Особливості розгляду окремих категорій справ окремого провадження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика окремого провадження в цивільному судочинстві: поняття окремого провадження, його знаки та особи, що беруть участь у розгляді справ окремого провадження

1.1 Правила розгляду та вирішення справ окремого провадження

Розділ 2. Особливості розгляду окремих категорій справ окремого провадження

2.1 Розгляд справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи

2.2 Розгляд справ про усиновлення

2.3 Розгляд справ про визнання спадщини відумерлою

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Перехід України до ринкових відносин, демократизація суспільства висунула на перший план права та інтереси громадян. Демократичне суспільстсво характеризується широким спектром особистих та майнових прав і свобод. Але чого варті права та свободи без закріплення їх у вищому державному правовому акті - Конституції, без їх правового забезпечення, а також забезпечення їх дотримання і захисту від порушення.

В Україні на сучасному етапі її розвитку проходить вдосконалення правової бази, якою закріплено правове становище громадян і організацій і встановлені гарантії реалізації і захисту їх прав і свобод, визначених Конституцією та іншими законами України. Конституційні норми, в яких закріплені ці права і інтереси, виступають основою для деталізації їх в галузевому законодавстві, регулювання всіх аспектів їх дії і для визначення юридичних гарантій реалізації, а також для встановлення процесуального порядку захисту суб'єктивних майнових та особистих немайнових (цивільних) прав, охоронюваних законом інтересів і свобод, в тому числі також засобами цивільного процесуального права.

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що розгляд справ окремого провадження спрямовується на встановлення певних обставин, юридичних фактів, наявність чи відсутність яких може бути спірною. Залежно від характеру вимоги, переданої на розгляд суду, кожна з справ окремого провадження має свої, лише їй властиві особливості. Однак усі ці справи мають спільні риси, що відрізняють їх від справ позовного провадження, все це свідчить про необхідність здійснення комплексного дослідження процесуальних особливостей порушення, підготовки, судового розгляду в справах окремого провадження.

Метою даної роботи слід вважати визначення змісту поняття «окреме провадження», дослідження категорії справ, які розглядаються судом в порядку окремого провадження; проведення характеристики осіб, за заявою яких суд вправі порушувати справи окремого провадження; дослідження суті та значення для цивільного процесу справ, що розглядаються у порядку окремого провадження, а також визначення головних характеристик, що є специфікою кожної із них.

Завданнями наукового пошуку є:

- визначення змісту поняття «окреме провадження»;

- дослідження категорії справ, які розглядаються судом в порядку окремого провадження;

- характеристика осіб, за заявою яких, суд вправі порушувати справи окремого провадження;

- характеристика особливостей виникнення спору про право та дій судді і суду в зазначеному випадку.

Об'єктом дослідження є норми цивільного процесуального законодавства, які регулюють особливості порушення, підготовки та судового розгляду в справах окремого провадження.

Предметом дослідження є сукупність суспільних відносин, які виникають в процесі порушення, підготовки і судового розгляду в справах окремого провадження.



Розділ 1. Загальна характеристика окремого провадження в цивільному судочинстві: поняття окремого провадження, його знаки та особи, що беруть участь у розгляді справ окремого провадження

усиновлення провадження цивільний дієздатність

Здійснення правоохоронної та правозахисної функцій висувають перед державою проблему не лише вирішення правових спорів, але і забезпечення інтересів громадян, організацій і держави, коли через невизначеність фактичних обставин вони не можуть здійснити певні права. Потреба захисту охоронюваних законом інтересів полягає у підтвердженні певного юридичного факту.

Перед законодавцем завжди стоїть завдання вибору такої форми захисту інтересів громадян, яка найефективніше задовольнятиме вказану потребу. Вибір залежить насамперед від характеру самих інтересів, які певною мірою передбачають розмежування компетенції юрисдикційних органів: адміністративних органів та суду.

Необхідність захисту прав та охоронюваних законом інтересів виникає не тільки у тих випадках, коли права та інтереси порушуються чи оспорюються. Інколи з'являється потреба у встановленні таких обставин, що є лише підставою для здійснення суб'єктивних прав. Особа, яка має певне право, не може його здійснити через те, що факти, які це право підтверджують, не є очевидними і потребують перевірки та підтвердження відповідними доказами. Тому у цивільному процесі існує такий вид судочинства, який дозволяє заінтересованій особі встановлювати у судовому порядку юридичні факти для подальшого здійснення відповідних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Ним є окреме провадження.

В ст. 55 Конституції України закріплено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом [1]. Однак, захист прав та інтересів, що охороняються законом, виникає не тільки у випадках їх порушення. Часто виникає необхідність у встановленні у судовому порядку юридичних фактів, що необхідні для подальшого здійснення відповідних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Такі справи розглядаються в порядку окремого провадження.

У вітчизняному цивільному процесуальному законодавстві протягом більш ніж 100 років знаходила своє відображення конструкція кількох форм цивільного судочинства -- так званий спірний або позовний і окремий порядок (форма) цивільного процесу, зумовлений необхідністю формулювання спеціальних процесуальних норм [26, c.291].

