Порядок розгляду справ про усиновлення дітей

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Порядок розгляду справ про усиновлення дітей

ЗМІСТ

Список скорочень

Вступ

Розділ 1. Теоретико-правові основи усиновлення

1.1 Поняття та значення усиновлення

1.2 Право на усиновлення як форма особистого влаштування дитини, позбавленої батьківського піклування

1.3 Умови усиновлення

Розділ 2. Процесуальний порядок та таємниця усиновлення

2.1 Порядок здійснення усиновлення

2.2 Таємниця усиновлення

Розділ 3. Правові наслідки усиновлення та особливості розгляду справ про усиновлення

3.1 Правові наслідки визнання усиновлення недійсним

3.2 Правові наслідки скасування усиновлення

3.3 Особливості розгляду справ про усиновлення

3.4 Проблеми застосування іноземного законодавства при вирішенні справ про усиновлення дітей іноземними громадянами

Розділ 4. Нагляд за дітьми усиновленими іноземцями

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

усиновлення правовий піклування

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

1. Сімейний кодекс України - СК

2. Цивільний кодекс України - ЦК

3. Цивільний процесуальний Кодекс України -- ЦПК

ВСТУП

Відповідно до ч. 3 ст. 52 Конституції утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. В Україні для надання допомоги таким дітям створено систему державних дитячих закладів, у яких вони перебувають на повному державному забезпеченні до досягнення повноліття.

Крім того, важливою формою виховання та піклування про таких дітей є прийомні сім'ї та дитячі будинки сімейного типу, утворювані за рішенням місцевих органів державної влади. Метою створення дитячих будинків сімейного типу є посилення державної допомоги дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, забезпечення якнайповнішого поєднання суспільних та сімейних форм виховання.

Нинішній стан бездоглядності і правопорушень неповнолітніх свідчить про те, що негативні наслідки соціально-економічної ситуації, що змінилася, в країні в першу чергу відобразилися на дітях.

Постійну тенденцію у бік збільшення має соціальне сиротіння. З числа дітей, що залишилися без піклування батьків, тільки 5% - діти-сироти, всі інші мають батьків, які з тих або інших причин (позбавлені батьківських прав, хронічні алкоголіки, наркомани, відбувають терміни покарання, безвісно відсутні, ухиляються від батьківських обов'язків і ін.) не займаються їх вихованням, або за станом здоров'я не можуть здійснювати свої батьківські обов'язки. Останніми роками соціальне сиротіння придбало нові особливості: діти з вини батьків виявляються на вулиці і стають бомжами, жебраками, безпритульними. В засобах масової інформації неодноразово обговорювалися проблеми, пов'язані з порядком усиновлення. Усиновлення є найпереважнішою формою влаштування дітей, що залишилися без піклування батьків. Ця форма найкращим чином забезпечує захист прав дітей, оскільки вона повністю прирівнюється в правовому відношенні до рідних дітей.

Актуальність роботи. Особливе місце серед форм постійного влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, посідає усиновлення. Це оптимальна форма влаштування дітей-сиріт та покинутих дітей, оскільки в результаті усиновлення, як правило, для дитини створюються такі умови виховання, що наближаються до умов у рідній сім'ї, а часом і значно кращі. Це пов'язано з тим, що усиновлення рідко буває випадковим. Як правило, це добре зважене рішення, в якому втілюються мрії й бажання самотніх осіб, які не мають рідних дітей.

Усиновлення традиційно розглядають як суто сімейно-правовий інститут. Проте сучасне розуміння місця особистих немайнових прав у системі приватноправових відносин дозволяє стверджувати, що право на усиновлення є їх органічним складовим елементом. У цивільному законодавстві ми не знайдемо згадки про особисте немайнове право людини на усиновлення. До числа особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, Цивільний кодекс України відносить право малолітньої або неповнолітньої особи, а також фізичної особи, яку визнано недієздатною, або цивільну дієздатність якої обмежено, на опіку або піклування (ст. 292). Право дитини на опіку та піклування у контексті різновиду влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, встановлено також у главі 19 СК.

Правовим проблемам усиновлення приділяють увагу такі відомі вчені, як З. В. Ромовська, М. В. Антокольська, Г. К. Матвеев, В. О. Рясенцев, Л. М. Пчелінцева.

У даній дипломній роботі висвітлюються основні правові інститути усиновлення та питання порядку розгляду цивільних справ про усиновлення дітей як українцями, та й іноземцями. В роботі у стислій та доступній для сприймання формі розкрито зміст основних нормативних актів сімейного права України, показано їх роль у регулюванні усиновлення в Україні. Крім того, розглянуто проблеми застосування іноземного законодавства при вирішенні справ про усиновлення дітей іноземними громадянами.

Об'єкт дослідження - право на усиновлення в Україні.

Предмет дослідження - усиновлення і нагляд за дітьми усиновленими іноземцями.

Мета дослідження - з'ясування місця права на усиновлення у структурі особистих немайнових прав людини, а також окреслення перспектив вирішення окремих проблем, пов'язаних із процесом здійснення цього права.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) розглянути право на усиновлення як форму особистого влаштування дитини, позбавленої батьківського піклування;

2) дослідити поняття та значення усиновлення;

3) вивчити умови усиновлення;

4) охарактеризувати порядок розгляду справ про усиновлення дітей;

5) проаналізувати правові наслідки усиновлення.

6) розглянути нагляд за дітьми усиновленими іноземцями.

Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: діалектичного пізнання, конкретного і абстрактного, логічного та історичного, системного і порівняльного аналізу та статистичних порівнянь.

Інформаційною базою дипломної роботи є нормативно-правові документи, статистичні збірники, щорічники, наукові праці вітчизняних та зарубіжних вчених.

Результати дипломної роботи можуть бути використані в ході подальших досліджень щодо усиновлення дітей як українцями, так й іноземцями.

Структура дослідження. Дипломна робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Список використаних джерел включає 35 найменувань. Роботу викладено на 80 сторінках друкованого тексту.

