Правова охорона знаку для товарів та послуг в Україні

Вважаємо за необхідне більш докладно розглянути доктрину послаблення права, оскільки дискусії навколо неї досить актуальні і дотепер. Основоположником даної доктрини був професор Шехтер, який ще у 1930-ті роки висловив точку зору про те, що в орієнтованій на споживача економіці знак для товарів та послуг, служить насамперед могутнім ринковим інструментом і тільки після цього як засіб ідентифікації джерела походження товару. Знак для товарів та послуг стає певним символом, що передає інформацію про якість, ціну й інші характеристики товару. Для правоволодільця головна цінність знаку для товарів та послуг полягає в його здатності пов'язувати сприятливу практику і враження з товаром, разом з яким вона використовується, а не просто в її здатності ідентифікувати джерело походження товару. Для споживача марка є цінною, оскільки являє собою недороге і зручне джерело інформації про товари. Ґрунтуючись на цьому, Шехтер і його прихильники вказують на необхідність розширити права правоволодільця знаку для товарів та послуг і забезпечити можливість захищати інформаційну цінність знаку від ослаблення [147;С.180 - 189].

Однак дана теорія захищає не тільки знак для товарів та послуг, який є досить відомим для того, щоб бути визнаним індивідуальним. За наявності в знаку індивідуальності, ослаблення може відбуватися двома шляхами. По-перше, несанкціоноване використання може зменшити розрізняльну здатність знаку для товарів та послуг, тобто використання може послабити здатність знаку для товарів та послуг викликати у споживачів асоціацію з конкретними товарами правоволодільця. Другий шлях, при якому несанкціоноване використання може призвести до ослаблення, полягає в підриві позитивного іміджу, створеного правоволодільцем знаку для товарів та послуг. У даному випадку збитки правоволодільцю знаку для товарів та послуг завдаються в результаті того, що поява знаку для товарів та послуг в невідповідній обстановці може зменшити силу його комерційного обігу. Таким чином, якщо суд визнає принцип доктрини ослаблення поряд зі звичайним недопущенням імовірності змішання і введення в оману, правоволоділець знаку для товарів та послуг може заборонити будь-яке несанкціоноване використання знаку. Доктрина неприпустимості введення в оману забороняє використання, що веде до виникнення в споживача неправильного уявлення про дійсне джерело походження товару. Судова практика у справах про припинення неправомірних дій щодо знаку для товарів та послуг не відрізняється однорідністю і послідовністю. Однак можна виділити чотири групи випадків, коли можна кваліфікувати порушення в галузі права на знак для товарів та послуг як недобросовісну конкуренцію: 1)створення небезпеки введення споживачів в оману щодо товарів, 2)намір викликати змішання між знаками, 3)використання репутації чужого знаку для товарів та послуг, 4)послаблення розрізняльної функції знаку для товарів та послуг. Що стосується відшкодування збитків у справах про порушення права на знак для товарів та послуг, відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 432 ЦК України, застосовується разова компенсація замість відшкодування збитків [140]. Така разова компенсація в кожному окремому випадку розраховується окремо виходячи з розміру заподіяної шкоди, завданих збитків, ступеня вини. У результаті правопорушення правоволоділець знаку для товарів та послуг може зазнати збитків у вигляді зменшення кількості продажів, втрати прибутку, падіння ціни, повної або часткової втрати комерційної репутації, витрат, пов'язаних зі спробами запобігти порушенню (ст. 22 ЦК України) [140]. Навіть за відсутності вини порушника потерпіла сторона буде мати право на компенсацію збитку, завданого порушником, оскільки він є зобов'язаною особою у відношенні виключного права правоволодільця знаку для товарів та послуг.

Унаслідок дій порушника правоволоділець знаку для товарів та послуг змушений знизити ціни, що може також спричинити втрати прибутку від продажів. Витрати на майбутню рекламу з метою виведення публіки з омани також повинні включаються в суму відшкодування збитків. Найчастіше позивачу важко довести зменшення продажів і прибутку, тому необхідно обчислювати виходячи з підрахунку прибутку відповідача. Цей факт може бути доведено на підставі ділової документації порушника, друкованих публікацій, даних, зібраних іншим засобом, але в межах законодавства. Неоднозначності, що виникають через відмову порушника надати пояснювальні або точні документи, повинні розглядатись на користь правоволодільця знаку для товарів та послуг. Наявність заподіяння шкоди комерційній репутації , як правило визнається, якщо якість товару порушника гірше якості товару правоволодільця знаку для товарів та послуг [127; С. 237 ].

3.2 Захист права на знак для товарів та послуг

Суб'єктивне право, надане особі, але не забезпечене від його порушення необхідним захистом є, як вірно відзначає В.П. Грибанов, лише “декларативним правом” [ 29; С. 104]. Воно хоча і проголошено в законі, але не забезпечене надійним та ефективним захистом, втрачає свою соціальну сутність. Законодавче закріплення широкого спектру цивільних прав не представляє істотної цінності без забезпечення правоохоронними мірами. Тому захисту права в науці цивільного права приділяють особливу увагу.

