедури сприяло б скороченню розгляду заявок до 12-13 місяців та прийняттю більш виважених рішень з урахуванням всіх можливих обставин щодо реєстрації марки.

Кабінет Міністрів України здійснює активні заходи для вступу до СОТ. З 1994 року діє створена Указом Президента України Урядова комісія з планування цих заходів і контролю за їх виконанням. Хоча наше національне законодавство ще не досить досконале, але ведеться активна робота з модернізації чинного законодавства України в галузі охорони інтелектуальної власності згідно досить жорстких вимог Угоди TRIPS.

Наприкінці зазначимо, що положення міжнародних і регіональних конвенцій, договорів і угод мають ту особливість, що вони не можуть бути реалізовані тільки на рівні міждержавних відносин. Угоди такого рангу визначають лише суттєві і мінімальні правові стандарти охорони торгових марок, які необхідно внести в національне законодавство кожної країни в якості норм внутрішнього права. Тільки так країна-учасниця може виконати взяті на себе зобов'язання відповідно до ратифікованим нею міжнародним договором.

У результаті дослідження механізму правового регулювання використання знаку для товарів та послуг можна сформулювати наступні висновки:

1. Суб'єктивне право на знак для товарів та послуг не можна розглядати як право власності в суб'єктивному розумінні. Право власності не поширюється на результати творчої діяльності. Застосування терміна “власність” може створити неправильну уяву про зміст права, його дію та способи захисту.

2. Право на знак для товарів та послуг за своєю юридичною природою є виключним правом, абсолютним правом.

3. Юридична охорона права на знак для товарів та послуг полягає в тому, що б надати тільки правоволодільцю знаку можливість необмеженого (монопольного) використання його у виробництві і торгівлі, виключаючи з числа користувачів усіх інших осіб. Із позитивного боку зміст права на знак для товарів та послуг зводиться до виключної можливості використовувати його будь-яким способом, з негативної - до заборони всім іншим застосовувати такий самий знак таким же способом.

4. Зазначені міжнародні угоди істотно сприяють підвищенню ролі і значенню знаку для товарів та послуг у торгівлі та інших сферах міжнародного співробітництва. Вони надають ефективну охорону та захист права на знак для товарів та послуг, а також значно полегшують реєстрацію знаку для товарів та послуг.

РОЗДІЛ 3. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ТА ЗАХИСТУ ЗНАКУ ДЛЯ ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