Репродуктивні права фізичної особи

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ»

ФАКУЛЬТЕТ ПРАВНИЧИХ НАУК

Кафедра приватного права

КУРСОВА РОБОТА

на тему Репродуктивні права фізичної особи

Виконала: студентка 3 року навчання

бакалаврської програми Гордійчук Вікторія Сергіївна

Керівник курсової роботи: доцент

Федосєєва Тетяна Романівна

Київ 2022

Зміст

право репродуктивний немайновий інститут

Вступ

1. Загальна характеристика репродуктивних прав фізичної особи

1.1 Становлення та розвиток інституту репродуктивних прав

1.2 Місце репродуктивних прав в системі особистих немайнових прав

Висновки до розділу 1

2. Правова характеристика окремих репродуктивних прав

2.1 Право на вільний доступ та використання контрацептивних засобів

2.2 Право на стерилізацію

2.3 Право на штучне переривання вагітності

Висновки до розділу 2

Висновки

Список використаних джерел

Додатки



Вступ

Репродуктивні права являють собою чималий комплекс прав та свобод у сфері сексуального та репродуктивного здоров'я індивідів.

Проблематику репродуктивних прав нерідко прийнято пов'язувати виключно із комплексом жіночих прав, однак на сьогоднішній день це питання вже давно вийшло за межи феміністичного руху. Особлива значимість дослідження даного правового комплексу є результатом специфіки даної сфери життя фізичної особи, оскільки вона є невід'ємною складовою людського існування та напряму пов'язана не тільки з питаннями здоров'я та благополуччя конкретної фізичної особи, а й потенційних майбутніх індивідів. Розуміння значення репродуктивних прав для демократичного суспільства є ключовим на шляху до повного та належного їх забезпечення, а її дослідження дозволяє не тільки аналізувати вже існуючі підходи, а й певним чином шукати баланс для дотримання найкращих інтересів фізичної особи.

Актуальність дослідження правового статусу репродуктивних прав лише зростає з огляду на постійний розвиток медичних технологій, спірний морально-етичний характер даного правового комплексу та відсутність сталого підходу до його розуміння. Науково-медичний прогрес у сфері репродукції впродовж останніх десятиліть зумовив виникнення в правовій сфері ряду питань, що потребують законодавчого врегулювання. В першу чергу, необхідним є створення якісної нормативно-правової бази у сфері питань сурогатного материнства та штучного запліднення, які на сьогоднішній день недостатньо врегульовані в межах українського законодавства. Окрім зазначеної неврегульованості таких інноваційних методів, питання репродуктивних свобод, таких як права на штучне переривання вагітності та на вільний доступ до контрацептивних засобів, продовжують утворювати навколо себе суперечки на межі права та моралі. Саме група репродуктивних прав нерідко опиняється під загрозою звуження на підставі релігійних та політичних переконань, що, на наш погляд, не є припустимим з огляду на демократичний підхід до розуміння свободи розпорядження власним тілом кожного індивіда.

Дослідженню окремих питань проблематики репродуктивних прав в різний час приділяли свою увагу такі українські та іноземні науковці як С. Алексеєв, С. Булеца, І. Дікова, Т. Дробишевська, Л. Красавчикова, Л. Красицька, Н. Кузнєцова, О. Лукашева, М. Малеїна, О. Пунда, Г. Романовський, З. Ромовська, Р. Стефанчук, О. Хазова, Я. Шевченко, та інші.

Дослідницьке питання даної роботи полягає у з'ясуванні наступного: якого ступеня розвитку набув інститут репродуктивних прав фізичної особи та чи є він усталеним та одноманітним?

Метою даної роботи є дослідження шляху розвитку інституту репродуктивних прав разом з оглядом підходів щодо ряду окремих репродуктивних прав.

Завданням дослідження є з'ясування місця репродуктивних прав в системі особистих немайнових прав, аналіз становлення та розвитку даного правового інституту та характеристика окремих репродуктивних прав і правових тенденцій стосовно них.



1. Загальна характеристика репродуктивних прав фізичної особи

1.1 Становлення та розвиток інституту репродуктивних прав

Окремі питання репродукції, репродуктивного та сексуального здоров'я потрапили в правове поле набагато раніше, ніж були вперше об'єднані в групу репродуктивних прав. Так, ряд прав, які на сьогоднішній день включені до сукупності репродуктивних, такі як право на штучне переривання вагітності, були предметом законодавчого регулювання ще за часів Давнього Риму [1, с. 2-4]. Подальший розвиток даного права і на сьогоднішній день не знайшов свого однозначного втілення, однак збережені документи свідчать на користь довгого, в тому числі правового, шляху розвитку принаймні частини прав, які на сьогоднішній день об'єднані під поняттям репродуктивних.

Умовною «точкою відліку» інституту репродуктивних прав на міжнародному рівні саме як сукупності немайнових прав особи ряд дослідників, такі як Р. Стефачук, Е. Мухамєдова, Т. Длугопольска та К. Шуневич, вважають так звану «Каїрську програму дій» [2]. Це прийнята в 1994 році необов'язкова програма дій Міжнародної конференції про народонаселення та розвиток, розділ 7 якої присвячено питанням репродуктивних прав та репродуктивних свобод. В даній доповіді, а саме в п. 7.2 було вперше наведено визначення репродуктивного здоров'я.

Репродуктивне здоров'я Ї це стан повного фізичного, психічного та соціального благополуччя, а не лише відсутність захворювань чи вад у всіх питаннях, що стосуються репродуктивної системи та її функцій та процесів. Отже, репродуктивне здоров'я означає, що люди здатні вести повне і безпечне статеве життя, а також здатність до розмноження та свобода вирішувати, коли і як часто це робити. У цьому останньому стані мається на увазі право чоловіків та жінок бути поінформованими та мати доступ до безпечних, ефективних, доступних та прийнятних методів планування сім'ї на їх вибір, а також інших методів регулювання народжуваності, які не суперечить закону, а також право доступу до відповідних медичних послуг, що дозволить жінкам безпечно пройти вагітність та пологи та забезпечить парам найкращі шанси мати здорове немовля [2, с. 44].