Дослідження даної категорії припускає з'ясування співвідношення термінів “охорона” і “захист”, особливостей поняття “права на захист” та формування і визначення поняття “захист права на знак для товарів та послуг ”.

Поняття “захист” і “охорона” протиставляються одне одному. Деякі автори пропонують розглядати захист як право особи, а охорону як її обов'язок [10; С. 24].

Протиставлення зазначених термінів вважаємо безпідставним. Оскільки заходи захисту застосовуються і в разі оспорювання права, а не тільки при порушенні права. Метою застосування заходів захисту є визнання прав, а також припинення правопорушення, не тільки поновлення права. Захистом є сукупність заходів, спрямованих на відновлення, визнання прав та припинення порушень прав, які застосовуються управомоченою особою самостійно, компетентним органом самостійно або за зверненням управомоченої особи. Крім того, охорона не припиняє свою дію в момент порушення прав, а продовжує діяти на всіх стадіях реалізації прав, тобто і під час захисту. Забезпечення охорони - це форма забезпечення нормальної реалізації прав особи, діяльність, спрямована на недопущення будь-якого порушення прав шляхом усунення негативних факторів соціального середовища. Неможливо щось забезпечувати абстрактно, потрібні певні заходи, спрямовані на примусове забезпечення прав, певне реагування на порушення порядку реалізації прав з метою його забезпечення. Отже, захист - це є один з проявів охорони, що здійснюється для поновлення порушених прав, тобто є складовою частиною охорони. Захист варто розглядати як логічний наслідок порушення, чи невизнання оспорювання прав особи. Можна сказати, що між охороною і захистом знаходиться факт порушення права, тобто, для того, щоб охорона перейшла в захист необхідна наявність факту порушення чи оспорювання права. Під охороною прав варто розуміти сукупність засобів правового характеру, що визначає правове положення суб'єктів, виникнення, реалізацію і припинення суб'єктивних прав та обов'язків, способи і порядок захисту прав суб'єктів у випадку їх порушення або оспорювання. І відповідно, охорона права на знак для товарів та послуг - це сукупність засобів правового характеру, що визначають правове положення суб'єктів, виникнення, здійснення і припинення суб'єктивного права на знак для товарів та послуг, а також забезпечують реалізацію і захист права на знак для товарів та послуг. В свою чергою, захист права на знак для товарів та послуг - це сукупність заходів, спрямованих на визнання, відновлення права на марку та припинення порушення такого права, які застосовуються правоволодільцем знаку для товарів та послуг, або компетентним органом. Сутність права на захист трактується неоднозначно. Думки фахівців з даного питання є суперечливими. Відповідно до традиційної концепції, право на захист є одним із правомочностей суб'єктивного права [29; С. 106; 28; С. 409; 118; С. 16-24], елементом його змісту, що являє собою юридично закріплену можливість застосування управомоченою особою заходів правоохоронного характеру з метою відновлення порушеного права і припинення дій, які порушують право [28;С. 105].

Як відомо, суб'єктивне цивільне право за своїм матеріально-правовим змістом є сукупністю ряду можливостей, а саме: можливості для управомоченої особи здійснити право своїми власними діями; можливості вимагати від зобов'язаної особи виконання певних зобов'язань; можливості звернутися до компетентних державних органів з вимогою про захист порушеного права чи права, що оспорюється [29; С. 106]. Тобто, право на захист розглядається як одна із правомочностей суб'єктивного права.

У той же час у цивілістичній науці існують і інші погляди щодо юридичної природи права на захист. Так, деякі автори вважають, що забезпеченість цивільного права можливістю державного примусу, як можливість, існує не паралельно з іншими правомочностями суб'єктивного права, а властива їм самим, оскільки без нього вони не були б юридичними правомочностями. Такому розумінню захисту протиставляється погляд, що отримав законодавче закріплення, відповідно до якого, можливість захисту є самостійним суб'єктивним правом. Воно виникає в управомоченої особи лише в момент порушення чи оспорювання права і реалізується в рамках охоронних цивільних правовідносин, що виникають при цьому [27; C. 281]. Така позиція є більш переконливою.

