Порядок розгляду справ про усиновлення дітей

З метою додержання таємниці усиновлення відповідно до ч. 2 ст. 10 ЦПК за вмотивованою ухвалою суду допускається розгляд справ у закритому судовому засіданні. При цьому судове рішення не проголошується публічно, а повідомляється лише особам, які беруть участь у справі [35, 68].

З урахуванням важливості правових наслідків набрання чинності рішенням про усиновлення дитини у ч. 1 ст. 224 СК закріплено положення про те, що суд, постановляючи таке рішення, повинен враховувати обставини, що мають істотне значення, а саме: 1) стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину, її сімейний стан та умови проживання, ставлення до виховання дитини; 2) мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину; 3) мотиви небажання другого з подружжя бути усиновлювачем, якщо лише один з них подав заяву про усиновлення; 4) взаємовідповідність особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, а також те, як довго ця особа опікується дитиною; 5) особу дитини та стан її здоров'я; 6) ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити.

При додержанні всіх умов усиновлення дитини, встановлених СК, а також коли суд дійде висновку, що усиновлення відповідатиме інтересам дитини і що особа, яка бажає її усиновити, здатна виховувати дитину і забезпечити їй стабільні та гармонійні умови життя, він постановляє рішення, яким оголошує зазначену особу усиновлювачем дитини (ч. 2 ст. 224 СК). Суд не може відмовити особі в усиновленні на тій підставі, що вона вже має або може народити дитину (ч. З ст. 224 СК).

Згідно з ч. 4 ст. 224 СК при усиновленні повнолітньої особи суд, постановляючи відповідне рішення, має враховувати мотиви, на підставі яких особи бажають усиновлення, можливість їх спільного проживання, їх сімейний стан та стан здоров'я, а також інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до ст. 265-5 ЦПК за результатами розгляду заяви про усиновлення дитини суд постановляє рішення, яке має відповідати вимогам, що ставляться до кожного судового рішення як акту правосуддя, які закріплені у статтях 202, 203, 209-212 і 231 ЦПК.

У разі задоволення заяви про усиновлення суд у резолютивній частині свого рішення констатує факт усиновлення дитини заявником (заявниками). За його клопотанням у ній також фіксується зміна імені, прізвища, по батькові, дати і місця народження дитини і запис усиновлювачів її батьками. Якщо рішення суду не оскаржене заінтересованими особами в апеляційному порядку і прокурор не вніс на нього апеляційне подання, воно набирає чинності після закінчення одного місяця від дня його проголошення. З цього моменту усиновлення вважається здійсненим (ч. 1 ст. 225 СК) і настають його правові наслідки, передбачені ст. 232 СК. Таким чином, з моменту набрання рішенням суду про усиновлення чинності воно має як право-утворююче, так і правоприпиняюче значення.

На підставі правила п. 4 ч. 1 ст. 218 ЦПК суд може приступити до негайного виконання постановленого ним рішення, якщо затримка його виконання суперечитиме інтересам дитини. Усиновлювач зобов'язаний особисто забрати дитину з місця її перебування (проживання) після пред'явлення йому копії рішення суду про усиновлення [34, 132].

Після набрання рішенням суду про усиновлення чинності його копія надсилається до органу РАЦСу за місцем постановлення рішення для внесення змін до актового запису про народження усиновленої дитини, а при вирішенні справ про усиновлення дітей іноземцями -- також до Центру з усиновлення дітей. За бажанням усиновлювача орган РАЦСу видає на підставі рішення суду Свідоцтво про усиновлення, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України (ч. 2 ст. 225 СК).

Згідно з ч. 1 ст. 235 СК орган опіки та піклування здійснює нагляд за додержанням прав дітей, які усиновлені і проживають в Україні (ч. 1 ст. 235 СК). Відділ освіти за місцем проживання усиновлювача щороку протягом перших трьох років після усиновлення дитини перевіряє умови її проживання та виховання. За результатами перевірки складається звіт, в якому зазначаються відомості про стан здоров'я, фізичний та розумовий розвиток дитини, стосунки у сім'ї. Перевірка провадиться зі збереженням таємниці усиновлення.

Якщо буде виявлено порушення прав дитини, відділ освіти протягом місяця вживає заходів до його усунення, а у разі потреби звертається з клопотанням до суду про скасування усиновлення (п. 27 Порядку ведення обліку дітей). Нагляд за додержанням прав дитини, яка усиновлена, здійснюється до досягнення нею повноліття (ч. 2 ст. 235 СК).

2.2 Таємниця усиновлення

Право на таємницю усиновлення тісно пов'язане з проголошеним у ч. 1 ст. 32 Конституції правом людини на таємницю її особистого та сімейного життя. Усиновлювач приймає усиновлену дитину у свою сім'ю на правах дочки або сина. Тому він, як правило, намагається, щоб коло осіб, поінформованих про усиновлення, було якомога більш обмеженим. З огляду на це закон закріплює право на таємницю усиновлення й передбачає певні заходи для її забезпечення.

Відповідно до ст. 226 СК право на таємницю усиновлення має як усиновлювач, так і усиновлена дитина. Згідно з ч. 1 цієї статті особа має право на таємницю перебування на обліку тих, хто бажає усиновити дитину, пошуку дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення та її розгляду, рішення суду про усиновлення. Тому кожен, кому якимось чином стало відомо про це, має утримуватись від розголошення інформації.

Дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, в тому числі й від неї самої, факту її усиновлення (ч. 2 ст. 226 СК).

Водночас у ст. 7 Конвенції про права дитини передбачене право дитини, наскільки це можливо, знати своїх батьків. Тому відповідно до ч. 3 ст. 226 СК усиновлена дитина після досягнення нею 14 років має право на одержання інформації щодо свого усиновлення. Звідси випливає, що якщо усиновлюється дитина віком 14 і більше років, правило ч. 2 ст. 226 на неї не поширюється. У такої дитини є суб'єктивне право на таємницю усиновлення, але не від неї самої [34, 136].