Дане визначення репродуктивного здоров'я залишається актуальним, оскільки чітко відображає сутність репродуктивних прав, які передбачають не тільки захист статевого здоров'я, а й забезпечення доступу до інформації та свободи рішень у даній сфері. Надалі це визначення було підтримано Четвертою Всесвітньою конференцією щодо жінок у Пекіні 1995 р., головним досягненням якої для розвитку репродуктивних прав слід вважати розробку «Пекінської платформи дій». Цей, знову ж таки необов'язковий до виконання, документ визначив дванадцять основоположних прав, які на сьогоднішній дань становлять сукупність репродуктивних та статевих свобод, серед яких слід звернути особливу увагу на право на вирішення питання щодо вступу в шлюб, право на створення сім'ї та її планування, право на прийняття рішення: мати чи не мати дітей, а також щодо часу їх народження та право на користування досягненнями наукового прогресу [3]. Ці права у сукупності з правом на доступ до відповідної інформації щодо репродуктивного та статевого здоров'я та захист від насильницького впливу в даних питаннях являють собою основу комплексу репродуктивних прав.

До сьогодні сталість та однорідність в закріпленні репродуктивних прав так і не була досягнута з ряду причин. В першу чергу, хоча необов'язкові програми дій і приймалися рядом країн, Ісламські країн робили це з великими застереженнями, що спотворювало реалізацію репродуктивних прав та свобод. Другою, та, певно, найбільш юридично-вагомою причиною є відсутність обов'язкового закріплення даної групи прав на міжнародному рівні. Т. Длугопольська у своїй роботі «Правова природа репродуктивних прав фізичних осіб» акцентує увагу на тому, що в базових джерелах міжнародного права у сфері захисту прав людини, таких як Загальна декларація прав, Міжнародний пакт про громадянські і політичні, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права немає згадки про вищезазначені репродуктивні права та статеві свободи [4, с. 2-3]. Це наштовхує на висновки про відсутність правової визначеності з даного питання навіть на міжнародному рівні, що має наслідком відсутність усталеної думки в правовій науці.

Національне правове законодавство щодо репродуктивних прав по суті не є винятком з міжнародної практики. Так, ряд репродуктивних прав та статевих свобод поодиноко закріплені в українському законодавстві, а саме в Конституції України, Сімейному та Цивільному Кодексах, однак поняття репродуктивних прав національним законодавством, по суті, не регламентовано. Спроби здійснення такої уніфікації були у 2004 році, коли було зареєстровано Проекту Закону про репродуктивні права та гарантії їх здійснення №5105 [5]. Автори законопроекту запропонували у ст. 1 наступне визначення поняття репродуктивні права.

Репродуктивні права - передбачені законом можливості людини на здійснення та охорону її репродуктивного здоров'я і вільне прийняття рішень у відношенні народження чи відмови від народження дитини в шлюбі чи поза ним, а також на медико-соціальну, інформаційну і консультативну допомогу в цій сфері [5, с.1].

Законопроект так ніколи і не перетворився на закон, хоча як станом на 2004 рік, так і зараз міг би заповнити собою існуючі прогалини в українському законодавстві та встановити чітке регулювання питання репродуктивних прав на державному рівні. Таке врегулювання, на нашу думку, могло б не тільки забезпечити одноманітне розуміння репродуктивних прав на державному рівні, а й забезпечити їх ефективний захист від неправомірних посягань.

Поступово ряд прав, що віднесені до репродуктивних, було значно розширено відносно запропонованих у Пекінській платформі дій. Так, до сучасного переліку репродуктивних прав дослідники відносять наступні права: право всіх пар та окремих осіб самостійно вирішувати кількість та частоту народження своїх дітей; право мати інформацію та засоби для втілення цих рішень без дискримінації, примусу та насильства; право на якісний захист сексуального та репродуктивного здоров'я; право на захист від примусової стерилізації; право на захист від насильницьких гінекологічних перевірок на цноливість; право на штучне переривання вагітності; право на вільний доступ до контрацептивних засобів; право на стерилізацію та вазектомію; право на використання досягнень науки задля репродукції; право на менструальне здоров'я та право на захист від таких практик, як каліцтво жіночих статевих органів [6, 7]. Даний перелік не є вичерпним та постійно доповнюється з огляду на технічних розвиток даної сфери медицини.

1.2 Місце репродуктивних прав в системі особистих немайнових прав

Інститут репродуктивних прав виходить за межі виключно питань статевого характеру та є дотичним до багатьох інших основоположних прав та свобод, гарантованих як міжнародними, так і національними документами. Такі особисті немайнові права як право на життя, право на здоров'я, право на захист від дискримінації, право на приватне життя, право не піддаватися катуванням або жорстокому поводженню також віднесені до категорії репродуктивних прав та розглядаються під кутом захисту статевого та репродуктивного здоров'я індивідів [3].

Як вже зазначалося, частина з вищезазначених прав гарантовані національним законодавством, зокрема Конституцією України, Цивільним та Сімейним Кодексам. Окремі ж питання репродуктивних прав розглянуто в ряді допоміжних законодавчих актів, таких як Основи законодавства України про охорону здоров'я, Наказ МОЗ «Порядок застосування допоміжних репродуктивних технологій в Україні», Наказ МОЗ «Порядок надання комплексної медичної допомоги вагітній жінці під час небажаної вагітності, форм первинної облікової документації та інструкцій щодо їх заповнення».

Таким чином, виходячи з законодавчої бази, що регулює більшість питань репродуктивних прав, їх віднесено до сфери дії приватного права. І дійсно, як вже зазначалося, репродуктивні права являють собою частину комплексу особистих немайнових прав індивідів, однак визначення їх місця в даній системі є дещо складнішим. На сьогоднішній день дане питання є невирішеним та єдина думка з даного приводу відсутня.