Право на захист слід розглядати як самостійне суб'єктивне право уповноваженої особи, що відображає юридично закріплену можливість використовувати спеціальні засоби правоохоронного характеру. Зводити зміст права на захист тільки до можливості звернення з вимогою захисту права у відповідні державні чи суспільні органи, вважаємо, що є помилковим. Право на захист являє собою можливість застосування у відношенні правопорушника заходів примусового впливу. По своєму матеріально-правовому характеру зміст права на захист містить у собі:

а) можливість управомоченої особи застосовувати дозволені законом засоби власного примусового впливу на правопорушника, захищати приналежне йому право власними діями (самозахист цивільних прав);

б) можливість застосування безпосередньо управомоченою особою юридичних заходів оперативного впливу на порушника (оперативні санкції);

в) можливість управомоченої особи звернутися до компетентних державних чи суспільних органів з вимогою про захист порушеного права чи права, що оспорюється. Зазначені можливості нерозривно пов'язані з характером суб'єктивного права, що захищається, і у підсумку, у різних сполученнях входять у правомочність на його захист. Наприклад, самозахист цивільних прав у формі необхідної оборони не може бути засобом захисту права на торгову марку, але може бути застосований при зазіханні на право власності.

Захист суб'єктивних цивільних прав здійснюється в передбаченому законом порядку, тобто через застосування належних форм, способів та засобів. Як відомо, порядок застосування того чи іншого способу захисту суб'єктивного права і охоронюваного законом інтересу в науці цивільного права прийнято іменувати формою захисту цивільного права. Різноманіття форм захисту права пояснюється дією ряду факторів: специфікою прав, які підлягають захисту чи охоронні, складністю чи навпаки, простотою пізнання правовідносин і прав, які підлягають захисту, ступенем розвитку демократичних процесів у суспільстві, правовими традиціями. Як правило, виділяють дві основні форми захисту - юрисдикційну і неюрисдикційну [27; С. 282].

Неюрисдикційна форма захисту являє собою дії управомоченої особи, спрямовані на захист цивільного права без звернення до державних та інших компетентних органів [27, С. 284; 28; С.412]. Наприклад, самозахист цивільних прав і застосування заходів оперативного впливу. Доречно зазначити, що самозахист у теорії цивільного права іноді визначають, як форму захисту [27; C. 284], або як спосіб захисту [29, С. 107; 28, С. 412 - 413; 12, С. 14 - 17].

Юрисдикційна форма захисту права передбачає діяльність уповноважених державних органів із захисту порушених чи оспорюваних суб'єктивних прав. Юрисдикційна форма захисту - це можливість звернення особи, права і законні інтереси якої порушені чи оспорюються, до державних або інших компетентних органів (до суду загальної юрисдикції, господарського суду, третейського суду тощо), які уповноважені застосувати необхідні заходи для захисту цивільного права. Адміністративний порядок застосовується у випадках прямо зазначених у законодавстві, у нашому випадку прикладом може бути звернення до Апеляційної палати з вимогою про визнання знаку для товарів та послуг загальновідомою. Апеляційна палата розглядає справи на підставі спеціальної процедури, більш простої у порівнянні з цивільним судочинством. У тих випадках, коли здійснення права на захист відбувається за допомогою звернення управомоченої особи з вимогою до судових органів, які в свою чергу розглядають заявлену нею матеріально-правову вимогу до відповідача у встановленому законом порядку, це буде судовою чи процесуальною формою захисту цивільних прав і інтересів [140]. Не викликає сумніву, що серед форм захисту права найбільш досконалою є судова форма як демократична, універсальна, історично сформована, детально регламентована нормами цивільного процесуального права, що забезпечує у повній мірі принцип рівності сторін та незалежність органу, який розглядає справу, від відомчих інтересів. Вона забезпечує надійні гарантії правильного застосування закону, встановлення реально існуючих прав і обов'язків сторін. Слід зазначити, що суди загальної юрисдикції сьогодні мають мінімальні можливості ефективно вирішення спорів у сфері інтелектуальної власності. Це пов'язано з великою завантаженістю суддів і відсутністю у суддів спеціальної підготовки у зазначеній сфері діяльності. Концепцією судово-правової реформи передбачено створення спеціалізованих судів. Поступово склалися всі об'єктивні причини для створення в Україні спеціалізованого суду з питань захисту права інтелектуальної власності - Патентного суду [15, С. 3 - 6; 109, С. 4 - 8]. Діяльність Патентного суду буде спрямовано на звільнення судів загальної компетенції від розгляду спорів, які потребують спеціальної компетенції суддів. Підготовку кадрів необхідно буде спрямувати на обов'язкову подвійну освіту, як юридичну, так і технічну. Для цього потрібна комплексна програма навчання, підготовки та підвищення кваліфікації суддів щодо набуття необхідних фахових знань у сфері інтелектуальної власності, а також стажування за кордоном. Вирішення такого складного і проблематичного питання звичайно що пов'язане з чималими витратами коштів. Однак, доцільність створення в Україні Патентного суду, а в подальшому - системи регіональних патентних судів сьогодні вже не викликає сумніву. Важливим кроком у цьому напрямку можна вважати утворення колегії суддів Вищого господарського суду України з розглядом справ, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності. Такі ж колегії відповідно утворено у складі господарських судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя та апеляційних господарських судів. Проте, зауважимо, що є певні обмеження у діяльності таких колегій. А саме: господарські суди, у складі яких вони утворенні, розглядають справи, пов'язані зі спірними правовідносинами, що виникають між підприємцями. Розгляд усіх інших справ у сфері інтелектуальної власності віднесено до компетенції судів загальної юрисдикції. Зазначену проблему дозволить вирішити створення Патентного суду, до компетенції якого буде віднесено розгляд спірних питань у сфері права інтелектуальної власності. Закріплені чи санкціоновані законом правоохоронні заходи в науці цивільного права прийнято називати способом захисту цивільного права. Здійснюючи дії зв'язані з застосуванням законних способів захисту суб'єктивного права, особа реалізує право на захист. Відкритий перелік способів захисту цивільних прав і інтересів міститься в ст. 16 ЦК України. Це: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідносин; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб [140].