Згідно з ч. З ст. 227 СК якщо усиновлюється дитина, яка не досягла семи років, службові особи при виявленні її згоди на усиновлення зобов'язані вживати заходів щодо забезпечення таємниці усиновлення від неї самої. А відповідно до ч. 2 цієї статті усиновлювач має право приховувати від дитини факт її усиновлення, якщо розкриття таємниці усиновлення може зашкодити її інтересам. Водночас згідно з ч. 1 ст. 227 СК він вправі вимагати нерозголошення цієї інформації особами, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дитиною повноліття. Отже, у сімейному законодавстві існує два види таємниці усиновлення: від самої дитини і від інших осіб.

Закон встановлює певні заходи забезпечення таємниці усиновлення. Так, ч. 1 ст. 228 СК передбачає обов'язок осіб, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення, не розголошувати її, зокрема й тоді, коли це не є таємницею для самої дитини, який безпосередньо випливає з конституційного положення про те, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя (ч. 1 ст. 32 Конституції).

Відповідно до ч. 2 ст. 228 СК відомості про усиновлення видаються судом лише за згодою усиновлювача. Водночас це положення не поширюється на ті випадки, коли такі відомості потрібні правоохоронним органам, судам у зв'язку зі здійсненням провадження у цивільних або кримінальних справах. Проте і службові особи цих органів та судів зобов'язані не розголошувати їх.

Розголошення таємниці усиновлення у багатьох випадках призводить до тяжких сімейних і особистих трагедій та конфліктів, розриву сімейних відносин і до інших негативних наслідків. Тому закон не тільки забороняє розголошувати таємницю усиновлення, а й встановлює кримінальну відповідальність за це. Так, згідно з ч. 1 ст. 168 КК розголошення таємниці усиновлення всупереч волі усиновлювача карається штрафом до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років.

Заходи, пов'язані із забезпеченням таємниці усиновлення, передбачені також статтями 229--231 СК. Так, особа, яка подала заяву про усиновлення, може виявити бажання бути записаною у Книзі реєстрації народжень матір'ю, батьком дитини або повнолітньої особи (ч. 1 ст. 229 СК). Вирішення ж питання про те, чи варто вчиняти такий запис, залежить від суду, який при його вирішенні повинен керуватись інтересами дитини.

Задоволення судом висловленого у заяві усиновлювача бажання бути записаним у Книзі реєстрації народжень матір'ю, батьком дитини або повнолітньої особи повинно бути відображене у рішенні суду (ч. З ст. 265-5 ЦПК). Це рішення після набрання ним чинності стає підставою для внесення органом РАЦСу змін до актового запису про народження усиновлених дитини, повнолітньої особи.

Суд може й відмовити особам, які подали заяву про усиновлення, у задоволенні їх бажання бути записаними у Книзі реєстрації народжень батьками дитини, якщо у процесі розгляду і вирішення справи він встановить, наприклад, що дитині відомо, що усиновлювачі не є її рідними батьками і що в інтересах дитини треба зберегти у Книзі реєстрації народжень відомості про її кровних батьків.

Якщо за допомогою інших гарантованих законом заходів таємницю усиновлення забезпечити неможливо, вона забезпечується шляхом внесення органом РАЦСу змін до відомостей про місце і дату народження дитини (ст. 230 СК). Законодавче встановлення цього положення пояснюється тим, що реалізація закріпленого у ст. 229 СК права усиновлювача бути записаним матір'ю, батьком дитини не завжди гарантує таємницю усиновлення. У деяких випадках зі змісту відповідних документів не можна було б зрозуміти, що усиновлена дитина не є рідною дитиною усиновлювача. Свідченням цього, наприклад, може бути запис про те, що вона народилась у тій місцевості, де усиновлювач ніколи не проживав [35, 78].

У зв'язку з цим закон встановлює правило, згідно з яким особа у поданій до суду заяві про усиновлення може висловлювати клопотання змінити не тільки прізвище, ім'я та по батькові дитини і актовий запис про батьків, а й відомості про місце і дату її народження (ст. 265-2 ЦПК).

Це клопотання розглядається судом одночасно з розглядом питання про усиновлення дитини. У разі його задоволення суд зазначає про це у своєму рішенні (ч. З ст. 265-5 ЦПК).

Після набрання зазначеним рішенням чинності воно стає підставою для внесення органом РАЦСу змін до актового запису про народження дитини або повнолітньої особи і видачі нового Свідоцтва про народження. При цьому Свідоцтво про народження, що було видане раніше, анулюється (ст. 233 СК). Водночас треба зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 230 СК дата народження усиновленої дитини може бути змінена судом не більш як на шість місяців. Отже, запис у Книзі реєстрації народжень може відображати у межах шестимісячного строку більш ранню або більш пізню, ніж насправді, дату народження усиновленої дитини [30, 248].

Суд може й відмовити особі, яка виявила бажання усиновити дитину, у задоволенні клопотання про зміну відомостей про місце і дату її народження, якщо у процесі розгляду заяви про усиновлення він встановить, що це не відповідатиме інтересам дитини.

Таким чином, дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, в тому числі й від неї самої, факту її усиновлення. Зазначене право встановлене законом з метою створення найсприятливіших умов для проживання дитини у сім'ї усиновлювача. Адже розголошення факту усиновлення, у тому числі й повідомлення про це усиновленій дитині, може завдати їй тяжкої душевної травми, значно ускладнити стосунки дитини з усиновлювачем, її виховання і навіть позбавити сенсу подальше збереження усиновлення.

РОЗДІЛ 3. Правові наслідки усиновлення та особливості розгляду справ про усиновлення

Усиновлення є правовим інститутом, що має створити між усиновленою особою та усиновителями відносини, найбільш близькі до тих, що виникають між батьками і рідними дітьми. У наш час правові засади між батьками і дітьми все більше наближаються до правових засад усиновлення. Якщо раніше кровноспоріднена сім'я завжди основувалась на біологічному походженні, то у наш час у випадках, визначених законом, батьками дитини вважаються особи, що не поєднані з нею генетичним зв'язком.

Одночасно з усиновленням припиняються всі правовідносини між усиновленим та його батьками та родичами. У цьому правилі може бути передбачено винятки. Якщо дитину усиновлює лише одна особа, то є можливим збереження правового зв'язку між нею і батьками протилежної усиновлювача статі. Наприклад, може бути збережено правові відносини з матір'ю, якщо усиновлювач є чоловіком, або навпаки. Найпоширенішим є випадок усиновлення дитини новим з подружжя його батька або матері [11].