Т. Длугопольська у своїй публікації «Правова природа репродуктивних прав фізичних осіб» здійснила спробу узагальнення існуючих у цивілістичній науці думок з приводу місця репродуктивних прав в системі особистих немайнових прав та дійшла висновку, що існують дві пануючі ідеї. Перша ідея, прихильниками якої є Л. Красавчикова та О. Хазова, розглядає репродуктивні права як систему прав похідних від права на охорону здоров'я, «сукупність юридичних норм, які покликані забезпечити нормальну життєдіяльність людини, її фізичне і психічне благополуччя» [4].

На противагу даному підходу існує дещо протилежний, який полягає у більш широкому розумінні системи репродуктивних прав як самостійного, особливого правового комплексу, розуміння якого виключно як похідного від права на життя чи здоров'я є недалекоглядним. У вітчизняній науці на захист такого підходу виступає Р. Стефанчук, який наголошує на необхідності відмежування репродуктивних прав не тільки від права на охорону здоров'я і життя, а навіть від права на сексуальне здоров'я, оскільки їх ототожнення призводить до приділення недостатньої уваги саме питання репродукції та репродуктивного здоров'я [8].

Більш обґрунтованим видається підхід Р. Стефанчука з огляду саме на детальніше розмежування репродуктивних прав від права на життя. Автор робить таке розмежування за об'єктом, зазначаючи, що об'єктом репродуктивних прав не є особисте немайнове право на життя особи-носія прав як такого, а є здійснення репродуктивної функції з метою зачаття іншого життя. І хоча неможливо відкидати той факт, що певною мірою репродуктивні права спрямовані на забезпечення права на життя, їх ототожнення буде помилковим, оскільки в такому випадку відсутність в особи можливостей здійснення репродуктивних прав буде трактуватись як порушення права на життя, що не є правильним [8].

Інститут репродуктивних прав в якості самостійного правового комплексу починає оформлюватися лише наприкінці двадцятого століття. Такому становленню передував тисячолітній процес правового розвитку окремих репродуктивних прав, який, попри свою довготривалість, так і не зміг досягнути однозначного усталення підходів до розуміння та забезпечення даних прав. Міжнародні програми дій, які заклали початок унормованому розумінню репродуктивних прав, не є обов'язковими для виконання, в результаті чого на міжнародному рівні дане питання не є однаково врегульованим. На національному рівні таке врегулювання так само відсутнє, попри здійснені спроби уніфікації репродуктивних прав за допомогою проекту закону про репродуктивні права та гарантії їх здійснення. Прийняття такого спеціального закону є ефективним способом вирішення проблеми на національному рівні, оскільки дозволило б не тільки врегулювати однорідні правовідносини, а й створити найбільш актуалізований нормативно-правовий акт з врахуванням усіх існуючих на момент створення прогалин. Окрім того, доречними є пропозиції щодо внесення змін до ЦКУ стосовно деяких форм договорім, таких як про надання послуг з сурогатного материнства.

Питання щодо місця репродуктивних прав в системі особистих немайнових прав людини також не є остаточно вирішеним, а дискусії щодо розуміння такого місця тривають повсякдень. Їх наслідком стало формування у юридичній науці двох основних напрямків щодо розуміння такого місця. Перший підхід полягає у розумінні репродуктивних прав як комплексу, похідного від вправ на здоров'я чи на життя. На противагу даній теорії існує інший погляд, який полягає у розумінні інституту репродуктивних прав як системи відокремлених особистих немайнових прав індивідів, що спрямовані на здійснення репродуктивної функції та не можуть бути ототожнення із правом на здоров'я та правом на життя. Другий підхід видається більш обґрунтованим, оскільки дозволяє здійснювати розгляд репродуктивних прав більш предметно, та, як наслідок, якісно, не ототожнюючи їх із загальновизнаними та більш комплексними правами, такі як право на життя та здоров'я, при цьому не заперечуючи існуючий взаємозв'язок.



2. Правова характеристика окремих репродуктивних прав

2.1 Право на вільний доступ та використання контрацептивних засобів

Контрацептивні засоби - це спеціальні засоби спрямовані на запобігання вагітності. Ринок контрацептивних засобів або контрацептивів є вкрай розвиненим та пропонує своїм клієнтам безліч видів речовин чи пристроїв, що допоможуть уникнути небажаної вагітності. Найпопулярнішими серед них є презервативи, сперміциди, внутрішньоматкові спіралі та гормональні контрацептиви.

З метою аналізу розуміння права на доступ до контрацепції було розроблено та проведено опитування серед 156 респондентів, з результатами якого можна ознайомитися у Додатку 1. Так, діаграма 1 підтверджує вищенаведену тезу про рівень ознайомлення респондентів з різноманітними контрацептивними засобами. Кожен із засобів має свої особливості у тривалості використання, ефективності, вартості, принципах роботи, однак всі вони спрямовані на забезпечення ненастання вагітності.

Уникнення небажаної вагітності є головною метою використання контрацептивних засобів. Статистичні дані кажуть про наступне: «в Україні на тисячу жінок фертильного віку припадає 7,71 випадків небажаної вагітності, у країнах ЄС, до прикладу -- 5» [9]. Відносно менш розвинених країн це не критичні цифри, однак статистика не може повністю відображати дійсність, тому реальна кількість випадків небажаної вагітності є вищою, особливо серед неповнолітніх. Щорічно в країнах, що розвиваються, реєструється до 21 мільйонів випадків небажаної вагітності серед дівчат віком від 15 до 19 років. [10]. Використання контрацептивів та їх вільний вибір міг би дозволити уникнути значної частини зазначених випадків незапланованої вагітності, вибір стосовно настання чи ненастання якої належить до основних репродуктивних прав фізичної особи. З такою думкою погодились 85,9 % респондентів опитування (див. діаграму 2). Кожний індивід повинен мати право не тільки вільно та неупереджено приймати рішення щодо своєї репродукції, а й мати доступ до засобів, що можуть забезпечити належне втілення такого рішення.