Деякі сучасні дослідники конструкцію форм судочинства пов'язують із традицією римського права, яка виокремлює спірне позовне провадження (jurisdictio conteutiose) і безспірне (jurisdictio voluntaria) і яка, на їх думку, була відтворена цивільним процесуальним законодавством сучасних держав [29, c.430].

Дане положення римського права, згідно з яким спірне позовне судочинство відокремлювалося від безспірного (добровільного), було відтворене цивільним процесуальним законодавством сучасних держав.

У російському праві відповідно до Статуту цивільного судочинства 1864 р. безспірне (добровільне) судочинство одержало назву охоронного, яке, як вважалося, точніше визначало характер провадження, під час здійснення якого суд лише посвідчував або охороняв права окремих осіб. Існувала думка, що охоронне провадження має на меті запобігання правопорушенням, а позовне -- усунення правопорушень і поновлення порушених прав, у зв'язку з чим перше називалося запобіжним (превентивним), а друге -- репресивним.

У ЦПК УСРР 1924 р., який був підготовлений за зразком ЦПК РСФРР 1923 р., була передбачена третя частина «Окремі провадження», тобто порядок розгляду таких справ, у яких немає спору про цивільне право між сторонами, а є одноособове звернення до суду за встановленням певних правовідносин або визнанням наявності тих чи інших прав. Це провадження не ґрунтувалося на позові. У пояснювальній записці НКЮ УСРР до проекту ЦПК воно визнавалося безспірним.

Зміна в літературі назви «охоронне» на «окреме» провадження пояснювалася тим, що першим не охоплювалися всі види непозовного провадження, віднесені до компетенції суду. Назва «окреме провадження» підкреслювала окремий (особливий), відмінний від позовних характер цих справ як за суттю, так і за формою провадження. До окремого провадження були віднесені справи: про видачу судових наказів; про депозит; про розпорядження судом майном померлих; про видачу дозволу на звернення в безспірному порядку стягнень на поточні рахунки і вклади в кредитних установах; про встановлення обставин, від яких залежить виникнення публічних прав громадян; про звільнення від військової служби за релігійними переконаннями; за скаргами на дії нотаріусів.

У новій редакції ЦПК УРСР 1929 р. з окремого провадження були виключені зазначені вище перші три категорії справ, однак додана справа про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника. До цього переліку вносилися зміни. На початку 60-х років порядком окремого провадження суд розглядав справи: за скаргами на неправильності у списках виборців; про стягнення недоїмок і штрафів, за скаргами на дії нотаріусів та інших органів, які виконують нотаріальні дії; про встановлення юридичних фактів; про визнання осіб безвісно відсутніми і безвісно відсутніх померлими; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника (викликне судочинство); про розірвання шлюбу. Отже, порядком окремого провадження розглядалися не тільки справи безспірного характеру, а й спірні, що виникли з державних, адміністративних, фінансових і сімейних правовідносин. ЦПК 1964 р. справи, що виникали з державних, адміністративних, фінансових правовідносин, були виділені в самостійний вид «Провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин», а справи про розірвання шлюбу віднесені до позовного провадження. Згідно зі ст. 254 ЦПК України 1964 р. справами окремого провадження є: про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним; про визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошення його померлим; про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану; про встановлення фактів, що мають юридичне значення; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника; про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні.

Законом України «Про внесення доповнень до Цивільного процесуального кодексу України у зв'язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім'ю України» (зміни щодо порядку усиновлення дітей)» від 12 липня 1996 р. № 329/96-ВР ЦПК України був доповнений главою 35-А, якою врегульовано порядок розгляду справ про усиновлення дітей. Статтею 234 ЦПК України 2004 р. [2] цей перелік був значно розширений. До окремого провадження також належать справи: про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; про визнання спадщини від умерлою; про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку; про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб; про надання права на шлюб; про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей; про поновлення шлюбу після його розірвання; про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи, встановлені законом.

Аналіз зазначених справ свідчить, що окреме провадження -- це процесуальний порядок розгляду визначених ЦПК справ про встановлення певних обставин (юридичних фактів) або певного юридичного становища осіб. Залежно від характеру вимоги, переданої на розгляд суду, кожна зі справ окремого провадження має свої, лише їй властиві, особливості. Однак усі ці справи мають спільні риси, що відрізняють їх від справ позовного провадження і справ, які виникають з адміністративно-правових відносин. Справи останніх двох видів є однотипними. У своїй основі вони мають правову вимогу -- спір про право, що виникає з матеріальних правовідносин, який передається на розгляд суду. В них беруть участь сторони з протилежними інтересами. У справах окремого провадження суд розглядає і вирішує не спір про право цивільне, характерний для позовного провадження, а вимогу до суду про встановлення певних обставин -- юридичних фактів, зміну правового статусу громадянина або неправильність дій органів, які посвідчують такі обставини, з наявністю чи відсутністю котрих закон пов'язує виникнення, зміну або припинення суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав. Отже, метою розгляду судом справ окремого провадження є захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян, юридичних осіб і держави. Однак у теорії цивільного процесу питання про правову природу цих справ є дискусійним. Як правило, їх характерною ознакою вважають відсутність спору про право. Це необхідна можливість судового розгляду справ окремого провадження у законодавчому порядку.

Справи окремого провадження, що становлять цивільну юрисдикцію суду, слід поділити на три групи.