Межі і порядок застосування конкретного способу захисту цивільного права залежать від змісту суб'єктивного права, яке захищається і характеру його порушення. Можуть застосовуватися й інші, передбачені законом способи. Так, суд може захистити цивільне право чи інтерес іншими способами, які встановлені договором чи законом. Що ж стосується предмета захисту, то в науці цивільного права й у цивільному законодавстві прийнято ділити на цивільні права й охоронювані законом інтереси [27;С. 282]. А.П. Сергєєв відзначає, що суб'єктивне цивільне право й охоронюваний законом інтерес є близькими і найчастіше збіжними правовими категоріями, але різними за своїм змістом. Охоронюваний законом інтерес у більшості випадків опосередковується конкретними суб'єктивними правами, але суб'єктам цивільного права можуть належати і такі інтереси, що існують самостійно і підлягають захисту у випадку їхнього порушення [27; С. 282]. Так В.П. Грибанов цивільний інтерес визначає, як потребу, що набула форми свідомого спонукання і яка виявляється в житті у вигляді бажань, намірів, прагнень, а, зрештою, у тих відносинах, у які вступають особи в процесі своєї діяльності [29; С. 240].

Розглядаючи належне управомоченій особі право на захист і характер способів, що забезпечують його здійснення, слід зазначити, що таке право в силу своєї природи може здійснюватися в залежності від конкретних обставин або безпосередніх дій управомоченої особи, або за посередництвом компетентних державних і суспільних органів. У тих випадках, коли здійснення права на захист відбувається за допомогою звернення уповноваженої особи з вимогою до компетентних органів, останні розглядають заявлену матеріально-правову вимогу до відповідача у визначеному, передбаченому законом порядку, що являє собою процесуальну форму реалізації права на захист. Питання про розмежування форм захисту права часто зводять до розходження в порядку розгляду той чи іншої вимоги. Як відомо, позов справедливо вважається найдосконалішим засобом захисту права, коли право порушується, не визнається чи оспорюється (ч.1 ст. 15 ЦК України) [140]. У науці цивільного процесуального права, а відповідно і в науці цивільного права дослідження проблеми права на захист у загальнотеоретичному плані зазвичай зводиться до питання про право на позов [29; С. 111]. Проблема права на позов, що має значне наукове і практичне значення, не вичерпує повною мірою проблеми права на захист навіть із процесуальної точки зору, тому що, насамперед, вона відноситься тільки до позовної форми захисту права. Право на захист варто розглядати в єдності його матеріально-правового змісту і процесуальної форми. Це полягає в тому, що можливість матеріально-правового характеру, яка надана управомоченій особі правом на захист, припускає і можливість його здійснення у певній, встановленій законом процесуальній формі, у встановленому законом порядку. Слід зазначити, що право на звернення за судовим захистом включає не тільки подачу в суд позовної заяви, але і можливість подачі в суд зустрічного позову чи протесту проти нього, брати участь у розгляді справи, користування процесуальними правами, вимагати винесення рішення і право вимагати примусового виконання судового рішення. Кожний із зазначених елементів існує при наявності визначених передумов, у визначених тимчасових границях і реалізується у визначеній специфічній формі. У вітчизняній цивільній процесуальній літературі наявні численні дослідження, що присвячені позову та позовній формі захисту прав, у яких зафіксовано різноманіття підходів до визначення поняття позову його складових видів позову, права на позов є дискусійними. Вирішення цих питань на теоретичному рівні має безпосередній вплив на практику вирішення спорів в галузі права інтелектуальної власності. Що стосується визначення поняття права на позов, то одні вчені вважають, що право на позов - це звернення в суд про порушення спору з матеріально-правовою вимогою до відповідача . Інші зводять право на позов лише до матеріальної правомочності особи на здійснення свого права примусовим шляхом (через суд), мимо волі зобов'язаної особи . В.П. Грибанов вважає, що право на позов - це можливість примусової реалізації матеріально-правової вимоги управомоченої особи до зобов'язаної особи в позовній формі [29; С. 117]. В.В. Комаров визначає право на позов як вимогу позивача до відповідача, звернену через суд про захист порушеного суб'єктивного права чи права, що заперечується, чи охоронюваного законом інтересу, здійснене у встановленій законом процесуальній формі [26; С. 256].