Важко датувати перші згадки про методи контрацепції, однак достеменно відомо, що їх використання не тільки існувало, а й було задокументовано ще в Стародавньому Єгипті, де, однак, ніяк не регламентувалося законодавством. Так звані папіруси Ебереса (1550 р. до н. е.) та Кахуна (1850 р. до н. е.) містять у собі описи способів контролю народжуваності [11, с. 121-126, 12, с. 335-337]. В середні віки контрацепція найчастіше опинялася не під прямою державною забороною, а під критикою церкви. Використання контрацепції чи поширення інформації про контрацептивні засоби визнавалися гріховними, як наприклад у папській буллі Summis desiderantesfectibus Папи Інокентія VIII [13]. У 19-20 сторіччях правове регулювання питань контрацепції набирає найбільших обертів. Так, в ряді країн, таких як Сполучені Штати Америки, Франція, Італія, Ірландська Вільна Держава та Румунія поширення контрацепції та інформації про неї стало законним лише після 1960-х років.

Право кожної фізичної особи самостійно вирішувати кількість та частоту народження своїх дітей та право мати інформацію та засоби для втілення цих рішень без дискримінації, примусу та насильства становлять собою основу репродуктивних прав. Право на вільний доступ до контрацептивних засобів напряму походить від права особи на доступ до засобів для втілення рішення про ненародження дітей, а отже повинно бути гарантованим на законодавчому рівні задля забезпечення дотримання репродуктивної свободи індивідів.

Разом із вільним доступом до контрацептивних засобів, на наше переконання, держава зобов'язана створювати наглядові та контрольні механізми, які убезпечать населення від неналежного самостійного підбору контрацептивних засобів небар'єрного типу, наприклад - гормональних контрацептивів та сперміцидів.

В той час як у більшості європейських держав громадяни можуть придбати гормональні контрацептивні засоби лише за рецептом лікаря, в Україні такі засоби особа може придбати вільно в будь-якій з аптек. Відсутність в більшої частини населення сексуальної освіти та бажання зекономити призводить до того, що частина громадян не можуть достатньо ефективно користуватися досягненням індустрії контрацепції з мінімальною шкодою для свого здоров'я.

В ст. 17 Проекту Закону про репродуктивні права та гарантії їх здійснення передбачалося право на використання контрацепції, яке включало не тільки вільний вибір та використання контрацептивів, а й право на «отримання медико-соціальної допомоги за індивідуальним підбором прийнятних методів попередження небажаної вагітності з урахуванням статі, стану здоров'я, віку й індивідуальних особливостей» [5]. Дане право віднайшло своє втілення в сучасному законодавстві в Уніфікованому клінічному протоколі первинної, вторинної (спеціалізованої), третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги «Планування сім'ї», затвердженому Наказом МОЗ. Даний документ підкреслює важливість завчасного попередження настання небажаної вагітності, якісного впровадження програми планування сім'ї, та, головне, надає інструкції щодо консультування пацієнтів з приводу методів контрацепції [10].

44, 9% респондентів зазначили, що вони або хтось з їх знайомих чи близьких отримували консультацію щодо підбору засобів контрацепції (діаграма 3), а 62,8% вважають, що доступ до будь-яких засобів контрацепції повинен відбуватися за приписом лікаря після детального підбору найбільш безпечного засобу контрацепції (діаграма 4). Такий підхід дозволяє не тільки скоротити чисельність випадків небажаної вагітності, а й зберегти пацієнтам здоров'я, в тому числі репродуктивне, оскільки неправильний самостійний підбір контрацептивних засобів, особливо гормональних, може мати вкрай негативні наслідки для здоров'я індивіда будь-якої статі.



2.2 Право на стерилізацію

Під стерилізацією розуміють підвид методів контрацепції, який назавжди припиняє в особи можливість до репродукції. Даний метод контрацепції може бути вчинений як хірургічним методом, так і медикаментозним або за застосування радіаційного впливу. Найпопулярнішими методами стерилізації є вазектомія для чоловіків та перетягування фаллопієвих (маткових) труб для жінок. З метою аналізу розуміння права на стерилізацію було розроблено та проведено опитування серед 156 респондентів, з результатами якого можна ознайомитися у Додатку 2. Діаграма 5 також свідчить про те, що окрім зазначених методів стерилізації, 10,9% респондентів відомо про гістеректомію, 6,4% про оваріогістеректомію, 87,2 % про кастрацію та 63,5% про хімічну кастрацію.

Метод стерилізації є відносно новим для медицини, оскільки операції на людях почали успішно виконувати лише в 20-му сторіччі, а масового характеру даний засіб контрацепції так ніколи і не набував. Разом із тим нерідко дана процедура мала примусовий характер, від якого зазнавали страждань національні меншини та люди з різноманітними вадами, право яких на репродукцію держава вважала за необхідне обмежити. Найвідоміші приклади таких злочинів - примусові стерилізації жінок єврейської та ромської національностей та людей зі спадковими психічними захворюваннями, що проводились за часів гітлеровської Німеччини. На сьогоднішній день заборона масової примусової стерилізації є міжнародним правовим стандартом, а право на добровільну стерилізацію стає одним з особистих немайнових прав кожної фізичної особи.

Право на стерилізацію - це право фізичної особи добровільно позбавити себе репродуктивної функції. Головна особливість даного права випливає з характеру процедури стерилізації - вона, переважно, є незворотною та пожиттєвою. Саме у зв'язку з незворотнім характером даної процедури право на стерилізацію є, певно, найцікавішим в контексті державного правового регулювання.

