Правова охорона знаку для товарів та послуг в Україні

Актуальність теми дослідження. Суттєве оновлення всього цивільного законодавства України і, ширше: прагнення до інтеграції та гармонізації національного законодавства в галузі охорони права інтелектуальної власності із законодавством країн Європейського Союзу і Світової організації торгівлі (далі - СОТ) потребує розробки нових теоретичних і практичних підходів до проблеми правової охорони знаку для товарів та послуг в рамках досить жорстких стандартів і норм щодо охорони і забезпечення надійного захисту прав на знак для товарів та послуг, визначених в Угоді ТРІПС та Директивах Ради ЄС.

Відсутність в Україні належної законодавчої бази в галузі охорони права на знак для товарів та послуг була обумовлена насамперед тим, що в умовах адміністративної економіки знак для товарів та послуг не міг виконувати роль, що йому відводиться, його функції мали дещо викривлений характер. Як наслідок - відсутність ефективного механізму захисту права на знак для товарів та послуг та належної законодавчої бази, де б враховувалися інтереси як тих осіб, яким належить виключне право на знак для товарів та послуг, так і третіх осіб, що діють на внутрішньому і зовнішньому ринках товарів та послуг, що спричинило значну кількість порушень цього права. З розвитком ринкових відносин в Україні почастішали прояви недобросовісної конкуренції, пов'язаної з незаконним використанням знаку для товарів та послуг. І, на жаль, масштаби таких порушень зростають з року в рік.

Але сьогодні ситуація кардинальним чином змінюється. Так, перехід економіки на ринкові засади, розвиток товарно-грошових відносин, значне оновлення законодавства забезпечують знаку для товарів та послуг пріоритетне місце серед інструментів ринкової торгівлі. Необхідно зауважити, що сьогодні помітний підвищений інтерес до знаку для товарів та послуг з боку не тільки вчених, але й представників бізнесу та підприємців, а також засобів масової інформації, про що свідчать численні телерадіопередачі та публікації в газетах і журналах. Це обумовлюється тим, що у міру зростання економічного значення кожного з об'єктів права інтелектуальної власності виникає потреба у комплексному та послідовному дослідженні правових проблем їх охорони, аналізі правового регулювання цих питань у високорозвинених країнах світу та використання його переваг і кращого досвіду в інтересах України.

Рівень наукових розробок за цією темою на базі нового цивільного законодавства України, на нашу думку, є недостатнім. Більшість із наявних публікацій ґрунтується на законодавстві, чинному ще за часів УРСР. До них слід віднести наукові праці А.Н. Адуєва, Е.А. Арієвича, Е.П. Гаврилова, С.А. Горленка, В.А. Дозорцева, В.І. Жукова, І.А. Зеніна, О.Ю. Кашинцевої, Н.Е. Маміофи, О.М. Мельник, В.Я. Мотильової, В.В. Орлової, О.А. Підопригори, О.О. Підопригори, Ю.І. Свядосца, В.М. Сергєєва, Г.І. Тицької, Г. Штумфа та інших.

Необхідність нового теоретичного осмислення проблеми охорони права на знак для товарів та послуг і практичного її розв'язання з урахуванням міжнародного досвіду і чинних правових актів обумовило вибір теми дипломної роботи і її актуальність.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі комплексного аналізу виключного права на знак для товарів та послуг одержати науково обґрунтовані і достовірні результати та запропонувати рекомендації стосовно охорони та ефективного захисту права на знак для товарів та послуг із наступною можливістю їх використання при здійсненні реєстрації, проведенні експертизи, правової охорони і використанні знаку для товарів та послуг. Для досягнення зазначеної мети ставляться і вирішуються такі завдання: визначити конкретні критерії надання правової охорони знаку для товарів та послуг; з'ясувати правову природу знаку для товарів та послуг як об'єкта цивільно-правових відносин, дослідити фактори, які спричиняють порушення права на знак для товарів та послуг; розглянути сучасний рівень правової охорони знаку для товарів та послуг в Україні щодо відповідності його світовій практиці та міжнародно-правовим нормам, і сформулювати пропозиції з розвитку й удосконалення вітчизняного законодавства у цій сфері.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини з приводу охорони об'єктів права інтелектуальної власності.