По-перше, це справи, порядок розгляду та вирішення яких визначений цивільним процесуальним законодавством. Ними є справи про:

- обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

- надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

- визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;

- усиновлення;

- встановлення фактів, що мають юридичне значення;

- відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі;

- передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;

- визнання спадщини відумерлою;

- надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

- обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

- розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

До другої групи відносяться справи, які тільки поіменовані ЦПК України, однак особливості їх розгляду визначені іншими актами законодавства. Такими є справи про надання права на шлюб (ст. 23 Сімейного кодексу України), про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей (ст. 109 Сімейного кодексу України), про поновлення шлюбу після його розірвання (ст. 117 Сімейного кодексу України), про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя (ст. 119 Сімейного кодексу України).

До третьої групи можуть бути віднесені справи, які можуть розглядатися у порядку окремого провадження, якщо актами законодавства вони віднесені до цивільної юрисдикції (ст. 234 ЦПК України).

Відповідно до новітнього цивільного процесуального законодавства із категорій справ окремого провадження вилучаються справи за заявами про встановлення неправильностей у актах громадянського (нині - цивільного) стану, а також справи про оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні. Так, відповідно до перехідних та прикінцевих положень ЦПК України скарги, заяви щодо нотаріальних дій чи відмови у їх вчиненні, подані до набрання чинності ЦПК України 2004 р. відповідно до глави 39 ЦПК України 1963 р., розглядаються за правилами позовного провадження. Заяви у справах щодо відмови органу державної реєстрації актів цивільного стану внести виправлення в актовий запис цивільного стану, подані до набрання чинності ЦПК України за правилами, встановленими главою 36 ЦПК України 1963 р., розглядаються у порядку, встановленому Адміністративним процесуальним кодексом України.

Залежно від характеру вимоги, переданої на розгляд суду, кожна зі справ окремого провадження має свої, лише їй властиві, особливості.

Ознаками окремого провадження є, насамперед, його несумісність із спором про право. Якщо у ході розгляду справи виявиться, що предметом судового розгляду справи є спір про право, суд повинен залишити заяву без розгляду (якщо справа підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства) або закрити провадження у справі, якщо предметом судового розгляду і вирішення виявиться спір про право адміністративне або господарське, які можуть бути предметом розгляду у порядку відповідного адміністративної та господарської судової юрисдикцій.

У порядку окремого провадження суд розглядає і вирішує вимогу до суду про встановлення певних обставин - юридичних фактів, зміну правового статусу громадянина або неправильність дій органів, які посвідчують такі обставини, з наявністю чи відсутністю котрих закон пов'язує виникнення, зміну або припинення суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав.

Ще однією важливою ознакою цього виду провадження є відсутність сторін із протилежними інтересами. Це не означає, що між цими особами не може існувати відносин напруженого характеру чи існувати певних непорозумінь, однак цей спір носить специфічний характер, він не носить характеру спору про право, а спору про стан, факт, обставину. Відсутність правового спору і сторін в окремому провадженні робить неможливим пред'явлення зустрічного позову, заміну сторони, укладення мирової угоди, звернення у третейський суд і т.д. В той же час не виключається можливість спільного звернення до суду декількох осіб, пов'язаних між собою спільними інтересами (процесуальна співучасть). Особи, права та обов'язки яких зачіпаються рішенням суду, повинні приймати участь у справі як заінтересовані особи, що дозволяє їм повноцінно приймати участь у справі із наділенням їх усім правовим статусом сторони у процесі.

В окремому провадженні мають місце особливості прояву ряду принципів цивільного процесу (диспозитивності, змагальності, одноособовості та колегіальності розгляду цивільної справи, процесуальної рівності та ін.). Так, наприклад, відповідно до ст. 234 ЦПК України справи порядком окремого провадження, які визначені п.п. 1, 3, 4, 9, 10 цієї статті розглядаються колегіально у складі одного судді та двох народних засідателів. Суд зобов'язаний вживати заходів щодо всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи, тому з цією метою він може за власною ініціативою витребувати необхідні докази, що є не приманним для інших видів проваджень у цивільному процесі.

Крім того, справи окремого провадження характеризуються і такими ознаками: підставою порушення таких справ є заява; всі справи окремого провадження розглядаються судом з одержанням загальних правил, встановлених ЦПК України, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду, особами, які беруть участь у справах окремого провадження, є заявник, заінтересовані особи та їх представники (а тому при розгляді таких справ не застосовуються деякі інститути і категорії, властиві позовному провадженню: позивач, відповідач, співучасть, треті особи, відмова від позову, визнання позову) [27, c.311].

Отже, розгляд справ окремого провадження судом пов'язаний із здійсненням, так би мовити, “судового управління” у випадках, коли законодавець покладає на суд здійснення непритаманної йому функції установлення тих чи інших обставин без розв'язання спору про право. При цьому законодавець виходить із доцільності такого вирішення, покладаючи встановлення юридичних фактів на суд, який має особливий правовий статус суб'єкта судової влади, та поширюючи на процедуру розгляду цих справ форму цивільного судочинства [14].