Залишається відкритим питання про структуру взаємних правових зв'язків між усиновленим, усиновителем та його родиною і родиною батьків усиновленого. Особливо гостро це питання може постати у процесі здійснення права на усиновлення з боку повнолітніх осіб, які бажають бути усиновленими. Є досить спірним те, що у разі смерті матері або батька, засудження їх до довічного позбавлення волі, тривалого строку відбування покарання у вигляді позбавленця волі на певний строк, поміщення на примусове лікування, при усиновленні їх дитини вона повинна втратити особисті права та обов'язки між нею та іншими її родичами за походженням. Закріплена у законодавстві вимога про припинення як майнових, так і особистих прав із моменту здійснення усиновлення не в останню чергу пов'язується з необхідністю забезпечення таємниці усиновлення (дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, в тому числі й від неї самої, факту її усиновлення; право усиновителя бути записаним матір'ю, батьком дитини; право усиновителя на зміну відомостей про місце народження та дату народження дитини). Проте у ситуації, якщо факт усиновлення не є таємним для усиновленої особи, то недоцільно позбавляти її особистих прав щодо інших її родичів за походженням. З. В. Ромовська зауважує: «Як себе вести щодо рідних матері, батька -- це право усиновленої особи, це її особистий вибір» [12].

У зазначеному можна побачити таке закономірне явище: правовий зв'язок може бути припинено між особами, але природний (генетично-біологічний) зв'язок, що лежить в основі усвідомлення людиною категорій «свій», «чужий», рішенням суду про усиновлення відмінити неможливо., Особа повинна сама визначитись із власними бажаннями припинити або продовжувати підтримку інформаційного та емоційного зв'язку з інтими родичами за походженням. Отже, особисті права цієї особи може бути обмежено лише нею або у випадках, встановлених у законодавстві, але не може припинено прийняттям рішення про усиновлення.

Сімейне законодавство, серед іншого, зазначає у ст. 239 СК, що у разі скасування усиновлення відновлюються права та обов'язки між дитиною та її батьками, іншими родичами за походженням. Але якщо врахувати вищезазначене положення, то у разі скасування усиновлення особа, що була усиновленою, повинна отримувати право на відновлення у повному обсязі своїх прав та надбання обов'язків щодо родичів за походженням. Така особа (дитина або повнолітня особа) повинна бути активно діючим суб'єктом, і відновлення її прав, в першу чергу особистих, залежить лише від її суб'єктивного бажання. Тобто якщо усиновлення відбувалось відповідно до ст. 219 СК (усиновлення дитини без згоди батьків), то особу в будь-якому разі не може бути повернуто до своїх батьків, якщо вони є серед живих, а повернення до інших родичів є можливим лише на підставі, передбаченій ст. 261 СК (прийняття дитини у сім'ю на виховання). На особу, що свідомо виявляє своє небажання відновлювати у повному обсязі зв'язки зі своїми кровно спорідненими родичами, не повинно поширюватись правило щодо повернення до них, і така особа не повинна обмежуватись у праві на вибір іншої форми влаштування особистого життя, у тому числі й із переданням під опіку або піклування.

Усиновлення породжує такі ж юридичні наслідки, що й народження дитини, оскільки усиновлена дитина прирівнюється до рідної. Правові наслідки усиновлення передбачені статтями 232 і 234 СК.

Як відомо, факт усиновлення має правоприпиняюче значення, яке дістає вияв у тому, що з моменту здійснення усиновлення припиняються особисті немайнові та майнові права і обов'язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням (ч. 1 ст. 232 СК).

Повністю припиняються сімейні зв'язки у тому разі, коли дитина усиновлюється подружжям. Якщо ж вона усиновлюється однією особою, збереження або припинення її правового зв'язку з одним із батьків залежить від конкретних обставин. Коли, наприклад, дитина, у якої є мати, усиновлюється жінкою, збереження прав та обов'язків між дитиною і матір'ю виключається. Однак за бажанням батька можливе збереження особистих і майнових прав та обов'язків між ним і дитиною. Якщо ж усиновлення здійснюється чоловіком, за бажанням матері можуть зберігатися зазначені права та обов'язки між дитиною і нею. Подібні ситуації найчастіше виникають при укладенні нового шлюбу тим Із батьків, з ким проживає дитина. У такому разі вона може бути усиновлена вітчимом або мачухою.

Відповідно до ч. 2 ст. 232 СК при усиновленні дитини за бажанням її родичів за походженням може бути збережено правовий зв'язок між ними та дитиною. Однак ці родичі можуть подати до суду заяву про збереження зазначеного зв'язку, якщо:

1) шлюб між батьками дитини припинений внаслідок смерті одного з них або один з її батьків визнаний недієздатним;

2) другий з батьків вступив у повторний шлюб і його дружина, чоловік у цьому шлюбі бажають усиновити дитину;

3) родичами дитини за походженням є її баба, дід з боку того з батьків, хто помер або визнаний недієздатним, а також рідні брати і сестри.

Суд розглядає зазначену заяву одночасно з заявою про усиновлення і задовольняє її лише за умови, якщо це відповідатиме інтересам дитини. Заінтересовані особи, які звертаються до суду з заявою про збереження правового зв'язку між ними й дитиною, яка усиновлюється, мають право згідно зі ст. 265-4 ЦПК брати участь у розгляді справи про усиновлення.

Згідно з частинами 4 і 5 ст. 232 СК між усиновлювачем і усиновленим виникають усі особисті немайнові та майнові права та обов'язки, які існують між батьками й дітьми. Так, усиновлювачі повинні піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний і моральний розвиток, забезпечувати здобуття нею повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя тощо. Право усиновленої дитини на одержання належного виховання від усиновлювача забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до ст. 154 СК усиновлювачі, як і батьки, мають право на самозахист усиновленої дитини, повнолітньої усиновленої особи. Вони вправі звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів усиновленої дитини як її законні представники без спеціальних на те повноважень, зокрема й тоді, коли згідно з законом вона сама має право звертатися за таким захистом.