РОЗДІЛ 1. Теоретико-правові основи усиновлення

1.1 Поняття та значення усиновлення

Сімейний кодекс України (СК) у ст. 207 наголошує, що усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки та сина. Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя (ч. 2. ст. 207 СК України)

Практично усиновлення є формою влаштування особи шляхом юридичного «заміщення» її сім'ї іншою. Основним завданням цього «заміщення» є подолання процесу «соціального відторгнення» особи з боку суспільства, залучення її до нормального процесу природного буття, але у складі іншої сім'ї та іноді навіть і під іншим іменем.

Усиновлення є однією з форм сімейного виховання дітей, яке можливе тоді, коли їх батьки або один з них померли, невідомі чи позбавлені батьківських прав, визнані у судовому порядку недієздатними, безвісно відсутніми або оголошені померлими чи з інших поважних причин не можуть виховувати своїх дітей.

Під усиновленням у юридичній науці розуміють юридичний акт, в силу якого між усиновленим (і його нащадками) та усиновителем (і його родичами) виникають ті самі права й обов'язки, що й між родичами за походженням. Одночасно за цим актом усиновлена особа втрачає особисті та майнові права і звільняється від обов'язків щодо своїх батьків та їх родичів. Тобто усиновлення є прийняттям у сім'ю чужих дітей, які втратили своїх батьків (сиріт), або які не можуть виховуватись ними внаслідок певних причин. Не в останню чергу усиновлення задовольняє і особисту мету усиновителів, особливо тих, хто не має власних дітей, -- зробити своє сімейне життя більш змістовним [2].

Згідно з ч. 1 ст. 207 СК усиновленням є здійснюване на підставі рішення суду прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина. Це юридичний акт, в результаті вчинення якого між усиновлювачем і його родичами, з одного боку, та усиновленою особою -- з другого виникають такі самі права й обов'язки, як й між батьками та дітьми, іншими родичами за походженням.

З наведеного визначення випливає, що усиновлення треба розуміти як юридичний факт, який породжує встановлення нового правового зв'язку, насамперед між усиновлювачем і усиновленим, а також між усиновленим і родичами усиновлювача. Оскільки в результаті усиновлення дитина з юридичної точки зору набуває нових батьків і родичів, то за загальним правилом акт усиновлення припиняє правовий зв'язок дитини з її батьками та іншими родичами. Таким чином, усиновлення -- це одночасно і правоутворюючий і правоприпиняючий факт.

Треба звернути увагу на те, що у законодавстві ( наприклад, ч. 1 ст. 226 і частини 3--5 ст. 232 СК) і в літературі з питань теорії сімейного права під усиновленням іноді розуміють правовідношення, яке виникає між усиновлювачем і усиновленим на підставі рішення суду про усиновлення, що набрало чинності. Крім того, термін "усиновлення" вживається для позначення інституту сімейного права, що являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з усиновленням, і визначає порядок його здійснення і скасування, а також права й обов'язки учасників зазначеного правовідношення [17, 33].

Норми, які регулюють відносини, пов'язані з усиновленням, містяться у гл. 18 СК, у гл. 35-А ЦПК, в Законі України "Про охорону дитинства", у Конвенції про права дитини, у Конвенції про захист дітей і співробітництво в галузі міждержавного усиновлення від 29 травня 1993 р., у Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (між країнами СНД), у міжнародних договорах України про надання правової допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах, у Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 28 серпня 2003 р. № 1377 (далі -- Порядок ведення обліку дітей), у Положенні про Центр по усиновленню дітей при Міністерстві освіти і науки України, затвердженому наказом цього міністерства від 30 березня 1996 р. № 98, у Переліку захворювань, які дають право на усиновлення хворих дітей без дотримання строків їх перебування на обліку в Центрі з усиновлення дітей при Міністерстві освіти і науки України, затвердженому наказом Міністерства охорони здоров'я України від 21 січня 2002 р. № 16, та в інших нормативно-правових актах.

На виховний елемент усиновлення звертали увагу і правотворці інших країн. Наприклад, у § 46 Закону про шлюб, сім'ю та опіку Угорської Народної Республіки від 06.06.1952 р. зазначено: «Усиновлення має на меті створення сімейного зв'язку між усиновленим та усиновителем і в першу чергу для забезпечення виховання у сім'ї таких неповнолітніх, батьки яких померли або не здатні надати відповідне виховання)» [19, 397].

Усиновлення -- це юридичний акт, в результаті якого усиновлений отримує щодо усиновителя і його родичів права й обов'язки, встановлені законом для батьків і дітей, і втрачає їх щодо своїх родичів за походженням. Усиновлення є важливою формою виховання усиновлених (сиріт або дітей, батьки яких з певних причин про них не піклуються). Усиновлення відповідає як інтересам дітей, оскільки вони отримують сім'ю замість втраченої, так і інтересам "усиновителів, задовольняючи їх почуття материнства і батьківства [4].

Усиновлення -- це акт великої соціальної ваги, прояв гуманізму та жертовності, а також реалізація природної потреби материнства і батьківства та водночас захист від самотності [5].

Закон надає дуже важливого значення юридичному оформленню усиновлення, закріплюючи правило, відповідно до якого воно має здійснюватись не тільки за заявою особи, яка бажає усиновити дитину, а й на підставі рішення суду.

Отже, сьогодні відбулось ускладнення акцентів усиновлення -- задоволення інтересів не тільки усиновленого, під якими необхідно розуміти передусім нормальні умови його виховання, а й інтереси усиновителів, які прагнуть, щоб їх сім'я була повною. В результаті усиновлення відбувається певний обмін усіх особистих і майнових прав, бо, з одного боку, припиняються правовідносини дитини з кровними батьками, а з іншого -- виникає правовий зв'язок з особами, що їх заміняють [6].

Таким чином, нині адміністративний порядок усиновлення замінений судовим. Безумовно, цей порядок кращий. Адже рішення про усиновлення мають настільки важливе значення для дітей, їх усиновлювачів і батьків, що вони повинні прийматися з додержанням усіх процесуальних гарантій. А це може забезпечити лише судовий процес.