Існує три основних підходи держав до питань добровільної стерилізації фізичних осіб: 1) стерилізація повністю дозволена за добровільною заявою особи після досягнення нею повноліття; 2) стерилізація дозволяється за певних умов, таких як досягнення більш значного віку, наявність медичних показників чи наявність певної кількості дітей; 3) стерилізація є кримінально-карною та не дозволяється взагалі.

За першого підходу право людини на стерилізацію не зазнає жодних обмежень та за вільного волевиявлення особи, яке зазвичай підтверджується письмовою заявою, може бути втілене після досягнення даною особою повноліття. Такий підхід, до прикладу, втілено в Киргизії.

За другого підходу для проведення процедури стерилізації особа, що бажає здійснити таку операцію, має бути наділена певними особливими ознаками, серед яких: досягнення особою певного віку (в середньому 35 років), наявність певної кількості дітей (переважно щонайменше двох) чи наявність в особи певних медичних показників, за яких репродукція буде небезпечною або для самої фізичної особи, або для її дітей. Даний підхід переважає в національних законодавствах, оскільки втілює своєрідний баланс між волевиявленням людини щодо її репродуктивної функції та розумним підходом до убезпечення громадян від прийняття незворотних рішень щодо їх репродукції. Так, наприклад, в Данії та Швеції особи можуть добровільно здійснити стерилізацію чи вазектомію після досягнення ними 25-річного віку. В Республіці Білорусь проведення вазектомії можливе у трьох випадках: за досягнення особою 35-річного віку, за наявності принаймні двох дітей або за наявності медичних показань. За останньої обставини проведення операції дозволено після досягнення особою 18-річного віку.

Україна також є прихильницею другого підходу, як випливає з «Основ законодавства України про охорону здоров'я». Статтею 49 даного нормативно-правового акту визначено, що застосування методів стерилізації може здійснюватися за бажанням повнолітнього пацієнта в закладах охорони здоров'я за медичними показаннями, що встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я. Тобто, в Україні необхідним є досягнення двох умов: повноліття та наявності медичних показань.

Криміналізація стерилізації все ще має місце в ряді держав світу. За даного підходу держава визнає незаконним проведення операцій зі стерилізації та вазектомії та встановлює кримінальне покарання за їх здійснення. У 2014 році до такого підходу доєдналася Іранська Республіка. Так, іранський парламент 143 голосами з 231 підтримав схвалення законопроекту, який забороняє проведення вазектомії для чоловіків, а її здійснення стає кримінально-карним [14, 15].

Як відображено у діаграмі 6, 67,9% схиляються до думки, що право на стерилізацію є невід'ємним правом кожної повнолітньої особи, яке вона може втілювати без обмежень, 24,4% вважають розумним застосування критеріїв щодо досягнення 35-річного віку/наявності 2 дітей/наявності медичних показань, а 7,7% респондентів вважають стерилізацію зовсім неприпустимою. Окрім того, 63,5 % респондентів зазначили, що вважають необхідною консультацію фізичної особи з психологом перед проведенням операції зі стерилізації (див. діаграму 7). Застосування таких психологічних консультацій є популярною практикою перед проведенням переривання вагітності та може бути пристосовано для оцінки моральної готовності фізичної особи до проведення добровільної стерилізації.

Прийняття однозначного рішення щодо того, який із зазначених підходів є найбільш обґрунтованим, розумним та демократичним є занадто комплексною задачею як для національних законодавчих органів, так і для міжнародної спільноти, тому через чимале розмаїття думок з даного питання воно і віддане на розсуд органів національної влади. Надати чітку відповідь щодо того, яке рішення буде найоптимальнішим без врахування усіх можливих наслідків доволі важко, однак очевидною видається необхідність закріплення принаймні 2 законодавчих вимог - досягнення особою, що має намір здійснити стерилізацію, повноліття та її свідоме та вільне волевиявлення щодо проведення такої операції.

2.3 Право на штучне переривання вагітності

Право на штучне переривання вагітності, також відоме як право на аборт, є одним з репродуктивних прав, що разом із довгою історією розвитку, в тому числі в межах правового поля, наділене надзвичайно суперечливим та непостійним характером, який не дозволяє закріпити дане право як міжнародний стандарт прав людини.

Практики абортів мають тисячолітню історію та неможливо визначити коли вперше дане питання набуло такого характеру, що почало потребувати законодавчого врегулювання. В Стародавньому Римі це питання вже перебувало на розсуді законодавця, який або дозволяв проведення абортів, наприклад з дозволу голови роду, або обмежував право на їх здійснення з огляду на стрімке зниження кількості населення. Так, заборона проведення операцій з штучного переривання вагітності нерідко була вмотивована саме соціально-економічними чинниками, серед яких основними були нестача військової сили або й просто населення у вигляді робочої сили. Натомість контроль над народжуваністю шляхом примусового проведення штучного переривання вагітності був нерідко пов'язаний зі стрімкою нестачею ресурсів [1, с. 2-3].

Дане питання не мало стабільного правового регулювання як в часи Давнього Риму, так і не набуло його згодом. Певний період «стабільної заборони» пов'язаний із християнською релігією, яка з самого початку не схвалювала вбивства плоду. Остаточна ясність щодо думки християнської церкви була внесена VI Зборами в Константинополі, на яких папа Стефан V в своєму посланні «Consuluisti de infantibus» засудив аборти, заявивши, що особа, що провокує викидень, є вбивцею [16]. Після даного послання в християнських країнах штучне переривання вагітності перебувало під однозначною забороною та жорстоко каралося з боку закону. З точки зору теорії права, за середньовічного християнського підходу дитина з моменту запліднення розглядалася як самостійний індивід, наділений правом на життя та на подальше божественне благословення у вигляді хрещення, яке не може бути обмежене з волі жінки, оскільки життя дитини є втіленням волі божественної та не належить матері дитини [1, с. 3-4].