Предметом дослідження є знак для товарів та послуг як об'єкт правової охорони, критерії встановлення охороноздатності, а також закономірності, що впливають (можуть впливати) на реалізацію особою виключного права на знак для товарів та послуг.

Методи дослідження становить сукупність теоретико-методологічних засобів і прийомів пізнання суспільних явищ і процесів. У ході дослідження застосовувалися загальнонаукові методи пізнання, такі, як діалектичний метод, метод комплексного аналізу, вивчення явищ у динаміці їх розвитку, а також і суто юридичні прийоми й методи. Підґрунтям дослідження є діалектичний метод пізнання, відповідно до якого проблеми, що розв'язуються в дипломній роботі, розглядаються в єдності їх соціально змісту та юридичної форми.

Теоретична і практична результативність дослідження досягалась шляхом використання порівняльно-правового методу тлумачення правових норм і методу комплексного аналізу законодавства. Застосування методу дедукції дало можливість визначити: поняття знаку для товарів та послуг, критерії надання правової охорони знаку для товарів та послуг, функції знаку для товарів та послуг, видів порушення права на знак для товарів та послуг, а також способи захисту права на знак для товарів та послуг. Метод індукції дав можливість на підставі правової характеристики аналізованого інституту - права на знак для товарів та послуг, віднести його до категорії виключних прав. Метод моделювання, аналізу та синтезу був використаний при розробці пропозицій з удосконалення законодавства і практики його застосування. Соціологічний метод дозволив з'ясувати думку фахівців-практиків щодо досліджуваної проблеми. У процесі дослідження застосовувались також і інші загальнонаукові методи - традиційні для сучасної науки цивільного права.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що, по-перше, такі результати дозволяють визначити нові підходи до ряду теоретичних та практичних проблем правового регулювання досліджуваних відносин. Висновки та пропозиції можуть бути використані для подальшого дослідження проблем, які залишилися поза межами роботи або розглянуті не в повному обсязі. По-друге, результати дослідження можуть бути використані для подальшого вдосконалення чинного законодавства України, норми якого мають враховувати особливості відносин із приводу охорони та захисту виключного права на знак для товарів та послуг.

Структура дипломної роботи обумовлена об'єктом дослідження, відображає мету і завдання дослідження. Робота складається з вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків, резюме, списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗНАКУ ДЛЯ ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ

Витоки проблеми правової охорони знаку для товарів та послуг у сучасному законодавстві можна простежити, досліджуючи шляхи історичного розвитку цього об'єкту. Як зазначає А. Міллер, можна виявити суттєві паралелі між існуючими сьогодні конфліктами з приводу правової охорони знаків і тими конфліктами, що історично виникали між різними групами людей, чиї інтереси не збігалися на ринку збуту товарів [81; С. 107].

Знак для товарів та послуг став виконувати функції саме знака для товарів і послуг лише з розвитком ремісництва як початкової стадії промисловості. На початку своєї історії знак для товарів та послуг існував у первісному суспільстві для відокремлення «своїх» речей від «чужих». Для цього існували спеціальні позначення власності - родові знаки і символи, які називаються тотемами; вони - найближчі родичі гербів. Термін «тотем» походить з Північної Америки, і на мові індійців слово «тотем» означає поняття «його рід». У стародавніх слов'ян теж були тотеми - священні тварини, дерева, рослини - від назв яких, як передбачається, відбуваються деякі сучасні російські прізвища. У ХV-ХVІ ст. з розвитком ремісництва і торгівлі з'явилося клеймо - знак авторства, який відображав приналежність товару. Їх використовували не тільки заради індивідуалізації речі, а й задля продажу товару, адже клеймо було показником репутації «автора», воно засвідчувало якість товару, формувало довіру до виробника, отже набуло функцій, властивих сучасному знаку для товарів і послуг.

З моменту своєї появи клейма стали об'єктом охорони, і як об'єкт власності і, як об'єкт, що надає його автору право пріоритету. Інтереси торгового і промислового підприємництва призвели до виникнення потреби у захисті результатів своєї діяльності. Поява першого клейма на товарі як юридичної форми захисту результатів творчої праці, припадає на кінець середніх віків [51; С. 127].