Запровадження судового порядку усиновлення пояснюється й тим, що оскільки метою цього юридичного акту є охорона інтересів дітей, він повинен контролюватись державою. У зв'язку з необхідністю вирішення під час усиновлення складних питань цивільне процесуальне законодавство регламентує судовий розгляд і вирішення пов'язаних з ним справ у порядку окремого провадження за заявою особи, яка бажає усиновити дитину (гл. 35-А ЦПК).

Усиновлення на підставі рішення суду охоплює такі випадки: 1) усиновлення в Україні її громадянами дитини, яка також є громадянином України; 2) усиновлення в Україні її громадянами повнолітньої особи, яка також є громадянином України; 3) усиновлення в Україні іноземцями та особами без громадянства дитини, яка є громадянином України; 4) усиновлення в Україні дитини, яка є іноземкою і проживає на території нашої держави, громадянами України або Іноземцями та особами без громадянства.

Усиновлення громадянином України дитини, яка є її громадянином, але проживає за межами нашої держави, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України. Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл Центру з усиновлення дітей. Усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України, здійснене у відповідних органах держави, на території якої проживає дитина, є дійсним за умови попереднього одержання дозволу Центру з усиновлення дітей (ст. 282 СК).

Інститут усиновлення покликаний забезпечити нормальне сімейне життя і виховання дітям, які не мають батьків або позбавлені батьківського піклування з інших причин. Згідно з ч. 2 ст. 207 СК воно провадиться у найвищих Інтересах дитини для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Причому законодавство не встановлює обмежень щодо усиновлення дітей за ознаками раси, національності, ставлення до релігії.

Норми сімейного законодавства, які визначають умови і судовий порядок усиновлення, спрямовані на те, щоб у результаті його здійснення дитина опинилася в сім'ї, де мають бути створені усі необхідні для її повноцінного розвитку умови. Водночас усиновлення відповідає й інтересам усиновлювачів. Адже воно дає можливість людям, які не мають своїх дітей, задовольнити природне почуття батьківської любові й створити повноцінну сім'ю.

Тому усиновлення провадиться лише у тих випадках, коли суд переконається в тому, що громадяни України та іноземці, які бажають бути усиновлювачами, виявляють свідоме прагнення виховувати дітей і піклуватися про них. Усиновлення, яке не відповідає інтересам дитини, може бути визнане недійсним або скасоване за рішенням суду (статті 236--239 СК; п. 27 Порядку ведення обліку дітей) [17, 33].

Отже, сьогодні відбулось ускладнення акцентів усиновлення -- задоволення інтересів не тільки усиновленого, під якими необхідно розуміти передусім нормальні умови його виховання, а й інтереси усиновителів, які прагнуть, щоб їх сім'я була повною. В результаті усиновлення відбувається певний обмін усіх особистих і майнових прав, бо, з одного боку, припиняються правовідносини дитини з кровними батьками, а з іншого -- виникає правовий зв'язок з особами, що їх заміняють.

1.2 Право на усиновлення як форма особистого влаштування дитини, позбавленої батьківського піклування

Завдання опіки та піклування визначено у цивільному законодавстві як забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки (ст. 55 ЦК). Тобто, у вітчизняному законодавстві опіка та піклування розглядається одночасно як окреме особисте немайнове право та як засіб здійснення особистих та майнових прав.

Докладний аналіз змісту права особи на опіку та піклування доводить, що головним чином метою здійснення цього права є налагодження особистого життя шляхом забезпечення власних прав особи через представника. Важливим є те, що таке налагодження стосується не окремого моменту в житті (наприклад, підписання за дорученням особи, яка через хворобу або фізичну ваду не здатна це зробити, тексту правочину, що здійснюється у її присутності іншою особою). Ця допомога має тривалий характер і позначається на всьому процесі життєдіяльності підопічної особи.

Закономірно постає питання, чи охоплюються опікою та піклуванням усі можливі випадки необхідності налагодження власного життя, поза межами сім'ї за допомогою інших осіб або суспільства в цілому. Як було зазначено, сімейне життя особи, виховання, проживання, спілкування та підтримка зв'язків із сім'єю є природним, проте не єдиним випадком влаштування особистого життя людини.

Наприклад, у СК опіка та піклування над дітьми є однією з трьох форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування. До таких форм влаштування належить також усиновлення та встановлення, патронату над дітьми. Крім зазначених, у розділі 5 СК серед прав та обов'язків інших членів сім'ї та родичів передбачено права та обов'язки особи, яка взяла у свою сім'ю дитину, що є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування.

Отже, особисте немайнове право на особисте влаштування (право на налагодження життя) можна віднести до групи прав, що забезпечують природне буття людини. Зазначене дає можливість встановити, які ще структурні елементи цього права передбачено у національному законодавстві, а також те, наскільки повно ці складові відображають об'єктивні форми здійснення цього права.

Перше місце у соціальній та правовій структурі влаштування посідає усиновлення. Це не тільки форма особистого влаштування, а також і одна із засад створення сім'ї (ч. 4 ст. З СК). Проте правовий зв'язок, що поєднує усиновлену особу з особою або сім'єю усиновителя, в цілому має певні особливості, що в першу чергу стосуються змісту особистих відносин між усиновителем, його сім'єю, усиновленим та його батьками і родичами.

Дитина може залишитись без батьківського догляду внаслідок дії різноманітних обставин: у разі смерті батьків, позбавлення їх батьківських прав, засудження до позбавлення волі, тяжкої хвороби або тривалої відсутності батьків, ухилення батьків від виконання своїх обов'язків, відмови батьків взяти своїх дітей із пологових будинків або інших установ. У більшості випадків, якщо батьки тимчасово не мають можливості здійснювати догляд за своїми дітьми, вони влаштовують їх до родичів або інших осіб, а у певних випадках і в державні установи [7].