Стаття 234 СК з метою забезпечення інтересів дитини як виняток із встановленого ч. 1 ст. 232 СК правила про втрату усиновленою дитиною прав щодо своїх батьків та інших родичів за походженням передбачає збереження деяких її прав, які виникли у цієї дитини до її усиновлення. Відповідно до неї усиновлена дитина зберігає права на пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, які вона мала до усиновлення [22, 19].

Усиновлена дитина також зберігає право на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника. Відповідно до ч. 1 ст. 1200 ЦК у разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті.

Дитині, яка втратила годувальника, шкода відшкодовується у повному обсязі без урахування пенсії, призначеної їй внаслідок втрати годувальника, та інших доходів. Тому якщо дитина, яка втратила годувальника, згодом була усиновлена, вона зберігає право не тільки на пенсію у зв'язку з втратою годувальника, а й на відшкодування заподіяної цим шкоди.

3.1 Правові наслідки визнання усиновлення недійсним

Усиновлення породжує важливі юридичні наслідки, оскільки і в усиновлювача, і в усиновленої особи виникають взаємні особисті немайнові та майнові права й обов'язки. У зв'язку з цим припинення правовідносин, пов'язаних з усиновленням, може в окремих випадках істотно ущемляти інтереси як усиновлених, так і усиновлювачів.

З метою охорони суб'єктивних прав та інтересів усиновленої особи та усиновлювача ч. 1 ст. 236 СК встановлює правило, згідно з яким лише суд може визнати усиновлення недійсним. Право на звернення до суду з позовом про скасування усиновлення чи визнання його недійсним мають батьки, усиновлювач, опікун, піклувальник, орган опіки та піклування, прокурор, а також усиновлена дитина, яка досягла 14 років (ст. 240 СК).

Підстави визнання судом усиновлення недійсним можна поділити на: підстави обов'язкового (визначені частинами 1 і 2 ст. 236 СК) і факультативного (необов'язкового, але можливого) визнання усиновлення недійсним (встановлені частинами 3--5 цієї статті).

Згідно з правилами статей 217 і 218 СК умовами усиновлення є згода на нього дитини та її батьків. Тому якщо усиновлення було проведене без їх згоди у тих випадках, коли така згода потрібна, суд повинен визнавати його недійсним. Усиновлення має визнаватися недійсним, якщо усиновлювач не бажав настання прав та обов'язків, що виникають у результаті його здійснення (ч. 2 ст. 236 СК). Це так зване фіктивне усиновлення -- тобто таке, яке хоч формально і відповідає усім вимогам закону, але здійснюється про людське око, не для встановлення передбачених сімейним законодавством правовідносин, пов'язаних з усиновленням.

Як правило, таке усиновлення використовується для незаконного набуття усиновлювачем певних суб'єктивних прав (наприклад, на житлову площу, одержання соціальної допомоги тощо). Водночас треба мати на увазі, що для визнання усиновлення недійсним через його фіктивність важливо, щоб вона існувала на день розгляду справи в суді. Якщо ж фіктивне усиновлення перетворилось на реальне і це підтверджено вагомими доказами (дитина проживає у сім'ї усиновлювача, виховується разом з його дітьми тощо), немає підстав визнавати його недійсним.

Таким чином, для визнання усиновлення недійсним із зазначеної підстави треба, щоб його фіктивність була встановлена судом при розгляді та вирішенні справи за відповідним позовом. Згідно з ч. З ст. 236 СК усиновлення може бути визнане недійсним за рішенням суду, якщо воно було проведене на підставі підроблених документів. Підробка може полягати як у виготовленні фальшивого документа, на підставі якого було прийняте рішення суду про усиновлення, так і у внесенні до акта обстеження житлово-побутових умов особи, яка бажає усиновити дитину, до довідок про стан здоров'я усиновлювачів або усиновлених, до письмової згоди батьків на усиновлення та до інших документів завідомо неправдивих відомостей. Підробленим може вважатися й документ, зміст якого змінено шляхом підчисток, внесення до нього виправлень тощо [30, 252].

Відповідно до ч. 4 ст. 236 СК усиновлення може бути визнане недійсним також у разі відсутності згоди на нього осіб, зазначених у статтях 220--222 цього Кодексу (другого з подружжя, опікуна, піклувальника, закладу охорони здоров'я або навчального закладу).

Якщо одним із подружжя усиновлена дитина другого з них, усиновлення може бути визнане недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що на момент усиновлення другий з подружжя не мав наміру продовжувати з усиновлювачем шлюбні відносини (ч. 5 ст. 236 СК).

Правові наслідки визнання усиновлення недійсним закріплені у ст. 237 СК. Найважливішим із них є анулювання усиновлення, визнаного недійсним, з моменту його здійснення.

Отже, рішення суду про визнання усиновлення недійсним, що набрало чинності, повністю анулює акт усиновлення та породжувані ним суб'єктивні права й обов'язки, які виникають у зв'язку з усиновленням і встановлюються законом для усиновлювача, його родичів та усиновленої дитини. Водночас при цьому відновлюються права та обов'язки між дитиною, її батьками та іншими родичами за походженням. Відновлюються також прізвище, ім'я та по батькові дитини, які вона мала до усиновлення. Однак за бажанням дитини вона має право надалі іменуватися прізвищем, ім'ям та по батькові, які вона одержала у зв'язку з усиновленням [30, 254].

Треба звернути увагу й на те, що у разі визнання усиновлення недійсним припиняються не тільки особисті немайнові та майнові суб'єктивні права й обов'язки, встановлені сімейним законодавством, а й суб'єктивні права та обов'язки, визначені житловим законодавством. Так, усиновлювач і його родичі, які вселилися у житлове приміщення, що належить усиновленій дитині, як члени її сім'ї і у зв'язку з цим набули право на користування ним (ст. 65 ЖК), у разі визнання усиновлення недійсним втрачають його.

Згідно з ч. 4 ст. 237 СК у разі визнання усиновлення недійсним дитина, яка не досягла 14 років, за бажанням її батьків або інших родичів передається їм. Однак зробити це можна не завжди (наприклад, якщо ці особи померли, невідомі, визнані судом недієздатними або обмежені у дієздатності, позбавлені батьківських прав, не мають постійного місця проживання тощо). Тому, розглядаючи позов про визнання усиновлення недійсним, суд у кожному конкретному випадку має вирішувати питання про можливість передачі цієї дитини її батькам або іншим родичам. Якщо буде встановлена наявність обставин, що свідчать про неможливість передачі дитини її батькам або іншим родичам, суд повинен приймати рішення про передачу такої дитини на опікування органові опіки та піклування.