Необхідно розмежовувати право на позов у матеріальному розумінні і право на позов у процесуальному розумінні [138; С. 332]. Так, виходячи з визначення, даного М.М. Агарковим, право на позов у матеріальному розумінні - це правомочність здійснити цивільне право відносно певної особи, поза волею або проти волі останньої, тобто в примусовому порядку, а право на позов у процесуальному розумінні - це право на судовий захист [68; С. 116].

Теоретичну основу вдосконалення механізму захисту прав на торгову марку складає визначення елементів позову. Виділення елементів позову має суто практичне значення. Елементи позову характеризують його зміст і правову природу. В юридичній літературі беззаперечними є два елементи: підстава позову і його предмет. Що стосується третього елемента позову - змісту, то серед вчених-цивілістів про його наявність у складі позову відсутня єдина думка. Важливе практичне значення має правильне встановлення предмета позову, оскільки предмет позову визначає зміст вимог, щодо яких суд має винести рішення. За предметом позову визначається підвідомчість справи, проводиться класифікація на окремі категорії справ. Предметом позову є конкретна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, примусового здійснення якої позивач домагається через суд [141]. В свою чергу, матеріально-правова вимога зумовлюється цивільними правовідносинами і суб'єктивними правами і обов'язками позивача і відповідача.

Наступним складовим елементом позову є підстава. Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 4 ст. 137 ЦПК); зазначення доказів, що підтверджують позов (п. 5 ст. 137 ЦПК)” [141]. Ці обставини є, по суті, юридичними фактами, з наявністю чи відсутністю яких закон пов'язує ті чи інші наслідки. Їхній склад і зміст передбачаються у гіпотезі норм матеріального права, яка регулює конкретні спірні матеріальні правовідносини, на захист пред'являється позов. Підстава позову може складатися як з одного факту, необхідного і достатнього для задоволення позовної вимоги, так зі складного юридичного складу, що включає в себе кілька фактів, кожний із яких необхідний, а всі, разом узяті, є достатні для прийняття судом законного й обґрунтованого рішення з даного позову. Але для обґрунтувань вимог позивач повинен наводити завжди повний склад фактів. Відсутність одного з фактів може бути підставою для визнання вимог необґрунтованими. Обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, мають бути підтверджені доказами, які в сукупності характеризують підставу позову. Але в науковій літературі є і інший погляд на фактичні дані, що підтверджують позов. Так, В.В.Комаров зазначав, що докази не входять до підстави позову, оскільки закон не пов'язує з ними виникнення, зміну чи припинення прав і обов'язків [26; С. 256]. Вони лише підтверджують наявність чи відсутність юридичних фактів, які входять у підставу позову. З цим не можна погодитись оскільки, докази підтверджують наявність або відсутність фактичних обставин, вони входять в обґрунтування позову, в предмет доказування (ст. 30 ЦПК) [141]. Недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими, обумовлює необґрунтованість рішення і є підставою для його скасування (п. 2 ст. 312 ЦПК) [141]. Тільки сукупність обставин і доказів, що їх підтверджують, є підставою позову, спрямованого на захист права на знак для товарів та послуг.

Також у позові слід розрізняти, крім фактичної підстави, також і правову підставу позову. Оскільки позов є процесуальним засобом захисту порушеного чи оспорюваного права, то позивач, звертаючись в суд повинен вказати на те суб'єктивне право, яке він вважає порушеним чи безпідставно оспорюваним, а не тільки на ті факти, з якими він пов'язує можливість задоволення заявленої вимоги до відповідача. Від характеру спірних правовідносин залежить правова кваліфікація спору. Позивач, звичайно, не зобов'язаний знати і вказувати у своїй позовній заяві той закон, що охороняє його суб'єктивні права й інтереси, але він повинен назвати право, яке, на його думку, порушив чи заперечує відповідач. Позивач може неточно назвати це право, і може неточно вказати факти, що є підставою виникнення спірної вимоги до відповідача, але це не повинно зашкодити позивачу. За всіх обставин і правова, і фактична підстави позову повинні бути точно і правильно встановлені судом. Без цього неможливо правильно вирішити спір, не можливо здійснити правосуддя. Отже, кожен позов повинен мати своєю підставою не тільки фактичні обставини, але й право, з якого випливає позовна вимога, незалежно від того, чи вказав позивач в обґрунтування свого позову ті правові обставини, з яких він виводить свої вимоги до відповідача.