Кожна дитина має право жити і виховуватись у сім'ї, наскільки це є можливим. А тому сучасна правова теорія, вказуючи на форми влаштування дітей, що залишились без батьківської опіки, ототожнює їх з формами сімейного виховання дітей, які позбавлені батьківського догляду. Наприклад, відповідно до Сімейного кодексу України або Російської Федерації при виборі форм влаштування дитини надають перевагу сімейним формам виховання: передача на усиновлення (удочеріння), під опіку (піклування), у прийомну сім'ю. І тільки якщо немає можливості передати дитину у сім'ю, законом дозволено її направлення до установ для дітей-сиріт і дітей, що залишились без догляду батьків, усіх типів (виховні установи, лікувальні установи, установи соціального захисту) [8].

Встановлений пріоритет сімейного виховання має бути втілено на практиці [9].

Отже, при вирішенні питання щодо влаштування дитини беруть до уваги її етнічне походження, мову, культуру і релігійну належність, а також можливість забезпечити дитині спадковість у вихованні та освіті. Релігійна, культурна та етнічна належність дитини, як і її рідна мова, є якостями, що визначають індивідуальність. А необхідність забезпечення цього права дитини є базовою.

1.3 Умови усиновлення

Під умовами усиновлення треба розуміти встановлені сімейним законодавством України вимоги, додержання яких є обов'язковим під час здійснення цього юридичного акту. Нормативне закріплення умов усиновлення пояснюється його сутністю, що передбачає спрямованість цих умов па забезпечення того, щоб у результаті усиновлення дитині, в силу певних причин позбавленій батьківського піклування, були створені належні умови для виховання в сім'ї.

Як правило, усиновлюються діти раннього віку, що відповідає їх інтересам і сутності інституту усиновлення. Щоб усиновлення відповідало своєму призначенню, воно повинно провадитись виключно в інтересах дитини. Це перша умова усиновлення.

Під інтересами дитини треба розуміти забезпечення умов, необхідних для її повноцінного фізичного, психічного і духовного розвитку, що є неодмінним атрибутом належного сімейного виховання. Врахування інтересів дитини передбачає й необхідність визначення способів забезпечення цих умов.

У статтях 208--210 СК наведено перелік осіб, які можуть бути усиновленими. Головним же є те, що відповідно до ч. 1 ст. 208 СК усиновленою може бути дитина. І це є другою умовою усиновлення.

Згідно зі ст. 6 СК правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Дитина, яка не досягла 14 років, вважається малолітньою. Неповнолітньою є дитина віком від 14 до 18 років.

Отже, відповідно до закону усиновлювати можна лише малолітніх і неповнолітніх дітей. Ця вимога виходить з того, що усиновлення таких дітей відповідає їх інтересам, оскільки вони найбільше відчувають потребу у батьківській турботі та увазі. Особи, які досягли повноліття, як правило, не можуть бути усиновлені, оскільки згідно зі ст. 34 ЦК вони мають повну цивільну дієздатність. Тому батьківські права та обов'язки щодо них припиняються.

Однак у ч. 2 ст. 208 СК вперше у сімейному законодавстві України закріплено положення, згідно з яким у виняткових випадках суд може постановити рішення про усиновлення повнолітньої особи, яка не має матері, батька або позбавлена їх піклування. Таким чином, повнолітня особа може бути усиновлена лише за наявності двох умов: 1) якщо вона є сиротою; 2) якщо вона позбавлена батьківського піклування. Усиновленою не може бути особа, батьки якої померли після досягнення нею повноліття, але за свого життя належним чином виконували батьківські обов'язки.

Наявність у повнолітньої особи власних дітей не є перешкодою до її усиновлення. Крім того, закон не встановлює максимального віку особи, яка може бути усиновленою. Отже, не виключено, що нею може бути особа віком понад 30 років. Вирішуючи питання про усиновлення повнолітньої особи, суд бере до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, та інші обставини, що мають істотне значення (ч. 2 ст. 208 СК).

Особливі правила встановлені законом для усиновлення дитини, яку не забрали з пологового будинку або яку було знайдено. У нормах сімейного законодавства не визначений мінімальний вік дитини, яка може бути усиновлена. Проте у ч. 1 ст. 209 СК закріплено правило, відповідно до якого дитина, покинута в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров'я або яку відмовилися забрати з них батьки, інші родичі, може бути усиновлена після досягнення нею двомісячного віку. А згідно з ч. 2 цієї статті дитина, яку було підкинуто чи знайдено, може бути усиновлена після спливу двох місяців з часу її знайдення.

Крім того, у сімейному законодавстві України регламентовано порядок усиновлення братів та сестер. Так, згідно з ч. 1 ст. 210 СК якщо на обліку для можливого усиновлення перебувають рідні брати та сестри, вони не можуть бути роз'єднані при їх усиновленні. Це положення закріплене з метою недопущення розриву родинних зв'язків. Водночас за наявності обставин, що мають істотне значення, суд за згодою органу опіки та піклування може постановити рішення про усиновлення когось із зазначених осіб або про усиновлення їх різними особами.

До осіб, які можуть бути усиновлювачами, закон (ст. 211 СК) пред'являє певні вимоги. Це третя умова усиновлення. Насамперед усиновлювачами можуть бути повнолітні дієздатні громадяни України та іноземці, здатні забезпечити виховання усиновлених дітей. За жодних обставин не можуть бути усиновлювачами особи, які не досягли повноліття. Не можуть бути усиновлювачами й неповнолітні дружина, чоловік, яким знижено шлюбний вік у порядку, передбаченому ч. 2 ст. 23 СК.

Певні вимоги висуваються й до віку усиновлювача. Останній має бути старшим за дитину, яку він бажає усиновити, не менш як на 15 років. У разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж 18 років (ч. 2 ст. 211 СК).

Оскільки усиновлення є однією з форм сімейного виховання, усиновлювачами насамперед можуть бути дружина і чоловік, тобто подружжя. Закріплюючи таке правило, законодавець виходив з того, що нормальні умови для виховання дитини можуть бути створені лише у повній сім'ї [27, 405].

Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі (наприклад, сестри, брати). Особи, які не перебувають у шлюбі між собою, не можуть усиновити одну й ту саму дитину. Однак якщо вони проживають однією сім'єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини.

Відповідно до ч. 5 ст. 211 СК якщо дитина має лише матір, вона не може бути усиновлена чоловіком, з яким її мати не перебуває у шлюбі, а у разі, коли дитина має лише батька, вона не може бути усиновлена жінкою, з якою він не перебуває у шлюбі. Проте якщо такі особи проживають однією сім'єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини. Така вказівка закону є цілком виправданою, оскільки фактичне подружжя також є повною сім'єю у правовому і соціологічному значеннях, яка може забезпечити дитині таке ж виховання, що й сім'я, яка складається з осіб, які перебувають у зареєстрованому шлюбі.

Закон (ч. 6 ст. 211 СК) не виключає можливості усиновлення дитини одним чоловіком або однією жінкою, якщо вона має лише матір або лише батька, які у зв'язку з усиновленням втрачають правовий зв'язок з дитиною. Кількість дітей, яких може усиновити один усиновлювач, не обмежується.

У ст. 213 СК міститься перелік осіб, яким законом надається переважне право на усиновлення дитини за наявності кількох осіб, які виявили бажання усиновити її. Насамперед таке право має громадянин України, незалежно від того, проживає він на території нашої держави чи за її межами, в сім'ї якого виховується дитина, наприклад, її фактичний вихователь. До зазначених осіб закон відносить і одного з подружжя, який бажає усиновити дитину другого з них, яка проживає в його сім'ї.

Особам, котрі виявили бажання усиновити двох або більше дітей, які є братами чи сестрами, закон надає переважне право на усиновлення тому, що внаслідок цього діти залишаються проживати в одній сім'ї й між ними зберігаються родинні зв'язки.

Переважне перед іншими особами право на усиновлення дитини має також особа, яка є її родичем. При цьому ступінь споріднення значення не має. Отже, такими родичами можуть бути як родичі прямої лінії споріднення, так й інші родичі.

У ч. 2 ст. 213 СК зазначено, що переважне право на усиновлення дитини має подружжя. Це пояснюється тим, що усиновлення є однією з форм сімейного виховання, а нормальні умови для цього можуть бути забезпечені насамперед у повній сім'ї. А це відповідає інтересам як дитини, так і усиновлювача. В окремих випадках дітей, які є громадянами України, у нашій державі можуть усиновлювати іноземці. Це здійснюється на загальних підставах, встановлених гл. 18 СК (ч. 1 ст. 283 СК).

У ст. 212 СК міститься перелік осіб, які не можуть бути усиновлювачами. Насамперед це особи, визнані судом недієздатними на підставі ст. 39 ЦК, тобто ті, які внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними; особи з обмеженою судом на підставі ст. 36 ЦК цивільною дієздатністю, тобто ті, які страждають на психічний розлад, який істотно впливає на їх здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, а також особи, які внаслідок зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо ставлять себе або свою сім'ю, а також інших осіб, яких за законом вони зобов'язані утримувати, у скрутне матеріальне становище. Такі особи самі потребують опіки або піклування. Однак у разі поновлення судом дієздатності громадянина, а також скасування обмеження його дієздатності у порядку, встановленому частинами 2--4 ст. 260 ЦПК, у нього з'являється можливість стати усиновлювачем. Це має бути підтверджене рішенням суду, що набрало чинності [27, 420].

Не можуть бути усиновлювачами особи, позбавлені батьківських прав з підстав, передбачених статтями 164 і 242 СК, у тому числі й усиновлювачі. Водночас поновлення батьківських прав особи на. підставі ст. 169 СК відкриває перед нею можливість бути усиновлювачем. Неможливе усиновлення дитини й особами, які вже були усиновлювачами іншої дитини, але з їх вини усиновлення було визнане недійсним чи скасоване (статті 236 і 238 СК).

Відповідно до закону не можуть бути усиновлювачами особи, які перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері. Уявляється, що це пов'язане з тим, що вони не можуть виконувати батьківські обов'язки за станом здоров'я.

Серед осіб, які не можуть бути усиновлювачами, закон (ч. 7 ст. 212 СК) називає тих, хто не має постійного місця проживання і постійного заробітку (доходу). Неможливість усиновлення дітей цими особами пояснюється тим, що відсутність у них постійного місця проживання може призвести до погіршення житлових умов дітей, а також порушення їх житлових прав, гарантованих Конституцією (ст. 47) та іншими законами України, а відсутність постійного заробітку (доходу) -- до порушення права дітей на одержання утримання від усиновлювачів.

Не можуть бути усиновлювачами особи, які страждають на хвороби, перелік яких затверджений Міністерством охорони здоров'я України, тобто ті, які за станом здоров'я не можуть забезпечити стабільних і гармонійних умов життя усиновленій дитині та виховувати її. Це насамперед особи, визнані у встановленому законом порядку інвалідами І та II груп, особи, які мають глибокі органічні ураження нервової системи, хворі на СНІД, відкриту форму туберкульозу тощо [17, 34].

Четвертою умовою усиновлення дитини є вільна згода на це її батьків (ч. 1 ст. 217 СК). Усиновлення неможливе, якщо батьки відмовляються дати згоду на нього. Це пояснюється тим, що вони у першу чергу наділяються правами й обов'язками, пов'язаними з вихованням своїх дітей. Наділення батьківськими правами інших осіб спричиняє втрату цих прав батьками.

У літературі з питань теорії сімейного права цілком слушно зазначається, що згода на усиновлення -- це одне з найважливіших особистих немайнових прав батьків, порушення якого призводить до істотного порушення їх прав. Адже наслідком усиновлення дитини стає повне припинення правового зв'язку між нею та її батьками.

Згоду на усиновлення треба одержати від обох батьків, незалежно від того, проживають вони разом з дитиною чи окремо від неї. Така згода потрібна незалежно від того, перебувають батьки дитини у шлюбі чи він припинений або визнаний .судом недійсним.