Зародження законодавства Російської Імперії (до складу якої входила Україна) в галузі промислової власності можна датувати XVII ст., коли 22 квітня 1667 р. було прийнято «Новоторговий Устав». Статут складався з правових норм, що регулювали внутрішню і зовнішню торгівлю імперії. Саме в цьому документі вперше згадується клеймо. У XVII ст. клеймо більшою мірою виконувало функцію митного позначення, для розрізняльної здатності російських та іноземних товарів та для підтвердження факту сплати митного збору. Клеймо ставили на митниці, і воно виконувало функцію своєрідної гербової марки . У 1774 р., в часи правління Єлизавети Петрівни, за пропозицією мануфактур видається Перший Російський державний наказ про обов'язкове клеймування всіх російських товарів особливими фабричними або заводськими знаками. У 1830 р. в російській Імперії було прийнято закон, в якому зазначались точні правила і засоби клеймування. Закон передбачав кримінальну відповідальність за підробку товару чи клейма. Поставлене на товарі клеймо вказувало на приналежність виробника до цехової організації ремісників (гільдії купців) і одночасно відігравало роль знака якості. Для цього періоду є характерним зростання ролі знака у двох напрямках: з одного боку як необхідний засіб індивідуалізації товару, а з іншого - як інструмент реклами.

З'являється рекламний символ, який є зображувальним знаком, що служить для залучення клієнта і для інформації про те, що тут знаходиться (у наданому приміщенні у певного підприємця). Рекламний символ не повідомляє про якість товару і не дає ніяких гарантій, а от торгова вивіска і (словесне позначення, що інформує про наявність товару чи надання послуг) за певних умов була гарантом якості [22-23].

Як зазначає Дж. Каспер, знаки з'являються у період, коли сучасна економічна система заходу, що ґрунтується на принципах конкуренції, вже не могла без них обходитись [58; С. 124]. Їх поява стала єдиним засобом ідентифікації виробу за допомогою одного-єдиного позначення - знака для товарів і послуг. Історично склалися певні тенденції у формуванні правової системи охорони знаків. Як зазначає Г. І. Тицька, історично правовій системі охорони знаків стали властиві такі ознаки:

- територіальність: підприємцю надається монопольне право на використання знака в певних територіальних межах впродовж певного часу;

- реєстраційність: для встановлення або закріплення такого монопольного права впроваджується державна реєстрація знаків [115; С. 37].

Після подій жовтня 1917 р., правовий режим «товарного знака» визначався Декретом Ради народних комісарів «Про мито на товарні знаки» від 1918 р. [22].

Цим декретом було зобов'язано підприємства реєструвати товарні знаки, що мали правову охорону до революції.

Не перереєстровані товарні знаки вважалися недійсними. У 1919 р. було прийнято постанову Вищої Ради Народного Господарства «Про товарні знаки державних підприємств», що вводило нові знаки замість старих [102].

Початок політики НЕПу стимулював розвиток товарних відносин і цим вимагав вдосконалення правового інституту товарних знаків у зв'язку з чим у 1922 р. був виданий Декрет «Про товарні знаки» [22].

Особливість Декрету 1922 р. полягала в тому, що він надав певні права промисловим і торговим підприємствам індивідуалізувати продукцію зовнішнім знаком під час її випуску і збуту, і одноособове користуватися ним для індивідуалізації своєї продукції від продукції товаровиробників. Реєстрацію товарних знаків було покладено на Комітет по справах Винахідництва при Вищій Раді Народного Господарства, тобто вводилася централізована реєстрація і експертиза знаків.

Рішення про відмову реєстрації товарного знака могло бути оскаржено у Народному суді протягом двох тижнів з дня одержання такої відмови.

Форма виразу товарних знаків була довільна, але впроваджувались певні обмеження. Не визнавались знаками позначення:

- знаки, що знаходились у загальному обігу товарів певного роду - так звані «вільні знаки»;

- знаки, що складались з малюнків окремих слів, літер чи цифр, зміст, розташування або сполучення яких не мало розрізняльної здатності;

- знаки, що зазначають винятково спосіб, час і місце виробництва товарів, його ціну, міру або вагу, а також склад, якість і призначення.