Справи окремого провадження розглядаються за участі заявника і заінтересованих осіб (ч.4 ст.235 ЦПК України). Названі суб'єкти мають юридичний інтерес у результатах розгляду справи судом і є особами, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК України). Розгляд справ окремого провадження з участю цих суб'єктів дає суду можливість всебічно та повно з'ясувати всі обставини справи і тим самим захистити їх інтерес.

Ці суб'єкти характеризуються такими ознаками:

- заінтересованість у результатах розгляду судом справи даного виду провадження, яка зумовила порушення ними процесу чи їх вступ (притягнення) у процес для захисту охоронюваних законом інтересів;

- порушення справи для захисту охоронюваних законом інтересів інших осіб (у випадках, передбачених законом) або для давання висновку у справі з метою здійснення своїх повноважень і захисту інтересів держави (ст. 45 ЦПК України);

- можливість своїми процесуальними діями впливати на хід судочинства (його порушення, розвиток, припинення), тобто на діяльність суду щодо здійснення правосуддя у справах окремого провадження.

Основною особою, яка бере участь у справах окремого провадження, є заявник. Заявник - це особа, в інтересах якої в суді порушується справа про встановлення певних обставин або правового статусу громадянина, необхідних для реалізації нею особистих і майнових прав, без судового підтвердження яких вона позбавлена можливості здійснити ці права. Заявник стає на захист своїх охоронюваних законом інтересів.

Характерними рисами заявника у справах окремого провадження є такі:

- необхідність судового підтвердження обставин, без яких заявник позбавлений можливості здійснити свої права;

- порушення справи для захисту його охоронюваних законом інтересів, якщо відсутній спір про право;

- його особиста процесуальна та матеріально-правова заінтересованість у справі, яка виявляється як у поширенні на нього всіх правових наслідків судового рішення, яке набрало законної сили, так і в обов'язковому правовому зв'язку встановлюваного судом факту (обставини) з охоронюваним законом інтересом заявника та його правом;

- покладення на заявника судових витрат.

Отже, при прийнятті заяви у справах окремого провадження перевіряється наявність у заявника юридичної заінтересованості. Заінтересованість заявника виявляється у наступному. Рішення про встановлення юридичного факту може вплинути на реалізацію заявником суб'єктивного матеріального права. Обов'язково має бути прямий зв'язок між встановлюваним юридичним фактом (обставиною) і суб'єктивним майновим чи особистим немайновим правом заявника. Факти, які встановлює суд, повинні мати юридичний характер, тобто породжувати правові наслідки для заявника. За відсутності такого зв'язку особа, яка звернулася до суду, не набуває правосуб'єктності заявника.

У справах окремого провадження беруть участь заінтересовані особи, визначенню кола яких має сприяти чітка вказівка заявника у заяві до суду мети, для якої потрібно встановити цей факт. Заінтересованими особами є особи, взаємовідносини яких із заявником залежать від обставин, що підлягають встановленню і можуть вплинути на їх права й обов'язки.При визначенні кола заінтересованих осіб слід враховувати їх юридичний інтерес не тільки особистого і майнового характеру, але і той, що в окремих випадках має державний і правовий характер. У зв'язку із цим до заінтересованих осіб слід віднести:

1) осіб, взаємовідносини яких із заявником залежать від мети факту, що підлягає встановленню;

2) організації і установи, в яких заявник реалізовуватиме рішення про встановлення юридичного факту, тобто в яких будуть здійснені права осіб, що виникли внаслідок судового встановлення юридичного факту;

3) організації та установи, які згідно із законом мали б засвідчити той чи інший юридичний факт, але з тих чи інших причин своєчасно цього не зробили і така можливість вже втрачена.

Саме ці три групи заінтересованих осіб повинні притягуватися до участі у справах окремого провадження.

До першої групи заінтересованих осіб належать фізичні та юридичні особи, взаємовідносини яких із заявником залежать від обставин, що підлягають встановленню і можуть вплинути на їх права та обов'язки. Права заінтересованих осіб знаходяться у юридичному зв'язку із суб'єктивними правами заявників і зумовлюються встановленням юридичного факту. Інтереси заінтересованих осіб можуть суперечити інтересам заявника. Отже, притягнення (вступ) цих заінтересованих осіб має важливе практичне значення, оскільки вони мають можливість у процесі розгляду справи про встановлення юридичного факту своєчасно заявити про порушення чи оспорювання їх суб'єктивних прав у зв'язку із встановлюваним судом фактом.

Заінтересовані особи беруть участь у справах окремого провадження з метою захисту своїх інтересів або інтересів держави. Але на відміну від заявника ці особи самі не порушують справу, а вступають у вже розпочатий процес з власної ініціативи або притягуються до участі в справі судом. На заінтересовану особу так само, як і на заявника поширюється законна сила судового рішення. Істотна відмінність між ними полягає в тому, що у заявника певне суб'єктивне матеріальне право залежить від обставин, без судового встановлення яких він позбавлений можливості здійснити його, а права заінтересованої особи перебувають у визначеному стані, тобто заінтересована особа на момент судового розгляду справи вже має такі права (наприклад інші спадкоємці за законом) або коли вона бере участь у процесі з метою захисту інтересів інших осіб (держави).

Заінтересованість другої групи осіб має державний і правовий характер. Так, це має місце тоді, коли органи РАЦСу будуть зобов'язані на підставі судового рішення про встановлення юридичного факту провести реєстрацію і видати заінтересованій особі відповідний документ.