У науці цивільного процесу щодо третього елемента позову - змісту - існує дві теорії. Прихильники першої вважають, що позов складається не з двох, а з трьох частин [26; С. 258]. Зміст - вимога до суду щодо вчинення ним конкретних процесуальних дій на захист певних суб'єктивних прав, тобто винесення судом певного рішення. Відсутність спрямованої до суду вимоги особи щодо порушення цивільного процесу в справі позбавляє її властивості позову. Прихильники протилежної теорії стверджують, що немає підстав виділяти третій елемент позову. Оскільки ні законодавство, ні судова практика не виділяють у складі позову такого третього елемента, як його зміст [25; С. 148]. Увесь зміст позову вичерпується його двома елементами - предметом і підставою. Від волевиявлення позивача не можуть залежати всі дії суду, пов'язані з вирішенням справи і винесенням рішення. Зміст рішення визначається законом і конкретними обставинами справи і не залежить від прохання позивача. Мета позову визначається його предметом, і виділення змісту в якості самостійного елементу позову ускладнює розуміння сутності позову [37; С. 51].

Проте, вважаємо, що слід погодитись з тими вченими, які дотримуються думки про необхідність виділення змісту в складі позову як третього елемента. Позов без вказівки процесуальних наслідків, на досягнення яких він був спрямований, без вимог до суду стосовно того, що хоче одержати позивач, буде неповноцінним. Зміст позову має практичне значення: завдяки йому проводиться класифікація позовів. Сформульована в змісті позову вимога до суду здійснити певні процесуальні дії у встановленому законом порядку на захист суб'єктивного права на знак для товарів та послуг із застосуванням визначених зацікавленою особою матеріальних і процесуальних способів і засобів захисту, визначає межі дослідження справи в судовому засіданні, винесення конкретного, повного і зрозумілого рішення, що є підставою для швидкого і правильного відновлення порушеного права.

Елементи позову знаходяться в тісному зв'язку між собою. Юридичні факти, що підтверджують суб'єктивне право і визначають підставу позову, вказують на юридичну природу спірних вимог і правовідносин, становлять предмет позову. Водночас правова вимога і правовідносини, що підлягають захисту, обумовлюють і процесуальний спосіб такого захисту - зміст позову. Таким чином, у кожному позові з правовідносин інтелектуальної власності обов'язково має бути три елементи: предмет, підстава та зміст. Захист права на знак для товарів та послуг за чинним законодавством України був і поки що є далеким від належного рівня. Норми, що містяться в законодавстві України, не завжди узгоджені між собою, мають істотні прогалини, суперечливі і в цілому не забезпечують потрібного захисту не тільки права на знак для товарів та послуг, а і іншого об'єкта права інтелектуальної власності в сучасних умовах [114; С. 3].

Але вирішення проблеми ефективної охорони і захисту права на знак для товарів та послуг прав знаходиться в безпосередній залежності від розвитку законодавчої бази, що регулює відносини охорони і захисту в сфері права інтелектуальної власності, здатності і готовності відповідних органів приймати ефективні рішення, попереджати порушення прав та інтересів, виявляти й усувати негативні наслідки, вчасно здійснювати їхній захист. Не останню роль в охороні прав грає зацікавленість і прояв ініціативи відносно охорони і захисту прав самими уповноваженими особами.

Матеріальні і процесуальні норми складають єдиний комплексний інститут правового захисту, що вміщує норми, що регулюють способи, форми і порядок захисту і має єдину мету - забезпечення повного, усебічного, швидкого захисту суб'єктивних прав.

Захист цивільних прав забезпечується визначеним способом, у визначеній процесуальній формі відповідними державними і громадськими організаціями.

Підсумовуючи викладене стосовно захисту знаку для товарів та послуг від неправомірного використання можна сформулювати наступні висновки:

1. Наявність у договорі обмежень, визнаних нікчемними, спричиняє недійсність угоди. Ці обмеження прав сторін визнаються неіснуючими і тому не повинні виконуватись. І навпаки, завдяки заперечним обмеженням захист виключного права на знак для товарів та послуг є не тільки пасивним правом, яке дозволяє ініціювати позов у випадку його порушення, але й передбачає низку дій, спрямованих на охорону репутації, яка асоціюється з знаком для товарів та послуг, та підтримку якості маркованих товарів.

2. Правопорушення в галузі права на знак для товарів та послуг може бути здійснене в трьох формах: контрафакція, обманна (незаконна) імітація, обманне маркування.

Контрафакція (підробка) - це точне чи майже точне відтворення чужого знаку для товарів та послуг для маркування однорідних товарів (послуг). Обманна імітація - це наближене відтворення знаку для товарів та послуг, при якому є достатній ступінь схожості між оригінальною і «підробленою» знаками для товарів та послуг. Така імітація здатна викликати змішання. Обманне маркування полягає у використанні особою справжньої, оригінального знаку для товарів та послуг іншої особи для позначення неоднорідних товарів чи послуг.