Одним із важливих правових наслідків визнання усиновлення недійсним є необхідність поновлення актового запису про народження дитини, яка була усиновлена. Відповідно до п. 2.12 Положення про порядок зміни, доповнення, поновлення й анулювання актових записів цивільного стану на підставі рішення суду про визнання усиновлення недійсним вноситься виправлення до актового запису про народження усиновленої дитини і поновлюються відомості, записані до її усиновлення. Про це має бути зазначено у рішенні суду після набрання чинності цим рішенням. Суд у місячний строк зобов'язаний надіслати його копію до органу РАЦСу за місцем реєстрації народження дитини (ст. 241 СК).

3.2 Правові наслідки скасування усиновлення

Скасування усиновлення, як і визнання його недійсним, провадиться виключно за рішенням суду. У ч. 1 ст. 238 СК визначені його підстави. Однак на відміну від підстав визнання усиновлення недійсним їх не можна обмежити чітко визначеними рамками. Закон виходить насамперед з того, що усиновлення скасовується, якщо воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання.

Усиновлення має бути визнане таким, що суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання, якщо суд встановить, що усиновлювач ухиляється від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоко поводиться з нею; є хронічним алкоголіком або наркоманом; вдається до будь-яких видів експлуатації дитини, примушує її до жебракування і бродяжництва; засуджений за вчинення умисного злочину щодо дитини. Крім того, усиновлення може бути скасоване й за відсутності протиправної поведінки усиновлювача.

На думку деяких авторів, якщо усиновлювач надає переконливі докази того, що продовжувати жити з усиновленим для нього нестерпно, усиновлення має бути скасоване. З урахуванням таких поглядів у ч. 1 ст. 239 СК зазначено, що усиновлення може бути скасоване за рішенням суду, якщо дитина страждає недоумством, на психічну або іншу тяжку невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення, а також якщо між усиновлювачем і дитиною склалися, незалежно від волі усиновлювача, стосунки, які унеможливлюють їх спільне проживання і виконання усиновлювачем своїх батьківських обов'язків.

Оскільки норми сімейного законодавства допускають у виняткових випадках усиновлення повнолітньої особи (ч. 2 ст. 208 СК), допустимим є і його скасування. Суд може скасувати усиновлення такої особи за взаємною згодою усиновлювача й усиновленого або на вимогу одного з них, якщо сімейні відносини між ними не склалися (ч. З ст. 238 СК). Обставини, що свідчать про це, є підставами для скасування усиновлення. Такими обставинами судом можуть бути визнані, зокрема, зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, створення умов, неможливих для спільного проживання, факти насильства щодо усиновлювача, усиновленого чи інших членів сім'ї тощо [30, 256].

Справи про скасування усиновлення повнолітньої особи, порушені на вимогу усиновлювача або усиновленого, суд має розглядати за правилами, встановленими цивільно-процесуальним законодавством для справ окремого провадження. Згідно з ч. 4 ст. 238 СК усиновлення скасовується від дня набрання чинності рішенням суду.

У ст. 239 СК передбачені правові наслідки скасування усиновлення. За загальним правилом усиновлення припиняється з моменту набрання чинності відповідним рішенням суду. З цього моменту права та обов'язки, що виникли у зв'язку з усиновленням між дитиною та усиновлювачем і його родичами, припиняються на майбутнє. Водночас відновлюються права та обов'язки між дитиною та її батьками, іншими родичами за походженням.

У разі скасування усиновлення дитина може бути передана за бажанням батьків або інших родичів їм. Однак це може бути здійснене не у всіх випадках. Зокрема, якщо батьки або інші родичі дитини невідомі, оголошені померлими, визнані судом недієздатними чи обмежені у дієздатності, позбавлені батьківських прав, а також у деяких інших випадках суд визнає, що така передача суперечитиме інтересам дитини.

Важливим правовим наслідком скасування усиновлення є право усиновленої дитини на поновлення актового запису про її народження у тому разі, якщо вона не бажає надалі іменуватися прізвищем, ім'ям та по батькові, одержаними нею у зв'язку з усиновленням. Згідно з п. 2.12 Положення про порядок зміни, доповнення, поновлення й анулювання актових записів цивільного стану на підставі рішення суду про скасування усиновлення вноситься виправлення до актового запису про народження усиновленої дитини і поновлюються відомості, записані до її усиновлення, про що має бути зазначено у рішенні суду. Після набрання чинності рішенням суду про скасування усиновлення суд у місячний строк зобов'язаний надіслати його копію до органу РАЦСу за місцем реєстрації народження дитини.

У разі скасування усиновлення з підстави, зазначеної у п. 1 ч. 1 ст. 238 СК, коли дитина не передається батькам, суд може постановити рішення про стягнення аліментів на неї з особи, яка була ЇЇ усиновлювачем, але лише за умови, що останній може надавати матеріальну допомогу. Стягнення аліментів на дитину у такому разі має провадитись судом за правилами, встановленими ст. 269 СК для стягнення аліментів з осіб, у сім'ї яких вона виховувалась.

3.3 Особливості розгляду справ про усиновлення

У 1996 р. Верховна Рада України, враховуючи велику відповідальність держави щодо майбутнього усиновленої дитини, встановила обов'язковий судовий порядок усиновлення дітей. Таким чином, уже протягом десяти років суди України дотримуються цих вимог, і на сьогодні вже можна говорити про певний досвід, здобутий судами при розгляді справ цієї категорії.

Час від часу ЗМІ наголошують на проблемних питаннях чинного порядку усиновлення дітей, особливо щодо усиновлення громадян України іноземцями. Думки пересічних громадян розходяться: одні категорично заперечують проти усиновлення дітей іноземцями, інші - схвалюють таку практику, наголошуючи на жалюгідному становищі дітей-сиріт і відсутності у них майбутнього в Україні.