Щодо останньої групи осіб, то вони особистої чи державної заінтересованості в результатах справи не мають і на хід судового розгляду не впливають. Отже, відносити ці органи до заінтересованих осіб неправильно, оскільки цим органам не надано право представляти державні інтереси та вони мають вчиняти дії лише відповідно до їх компетенції. Участь у справах даних органів як заінтересованих осіб буде відволікати їх від виконання прямих обов'язків. Про це свідчить і судова практика. Важко знайти у цих органів інтерес, який спонукатиме їх до участі у справі, оскільки їх права не можуть зачіпатись у рішенні суду. З точки зору покладення на ці органи обов'язку визнавати встановлений у судовому порядку факт внаслідок його преюдиційності участь такого органу обов'язкова. Але існує для таких органів інша, більш широка властивість судового рішення - загальнообов'язковість, яка змушує ці органи визнавати встановлений судом факт та реалізувати рішення незалежно від їх ставлення до нього. Отже, особиста участь цих органів у справах окремого провадження необов'язкова. Інша річ, коли у цих органів внаслідок їх компетенції існують відомості, що можуть вплинути на рішення суду, таку участь у процесі також немає можливості визнавати як участь заінтересованої особи. Участь цих органів слід розцінювати як участь «свідків» або «осіб, які утримують письмові або речові докази». Щодо явки даних осіб у судове засідання, то питання вирішується залежно від конкретних обставин справи.

Значення правильного визначення заінтересованих осіб і притягнення їх до участі в розгляді справ даного виду провадження полягає в тому, що лише за участі заінтересованих осіб можна встановити наявність або відсутність у даній справі спору про право, об'єктивно розглянути всі подані заявником докази тощо. Невстановлення кола заінтересованих осіб призводить до позбавлення можливості їх вступити в процес для захисту своїх охоронюваних законом інтересів, внаслідок чого не одержують всебічного з'ясування всі фактичні обставини справи.

У частині 5 ст. 31 ЦПК України зазначено, що заявник та заінтересовані особи у справах окремого провадження мають права та обов'язки сторін за винятками, встановленими у розділі IV ЦПК України. Але окреме провадження відрізняється від позовного тим, що у ньому відсутні сторони з протилежними юридичними інтересами. У статті 31 ЦПК України передбачено спеціальні процесуальні права сторін, а саме: змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, закінчити справу мировою угодою тощо. Але дані права не можна поширювати на суб'єктів окремого провадження - заявника та заінтересованих осіб за аналогією, без урахування особливостей процесуальної природи даного виду провадження. У зв'язку з цим в законі слід передбачити спеціальні процесуальні права заявника та заінтересованих осіб. Щодо загальних процесуальних прав та обов'язків, передбачених у ст. 27 ЦПК України, то заявник і заінтересовані особи наділені цими правами у силу того, що законодавець у ст. 26 ЦПК України відніс їх до осіб, які беруть участь у справі.

Спеціальні процесуальні права заявника, оскільки його вимога про встановлення певних юридичних фактів звернена до суду, мають стосуватись лише його особистих інтересів. Так, для досягнення певної мети, зазначеної заявником у заяві, - отримання права стати спадкоємцем при відсутності відомостей щодо відповідних обставин, які породжують відповідні права, може бути встановлена лише одна з обставин, яка в майбутньому надасть право спадкування. Наприклад, дитина знаходилась на утриманні громадянина, яку останній визнавав своєю, в цьому випадку можуть бути встановлені факт батьківства або факт перебування на утриманні спадкодавця. Отож особа може звернутись до суду за встановленням одного юридичного факту - факту батьківства або факту перебування на утриманні, а потім через неможливість довести цей факт у суді (у зв'язку з недостатністю доказів), може перейти від встановлення одного факту до іншого, якщо вона має необхідні для цього докази.

Цей аспект може викликати істотні ускладнення, коли розглядатиметься справа про обмеження у дієздатності громадянина. Чи може заявник перейти від встановлення такого стану особи, що потребує обмеження дієздатності, до розгляду справи про визнання громадянина недієздатним (від визнання громадянина безвісно відсутнім до оголошення його померлим)? Дійсно, стан громадянина в такому разі має визначатись певними характерними ознаками: в одному випадку - зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами чи токсичними речовинами, яке ставить сім'ю у тяжке матеріальне становище; в іншому - психічний розлад, який істотно впливає на можливість особи розуміти значення своїх дій або керувати ними. Але провести досить чітку межу між цими захворюваннями важко, оскільки наслідки, які зумовлюють звернення заявника до суду і передбачені законом, можуть змішуватися. При досить тривалому зловживанні спиртними напоями, наркотичними засобами у особи може настати розлад психіки, в результаті чого особа не здатна буде розуміти значення своїх дій або керувати ними. Отже, в такому разі про що має заявник просити суд? Виходячи з аналізу даних правових ситуацій більшість авторів вважає можливим сформулювати спеціальні процесуальні права заявника і заінтересованих осіб та закріпити їх у законі.

Так, заявник має право:

- протягом усього часу розгляду справи по суті перейти від встановлення одного юридичного факту до іншого, тобто змінити предмет або підстави вимоги про встановлення юридичного факту;

- відмовитися від заяви.