2.1. Виділяються чотири групи випадків, коли можна кваліфікувати порушення права на знак для товарів та послуг як недобросовісну конкуренцію: 1) створення небезпеки введення в оману щодо товарів (послуг), 2) намір викликати змішання між знаками для товарів та послуг, 3) використання репутації чужих знаків для товарів та послуг, 4) ослаблення розрізняльної функції знаку для товарів та послуг.

3. Захист права на знак для товарів та послуг слід визнати самостійним суб'єктивним правом. Захист права на знак для товарів та послуг - це юридично забезпечена можливість для управомоченої особи використання спеціальних засобів правоохоронного характеру з метою відновлення порушеного права і припинення дії, що порушує право. Зміст захисту права на знак для товарів та послуг полягає в можливість управомоченої особи застосовувати дозволені законом засоби власного примусового впливу на правопорушника, захищати приналежне йому право власними діями в можливості застосування юридичних заходів оперативного впливу (оперативні санкції) та в можливості звернутися до компетентних державних органів з вимогою про захист порушеного права чи права, що заперечується.

ВИСНОВКИ

На сучасному етапі розвитку ринкового господарства знак для товарів та послуг можна визначити як один із видів товарних позначень, призначення, якого полягає в ідентифікації товару чи послуг залежно від конкретної ситуації чи з точки зору джерела його походження, чи з точки зору певного стандарту якості. Однак функція знаку для товарів та послуг цим не обмежується. Знак для товарів та послуг сьогодні не тільки сприяє індивідуалізації товарів і послуг, але й активно допомагає просуванню товарів на ринку. Більш того, на сьогоднішній день знак для товарів та послуг має свою вартість, розміри якої визначаються популярністю товару (послуги) і діловою репутацією фірми-виробника. Тому досвід у сфері підприємництва показує, що реєстрація знаку для товарів та послуг повинна стати одним з перших кроків у діяльності фірми. Невиконання цього правила чревате для неї істотним матеріальним збитком, а в окремих випадках -- і втратою ділової репутації.

Набагато легше захистити порушене право, чим доводити, що це право споконвічне належить тобі, хоча і не підтверджується законом. Виходячи з цього підтверджено гіпотезу, покладену основу дослідження, а реалізована мета і завдання дають змогу внести певні пропозиції.

Аналіз формування законодавства у галузі охорони знаку для товарів та послуг є актуальним і необхідним як для розв'язання сучасних проблем вдосконалення законодавства у цій галузі, так і для формування певних напрямків його подальшого розвитку і вдосконалення з урахуванням майбутніх вимог до форми існування і способів функціонування знаку для товарів та послуг. Тому необхідним є дослідження формування законодавства України в сфері промислової власності, що регулює охорону та захист знаку для товарів та послуг. Законодавство в сфері інтелектуальної власності є самостійною галуззю законодавства в системі законодавства України, що складається з підгалузей: законодавства у сфері промислової власності та законодавства з питань авторського і суміжних прав. У структурному відношенні законодавство в сфері промислової власності слід розглядати як сукупність правових інститутів, основні з яких є інститути: охорони винаходів та корисних моделей, охорони промислових зразків; охорони знаку для товарів та послуг; охорони прав на вказівки джерел походження товарів; захисту промислової власності;правового статусу державних органів, що реалізують свою компетенцію у сфері промислової власності; співавторства; ліцензування.

Право власності на знак для товарів та послуг являє собою комплексне правове утворення, що включає всю сукупність правових норм, що регулюють відносини в сфері захисту знаку для товарів та послуг.

Система правової охорони та захисту знаку для товарів та послуг визначається системою джерел.

Система юридичних джерел побудована на принципах ієрархії. Вона становить порядок розміщення джерел права та законодавства в системі у залежності від їх юридичної сили і зводиться до таких принципів: відмінність конституційного і законодавчого регулювання; пріоритет актів законодавчої влади перед актами виконавчої та судової влади; перевага актів вищих за підпорядкованістю органів у порівнянні з нижчими; наявність первинних і вторинних актів; можливість зупинення і скасування неправомірно прийнятих рішень.

Сучасна система охорони та захисту права на знак для товарів та послуг являє собою впорядковану ієрархію нормативних актів, тобто створюється певна система правових норм, які можна згрупувати за юридичною силою, змістом та сферою правового регулювання.

Суб'єктивне право на знак для товарів та послуг не можна розглядати як право власності в суб'єктивному розумінні. Право власності не поширюється на результати творчої діяльності. Уживання ж терміна «власність» може створити неправильне уявлення про зміст права, його дію та способи захисту.

Додатково обґрунтовано, що право на знак для товарів та послуг за своєю правовою природою є виключним правом, абсолютним правом.

Правова охорона знаку для товарів та послуг полягає в тому, щоб надати тільки правоволодільцю марки можливість необмеженого (монопольного) використання її у виробництві і торгівлі, виключаючи з-поміж користувачів усіх інших осіб. Із позитивної сторони зміст права на знак для товарів та послуг зводиться до виключної можливості використовувати будь-яким способом, з негативної - до заборони всім іншим застосовувати ту саму марку таким же способом.