Так, Білоцерківський міський суд Київської області розглядає значну кількість справ про усиновлення дітей як громадянами України, так і іноземцями [29, 116]:

2000p. - розглянуто 67 справ, із них 21 - про усиновлення іноземцями;

2001p. - розглянуто 68 справ, із них 47 - про усиновлення іноземцями;

2002p. - розглянуто 46 справ, із них 20 - про усиновлення іноземцями;

Водночас відсоток цих справ від загальної кількості розглянутих судом залишається незначним (наприклад, у 2002 р. суд розглянув всього 19314 цивільних справ).

Значна кількість справ про усиновлення (порівняно з судами інших областей) пояснюється розташуванням на території м. Біла Церква трьох будинків дитини, вихованці яких перебувають на обліку в Центрі по усиновленню дітей при Міністерстві освіти і науки України як такі, що можуть бути усиновлені.

На жаль, лише поодинокі сім'ї українців усиновлюють дітей з будинку дитини - більшість справ розглядається за заявами чоловіків, котрі зареєстрували шлюб з жінками, які мали дошлюбних дітей.

Порядок підготовки й розгляду судами справ про усиновлення регулюють норми Глави 35-А ЦПК України (статті 265-1-265-5), Глави 14 КпШС України та статті 199-199-9 КпШС, а також Постанова КМУ «Про затвердження Порядку передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім'ях усиновителів» від 20 липня 1996 р. № 775.

З 1 січня 2004 р. набрав чинності новий Сімейний кодекс України, який також передбачає розгляд справ про усиновлення місцевими судами. Крім того, Сімейний кодекс містить ряд новел, які ми розглянемо далі.

1. Стаття 208 СК передбачає можливість усиновлення як дитини до 18 років, так і «у виняткових випадках» повнолітньої особи, не вказуючи при цьому які саме це можуть бути випадки (крім відсутності в усиновлювача своїх дітей). Залишається відкритим питання, чи може бути проведено таке усиновлення особою, яка має своїх дітей, але з якими вона не проживає однією сім'єю протягом тривалого періоду. Вказівка законодавця на врахування при вирішенні подібних ситуацій «інших обставин» надає суду право вирішувати конкретну справу на власний розсуд.

2. Виходячи з вимог ст. 210 СК, при розгляді справ про усиновлення суд має з'ясувати питання проте, чи є в дитини, яку бажають усиновити, рідні брат чи сестра, які також перебувають на обліку, оскільки їх роздільне усиновлення заборонене. Водночас незрозуміло як має діяти суд у випадку, коли одна дитина перебуває на обліку можливого усиновлення і (бажаючі її усиновити, а брат чи сестра цієї дитини ще не поставлені на облік, оскільки не досягли двомісячного віку. Таке усиновлення формально с законним, але навряд чи справедливим [29, 117].

3. СК не передбачає можливості скорочення різниці у віці між усиновителем і усиновленим, на що судам слід звернути особливу увагу. При усиновленні дитини ця різниця має становити 15 років, а для повнолітньої особи 18 років.

4. Для спільного усиновлення обов'язковою умовою є перебування осіб у шлюбі. Також встановлена пряма заборона усиновлення дитини, яка мас лише матір, чоловіком, з яким її мати не перебуває у шлюбі та навпаки.

5. Окремо слід зупинитися на вимогах ст. 217 СК щодо згоди батьків на усиновлення дитини.

Так, батьки можуть дати згоду на усиновлення лише після досягнення дитиною двомісячного віку. Така згода має бути оформлена в письмовому вигляді й завірена нотаріально. (з 1 січня 2004 р. адміністрація державного дитячого закладу, в якому перебуває дитина, позбавляється права посвідчення згоди батьків на її усиновлення).

СК передбачає можливість зменшення за рішенням суду шлюбного віку осіб до 14 років. Оскільки такі особи також мають право надавати згоду на усиновлення своєї дитини, СК, враховуючи їх вік, обов'язково вимагає, крім згоди на усиновлення неповнолітньої особи, згоди на це її батьків.

На наш погляд, на практиці можуть виникнути певні труднощі при дотриманні судами вимог от. 218 СК щодо зголи дитини па усиновлення. Незрозуміло, як суд перевірятиме наявність такої згоди й дотримання вимоги щодо поінформованості дитини про правові наслідки усиновлення [29, 117].

Стаття 219 СК передбачає можливість усиновлення дитини без згоди батьків, які позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється. Виникає питання: як бути в тих випадках, коли суд надасть згоду на таке усиновлення, а батьки скористуються передбаченим ст. 168 СК правом на звернення до суду із заявою про надання їм права на побачення з дитиною. Законодавець забороняє лише поновлення батьківських прав у зв'язку з усиновленням їхньої дитини, але не можливості просити права на побачення з нею. Вочевидь, ст. 168 СК має передбачати можливість відмови у побаченні з усиновленою дитиною з метою захисту її інтересів.

Стаття 220 СК передбачає можливість усиновлення дитини без згоди другого з подружжя, якщо він визнаний безвісно відсутнім, недієздатним тощо. Однак чинне законодавство передбачає можливість скасування рішення суду про визнання безвісно відсутнім чи недієздатним. Невирішеним залишилося питання, чи має така особа право оспорити усиновлення як таке, що відбулося без її згоди.

6. Стаття 226 СК передбачає право усиновленої дитини після досягнення нею 14 років на одержання інформації щодо її усиновлення, але не визначає, хто може надати таку інформацію без загрози притягнення до відповідальності за розголошення таємниці усиновлення.

7. Також виникають питання щодо вимоги ст. 231 СК про необхідність отримання згоди дитини на заміну її імені. По-перше, законодавство не передбачає в якій формі має бути надана ця згода, по-друге, - з якого віку. Майже всі іноземці, які усиновляють дітей віком до 2-3 років, бажають змінити ім'я усиновлюваній дитині, а за новим СК вони фактично позбавлені такої можливості.

Усиновлення зумовлює правовстановлювальні та правоприпиняючі наслідки. Одночасно з усиновленням припиняються всі правовідносини між усиновленим та його батьками та родичами.