Заінтересовані особи, оскільки їх участь зумовлена інтересом щодо юридичних наслідків розглядуваного факту, мають право:

- вступати в процес з власної ініціативи до ухвалення судом рішення;

- вступити у процес за клопотанням заявника чи ініціативою суду;

- заявляти суду про те, що із встановленням факту буде порушено їх суб'єктивне право, тобто порушити спір про право.

З аналізу ст. 31 ЦПК України у відповідача є право визнавати позов повністю або частково, що може розглядатись як «перший крок» до укладення мирової угоди, оскільки передбачається, що здійснення прав позивача залежить від відповідача. Однак при розгляді справ окремого провадження відсутній такий суб'єкт, а заінтересованих осіб не можна ототожнювати з відповідачами у справі. Тому, з одного боку, заінтересовані особи мають право визнавати або заперечувати наявність обставин, які підлягають встановленню, а з іншого - визнання певних обставин заінтересованими особами може розглядатись лише як побічний доказ їх існування, а при запереченні проти вимог заявника спонукати суд до більшої уваги при розгляді справи. Останній випадок, на думку авторів, може супроводжуватись заявою заінтересованої особи про порушення або оспорювання її прав, що при наявності відповідних передумов має викликати необхідність залишення заяви окремого провадження без розгляду (ч. 6 ст. 235 ЦПК України) та розглядати справу (позов та заяву окремого провадження) у порядку позовного провадження [25].

Отже, правильне визначення кола осіб, які беруть участь у справах окремого провадження, і їх взаємодія з особами, які сприяють суду у встановленні об'єктивної істини у справі, закріплення у ЦПК України їх спеціальних прав є гарантією ухвалення законного і обґрунтованого рішення, яке спрямоване на захист охоронюваних законом інтересів фізичних, юридичних осіб та інтересів держави.

1.1 Правила розгляду та вирішення справ окремого провадження

Справи окремого провадження розглядаються за загальним правилом у тому ж порядку, що і позовні справи.

Так, під час розгляду цих справ суд зобов'язаний роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, сприяти у здійсненні та охороні прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів до всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи. Для цього він може за власною ініціативою витребувати необхідні докази [23].

Справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника та заінтересованих осіб. Тому вирізняльною ознакою справ окремого провадження є те, що заяву може бути подано певним визначеним законом колом осіб (заявників), тим часом як у позовному провадженні це може зробити будь-яка особа, чиї права і охоронювані законом інтереси ймовірно порушені.

Заявником іменується фізична чи юридична особа, в інтересах якої відкрито провадження у справі. У такій якості можуть виступати різноманітні групи фізичних та юридичних осіб залежно від конкретної категорії справ окремого провадження. Коло заявників за певними категоріями справ окремого провадження визначається шляхом:

- вказівки у заяві мети звернення до суду ( у справах про встановлення фактів, які мають юридичне значення, справи про визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення померлою);

- встановлення вичерпного переліку осіб, за заявою яких може бути відкрито провадження у справі (справи про усиновлення, про обмеження фізичної особи у дієздатності чи визнання недієздатною);

- з'ясування визначення наявності певної іншої юридичної заінтересованості у справах (справи про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі).

У будь-якому разі заявник перед зверненням до суду має обґрунтувати свою заінтересованість у конкретній справі.

Всіх інших осіб, які беруть участь у справі, закон визначає як заінтересованих осіб. Це поняття має узагальнюючий характер і охоплює усіх осіб, права та законні інтереси яких у тій чи іншій мірі зачіпатимуться ухваленим у справі рішенням.

Заінтересовані особи можуть бути заучені до участі у справі за ініціативою суду, а також вступити у процес за власною ініціативою. Оскільки в таких справах відсутні сторони, то не може й бути третіх осіб.

Оскільки відкриття провадження у справі порядком окремого провадження здійснюється шляхом подання заяви, то відсутні процесуальні інститути нерозривно пов'язані із позовом.

Зокрема, в окремому провадженні неможливим є відмова від позову, визнання позову, укладення мирової угоди, зміна предмета та підстави позову, збільшення або зменшення підстави позовних вимог, вихід за межі заявлених вимог.

Справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду та закриття у зв'язку з укладенням мирової годи.

Але можливою є відмова від заяви, а в окремих випадках заміна її предмета та підстави (наприклад справи про обмеження фізичної особи у дієздатності та визнання особи недієздатною).

За загальним правилом, судові витрати, понесені сторонами при розгляді справи порядком окремого провадження, не відшкодовуються. При зверненні до суду необхідно подати документи про сплату судового збору.

В окремому провадженні діє багато положень, притаманних позовному провадженню.

Загальними є вимоги, що пред'являються до відкриття провадження у справі, його підготовки, судового розгляду, доказів і доказування та ін.

Рішення суду у справах окремого провадження не підлягають примусовому виконанню, але мають загальнообов'язковий характер. Вони реалізуються ляхом оформлення майнових або особистих немайнових прав громадян, а саме, наприклад: видачею свідоцтва про право власності.