Подальший розвиток законодавства щодо проведення абортів також не мав чітких багатовікових тенденцій. В різні історичні епохи покарання то пом'якшувалися, як після Великої Французької Революції, то знову ставали жорсткішими, як після Першої Світової Війни. Навіть на сьогоднішній день, у 21 сторіччі, одноманітна тенденція щодо штучного переривання вагітності все ще відсутня. Так, у жовтні 2020 року Конституційний суд Польщі прийняв рішення про звуження переліку підстав, за якими жінці дозволяється провести операцію з штучного переривання вагітності. Суд визнав неконституційним аборт з причин захворювання чи нежиттєздатності плоду, що за даними ЗМІ складало 98% від загальної кількості абортів, що проводилися в країні. Таке рішення було продиктоване бажанням уникнути євгенічних практик, тобто генетичного селективного відбору [17, 18]. На практиці ж тепер проведення абортів на території Республіки Польща майже не відбувається, навіть за наявності необхідних для цього чинників, оскільки лікарі не готові ризикувати своєю ліцензією, яка може бути відізвана у разі проведення неправомірного аборту. Від такого підходу страждають як громадянки Польщі, що не можуть вільно користуватися своїми репродуктивними правами, так й іноземці, що перебувають на території країни, в тому числі українки, які були вимушені покинути територію України та тимчасово переселитися до Польщі у зв'язку з війною.

Подібні обмеження свободи здійснення абортів наразі спіткали ряд штатів Сполучених Штатів Америки, таких як Оклахома та Техас, а законопроекти щодо повної заборони абортів або їх значного обмеження реєструються повсякчас, в тому числі й в Україні. Так, законопроекти №6239 від 27.03.2017р. [19], №2646-1 від 05.04.2013 р. [20] та №10170 від 12.03.2012 р. [21] вносилися на розгляд до Верховної Ради України з метою обмеження права на штучне переривання вагітності. Жоден з них прийнятий не був, та наразі не розглядається, що, однак, не гарантує відсутності повторних спроб.

Головна правова дискусія, що стосується питання штучного переривання вагітності полягає у визначенні моменту, з якого плід починає розглядатися як носій прав, а саме як носій права на життя. Прихильники свободи права на переривання вагітності розглядають плід як частину тіла матері, не наділяючи його самостійними правами. На противагу їм інші дослідники визначають плід самостійним носієм прав або з моменту зачаття, або з певного тижня вагітності. Спроби надати відповідь на питання з якого моменту плід може розглядатися як повноцінний носій прав робилися християнською церквою з посиланням на момент виникнення душі, медичною спільнотою з огляду на розвиток в плоду певних органів життєдіяльності та досягненням них певних розмірів та теоретиками права виходячи із загальної теорії права, однак на сьогоднішній день єдності не досягнуто.

В світі існує достатньо велика кількість підходів до законодавчого регулювання обсягу права на штучне переривання вагітності, однак всі їх можна умовна поділити на три категорії: абсолютна свобода, свобода з обмеженнями та абсолютна заборона.

За абсолютної свободи права на штучне переривання вагітності жінка може здійснити аборт за власним бажанням, не надаючи при цьому жодних підтверджень стосовно зовнішніх чи внутрішніх чинників, які б унеможливлювали чи ускладнювали для неї народження дитини. Тобто, мешканки держав, які притримуються даного підходу, можуть самостійно приймати рішення щодо даного репродуктивного права, за винятком абортів на пізніх стадіях. Примусові аборти та їх некваліфіковане виконання все ще караються в даних країнах законом, однак даний аспект, хоча й стосується комплексу репродуктивних прав, не впливає саме на волевиявлення жінки щодо штучного переривання вагітності. Вільного підходу до права на аборт притримується достатньо широкий ряд країн, серед яких Бельгія, Німеччина, Австрія, Австралія, а також Україна. В таких країнах жінці може бути відмовлено у проведенні штучного переривання вагітності переважно лише за досягнення дитиною певного тижня розвитку, а перед прийняттям рішення про проведення аборту нерідко проводяться консультативні розмови з психологічним спеціалістом.

Другий підхід до права на штучне переривання вагітності полягає у встановленні законодавцем чітко визначеного, зазвичай вичерпного, переліку підстав, за яких жінка може здійснити штучне переривання вагітності. Серед найпопулярніших підстав: виразні патології матері та плоду; наявність в матері психологічних захворювань; медичні протипоказання до народження; зґвалтування; інцестуальне походження дитини; соціоекономічні чинники. Зазвичай передбачені декілька з вищенаведених підстав, а для законного здійснення штучного переривання вагітності достатньо одного з них. Разом із тим, в таких країнах як Ізраїль, Японія, Польща, Іспанія, які притримуються обмеженого підходу до права на аборт, необхідним є доведення факту, який унеможливлює народження дитини. Тобто, в залежності від підстави, на яку посилається жінка, вона повинна довести її правдивість та, за деяких випадків, реальний рівень ризику для її здоров'я. Такий підхід законодавця може бути вмотивований релігійними мотивами (як у Польщі), стрімким скороченням народжуваності (як у Японії) або іншими соціально-економічними чинниками.

За третього підходу до права на переривання вагітності аборти перебувають під повною забороною законодавця. Такий підхід на сьогоднішній день є найменш поширеним, однак все ще залишається в Нікарагуа, Сальвадорі, на Філіппінах та на території Ватикану. Проблемність такого підходу полягає в тому, що фактично законодавець не досягає своєї мети у вигляді підвищення рівня народжуваності, оскільки за заборони вчинення штучного переривання вагітності принаймні у випадках загрози життю матері та плоду як наслідок лише зростає рівень смертності від вагітностей та пологів.

Україна є послідовником першого підходу до права на штучне переривання вагітності, тобто умовно абсолютної свободи права жінки на аборт. Свобода у даному випадку є умовно абсолютною, оскільки залежить від тижня вагітності, на якому перебуває жінка. Так, існують два періоди вагітності, вчинення переривання вагітності за яких дещо відрізняється: з 1 по 12 тиждень вагітності та з 12 до 22 тижня вагітності. Питання штучного переривання вагітності врегульоване ч.6 ст. 281 Цивільного Кодексу України:

Штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує дванадцяти тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки.