Якщо батьки дитини не перебувають у шлюбі між собою і батьківство щодо неї встановлене у порядку, передбаченому статтями 126--128 СК, або материнство визнане за рішенням суду (ст. 131 СК), також потрібна згода на усиновлення дитини обох батьків.

Для усиновлення дитини матері-одиначки потрібна лише її згода. Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їх згоди на усиновлення потрібна згода їх батьків (ч. 4 ст. 217 СК). Така вимога закону пояснюється необхідністю додаткового захисту інтересів неповнолітніх батьків. Адже без цього вони можуть здійснити акт, про наслідки якого шкодуватимуть усе життя.

Згода батьків має бути усвідомленою. Це означає, що юридичне значення має лише згода батьків, наділених повною цивільною дієздатністю. Воля батьків щодо усиновлення їх дітей повинна формуватися вільно, без стороннього протиправного тиску на неї. Так, якщо батьки дали згоду на усиновлення їх дітей внаслідок погрози, насильства, обману, введення їх в оману тощо, усиновлення має бути визнане судом недійсним згідно з ч. 1 ст. 236 СК.

Частина 2 ст. 217 СК закріплює положення про те, що згода батьків на усиновлення дитини повинна бути безумовною. Отже, даючи таку згоду, батьки не можуть висувати відкладні, скасувальні або будь-які інші умови. У цій же частині зазначеної статті наголошено на тому, що угода про надання усиновлювачем плати за згоду на усиновлення дитини батькам, опікунам або іншим особам, з якими вона проживає, є нікчемною. Звідси випливає, що згода батьків на усиновлення дитини не повинна бути обумовлена одержанням ними певного зустрічного задоволення за угодою, наприклад, винагороди тощо, оскільки акт усиновлення є безоплатним. Крім того, відповідно до ст. 216 СК посередницька, комерційна діяльність щодо усиновлення дітей, передачі їх під опіку, піклування чи на виховання у сім'ї громадян України, іноземців або осіб без громадянства забороняється.

З метою уникнення спорів з приводу того, чи давали насправді батьки згоду на усиновлення їх дитини, у ч. 5 ст. 217 СК закріплене положення про те, що така згода має бути письмовою і засвідчуватись нотаріусом.

Батьки можуть давати згоду на усиновлення дитини конкретною відомою їм особою (особами), якщо усиновлювачами є подружжя. Крім того, вони мають право давати згоду на усиновлення дитини без зазначення імені усиновлювача. У такому разі останнього обирає орган опіки та піклування або Центр з усиновлення дітей з числа осіб, які виявили бажання усиновити дитину.

Виявлення батьками згоди на усиновлення їх дитини не має безвідкличного характеру. Вони можуть відкликати свою згоду на усиновлення до набрання чинності відповідним рішенням суду.

У п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" звернено увагу судів на те, що батьки, які дали згоду на усиновлення їх дітей (якщо вона була потрібна), мають викликатися у судове засідання в тому разі, коли наявність цієї згоди викликає сумнів або коли вони подали заяву про її відкликання [30, 234].

У ст. 219 СК встановлені винятки з загального правила ст. 217 СК про необхідність згоди батьків на усиновлення їх дітей. Уявляється, що цілком слушною є вказівка, що усиновлення дитини може бути проведене без згоди її батьків, якщо вони невідомі. Адже за таких умов жодних відомостей про батьків не мають керівники закладів, у яких перебувають діти, які можуть бути усиновлені, службові особи органів опіки та піклування, котрі, як правило, володіють інформацією про дітей, позбавлених батьківського піклування, а також державних органів, які здійснюють облік таких дітей, і суди при розгляді справ про усиновлення.

У тих випадках, коли батьки з підстав, закріплених у ст. 43 ЦК, визнані судом безвісно відсутніми, одержати від них згоду на усиновлення неможливо, оскільки вони позбавлені можливості реагувати на це. Якщо лише один із батьків визнаний судом безвісно відсутнім, згода на усиновлення може бути виявлена лише другим з батьків дитини, яка усиновлюється.

Усиновлення дитини може бути проведено без згоди її батьків, якщо вони у судовому порядку визнані недієздатними. Адже такі особи самі потребують опіки і, звісно, не можуть виховувати дітей. Вони не в змозі виявити свою волю, оскільки не усвідомлюють своїх дій і не можуть ними керувати, у зв'язку з чим над ними й встановлюється опіка.

Якщо лише один із батьків визнаний судом недієздатним з підстав, закріплених у ст. 39 ЦК, згода на усиновлення дитини має бути одержана від того з батьків, хто є дієздатним. Коли ж на момент усиновлення дитини дієздатність її батьків або одного з них внаслідок видужання або значного поліпшення психічного стану поновлена судом згідно з ч. З ст. 260 ЦПК, при одержанні їх, його згоди на усиновлення треба керуватися правилами ст. 217 СК.

Відповідно до ст. 166 СК батьки, позбавлені батьківських прав, втрачають усі права, пов'язані з фактом їх споріднення з дитиною, щодо якої вони позбавлені цих прав. Під батьківськими правами, яких можуть бути позбавлені батьки, треба розуміти надані їм до повноліття дитини права на її виховання, представництво і захист її інтересів, витребування дитини від інших осіб, які тримають її у себе, тощо. Якщо лише один із батьків дитини позбавлений батьківських прав, згоду на її усиновлення може давати лише той з них, хто не позбавлений цих прав. У разі поновлення на момент усиновлення дитини батьківських прав її батьків або одного з них усиновлення дитини має здійснюватись із додержанням вимог ст. 217 СК. Усиновлення дитини може бути проведене без згоди її батьків, якщо судом буде встановлено, що вони понад шість місяців не проживають разом з дитиною і без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні. Цей факт може бути підтверджений письмовими доказами (актами, листами тощо), а також показаннями свідків (п. 30 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України") [30, 237].