Таким чином, провадження по кожній справі, що віднесена до окремого провадження, утворює певний синтез загальних правил цивільного судочинства, правил, що притаманні окремому провадженню в цілому, а також тих, що характеризують виключно певну категорію справ.

Специфіка провадження по кожній категорії справ регулюється шляхом визначення процесуальних винятків та доповнень до зального порядку розгляду справ.



Розділ 2. Особливості розгляду окремих категорій справ окремого провадження

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про:

1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

3) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;

4) усиновлення;

5) встановлення фактів, що мають юридичне значення;

6) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі;

7) передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;

8) визнання спадщини відумерлою;

9) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

10) обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

11) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

У наступних розділах курсової роботи досліджуватиметься процесуальний порядок та судові рішешшя по окремим справам, що відносяться до категорії окремого провадження, а саме: про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; розгляд справ про усиновлення; та розгляд справ про визнання спадщини відумерлою.



2.1. Розгляд справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи

Поняття «дієздатність» громадян має досить широке застосування в ЦК України та інших нормативних актах. З цим поняттям пов'язується здатність фізичної особи особисто, тобто своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Загальною підставою виникнення дієздатності у повному обсязі є досягнення повноліття, тобто вісімнадцятирічного віку (ст. 34 ЦК України)[3].

Законом дозволяється одружуватися до досягнення вісімнадцятирічного віку, громадянин, який не досяг вісімнадцятирічного віку, набуває цивільної дієздатності в повному обсязі з моменту реєстрації шлюбу. Ніхто не може обмежити або позбавити особу дієздатності, якщо набула дієздатності у встановленому законом порядку.

Тобто обмеження фізичної особи у дієздатності, обмеження неповнолітньої особи у дієздатності, визнання фізичної особи недієздатною здійснюється не інакше як у судовому порядку. Розгляд таких справ судом здійснюється в порядку окремого провадження.

Згідно із ст. 36 ЦК України суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними чи фізична особа зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, і тим самим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом повинна утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Окремий випадок обмеження дієздатності передбачений ч. 5 ст. 32 ЦК України, у відповідності з яким за наявністю достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права.

Відповідно до ст. 39 ЦК України фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Главою 2 розділу IV ЦПК України визначений процесуальний порядок розгляду цих справ. Він передбачає гарантії незаконного та необгрунтованого обмеження правових свобод громадян. Зазначеною главою ЦПК визначається порядок визначення підсудності справ про визнання особи недієздатною (обмеження цивільної дієздатності фізичної особи та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи); коло осіб, що можуть бути заявниками за даною категорією справ; надаєься перелік даних, що мають складати зміст заяви до суду про визнання особи недієздатною (обмеження цивільної дієздатності фізичної особи та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи); визначається порядок судового розгляду таких справ та рішення, що приймає суд за результатами розгляду цих справ

Справу про визнання фізичної особи обмежено дієздатною, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати чи фізична особа зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами може бути порушено за заявою членів сім'ї, органу опіки і піклування, наркологічного закладу (ч. 1 ст. 237 ЦПК України). Справу про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права може бути порушена за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування. Справу про визнання фізичної особи недієздатною внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу може бути порушено за заявою членів її сім'ї, близьких родичів, незалежно від їх спільного проживання, органів опіки і піклування, психіатричного закладу (ч.З ст. 237 ЦПК).

Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 березня 1972 р. № 3 «Про судову практику по справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» [12] зазначив, що справа про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним може бути порушена лише за заявою осіб, зазначених у законі, і тим самим коло цих осіб розширеному тлумаченню непідлягає. Хоча в законі дано загальний перелік осіб, управомочених порушувати справи про визнання фізичної особи обмежено дієздатною чи недієздатною, він потребує тлумачення щодо кожної з перелічених категорій справ. Членами сім'ї особи, стосовно якої порушується справа про обмеження її в цивільній дієздатності чи визнання ЇЇ недієздатною, вважаються: один з подружжя, діти, батьки, а також інші родичі та непрацездатні утриманці. Але право на порушення справи про обмеження фізичної особи цивільної дієздатності, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами мають лише ті члени сім'ї, які проживають разом з цією особою і які внаслідок зловживання нею спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами опиняються в скрутному матеріальному становищі. Працездатний один з подружжя, який мешкає окремо, працездатні, які мешкають окремо, батьки або діти не мають права на порушення справи, оскільки поведінка громадянина не може ставити їх в скрутне матеріальне становище.

Право на порушення справи про визнання фізичної особи недієздатною внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу мають батьки, діти, один з подружжя незалежно від того, чи мешкають вони разом з цією особою та чи перебувають на ЇЇ утриманні, а також інші родичі і непрацездатні утриманці, які мешкають з нею однією сім'єю.

Справи про визнання фізичної особи обмежено дієздатною або недієздатною можуть бути порушені органами опіки і піклування, наркологічним або психіатричним закладом.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 березня 1972 р. № З в п. 2 зазначив, що неповнолітні члені сім'ї громадянина, інтересів яких безпосередньо стосується порушення справи про визнання його обмежено дієздатним або недієздатним, беруть участь у процесі як заявники в тому випадку, коли вони самі звертаються до суду, і у випадку залучення їх до справи у зв'язку із заявою, поданою в їх інтересах профспілковою або іншою громадською організацією, прокурором, органом опіки і піклування, психіатричним лікувальним закладом.