3.4 Проблеми застосування іноземного законодавства при вирішенні справ про усиновлення дітей іноземними громадянами

Законодавством України, а саме Розділом IV Сімейного кодексу України (СК), Постановою Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 р. № 1377 «Про затвердження Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення» (далі -- Порядок), Главою 35 -- А Цивільного процесуального Кодексу України (далі -- ЦПК), Главою 5 ЦПК детально регулюється порядок розгляду та вирішення справ про усиновлення (удочеріння) дітей іноземними громадянами.

Водночас, враховуючи практику розгляду справ цієї категорії, залишається чимало проблемних питань, серед яких -- застосування судами іноземного законодавства.

Наявність іноземного елемента у справах про усиновлення дітей іноземними громадянами, в принципі, не впливає на порядок розгляду-судами цієї категорії справ -- вони розглядаються за загальними правилами цивільного судочинства. Однак особливості провадження, пов'язані з участю іноземних громадян, а також, з вирішенням по суті долі дітей, потребують спеціального врегулювання. Застосовуючи лише внутрішнє законодавство України, не можна бути впевненими у тому, що усиновлення дитини іноземцями в повній мірі відповідає її інтересам. Та оскільки основним критерієм при винесенні судом рішення про встановлення усиновлення дитини іноземними громадянами є відповідність усиновлення інтересам дитини, застосування іноземного законодавства щодо усиновлення є актуальним [19, 397].

Згідно з ч. 2 ст. 11 ЦПК суд у випадках, передбачених законом, застосовує норми права інших держав. У дій нормі йдеться про застосування іноземного матеріального права при кваліфікації правовідносин, не йдеться про застосування іноземного процесуального закону. Тобто, іноземна особа, яка звертається до суду за вирішенням своєї цивільної справи, тим самим погоджується на застосування до нього процесуального порядку, прийнятого у даному суді.

Отже, порядок провадження справ про усиновлення дітей іноземними громадянами визначається цивільним процесуальним законодавством України, а кваліфікація матеріальних правовідносин може бути здійснена як за законом України, так і з застосуванням норм права інших держав (країн проживання усиновителів).

Ст. 291 СК України також допускає застосування сімейного законодавства іноземних держав за умов, якщо воно не суперечить основним засадам регулювання сімейних відносин, що встановлені СК України.

Аналіз законодавства України, а також судової практики дає підставу зробити висновок про те, що у відношенні справ про усиновлення дітей іноземними громадянами можна говорити лише про врахування вимог іноземного законодавства, яке стосується:

1) основних вимог, установлених для міждержавного усиновлення;

2) правового статусу усиновлених дітей з інших країн.

Суди України мають можливість на підставі п. 21 Інструкції Міністерства юстиції СРСР "Про порядок надання судами та органами нотаріату СРСР правової допомоги установам юстиції іноземних держав і про порядок звернення за правовою допомогою до цих установ" від 28 лютого 1972 р., у разі необхідності звертатися до Міністерства юстиції, яке може в установленому порядку надавати витяги із законів іноземних держав.

Правила міжнародних договорів, зокрема Конвенції країн-членів СНД (Мінська конвенція), також містять положення щодо надання взаємної правової допомоги про чинне або про те, що було раніше чинним в іноземній державі, законодавство та судову практику.

Україна також бере участь у Європейській конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства 1968 p., метою якої є створення системи міжнародної взаємодопомоги судовим органам держав-учасниць в отриманні інформації щодо іноземного законодавства. Учасниками зазначеної конвенції є держави, громадяни яких найчастіше є заявниками у справах про усиновлення дітей іноземними громадянами, зокрема, Німеччина, Італія, Франція, Іспанія, Австрія, Росія та ін. Незважаючи на наявність зазначених положень, інструкцій, угод, Центр по усиновленню при Міністерстві освіти і науки України, а також судді при розгляді та вирішенні справ про усиновлення з іноземним елементом, рідко звертають увагу на вимоги, які містять закони держав-країн проживання усиновителів. Проте ці вимоги є суттєвими і повинні розцінюватися судом як підстава для винесення рішення про усиновлення або як підстава для відмови у задоволенні заяви. Про потребу знати і застосовувати норми права іноземного законодавства свідчить практика судів України у справах про усиновлення дітей іноземними громадянами.

Так, з практики розгляду справ про усиновлення, в яких заявниками є громадяни США, можна зробити висновок, що за законодавством США прохання про імміграцію і натуралізацію усиновленої дитини може бути відхилено у разі, якщо дитина не буде кваліфікована за законом США як сирота. Про це попереджає кандидатів в усиновителі -- громадян США Департамент юстиції США та Американська служба імміграції та натуралізації відповідного штату. У документах, які подають до суду заявники -- громадяни США, прямо зазначається, що «Вам може бути відмовлено в ухваленні петиції з причини невідповідності дитини класифікації сироти». Або: «Ви можете одержати відмову в реєстрації усиновлення через невідповідність дитини статусу сироти».

За законом України усиновленню підлягають діти, залишені без батьківського піклування. Отже, виникає питання: чи всі діти, які обираються кандидатами в усиновителі громадянами США, можуть бути кваліфіковані за законодавством цієї країни як сироти? У чому полягає класифікація сироти за законами США ? На ці питання відповіді немає.

Такі самі питання виникають і при усиновленні дітей італійцями. Компетентні установи Італії також зауважують, що дозвіл на в'їзд усиновленої дитини в Італію може бути отриманий у разі, якщо усиновлений є неповнолітнім та має статус покинутої дитини згідно із законом № 476 від 31.12.1998 [19, 398].

Крім того, у деяких справах серед документів, які подають італійці, Суд у справах неповнолітніх місця проживання усиновителів, який дає дозвіл на міждержавне усиновлення, зазначає, що кандидати в усиновителі відповідають вимогам для усиновлення неповнолітніх іноземців лише при умові, що вік усиновителів не повинен більш ніж на 40 років перевищувати вік усиновленої дитини. Суд у справах неповнолітніх м. Барі (Італія) наголошує, що відповідно до останніх вимог чинного законодавства щодо різниці у віці між усиновителями та усиновлюваними, вона, згідно зі ст. 6 Закону 184/1983, не може бути менше вісімнадцяти та більше 40 років.

Отже, в Італії забороняється усиновлювати повнолітню дитину, а також, якщо вік усиновителя перевищує на 40 років вік усиновленого. Встановлення цього правила, напевне, є прагненням до того, щоб усиновитель встиг виростити дитину.