Таким чином, закон виходить з того, що якщо батьки не виконують своїх обов'язків щодо виховання й утримання дітей, вони не мають права розраховувати на захист своїх батьківських прав. При цьому йдеться і про ті випадки, коли діти не проживають спільно з батьками, а виховуються родичами та іншими особами або перебувають у державних дитячих закладах понад шість місяців, а батьки не виявляють щодо них батьківської турботи і піклування (не відвідують дітей, не листуються з ними, не надають коштів на їх утримання), хоч мають реальну можливість робити це. Така поведінка батьків свідчить про те, що їм байдужі інтереси дітей. Тому можливі заперечення з боку таких батьків проти усиновлення їх дітей треба розглядати як зловживання батьківськими правами [30, 238].

Водночас якщо батьки з поважних причин (через хворобу, перебування у тривалому відрядженні тощо) не беруть участі у вихованні своєї дитини, її усиновлення не може бути проведене без їх згоди.

Як випливає зі змісту п. 1 ч. 1 ст. 219 СК, відсутність будь-яких відомостей про батьків або родичів є підставою для усиновлення без їх згоди дітей, покинутих у пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров'я, а також підкинутих і знайдених дітей, зокрема під час стихійного лиха, у районі бойових дій, а також за інших надзвичайних обставин.

На усиновлення дитини, над якою встановлено опіку або піклування, а також дитини, над батьками якої встановлено опіку або піклування, потрібна письмова згода опікуна або піклувальника незалежно від згоди батьків. Якщо опікун або піклувальник не дав згоди на усиновлення дитини, така згода може бути дана органом опіки та піклування. Усиновлення дитини може бути проведене без згоди її опікуна, піклувальника або органу опіки та піклування, якщо суд встановить, що це відповідає інтересам дитини (ст. 221 СК).

Відповідно до ст. 245 СК якщо дитина постійно проживає у дитячому закладі або закладі охорони здоров'я, функції опікуна та піклувальника щодо неї покладаються на адміністрацію цього закладу. На усиновлення дитини, яка перебуває у закладі охорони здоров'я або навчальному закладі і не має батьків, необхідна письмова згода цього закладу (ч. 1 ст. 222 СК), оскільки останній під час здійснення покладених на нього функцій опікуна чи піклувальника повністю замінює батьків, зокрема й у питаннях, пов'язаних із усиновленням дитини.

Водночас заклад охорони здоров'я або навчальний заклад, у якому перебуває дитина, позбавлена батьківського піклування, може й не дати згоди на її усиновлення. У такому разі з огляду на вказівку ч. 2 ст. 207 СК про те, що усиновлення дитини повинне провадитись у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя, суд може постановити рішення про усиновлення дитини і без згоди закладу охорони здоров'я або навчального закладу.

П'ятою умовою усиновлення дитини є її згода на це. Усиновлення настільки серйозно впливає на долю дитини, що її згода увійти у сім'ю усиновлювача набуває першорядного значення.

Усиновлення є серйозною подією в житті дитини ще й тому, що воно, як правило, спричиняє розрив внутрішньосімейних, звичних для неї зв'язків не лише особистого, а й майнового характеру. Саме тому сімейне законодавство надає винятково важливого значення судженням дитини про усиновлення, які набувають правового значення [30, 239].

Згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає її вікові (ч. 1 ст. 218 СК). Закон не встановлює мінімального віку, з досягненням якого він пов'язує настання такого ступеня зрілості дитини, коли її думка набуває правового значення. Тому думка дитини щодо її усиновлення має бути виявлена з того моменту, коли дитина в змозі висловити і сформулювати її.

Крім того, закон не встановлює форми вияву згоди дитини на її усиновлення. виявляти й суд у разі залучення останньої до участі у справі як заінтересованої особи. Відсутність згоди дитини має розглядатися судом як серйозна перешкода до її усиновлення. Закон надає волі дитини вирішального значення. Адже, як зазначалося, без згоди дитини на ЇЇ усиновлення останнє неможливе. Виняток із цього правила становлять випадки, передбачені частинами 3 і 4 ст. 218 СК (якщо дитина у зв'язку з віком або станом здоров'я не усвідомлює факту усиновлення; якщо вона проживає в сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками).

Постановлення судом рішення про усиновлення дитини всупереч її бажанню можливе лише у тому разі, коли суд дійде твердого переконання, що заперечення дитини не мають серйозного обґрунтування, пов'язані виключно з її малолітством і не є перешкодою до налагодження нормальних відносин між нею й усиновлювачем.

Шостою умовою усиновлення дитини є згода другого з подружжя. Оскільки, як вже зазначалось, усиновлення є однією з форм сімейного виховання, бажано, щоб воно здійснювалось обома з подружжя, що й має місце у переважній більшості випадків. Проте якщо один із подружжя не бажає бути усиновлювачем дитини (або не є її батьком, матір'ю), це не може бути перешкодою до її усиновлення другим з них за умови дачі першим із подружжя нотаріально засвідченої письмової згоди на усиновлення дитини другим з них.

Закон передбачає письмову нотаріальну форму вияву згоди того з подружжя, хто не бажає бути усиновлювачем дитини, на ЇЇ усиновлення другим з них (ч. 1 ст. 220 СК). Уявляється, що це положення значною мірою спрямоване на забезпечення інтересів дитини і того з подружжя, хто бажає усиновити її. Адже відповідно до закону відсутність такої згоди може бути підставою для визнання усиновлення дитини за рішенням суду недійсним (ч. 4 ст. 236 СК). За наявності згоди доведення факту її дачі другим із подружжя (або відсутності такого факту) у процесі судового розгляду справи про визнання усиновлення недійсним значно спрощується.

Усиновлення, здійснене одним із подружжя за нотаріально засвідченою письмовою згодою другого з них, який не бажає бути усиновлювачем дитини, породжує батьківські права та обов'язки лише для того з подружжя, хто є усиновлювачем. За цієї умови той з подружжя, хто не схотів бути усиновлювачем дитини, усиновленої його дружиною або чоловіком, є вітчимом чи мачухою.

Згідно з ч. 2 ст. 220 СК усиновлення дитини може бути проведене без згоди другого з подружжя, якщо він визнаний судом у встановленому законом порядку (відповідно до норм гл. 35 ЦПК) безвісно відсутнім, оскільки при цьому його згоду на усиновлення одержати неможливо.