Суб'єкти права порушення в суді справи про обмеження фізичної особи в дієздатності або про визнання її недієздатною подають заяву до суду за місцем проживання особи, а якщо вона перебуває на лікуванні у наркологічному чи психіатричному лікувальному закладі, то за місцем знаходження лікувального закладу (ст. 236 ЦПК України).

У заяві, крім загальних реквізитів, передбачених ст. 119 ЦПК України, повинні бути викладені й інші обставини. Так, у заяві про визнання фізичної особи обмежено дієздатною повинні бути викладені обставини, що свідчать про психічний розлад, істотно впливають на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, чи обставини, що підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами ставить себе чи свою сім'ю в скрутне матеріальне становище, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (ч.і ст. 238 ЦПК України). У заяві про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права повинні бути викладені обставини, що свідчать про негативні матеріальні, психічні чи інші наслідки для неповнолітнього здійснення ним цього права (ч.2 ст. 238 ЦПК України). У заяві про визнання фізичної особи недієздатною повинні бути викладені обставини, які підтверджують стійке, хронічне психічне захворювання, внаслідок чого особа не може усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч.З ст. 238 ЦПК України).

Підготовка справи про визнання особи обмежено дієздатною полягає у витребуванні доказів та виявленні кола осіб, які беруть участь у справі. Повинні бути виявлені свідки, які можуть дати показання про поведінку цієї особи у побуті, громадських місцях, витребувані документи про доход сім'ї та кількість її членів. Якщо є довідки з психіатричного закладу, акти органів внутрішніх справ, а також інші матеріали, що підтверджують факти зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами характеризують матеріальне становище сім'ї, то їх слід додати до справи.

Згідно із ст. 239 ЦПК України суддя у порядку підготовки справи до судового розгляду при наявності достатніх даних про психічну хворобу особи для визначення її психічного стану обов'язково призначає судово-психіатричну експертизу. Під достатніми даними про психічну хворобу слід розуміти документи лікувальних закладів, які підтверджують наявність у громадянина, стійкого, хронічного психічного розладу, перебування його на спеціальному обліку, акти та заяви, які підтверджують вчинені ним дії, що не властиві психічно нормальній людині. Неможливо допускати призначення такої експертизи тільки на підставі заяви про порушення справи без достатньо обґрунтованих припущень про наявність у фізичної особи хронічного, стійкого психічного розладу.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 березня 1972 р. № З зазначає, які питання повинні бути поставлені суддею в ухвалі про призначення експертизи. На вирішення експертів мають бути поставлені такі питання: 1) чи хворіє даний громадянин на психічну хворобу; 2) чи розуміє він значення своїх дій та чи може керувати ними. У виняткових випадках, коли особа, щодо якої відкрито провадження у справі про обмеження ЇЇ у цивільній дієздатності чи визнання її недієздатною, явно ухиляється від проходження експертизи, суд у судовому засіданні за участю лікаря психіатра може постановити ухвалу про примусове направлення фізичної особи судово-психіатричну експертизу (ч. 2 ст.239 ЦПК).

При підготовці до судового розгляду справ про визнання фізичної особи обмежено дієздатною або недієздатною суддя повинен виявити коло усіх заінтересованих осіб. Крім заявників до участі у справі про визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною залучаються заінтересовані особи і впершу чергу особи, відносно яких буде вирішуватись питання про обмеження в дієздатності або визнання недієздатними.

Суд розглядає такі справи також з обов'язковою участю представника органів опіки і піклування (ч. 1 ст. 240 ЦПК України).

В ході судового розгляду справи про визнання фізичної особи обмежено дієздатною суд повинен виявити, чи дійсно особа зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами та чи ставить він у зв'язку з цим себе чи свою сім'ю, а також осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Встановлення тільки одного факту зловживання особою спиртними напоями або наркотичними засобами чи токсичними речовинами не повинно призводити до висновку про необхідність обмеження в дієздатності. Обмеження у дієздатності припускається лише в тому разі, коли внаслідок такого зловживання особа ставить себе чи свою сім'ю, а також осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, в скрутне матеріальне становище.

Зловживанням спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами слід вважати їх надмірне або систематичне вживання, яке тягне значні грошові витрати, спричиняє матеріальні труднощі в сім'ї.

Тяжке матеріальне становище сім'ї визначається судом у кожному випадку окремо. Якщо члени сім'ї мають самостійний заробіток, то це ще не може бути безумовною підставою для відмови в обмеженні дієздатності громадянина. Члени сім'ї можуть бути змушені витрачати на його утримання, лікування та догляд кошти, що призводить до певних труднощів. У даному випадку особа може бути визнана обмежено дієздатною.

Слід звернути увагу на те, що суд може визнати особу обмежено дієздатною тільки за наявності двох фактів: по-перше, якщо особа дійсно зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо; по - друге, якщо таке зловживання поставило його самого чи його сім'ю, а також осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, в скрутне матеріальне становище.

В ході судового розгляду справи про визнання фізичної особи недієздатною суд повинен з'ясувати, чи дійсно особа страждає стійким, психічним розладом і чи розуміє він значення своїх дій та (або) керувати ними.