У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти двох тижнів.

Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагітності, встановлюється законодавством. [22]

Зазначений перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагітності, міститься у додатку до Постанови КМУ № 144 від 15.02. 2006 р. «Про реалізацію статті 281 Цивільного кодексу України» [23].

З метою аналізу розуміння права на переривання вагітності було розроблено та проведено опитування серед 156 респондентів, з результатами якого можна ознайомитися у Додатку 3. Так, діаграма 8 демонструє, що 64,7% респондентів підтримують абсолютну свободу права на переривання вагітності, 28,2% виступають за проведення абортів лише за певних умов, а 7,1% вважають аборт неприпустимим у будь-якому випадку. В той же час 58,3% вважають, що проведення аборту має відбуватися виключно після консультації жінки з психологом (див. діаграму 9), а 22,4% респондентів вказали, що вважають, що рішення щодо переривання вагітності має приймати не лише жінка, а і її партнер чи біологічний батько дитини (див. діаграму 10).

З метою дослідження шляху розвитку інституту репродуктивних прав було здійснено огляд трьох окремих репродуктивних прав: права на доступ до контрацептивних засобів, права на стерилізацію та права на переривання вагітності. Кожне з них є необхідною складовою задля забезпечення одного з основних репродуктивних прав - права вільно та неупереджено приймати рішення щодо своєї репродукції, оскільки контрацептивні засоби та стерилізація дозволяють втілити прийняте особою рішення про ненастання небажаної вагітності, а право на її штучне переривання дозволяє спинити процес репродукції до народження дитини. Впродовж свого існування кожне із зазначених прав на певний проміжок часу опинялося під масовою тотальною забороною, яка найчастіше була обґрунтована релігійними мотивами або суспільно-політичними змінами.

Щодо жодного із зазначених репродуктивних прав на даний момент не існує ані уніфікованих міжнародних зобов'язуючих документів, ані єдиної тенденції на національних рівнях. Загалом законодавці схиляються до одного з трьох шляхів щодо кожного з розглянутих прав: віддати їх на особистий розсуд фізичної особи (за винятком встановлених вікових меж), дозволити здійснення цих прав за наявності у фізичної особи певних спеціальних ознак чи існування певних вирішальних чинників або здійснити повне обмеження свободи фізичної особи щодо користування цими репродуктивними правами. Українське законодавство притримується демократичних ідеалів та здійснює обмеження щодо користування даними правами переважно лише за віковим цензом. Разом із тим, доречним є внесення змін до національного законодавства стосовно забезпечення ефективної сексуальної освіти, консультативних психологічних та медичних консультацій з розглядуваних питань.



Висновки

На сьогоднішній день інститут репродуктивних прав фізичної особи знаходиться в активній фазі свого розвитку та як правовий комплекс ще не набув міжнародного декларативного закріплення. Документи, що визначають сутність репродуктивного здоров'я та похідних від нього репродуктивних прав мають лише консультативний характер, положення про спеціальні репродуктивні права не включені до текстів основних міжнародних документів у сфері захисту прав людини. Питання, що стосуються репродуктивних прав, віддані на розсуд національного законодавства, яке в Україні, до прикладу, не має спеціальних законодавчих актів щодо забезпечення репродуктивних прав, а окремі питання даної сфери регулюються різноманітними законами та підзаконними нормативними актами, що не в змозі достатньо швидко та якісно реагувати на розвиток медичних можливостей у даній сфері. У зв'язку з цим обґрунтованою є пропозиція щодо прийняття спеціального нормативно-правового акту, який би не тільки заповнив існуючі правові прогалини, а й створив міцне підґрунтя для захисту усієї сукупності репродуктивних прав на національному рівні шляхом чіткого їх закріплення. Такий закон має супроводжуватися внесенням відповідних змін до ЦКУ стосовно деяких договорів (наприклад договору про надання послуг із сурогатного материнства) та Основ законодавства України про охорону здоров'я, при цьому дозволить не переобтяжувати їх тексти.

Дослідження трьох окремих репродуктивних прав продемонструвало аналогічну ситуацію. Саме ці права були обрані для розгляду через свою поширеність, відомість, легкість розуміння та критичну, першочергову необхідність для належного забезпечення права на свободу репродукції. Попри наявні в демократичних країнах світу тенденції щодо забезпечення свободи фізичної особи у здійсненні нею репродуктивних прав, на міжнародному рівні дане питання все ще не перебуває на стадії одноманітного усталення та закріплення. В кожного з розглянутих репродуктивних прав спостерігаються подібні тенденції в правовому регулюванні, де здійснення репродуктивних прав або не допускається, або допускається за певних ознак, або віддано на розсуд самої фізичної особи. Репродуктивні права і свободи зазнають спроб утисків, реєструються законопроєкти щодо їх звуження, а пом'якшуючі тенденції, що спостерігаються впродовж останніх десятиліть, не є стабільними, а головне - всесвітньо поширеними.

Опитування, проведені серед 156 респондентів, показали аналогічні дані: більше половини опитаних респондентів схиляються до надання фізичній особі свободи у розпорядженні репродуктивними правами, третина виступають за встановлення певних законодавчих критеріїв для їх здійснення, а близько 7-10% вважають, що здійснення цих прав має бути заборонене. Окрім того, близько половини респондентів виступають за забезпечення додаткових психологічних та медичних консультацій при прийнятті рішень особою щодо свого репродуктивного здоров'я.

Таким чином, інститут репродуктивних прав фізичної особи все ще продовжує свій розвиток на шляху до усталення як групи невід'ємних прав кожного індивіда, але позитивні тенденції щодо такого усталення все ж наявні. Для завершення цього процесу першочерговою є необхідність удосконалення національного законодавства, а згодом і міжнародне декларативне закріплення.