Міжнародні угоди істотно сприяють підвищенню ролі і значення знаку для товарів та послуг у торгівлі та інших формах міжнародного співробітництва. Вони надають ефективну охорону та захист права на знак для товарів та послуг.

Вступ України до СОТ та прагнення інтегруватись у Європейське Співтовариство (ЄС) зобов'язує до виконання досить жорстких вимог щодо охорони прав на знаки, визначених в Угоді ТРІПС та директивах Ради ЄС. Прагнення удосконалити норми національного законодавства пов'язане також із необхідністю врахувати на законодавчому рівні інтереси як власників прав на знаки, так і третіх осіб, задіяних на внутрішньому і зовнішньому ринках товарів і послуг.

Можливість надання в Україні правової охорони добре відомого знаку для товарів та послуг існує давно. Вона базується на участі України в Паризькій конвенції про охорону промислової власності та на положеннях законодавства, які встановлюють верховенство міжнародних договорів у випадку невідповідності їм положень національного законодавства.

У зв'язку з вимогами ст. 7 «Договору про закони щодо товарних знаків» (TLT), законодавчого вирішення набула проблема, яка стосується можливості розділення заявки (ст. 11-1 ЗУ «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг»). Не викликає сумніву, що деякі положення стосовно правової охорони знаку для товарів та послуг повинні бути удосконалені.

Однак більш важливим в контексті вступу України до СОТ є невідповідність деяких норм Закону вимогам угоди TRIPS. Хоча ці невідповідності не є принциповими за своєю суттю, вони можуть не дозволити в деяких випадках забезпечити правову охорону, якої вимагає угода TRIPS.

Аналіз законодавства України у галузі охорони знаку для товарів та послуг та законодавства ЄС свідчить про його відповідність в цілому законодавству ЄС. Це пов'язано як з загальною правовою основою нормативних актів України та ЄС -- Паризькою конвенцією з охорони промислової власності, так і врахуванням в актах України та ЄС положень Угоди ТРІПС, а також в певному обсязі норм Договору про закони про знак для товарів та послуг.

Однак є певні питання, що потребують змін у законодавстві України. Це стосується:

- уточнення положень щодо підстав для відмови в наданні правової охорони знаку для товарів та послуг, зокрема, якщо торговельні марки за своєю природою вводять в оману громадськість, наприклад, що стосується сутності товарів чи послуг;

- використання знаку для товарів та послуг заборонено законодавством іншим, ніж Законом України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»;

- знак для товарів та послуг включає символи, емблеми і герби інші ніж ті, які визначені статтею 6 Паризької конвенції та мають інтерес для громадськості;

- заяву на реєстрацію знаку для товарів та послуг було подано недобросовісно;

- уточнення часу, коли позначення набуло розрізняльної здатності;

- визначення, що знак для товарів та послуг не реєструється або підлягає визнанню недійсним, якщо він може бути переплутаним з знаком, який використовувався за кордоном на день подання заяви про реєстрацію і який все ще використовується там, за умови, що на день подання заяви заявник діяв недобросовісно;

- уточнення щодо виключного права власника свідоцтва забороняти іншим особам використовувати зареєстрований знак для товарів та послуг;

- відображення положень щодо обмежень прав власника свідоцтва при не запереченні з його боку використання пізніше зареєстрованого знаку для товарів та послуг.

Правопорушення в галузі права на знак для товарів та послуг може бути здійснене в трьох формах: контрафакція, обманна (незаконна) імітація, обманне маркування.

Контрафакція (підробка) - це точне, чи майже точне відтворення чужого знаку для маркування однорідних товарів (послуг). Обманна імітація - це наближене відтворення знаку, при якому є достатній ступінь схожості між оригінальною і «підробленою» знаками. Така імітація здатна викликати змішання. Обманне маркування полягає у використанні особою справжньої, оригінального знаку іншої особи для позначення неоднорідних товарів чи послуг.

Обґрунтовується висновок про те, що захист права на знак для товарів та послуг слід визнати самостійним суб'єктивним правом. Захист права на знак для товарів та послуг - це юридично забезпечена можливість для управомоченої особи використання спеціальних засобів правоохоронного характеру з метою відновлення порушеного права і припинення дії, що порушує право. Зміст захисту права на знак для товарів та послуг полягає в можливість управомоченої особи застосовувати дозволені законом засоби власного примусового впливу на правопорушника, захищати приналежне йому право власними діями (самозахист цивільних прав) в можливості застосування юридичних заходів оперативного впливу (оперативні санкції) та в можливості звернутися до компетентних державних органів з вимогою про захист порушеного права чи права, що заперечується.

РЕЗЮМЕ