Декретом 1922 р. встановлювалась цивільна і кримінальна відповідальність за порушення законодавства про охорону знаків. Так, власник зареєстрованого товарного знака у випадку порушення його права мав юридичні підстави вимагати припинення користування знаком, знищення і зняття незаконно виставлених знаків і відшкодування збитків на загальних підставах. Самовільне використання чужих знаків передбачало кримінальну відповідальність. По суті, в Декреті 1922 р. закладено підвалини подальшого розвитку законодавства у галузі охорони знаків. Проведена в країні у 30-ті роки індустріалізація значно підвищила випуск товарів порівняно з минулими роками, що викликало необхідність привести у відповідність і законодавство. Результатом стала постанова ЦВК і РНК СРСР 1936 р. «Про промислові марки і товарні знаки» [102].

Наступним кроком у оформленні процесу реєстрації знаків була постанова РНК від 1940 р. «Про реєстрацію товарних знаків» [102], яка покладала обов'язок з експертизи заявок та реєстрації товарних знаків на єдиний орган - Наркомторгівлі СРСР.

А у 1959 р. система реєстрації була централізована в Державному Комітеті зі справ винаходів та винахідництва. Надалі, у 1962 р., було видано Постанову Ради Міністрів СРСР «Про покращання виробничого маркування товарів народного вжитку». Ця постанова зобов'язала реєструвати знаки у Комітеті зі справ винахідництва при Раді Міністрів СРСР до початку їх використання в господарському обігу. Зазначена постанова мала суттєву особливість: вона впроваджувала ліцензійну передачу права на знак.

З набранням чинності у 1987 р. Закону СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність» в положення «Про товарні знаки» були внесені зміни, які передбачали право громадянина бути суб'єктом права на знак [34].

З необхідністю врахування умов міжнародних договорів у галузі правової охорони знаків, у 1991 р. було прийнято Закон СРСР «Про товарні знаки і знаки обслуговування» [48].

З урахуванням світового досвіду і практики, що склалася за часів перебування у складі СРСР, Україна, як правонаступниця СРСР [35], країна-учасниця міжнародних конвенцій і угод у галузі промислової власності, прийняла у 1994 р. Закон «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» [44]. Даний Закон не тільки підвищував рівень нормативної регламентації відносин, пов'язаних з товарними знаками і знаками обслуговування, але і був розроблений на основі обліку вимог ринкової економіки, а також багатого досвіду розвинутих країн і положень міжнародних конвенцій. Протягом часу, зазначений закон набував багато змін і доповнень. Не дивлячись на це, на сьогоднішній день норми цього закону не зовсім відповідають реаліям практики, і тому проблема вдосконалення законодавства у галузі охорони знаків набула нової актуальності. Зокрема, це зумовлено вступом України до Світової організації торгівлі (далі СОТ), Протокол був підписаний у м. Женеві 5 лютого 2008 р. та ратифікований 10 квітня 2008 р. у Києві. Приєднання до цієї впливової міжнародної організації зобов'язує нашу державу забезпечити захист прав інтелектуальної власності на рівні, який відповідає міжнародним стандартам. Це, в свою чергу, потребує виконання досить жорстких вимог не тільки в законодавчому аспекті (вимог, визначених в Угоді ТРІПС), а й в практичному його застосуванні.

10 квітня 2008 р. був прийнятий Закон «Про внесення змін до деяких законів України з питань інтелектуальної власності в частині виконання вимог, пов'язаних з вступом України до СОТ» . Так, у Законі України «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» були внесені відповідні зміни, які, на жаль, буде складно запровадити у сучасну практику застосування законодавства без усунення суперечностей, що виникають в сфері адміністративно-правової охорони знаків для товарів і послуг.

Вважаємо за необхідне розкрити зміст системи законодавства, щодо правового регулювання знаків для товарів і послуг. Так, відносинам в сфері промислової власності, що регулюються відповідним законодавством, притаманний специфічний предмет, суттєві риси схожості й однорідності, типові родові ознаки, які дозволяють згрупувати їх у специфічно відокремлений вид суспільних відносин, які повинні становити предмет правового регулювання в сфері охорони та захисту знаків для товарів і послуг, що складається з системи норм, які мають певну внутрішню структуру. Норми, що регулюють захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів, є складовою частиною законодавства в сфері правового регулювання знаків для товарів і послуг.