Із наведених прикладів можна робити певні висновки при розгляді та вирішенні справ цієї категорії. Але основні засади італійського законодавства про усиновлення, зокрема щодо правового статусу в Італії усиновлених дітей в іноземних державах, у матеріалах справ відсутні. Окремі ж витяги із законодавства, не підкріплені джерелами, не можна застосовувати до всіх громадян-заявників з Італії, оскільки окремі області, міста Італії можуть мати певні відмінності у регулюванні питань міждержавного усиновлення. Так, наприклад, Суд у справах неповнолітніх Венеції, у постанові, що засвідчує придатність до міжнародного усиновлення, зазначає, що вік дитини, яку заявники оберуть для усиновлення, не повинен перевищувати трьох років. На жаль, постанова не уточнює назву закону, який містить таку вимогу. Суд у справах неповнолітніх м. Флоренції, окрім вищезазначених вимог щодо різниці у віці, зауважує також на тому, що подружжя може усиновити лише одну дитину віком до 4 років без статевих та расових обмежень, виключається також наявність інвалідності. Водночас суд у справах неповнолітніх м. Анкона (Італія) зобов'язує при зверненні до компетентних установ міста для отримання дозволу (постанови) на міжнародне усиновлення зразу зазначати вік усиновлюваної дитини, а також щоб максимально обмежити ризик відмови від уже здійсненого усиновлення, зазначений суд постановляє, що подружжя можуть усиновити одну-дві дитини, але не з іншим кольором шкіри. Проте ці вказівки не обґрунтовуються положеннями чинного законодавства Італії [19, 399].

Офіційні установи Ізраїлю надають кандидатам в усиновителі дітей з інших держав документ такого змісту: «Після в'їзду в Ізраїль усиновлена дитина буде зареєстрована як законна дитина батьків-усиновителів, зможе одержати дозвіл на постійне проживання в Ізраїлі і користуватися всіма правами, які належатимуть їй за законодавством держави Ізраїль. В Ізраїлі батько-усиновитель вважається названим батьком, а мати-усиновлювачка -- названою матір'ю.

У деяких справах, в яких заявниками є громадяни Ізраїлю, офіційні установи також зазначають, що усиновителями не можуть бути одинокі громадяни (крім родичів усиновлюваного), різниця у віці усиновителя та усиновлюваного має складати не менше 18 років (за законодавством України одинокі громадяни не мають обмежень у праві усиновлювання дітей, а різниця у віці має бути не меншою, ніж 15 років).

Відділ посередництва з усиновлення дітей, Ради районних округів, які готують документи для громадян Німеччини, вказують на те, що дитина з України може бути усиновлена згідно з німецькими правовими інструкціями щодо усиновлення. Проте вказівки на ці інструкції, умови міжнародного усиновлення, які існують в Німеччині, відсутні. Можна лише припускати, що вимоги, які містяться у нашому законодавстві, не суперечать німецькому, оскільки усиновителі-громадяни Німеччини становлять велику кількість усиновителів дітей в нашій країні.

Міністерство Соціальних Послуг Канади, яке видає рекомендаційні листи громадянам цієї країни для іноземних органів влади щодо проведення міжнародного усиновлення, зазначає, що «як тільки усиновлення відбудеться в Україні, законодавство Онтаріо визнає дитину повноправним членом усиновлюваної родини, до дитини буде таке саме ставлення, як і до всіх інших дітей із сімей, визнаних законодавством. Онтаріо ласкаво запрошує дитину з України як законних сина чи доньку».

Проте компетентні установи Канади нерідко зауважують, що Україна не ратифікувала Гаазьку Конвенцію щодо захисту прав дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення 1993 p., а тому немає підстав посилатися на те, що наслідки усиновлення відповідають правилам цієї Конвенції так, як це має місце в європейських державах, які підписали цю Конвенцію.

Заслуговує на увагу вимога законодавства Канади, відповідно до якої кандидати в усиновителі зобов'язані скласти заповіт та фінансове планування на ім'я усиновленого. Більше того, вони повинні також надати згоду від інших осіб на те, щоб ці особи були правовими опікунами дитини.

Іспанські компетентні установи, зокрема Генеральна Дирекція з питань дитинства та сім'ї Уряду Автономної області Андалусії (м. Севілья), завіряють компетентні установи України в тому, що вони зобов'язуються здійснювати контроль за адаптацією у новій сім'ї неповнолітнього, повідомляти українським органам (консульство України) про набуття дитиною громадянства Іспанії, а в разі, якщо дитина залишиться без батьківської опіки, проінформувати про це консульство України.

У розглянутих судами м. Києва справах про усиновлення дітей громадянами Бельгії звернень до законодавства цієї країни щодо міжнародного усиновлення та правового статусу дітей, усиновлених в інших країнах, немає.

Окремої уваги заслуговує законодавство Ірландії, яке зобов'язує надавати витяги із законів щодо міждержавного усиновлення для компетентних установ держав, у яких громадяни Ірландії планують усиновити дитину. Зокрема, в документах, які видаються ірландцям комітетом по усиновленню та Управлінням по охороні здоров'я -- офіційними державними установами Ірландії, в компетенції яких знаходиться правове регулювання усиновлення дітей в іноземних державах, зазначені державні стандарти щодо міжнародного усиновлення, зокрема [19, 400]:

-- Стандарт 1. Здатність громадян Ірландії гарантувати безпеку дитині протягом його/її дитинства;

-- Стандарт 2. Здатність забезпечити дитину сімейним життям, яке буде сприяти його/її розвитку та добробуту завдяки потрібній увазі фізичному, емоційному, соціальному, освітньому, культурному, духовному розвитку, здоров'ю та іншим вимірам. Незалежно від обставин, у яких може опинитись родина, вони зуміють продемонструвати свою відданість дитині, зрозуміти її потреби;

-- Стандарт 3. Здатність забезпечити середовище, де оригінальні національність, раса, культура, мова та релігія дитини будуть цінуватися та якісно забезпечуватися протягом дитинства. Це також передбачає, що подружжя розуміє різне походження їх та дитини і зможе належно підготувати дитину до різних проявів расизму та дискримінації у суспільстві;