Список використаних джерел

1 Аманжолова Б. А. История правовой регламентации абортов в зарубежном законодательстве. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/istoriya-pravovoy-reglamentatsii-abortov-v-zarubezhnom-zakonodatelstve (дата звернення: 11.02.2022).

2 Програма дій: Адапт. на Міжнар.Конф.з питань народонаселення та розвитку. Каїр, 5-13 верес. 1994 р. Київ, 1997. 178 с.

3 Платформа дій Четвертої Всесвітньої конференції жінок. Пекін, 4-15 вересня. 1995 р.) URL: http://www.owl.ru/win/pecin/oglavl.html (дата звернення: 09.02.2022).

4 Длугопольська Т. Правова природа репродуктивних прав фізичних осіб. URL: http://dspace.wunu.edu.ua/bitstream/316497/8584/1/Длугопольська%20Т..pdf. (дата звернення: 22.01.2022).

5 Про репродуктивні права та гарантії їх здійснення: Проект Закону України від 10.02.2004 р. № 5105 URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=17135&pf35401=47020 (дата звернення: 22.01.2022).

6 Stop Violence Against Women: reproductive rights. Amnesty International USA. URL: https://web.archive.org/web/20080120140923/http://www.amnestyusa.org/Stop_Violence_Against_Women_SVAW/Reproductive_Rights/page.do?id=1108242&n1=3&n2=39&n3=1101 (дата звернення: 03.02.2022).

7 Singh S. Inclusion of menstrual health in sexual and reproductive health and rights - Authors' reply. The Lancet Child & Adolescent Health. URL: https://www.thelancet.com/pdfs/journals/lanchi/PIIS2352-4642(18)30219-0.pdf (дата звернення: 21.01.2022).

8 Стефанчук Р. О. Поняття, система, особливості здійснення і захисту репродуктивних прав фізичної особи. Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. 2004. Т. 1, № 2. С. 66-72.

9 Уніфікований клінічний протокол первинної, вторинної (спеціалізованої), третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги «Планування сім'ї» затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 21 січня 2014 року № 59 URL: https://www.dec.gov.ua/wp-content/uploads/2019/11/2014_59_ykpmd.pdf (дата звернення: 07.02.2022).

10 Darroch J. E. et al. Adding it up: costs and benefits of meeting the contraceptive needs of adolescents. Guttmacher Institute. URL: https://www.guttmacher.org/report/adding-it-meeting-contraceptive-needs-of-adolescents (дата звернення: 07.02.2022).

11 O'Reilly A. Encyclopedia of motherhood. Thousand Oaks: SAGE Publications, 2010. 1520 p. URL: https://books.google.com.ua/books?id=UP9yAwAAQBAJ&printsec=frontcover&hl=ru&source=gbs_atb#v=onepage&q&f=false (дата звернення: 07.02.2022). С. 121-126.

12 Lipse R. G., Carlaw K. I., Bekar C. T. Economic transformations: general purpose technologies and long-term economic growth. Oxford: OUP Oxford, 2005. 618 p. URL: https://books.google.com.ua/books?id=tSrGTMtBv50C&printsec=frontcover&hl=ru&source=gbs_atb#v=onepage&q&f=false (дата звернення: 07.02.2022).

13 The Bull of Innocent VIII. URL: https://web.archive.org/web/20080523174317/http:/www.malleusmaleficarum.org/mm00e.html (дата звернення: 07.02.2022).

14 Moghtader M. Iranian parliament bans vasectomies in bid to boost birth rate. Reuters. URL: https://www.reuters.com/article/us-iran-population/iranian-parliament-bans-vasectomies-in-bid-to-boost-birth-rate-idUSKBN0GB15Z20140811 (дата звернення: 07.02.2022).

15 Izadi E. Iran bans vasectomies, wants more babies. Washington Post. URL: https://www.washingtonpost.com/news/worldviews/wp/2014/08/12/iran-bans-vasectomies-wants-more-babies/ (дата звернення: 07.02.2022).

16 Saint Etienne V (VI). Consuluisti de infantibus. Mainz. URL: http://www.clerus.org/bibliaclerusonline/it/foa.htm (дата звернення: 07.02.2022).

17 Конституційний суд Польщі заборонив робити аборти через несумісні з життям дефекти плоду. Радіо Свобода. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/news-sud-polshchi-zaboronyv-aborty-cherez-defekty-plodu/30907587.html (дата звернення: 12.02.2022).

18 КС Польши признал “неконституционными” почти все аборты, усилив их запрет. Европейская правда. URL: https://web.archive.org/web/20201028215046/https:/www.eurointegration.com.ua/rus/news/2020/10/22/7115627/ (дата звернення: 12.02.2022).

19 Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обмежень по проведенню операцій штучного переривання вагітності (абортів) №6239 від 27.03.2017р. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=61424&pf35401=419241 (дата звернення: 20.02.2022).

20 Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо заборони штучного переривання вагітності (абортів) №2646-1 від URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=46457&pf35401=256981 (дата звернення: 20.02.2022).

21 Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони штучного переривання вагітності (абортів) №10170 від 12.03.2012 URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=42765&pf35401=216401 (дата звернення: 20.02.2022).

22 Цивільний кодекс України: Кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV: станом на 27 квіт. 2022 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text (дата звернення: 07.05.2022)

23 Про реалізацію статті 281 Цивільного кодексу України: Постанова Каб. Міністрів України від 15.02.2006 р. № 144. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/144-2006-п#Text (дата звернення: 07.05.2022).



Додатки

Додаток 1

Діаграма 1 Результати опитування щодо права на доступ до контрацепції

Діаграма 2



Діаграма 3

Діаграма 4



Додаток 2

Діаграма 5 Результати опитування щодо права на стерилізацію

Діаграма 6



Діаграма 7



Додаток 3

Результати опитування щодо права на здійснення штучного переривання вагітності

Діаграма 8

Діаграма 9



Діаграма 10

Размещено на Allbest.ru