Встановлення судом того, що дружина і чоловік припинили сімейні правовідносини і понад рік не проживають спільно, а також того, що місце проживання другого з подружжя невідоме, недостатньо. Необхідно, щоб другий з подружжя у встановленому законом порядку був визнаний судом безвісно відсутнім.

Згідно з ч. 2 ст. 220 СК згода другого з подружжя на усиновлення дитини не потрібна, якщо він визнаний судом недієздатним. Це пояснюється тим, що особи, визнані судом у встановленому законом порядку (відповідно до норм гл. 34 ЦПК) недієздатними внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу, не здатні виявляти свою волю, оскільки вони не усвідомлюють значення своїх дій та (або) не можуть керувати ними. Саме тому над ними встановлюється опіка.

Усиновлення дитини може бути проведене без згоди другого з подружжя також за наявності інших обставин, що мають істотне значення (зокрема якщо дружина або чоловік позбавлені батьківських прав і ці права не поновлені, коли дитина перебуває на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами тощо) [17, 35].

На підтвердження того, що другий з подружжя визнаний у встановленому законом порядку безвісно відсутнім або недієздатним, а також встановлення судом для чоловіка і дружини режиму окремого проживання повинна подаватися копія відповідного рішення суду, що набрало чинності.

Отже, усиновлення є однією з форм сімейного виховання дітей, яке можливе тоді, коли їх батьки або один з них померли, невідомі чи позбавлені батьківських прав, визнані у судовому порядку недієздатними, безвісно відсутніми або оголошені померлими чи з інших поважних причин не можуть виховувати своїх дітей. Під умовами усиновлення треба розуміти встановлені сімейним законодавством України вимоги, додержання яких є обов'язковим під час здійснення цього юридичного акту.

РОЗДІЛ 2. Процесуальний порядок та таємниця усиновлення

2.1 Порядок здійснення усиновлення

Згідно з п. 2-1 ст. 254 ЦПК справи про усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами нашої держави, іноземцями та особами без громадянства належать до справ, що розглядаються судом у порядку окремого провадження. Порядок розгляду і вирішення судами таких справ визначається статтями 265-1--265-5 ЦПК. Ці справи підсудні місцевим судам за місцем проживання усиновлюваної дитини або за місцем проживання заявника (заявників), тобто має місце альтернативна підсудність.

З письмовою заявою про усиновлення до суду може звернутися повнолітній дієздатний громадянин, не позбавлений батьківських прав. Відповідно до вимог ст. 265-2 ЦПК заява про усиновлення має містити: 1) назву суду, до якого вона подається; 2) прізвище, ім'я, по батькові, вік дитини, яка усиновлюється, місце її проживання; 3) клопотання про зміну прізвища, імені, по батькові, дати, місця народження дитини і запису заявника (заявників) її батьком, матір'ю; 4) підтвердження його поінформованості про стан її здоров'я. До заяви обов'язково додається висновок органу опіки та піклування (відповідного відділу освіти) про доцільність усиновлення і відповідність його інтересам дитини, а у разі усиновлення дитини одним із подружжя -- також письмова згода на її усиновлення другого з них. Іноземці додають до заяви також дозвіл Центру з усиновлення дітей.

При поданні до суду заяви сплачується державне мито у розмірі 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (підпункт "е" п. 1 ст. З Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито"). Подання заяви про усиновлення через представника не допускається.

Правило, згідно з яким особа, яка бажає усиновити дитину і звернулася до суду з відповідною заявою, має право відкликати її у будь-який час, але до набрання чинності рішенням суду про усиновлення (ч. 2 ст. 223 СК), відповідає принципу диспозитивності цивільного судочинства [35, 67].

У процесі підготовки справи до судового розгляду суддя вирішує питання про участь у ньому як заінтересованих осіб представників органу опіки та піклування, а при вирішенні справи, порушеної за заявою громадянина України, який проживає за її межами, або іноземця, -- Центру з усиновлення дітей.

Заінтересованість органів опіки та піклування у вирішенні зазначених справ обумовлена їх обов'язком подавати до суду висновок про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини, а Центру з усиновлення дітей -- тим, що він дає згоду на усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами нашої держави, які проживають за її межами, та іноземцями і здійснює контроль за виконанням усиновлювачем своїх обов'язків, а також за умовами проживання та виховання усиновлених дітей.

Заінтересованими особами є й дитина і повнолітня особа, про усиновлення яких просить заявник. Це пояснюється тим, що судове рішення у справі породжує виникнення взаємних прав та обов'язків усиновленої дитини або повнолітньої особи та усиновлювача. Захищати інтереси дитини у суді мають її законні представники та інші особи, які виконують ці функції (ст. 154 СК; ст. 101 ЦПК).

Головною у діяльності суду є перевірка законності підстав для усиновлення (ч. 3 ст. 265-4 ЦПК). Суд має встановити факти, з наявністю або відсутністю яких закон пов'язує право заявника на усиновлення. Заявник повинен подати, зокрема: 1) висновок відповідного компетентного органу за місцем його проживання про те, що він може бути усиновлювачем; 2) медичні довідки про стан його здоров'я та здоров'я дитини, яку він бажає усиновити; 3) довідку про заробіток та інші доходи; 4) копію Свідоцтва про шлюб (для осіб, які перебувають у шлюбі); 5) копії паспортів цих осіб, відомості про їх житлово-побутові умови. Заявники-іноземці, крім зазначених документів, подають також дозвіл компетентного органу країни проживання на в'їзд і постійне проживання усиновленої дитини, нотаріально засвідчене зобов'язання надавати представникам консульської установи чи дипломатичного представництва України за кордоном інформацію про усиновлену дитину та можливість спілкування з нею (ст. 265-3 ЦПК).

Справи про усиновлення розглядаються за обов'язкової участі заявника (заявників) та заінтересованих осіб, яких суд визнає за необхідне викликати у судове засідання.