Законодавство в сфері інтелектуальної власності є самостійною галуззю законодавства в системі законодавства України, що складається з підгалузей: законодавства у сфері промислової власності та законодавства з питань авторського і суміжних прав. У структурному відношенні законодавство в сфері промислової власності слід розглядати як сукупність правових інститутів, основні з яких є інститути: охорони винаходів та корисних моделей, охорони промислових зразків; охорони торговельних марок; охорони прав на вказівки джерел походження товарів; захисту промислової власності;правового статусу державних органів, що реалізують свою компетенцію у сфері промислової власності; співавторства; ліцензування.

Однією з провідних тенденцій розвитку законодавства України в сфері промислової власності є наявність процесу формування та розвитку міжгалузевого правового інституту захисту об'єктів промислової власності. Держава розглядає захист права інтелектуальної власності, в тому числі і промислової власності, як необхідну умову практичного використання науково-технічних досягнень і законодавче забезпечує суб'єктам науково-технічної діяльності рівні умови захисту права власності на науково-технічну продукцію, але захист прав і законних інтересів суб'єктів суспільних відносин залежить від наявності нормативно закріплених гарантій по захисту промислової власності. До правових умов слід віднести достатній і необхідний рівень правового забезпечення захисту прав, що закріплюються в нормах матеріального і процесуального права.

Право власності на знаки для товарів і послуг являє собою комплексне правове утворення, що включає всю сукупність правових норм, що регулюють відносини в сфері створення, використання та захисту знаків для товарів і послуг .

Система правової охорони та захисту знаків для товарів і послуг визначається системою джерел.

Джерела права виявляються у різних формах, які можна поділити за певними критеріями. Джерела в сфері правового регулювання знаків для товарів і послуг поділяються:

1.За органами, що приймають рішення джерела класифікуються на закони, підзаконні акти, судова практику застосування чинного законодавства, рішення Конституційного суду.

2.За формою правотворчості - нормативно-правові акти державних органів, рішення судів, договори, звичаї, нормативно-закріплені принципи, інші джерела, що не суперечать нормам та принципам права.

3.Від юридичної сили - нормативні та ненормативні джерела.

4.Від значення: основні та допоміжні.

Система юридичних джерел побудована на принципах ієрархії. Вона становить порядок розміщення джерел права та законодавства в системі у залежності від їх юридичної сили і зводиться до таких принципів: відмінність конституційного і законодавчого регулювання; пріоритет актів законодавчої влади перед актами виконавчої та судової влади; перевага актів вищих за підпорядкованістю органів у порівнянні з нижчими; наявність первинних і вторинних актів; можливість зупинення і скасування неправомірно прийнятих рішень. Система правових приписів, які утворюють юридичну основу охорони прав інтелектуальної власності, являє собою доволі складну сукупність міжнародних угод, законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів різного рівня, прийнятих різними компетентними органами та закріплених у різні періоди часу, що зумовлює певні труднощі в практиці протидії правопорушенням у сфері інтелектуальної власності [87; С. 43].

Сучасна система охорони та захисту права на знаки для товарів і послуг являє собою впорядковану ієрархію нормативних актів, тобто створюється певна система правових норм, які можна згрупувати за юридичною силою, змістом та сферою правового регулювання.

До першої групи слід віднести норми, що стосуються загальних питань законодавства і визначаються, перш за все, нормами, закріплені Конституцією України. Конституція не тільки визначає правові засади розвитку законодавства (ст. 42, 54 Конституції), а як закон прямої дії і гарантує недоторканність права власності, забезпечує рівні правові можливості для правового захисту порушених чи оспорюваних прав та законних інтересів громадян (ст. 19, 41, 55 Конституції).

Другу групу становлять нормативно-правові акти, що визначають результати науково-технічної творчості: промислові зразки.

До третьої групи відносяться нормативно-правові акти, що регулюють засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту. У Цивільному кодексі України, у ст. 426 «Об'єкти права інтелектуальної власності», визначено три групи об'єктів: засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів, послуг, найменування міць походження (вказівка походження) товарів та інші результати інтелектуальної діяльності і засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів, послуг у випадках, передбачених Цивільним кодексом та іншими законами.

Четверту групу становлять норми, що забезпечують захист прав та законних інтересів суб'єктів права на знаки для товарів і послуг, відповідальність правопорушників за порушення законодавства та порядок вирішення спорів. У залежності від суб'єктивного складу систему охорони та захисту права на знаки для товарів і послуг можна представити таким чином:

1) нормативно-правові акти, які визначають зміст прав та обов'язків і законних інтересів суб'єктів права власності на знаки для товарів і послуг;

2) закони та правові акти, що визначають систему уповноважених державних органів, їх повноваження;

3) правові акти, що визначають компетенцію юрисдикційних державних органів, що надають, забезпечують та здійснюють захист, їх повноваження.

Таким чином, ієрархія законодавчої бази формується на основі правової сили певних нормативних актів, відповідно до субординаційності їх юридичної сили. Для чіткого уявлення про систему діючого законодавства України, щодо правового регулювання знаків для товарів і послуг пропонуємо наступну класифікацію нормативних актів:

І. Конституція України. Основний закон є найважливішим джерелом українського права промислової власності та має найвищу юридичну цінність. Стосовно сфери інтелектуальної творчої діяльності в Основному Законі йдеться, зокрема, про право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої, діяльності .

ІІ. Міжнародні договори та угоди.

Відповідно до ст. 9 КУ «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України». Розглянемо їх класифікацію.

1. Міжнародні договори, адміністративні функції яких виконує Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ):

1.1. Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1891 р., переглянута в Брюсселі 14 грудня 1900 р., в Вашингтоні 2 червня 1911 р., в Гаазі 6 листопада 1925 р., в Лондоні 2 червня 1934 р., в Ніці 15 липня 1957 р., в Стокгольмі 14 липня 1967 р., змінена 28 вересня 1979 р. Набуття чинності для України: 25 грудня 1991 р.

1.2. Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р. Набуття чинності для України: 25 грудня 1991 р.

1.3. Договір про Закони щодо товарних знаків від 27.10.1994 р., м. Женева, прийнятий на дипломатичній конференції і набув чинності 1 серпня 1996 р. через три місяці після того, як п'ять країн здали на зберігання свої ратифікаційні грамоти або акти про приєднання. Першими Договір в 1996 р. підписали Монако, Республіка Молдова, Україна, Чеська Республіка, Шрі-Ланка, Сполучене Королівство Великобританії і Північної Ірландії [94;C. 2-7]. Ратифікований Україною на підставі ЗУ «Про ратифікацію договору про закони щодо товарних знаків» від 13.10.1995 р. № 380/95-ВР.

1.4. Найробський договір про охорону Олімпійського символу від 26.09.1981 р., м. Найробі. Приєднання України: 20.12.1998 р.

1.5. Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків прийнятий в Мадриді 28 червня 1989 р. Приєднання України на підставі ЗУ «Про приєднання України до Протоколу до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків в редакції Закону № 941-IV (941-15) від 05.06.2003 р.

1.6. Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків від 15 червня 1957 р., переглянута в м. Стокгольм 14 липня 1967 р., в м. Женева 13 травня 1977 р. і змінена 28 вересня 1979 р. Приєднання України на підставі ЗУ «Про приєднання України до Ніццької Угоди про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків від 01.09.2000 р.

2. Міжнародні угоди держав-учасниць СНД:

2.1. Угода про заходи щодо попередження та припинення використання неправдивих товарних знаків та географічних зазначень від 21.09.2000 р. Ратифіковано із застереженням на підставі ЗУ «Про ратифікацію Угоди про заходи щодо попередження та припинення використання неправдивих товарних знаків та географічних зазначень» № 1971-ІІІ (1971-14) від 21.09.2000 р.

2.2. Угода про співробітництво по припиненню правопорушень у сфері інтелектуальної власності від 21.09.2000 р. Ратифіковано Україною на підставі ЗУ «Про ратифікацію Угоди про співробітництво по припиненню правопорушень у сфері інтелектуальної власності» № 1972-ІІІ (1972-14) від 21.09.2000 р.

ІІ. Загальне законодавство України.

Норми щодо набуття, використання та захисту прав на знаки для товарів і послуг містяться у цивільному, господарському, кримінальному, адміністративному, митному законодавстві, Законах України, Постановах та розпорядженнях КМУ, а також відомчих нормативно-правових актах.

1. Кодекси України:

1.1. Цивільний Кодекс України (ЦКУ)

1.2. Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП)

1.3. Кримінальний кодекс України (ККУ)

1.4. Митний кодекс України (МКУ)

2. Закони України:

2.1. Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг».

2.2. Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції».

2.3. Закон України «Про антимонопольний комітет».

3. Постанови та розпорядження КМУ:

3.1. Порядок сплати зборів за дії, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності.

4. Відомчі нормативно-правові акти:

4.1. Правила складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг.

4.2. Положення про Комісію щодо погодження питань про внесення позначення, що містить офіційну назву держави «Україна», до знака для товарів і послуг.

4.3. Положення про Державний реєстр свідоцтв України на знаки для товарів і послуг.

4.4. Правила погодження питань про внесення позначення, що містять офіційну назву держави "Україна", до знака для товарів і послуг.

4.5. Інструкція про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстру відомостей про передачу права власності на знак для товарів і послуг та видачу ліцензії на використання знака для товарів і послуг.

4.6. Інструкція про порядок ознайомлення будь-якої особи з матеріалами заявки на об'єкт права інтелектуальної власності.

4.7. Про затвердження Регламенту Апеляційної палати Державного департаменту інтелектуальної власності.

4.8. Порядок визнання знака добре відомим в Україні Апеляційною палатою Державного департаменту інтелектуальної власності.

Так, на перший погляд, сучасний стан законодавства України щодо правового регулювання знаків для товарів та послуг виглядає практично сформованим. Система законодавства представляється достатньо цілісною.

Таким чином, спираючись на вищезазначене можна надійти висновку,знаки для товарів та послуг є чимось більшим, ніж назвами. Вони є потужними інструментами, які використовуються в стратегічному плані підприємствами. Способи використання знаків для товарів та послуг змінюються й розширюються в міру ускладнення суспільства, виробництва і технологій.

Аналіз формування законодавства у галузі охорони прав на знаки для товарів і послуг є актуальним і необхідним як для розв'язання сучасних проблем вдосконалення законодавства у цій галузі, так і для формування певних напрямків його подальшого розвитку і вдосконалення з урахуванням майбутніх вимог до форми існування і способів функціонування знаків для товарів і послуг. Актуальність вищезазначених положень правового регулювання знаків для товарів і послуг в Україні сьогодні зумовлена реформуванням вітчизняної економіки через впровадження ринкових механізмів, спрямованих на підтримку саме вітчизняного виробника, та створення для нього найбільш сприятливих умов господарювання.

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ЗНАКУ ДЛЯ ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ

2.1 Юридична природа суб'єктивного права на знак для товарів та послуг

охорона знак товар правовий

З приводу сутності прав особи на знак для товарів та послуг в доктрині цивільного права є досить різні точки зору, які знаходять своє відображення і в термінології, яка застосовується в законодавстві. Суперечки щодо природи прав інтелектуальної власності не затихають вже впродовж двохсот років. Серед різноманітних теорій (теорія привілеїв, теорія монопольного права, теорія особистого права, деліктна теорія, теорія права покупця, договірна теорія, теорія нематеріальної власності тощо [95; С. 110 -118, С. 599 -600, С. 607 - 615], найбільше поширення отримали пропрієтарна теорія і теорія виключних прав. Відповідно, знак для товарів та послуг розглядається переважно як об'єкт права власності або як об'єкт виключних прав. Але на сьогодні в Україні жодна з теорій природи права на результати інтелектуальної діяльності не є домінуючою.

Слід зазначити, що вивчення природи права на знак для товарів та послуг безпосередньо пов'язане з таким важливими і сьогодні актуальними питаннями, як охорона та захист права на знак для товарів та послуг. Від результатів дослідження природи права на результати інтелектуальної діяльності залежить вирішення питань про забезпечення належної правової охорони та ефективного захисту прав на знак для товарів та послуг.

Погляд на знак для товарів та послуг як на об'єкт права власності безпосередньо пов'язаний з формуванням так званої “пропрієтарної” теорії [95; С. 219 - 231]. Ця правова доктрина має французьке походження. Відповідно до неї особа, якій належить право на марку, має всі правомочності власника: usus, fructus et abusus, тобто право користування, володіння і розпоряджання [95; С. 121 - 122]. В Україні названу теорію підтримують О.А. Підопригора, О.О. Підопригора, О.М. Мельник, які вважають, що об'єктами права інтелектуальної власності можна володіти, користуватись і розпоряджатись. Традиція пропрієтарного підходу достатньо вагома і дотепер.

Але найбільшим визнанням користується так звана теорія виключних прав, яка виникла в романо-германському праві і була підтримана як вітчизняними, так і російським науковцями [28; С.288]. Основними прихильниками вказаної теорії є В.А. Дозорцев, А.П. Сергеєв, В.П. Мозолін, І.А. Зенін, В.І. Жуков та ін.

Інститут “виключних прав” у відношенні нематеріальних об'єктів був сконструйований ще в ХІХ столітті. Аргументуючи теорію виключних прав, ще С.І. Раєвич відзначав, що права на нематеріальні об'єкти не вкладаються в схему розподілу приватних прав на речові і зобов'язальні, встановленою римським правом. Предметом речового права є “тілесні речі”, тобто матеріальні об'єкти, предметом зобов'язань - певні дії інших осіб [111; С. 94]. Французький юрист Р. Саватьє, говорячи про те, що “юридико-технічні абстракції потіснили тілесні речі”, вважає включення нематеріальних об'єктів в об'єкти права власності неправомірним. Г.Ф. Шершеневич доходить такого ж висновку; автор відзначає, що поширювати поняття про речові права на права, що не мають своїм об'єктом речі, видається теоретично незручним. І, може створити небажане змішання сприйняття у теорії і практиці: наприклад, між правом на літературний твір і правом власності на екземпляр книги [83; С. 333].

На міжнародному рівні погляд на знак для товарів та послуг як на об'єкт промислової власності був закріплений у 1883 р. у Паризькій конвенції з охорони права промислової власності [94]. У подальшому з'явилося більш широке поняття - інтелектуальна власність, офіційно введене підписаною в 1967 р. Конвенцією про створення Всесвітньої організації інтелектуальної власності (надалі ВОІС), де під інтелектуальною власністю розуміються права, що стосуються результатів інтелектуальної діяльності [114; С. 71]. Знак для товарів та послуг насамперед необхідно віднести до об'єктів безтілесних, вони не підлягають фізичному зношенню. Ця властивість чітко відрізняє їх від тілесних носіїв, в яких вони втілюються (матеріалізуються) у формі, яка доступна для безпосереднього сприйняття людиною [53; С. 27]. Так, знак для товарів та послуг може бути втілений в зображення, вислів тощо. Але це вже об'єкти іншого інституту права - права власності. На думку Л.Б. Гальперіна і Л.А. Михайлової, специфіка об'єктів права інтелектуальної власності обумовлює особливість правовідносин з їх створення і використання. Ці правовідносини нібито подібні до класичних правовідносин власності, але водночас характеризуються істотними відмітними рисами [13; С. 14].

Професор І. А. Зенін щодо даного питання дотримується більш визначеної точки зору. Він вважає , що режим інтелектуальної власності конструюється згідно з іншими принципами, які не мають нічого спільного з моделлю права власності [50; С. 110].

На нашу думку, позиція, згідно з якою об'єктами виключних прав (у нашому випадку знак для товарів та послуг) можна володіти, користуватись і розпоряджатись викликає певні заперечення.

Право власності спрямоване на забезпечення панування над річчю, а заборона втручання третіх осіб у це право має додатковий, забезпечувальний характер. Виключні права на результати інтелектуальної діяльності в першу чергу спрямовані на відокремлення третіх осіб від їх використання. Від цієї спрямованості і походить термін “виключні права”. Крім того, знак для товарів та послуг може знаходитися одночасно в користуванні значного кола осіб (наприклад, за договором комерційної концесії), які одночасно будуть отримувати з цього корисні властивості. Прихильники теорії власності вважають, що слабким місцем теорії виключних прав є наявність доктрини допустимого використання прав на результати інтелектуальної діяльності, на їх думку, це спростовує виключність таких прав. Ми вважаємо, що саме вказана доктрина є ще одним доказом відмежування права власності від виключних прав, оскільки вона взагалі не може існувати в концепції права власності. Виключність - це не приналежність права лише одній особі, а закріплення прав за особами, які визначені у законодавстві.